Электронные книги по юридическим наукам бесплатно.

Присоединяйтесь к нашей группе ВКонтакте.

 


 

 

ББК   67.312.2я73 ЮЗІ

Гриф надано Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2-1922 від 5 серпня 2004 р.)

Рецензенти:

Коссак В. М. — доктор юридичних наук, професор; Тимченко Л. Д. — доктор юридичних наук, професор

Юлдашев О. X.

ЮЗІ Міжнародне приватне право: Академічний курс: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. — 528 с.

ISBN 966-313-199-3

У підручнику висвітлено сучасний стан регулювання приватно­правових відносин. Значну увагу приділено праву власності в міжна­родному приватному праві, міжнародним та національним правовим засадам у здійсненні інвестиційної діяльності, міжнародно-правово­му регулюванню ринку цінних паперів, питанням подвійного оподат­кування, зовнішньоекономічним договорам, правовому регулюванню договору (контракту) міжнародної купівлі-продажу товарів, міжна­родним розрахункам, міжнародним перевезенням, державній заку­півлі, її міжнародним аспектам, зокрема державній закупівлі в краї­нах ЄС, адаптації українського законодавства до права ЄС, принци­пам організації закупівель Світового банку та ін.

Підручник стане у пригоді при вивченні курсів «Міжнародне при­ватне право», «Міжнародне торговельне право», «Правове регулю­вання зовнішньоекономічної діяльності».

Для студентів вищих навчальних закладів, викладачів, аспірантів, а також широкого кола читачів, які цікавляться цією тематикою.

ББК 67.312.2я73


ISBN 966-313-199-3


© О. X. Юлдашев, 2004

© Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре»


2004


ЗМІСТ

ВСТУП.......................................................................................... 11

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 1. МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ. ПРЕДМЕТ,

МЕТОД І ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО
ПРИВАТНОГО ПРАВА..................................................................... 14

Розділ 2. СИСТЕМА І ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО

ПРИВАТНОГО ПРАВА.................................................................... 31

2.1.   Способи розв'язання колізій за міжнародним

приватним правом............................................................................... 31

2.2.    Кваліфікація норм міжнародного приватного права.

Його система і джерела...................................................................... 37

Розділ 3. СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО

ПРИВАТНОГО ПРАВА.......................................................................... 43

3.1.   Правовий статус іноземних фізичних осіб

та осіб без громадянства в Україні.................................................. 43

3.2.   Юридичні особи у міжнародному

приватному праві................................................................................ 50

3.3.   Правовий статус юридичних осіб....................................................... 63


Зміст


Розділ 4. ПРАВО ВЛАСНОСТІ У МІЖНАРОДНОМУ
ПРИВАТНОМУ ПРАВІ.............................

4.1.  Сутність права власності

та його правове регулювання.................................

4.2.  Правове регулювання права власності в Україні .


71

71 76


ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ 5. МІЖНАРОДНІ ТА НАЦІОНАЛЬНІ ПРАВОВІ
ЗАСАДИ У ЗДІЙСНЕННІ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ............................................................... 90

5.1.    Поняття інвестицій.......................................................... 90

5.2.    Види іноземних інвестицій............................................... 97

5.3.    Реєстрація іноземних інвестицій.................................... 105

5.4.    Іноземні інвестори......................................................... 110

5.5.    Інвестування за межі України....................................... 114

5.6.    Захист іноземних інвестицій у міжнародному

приватному праві........................................................ 118

Розділ 6. ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ....   124

6.1.    Сутність інтелектуальної власності............................... 124

6.2.    Міжнародні правові документи у сфері

інтелектуальної власності........................................... 137

6.3.  Форми правової охорони права

інтелектуальної власності...........................................   153

6.4.    Процедура реєстрації прав на торговельні марки .   .       165

6.5.    Захист права інтелектуальної власності........................   169

6.6.    Переміщення інтелектуальної власності

через кордон.............................................................. 178

4


Зміст

6.7. Інтелектуальна власність у формуванні статутних

фондів акціонерних товариств....................................... 182

Розділ 7. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ

ЦІННИХ ПАПЕРІВ.................................................   188

7.1.   Поняття цінних паперів та їх основні види.....................   188

7.2.   Регулятивна інфраструктура фондового ринку   .   .   .     195

7.3.   Міжнародна організація комісій з цінних паперів

та організація міжнародного співробітництва .   .   .       202

7.4.  Стандарти регулювання ринку цінних паперів

у Європейському Співтоваристві................................   209

7.5.  Адаптація українського законодавства до міжнародних

стандартів регулювання фондового ринку..................   215

Розділ 8. ПОДВІЙНЕ ОПОДАТКУВАННЯ.........................   218

8.1.    Визначення проблеми подвійного оподаткування .   .218

8.2.    Зміст та термінологія договору про уникнення

подвійного оподаткування...........................................   222

8.3.  Оподаткування прибутку в угодах про запобігання

подвійному оподаткуванню.........................................   228

Розділ 9. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ДОГОВОРИ.......... 237

9.1.  Джерела права у сфері регулювання

зовнішньоекономічної діяльності.................................   237

9.2.  Форма, зміст і порядок укладання

зовнішньоекономічного договору (контракту) .    .   .    239

9.3.  Правове регулювання договору (контракту)

міжнародної купівлі-продажу товарів..........................   247

9.4.    Бартерні договори........................................................... 259

9.5.    Торгові звичаї...............................................................   262


Зміст

Розділ 10. ПРАВОВІ ЗАСАДИ МІЖНАРОДНИХ

РОЗРАХУНКІВ........................................................ 274

10.1.  Загальні положення....................................................... 274

10.2.    Акредитив у міжнародних розрахунках......................... 280

10.3.  Інкасо в міжнародних розрахунках..............................   298

10.4.  Банківська гарантія................................................   306

10.5.    Векселі та чеки............................................................. 320

Розділ 11. ПРИВАТНОПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

МІЖНАРОДНИХ ПЕРЕВЕЗЕНЬ.........................   340

11.1.  Загальні положення....................................................... 340

11.2.  Залізничний транспорт................................................   341

11.3.  Автомобільний транспорт............................................. 353

11.4.  Морський транспорт..................................................... 360

11.5.  Повітряний транспорт................................................... 370

11.6.  Транспорт внутрішніх водойм.....................................   377

11.7.  Міжнародна пошта........................................................ 386

11.8.    Джерела внутрішнього транспортного

права України.............................................................   388

11.9. Договір міжнародної експедиції...................................   399

Розділ 12. ДЕРЖАВНІ ЗАКУПІВЛІ.

МІЖНАРОДНІ АСПЕКТИ.................................... 404

12.1.  Сутність закупівлі........................................................   404

12.2.    Міжнародно-правове регулювання закупівель .   .   .      406

розділ із. міжнародний цивільний процес

ТА НОТАРІАЛЬНІ ДІЇ     ...................................... 413

13.1. Цивільний процес. Загальні положення.......................... 413


Зміст

13.2.    Конвенції про правову допомогу між державами.   .      429

13.3.    Двосторонні договори про правову допомогу.   .   .   .    438

13.4.    Виконання в Україні рішень іноземних судів  .   .   .       444

13.5.    Конвенції з цивільного процесу у Раді Європи.   .   .       454

13.6.    Нотаріальні дії.............................................................   458

Розділ 14. МІЖНАРОДНИЙ КОМЕРЦІЙНИЙ

АРБІТРАЖ............................................................... 472

14.1.  Міжнародні документи

нормативного характеру............................................. 473

14.2.  Міжнародні документи

ненормативного характеру......................................... 483

14.3.  Міжнародно-правові норми і стандарти

у міжнародних комерційних арбітражах...................... 488

14.4.  Порядок приведення до виконання іноземних
арбітражних рішень. Екзекватура............................... 499

Додаток. ПОКАЖЧИК НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ

АКТІВ  УКРАЇНИ................................................... 519


СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

БМР               Банк міжнародних розрахунків

ВОІВ               — Всесвітня організація інтелектуальної влас-

ності

ГАТТ              — Генеральна угода про тарифи і торгівлю

ГК                   — Господарський кодекс України

ГПК                — Господарський процесуальний кодекс України

ДКЦПФР        — Державна комісія з цінних паперів та фондо­вого ринку

ЕОМ                — Електронно-обчислювальна машина

ЄБРР              — Європейський банк реконструкції та розвитку

ЄЕС                 — Європейське економічне співтовариство

ЄКП                — Європейська конфедерація профспілок

ЄС                   — Європейський Союз

ІЗПТ                — Інвестиційні заходи, пов'язані з торгівлею

Інкотермс       — Міжнародні правила тлумачення торговельних

термінів

КК                   — Кримінальний кодекс України

КОТІФ            — Конвенція про міжнародні залізничні переве-

зення

МАК                — Морська арбітражна комісія

МАС               — Міжнародний арбітражний суд

МБРР             — Міжнародний банк реконструкції і розвитку


Список скорочень


МВФ

МЗС

Мінфін

МК

МКАС

МКР

МКТ МКТТ

МОП

МПрП

МТР

НБУ

ООН

пп

РЕВ

РЄ

РФ

ск

снд

сот

СПАТО

США

ТНК

УМВС

УМПС Угода ТРШС


Міжнародний валютний фонд Міністерство закордонних справ України Міністерство фінансів України Митний кодекс України

Міжнародний комерційний арбітражний суд Міжвідомча координаційна рада з питань адаптації українського законодавства до законодавства ЄС Міжнародні конкурентні торги Міжнародна класифікація товарів і послуг для реєстрації знаків Міжнародна організація праці Міжнародне приватне право Міжнародна торгова палата Національний банк України Організація Об'єднаних Націй Приватне право

Рада економічної взаємодопомоги Рада   Європи Російська Федерація Сімейний кодекс України Співдружність Незалежних Держав Світова організація торгівлі Система позначень адміністративно-тери­торіальних одиниць Сполучені Штати Америки Транснаціональні корпорації Угода про міжнародне залізничне вантажне сполучення

Угода про міжнародне пасажирське сполучення Угода про торговельні аспекти прав інтелекту­альної власності


Список скорочень

УПС                Угода про партнерство та співробітництво між

Європейськими співтовариствами і Україною

ФРН               — Федеративна Республіка Німеччина

ЦК                  — Цивільний кодекс України

ЦПК               — Цивільний процесуальний кодекс України

Юнідруа          — Міжнародний інститут уніфікації приватного

права

ЮНСІТРАЛ   — Комісія 00Н з права міжнародної торгівлі

IOSCO              — Міжнародна організація комісій з цінних

паперів (International Organization of Securities Commissions)

OECP/OECD   — Організація міжнародного співробітництва та розвитку  (Organization for Economic Cooperation and Development)

UCP                — Уніфіковані правила і звичаї для документар-

них акредитивів (Uniform Customs and Practice for Documentary Credits)

UCC                 — Міжнародні комерційні терміни (Uniform

Commercial Code)

10


ВСТУП

На сучасному етапі, коли відбувається становлення України як правової держави, інтеграція її у світові та європейські струк­тури постає у межах загальносвітової тенденції до транснаціо-налізації освіти, необхідність вивчення цілого ряду правових дисциплін в аспекті вступу України до Світової організації торгівлі (далі — COT) та Європейського Союзу (далі — ЄС). Щодо дисциплін міжнародно-правового циклу, то ця необхідність на­буває центрального, принципового значення. Отже, міжнародне приватне право, його розвиток та процес вивчення мають здійснюватися саме у цьому аспекті — в аспекті вступу України до COT і ЄС.

Становлення України як правової держави характеризується розвитком забезпечення прав людини, приватного права. Най­більш характерною ознакою цього є закріплення основних прав і свобод людини безпосередньо в тексті Конституції України (роз­діл II)1. Конституція також містить норму, якою Україна прого­лошується правовою державою, а однією з головних підвалин правової держави є здійснення політики, в т. ч. зовнішньої політики відповідно до норм права. Це безпосередньо випливає з такого генерального принципу правової держави як верховенство права, який також закріплено в Конституції України (ст. 1).

Неможливе дотримання цього принципу виключно в межах національної правової системи, оскільки, по-перше, він відобра­жує підхід до розуміння прав людини як загальнолюдських цінностей, що є вищими за державу; по-друге, сутність його по­лягає у верховенстві права в усіх сферах суспільного життя (ст. 8 Конституції України), а отже, і в міжнародній сфері.

Дату прийняття законодавчого акта, його номер, офіційне опублікування див. у Покажчику нормативно-правових актів України (Додаток).

11


Вступ

Наступним принципом конституційного устрою нашої держа­ви є пріоритетність норм міжнародного права. Цей принцип про­стежується з моменту проголошення Україною суверенітету. У «Декларації про державний суверенітет України» було прого­лошено пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права та закладено осно­ви майбутньої Конституції. Чинна Конституція України дещо інакше регулює питання співвідношення міжнародного і націо­нального права, як і Закон України «Про міжнародні договори України», проте нормативне врегулювання цього питання хоча і не досить вичерпне, але наявне. Вплив міжнародного права на національне право позначився не тільки на закріпленні в Кон­ституції норм, що регулюють співвідношення міжнародного і національного права, а й на її принциповій сутності.

Глобалізаційні та інтеграційні процеси приводять до розвитку суспільних приватноправових відносин з так званим іноземним елементом. Ці відносини регулюються міжнародним приватним правом (далі — МПрП). Воно розглядається в двох іпостасях. З одного боку, це колізійне право і в цьому аспекті МПрП є галуз­зю національного права; з іншого — воно розглядається з точки зору міжнародно-приватноправових норм матеріального і проце­суального характеру. Ці норми ніби «накладаються» на певні сфери нормативного поля дії приватного національного права. До таких сфер належать приватноправові відносини, що регулю­ються цивільним, господарським, цивільним процесуальним та іншими галузями права України. Це, зокрема, такі їх інститути, як право власності, у т. ч. інтелектуальної власності, правове ре­гулювання інвестиційної діяльності, ринку цінних паперів, опо­даткування (подвійного оподаткування), зовнішньоекономічні договори, правові засади міжнародних розрахунків, державні закупівлі, цивільний процес та нотаріальні дії тощо.

Одним з найважливіших завдань сьогодення є взаємоузго-дженість цих інститутів з відповідними міжнародно-правовими документами, навіть певна уніфікація національних норм з цими документами. Без цього неможливе їх ефективне функ­ціонування і оптимальне досягнення їх основної мети — мети правового забезпечення прав людини. Більше того, щодо Євро­пейського Союзу, то приведення законодавства України у відпо­відність до законодавства ЄС є важливим напрямом розвитку на-

12


Вступ

шої національної правової політики. У 2004 р. Верховна Рада України затвердила Загальнодержавну програму адаптації зако­нодавства України до законодавства ЄС. Здійснюються також завдання щодо адаптації національного законодавства у сфері зовнішньої торгівлі до норм і правил ГАТТ/СОТ.

Матеріали цього підручника сприятимуть набуттю знань і вмінь, необхідних для підготовки фахівців (спеціалістів і магіс­трів) правознавства високого рівня, здатних вирішувати інте­граційні проблеми сьогодення. Саме такі завдання сформульо­вані в межах державної освітянської політики в нашій країні. Так, у Рішенні Державної ради з питань європейської та євро­атлантичної інтеграції України «Про Державну програму підго­товки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки...» зазначається: «Метою Програми є забезпе­чення потреб органів державної влади та органів місцевого са­моврядування у фахівцях з високим рівнем професіоналізму, здатних компетентно і відповідально на державному, регіо­нальному та місцевому рівнях виконувати завдання щодо реа­лізації стратегії інтеграції України до ЄС...».

З дидактичної точки зору матеріал підручника орієнтований на одну з найбільш ефективних систем процесу підготовки фахівців — модульно-контрольну систему. За цією системою увесь курс МПрП поділяється на відносно автономні підсистеми навчальної інформації — розділи (модулі). У кінці кожного мо­дулю наведені запитання для самоконтролю, які можуть бути використані для проведення поточного контролю, визначення рейтингу знань студента. Результати поточного контролю (рей­тингу знань) мають враховуватися при проведенні підсумкового заліку, іспиту. Такий підхід, по-перше, сприятиме вирішенню завдання забезпечення систематичної роботи студента над мате­ріалом, який опановується, по-друге — відповідатиме вимогам так званого Болонського процесу, під знаком якого вже більш як п'ять років живе усе європейське освітнє товариство, а отже, сприятиме його цілям — формуванню на перспективу загаль­ноєвропейської системи освіти, створенню Зони європейської ви­щої освіти.

13


ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділі.   МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ.

ПРЕДМЕТ, МЕТОД І ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

Міжнародна торгівля. Міжнародна торгівля (торгівля однієї країни з іншими країнами) є важливою складовою зовшіньоеко-номічної діяльності. Роль цієї складової важко переоцінити. До­статньо нагадати, що свого часу меркантилісти (прихильники першого напряму розвитку класичної політичної економіки) вважали, що багатство нації визначається торговельним балан­сом, міжнародною торгівлею.

У міжнародній торгівлі вирізняють: зовнішньоторговельну політику і міжнародну торговельну політику. Перша охоплює цілеспрямовану діяльність окремих держав у міжнародній тор­гівлі, а друга — колективну діяльність держав щодо міжнарод­ної торгівлі.

Зовнішньоекономічна політика може здійснюватись в різно­манітних напрямах, протилежними полюсами яких є політика вільної торгівлі і протекціонізм.

Щодо вільної торгівлі у «Oxford Paperback Encyclopedia» у статті «Free trade» зазначається: «Економічна політика, що вис­тупає за вільний потік товарів між країнами для заохочення взаємного економічного розвитку та міжнародної гармонії за до­помогою комерційної взаємозалежності (commercial interdepen­dence) націй, що торгують. Політика вільної торгівлі забороняє як тарифи на імпорт, так і субсидії на експорт, запроваджені для

14


Міжнародна торгівля. Предмет, метод і принципи МПрП

захисту промисловості певної країни. Найчіткіше і вперше докт­рина була сформульована Адамом Смітом у його «Багатстві націй» (Wealth of Nations, 1776)1.

Чітке визначення політики протекціонізму теж міститься в «Oxford Paperback Encyclopedia»: «Використання урядом будь-якого засобу, спрямованого на обмеження міжнародної торгівлі або на подання штучної допомоги (artificial assistance) націо­нальним виробникам (domestic producers) за рахунок їх іно­земних конкурентів (foreign competitors). Переважно охоплює спроби скоротити імпорт за допомогою торгівлі, квот та інших бар'єрів. До нетарифних бар'єрів також належать, зокрема, правила щодо охорони здоров'я і безпеки, упередженість (bias) у державних закупівлях та угоди про добровільні експортні обмеження. Експортні податки також обмежують торгівлю, тоді як експортні й виробничі субсидії (export and producer subsidies) надають національним фірмам переваги у затратах виробництва» 2.

Протекціонізм як економічна політика охоплює цілий арсе­нал заходів з метою обмежень у міжнародній торгівлі, до яких належать запровадження митних тарифів і нетарифні заходи регулювання міжнародної торгівлі.

Тарифи — це своєрідні податки на імпортовані товари. Існу­ють два основні види тарифів;

фіскальні — застосовуються державами для збільшення над­ходжень грошових ресурсів до казни;

протекціоністські — використовуються державами для захис­ту продукції національної економіки від іноземної конкуренції.

Мита є трьох видів:

адвалорні — розраховуються у відсотках від декларованої митним органам вартості товару;

специфічні — стягуються у вигляді певної суми з обсягу, кількості тощо імпортованого товару;

змішані — є поєднанням зазначених двох видів мит.

За розміром ставок вирізняють такі тарифи:

преференційні, інакше кажучи, пільгові;

Oxford Paperback Encyclopedia. Oxford, 1998. — P. 538. Ibid. P. 1104.

15


Загальна частина. Розділ 1

конвенційні, які за своєю природою також є пільговими і по­ширюються на товари з країн, що мають режим нації найбільшо­го сприяння (most favored nation treatment);

звичайні — застосовуються тоді, коли не діють преференційні й конвенційні тарифи.

Слід пояснити, що режим нації найбільшого сприяння перед­бачає лише однаковий статус торговельних партнерів, що його мають, а не якісь особливі пільги. Втім, пільги все ж таки є, але якщо дивитися на це з точки зору країн, яким зазначений ре­жим не надається, тобто країн-аутсайдерів.

Нетарифні заходи регулювання міжнародної торгівлі передба­чають опосередковане й адміністративне обмеження імпорту з метою захисту певних галузей національної економіки. До них належать такі заходи:

ліцензування і контингентування імпорту;

антидемпінгові та компенсаційні мита;

імпортні депозити;

«добровільні» обмеження імпорту;

мінімальні імпортні ціни.

Ліцензія у сфері міжнародної торгівлі означає державний дозвіл на провадження певної діяльності. Ліцензування виникло ще з часів меркантилізму і застосовувалося тоді для регулюван­ня торговельного балансу.

Існують два основні види зовнішньоторговельних ліцензій:

відкрита генеральна ліцензія, або «автоматична», має місце у вигляді публікації у пресі дозволу компетентного державного органу на безперешкодний ввіз або вивіз товарів протягом певно­го терміну;

індивідуальні ліцензії, що видаються на експорт-імпорт то­варів, на які поширюється ліцензування, але які не охоплені генеральними ліцензіями.

Квота — це певний обсяг дозволеного на ввіз іноземного това­ру. Є такі види квот:

індивідуальні — обмежують ввіз-вивіз до однієї конкретної країни або з неї;

групові — поширюються на кілька країн;

глобальні — обмежують експорт та імпорт взагалі без зазна­чення конкретних країн або їх груп.

16


Міжнародна торгівля. Предмет, метод і принципи МПрП

Ембарго є забороною на торгівлю з певною державою і запро­ваджується окремими державами, їх угрупованнями або між­урядовими міжнародними організаціями.

«Добровільні» обмеження означають зобов'язання, які беруть на себе уряди країн стосовно того, що фірми їх країн експортува­тимуть до певної країни обсяг товарів, який не перевищує домо­вленого. Це означає, що бар'єр захисту країни-імпортера вста­новлюється не на її кордоні, а на кордоні країни-експортера.

Антидемпінгове мито запроваджується у тому разі, якщо ціна на експортований з певної країни товар нижча, ніж ціна на такі самі товари на її внутрішньому ринку.

Адміністративні заходи включають технічні норми і стандар­ти, митні формальності, санітарні та ветеринарні норми, вимоги до маркування й упаковки товарів тощо.

Найважливішою особливістю міжнародної торгівлі в сучас­них умовах є перехід до вільної світової торгівлі. На конференції у Женеві у 1947 р. було розроблено перший розклад для вільної світової торгівлі — Генеральну угоду з тарифів і торгівлі (далі — ГАТТ). ГАТТ є міжнародною угодою, спрямованою на зниження у світовому масштабі торговельних обмежень.

У міжнародній торгівлі беруть участь суб'єкти як міжнарод­ного публічного, так і міжнародного приватного права (юри­дичні і фізичні особи — підприємці).

Предметом міжнародного приватного права (МПрП) є пра­вовідносини двох груп: так звані колізійні відносини та приват­ноправові відносини в широкому розумінні слова, тобто власне цивільно-правові відносини — особисті немайнові і майнові відносини, але такі, що «обтяжені» так званим іноземним еле­ментом. Ці відносини випливають з права власності, права на підприємницьку діяльність, торговельних і інших відносин, які, в свою чергу, випливають з зовнішньоекономічних контрактів. Основну увагу ми приділили саме останнім, оскільки це тра­диційні сімейні, трудові відносини. Підприємницькі, торговель­ні відносини стали поширеними у зв'язку з переходом країни до ринкової економіки, виникненням значної кількості суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. У сучасних умовах інтеграції України в СОТ і ЄС підвищується роль підприємницьких, торго­вельних відносин.


2 4-435


17


Загальна частина. Розділ 1

Колізійні відносини. Предметом правовідносин МПрП першої групи є, як зазначалося вище, так звані колізійні правовідноси­ни. Колізія (лат. collisio — зіткнення) — визначається у літера­турі як зіткнення яких-небудь протилежних сил, інтересів, прагнень; розбіжність між окремими законами однієї держави чи протиріччя законів, судових рішень різних держав; розход­ження або суперечність між правовими нормами, що регулюють однакові правовідносини. Колізія законів характеризується про­тиріччям (зіткненням) двох чи більше формально чинних норма­тивних актів, виданих щодо одного і того ж питання.

Юридична наука на сьогодні не має єдиного поняття колізії права. Одні автори вбачають в колізії права суперечність юри­дичних норм (Александров Н. Г., Шаргородський М. Д.), інші розуміють її як одночасну дію різних норм щодо однієї фактич­ної ситуації (Міцкевич А. В., Черданцев А. Ф.); окремі автори визначають колізію як ситуацію, що виникає перед правозасто-совчими органами у разі необхідності обрати певний правопоря­док (Перетерський І. С, Крилов С. Б., Лунц Л. А.) і т. д. Проте існує думка і щодо багатозначності цієї категорії. Зокрема, Вла-сенко Н. А. наполягає на тому, що термін «колізія» слід ро­зуміти по-різному: 1) як відносини конфліктного характеру між нормами права для регулювання однієї фактичної ситуації, коли сам конфлікт полягає в розходженні чи протиріччі. Розходжен­ня трактується як «слабке» зіткнення нормативно-правових правил, а протиріччя — як найбільш сильне зіткнення юридич­них настанов; 2) як різновид правових колізій поруч з конфлік­тами актів тлумачення та ін.

Розрізняють дві групи колізій: колізії внутрішнього права і колізії, протиріччя між відповідними нормами, що регулюють аналогічні відносини в різних країнах, різних правових систе­мах. До перших, за Власенком Н. А., належать: колізії у часі (норми, які видані в різний час, але покликані регулювати одно­манітні відносини), ієрархічні колізії (норми, видані різними правотворчими органами з одного і того ж правового питання), змістовні колізії (норми, що мають різний обсяг регулювання для ідентичних правовідносин), просторові колізії (норми, які регулюють правовідносини у різних територіальних одиницях), персональні колізії (норми, що розповсюджують свою дію лише на певне коло осіб).

18


Міжнародна торгівля. Предмет, метод і принципи МПрП

Якщо перша група колізій — результат нерозвиненості право­вої теорії, методології, прогалин у законотворчій діяльності, законодавчій техніці, то друга — цілком закономірна. Лебе­дев С. Н., правильно зазначив, що наявність у складі даного відношення міжнародного чи іноземного елементу, не змінюючи юридичного змісту відношення, наперед визначає його пов'я­заність більше ніж з одним правопорядком, чи породжує пробле­му «колізії» вітчизняного закону і закону іншої держави чи дер­жав, з якими пов'язаний такий елемент (collisio statutorum),t оскільки одні і ті ж питання можуть по-різному регулюватись в цих законах. Така ж думка висловлюється і у роботах відомого спеціаліста в галузі МПрП Богуславського М. М.: «Якщо для інших галузей права питання колізії законів мають другорядне, підпорядковане значення, то в МПрП, — вважає він, — колізій­на проблема та її усунення складають основний зміст цієї право­вої галузі». І дійсно, спершу МПрП розвивалось лише як ко­лізійне право, завданням якого було вирішення конфлікту між юрисдикціями. Така позиція МПрП вплинула на те, що в англо­саксонській системі права згадана галузь права визначається доктринально сформульованим терміном «law of the conflict of laws» (роботи Ассера, Дайсі, Сторі), тобто правом про конфлікт законів, чим ще раз наголошується значення саме конфліктних норм у регулюванні відносин з іноземним елементом. «У міжна­родному приватному праві колізія — одна з базових, основопо­ложних категорій, що визначається як зіткнення, розходження, протиріччя між певними законами чи судовими рішеннями різних держав, що породжує конфліктні розбіжності в її право­вому регулюванні».

Приватноправові відносини, «обтяжені» іноземним елемен­том — правовідносини МПрП другої групи.

Визнання існування, поряд з публічним правом, приватного права (далі — ПП) сягає часів ще Стародавнього Риму. Саме римський юрист Ульпіан наголосив цей розподіл права. Згідно з Ульпіаном (Д.1.1.1.З.), публічне право «відноситься до поло­ження римської держави», а приватне право «відноситься до користі окремих осіб». Якщо перше (публічне) право опосеред­ковує відношення держави до особи і виражає інтереси сус­пільства в цілому, то друге (приватне) право відображає інтере­си особи. Такий розподіл права слугував зразком багато століть


2*4-435


19


Загальна частина. Розділ 1

в минулому, слугує він орієнтиром і для величезної кількості юристів нашого часу. Вчення мудре є вічним. Мудрість форму­вання саме таких складових права полягає в тому, що саме вони відображають природний розподіл інтересів, які виника­ють в умовах існування держави і, одночасно, визнання нею гідності, прав особистості.

В чому ж полягає сенс поділу права на публічне і приватне? Справа в тому, що визнання приватного права є визнанням су­веренітету особи, природних прав людини, її приватного інтере­су. Утвердження ПП є, на нашу думку, засобом урівноваження прав людини з державною владою. А закон рівноваги є най­більш універсальним і важливим в організації суспільної жит­тєдіяльності, забезпеченні існування демократичного середови­ща у державі.

До приватного права, а точніше, до сфери приватного права традиційно відносять певні галузі права (насамперед — цивіль­не, а потім і інші галузі права: сімейне, трудове тощо), які про­тиставляються сфері публічного права — публічно-правовим га­лузям — кримінальному, адміністративному, фінансовому та ін.

У публічно-правовій сфері переважають владно-організацій­ні, примусові засади, пов'язані зі здійсненням державних і суспільних (публічних) інтересів. Приватноправовий підхід по­в'язаний з ініціативою і самостійністю учасників господарської діяльності, що реалізують свої власні (приватні) інтереси. Зви­чайно, у регулюванні економіки, майнових відносин кожна з цих сфер має свої переваги і недоліки, а тому майже ніколи не зустрічається «у чистому вигляді», хіба що у надзвичайних си­туаціях. Так, наприклад, у період війни не обійтися без різкого посилення публічно-правових засад. З іншого боку, у найлібе-ральніших ринкових умовах приватноправові засади неминуче доводиться обмежувати з метою виключення монополізму і недо­бросовісної конкуренції, захисту прав споживачів і в деяких інших аналогічних ситуаціях. Отже, проблема полягає не в доз­волі або виключенні втручання держави в майновий оборот, а в обмеженні цього втручання, у встановленні законом його чіт­ких меж і форм.

Варто мати на увазі, що для вітчизняного господарства ця проблема завжди була актуальною. Справа в тому, що сфери приватного права як галузі, за загальним правилом закритої для

20


Міжнародна торгівля. Предмет, метод і принципи МПрП

довільного втручання держави, в історії як Росії, так і України майже не було. Ще наприкінці XVII — початку XVIII ст., коли в західноєвропейських державах активно розвивалося приватно­капіталістичне господарство, російський цар був вправі за своїм бажанням вилучити будь-яке майно у будь-якого підданого (як це, наприклад, робив Петро І, вимагаючи грошей на ведення різних воєн). Тільки в другій половині XVIII ст. Катерина II як особливий привілей дозволила дворянству мати на праві приват­ної власності майно, що не могло стати об'єктом довільного ви­лучення на користь держави або яких-небудь обтяжень «у казен­ному інтересі». Для всіх інших станів таке майнове положення навіть юридично стало можливим тільки після реформ Олексан­дра II, тобто в другій половині 60-х pp. XIX ст. й існувало лише до 1918—1922 pp., приблизно протягом 50-ти років. Це і був унікальний для вітчизняної історії, але досить короткий період визнання й існування приватного права. Оскільки ні до цього часу, ні після нього ніяких приватноправових засад у нас, по суті, не існувало, держава звикла безцеремонно, довільно і без­межно втручатися в майнову сферу.

Радянське цивільне право розвивалося в умовах панування відомої ленінської установки про те, що «ми нічого «приватно­го» не визнаємо, для нас усе в сфері господарства є публічно-пра­вове, а не приватне».

Такий підхід мав як результат переваги в економіці твердих централізованих засад, що викликали до життя, наприклад, ка­тегорію «планових» («господарських») договорів. їхній зміст визначався не волею й інтересами учасників, а плановими орга­нами, що вирішували, хто, з ким і на яких умовах буде укладати конкретний договір. Але навіть при цьому визначення деяких умов вимушено віддавалося на розсуд сторін, а договори за учас­тю громадян звичайно виводилися з-під впливу плану (якщо не враховувати системи карткового розподілу товарів). Але ци­вільно-правове регулювання було формальним, його зміст, по­рівняно з класичними зразками, був істотно видозмінений і навіть саму приватноправову термінологію намагалися вивести із широкого вживання.

Наведений поділ права шляхом віднесення певних галузей до тієї чи іншої сфери є загальноприйнятим, але не точним, ос­кільки деякі цивільно-правові норми можна віднести до пуб-

21


Загальна частина. Розділ 1

лічно-правових, а серед кримінально-правових — знайти норми приватноправового змісту. Тому ми пропонуємо інші критерії для виділення приватного права.

Приватне право можна визначити як сукупність прав, що по­ширюють свою дію на приватних осіб, громадян, регулюють майнові і особисті немайнові відносини громадян, сімейні відно­сини. Вони засновані на юридичній рівності учасників, авто­номії їх волі і майнової самостійності (відособленості).

Приватне право регулює відносини, що забезпечують при­ватні інтереси, автономію й ініціативу приватних власників і об'єднань приватних осіб у їхній майновій діяльності й в особис­тих відносинах. З огляду на це, приватне право — договірне пра­во. Цей критерій нам здається більш вдалим. Зважаючи на нього, до приватного належить насамперед торговельне право. Ринок із властивими його учасникам егоїстичними прагненнями потребує визнання приватного права. Іншими словами, ринок і приватне право — дві сторони однієї медалі — економічна і пра­вова. Поки буде існувати ринок, існуватиме і приватне право. Але його природа буде змінюватися залежно від того, що буде служити об'єктом ринкових відносин.

Отже, приватне право — це, на нашу думку, по-перше, все те, що регулює торговельний обіг, Lex Mercatoria — починаючи з договору купівлі-продажу і закінчуючи договорами міни, підря­ду, перевезення, оренди, позички, схову, доручення і т. д. (ос­новний правовий засіб для цього — це договір), по-друге — це інші договори: договори дарування, спадкування. Саме в дого­ворі закріплюються права та обов'язки сторін, що мають бути вираженням вільного волевиявлення.

Особливістю приватноправових відносин, що розглядаються у МПрП є те, що вони ускладнені іноземним елементом. Інозем­ним елементом цих відносин можуть бути: 1) суб'єкти право­відносин (наприклад, договір купівлі-продажу, укладений між українською і бельгійською фірмами; шлюб, укладений украї­нським громадянином із громадянкою Польщі і т. д.); 2) об'єкти правовідносин (скажімо, відносини з приводу іноземних інвес­тицій); 3) юридичні факти (наприклад, українські громадяни, перебуваючи у Турції, уклали між собою шлюб; деліктне зобо­в'язання виникло в результаті того, що українські громадяни,

22


Міжнародна торгівля. Предмет, метод і принципи МПрП

перебуваючи у туристичній поїздці по Франції, під час прогу­лянки по Парижу потрапили під автомобіль і т. п.).

У конкретному приватному правовідношенні іноземні елемен­ти можуть бути у будь-якому поєднанні: вони можуть належати до однієї з груп, або до двох, або всі три групи можуть мати іно­земні елементи. Наприклад, громадянин України — представ­ник російської компанії, уклав у Парижі з представником ки­тайської фірми договір купівлі-продажу товарів, розрахунки за які, після надходження товарів до Росії, повинні провадитися банком Німеччини. Як бачимо, виникають правовідношення купівлі-продажу, що мають кілька іноземних елементів, які на­лежать до всіх трьох груп. У результаті своїм складом дане пра­вове відношення охоплює п'ять держав.

Число іноземних елементів може бути і більшим. При цьому важливо відзначити, що досить наявності в складі правових відносин одного іноземного елемента, причому з будь-якої гру­пи, щоб воно одержало міжнародний характер. Так, якщо гро­мадяни України узяли шлюб на території іншої країни, де вони перебувають у службовому відрядженні (юридичний факт має місце за кордоном), то цього досить, щоб відносини, що виника­ють у зв'язку з укладенням шлюбу, класифікувалися як при­ватні правовідносини, ускладнені іноземним елементом. Ці від­носини охоплюються МПрП, яке є і галуззю права, і навчальною дисципліною, і наукою.

Щодо включення до предмета МПрП відносин, які виника­ють у зв'язку зі вступом і функціонуванням країни у СОТ та ЄС. Конкретні види приватноправових відносин, що включають­ся до складу МПрП (його особливої частини), залежать часто від особистих уподобань автора (авторів). Якщо простежити зміст навчальних курсів за даною дисципліною (а вони, як відомо, відображають вже сформовану, закінчену позицію з певного пи­тання) ми побачимо, що до особливої частини цієї галузі завжди належать (поряд з цивільно-правовими інститутами, питаннями шлюбних, трудових правовідносин з іноземним елементом) від­носини, пов'язані з міжнародними купівлею-продажем, переве­зеннями пасажирів, багажу і вантажів, міжнародні розрахун­кові і кредитні відносини, тобто ті інститути, що за своєю приро­дою є цивілістичними, але найбільш тісно пов'язані з діловим (торговельним) обігом. Враховуючи глобалізаційні, інтеграційні

23


Загальна частина. Розділ 1

тенденції сучасного суспільного розвитку і, зокрема, курс Украї­ни на вступ до COT і ЄС, особлива увага приділена в роботі саме цим аспектам предмета МПрП. Отже, розгляд саме цих відносин є не суб'єктивним уподобанням автора, а об'єктивною потребою, визначеною веліннями часу. З огляду на це, значна увага в ро­боті приділена праву власності в міжнародному приватному праві, міжнародним та національним правовим засадам у здій­сненні інвестиційної діяльності, міжнародно-правовому регулю­ванню ринку цінних паперів, питанням подвійного оподатку­вання, зовнішньоекономічним договорам, правовому регулюван­ню договору (контракту) міжнародної купівлі-продажу товарів, міжнародним розрахункам, міжнародним перевезенням, дер­жавній закупівлі, її міжнародним аспектам (типовий закон про закупівлю товарів, будівельних робіт і послуг Uncitral), зокрема державній закупівлі в країнах ЄС, адаптації українського зако­нодавства до права ЄС, принципам організації закупівель Світо­вого банку та ін.

Правовий метод регулювання — це сукупність узгоджених між собою способів впливу на визначену групу відносин. У МПрП це питання найменш вивчено. Для нього характерним є цивільно-правовий метод, який виражає природу цієї галузі. Але це надто загальний метод. Більш конкретним є порівняль­но-правовий метод. Крім нього, для регулювання відносин з іноземним елементом застосовуються два юридично-технічні методи: колізійний і матеріально-правовий.

Порівняльно-правовий метод. Для рішення спірного питання в МПрП використовують зіставлення і вибір норм права. Тому порівняльне правознавство (компаративістика), яке застосовує таке зіставлення і вибір норм, і МПрП мають багато загальних рис, оскільки вони не обмежені однією національно-правовою системою, а використовують і право іноземних держав.

Об'єкти порівняння в МПрП. Порівняльно-правовий метод застосовується до визначених об'єктів права. Ними можуть бути системи і «родини» права, його галузі, інститути, норми. Порівняльне право передбачає зіставлення об'єктів іноземних гетерогенних (різних за природою) правових систем. У випад­ку зіставлення двох об'єктів однієї правової системи мова може йти про порівняльне дослідження, а не про порівняльне право.

24


Міжнародна торгівля. Предмет, метод і принципи МПрП

Юридично-технічні методи регулювання відносин у МПрП.

Колізійний метод регулювання. Колізійний метод необхідний для регулювання цивільно-правових відносин, регламентація яких не узгоджена, а також у разі потреби зробити вибір між нормами права. Для МПрП значення мають не всі колізії, а тільки ті, які виникають між іноземними правовими системами (міжнародні колізії).

Колізійні норми. Передумовами виникнення колізійної норми є посилення процесів міграції населення за кордон, розширення господарських зв'язків між державами тощо. Змістом колізійної норми є відсилання до компетентного законодавства, визначен­ня умов і меж його застосування до певних правовідносин.

У МПрП затвердилася позиція, згідно з якою кожна колізійна норма складається з двох частин: обсягу і прив'язки. У першій частині норми (в обсязі) вказується правовідношення, яке потре­бує правового врегулювання (наприклад, здатність до укладення цивільно-правових угод; визначення права власності на річ). В другій частині норми (прив'язці, колізійному принципі, фор­мулі прикріплення) міститься відсилання до законодавства дер­жави, яке повинно регулювати визначене правовідношення (згідно з законодавством держави, у якій створене підприємство; за законом країни, де знаходиться майно). За змістом прив'язки вони поділяються на односторонні і двосторонні.

Матеріально-правовий метод і матеріально-правові норми. Колізійна норма, відсилаючи до законодавства певної держави, самостійно не регулює правовідносини з іноземним елементом. її існування має сенс за умови використання і матеріально-пра­вової норми, тобто такої, яка, по суті, регулює правовідносини в МПрП. Наявність матеріально-правової норми свідчить про існу­вання поруч з колізійним матеріально-правового методу регулю­вання зазначених відносин.

Зміст цього методу полягає в тому, що правовідносини регу­люються безпосередньо юридичними нормами, без відсилання до іноземної правової системи.

У книзі «Международное частное право» (за ред. професора Дмитрієвої Г. К.) запропоновано так званий загальний метод міжнародного приватного права. Під цим методом мається на увазі сукупність конкретних прийомів, способів і засобів юри­дичного впливу, спрямованого на подолання колізії права різних

25


Загальна частина. Розділ 1

держав. Насамперед він поєднує способи регулювання, тобто шляхи юридичного впливу, виражені в юридичних нормах. їх два: колізійно-правовий і матеріально-правовий. Вони спрямо­вані на подолання колізії права. До загального методу належать і конкретні юридичні прийоми, такі, як застосування застере­ження про публічний порядок, рішення інтерлокальних і інтер-темпоральних колізій, зворотного відсилання і відсилання до права третьої держави та ін.

Принципи приватного (цивільного) права. Принципи при­ватного (цивільного) права є і принципами МПрП. Вище зазна­чалося, що для приватноправових відносин характерним є при­ватний, егоїстичний інтерес їх сторін, а також те, що ринок із властивими його учасникам егоїстичними прагненнями вима­гає визнання приватного права. Зазначалося і те, що ринок і приватне право — дві сторони (економічна і правова) однієї ме­далі. Поки буде існувати ринок, існуватиме і приватне право. Водночас жоден ринок не буде існувати, якщо ці егоїстичні інтереси не будуть моральними. Отже, моральність, справед­ливість, добросовісність та розумність є найважливішим прин­ципом сфери приватного права. Цей принцип можна позначити як принцип незловживання цивільними правами. За Цивільним кодексом (далі — ЦК) України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана ут­римуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допуска­ються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися мо­ральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конку­ренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а та­кож недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вищезазначених вимог, суд може зо­бов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (Стаття 13. Межі здійснення цивільних прав). Такі ж вимоги наведено і у розділі, присвяченому власності та в ін.

26


Міжнародна торгівля. Предмет, метод і принципи МПрП

У чинному Земельному кодексі України є глава 17 «Добро-сусідство», зміст якої розкриває ст. 103 «Зміст добросусідства»: «1. Власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відпо­відно до їх цільового призначення, при яких власникам, земле­користувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумо­ве забруднення тощо).

2.      Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'я­
зані не використовувати земельні ділянки способами,  які не
дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних
ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (непри­
пустимий вплив).

3.      Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані
співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення
прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із за­
провадженням і додержанням прогресивних технологій вирощу­
вання сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін зе­
мельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання
сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо)». Більш
детально зміст добросусідських (моральних) відносин розкрива­
ється у наступних статтях — «Попередження шкідливого впливу
на сусідню земельну ділянку» (ст. 104); «Наслідки проникнення на
земельну ділянку гілок і коренів дерев» (ст. 105); «Обов'язки щодо
визначення спільних меж» (ст. 106); «Спільне використання межо­
вих споруд» (ст. 108); «Використання дерев, які стоять на межі зе­
мельних ділянок» (ст. 109) та ін.

Стаття 3 Цивільного кодексу України визначає загальні заса­ди цивільного законодавства:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого
життя людини;

2)       неприпустимість позбавлення права власності,  крім ви­
падків, встановлених Конституцією України та законом;

3)       свобода договору;

4)       свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена за­
коном;

5)       судовий захист цивільного права та інтересу;

6)       справедливість, добросовісність та розумність.

27


Загальна частина. Розділ 1

Крім того, аналіз загальних положень Кодексу дає нам змогу виділити ще такі принципи і доповнити перелік:

7)      регулювання особистих немайнових та майнових відносин,
заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні, май­
новій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1);

8)      незастосування цивільного законодавства до майнових від­
носин, заснованих на адміністративному або іншому владному
підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до подат­
кових, бюджетних відносин, якщо інше не встановлено законом
(ч. 2 ст. 1);

9)      визнання учасниками цивільних відносин фізичних та юри­
дичних осіб, держави Україна, Автономної Республіки Крим, те­
риторіальних громад, іноземних держав та інших суб'єктів пуб­
лічного права (ст. 2);

 

10)       конституціиності основ цивільного законодавства України
та визнання Цивільного кодексу України основним актом цього
законодавства (ч. 1, абз. 1 ч. 2 ст. 4);

11)       визнання актами цивільного законодавства Конституції
України, Цивільного кодексу, будь-яких законів України, які
приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного
кодексу України, актів Президента України, що приймаються у
випадках,  встановлених Конституцією України, постанов Ка­
бінету Міністрів України, а також нормативно-правових актів
інших органів державної влади України, органів влади Автоном­
ної Республіки Крим, що регулюють цивільні відносини, вида­
них лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією Ук­
раїни та законом (ст. 4);

12)   взаємопов'язаності,   несуперечності   норм  ЦК  України
(абз. З ч. 2 ст. 4);

13)         обмеження можливостей регулювання цивільних відно­
син  актами  Президента  України  випадками,   встановленими
Конституцією;  а органів державної влади України (крім Ка­
бінету Міністрів України), органів влади Автономної Республіки
Крим — випадками і межами, встановленими Конституцією Ук­
раїни та ЦК України (частини 3, 5 ст. 4);.

14)         пріоритетності ЦК України і законів над постановами
Кабінету Міністрів України (абз. 2 ч, 4 ст. 4);

15)         однаковості регулювання цивільних відносин на всій те­
риторії України;

28


Міжнародна торгівля. Предмет, метод і принципи МПрП

16)       поширення дії актів цивільного законодавства лише на
відносини (а також застосовується до прав та обов'язків), які ви­
никли з дня набрання ними чинності (частини 1, 3 ст. 5);

17)       обмеження визнання зворотної дії акта цивільного законо­
давства  лише  випадками,   коли  він  пом'якшує  або  скасовує
цивільну відповідальність особи (ч. 2 ст. 5);

18)       пріоритетності волі сторін (сторони у правочині) над акта­
ми цивільного законодавства; обмеженості цієї волі лише загаль­
ними засадами цивільного законодавства та обов'язковістю для
сторін положень актів цивільного законодавства, що випливає з
їх змісту або із суті відносин між сторонами (ст. 6);

19)       субсидіарності у застосуванні положень ЦК України до
врегулювання відносин, які виникають у сферах використання
природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та
сімейних відносин (ч. 1 ст. 9);

20)       презумпції добросовісності та розумності поведінки особи
при здійсненні нею своїх цивільних прав;

21)       визнання чинних міжнародних договорів, що регулюють
цивільні відносини, при наданні Верховною Радою України зго­
ди на обов'язковість цих договорів, — частиною національного
цивільного законодавства України (ч. 1 ст. 10);

22)   визнання пріоритетності правил чинного міжнародного
договору України, укладеного у встановленому законом поряд­
ку, перед правилами відповідного акта цивільного законодав­
ства (ч. 2
ст. Г0) і т. д.

Запитання для самоконтролю

1.       Які засоби захисту інтересів держави існують в міжнародній
торгівлі?

2.   Дайте визначення поняття «приватне право»?

3.   Як виникають колізійні відносини?

4.   Які способи розв'язання колізій ви знаєте?

5.        Чим відрізняються приватноправові відносини від приватно­
правових відносин, обтяжених іноземним елементом?

6.   Який метод МПрП?

7.        Назвіть принципи приватного (цивільного) права.

Рекомендована література

1. Международное частное право / Под ред. Г. К. Дмитриевой. М., 2002. — С. 23, 27-31.

29


Загальна частина. Розділ 1

2.   Лунц Л.А. Курс международного частного права: В 3 т. — М.:
Спарк, 2002.

3.   Крылов С. Б. Международное частное право: Пособие к лекци­
ям. Л., 1930.

4.   Степанюк А. А. Колізії спадкування міжнародного приватного
права в аспекта юридичного конфлікту // Конфлікти в суспільствах,
що трансформуються: 36. наук, статей. —
X.: Право, 2001.

5.   Федосеева Г. Ю. Международное частное право: Учебник.
М.: Остожье, 1999.

6.   Oxford Paperback Encyclopedia. Oxford, 1998.

30


Розділ 2.   СИСТЕМА І ДЖЕРЕЛА

МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

2.1. Способи розв'язання колізій за міжнародним приватним правом

Приватноправові відносини з іноземним елементом регулю­ють двома способами: відсиланням до відповідного законодавства країни, за яким потрібно розв'язувати спір (колізійно-правовий спосіб) та шляхом ратифікації країною відповідних міжнародно-правових договорів (конвенцій) з певних питань приватного пра­ва, уніфікації його матеріальних норм (матеріально-правовий спосіб).

Колізійно-правовий (відсильний) спосіб. Сутність його поля­гає у виборі компетентного правопорядку для вирішення конк­ретної справи. У внутрішньому праві держав є особливі норми — колізійні, що містять правила вибору права, певним чином вка­зують, право якої держави потрібно застосовувати для врегулю­вання відносин з іноземним елементом. Колізійна норма, визна­чаючи компетентний правопорядок, відсилає для визначення прав і обов'язків учасників відносин до права певної держави (воно може бути як вітчизняним, так і іноземним).

З відсильним характером колізійного способу пов'язана ще одна його особливість. У разі його застосування виділяють дві стадії регулювання: 1) вибір права за допомогою колізійної нор­ми (вирішення колізійного питання); 2) застосування матеріаль­них норм вибраного приватного права для визначення прав і обо­в'язків сторін, що є кінцевою метою вибору права. Тому даний спосіб регулювання є не прямим, а опосередкованим: регулюван-

31


Загальна частина. Розділ 2

ня здійснюється матеріальними нормами приватного права дер­жави, вибраної за допомогою колізійної норми.

Отже, вибір права, а також колізійно-правовий спосіб регулю­вання, здійснюються за допомогою колізійних норм. Колізійний спосіб регулювання у міжнародному приватному праві є основним, тобто відсилання — головне призначення цього права. Звідси й ос­новна назва, інтерпретація МПрП як колізійного права.

Поява перших правил, а згодом і перших доктрин у сфері міжнародного приватного права в національних законодавствах багатьох країн пов'язана з виникненням численних колізій пра­ва внаслідок розвитку відносин між державами, в яких склали­ся власні норми приватного права із чітко вираженими роз­біжностями. Ці правила одержали назву колізійних норм і зас­тосовувалися для розв'язання проблем, що виникають з колізії національних законів. Протягом тривалого часу МПрП існувало і розвивалося тільки як колізійне право. У деяких країнах (на­приклад, в Англії, США, ФРН, Японії) така позиція щодо МПрП збереглася і в наш час, там воно називається колізійним правом. Таке розуміння міжнародного приватного права характерне і для українських представників цієї галузі.

У багатьох країнах було прийнято відповідні закони або підготовлено проекти:

1978       р. — Закон про міжнародне приватне право в Австрії;

1979       р. — Закон про міжнародне приватне право в Угорщині;

1982 р. — Закон про розв'язання колізій між законом і нор­мами іноземного права в Югославії, Закон про міжнародне при­ватне право і процес у Туреччині;

1986  р. — Закон про нове регулювання в галузі міжнародного
приватного права у ФРН;

1987  р. — Закон про міжнародне приватне право у Швейцарії;

1995 р. — Закон про реформу італійської системи міжнарод­ного приватного права; у цей же період розроблено проект Цивільного кодексу України, книга VIII «Міжнародне приватне право» якого — класичний приклад колізійного (відсильного) права.

Недоліками колізійно-правового (відсильного) способу є: 1) опосередкований (непрямий) характер його дії — спершу відсилання і лише після цього — застосування норм матеріаль­ного права. При цьому судді ex officio застосовують і знають

32                                                                                                          '


2.1. Способи розв'язання колізій за МПрП

власне право; іноземне право вони знати не зобов'язані. Як свідчить практика, з'ясувати зміст і кваліфіковано використати норми іноземного права досить складно;

2)       за законами однієї держави, громадянином якої є одна із
сторін договору, відповідні відносини мають юридичну силу, а за
законами іншої, до якої належить інша сторона — ці відносини
не породжують ніяких правових наслідків. Це так звані «відно­
сини, що кульгають». Вони виникають на практиці досить час­
то, ускладнюючи реалізацію міжнародних ділових зв'язків;

3)       не виключається ситуація, коли за національним правом
однієї країни спір з відносин МПрП має вирішуватися за законо­
давством іншої держави, але у разі звернення до нього вияв­
ляється, що за її національним правом розв'язання відповідного
спору також має здійснюватися за законами іноземної держави.
Тобто виникає ситуація, яку називають «колізією колізій».

Ось чому інтереси розвитку міжнародного ділового обороту вимагають удосконалення цього способу.

Уніфікація матеріальних норм приватного права (мате­ріально-правовий спосіб). Як зазначалося вище, однією з при­чин виникнення колізії та проблеми вибору права є розбіжності у змісті приватного права різних держав. Отже, колізійну про­блему можна вирішити (подолати колізію) створенням і застосо­вуванням однакових за змістом правових норм. Наприкінці XI ст. розпочався процес уніфікації у МПрП, тобто створення од­накових (уніфікованих) колізійних норм. Уніфікація здійсню­ється у формі міжнародних договорів (конвенцій), що уклада­ються між державами, які беруть на себе міжнародно-правове зобов'язання застосовувати сформульовані у договорі однакові колізійні норми із визначеного кола приватноправових відно­син. Використання уніфікованих норм частково знімає розгля­нуті недоліки колізійного способу: сприяє ліквідації «колізії колізій», а також зменшує імовірність виникнення «відносин, що кульгають», заповнює прогалини в національному колізійно­му праві.

В Україні це досягається наданням Верховною Радою Украї­ни згоди на обов'язковість відповідного чинного міжнародного договору (у ст. 10 ЦК України зазначено, що чинний міжнарод­ний договір є частиною національного цивільного законодавства України), створенням у різних країнах уніфікованих матеріаль-


3 4-435


33


Загальна частина. Розділ 2

них норм певних галузей приватного права, що знімає саму колізійну проблему. Такі норми безпосередньо застосовуються до відносин з іноземним елементом, минаючи стадію вибору пра­ва, долаючи колізію шляхом вирішення спору за суттю. Оскіль­ки уніфіковані норми за своєю природою є матеріальними право­вими нормами, що визначають права та обов'язки учасників приватноправових відносин, цей спосіб уніфікації називають та­кож матеріально-правовим.

Незважаючи на те, що уніфікація — досконаліша форма регу­лювання приватноправових відносин, вона не набула значного по­ширення. Процес уніфікації, розпочатий наприкінці XIX ст., за­вершився укладанням у 1902 і 1905 pp. п'яти конвенцій, що визначають правила розв'язання колізій з низки питань у сфері сімейно-шлюбних відносин. У 1902 р. на конференції в Гаазі було укладено три конвенції: про шлюб, про розлучення і судове роз­лучення чоловіка і жінки, про опіку над неповнолітніми; у 1905 р. — ще дві конвенції: про особисті та майнові відносини між подружжям та про піклування про повнолітніх. їх часто поєднують однією назвою — Гаазькі конвенції про шлюб і родину 1902-1905 pp. Але і вони не набули поширення, у них брали участь лише деякі європейські держави, причому згодом кіль­кість таких держав зменшилася. Деякі конвенції у 70-ті роки XX ст. було замінено новими (наприклад, Конвенція про укла­дення і визнання дійсності шлюбів від 14 жовтня 1978 p., Кон­венція про право, що застосовується до режимів власності под­ружжя від 14 жовтня 1978 p., Конвенція про визнання розлучень і рішень про окреме проживання подружжя від 1 червня 1970 p.).

З інших угод, спрямованих на уніфікацію колізійного права, варто згадати Конвенцію про право, що може бути застосоване до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів від 22 грудня 1986 p., що замінила аналогічну конвенцію 1955 p.; Конвенцію про колізію законів щодо форми заповідальних розпоряджень від 5 жовтня 1961 p.; Конвенцію про право, яке застосовується до аліментних зобов'язань від 2 жовтня 1973 p.; Женевську кон­венцію про врегулювання деяких колізій законів про переказні та прості векселі від 7 червня 1930 p.; Конвенцію, що має на меті вирішення деяких колізій законів про чеки від 19 березня 1931 p.; Конвенцію, що регулює деякі питання, пов'язані з колізією законів про громадянство від 12 квітня 1930 р. та ін.

34


2.1. Способи розв'язання колізій за МПрП

Прикладом найбільш вдалої уніфікації колізійно-правових норм є регіональна уніфікація, розпочата латиноамериканськи­ми країнами. На VI Панамериканській конференції 1928 р. було укладено договір, що одержав назву (за іменем його укладача — відомого кубинського юриста) Кодекс Бустаманте. Це — єдина, досить повна уніфікація колізійно-правових норм (складається з чотирьох книг: книга І «Міжнародне цивільне право»; книга II «Міжнародне торговельне право»; книга III «Міжнародне кри­мінальне право»; книга IV «Міжнародний процес», що містять 437 статей). Щоправда, навіть у своєму регіоні договір не набув загального застосування, його ратифікували 15 держав Цент­ральної та Південної Америки (США не приєдналися до нього). Кодекс Бустаманте вплинув на розвиток колізійного права на всіх континентах. Ширше уніфікація колізійних норм відбу­вається на двосторонній основі, як правило, у формі висновку договорів про надання правової допомоги.

Отже, перший (відсильний) спосіб подолання колізій здійсню­ється у двох правових формах: національно-правовій (за допомо­гою національних колізійних норм, розроблених кожною держа­вою у своєму праві самостійно) і міжнародно-правовій (за допо­могою уніфікованих колізійних норм, розроблених державами спільно у міжнародних договорах). Ці форми належать до ко­лізійного способу, тому що в обох випадках колізія права ви­рішується вибором права, відсиланням до права конкретної дер­жави. Водночас ще у XIX ст. цей спосіб виявив свою обмеже­ність і зумовив виникнення іншого способу подолання колізій — уніфікації матеріального приватного права.

Другий спосіб регулювання відносин, ускладнених іноземним елементом, виник у практиці міжнародного приватного права наприкінці XIX ст. Інтенсифікація розвитку економічних, нау­ково-технічних та інших міжнародних зв'язків показала недо­статність колізійно-правових норм.

Нині в умовах глобалізації дедалі більше відчувається потре­ба в однаковому регулюванні відносин, особливо у сферах укла­дання зовнішньоекономічних договорів, власності, у тому числі інтелектуальної, інвестицій, цінних паперів, митної справи, оподаткування, міжнародного цивільного процесу тощо. У га­лузі торгівлі, наприклад, широко застосовуються договори, що створили однакові матеріальні цивільно-правові норми:


3*4-435


35


Загальна частина. Розділ 2

Женевські конвенції про векселі 1930 p.;

Женевські конвенції про чеки 1931 p.;

Конвенція Організації Об'єднаних Націй про договори міжна­родної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 p.;

Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-прода­жу товарів від 14 червня 1974 p.;

Конвенція про міжнародний фінансовий лізинг від 28 травня 1988 р;

Конвенція про однаковий закон щодо висновку договорів про міжнародну купівлю-продаж товарів від 1 липня 1964 p.;

Резолюція 31/98 Генеральної Асамблеї ООН від 15 грудня 1976 p.;

Арбітражний регламент Комісії ООН з права міжнародної торгівлі;

Брюссельська конвенція з питань юрисдикції та примусово­го виконання судових рішень щодо цивільних і комерційних спорів;

Конвенція про створення Ради Митного Співробітництва від 15 грудня 1950 p.;

Конвенція Юнідруа з міжнародних факторних операцій від 28 травня 1988 p.;

Лакхнауська угода про вжиття однакових заходів щодо конт­ролю міжнародної торгівлі прекурсорами та іншими хімічними речовинами, що використовуються при незаконному виготов­ленні наркотичних засобів та психотропних речовин від 28 лип­ня 1999 p.;

Типовий закон ЮНСІТРАЛ про закупівлі товарів (робіт) і пос­луг від 30 травня 1997 р.

Уніфікація приватного права — досконаліший спосіб регулю­вання приватноправових відносин міжнародного характеру. Його широке запровадження може зняти всі недоліки колізійно-право­вого способу і забезпечити гармонізоване регулювання цих від­носин. На жаль, такі заходи ще далекі від свого втілення. Уніфікація припускає значний рівень співробітництва держав, що характеризується високим ступенем довіри. Мінливий харак­тер міждержавних відносин, що виявляється і в прагненні ство­рити єдиний правовий простір (європейський і світовий), може додати нового імпульсу процесу уніфікації права.

36


2.2. Кваліфікація  норм МПрП...

Нині уніфікація ще не стала переважним способом регулю­вання приватноправових міжнародних відносин і охоплює зде­більшого торгівлю й операції, пов'язані з нею, — перевезення, розрахунки тощо. Проте і тут водночас застосовується ко­лізійний спосіб, що іноді є єдиною можливістю для вирішення спірних питань. В інших же сферах приватних відносин (власність, сімейно-шлюбні, спадкоємні, деліктні та ін.), як і раніше, панує традиційний спосіб регулювання за допомогою колізійних норм.

Отже, міжнародному приватному праву властиві два способи регулювання: 1) колізійно-правовий, який здійснюється у двох правових формах — національній і міжнародній; 2) матеріаль­но-правовий, що реалізується у міжнародно-правовій формі. Обидва вони спрямовані на подолання колізійної проблеми, хоча і різними засобами. Саме це поєднує їх у юридичну спільність: вони є різним виявом загального методу міжнародного приват­ного права. У процесі регулювання приватних правовідносин, ускладнених іноземним елементом, обидва способи взаємодіють, доповнюючи один одного.

2.2. Кваліфікація норм міжнародного приватного права. Його система і джерела

Перед судом або іншим органом, який повинен розв'язати спір з іноземним елементом, виникає проблема тлумачення юри­дичної норми, кваліфікації цієї норми або фактичних обставин справи, вирішення «конфлікту кваліфікацій». Тлумачення нор­ми — це з'ясування її змісту. Кваліфікація є елементом тлума­чення норми і полягає в її юридичній оцінці, визначенні мети норми права. Питання предмета кваліфікації як самостійне вперше було відображено наприкінці XIX ст. у працях німецько­го юриста Кана і французького — Бартена. Обидва вчені дійшли висновку, що колізійні норми різних правових систем, навіть у разі їх формулювання за однаковою термінологією, містять «приховані колізії», які породжують «конфлікт кваліфікацій», тобто непогодженість принципів національного права.

Основні способи вирішення питання кваліфікації. Ква­ліфікація обставин справи (сутності суперечки) або норми права

37


Загальна частина. Розділ 2

може бути різною залежно від правової системи, принципи якої застосовуватимуться. Тому розрізняють кілька основних спо­собів кваліфікації: 1) за законом суду; 2) за системою права тієї держави, до якої відсилає колізійна норма; 3) за принципом ав­тономної кваліфікації.

Теорія кваліфікації за законом суду означає, що суд, застосо­вуючи колізійну норму, кваліфікує її відповідно до змісту цієї норми у цивільному законодавстві правової системи місцезна­ходження суду. Кваліфікація за законом суду виявляється і тоді, коли суд, керуючись визначеннями, поняттями, катего­ріями свого права, кваліфікує іноземне право як власне. Опонен­ти теорії кваліфікації за законом суду вважають доцільнішою кваліфікацію за системою права тієї держави, до якої відсилає колізійна норма. Зазначена теорія не набула широкого схвален­ня. Фахівцеві, правова свідомість якого формується переважно під впливом принципів, понять і категорій власної правової сис­теми, складно зрозуміти іноземне право так, як його тлумачать у країні походження цього права.

Теорія «автономної кваліфікації» полягає в тому, що суд, роз­глядаючи суперечки з іноземним елементом, повинен кваліфіку­вати поняття норми права не за допомогою звернення до конкрет­них існуючих правових систем, а на основі загальних правових понять, які утворюються внаслідок порівняльного юридичного аналізу законодавства окремих держав.

Застереження про публічний порядок. Під публічним поряд­ком Верховний Суд України має на увазі правопорядок держави, основоположні принципи існуючого в ній устрою (щодо її неза­лежності, цілісності, самостійності та недоторканності, основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо — п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду суда­ми клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України».

Результат дії колізійної норми, а саме — застосування або не-застосування іноземного права, в певних випадках пов'язаний із застереженням про публічний порядок. Це означає, що, по-пер­ше, іноземний закон, до якого відсилає колізійна норма, може не застосовуватися, якщо він суперечить основам публічного по­рядку певної держави. Тому права й обов'язки, які ґрунтуються

38


2.2. Кваліфікація  норм МПрП...

на такому іноземному законі, не визнаються в державі, де він не може бути застосований. По-друге, іноземний закон може не ви­користовуватися, якщо це суперечить основам застосування за­конодавства в цій державі.

Зворотне відсилання і відсилання до закону третьої держа­ви. Сутність зворотного відсилання полягає у відсиланні ко­лізійної норми законодавства однієї держави до закону іншої держави, а закон останньої, не вирішуючи питання, у свою чер­гу, відсилає до закону першої держави. Якщо до розв'язання спору залучається правова система третьої держави, то йдеться про відсилання до закону третьої країни (трансмісію).

Обхід закону в МПрП означає усвідомлене створення хоча б однією стороною правовідносин основ для застосування закону тієї правової системи, яка лояльніше визначає певний правовий статус. Так, різні принципи визначення «національності» суб'єк­тів господарської діяльності дають змогу підпорядковувати їх правовий статус законодавству тієї держави, яка є найсприят­ливішою у питаннях укладення і виконання господарських дого­ворів, податкової та митної політики.

Система МПрП. Під системою в загальній теорії систем ро­зуміють сукупність елементів, у якій реалізуються відносини, що мають заздалегідь задані властивості. Відповідно до цього га­лузь права як система — це сукупність правових норм (еле­ментів), у якій реалізується певний предмет (відносини), що має відповідні властивості (метод). Предметом міжнародного приват­ного права є колізійні відносини та приватноправові (цивільно-правові) відносини за участю іноземного елемента. Колізійні відносини — це норми, побудовані за методом посилання (від­сильні норми, перелік яких зумовлений кількістю існуючих прив'язок). Приватноправові норми визначаються з ознак на­лежності до цивільно-правових (приватних), зокрема відносин, зумовлених вступом і функціонуванням країни у СОТ та ЄС. Та­кими є відносини у сферах права власності, ринку цінних па­перів, зовнішньоекономічних відносин за участю юридичних і фізичних осіб тощо. Перелік цих відносин наведено нижче.

Джерела МПрП. У юридичній науці це — форми, які відобра­жають правову норму. Традиційно визнають чотири форми дже­рел МПрП: 1) внутрішнє законодавство; 2) міжнародні угоди (до-

39


Загальна частина. Розділ 2

говори); 3) міжнародні та торговельні звичаї; 4) судова й ар­бітражна практика.

Внутрішнє законодавство. Закони і нормативно-правові ак­ти, які є джерелами МПрП, поділяються на спеціальні та за­гальні. До перших належать такі, що регулюють відносини лише цієї галузі права (наприклад, Закон України «Про зов­нішньоекономічну діяльність»). До других — загальні, тобто такі, що регулюють відповідні відносини частиною своїх норм (наприклад, Господарський кодекс України (розділ VII), Ци­вільний процесуальний кодекс України (ст. 10) та ін).

В іноземних державах, особливо тих, що належать до «роди­ни континентального права», приблизно з 60-х років XX ст. практикується прийняття законів з питань МПрП. У державах «родини загального права» прийняття таких законів не набуло значного поширення.

Міжнародні договори. Практика регулювання правовідносин у договірній формі є важливою для держав, оскільки норми міжна­родних угод у більшості правових систем — основне джерело ре­гулювання питань, які належать до сфери МПрП. Міжнародні до­говори (угоди) містять уніфіковані норми, що спеціально створю­ються для врегулювання міжнародних невладних відносин. Часто норми національного права є результатом трансформації міжна­родної угоди у внутрішнє законодавство. Причому вони можуть визначати не тільки правовий статус іноземних суб'єктів права в певній державі, а й права та обов'язки таких суб'єктів за кордо­ном. Внутрішні за походженням, цивільно-правові за змістом, ці норми є матеріально-правовими нормами МПрП.

Звичай — це правило, яке склалося давно, систематично за­стосовується, хоч і не потребує фіксації у певній правовій формі. Звичаї поділяють на міжнародні та торговельні.

Міжнародні звичаї засновані на послідовному і тривалому за­стосуванні певних правил. Зумовлені суверенітетом і рівністю держав, міжнародні звичаї стають обов'язковими для них. Різ­новидом міжнародних звичаїв є звичаї торговельні, які широко застосовуються у міжнародній торгівлі та торговельному море­плаванні. Вони є обов'язковими для застосування, якщо: 1) нор­ми законодавства безпосередньо посилаються на них; 2) сторони під час укладання контракту погодилися регулювати свої відно­сини певним звичаєм. Якщо ж відносини між сторонами не уре-

40


2.2. Кваліфікація  норм МПрП...

гульовано законодавством і умовами контракту, суд, вирішуючи спірне питання, може також застосовувати торговельні порядки.

Міжнародні та торговельні звичаї, судова й арбітражна прак­тика є джерелами матеріально-правових норм у державах тією мірою, якою вони їх визнають.

Судова й арбітражна практика. Це погляди суддів на певне питання, зафіксовані в рішеннях суду (судові прецеденти). Вони мають вирішальне значення для розв'язання судами ана­логічних питань у майбутньому. Це характерно для держав «родини загального права». Вважається, що для України судо­ва й арбітражна практика не є джерелом права, у тому числі й МПрП, хоча на практиці може бути по-іншому. Водночас практично ніде не називаються загальновизнані принципи і норми міжнародного права, хоча їх слід вважати основними джерелами МПрП. Зовнішньополітична діяльність України, як зазначено у ст. 18 Конституції України, спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом пітримання мирного і взаємовигідного співробітництва з чле­нами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Основними дже­релами є відповідне національне законодавство, частину якого становлять чинні міжнародні договори, згода на обов'язко­вість яких надається Верховною Радою України, ділові звичаї, угоди сторін тощо.

Запитання для самоконтролю

1.   Яким чином за колізійно-правовим способом регулюються
приватноправові відносини?

2.   Які переваги та недоліки є у колізійно-правового способу регу­
лювання приватноправових відносин?

3.   Що передбачає матеріально-правовий спосіб регулювання при­
ватноправових відносин?

4.   Назвіть переваги та недоліки матеріально-правового способу
регулювання приватноправових відносин?

5.       У який спосіб вирішується питання кваліфікації?

6.   Що таке теорія «автономної кваліфікації»?

7.       Чи можливе зворотне відсилання у МПрП?

8.   Яка кваліфікація джерел МПрП?

41


Загальна частина. Розділ 2

Рекомендована література

1.  Цвайгерт К„ Кетц X. Введение в сравнительное правоведение
в сфере частного права: В 2 т. — М., 1998. — Т. 1.

2.  Тынель А„ Функ Я., Хвалей В. Курс международного торгового
права. — 2-е изд. Минск: АМАЛФЕЯ, 2000.

3.  Международное частное право / Под ред. Н. И. Марышевой.
М., 2000.

4.   Международное  частное  право:   Конспект  лекций.      М.:
ПРИОР, 2002.

5.   Международное частное право / Под ред. Г. К. Дмитриевой.
М., 2002. — С. 23, 27-31.

6.   Лунц Л. А. Курс международного частного права: В 3 т. М.:
Спарк, 2002.

7.       Крылов С, Б. Международное частное право: Пособие к лекци­
ям. Л., 1930.

8.   Кичигина И. Л. Коллизии в международном частном праве:
Метод регулирования // Вестн. МГУ. — 1987. — № 6. — С. 78-84.

9.   Кабатова Е. В. К вопросу о современных проблемах междуна­
родного частного права // Государство и право. — 2000. — № 8. —
С. 54-60.

 

10.  Кабатова Е. В. Изменение роли коллизийного метода в меж­
дународном частном праве
// Международное частное право: совре­
менная практика. М., 2000. — С. 5-16.

11.  Звеков В. П. Международное частное право: Курс лекций.
М.: Норма, 1999.

12.  Ерпылаев Н. Ю. Международное частное право. М.: Юристъ,
1999.

42


Розділ 3.   СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

3.1. Правовий статус іноземних фізичних осіб та осіб без громадянства в Україні

Термін «фізична особа» означає людину як суб'єкта права і застосовується в різних галузях права, у тому числі в МПрП. Фізична особа має свій статус, але законодавство виділяє за са­мостійним  статусом  різновиди  фізичних  осіб:   1)  громадяни;

2)       іноземні фізичні особи (іноземці),  особи без громадянства;

3)       біженці; 4) мігранти та ін. У даному разі нас цікавлять іно­
земці та особи без громадянства, яких необхідно відрізняти (за
обсягом прав та обов'язків) від громадян України.

Іноземець — особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особа без громадянства — особа, яку жодна держава відповідно до свого за­конодавства не вважає своїм громадянином (згідно зі ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадян­ства»).

Права іноземців та осіб без громадянства в Україні. Ці особи мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією України та Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та іншими законами України, а також її міжнародними договорами.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расо­вої та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять та інших обставин. Якщо іноземною дер­жавою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод гро-

43


Загальна частина. Розділ З

мадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про запровадження відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набуває чинності після його опублікування і може бути скасоване у разі зникнення підстав, за яких воно було прийняте.

Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтере­сам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці та особи без громадянства зобов'язані поважати та дотримуватися Консти­туції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу Ук­раїни (ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Серед основних прав і обов'язків, у частині II «Основні права, свободи та обов'язки іноземців та осіб без громадянства» цього закону зазначається:

1)     право на інвестиційну та підприємницьку діяльність — іно­
земці та особи без громадянства мають право займатися в Ук­
раїні інвестиційною, а також зовнішньоекономічною та іншими
видами підприємницької діяльності, передбаченими законодав­
ством України. При цьому вони мають такі самі права та обо­
в'язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Кон­
ституції та законів України (ст. 7);

2)     право на трудову діяльність:

а)  іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадя­
нами України права та обов'язки у трудових відносинах, якщо
інше не передбачено законодавством України та її міжнародни­
ми договорами;

б)  іноземці та особи без громадянства, які постійно прожива­
ють в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні,
мають право працювати на підприємствах, в установах та ор­
ганізаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підста­
вах і в порядку, встановлених для громадян України;

в)  іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну
для працевлаштування на визначений термін, можуть займати­
ся трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановлено­
му порядку дозволу на працевлаштування. Працевлаштування в
Україні іноземців та осіб без громадянства, найнятих інвестором
у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про

44


3.1. Правовий статус іноземних фізичних осіб...

розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на пра­цевлаштування (ст. 8).

У Конституції України (ст. 26) зазначено, що іноземці та осо­би без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а та­кож несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за ви­нятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнарод­ними договорами України.

Такими винятками є:

ст. 70 розділу III Конституції «Вибори. Референдум» — право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років;

ч. 2 ст. 76 розділу IV Конституції «Верховна Рада України» — народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право го­лосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років;

ч. З ст. 127 розділу VIII Конституції «Правосуддя» — на поса­ду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України;

ч. 4 ст. 22 Земельного кодексу України — землі сільськогос­подарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам;

ч. 2-4 ст. 81 Земельного кодексу України:

1)      іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набу­
вати права власності на земельні ділянки несільськогосподарсь-
кого призначення в межах населених пунктів, а також за межа­
ми населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого
майна, що належать їм на праві приватної власності;

2)      іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набу­
вати права власності на земельні ділянки відповідно до ч. 2 цієї
статті у таких випадках:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни,
іншими цивільно-правовими угодами;

б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти
нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини;

45


Загальна частина. Розділ З

3) землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без грома­дянства, протягом року підлягають відчуженню;

ч. 4 ст. 8 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» — іноземці та особи без громадянства не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України умовою призначення на ці посади або заняття такою діяльністю є  належність до громадянства України;

ст. 68 розділу IX «Міжнародні відносини» Кодексу України про надра:

1)     іноземним юридичним особам і громадянам надра у корис­
тування та право на переробку мінеральної сировини надаються
на конкурсній основі на підставі угод (контрактів), що уклада­
ються відповідно до вимог цього Кодексу та інших законодавчих
актів України;

2)     порядок укладання контрактів на користування надрами та
переробку мінеральної сировини за участю іноземних юридич­
них осіб та громадян визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 13 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці можуть відповідно до законо­давства України мати у власності будь-яке майно, успадковува­ти і заповідати його, а також мати особисті немайнові права.

Також у даному законі зазначено:

іноземці та особи без громадянства можуть укладати і розри­вати шлюби з громадянами України та іншими особами відпо­відно до законодавства України;

іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права та обов'язки у шлюбних і сімейних відносинах (ст. 18);

іноземцям та особам без громадянства гарантуються недотор­канність особи, житла, невтручання в особисте і сімейне життя, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідом­лень, повага їх гідності нарівні з громадянами України (ст. 19);

іноземці та особи без громадянства можуть пересуватися на те­риторії України і обирати місце проживання в ній відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України. Обмеження в пересуванні та виборі місця проживання допускаються, коли це необхідно для забезпечення безпеки України, охорони громадсь-

46


3.1. Правовий статус іноземних фізичних осіб...

кого порядку, охорони здоров я, захисту прав і законних інте­ресів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні;

іноземці та особи без громадянства, яким надано статус біженця в Україні, мають рівні з громадянами України права на пересування, вільний вибір місця проживання, за винятком об­межень, встановлених законом (ст. 20);

іноземці та особи без громадянства мають право на звернення до суду, інших державних органів для захисту їх особистих, майнових та інших прав;

у судочинстві іноземці як учасники процесу користуються та­кими самими процесуальними правами, що й громадяни Украї­ни (ст. 22).

Господарський кодекс України у розділі II «Суб'єкти господа­рювання» визначає ними громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці (п. 2 ч. 2 ст. 55). Іноземці та особи без громадянства при здійсненні госпо­дарської діяльності в Україні користуються такими самими пра­вами і мають такі самі обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено цим кодексом та іншими законами.

Важливими міжнародними нормативними актами є:

1.      Загальна декларація прав людини, проголошена Генераль­
ною Асамблеєю
ООН 10 грудня 1948 р. Відповідно до її поло­
жень: кожна людина, де б вона не перебувала, має право на виз­
нання її правосуб'єктності; всі люди рівні перед законом і мають
право, без будь-якої різниці, на однаковий їх захист законом; усі
люди мають право на однаковий захист від якої б то не було дис­
кримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було
підбурювання до такої дискримінації; кожна людина має право
на ефективне поновлення у правах компетентними національни­
ми судами в разі порушення її основних прав, наданих їй кон­
ституцією або законом та ін.

2.      Протокол № 7 до Європейськой Конвенції про захист прав і
основних свобод людини, підписаний у Страсбурзі 22 листопада
1984 p., містить положення щодо іноземців. Іноземець, який за­
конно проживає на території держави, не може бути висланий за
ЇЇ межі інакше,  ніж на виконання рішення, прийнятого від­
повідно до закону, і йому повинна бути надана можливість:

а) наводити доводи проти свого вислання;

47


Загальна частина. Розділ З

б) вимагати перегляду своєї справи;

в)  бути представленим з цією метою перед компетентним орга­
ном або особою чи особами, призначеними цим органом.

Іноземець може бути висланий до здійснення своїх прав, пе­редбачених у підпунктах а-в п. 1, якщо таке вислання є не­обхідним в інтересах публічного порядку або зумовлене мірку­ваннями національної безпеки.

3.             Конвенція  про  рівноправність  громадян  країни та іно­
земців та осіб без громадянства в галузі соціального забезпечен­
ня Генеральної конференції Міжнародної організації праці від
28 червня 1962 р.

4.      Конвенція  про  правову допомогу та правові відносини
у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня
1993 р. (країн СНД).

 

5.       Двосторонні договори України про правову допомогу та пра­
вові відносини (у цивільних, сімейних, кримінальних та інших
справах). Згідно з ними громадяни однієї договірної сторони ко­
ристуються на території другої договірної сторони таким самим
правовим захистом своїх особистих та майнових прав, як і грома­
дяни цієї другої договірної сторони. Вони мають право звертатися
до суду та інших установ, до компетенції яких належать цивільні
та кримінальні справи,   можуть порушувати клопотання і здій­
снювати інші процесуальні дії за тих самих умов, що і громадяни
другої договірної сторони. Двосторонніми договорами зазвичай
встановлюються також порядок відносин при наданні правової
допомоги; обсяг правової допомоги; форми доручень про надання
правової допомоги; порядок виконання доручень; порядок вико­
нання окремих процесуальних дій; певні гарантії щодо свідків,
потерпілих та експертів; несення витрат, пов'язаних із наданням
правової   допомоги;   порядок   визнання   і   виконання   судового
рішення; визнання і виконання рішень арбітражу та ін.

6.   Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні
права (International Covenant on Economic, Social and Cultural
Rights),  прийнятий на Генеральній Асамблеї ООН 16 грудня
1966 p.

7.   Міжнародний пакт про громадянські та політичні права
(
International Covenant on Civil and Political Rights), прийнятий
на Генеральній Асамблеї ООН 16 грудня 1966 p.

48


3.1. Правовий статус іноземних фізичних осіб...

8.   Конвенція щодо рабства (Slavery Convention), укладена в
Женеві 25 вересня 1926
p., зі змінами, внесеними Протоколом,
підписаним у штаб-квартирі ООН 7 грудня 1953 р. її учасниками
є понад 90 держав.

9.        Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі
та інститутів і звичаїв, що сходні з рабством від 7 вересня 1956 р.

Конвенції з питань правового статусу фізичної особи. У пер­ші роки діяльності Ради Європи (далі — РЄ) було прийнято кон­венції з питань правового статусу особи. Так, 13 грудня 1955 р. у Парижі було підписано Європейську конвенцію про облашту­вання та підприємництво. Договірні держави зобов'язалися сприяти в'їзду на свою територію іноземних громадян, дозволя­ти їм вільно пересуватися нею, заохочувати їхнє проживання, за винятком випадків, що суперечать суспільному порядку, націо­нальній безпеці, здоров'ю чи моральності населення.

Конвенція передбачала надання громадянам договірних дер­жав національного режиму щодо багатьох аспектів життя, у тому числі особисті та майнові права, їх судові та адміністра­тивні гарантії, здійснення прибуткових видів діяльності, питан­ня заробітної плати та умов праці в цілому тощо.

Положення вищезазначеної Конвенції щодо сприяння в'їзду розвинула Європейська угода про норми, що регулюють пересу­вання осіб між державами — членами Ради Європи (Угода щодо пересування) від 13 грудня 1957 р. (Париж). Вона передбачала спрощений режим пересування осіб між державами — членами РЄ: для в'їзду на територію держави вимагався лише один доку­мент із зазначених кожною договірною державою у Додатку до Угоди. При цьому власникові такого документа дозволявся по­вторний в'їзд на територію держави без дотримання будь-яких формальностей, навіть якщо його громадянство є спірним.

Попри рекомендаційний характер багатьох положень зазна­чених конвенцій, а також збереження за державами широких дискреційних повноважень щодо обмеження сфери їхнього зас­тосування, ці конвенції стали важливим кроком у поліпшенні правового статусу іноземців та зміцненні міжнародних зв'язків, заклали основи для подальшого розвитку міжнародного законо­давства у цій сфері, особливо у межах ЄС.

Найширше у конвенціях РЄ з питань правового статусу суб'єктів регламентовано становище трудящих-мігрантів. 24 лис­топада 1977 р. у Страсбурзі було підписано Європейську кон-


4 4-435


49


Загальна частина. Розділ З

венцію про правовий статус трудящих-мігрантів, яка врегулюва­ла низку питань праці та зайнятості цих осіб — від форм добору з метою подальшого працевлаштування у приймаючій державі до остаточного повернення до країни походження. Конвенція визначає переважно зобов'язання договірних держав і безпосе­редньо не надає трудящим-мігрантам певних прав, за винятком права на безпечні умови праці (ст. 20), на звернення до суду та адміністративних органів приймаючої держави (ст. 26) та на створення організацій (ст. 28).

Основне зобов'язання договірних держав, яке передбачає Конвенція, — забезпечення трудящим-мігрантам національного режиму щодо багатьох аспектів життя:

працевлаштування;

доступу до житла та квартирної плати;

права на загальну освіту, професійну підготовку і перепідго­товку, на доступ до вищої освіти;

умов праці та їх інспектування;

соціального забезпечення, соціальної та медичної допомоги;

оподаткування доходів, припинення дії трудового договору та звільнення;

судочинства, правового та судового захисту особи, її майна;

участі у справах підприємства;

збереження набутих прав тощо.

Отже, підбиваючи підсумки аналізу правового статусу інозем­них фізичних осіб та осіб без громадянства, слід зазначити, що закріплений у законодавстві національний режим щодо цивільної правоздатності іноземців має безумовний характер, тобто він надається іноземцю у кожному конкретному випадку без вимоги взаємності.

Національний режим щодо окремих прав іноземців може га­рантуватися багатосторонніми конвенціями, угодами про право­ву допомогу, двосторонніми договорами в силу відповідних до­мовленостей або на підставі принципу взаємності.

3.2. Юридичні особи у міжнародному приватному праві

Поняття та ознаки юридичної особи. Під юридичною особою в правовій доктрині розуміють будь-яку організацію, що не зале-

50


3.2. Юридичні  особи у  МПрП

жить від її учасників та володіє властивими тільки їй майнови­ми правами.

Навести вичерпне визначення юридичної особи складно. За­конодавство деяких країн йде просто шляхом перерахування ос­новних, найсуттєвіших ознак юридичних осіб або містить тільки їх класифікацію. Ця складність має просте пояснення: конст­рукція юридичної особи, що опосередковує відносини майнового обігу, застосовується до форм утворення та існування не тільки комерційних юридичних осіб, а й некомерційних, у тому числі за участю держави.

У сучасній доктрині здебільшого визнається, що юридична особа — це організація, що створюється в порядку, передбачено­му законодавством, має власне найменування, характеризується організаційною єдністю, має відокремлене майно, права та обо­в'язки, переважно майнові, самостійно (від свого імені) виступає у цивільних правовідносинах та господарському обороті, відпо­відає за зобов'язаннями договорів та деліктів.

Згідно з Цивільним кодексом України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздат­ністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (ст. 80).

Ознаки юридичної особи — сукупність обов'язкових та мінімально необхідних внутрішніх характеристик організації, які в сукупності є підставою для визнання її юридичною особою. Визначення ознак, що становлять зміст поняття «юридична осо­ба», — з'ясування тих умов діяльності громадського (колектив­ного) утворення, за наявності яких вона стає самостійним носієм прав та обов'язків, тобто юридичною особою.

Вирізняють такі істотні ознаки юридичної особи:

1. Майнова відокремленість. Це — роздільність майна юри­дичної особи та її членів, засновників та інших осіб (держави чи автономного утворення, органів вищих рівнів, інших орга­нізацій). Майно юридичної особи може бути власністю її членів, належати їм на правах господарського відання або оперативного управління.

Майнова відокремленість — це визнана за юридичною особою здатність придбавати майно, що буде відокремлене від майна інших осіб, насамперед засновників. Вона полягає, по-перше, у


44-435


51


Загальна частина. Розділ З

відокремленості від її засновника (засновників), по-друге — у відокремленості від майна інших осіб, та не залежить від їх по­дальшої долі. Майно, закріплене за юридичною особою, повинне бути відокремлене не лише фізично, а й юридично. Правовою формою відокремлення майна є установчі документи, в яких визначаються розмір, порядок формування статутного фонду, джерела формування майна, його правовий режим. Ця ознака характеризує організацію, що вже є юридичною особою, і тому належить до її правових ознак. Мати майнові права може лише організація, яка вже визнана суб'єктом цивільного права, тобто юридичною особою.

2.       Організаційна єдність. Коли юридична особа існує та діє як
єдине ціле: колектив є цілісним механізмом, що формує єдину
волю. Ця єдність визначається та закріплюється в статуті юри­
дичної особи або положенні, договорі, законі чи адміністратив­
ному акті, що визначають характер її діяльності, структуру,
органи. Ця ознака виявляється переважно у певній ієрархії,
підпорядкованості органів управління, що становлять структуру
організації, а також у чіткій регламентації відносин між її учас­
никами.

3.       Участь у цивільному обороті від свого імені (власне найме­
нування).  Кожна юридична особа має власне найменування,
відмінне від найменування інших суб'єктів права.  Воно не­
обхідне для ідентифікації цієї особи у цивільному чи господарсь­
кому обороті, тому що саме від свого імені вона набуває майно­
вих та особистих немайнових прав і несе обов'язки, вступаючи в
різноманітні  цивільно-правові  відносини   з  іншими  організа­
ціями та громадянами. Законодавство держав іноді визначає
особливості, пов'язані з найменуванням юридичної особи. На­
приклад, воно може містити рекомендацію уникати у наймену­
ванні іноземних виразів чи слів. Законодавства Австрії, ФРН,
Швейцарії надають рекомендації щодо доцільності чи небажа­
ності використання у назві фірми імені хоча б одного з її членів,
а також зазначення існування компанії (і К°) або виду її діяль­
ності (торгівля товарами, продаж автомобілів тощо). Крім того,
існують норми про доцільність зазначення у назві форми товари­
ства чи ступеня відповідальності (повне товариство, акціонерне,
з обмеженою відповідальністю тощо).  Ця ознака визнається
підсумковою та одночасно метою утворення юридичної особи.

52


3.2. Юридичні  особи у  МПрП

4.   Здатність  організації  нести  самостійну  майнову  відпо­
відальність. Здатність організації від свого імені брати участь у
цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових та
особистих немайнових прав і виконувати обов'язки зумовлює са­
мостійну відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язан­
нями. Наявність власного майна, у свою чергу, є необхідною пе­
редумовою  самостійної   майнової   відповідальності   юридичної
особи щодо договорів, які вона укладає. Найпоширенішими є
юридичні особи, які за своїми зобов'язаннями несуть не тільки
самостійну, а й виключну майнову відповідальність. Саме в них
найбільш яскраво та повно виявляються сутність та спрямо­
ваність інституту юридичної особи. Не випадково провідне місце
серед юридичних осіб посідають акціонерні товариства та това­
риства з обмеженою відповідальністю. Саме виключна майнова
відповідальність    акціонерного    товариства   як    самостійного
суб'єкта права, що дає змогу окремим власникам розраховувати
заздалегідь рівень підприємницького ризику, уможливила залу­
чення до участі у такому товаристві великої кількості осіб і тим
самим акумулювання великого капіталу.

Кожна юридична особа за своїми боргами відповідає всім май­ном, що перебуває в її власності або володінні, на яке за законом може бути накладено стягнення. В окремих випадках можливе покладення відповідальності за боргами однієї юридичної особи на майно іншої — якщо вища юридична особа гарантувала спла­ту визначених сум та у разі ліквідації юридичної особи.

5.   Здатність бути позивачем або  відповідачем у суді,  ар­
бітражному чи третейському суді. Широка участь організацій у
майнових та особистих немайнових відносинах, можливість по­
кладення на них цивільно-правової відповідальності за пору­
шення зобов'язань, заподіяння майнової шкоди іншим особам
спричиняють потребу в захисті порушених цивільних прав, а
звідси — і необхідність звернення з позовом до суду, арбітражно­
го чи третейського суду. Іншими словами, юридична особа стає
стороною-позивачем або відповідачем у цивільному, арбітражно­
му процесі або третейському розгляді цивільного спору.

Крім наведених вище ознак юридичної особи деякі правові си­стеми світу виділяють такі:

похідна природа юридичних осіб. Виявляється в тому, що в основу їх створення завжди покладено волевиявлення певних

53


Загальна частина. Розділ З

осіб. Засновницьке волевиявлення повинно відповідати встанов­леним вимогам щодо суб'єкта, змісту і форми. Суб'єктом заснов­ницького волевиявлення можуть бути дієздатні (за деякими ви­нятками) суб'єкти цивільного права: фізичні, юридичні особи, держава та територіальні громади в особі відповідних органів. До того ж окремі категорії осіб не мають засновницьких прав на створення певних видів юридичних осіб. Особа може бути обме­жена в засновницьких правах;

самостійність у цивільному обороті. Юридична особа само­стійно, без доручення здійснює цивільну та господарську діяльність. Самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями власним майном. Іноді, відповідно до статуту, закону чи догово­ру, відповідальність може бути покладена на інших осіб.

Сутність цивільної правосуб'єктності юридичної особи вияв­ляється в її самостійності у цивільному обороті. Умовами са­мостійності юридичної особи є свобода вибору виду діяльності, незалежність, самостійна відповідальність. Кожна юридична особа вправі від свого імені вступати у цивільно-правові відноси­ни з іншими юридичними особами та громадянами, захищати свої права в суді та в арбітражі. Межі самостійної діяльності юридичної особи визначаються законом, статутом або положен­ням, локальними актами.

Отож визнання будь-якого колективного утворення юридич­ною особою залежить не від того, чи буде воно офіційно визнане таким, а від того, чи наділене воно тими властивостями, які у своїй сукупності зумовлюють його функціонування як само­стійного учасника цивільних правовідносин, тобто юридичної особи. Дії ознак юридичної особи лише передбачаються, а на практиці законодавство визначає їх особливості та винятки. Так, наприклад, положення про абсолютну самостійність юри­дичної особи комерційного характеру здебільшого обмежене приписами антимонопольного законодавства різних країн.

Вивчення особливостей міжнародних законодавств, що визна­чають становище юридичних осіб взагалі (як суб'єктів цивільних прав та обов'язків), і норм, які стосуються окремих організаційно-правових форм юридичних осіб, важливе для правильного тлума­чення правового статусу юридичної особи, порядку та умов її участі в комерційному обороті, відповідальності юридичної особи та/або учасників юридичної особи за її зобов'язаннями.

54


3.2. Юридичні  особи у  МПрП

Отже, юридична особа як суб'єкт міжнародного приватного права — це певне утворення, що має сукупність визначених національним законодавством ознак, зареєстроване на території однієї держави, кордонами якої не обмежується його діяльність, правосуб'єктність (право— та дієздатність) якого визнається на території іноземної держави, а також на яке поширюються дві системи законодавств: національного права держави-резидента, та держави, на території якої воно діє чи передбачає діяти.

Правосуб'єктність юридичних осіб. При здійсненні госпо­дарської діяльності на території інших країн виникають дві про­блеми: 1) про визнання правосуб'єктності іноземної юридичної особи; 2) про допуск її до здійснення господарської діяльності на території даної держави, а також про умови такої діяльності.

Правосуб'єктність охоплює два елементи:

правоздатність — здатність володіти суб'єктивними правами та мати юридичні обов'язки;

дієздатність — здатність самостійно, своїми діями набувати прав та обов'язків.

Правосуб'єктність іноземних юридичних осіб, як правило, визнається на підставі двосторонніх умов, насамперед торговель­них. Питання про допуск іноземної юридичної особи до госпо­дарської діяльності на території певної держави вирішується її законодавством. У більшості випадків здійснення такої діяль­ності можливе після дотримання формальностей. У торгових до­говорах встановлюється режим для іноземних юридичних осіб. Він може бути заснований на принципах або найбільшого спри­яння, або національного режиму.

У багатосторонній (країн СНД) Конвенції про правову допомо­гу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. зазначено, що правоздатність іно­земних юридичних осіб визначається за правом країни, де засно­вана ця юридична особа чи організація (ст. 23).

Місцезнаходження господарського товариства визначається законом країни, відповідно до якого воно засноване, якщо вико­нано вимоги цього закону про реєстрацію і публічність; у разі відповідності таких вимог — за законом, згідно з яким товари­ство зареєстроване; за відсутності зазначених умов місцезнахо­дженням товариства вважаєтьсяся місцезнаходження його ке­рівних органів.

55


Загальна частина. Розділ З

У багатьох випадках дуже важливим є визначення державної належності певної особи. Прикладом цього є міжнародний до­говір, у якому вказано, що юридичні особи держав, які домовля­ються, наділяються на основі взаємності режимом найбільшого сприяння або національним режимом з метою здійснення діяль­ності на території іншої договірної держави. Для цього не­обхідно визначити, які з них повинні розглядатися як юридичні особи даної держави, іноземні особи або особи, які належать до країн, що не беруть участі в Угоді.

Іноземні юридичні особи здійснюють підприємницьку та інші види діяльності, що регулюються цивільним законодавством, згідно з правилами, встановленими ним для такої діяльності юридичних осіб, якщо законом не передбачено інше.

Місцезнаходженням підприємницького товариства є країна, відповідно до права якої воно засноване, якщо товариство вико­нало вимоги права цієї країни щодо реєстрації та публічності або (за відсутності таких вимог) якщо воно організоване згідно з пра­вом цієї країни. За відсутності таких умов застосовується право країни, з якої здійснюється керівництво підприємницьким това­риством.

Види юридичних осіб. У світовій практиці з-поміж різно­маніття юридичних осіб можна виділити дві основні групи: юри­дичні особи публічного права та юридичні особи приватного пра­ва. Принципове розмежування їх здійснюється відповідно до природи акта, на підставі якого утворено ці особи. Якщо юри­дичну особу засновано на підставі публічного (адміністративно­го) акта, вона є публічно-правовою, якщо відповідно до приват­ноправового акта, — приватноправовою.

До публічно-правових юридичних осіб належать держава, ад­міністративно-територіальні одиниці, різноманітні державні орга­ни та установи, торгово-промислові палати. Питання про віднесен­ня до цієї категорії державних підприємств неоднозначне.

Приватноправові юридичні особи утворюються суб'єктами права різних держав як колективної власності, так і засновани­ми на власності однієї приватної особи.

Внаслідок багатовікових традицій у світі утворилися певні організаційно-правові форми, які можуть варіювати за назвами в різних країнах, але мати при цьому приблизно однаковий пра­вовий статус, хоча класифікації, безумовно, не існує. Найпоши-

56


3.2. Юридичні  особи у  МПрП

ренішим є поділ юридичних осіб залежно від характеру об'єд­нання (осіб або капіталів) та ступеня відповідальності учасників за зобов'язаннями юридичної особи (усім своїм майном або вик­лючно у межах внеску).

Об'єднання осіб засновані на особистій участі їх членів у ве­денні справ підприємства. Об'єднання капіталів мають на меті концентрацію капіталів і уникнення учасниками ризику, що ви­никає у процесі господарської діяльності. У більшості країн кон­тинентальної Європи існує розподіл об'єднань підприємців на такі види: повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство. При цьо­му спілки — це об'єднання осіб, товариства — об'єднання капіталів.

Акціонерні товариства — найпоширеніша форма об'єднань у зарубіжних країнах, оскільки вона є найзручнішою для під­приємців. З одного боку, акціонерне товариство дає можливість здійснювати концентрацію капіталу, збираючи засоби дрібних власників і передаючи їх у розпорядження великого капіталу, з іншого — сприяє уникненню ризику, пов'язаного з господарсь­кою діяльністю, не допускаючи висунення до акціонера ніяких вимог щодо зобов'язань товариства. Винятком у цьому плані є Німеччина, де більшість підприємств зареєстровано у формі GmbH (товариств з обмеженою відповідальністю).

У Великій Британії існує дещо інша класифікація фірм за правовим статусом. Розрізняють товариства (об'єднання осіб) і компанії (об'єднання капіталів).

Виділяють товариства:

з необмеженою відповідальністю — за статусом приблизно відповідають повному товариству, за винятком того, що така організаційна форма не визнається юридичною особою, не підля­гає обов'язковій реєстрації в торговому реєстрі;

з обмеженою відповідальністю — за статусом відповідають ко-мандитному товариству.

Розрізняють компанії:

з необмеженою відповідальністю — відрізняються від ана­логічного товариства тільки тим, що визнаються юридичною особою; їх утворення пов'язане з дотриманням певних, але не­значних формальностей;

57


Загальна частина. Розділ З

з обмеженою відповідальністю — за статусом подібні до акціо­нерного товариства, але відрізняються від нього тим, що в ком­панії створюється не акціонерний, а пайовий капітал, який роз­поділяється на рівні паї. Відмінність між паєм і акцією полягає у тому, що акція може дробитися, і певна її частина належати різним особам, що неможливо у разі паю. Акція повинна бути оп­лачена відразу, оплата паю можлива протягом визначеного часу.

Компанії з обмеженою відповідальністю поділяються на пуб­лічні (оголошують публічну підписку на паї та підлягають публічній звітності) та приватні (аналогічні за статусом товари­ствам з обмеженою відповідальністю континентального євро­пейського типу).

У СІЛА існують два види об'єднань: товариства (об'єднання осіб) і корпорації (об'єднання капіталів). Товариства утворюються на основі закону, прийнятого в більшості штатів, де товариство визначається як об'єднання двох або більше осіб для ведення справ з метою отримання прибутку. Товариство не визнається юридичною особою, але має певні властивості правосуб'єктності. Будь-який компаньйон товариства має компетенцію представля­ти інших власників і брати фінансові зобов'язання. За законодав­ством США товариства можуть бути повними і командитними.

Корпорації бувають публічні, непідприємницькі та підпри­ємницькі. Перші два види не ставлять за мету одержання при­бутку, третій вид за статусом приблизно відповідає звичному для нас акціонерному товариству. Особливістю СІЛА є відсутність єдиного для всіх штатів закону, що визначає правове становище корпорацій. Тому зазвичай корпорації утворюються за законом того штату, де передбачено найбільш пільгові умови щодо по­датків і зборів, стягнутих при створенні корпорації. Найпопу-лярнішими щодо цього є штати Делавер і Нью-Джерсі.

Одноосібні підприємства є власністю однієї особи (наприклад, родини), що несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім капіталом підприємства і усім своїм майном, якщо майно не відособлене від капіталу підприємства. Фірмове найменування одноосібного підприємства може збігатися або відрізнятися від прізвища та імені підприємця, якому воно належить. Усі справи підприємства веде його власник або спеціально уповноважені на це службовці. Здебільшого таким особам надається широкий об­сяг повноважень при збереженні за власником підприємства

58


3.2. Юридичні  особи у  МПрП

права контролю їхньої діяльності. Форму одноосібних підпри­ємств мають, як правило, дрібні та середні фірми, але бувають і винятки. У сучасних умовах багато великих сімейних компаній перетворюються на акціонерні товариства.

Розрізняють три порядки утворення приватноправових юри­дичних осіб: дозвільний, явочно-нормативний та явочний. За дозвільного порядку для створення юридичної особи необхідний дозвіл відповідного уповноваженого державного органу. Такий орган може вирішувати питання про доцільність створення кон­кретних юридичних осіб. У країнах, що застосовують явочно-нормативний порядок, існує загальний нормативний акт, який регулює порядок виникнення і діяльності юридичних осіб. Отже, юридичні особи виникають з моменту державної реєстра­ції, здійсненої в обов'язковому порядку в разі виконання перед­бачених у даному акті вимог. Такий порядок найпоширеніший у світовій практиці. Діє він і в Україні. За явочної системи для створення юридичної особи необхідно мати позитивно вираже­ний намір діяти як окремий, відособлений від учасників суб'єк­та права.

Інше важливе питання полягає у визначенні власне того, чи є юридичною особою дана організація, оскільки в різних країнах організаційні форми значно варіюють, і за однакової назви їх у деяких державах не існує гарантії, що і правовий статус цих організацій буде однаковим.

Класична доктрина міжнародного приватного права пов'язує особистий закон юридичної особи з місцем її утворення. Отже, особистий закон юридичних осіб, визначається їх «національ­ністю». Крім того, існують теорії місця реєстрації, місцезнахо­дження адміністративного офісу, місця діяльності, контролю над фірмою.

Види підприємств в Україні. Згідно з положеннями Господарсь­кого кодексу (далі — ГК) України (ч. 1 ст. 63) передбачається (за­лежно від форм власності) діяльність таких підприємств: приватне підприємство, яке діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

підприємство, засноване на колективній власності (підпри­ємство колективної власності);

підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання різних форм власності);

59


Загальна частина. Розділ З

державне підприємство, що діє на основі державної власності;

комунальне підприємство, яке діє на основі комунальної влас­ності територіальної громади;

Якщо у статутному фонді підприємства іноземні інвестиції становлять не менше 10 %, воно вважається підприємством з іноземними інвестиціями, якщо 100 %, — іноземним підприєм­ством (ч. 2 ст. 63 ГК України).

Приватним визнається підприємство, яке діє на основі при­ватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці або з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі при­ватної власності суб'єкта господарювання — юридичної особи (ч. 1 ст. 113 ГК України).

Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками дочірніх підприємств, створювати філії та пред­ставництва на території України та за її межами з дотриманням вимог законодавства України та відповідних держав. Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або території, для яких встановлюються загальний обсяг участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, вихо­дячи з вимог збереження національної безпеки. Правовий статус і порядок діяльності підприємств з іноземними інвестиціями визначається Господарським кодексом, законом про режим іно­земного інвестування в Україні, іншими законодавчими актами (частини 4-6 ст. 116 ГК України).

Іноземним є унітарне (створене одним засновником) або корпо­ративне (створене, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням) підприємство, засноване відповідно до за­конодавства України, що діє виключно на основі власності іно­земців або іноземних юридичних осіб, а також діюче піприємство, набуте повністю у власність цих осіб. Іноземні підприємства не можуть створюватися у галузях, визначених законом, які мають стратегічне значення для безпеки держави. Діяльність філій, представництв та інших відокремлених підрозділів підприємств, утворених за законодавством інших держав, здійснюється на те­риторії України відповідно до її законодавства (частини 1-3 ст. 117 ГК України). Підприємство може бути учасником промис­лово-фінансової групи (або транснаціональної промислово-фінан-

60


3.2. Юридичні  особи у  МПрП

сової групи, якщо до складу групи входять українські та іноземні юридичні особи) (ч. 1 ст. 125 ГК України).

Господарські товариства — підприємства або інші суб'єкти господарювання (у тому числі громадяни країни, а також іно­земці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до законодавства як під­приємці), створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі у підприємницькій діяль­ності з метою отримання прибутку (ст. 79 ГК України). До госпо­дарських товариств згідно зі ст. 80 ГК України, а також Законом України «Про господарські товариства» належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товари­ства з додатковою відповідальністю, повні товариства, коман-дитні товариства.

Акціонерне товариство — товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій однакової номінальної вартості, й несе відповідальність за зобов'язаннями тільки май­ном товариства. Акціонери відповідають за зобов'язаннями то­вариства тільки в межах належних їм акцій.

Товариство з обмеженою відповідальністю — товариство, що має статутний фонд, розподілений на частки, розмір яких визна­чається установчими документами. Учасники товариства несуть відповідальність у межах їх вкладів.

Товариство з додатковою відповідальністю — товариство, ста­тутний фонд якого розподілений на частини певними установчи­ми документами. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а за недо­статності цих сум — додатково належним їм майном в однаково­му для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учас­ника. Граничний обсяг відповідальності учасників передбачаєть­ся в установчих документах.

Повне товариство — товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відпо­відальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Командитне товариство — товариство, в якому разом з одним або більше учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за його зо­бов'язаннями всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майно товариства

61


Загальна частина. Розділ З

(вкладників). Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства.

Як випливає зі статей 81, 83 ЦК України, зазначені товари­ства належать до юридичних осіб приватного права, які, на відміну від юридичних осіб публічного права, створюються на підставі установчих документів. Ці документи розробляються, складаються письмово і підписуються всіма учасниками (заснов­никами), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвер­дження. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками. Товариство може бути створене однією особою; воно діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

Згідно зі ст. 119 ГК України «Види об'єднань підприємств» ці об'єднання залежно від порядку їх заснування можуть утворю­ватися як господарські, державні або комунальні.

Господарські об'єднання — це об'єднання підприємств (неза­лежно від їх виду) за їх ініціативою, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність. Державне (комунальне) господарське об'єднання — об'єднання підприємств, утворене рішенням органу державної виконавчої влади або компетентного органу місцевого самоврядування.

Господарські об'єднання, як зазначено у ст. 120 ГК України, утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни або інші об'єднання підприємств, передбачені законом.

Асоціація — договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдна­лися шляхом централізації однієї чи кількох виробничих та уп­равлінських функцій, розвитку спеціалізації та кооперації ви­робництва, оптимізації спільних виробництв.

Корпорація — тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення її учасниками певної загальної мети.

Концерн — статутне об'єднання підприємств на базі їх фінан­сової залежності від одного чи групи учасників, з централізацією функцій науково-технічного та виробничого розвитку, інвести­ційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності.

Державні та комунальні господарські об'єднання утворюють­ся переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).

62


3.3. Правовий  статус  юридичних осіб

3.3. Правовий статус юридичних осіб

Іноземні юридичні особи в Україні. їх правовий статус ви­значається нормами як українського законодавства, так і міжна­родних договорів України з іншими державами. Статус інозем­ної юридичної особи зумовлює її державну належність для визначення обсягу її правосуб'єктності, податкового режиму, вирішення колізійних питань, звернення по дипломатичну допо­могу, порядку її ліквідації тощо.

Згідно з багатосторонньою Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. правоздатність юридичних осіб виз­начається законодавством держави, за законами якої вони утво­рені. Іноземні юридичні особи підтверджують свій статус випис­ками з торгового, банківського або судового реєстрів тощо. При цьому вказані виписки повинні бути засвідчені відповідно до за­конодавства країни їх видачі, переведені на українську мову та легалізовані в консульській установі України, якщо міжнародни­ми договорами, в яких бере участь Україна, не передбачено інше. Наприклад, у договорах України з іноземними державами про на­дання правової допомоги передбачено, що легалізація цих та інших документів не потрібна. Зазначені виписки можуть бути також засвідчені в посольстві відповідної держави в Україні.

З 1 липня 2004 р. набув чинності Закон України «Про держав­ну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», згідно з яким документ про підтвердження реєстрації юридичної іноземної особи в країні її місцезнаходження повинен бути ле­галізований у встановленому порядку.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. З Закону України «Про режим іноземного інвестування» іноземні юридичні особи можуть утворювати в Ук­раїні підприємства, які повністю їм належать, філії та інші від­окремлені підрозділи, а також набувати у власність діючі під­приємства повністю. Участь іноземного капіталу у спільних піприємствах, заснованих в Україні, зумовлює утворення юридич­них осіб права України. У певних питаннях іноземні юридичні особи підпорядковані законам країни своєї «національності». Йдеться про питання, пов'язані з особистим статусом цієї юридич­ної особи, зокрема щодо заснування та ліквідації.

63


Загальна частина. Розділ З

У більшості розвинутих країн діють спеціальні акціонерні за­кони. У Франції — це Закон про торгові товариства 1966 p., у ФРН — Закон про акціонерні товариства 1965 р., в Англії — Закон про компанії 1985 р., у США правове положення під­приємницьких корпорацій визначається законами окремих шта­тів. Ці акціонерні закони регламентують оподаткування прибут­ку, порядок діяльності та повноваження зборів акціонерів тощо.

Найважливішою особливістю сучасного західного акціонерно­го законодавства є відмова від принципу спеціальної правоздат­ності таких товариств. Якщо відповідну юридичну особу за кордо­ном буде ліквідовано, то і в Україні вона або її відділення також вважатимуться ліквідованими. Український публічний порядок може не допускати застосування іноземного закону товариства.

Відповідно до вітчизняного законодавства суб'єкти господа­рювання України можуть здійснювати діяльність, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення правовідносин з інозем­ним елементом як на території України, так і за кордоном. Органи, що діють від імені України, місцеві органи влади та управління в особі створених ними зовнішньоекономічних орга­нізацій, які беруть участь у господарській діяльності на тери­торії України, також діють як юридичні особи.

В Україні юридичними вважаються особи, які отримують цей статус від моменту їх реєстрації на території України. Реєстрація здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя держав­них адміністраціях за їх місцезнаходженням, місцем проживан­ня суб'єкта, якщо інше не передбачене законом України.

Філії, представництва, відділення та інші відокремлені під­розділи, створені суб'єктом підприємницької діяльності — юри­дичною особою відповідно до чинного законодавства України, юридичної реєстрації не потребують. У своїй діяльності вони ке­руються положенням, затвердженим юридичною особою. Якщо відокремлені підрозділи розташовані за межами України, їхня діяльність регулюється законодавством України.

Українські юридичні особи за кордоном. Юридичні особи України мають право здійснювати свою діяльність за межами України відповідно до:

законодавства України;

статутних завдань;

64


3.3. Правовий  статус  юридичних  осіб

законодавства іноземної держави;

міжнародних угод.

Законодавство України регулює види діяльності юридичної особи у міжнародному господарському обороті. Юридичні особи України діють від свого імені, несуть самостійну майнову від­повідальність, тобто не відповідають за дії інших суб'єктів права України, наприклад держави як суб'єкта цивільних відносин.

Статутом (установчими документами) юридичних осіб визна­чаються: а) права осіб як юридичних (з моменту реєстрації); б) їхня спеціальна правоздатність. Юридичні особи можуть дія­ти як суб'єкти міжнародного приватного права тільки у тих сфе­рах господарювання, що визначені статутом. Тобто суб'єкти гос­подарської діяльності України мають право укладати угоди, спрямовані виключно на виконання статутних завдань.

У разі порушення положень установчих документів або зако­нодавства України до вказаних суб'єктів можуть застосовуватися спеціальні санкції, передбачені законодавством України. Зокре­ма, йдеться про вимоги ст. 37 Закону України «Про зовнішньо­економічну діяльність», «Положення про порядок застосування до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України та інозем­них суб'єктів господарської діяльності спеціальних санкцій, пе­редбачених статтею 37 Закону України «Про зовнішньоеконо­мічну діяльність», затвердженого наказом Міністерства еконо­міки України від 17 квітня 2000 р. № 52. Цими санкціями є індивідуальний режим ліцензування або тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності.

Законодавство іноземної держави детально регламентує питан­ня допуску українських юридичних осіб на власну територію, визначає сфери та умови їх діяльності. Міжнародні угоди можуть регулювати питання правоздатності юридичних осіб України; правовий режим, який їм надається; сфери їх діяльності, а також конкретні питання щодо них, наприклад оподаткування.

Транснаціональні корпорації та міжнародні юридичні особи. У господарській діяльності більшості держав найпоширенішими є  такі міжнародні юридичні особи (міжнародні об'єднання):

міжнародні підприємства — підприємства, створені за міжна­родним договором (Міжнародний банк реконструкції і розвит­ку — МБРР) або на підставі внутрішнього закону однієї чи двох держав, прийнятого відповідно до міжнародного договору (Банк


5 4-435


65


Загальна частина. Розділ З

міжнародних розрахунків — БМР, Європейський банк реконст­рукцій та розвитку — ЄБРР). Зокрема, ЄБРР є міжнародною юридичною особою унаслідок того, що згідно зі ст. 45 Угоди про заснування Європейського банку реконструкції та розвитку, підписаної у Парижі 29 травня 1990 p., він має повну право-суб'єктність    (правоздатність)    на:    1)    укладання    договорів;

2)       придбання і розпорядження рухомим і нерухомим майном;

3)       порушення процесуальних дій. Для того, щоб надати мож­
ливість ЄБРР досягти своєї мети і виконати покладені на нього
функції як  на міжнародну організацію,  на території кожної
країни-учасниці йому надається статус юридичної особи;

транснаціональні компанії — підприємства, створені за зако­ном певної країни, які мають власну «національність», але діють більш ніж в одній країні у формі агентств, відділень, філій;

комунітарні підприємства — підприємства, що створюються державами, які беруть участь у процесі економічної інтеграції, або громадянами цих країн. Як і щодо міжнародних підпри­ємств, їх «національність» визначається місцем інкорпорації. Критерій інкорпорації є головним для визначення «національ-ності>> (державної належності юридичної особи за правом дер­жав, що належать до англосаксонської системи права, а також за правом скандинавських країн. За цим критерієм «націо­нальність» юридичної особи визначається місцем її створення і затвердження статуту. Крім критерію інкорпорації в МПрП існують інші критерії (закони) визначення «національності» юридичної особи: місцезнаходження та місце діяльності. За кри­терієм місцезнаходження «національність» юридичної особи ви­значається місцем її знахоження (право континентальних дер­жав Західної Європи), а за критерієм місця діяльності — місцем її виробничого функціонування (центр експлуатації). Останній критерій застосовується у практиці країн, що розвиваються;

транснаціональні корпорації (далі — ТНК) — підприємства, відділення та філії яких розташовані на даний час практично у всіх країнах, є в економічному аспекті єдиним механізмом, а в юридичному — незалежними компаніями. Жодне законодавство світу не містить визначення ТНК» оскільки діючі на території держави підрозділи цих корпорацій визнаються місцевими суб'єктами, які підпорядковані у своїй діяльності внутрішньому національному регулюванню. Транснаціональні корпорації — це

66


3.3. Правовий  статус  юридичних  осіб

спілки, об'єднання, діяльність яких не обмежена однією нацією або державою.

ТНК притаманні такі ознаки:

1)       єдина економічна система;

2)       група самостійних підприємств;

3)       поширення діяльності на території кількох держав;

4)       структурні підрозділи є суб'єктами національного права;

5)       здійснення управління та контролю з єдиного центру;

6)       перебування корпорації поза юрисдикцією окремої держа­
ви, групи держав або міжнародних організацій.

За характером відносин з материнським підприємством за­лежні підприємства поділяються на філії, дочірні підприємства та спільні підприємства. Філії не є юридичними особами і діють на підставі положення, затвердженого для них материнським підприємством. Дочірні підприємства утворюються в договірно­му порядку або їхня залежність від материнського підприємства визначається тим, що останнє має акції дочірнього підпри­ємства. Спільні підприємства (змішані товариства) мають у сво­єму статутному фонді частку, що належить і національному капіталу.

Використання ТНК як форми діяльності дає змогу отримува­ти високий прибуток у державах з порівняно низькими податко­вими ставками, а у тих країнах, де податки високі, зосереджува­ти менший за обсягом прибуток. Такі корпорації створені як юридичні особи однієї держави, проте можуть мати в інших країнах численні філії, дочірні підприємства тощо. З правового погляду ці утворення не є міжнародними юридичними особами, хоч термін «міжнародна» застосовується і в офіційних назвах деяких з них. Підрозділи (структурні одиниці) іноземних суб'єк­тів господарювання, які не є юридичними особами за законодав­ством України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на її території та зареєстровані в порядку, пе­редбаченому законом, визнаються суб'єктами зовнішньоеконо­мічної діяльності (ст. 378 ГК України).

Діяльність ТНК регулюють численні міжнародно-правові до­кументи, які переважно або є регіональними, або їх норми не ма­ють імперативного (обов'язкового) характеру. Серед конвенцій, Що регулюють діяльність ТНК, варто назвати Конвенцію про транснаціональні   корпорації,   підписану   Україною   6   берез-


5*4-435


67


Загальна частина. Розділ З

ня 1998 р. у Москві та ратифіковану 13 липня 1999 р. (із засте­реженнями).

Сторони Конвенції визнають під терміном «транснаціональна корпорація» юридичну особу (сукупність юридичних осіб), яка:

має у власності, господарському віданні або оперативному уп­равлінні відокремлене майно на території двох та більше сторін;

утворена юридичними особами двох та більше сторін;

зареєстрована як корпорація згідно з цією Конвенцією.

Термін «транснаціональна корпорація» охоплює різні транс­національні структури, у тому числі фінансово-промислові гру­пи, компанії, концерни, холдинги, спільні підприємства, ак­ціонерні товариства з іноземною участю тощо. Корпорації мають право здійснювати на території сторін будь-які види діяльності, не заборонені законодавством сторін (ст. 2). Учасниками ТНК можуть бути юридичні особи будь-якої організаційно-правової форми, у тому числі з третіх країн. Державні, муніципальні та унітарні підприємства можуть бути учасниками корпорації в по­рядку і на умовах, визначених власниками їх майна (ст. 3).

Конвенція містить перелік заходів, які сторони зобов'язалися вживати з метою стимулювання створення та діяльності корпо­рацій, але цей перелік не вважається вичерпним (ст. 8). Ко­лізійні норми у Конвенції переважають над матеріально-право­вими (відносини, не врегульовані Конвенцією, регулюються дво­сторонніми угодами між сторонами, а також їх національним законодавством (ч. 2 ст. 1).

Сторони погодилися, що корпорація створюється і діє від­повідно до вимог законодавства сторін (п. 2 ч. 5 ст. 1). Порядок реєстрації корпорації визначається законодавством держави, що є місцем її реєстрації (ст. 4). Структура управління (склад вищо­го, виконавчого і контрольного органів) визначається в установ­чих документах корпорації, на основі законодавства держави, яка є місцем її реєстрації (ст. 6).

За зобов'язаннями корпорації та/або головного підприємства (центральної компанії), що виникли у результаті участі в діяль­ності корпорації, учасники несуть відповідальність згідно із зако-нодавстваом сторін, юридичні особи яких належать до корпорації (ст. 9). Корпорація подає звітність відповідно до законодавства держави, що є місцем її реєстрації (ст. 10). Соціально-трудові відносини  у корпорації регулюються  на основі законодавства

68


3.3. Правовий  статус  юридичних  осіб

сторін, на території яких розташовані її учасники, якщо інше не обумовлене міждержавними договорами (угодами) (ст. 12).

Конвенція також регламентує питання ліквідації корпорації: «Корпорація може бути ліквідована на підставах, передбачених за­конодавством держави — місця реєстрації корпорації, а також у зв'язку з припиненням дії відповідної міжурядової угоди» (ст. 13).

Застереження, які містяться у Законі України «Про рати­фікацію Конвенції про транснаціональні корпорації»:

1)      ТНК на території України та за її межами, у разі, коли їх
створення може призвести до монополізації товарних ринків в
Україні, впливає чи може вплинути на економічну конкуренцію
на її території, створюються за згодою
Антимонопольного ко­
мітету України у порядку, передбаченому законодавством Украї­
ни про захист економічної конкуренції;

2)      Україна бере на себе зобов'язання застосовувати положен­
ня Конвенції про транснаціональні корпорації, за винятком дру­
гого та восьмого абзаців преамбули і слів у ст. 19 «Економічний
Суд Співдружності Незалежних Держав чи інший».

Діяльність суб'єктів МПрП, зокрема ТНК, регулюють також «Регіональна декларація про міжнародні інвестиції та багато­національні підприємства» від 21 червня 1976 p., Керівні прин­ципи для багатонаціональних підприємств (додаток до Кон­венції), Кодекс іноземних інвестицій, прийнятий 1970 р. лати­ноамериканськими державами, Хартія економічних прав та обов'язків держав, затверджена резолюцією ООН у 1974 p., нор­ми якої спрямовані на захист економічних прав країн, що розви­ваються, та обмеження діяльності ТНК.

Запитання для самоконтролю

1.      Який статус мають іноземні фізичні особи?

2.      Які ознаки юридичних осіб у МПрП?

3.      Як визначається правосуб'єктність іноземних юридичних осіб
у МПрП?

4.      Яка різниця між публічно-правовими та приватноправовими
юридичними особами?

5.      Які види підприємств існують в Україні та США?

6.      Який статус мають іноземні юридичні особи в Україні?

7.      Який статус мають українські юридичні особи за кордоном?

8.      Дайте визначення транснаціональних корпорацій та міжна­
родних юридичних осіб.

69


Загальна частина. Розділ З

Рекомендована література

1.  Ермолаев В. Г., Сиваков О. В. Международное частное право:
Учеб. пос. — М.: ФОРУМ-ИНФРА, 1998.

2.  Гаврилов В. В. Международное частное право: Краткий учеб­
ный курс. — М.: Статут, 2000.

3.  Богуславский М. М. Международное частное право: Элемен­
тарный
курс. — М.: Юристъ, 2002.

4.  Ладыженский А. М. Теории национальности юридических лиц
в международном частном праве // СЕМП. — 1964. — С. 24-32.

 

5.    Лунц Л. А. Курс  международного частного права:  Общая
часть. М.: Юр. лит., 1973.

6.    Спасибо-Фатеева Н. В. Акционерные общества: Корпоратив­
ные отношения. X.: Право, 1998.

70


Розділ 4. ПРАВО ВЛАСНОСТІ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ

4.1. Сутність права власності та його правове регулювання

Поняття «власність» і право власності. Власність є матеріаль­ною основою суспільного розвитку. Як науковий термін вона вживається у двох аспектах: в економічному і юридичному. В економічному аспекті — це присвоєння матеріальних благ, сут­ність якого полягає в належності наявних засобів виробництва й одержаних продуктів праці державі, територіальним громадам та окремим колективам чи індивідам. Належність (присвоєння) у цьому разі означає ставлення суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до своїх і відповідно ставлення до них усіх інших осіб — як до чужих. Це матеріально-речовий аспект проце­су присвоєння, який характеризує ставлення людей до речі.

Інший аспект присвоєння матеріальних благ — це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людь­ми, що ґрунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого». Сут­ність його полягає в пануванні власника над річчю та усуненні всіх інших суб'єктів від речі, тобто в недопущенні будь-яких пе­решкод власнику в пануванні над річчю з боку невласника.

Саме тому економічні відносини закріплюються, регламенту­ються і захищаються державою за допомогою норм права. Врегу­льовані правовими нормами, економічні відносини здійснюють­ся як правовідносини і виступають у такій юридичній категорії, як право власності в сучасних державах.

71


Загальна частина. Розділ 4

У кожній державі центральним правовим інститутом є інсти­тут права власності. Праву власності належить головне місце у системі речових прав. У свою чергу, речове право — це найбільш об'ємний і важливий правовий інститут у всіх правових систе­мах світу. Йому присвячено відповідні розділи цивільних ко­дексів, спеціальні закони країн.

Речові права характеризуються двома основними ознаками:

1)      вони прямо передбачені законодавствами. Особа не може за
своїм бажанням створювати будь-які різновиди речових прав;

2)      належать до прав абсолютних, за яких правочинності носія
права відповідає обов'язок всіх інших осіб визнавати їх дію й ут­
римуватися від їх порушення.

Право власності охоплює права: володіння, користування та розпорядження майном.

Право володіння — надане законом право фактичного во­лодіння річчю.

Право користування — заснована на законі можливість експ­луатації майна, добування з нього корисних властивостей, одер­жання плодів і прибутків.

Право розпорядження — надана законом можливість на влас­ний розсуд чинити дії, що визначають юридичну долю майна, наприклад, продаж, дарування, знищення.

Право власності виникає на основі норм права й за наявності певних юридичних чинників та підстав, способів набуття цього права.

Способи набуття права власності:

1.  Первинні (право виникає вперше):

виробництво, переробка речі, придбання плодів, збільшення кількості речей (наприклад, до будинку прибудували сауну), присвоєння безгосподарних речей;

давність — факт тривалого володіння чужим майном. «Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкри­то, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває пра­во власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом» (ч. 1 ст. 344 ЦК України).

2.  Похідні (у порядку правонаступництва):

з волі власника, наприклад договір і одностороння угода;

72


4.1. Сутність права власності та його правове регулювання

всупереч волі власника (націоналізація, конфіскація, рек­візиція).

Для ринкової системи господарювання характерним є те, що в її основу покладено захист права власності, зокрема приватної, кому б вона не належала — вітчизняному чи іноземному суб'єк­ту права власності.

Захист права власності виявляється:

у захисті відносин власності за нормального, непорушеного стану;

у відновленні порушених відносин власності.

Способи захисту відносин власності:

1)  зобов'язально-правові:

позови з відшкодування, позадоговірної шкоди (танкер роз­лив нафту і заподіяв величезний збиток рибному господарству);

позови з відшкодування шкоди, заподіяної безпідставним зба­гаченням (гроші надіслано за іншою адресою, а одержувач їх не віддає);

2)  дії щодо відшкодування збитків, заподіяних під час пору­
шення договірних зобов'язань.

Існують такі види позовів для захисту прав власності:

у праві континентальної Європи — речово-правові;

у країнах загального права — спеціальні види позовів.

У континентальній Європі (як і в Україні) застосовують вінди-каційні та негаторні позови.

Віндикаційний позов — вимагання неволодіючим власником від неправомірно володіючого невласника своєї речі (майна). По­зивачем є власник, який втратив володіння річчю (вкрали, загу­бив, передав іншій особі в тимчасове користування, а та відмов­ляється її повернути), але не втратив права власності на неї. Відповідачем за цим позовом є особа, яка неправомірно володіє чужою річчю.

Негаторний позов — позов про припинення неправомірних дій. Наприклад, ситуація, коли перед вашим гаражем виванта­жили купу цегли, і ви не можете виїхати, тобто користуватися своїм гаражем.

Щодо іноземних осіб практично у всіх державах застосо­вується національний режим захисту права власності.

Крім внутрішнього законодавства кожної держави питання регулювання прав власності розглядаються у міжнародних кон-

73


Загальна частина. Розділ 4

венціях і міждержавних угодах. Щодо МПрП це такі міжна­родні акти:

Конвенція про обмеження відповідальності власників суден внутрішнього плавання від 1 березня 1973 p.;

Міжнародна конвенція про обмеження відповідальності влас­ників морських суден від 10 жовтня 1957 p.;

Конвенція про заснування Всесвітньої Організації Інтелекту­альної Власності від 14 липня 1967 p.;

Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р. (Україна приєдналася до Конвенції 25 грудня 1991 р.) та ін.

Регулювання права власності у законодавствах різних країн. Сам факт визнання права власності, зміст цього права, обсяг дієздатності та правоздатності власників можуть бути у різних країнах неоднаковими. Відомо, що питання дієздатності особи, пов'язані зі здійсненням нею операцій з рухомим майном, багато в чому залежать від законодавства країни, де знаходиться майно.

У кожній країні існує свій підхід до поділу майна (речей) на рухоме і нерухоме. У державах романо-германської (континен­тальної) правової системи існує чітке визначення поняття влас­ності. Йому і питанню речового права загалом присвячено ок­ремі розділи цивільних кодексів різних країн: у французькому Цивільному кодексі 1804 р. з трьох книг — книга II «Про майно і різноманітні видозміни власності»; у німецькому Цивільному укладенні 1896 р. з п'яти книг — книга III «Речове право»; у швейцарському Цивільному кодексі 1907 р. з чотирьох книг — книга IV «Право власності»; в австрійському Цивільному ко­дексі 1811 р. із трьох частин — друга частина «Речове право»; у шведському Кодексі 1734 р. з дев'яти розділів — четвертий «Про нерухомість», значно оновлений у 1970 р. Отже, у країнах «родини континентального права» питанням прав власності при­діляється багато уваги, і в них це право є окремим правовим інститутом.

Країни англосаксонської (загальної) системи права мають свої особливості. Це право залишається переважно судовим, правом судового прецеденту. В Англії немає галузевих кодексів євро­пейського типу, в англійському праві відсутній поділ права на публічне і приватне. Право СІЛА містить кодекси, невластиві

74


4.1. Сутність права власності та його правове регулювання

праву Англії. В деяких штатах діють цивільні кодекси, в 25 шта­тах — цивільно-процесуальні.

У цивільному законодавстві багатьох держав наявне досить чітке розмежування між рухомим та нерухомим майном. Так, у Цивільному кодексі Франції дається широка концепція поняття нерухомих речей. До них кодекс відносить нерухомість:

1)       за природою — будинки, споруди, землю;

2)       за призначенням:

речі, призначені для обслуговування нерухомості — машини, інструменти, сировина, худоба в маєтку;

те, що належить до нерухомого майна, — земельні ділянки;

незібраний урожай;

предмети, які власник землі помістив на свою ділянку для об­слуговування та експлуатації (наприклад, тварини для оброб­лення землі, рільничі знаряддя);

речі, поєднані із землею назавжди;

узуфрукт (користування річчю, що належить іншій особі, із присвоєнням принесених нею плодів за умови збереження суті речі) на нерухомі речі;

сервітути (право користування чужим майном) або земельні повинності (земельні сервітути);

позови щодо повернення нерухомості.

Рухомими за нормами цього кодексу вважаються речі, які мо­жуть змінювати своє місцезнаходження (скажімо, рухаються самі); зобов'язання та позови, щодо сплати грошових сум чи пра­ва на рухомі речі; акції або частки у фінансових, торговельних та промислових компаніях; тимчасові чи довічні ренти, сплачу­вані державою або приватними особами (статті 516-529 Ци­вільного кодексу Франції).

У Федеративній Республіці Німеччина визначено вужче, ніж у Франції, поняття нерухомості: земля і складові частини зе­мельної ділянки. До рухомого майна належить усе, що не є скла­довими земельної ділянки. Такі ж визначення поняття рухомого та нерухомого майна існують в Італії та Японії. Відповідно до Цивільного кодексу Португалії до нерухомих речей належать міські й сільські будівлі та споруди; води; дерева, кущі, плодові насадження, якщо вони тісно пов'язані з землею; спадкові права на зазначене майно; частини сільських та міських споруд; будь-яка рухома річ, поєднана назавжди з ними. Усі інші речі вважа-

75


Загальна частина. Розділ 4

ються рухомими (статті 204-205) і обліковуються у спеціальних реєстрах (ст. 205). Приблизно таким самим за змістом є поділ речей на рухомі та нерухомі у багатьох інших державах.

У цивільному праві Болгарії одним з критеріїв віднесення майна до нерухомості є фізичний зв'язок об'єкта із землею. Тому нерухомістю вважають землю, насадження та будівлі. До рухо­мого майна належать, зокрема, цінні папери, транспортні засо­би, речі особистого користування. У законодавстві Швеції чітке розмежування майна на рухоме й нерухоме досягається пе­реліченням нерухомого майна (земля, будівлі, устаткування, речі, якими обладнаний будинок, тобто ліфти, радіатори, труби тощо). Кодекс про нерухоме майно містить положення щодо за­значених об'єктів.

У США та Англії класифікація майна на рухомість або неру­хомість застосовується тільки щодо суб'єктів іноземного права. Але існує розподіл на реальні та персональні речі, наприклад, річ у володінні та річ у вимозі є річчю персональною, а річ, що перебуває в оренді, — реальною, але нею не володіють.

Віднесення речей до рухомих і нерухомих має певні правові наслідки: неоднакова форма посвідчення права власності та ук­ладання угод на ці види майна. Наприклад, у Німеччині обов'яз­ковою є письмова форма, що потребує офіційної реєстрації в письмовому реєстрі. За законодавством ніяке речове право на не­рухоме майно не може виникнути і припинитися без занесення його до Земельної книги. Для угод із рухомими речами не потрібно спеціальних формальностей.

Особливим типом правової системи є система мусульмансько­го права. Оскільки в Корані питанням власності не приділено ок­ремої уваги, то й у мусульманському праві власність ніколи не становила спеціального предмета досліджень.

4.2. Правове регулювання права власності в Україні

Серед численних нормативно-правових актів в Україні щодо пи­тань власності провідними є Конституція України, Закон України «Про власність» та Цивільний кодекс України (книга третя).

Цивільний кодекс України, у книзі третій «Право власності та інші речові права» дає таке визначення праву власності: «Правом  власності  є  право  особи  на  річ  (майно),   яке  вона

76


4.2. Правове  регулювання  права  власності  в Україні

здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб» (ст. 316). «Власникові належать права во­лодіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна» (ст. 317).

Відповідно до ч. 1 ст. 134 ГК України «Право власності — ос­новне речове право у сфері господарювання» суб'єкт господарю­вання, який здійснює господарську діяльність на підставі права власності, на власний розсуд, одноосібно або разом з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому майном, у тому числі має право надавати майно іншим суб'єктам для використання його на правах власності, госпо­дарського відення, оперативного управління або на підставі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодек­сом. При цьому право господарського відення є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпо­ряджається майном, закріпленим за ним власником (уповнова­женим ним органом), з обмеженням повноважності розпоря­дження щодо окремих видів майна за згодою власника у випад­ках, передбачених законодавством (ч. 1 ст. 136 ГК України). Правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпо­ряджається майном, закріпленим за ним власником (уповнова­женим ним органом) для здійснення комерційної діяльності (ч. 1 ст. 137 ГК України).

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про власність» власність в Україні може бути в таких формах: приватна, колективна, дер­жавна; всі форми власності є рівноправними. Інакше регулю­ються відносини власності в Конституції України. По-перше, у Конституції (статті 41, 116, 142, 143) щодо власності вжива­ються терміни «приватна», «державна» та «комунальна» і не згадується колективна власність. При цьому комунальна влас­ність (власність територіальних громад сіл, селищ, міст) розгля­дається окремо від державної. По-друге, на відміну від Закону України «Про власність», у Конституції йдеться не про рівно­правність форм власності, а про рівність перед законом усіх суб'єктів права власності (ч. 4 ст. 13).

Суб'єкти права власності. Суб'єктами права власності вважа­ються Український народ та інші учасники цивільних відносин:

77


Загальна частина. Розділ 4

фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Рес­публіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (статті 2, 318 ЦК України).

Цивільний кодекс України визначає такі форми права влас­ності:

право власності Українського народу (ст. 324);

право приватної власності (ст. 325);

право державної власності (ст. 326);

право комунальної власності (ст. 327).

Господарський кодекс виокремлює ще й підприємства колек­тивної власності. Таким підприємством вважається корпоратив­не або унітарне підприємство, що діє на основі колективної влас­ності засновника (засновників) (ч. 1 ст. 93 ГК України).

Суб'єктами права власності відповідно до ст. З Закону Украї­ни «Про власність» можуть бути також інші держави, їх юри­дичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, гро­мадяни інших держав та особи без громадянства. Іноземні юри­дичні особи та громадяни можуть стати власниками майна в Україні у разі придбання об'єктів приватизації, а також вна­слідок здійснення іноземних інвестицій у формах, визначених Законом України «Про режим іноземного інвестування».

Для забезпечення здійснення підприємницької діяльності за­конодавство допускає об'єднання майна, що є власністю грома­дян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі зміша­них форм власності, у тому числі власності спільних підприємств за участю юридичних осіб і громадян інших держав.

Суб'єктивне право власності визначається Законом України «Про власність» та ЦК України як врегульовані законом сус­пільні відносини щодо володіння, користування і розпоряджан­ня майном. Кожне із зазначених повноважень власник може пе­редати іншій особі, не втрачаючи при цьому права власності. Так, при здаванні майна до камери схову володіння ним здій­снює охоронець; орендар володіє і користується зданим йому в оренду чужим обладнанням; комісіонер володіє і розпоряджа­ється речами, зданими на комісію. Проте ні охоронець, ні орен­дар, ні комісіонер власниками майна, що перебуває в їхньому во­лодінні, не стають. Право власності продовжує належати тому, кому воно належало до здання майна на збереження, в оренду чи на комісію.

78


4.2. Правове  регулювання  права власності  в Україні

Можливі й такі випадки, коли права володіння, користуван­ня і розпоряджання одночасно зосереджуються у особи, яка не є власником майна (наприклад, право власності на майно, закріп­лене за державним підприємством, належить державі, а не під­приємству, яке ним володіє, користується і розпоряджається).

Державна власність, як і раніше, є основою економіки Украї­ни. Навіть після приватизації її питома частка досить значна. До державної власності згідно із Законом України «Про власність» належать загальнодержавна, республіканська власність і влас­ність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб'єктом права загальнодержавної власності є дер­жава в особі Верховної Ради України, республіканської — Авто­номна Республіка Крим, комунальної власності — адміністра­тивно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, місь­ких, селищних, сільських рад (відповідно до ст. 142 Конституції України суб'єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ і міст).

Об'єкти загальнодержавної власності. Згідно з чинним зако­нодавством (п. 5 ст. 116 Конституції України) управління об'єк­тами державної власності відповідно до закону здійснює Кабінет Міністрів України. Декретом «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» Кабінет Міністрів України по­клав виконання функцій з управління зазначеним майном на міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. При здійсненні цих повноважень їм заборонено пряме втручання в господарську діяльність підприємств.

Зважаючи на різний ступень усуспільнення державного май­на, його значення для народу і держави, законодавство відно­сить до об'єктів права державної власності:

землю;

майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів;

майно Збройних Сил України, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ;

оборонні об'єкти;

єдину енергетичну систему;

системи транспорту загального користування, зв'язку та ін­формації, що мають загальнодержавне значення;

кошти державного бюджету;

79


Загальна частина. Розділ 4

Національний банк України та його установи і створювані ними кредитні ресурси;

республіканські резервні, страхові та інші фонди;

майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

майно державних підприємств;

об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що ста­новить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток.

У державній власності може перебувати й інше майно, пере­дане у власність України іншими державами, а також юридич­ними особами і громадянами.

Об'єкти комунальної власності. Певні особливості встанов­лено законодавством щодо управління державним майном, за­кріпленим за казенним підприємством. Жорсткіший характер управління майном цих підприємств з боку відповідних уповно­важених органів дає підстави (з урахуванням змісту ст. 38 Зако­ну України «Про підприємства в Україні» говорити про уп­равління казенним підприємством. Воно здійснюється міністер­ством або іншим центральним органом виконавчої влади.

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Згідно із законодавством вони приймають рішення про створен­ня підприємствами комунальної власності спільних підпри­ємств, у тому числі з іноземними інвестиціями.

Місцеві державні адміністрації здійснюють на відповідній те­риторії управління об'єктами, що перебувають у державній власності та передані до сфери їх управління (ст. 19 Закону Ук­раїни   «Про місцеві державні адміністрації»).

Перелік об'єктів права комунальної власності визначено в ст. 35 Закону України «Про власність». До них належать:

майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюва­них ними органів;

кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єк­ти житлово-комунального господарства;

майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування;

майно підприємств;

80


4.2. Правове  регулювання  права  власності в Україні

місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв язку та інформації, у тому числі націоналізоване майно, передане відпо­відним підприємствам, установам, організаціям;

інше майно, необхідне для забезпечення економічного і со­ціального розвитку відповідної території.

У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність відповідної територіальної громади іншими суб'єкта­ми права власності.

У зв'язку з поділом державної власності на загальнодержавну та комунальну Кабінетом Міністрів України було прийнято По­станову «Про розмежування державного майна України між за­гальнодержавною (республіканською) власністю і власністю ад­міністративно-територіальних одиниць (комунальною власніс­тю)», якою затверджено перелік державного майна України, яке передається у власність адміністративно-територіальних оди­ниць. Постановою також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших ад­міністративно-територіальних одиниць.

Передання майна здійснюється у порядку, передбаченому Законом України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності», який регулює відносини, пов'язані з переданням об'єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або в їх спіль­ну власність, а також об'єктів права комунальної власності у державну власність. Детально порядок безоплатного передання об'єктів права державної власності врегульовано «Положенням про порядок передачі об'єктів права державної власності», зат­вердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 верес­ня 1998 р. № 1482.

Колективна власність. Охоплює майно, що належить окре­мим організаційно оформленим колективам громадян, а також майно інших колективних організацій. Члени таких організацій об'єднують свою працю (підприємницьку діяльність) і кошти для досягнення певних цілей. Вони безпосередньо або через ство­рювані органи визначають порядок використання майна, уп­равління ним та розподілу доходів.

В економіці України колективна власність, яка прийшла на зміну традиційній колгоспно-кооперативній та власності громад­ських організацій, набуває сьогодні нового характеру. Вона має


6 4-435


81


Загальна частина. Розділ 4

значні можливості для розвитку і могла б бути використана про­тягом тривалого часу. Чинним законодавством значно розширено коло суб'єктів колективної власності. Стаття 20 Закону України «Про власність» відносить до нього трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, ко­оперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, гос­подарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні організації, що є юридичними особами. Водночас щодо такого специфічного об'єкта права влас­ності, як земля, коло суб'єктів обмежене колективними сільсько­господарськими підприємствами, сільськогосподарськими коопе­ративами, садівницькими товариствами, сільськогосподарськими акціонерними товариствами.

Приватна власність. Важливим аспектом здійснення грома­дянами права приватної власності є право використовувати на­лежне їм майно для господарської та іншої не забороненої зако­ном діяльності. Питання власності регулюють міжнародні дого­вори України:

Угода про розподіл всієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном від 6 липня 1992 p.;

Угода між Урядом України та Урядом Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності від 11 серпня 1994 p.;

Угода між Україною та Республікою Беларусь про взаємне визнання та регулювання відносин власності від 22 січня 1993 р. та ін.

Здійснювати відносини щодо володіння, користування та роз­порядження власністю, незалежно від її форм, можуть не тільки народ України, її громадяни, юридичні особи та держава Украї­на, а й інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни іноземних держав та особи без громадянства. Майно їм може належати на правах спільної (часткової або сумісної) власності цих суб'єктів права. Законо­давством України допускається об'єднання майна, що є влас­ністю громадян, юридичних осіб та/чи держави і створення на цих засадах змішаних форм власності, в тому числі власності спільних підприємств за участю громадян та юридичних осіб інших держав (ст. З Закону України «Про власність»). Тому такі спільні підприємства можуть мати на території України у влас-

82


4.2. Правове  регулювання  права власності в  Україні

ності майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної ус­тановчими документами, якщо інше не передбачено законодав­чими актами України.

Міжнародні організації та юридичні особи іноземних держав можуть мати на території України у власності будинки, споруди, інше майно соціально-культурного та виробничого призначення. Це положення відображено і в численних міжнародних догово­рах про торговельні відносини, науково-технічну співпрацю тощо. Так, згідно з п. З ст. V Угоди про торговельні відносини між Україною та Сполученими Штатами Америки від 6 травня 1992 р. кожна з держав дозволяє комерційним представництвам іншої держави ввозити на свою територію і використовувати відповідно до звичайної комерційної практики конторське та інше обладнання (друкарські машинки, фотокопіювальні апара­ти, комп'ютери, телефакси).

Правовий режим майна, що є об'єктом права власності інших держав, юридичних, осіб, спільних підприємств і міжнародних організацій, визначається законодавчими актами України, як­що інше не встановлено міжнародними договорами. Окремі май­нові об'єкти можуть бути спільними для кількох держав. Йдеть­ся, зокрема, про природні об'єкти. Режим використання спіль­них природних об'єктів, розташованих на території України та сусідніх держав, визначається міжнародними договорами, ра­тифікованими Україною.

Щодо громадян іноземних держав та осіб без громадянства в Законі України «Про власність» зазначено, що вони користують­ся правами та несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не пе­редбачено законодавством нашої держави (ч. 2 ст. 11). Тобто на іноземців у питаннях права власності поширюється національний режим. Це випливає з вимог Закону України «Про власність», де окремим положенням наголошено, що суб'єктами права на при­ватну власність, крім громадян України, можуть бути також іно­земні громадяни та особи без громадянства (ст. 11).

Відповідно до законодавства України іноземці та особи без громадянства можуть мати у власності будь-яке майно, успадко­вувати й заповідати його, зокрема мають право власності на житло (статті 12, 13 Закону України «Про правовий статус іно­земців та осіб без громадянства»). Згідно зі ст. 8 Закону України


6*4-435


83


Загальна частина. Розділ 4

«Про приватизацію державного майна» покупцями об'єктів при­ватизації можуть бути разом з громадянами України іноземні громадяни та особи без громадянства, юридичні особи інших держав.

Деякі об'єкти в Україні не можуть належати на праві влас­ності іноземним громадянам та особам без громадянства. Так, згідно із Земельним кодексом України іноземним громадянам, іноземним юридичним особам та особам без громадянства зе­мельні ділянки сільськогосподарського призначення у власність не передаються. Ці особи можуть набувати права власності на зе­мельні ділянки несільськогосподарського призначення.

Законодавством України встановлено, що земля може надава­тися іноземним суб'єктам права у користування та на умовах оренди. Так, у постійне користування (без заздалегідь визначе­ного терміну) земля надається радами народних депутатів із зе­мель, що перебувають у державній власності, спільним під­приємствам, міжнародним об'єднанням і організаціям за участю українських та іноземних юридичних і фізичних осіб, підпри­ємствам, що повністю належать іноземним інвесторам.

У Законі України «Про оренду землі» зазначено, що оренда­рями землі в Україні, тобто суб'єктами строкового, платного во­лодіння і користування земельною ділянкою, необхідною для здійснення підприємницької та іншої діяльності, можуть бути міжнародні об'єднання та організації, іноземні держави, іно­земні юридичні та фізичні особи, особи без громадянства. Орен­дарі набувають права на оренду земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Законом України «Про оренду землі» та іншими законами України за до­говором оренди землі. Його умови визначено в Законі України «Про оренду землі». У наведених нормативно-правових актах врегульовано питання, пов'язані з порядком та умовами укла­дання й дії договору оренди, орендною платою, права та обов'яз­ки орендодавців та орендарів, захист їх прав.

В більшості країн СНД (Азербайджан, Киргизстан, Узбекис­тан, Україна та ін.) іноземним суб'єктам дозволяється користу­вання виключно землею. Водночас законодавство Естонії передба­чає можливість володіння землею іноземними суб'єктами права.

Відповідно до Кодексу України про надра не передаються у