Электронные книги по юридическим наукам бесплатно.

Присоединяйтесь к нашей группе ВКонтакте.

 


 

 

 Цивiльний процесуальний кодекс України: Науково-

практичний коментар /За ред. В.В. Комарова.-

Харкiв: Одiссей, 2001.

 

 

 

Видання мiстить науково-практичний коментар норм Ци-

вiльного процесуального кодексу України на основi сучасної

доктрини цивiльного процесуального права, практики Верхов-

ного Суду України, iншої офiцiйної судової практики.

Для суддiв, адвокатiв, нотарiусiв, працiвникiв юридичних

установ, iнших фахiвцiв, студентiв, аспiрантiв, викладачiв юри-

дичних навчальних закладiв.

Текст Цивiльного процесуального кодексу України наво-

диться за станом на 1 сiчня 2001 р.

Усi права захищенi. Передрукування всiєї книги, а також

..      окремих роздiлiв переслiдується законом.

cВ.В. Комаров, В.А. Бiгун,

^^^.^Ї- Радченко та iн., 2001

-^<^*^*^^вг"'К^Rу0 <Одiссей>, оформлення,

i8ВК 966-633-024,а&>-^-^^,.я(а.^Rв^"i"   вiАготовка до друку, 2001

 

 

Присвячується 30-рiччю кафедри

цивiльного процесу Нацiональної

юридичної академiї України

iменi Ярослава Мудрого

ПЕРЕДМОВА

Цивiльний процесуальний кодекс України був прийня-

ти^ 18 липня 1963 р. i набув чинностi 1 сiчня 1964 р.

У порiвняннi з ЩiК УРСР 1924 та 1929 рр. вiн є досить

досконалим законодавчим актом з точки зору як юриди-

чної технiки, так i змiсту його iнститутiв i окремих норм.

В основу Кодексу покладено конструкцiю позовного про-

вадження, а також як структурно вiдокремленi видiляють-

ся провадження у справах, що виникають з адмiнiстратив-

но-правових вiдносин, та окреме (безспiрне) провадження.

Пiсля набуття Україною незалежностi українська пра-

вова система зазнала суттєвих змiн, у тому числi й безпо-

середньо пов'язаних iз судово-правовою реформою та роз-

витком цивiльного процесуального законодавства.

До прийняття Конституцiї України 1996 р. процес здiй-

снення судово-правової реформи мав несистемний харак-

тер, тому законодавець обмежився окремими поправками

до ЦПК. Сучасна правова регламентацiя цивiльного су-

дочинства пов'язана з прийняттям нового ЦПК. Право-

вою засадою реформування цивiльного процесу i ново-

го ЦПК є Конституцiя України, яка закрiпила основнi

принципи формування судової системи i правосуддя. Ра-

зом iз тим пiсля 1991 р. у ЦПК були внесенi iстотнi змi-

ни, якi в цiлому свiдчать про спроби модифiкацiї цивiль-

ного судочинства.

Так, внесено корекцiю у визначення соцiальних функ-

цiй цивiльного процесу (ст. 2), який у контекстi iдеї пра-

вової держави є формою захисту прав i законних iнтере-

сiв громадян та iнших суб'єктiв права. Ранiше завдан-

ням цивiльного процесу насамперед вважалися охорона

суспiльного i державного ладу, змiцнення законностi, попе-

редження правопорушень, що применшувало значення

цивiльного процесу при захистi прав особи.

Позитивною тенденцiєю реформування цивiльного

процесу стало розширення юрисдикцiї цивiльних судiв.

Найбiльше це стосується справ, що виникають з адмiнi-

стративно-правових вiдносин.

До спроб принципових змiн належить також нова ре^

гламентацiя принципу змагальностi. Законом України

вiд 02.02.1993 р. змiненi ст.ст. 15, ЗО ЩiК. Данi новели

посилюють змагальнi начала цивiльного судочинства, спря-

мованi на вiльне самовизначення сторiн i обмежують офi-

цiйне доказування суду. Оцiнюючи позитивно цi .змiни,

слiд зазначити, що законодавець не здiйснив послiдовних

системних змiн Кодексу, спрямованих на бiльш глибоку

реалiзацiю змагальностi та змiну характеру цивiльного

процесу. Бiльше того, цi змiни iстотно не вплинули на

саму судову практику.

До новел, що вiдтворюють сучаснi тенденцiї реформ

у сферi цивiльного судочинства, належать i тi, якi обме-

жують роль прокурора у цивiльному процесi, а також по-

новому визначають статус адвокатури i її представницькi

функцiї у цивiльному судочинствi.

У перiод з 1994 по 2000 рр. Кодекс зазнав значних змiн

та доповнень, їх аналiз свiдчить про те, що деякi з них

мають по сутi комплексний характер i стосуються числен-

них статей, однак здiйсненi фрагментарне. Так необхiдно

було б змiнити або доповнити ч. 2 ст. 1, ст. 100, ч. 1 ст. 422,

ч. 1 ст. 276, ч. 2 ст. 322. На жаль, у ЦПК не врахованi

змiни новiтнього цивiльного, трудового, шлюбно-сiмейного

та iншого законодавства (ч. 1 ст. 55, ч. 2-4 ст. 94, ст. 109,

п. 1. ст. 112, п. 4 ст. 113, ч. 2 ст. 136, ч. 2 ст. 152 та iн.).

Слiд зазначити, що ст. 324 i ч. 2 ст. 331 Кодексу не узго-

дженi з гл. 31-А у редакцiї вiд 31.10.1995 р., а гл. 36 не

узгоджена з Законом України <Про органи реєстрацiї ак-

тiв громадянського стану>; ст. 290 не узгоджена зi ст.ст.

2438, 24310, 24315, 24320.    ,

Законом України вiд 2i.09.2000 р. дана нова редак-

цiя гл. 30-Б, 30-В i 30-Г.

У зв'язку з прийняттям Закону України <Про вико-

навче провадження> виникали практичнi питання засто-

сування норм, якi мiстить розд. V <Виконання судових

рiшень>. Законом України вiд 19.10.2000 р. <Про вне-

4

сення змiн до деяких законодавчих актiв України у зв'я-

зку з прийняттям законiв України <Про державну вико-

навчу службу>, <Про виконавче провадження> Кодекс

доповнено главою 31-Г <Скарги на рiшення, дiї або без-

дiяльнiсть державного виконавця чи iншої посадової особи

державної виконавчої служби>,а також дана нова редак-

цiя роздiлу V ЦПК.

Усе наведене вище визначає актуальнiсть науково-прак-

тичного коментаря чинного ЦПК України.

Автори виходили з того, що коментар буде корисним

не лише для юристiв-практикiв, але й для студентiв i

науковцiв, оскiльки вiн є спробою висвiтлити досягнен-

ня української науки цивiльного процесуального права,

а також тi положення Кодексу, якi вiдображають висо-

кий рiвень юридичної культури та законодавчої технiки

i можуть бути сприйнятi у новому ЦПК України. Водно-

час дане видання, очевидно, буде останнiм з розряду ко-

ментарiв ЦПК 1964 р., який, без сумнiву, є значною вiхою

у розвитку вiтчизняного цивiльного процесуального за-

конодавства.

Завiдувач кафедри цивiльного

процесу Нацiональної юридичної

академiї України iменi Ярослава

Мудрого проф. ВЛ. Комаров

ЦИВiЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ

КОДЕКС УКРАЇНИ

(iз змiнами, внесеними згiдно з Указами ПВР вiд 15.10.66,

ВВР 1966, № 41, ст. 258; № 538-07 вiд 29.01.68, ВВР 1968, № 6,\

ст. 25; № 2913-07 вiд 24.07.70, ВВР 1970, № 32, ст. 237;

№ 1736-08 вiд 05.06.73, ВВР 1973, № 25, ст. 213; № 2135-08 вiд

15.10.73, ВВР 1973, № 44, ст. 387; № 3764-08 вiд 25.04.75, ВВР

1975, № 19, ст. 249; № 52-09 вiд 18.07.73, ВВР 1975, № 30,

ст. 371; № 2422-09 вiд 19.08.77, ВВР 1977, № 35, ст. 422;

№ 1461-10 вiд 23.01.81, ВВР 1981, № 5, ст. 69; № 2994-10 вiд

11.01.82, ВВР 1982, № 4, ст. 47; № 7194-10 вiд 22.06.84,

ВВР 1984, № 27, ст. 512; № 8520-10 вiд 01.03.85, ВВР 1985,

№ 11, ст. 206; № 8627-10 вiд 20.03.85, ВВР 1985, № 14, ст. 321;

№ 1897-11 вiд 11.03.86, ВВР 1986, № 12, ст. 255; № 3546-11 вiд

10.02.87, ВВР 1987, № 8, ст. 149; № 4452-11 вiд 21.08.87,

ВВР 1987, № 35, ст. 674; № 5095-11 вiд 24.12.87, ВВР 1988, № 1,

ст. 5;'№ 5207-11 вiд 11.01.88, ВВР 1988, № 4, ст. 114; № 5803-11

вiд 25.04.88, ВВР 1988, № 19, ст. 480; № 8658-11 вiд 10.01.90,

ВВР 1990, № 4, ст. 45; № 8710-11 вiд 19.01.90, ВВР 1990, № 5,

ст. 59; № 9166-11 вiд 04.05.90, ВВР 1990, № 20, ст. 313; № 659-12

вiд 28.01.91, ВВР 1991, № 8. ст. 54;

Законами № 2295-12 вiд 23.04.92, ВВР 1992, № 30, ст. 418;

№ 2464-12 вiд 17.06.92, ВВР 1992, № 35, ст. 508; № 2857-12.вiд

15.12.92, ВВР 1993, № 6, ст. 35; № 3039-12 вiд 03.03.93,

ВВР 1993, № 18, ст. 189; № 3129-12 вiд 22.04.93, ВВР 1993,

№ 22, ст. 228; № 3179-12 вiд 05.05.93, ВВР 1993, № 26, ст. 276;

№ 3188-12 вiд 06.05.93, ВВР 1993, № 24, ст. 259; № 3906-12 вiд

02.02.94, ВВР 1994, № 21, ст. 132; № 4018-12 вiд 24.02.94, ВВР

1994, № 26, ст. 206; № 76/94-ВР вiд 01.07.94, ВВР 1994, № 30,

ст. 285; № 145/94-ВР вiд 27.07.94, ВВР 1994, № 34, ст. 318;

№ 287/94-ВР вiд 14.12.94, ВВР 1995, № 1, ст. 3; № 68/95-ВР вiд

15.02.95, ВВР 1995, № 11, ст. 66; № 75/95-ВР вiд 28.02.95, ВВР

1995, № 13, ст. 85; № 82/95-ВР вiд 02.03.95, ВВР 1995, № 14,

ст.-90; № 360/95-ВР вiд 05.10.95, ВВР 1995, № 35, ст. 271;

№ 403/95-ВР вiд 31.10,95, ВВР 1995, № 42, ст. ЗОЇ; № 27/96-ВР

вiд 02.02.96, ВВР 1996, № 8, ст. ЗО; № 269/96-ВР вiд 03.07.96,

ВВР 1996, № 38, ст. 175; № 329/96-ВР вiд 12.07.96, ВВР 1996,

№ 44, ст. 217, № 1464-Ш вiд 17.02.2000, ВВР 2000, № 13,

ст. 105; № 1970-Пi вiд 21.09.2000, Уряд. кур'єр 2000, 01.11.2000;

№ 2056-Ш вiд 19.10.2000, Уряд. кур'єр 2000, 06.12.2000.

(У назвi Кодексу та його текстi найменування <Україн-

ська РСР>, <Українська Радянська Соцiалiстична Республi-

ка> i <УРСР> замiнено найменуванням <Україна> згiдно iз

Законом Л0 2857-12 вiд 15.12.92)

(iз Кодексу виключено слово <народний> у вiдповiдних вiд-

мiнках згiдно iз Законом М'" 4018-12 вiд 24.02.94)

Роздiл i

ЗАГАЛЬНi ПОЛОЖЕННЯ

Глава 1

ОСНОВНi ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Законодавство про цивiльне

судочинство

Порядок провадження в цивiльних справах у судах

України визначається цим Кодексом.

Законодавство про цивiльне судочинство встановлює

порядок розгляду справ по спорах, що виникають з ци-.

вiльних, сiмейних, трудових та колгоспних правовiдно-

син, справ, що виникають з адмiнiстративно-правових

вiдносин, i справ окремого провадження. Справи, що

виникають з адмiнiстративно-правових вiдносин, i спра-

ви окремого провадження розглядаються за загальни-

ми правилами судочинства, крiм окремих виняткiв, вста-

новлених цим Кодексом та iншими законами України.

(Стаття 1 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законом

М° 2857-12 вiд 15.12.92)

1. Стаття 1 Цивiльного процесуального кодексу (да-

лi - ЩiК) закрiплює систему джерел цивiльного проце-

суального права i передбачає засади правового регулювання

цивiльного судочинства, що, як правило, не береться до

уваги при науково-практичному тлумаченнi. Крiм того,

норми, якi мiстить ця стаття, передбачають певною мiрою

правила дiї цивiльно-процесуального закону у просторi.

2. Законодавець передбачив прiоритет Цивiльного про-

цесуального кодексу у правовiй регламентацiї цивiль-

ного судочинства, його найбiльшу юридичну силу. ЦПК

є основним джерелом цивiльного процесуального права

i встановлює порядок провадження у цивiльних справах.

До джерел цивiльного процесуального права належать

й iншi закони. Закон України <Про судоустрiй> установ-

лює мету та завдання правосуддя, засади органiзацiї дiя-

льностi органiв судової влади.                       *

Закон України <Про прокуратуру> вiд 15.11.1991 р.

мiстить норми, якi регламентують питання участi проку-

рора у цивiльному судочинствi.

До джерел цивiльного процесуального права також

належать закони України <Про мiсцеве самоврядування

в Українi> вiд 21.05.1997 р., <Про державну податкову

службу> вiд 04.12.1990 р., якi передбачають право вико-

навчих органiв сiльських, селищних, мiських рад та їх

голiв звертатися до суду для захисту прав вiдповiдної

територiальної громади, право податкової адмiнiстрацiї у

судовому порядку стягувати з громадян у бюджет недо-

їмки по податках та iнших обов'язкових платежах.

Джерелом цивiльного процесуального права є Цивiль-

ний кодекс (далi - ЦК), Кодекс про шлюб та сiм'ю (да-

лi - КпШС) та iншi закони України.

Ураховуючи те, що ЦПК визначає порядок проваджен-

ня у цивiльних справах, iншi закони, якi мiстять проце-

суальнi норми, можна застосовувати лише за умов, що

вони не суперечать ЦПК. Так, статтями 13, 118, 120 ЦПК

(в ред. Закону вiд 15.12.1992 р.), якi визначають обсяг

i межi повноважень прокурора у цивiльному процесi, пе-

редбачено, що вiн бере участь у розглядi цивiльних справ

за його заявами про захист iнтересiв держави або прав

i законних iнтересiв громадян, якi за станом здоров'я або

з iнших поважних причин не можуть захистити своїх

прав. У зв'язку з цим прийнятi ранiше норми законода-

вчих актiв про обов'язковiсть участi прокурора в iнших

справах (наприклад, ст.ст. 69, 71, 76 КпШС) фактично втра-

тили чиннiсть (Постанови Пленуму Верховного Суду

України (1995-1998). Правовi позицiї щодо розгляду су-

дами окремих категорiй цивiльних справ / / Бюл. законо-

давства i юрид. практики України. - 1998. - №8. -

С.128).

3. Серед джерел цивiльного процесуального права особ-

ливе мiсце посiдає Конституцiя України, яка мiстить нор-

ми, що регламентують право громадян на судовий захист,

8

їх правовий статус у цивiльному судочинствi (ст.ст. 24,

29, ЗО, 31, 32, 55, 59) i визначають принципи органiзацiї

та дiяльностi суду (розд. VIII).

Практика застосування Конституцiї при здiйсненнi

правосуддя у Цивiльних справах показала, що найбiльш

принциповими є норми, закрiпленi у ст.ст. 55,124, оскiль-

ки данi статтi стали об'єктом тлумачення Конституцiй-

ним Судом України та роз'яснення Верховним Судом

України (Конституцiйний Суд України: правовi засади,

рiшення, висновки та ухвали.- К" 1999).

Стаття 55 Конституцiї передбачає для кожної люди-

ни гарантоване право на оскарження в судi рiшень, дiй

чи бездiяльностi органiв державної влади, мiсцевого са-

моврядування, посадових i службових осiб, i тому суд не

повинен вiдмовляти особi у прийняттi чи розглядi скар-

ги з пiдстав, передбачених законом, який це право обме-

жує (Постанови Пленуму Верховного Суду України

(1995-1998). Правовi позицiї щодо розгляду судами окре-

мих категорiй цивiльних справ / / Бюл. законодавства

i юрид. практики України. - 1998. - № 8. - С. 51, 52).

Стаття 124 встановлює необмежену юрисдикцiю судiв,

Оскiльки передбачає пiдвiдомчiсть судам усiх спорiв про

захист прав i свобод громадян. Суд не вправi вiдмовити

особi у прийняттi позовної заяви чи скарги лише з тiєї

пiдстави, що її вимоги не можуть бути розглянутi у пе-

редбаченому законом досудовому порядку (Постанови

Пленуму Верховного Суду України (1995-1998). Правовi

позицiї щодо розгляду судами окремих категорiй цивiль-

них справ II Там же).

4. Стаття 1 ЦПК визначила дiю законодавства про

цивiльне судочинство у просторi. Законодавство про ци-

вiльне судочинство застосовується всiма судами України

при розглядi ними цивiльних справ вiдповiдно до правил

пiдвiдомчостi i пiдсудностi. Згiдно зi ст. 426 ЦПК суди

України виконують переданi їм доручення iноземних судiв

про провадження окремих процесуальних дiй. Виконан-

ня доручень iноземних судiв про проведення окремих

процесуальних дiй здiйснюється на пiдставi цивiльного

процесуального законодавства України.

5. Зi змiсту ст. 1 випливає найсуттєвiше положення,

яке визначає загальний механiзм регулювання цивiльно-

го судочинства. Оскiльки закрiплена норма передбачає

обов'язкове правове регулювання судочинства, то i про-

9

цесуальна дiяльнiсть суду й усiх учасникiв цивiльного

процесу повинна провадитися лише у правовiй формi, тобто

на пiдставi конкретної норми цивiльного процесуального

права, що не властиво, наприклад, цивiльному законодав-

ству. Стаття 4 ЦК зазначає, що цивiльнi права та обов'яз-

ки виникають iз пiдстав, передбачених законодавством,

а також iз дiй громадян i органiзацiй, якi хоча й не перед-

баченi законом, але в силу загальних принципiв i змiсту

цивiльного законодавства породжують цивiльнi права та

обов'язки. На вiдмiну вiд цього цивiльне процесуальне

законодавство передбачає зовсiм iнше правило. У статтi

1 ЦПК закрiплена норма, вiдповiдно до якої порядок про-

вадження цивiльних справ у судах України визначається

тiльки Кодексом.

Для здiйснення завдань цивiльного судочинства ст. 1

ЦПК має глибокий змiст, бо в нiй закрiпленi високозначу-

щi характеристики правосуддя в цивiльних справах. Їх

можна звести до такого: законодавство про цивiльне су-

дочинство має забезпечити однаковi умови судової дiяль-

ностi при здiйсненнi правосуддя у цивiльних справах, ре-

алiзацiю права на судовий захист, демократичної iдеї рi-

вного та єдиного для всiх громадян суду.

У цивiльному судочинствi закрiплений такий спосiб

правового регулювання процесуальних вiдносин, при яко-

му в данiй сферi вiдносин дозволено лише те, що прямо

закрiплено нормами права.

Данi характеристики мають значення не тiльки теоре-

тичних формул, але й практичних аксiом, без яких немо-

жлива законнiсть судової дiяльностi. В пунктi 1 постано-

ви Пленуму Верховного Суду України вiд 21.12.1990 р.

№ 9 <Про практику застосування судами процесуального

законодавства при розглядi цивiльних справ по першiй

iнстанцiї> зi змiнами, внесеними постановою Пленуму вiд

25.12.1992 р. № 13, звертається увага судiв на необхiд-

нiсть додержання встановленого порядку провадження в

цивiльних справах, розгляду кожної цивiльної справи у

повнiй вiдповiдностi з законом (Постанови Пленуму

Верховного Суду України в кримiнальних та цивiльних

справах II Бюл. законодавства i юрид. практики Украї-

ни.- 1999- № 5 -С. 402).

6. Передбачений ст. 1 механiзм правового регулюван-

ня у сферi цивiльного судочинства означає, що в цивiль-

ному процесi не допускається фактична процесуальна дi-

яльнiсть. Окремi вченi припускають можливiсть так зва-

10

ної фактичної процесуальної дiяльностi, оскiльки в за-

конi передбачити все неможливо. Як приклади наводять-

ся випадки, коли всупереч ст.ст. 137-139 ЦПК прийма-

ється заява про порушення справи, а недолiки у заявi

виявляються вже пiсля її прийняття суддею. Вважаєть-

ся, що недолiки мають бути виправленi пiсля прийняття

заяви, а в такому разi обирається не передбачена Цивi-

льним процесуальним кодексом, тобто фактична, проце-

суальна форма додаткової позовної заяви. Таке суджен-

ня є спiрним,                    i

У наведених прикладах не може йти мова про недолi-

ки у чинному законодавствi та необхiднiсть їх усунення,

а вказанi дiї для цивiльного процесуального права i для

конкретної цивiльної справи не вiдiграють нiякої юри-

дичної ролi. Помилки, допущенi суддею пiд час прийому

заяви, нiяк не впливають на можливiсть розгляду справи

по сутi i можуть бути виправленi при пiдготовцi цивiль-

ної справи у передбачених для неї процесуальних фор-

мах, у судовому засiданнi чи вирiшеннi суду. Однак при

цьому, природно, не може йтися про фактичну процесуа-

льну дiяльнiсть.

Такi висновки пiдтверджуються п. З постанови Пле- ,

нуму Верховного Суду України вiд 21.12.1990 р. № 9

<Про практику застосування судами процесуального за-

конодавства при розглядi цивiльних справ по першiй

iнстанцiї>. Якщо порушення правил ст.ст. 137-139 ЦПК

виявленi при розглядi справи, вони усуваються в ходi

судового розгляду (Постанови Пленуму Верховного Суду

України в кримiнальних та цивiльних справах / / Бюл.

законодавства i юрид. практики України.- 1999.-

№ 5 - С. 403).

Стаття 2. Завдання цивiльного судочинства

Завданнями цивiльного судочинства є охорона прав

та законних iнтересiв фiзичних, юридичних осiб, дер-

жави шляхом всебiчного розгляду та вирiшення цивi-

льних справ у повнiй вiдповiдностi з чннннм законо-

давством.

(Стаття 2 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81; Законом М'ч 2857-12 вiд 15.12.92)

1. У коментованiй статтi мiститься нетиповий норма-

тивний припис (норма), який сам по собi не визначає кон-

кретного змiсту тих або iнших процесуальних правовiд-

носин суду й учасникiв цивiльного судочинства, однак має

певний регламентуючий ефект. До нетипових норматив-

них приписiв крiм норм-завдань вiдносять також юри-

дичнi фiкцiї, дефiнiцiї, преюдицiї, строки та деякi iн. При-

кладнi функцiї нетипових нормативних приписiв для

законодавчої, правозастосувальної та iнших сфер юриди-

чної практики в юридичнiй лiтературi дослiдженi недо-

статньо.

Очевидно, що нетиповi нормативнi приписи, особливо

норми-завдання, мають субсидiарний характер, оскiльки

вказують на обставини здiйснення правосуддя у цивiль-

них справах, спрямованiсть на оптимiзацiю практики пра-

восуддя шляхом визначення функцiй цивiльного проце-

су та об'єктiв судового захисту i визначають показник

поведiнки учасникiв процесуальної дiяльностi.

Нормативнiсть завдань цивiльного судочинства хара-

ктеризується також найвищою iєрархiчнiстю, поширенi-

стю на всi справи, якi розглядаються у порядку цивiльно-

го судочинства, що забезпечує єдину спрямованiсть цивi-

льного судочинства i цивiльного процесуального законо-

давства як комплексної системи процесуальних дiй суду

й учасникiв цивiльного процесу iсистеми процесуальних

норм та iнститутiв.

2. Спрямованiсть цивiльного судочинства визначає його

сферу та об'єкт судового захисту у межах цього судочин-

ства, а також вiдокремлює його вiд iнших форм судочин-

ства.

Суспiльнi вiдносини, якi виникають при здiйсненнi

правосуддя в цивiльних справах, мають специфiчний ха-

рактер. Вони постають у зв'язку з необхiднiстю судового

захисту суб'єктивних прав або охоронюваних законом

iнтересiв громадян чи органiзацiй. Якщо суспiльнi вiдно-

сини, якi є предметом правового регулювання галузей ма-

терiального права (цивiльного, сiмейного, житлового, тру-

дового та iн.), виникають для досягнення певних еконо-

мiчних та iнших цiлей, то суспiльнi вiдносини у сферi

здiйснення правосуддя в цивiльних справах виникають

з метою розгляду цивiльної справи по спору мiж заiнте-

ресованими особами та судового захисту порушених або

оспорюваних суб'єктивних прав або охоронюваних зако-

ном iнтересiв. Таким чином, суспiльнi вiдносини, якi скла-

дають предмет цивiльного процесуального права, виника-

12

ють у зв'язку з реалiзацiєю заiнтересованими особами

права на судовий захист.

Невипадково змiст ст. 2 двiчi зазнавав змiн, i тепер

оптимально i вiдповiдно до предметної сфери цивiльно-

го судочинства ст. 2 мiстить норму, яка адекватно вiд-

творює об'єкти судової дiяльностi i функцiю правосуддя

у цивiльних справах. Для пiдтвердження цього достат-

ньо навести змiст ст. 2 у попереднiй редакцiї (у ред. вiд

23.01.1981 р.), де завданням цивiльного судочинства

вважалися правильний та швидкий розгляд i вирiшен-

ня цивiльних справ з метою захисту соцiально-економi-

чних, полiтичних та особистих прав i свобод громадян_

та охоронюваних законом iнтересiв громадян, а також

прав та охоронюваних законом iнтересiв органiзацiй.

Еволюцiя змiсту ст. 2 свiдчить про перенесення наго-

лосу у завданнях цивiльного процесу та йЗго функцiях iз

захисту правопорядку на захист суб'єктивних прав i за-

конних iнтересiв.

3. Визначення предметної сфери цивiльного процесу

важливе, бо вона є показником функцiонування у держа-

вi судової влади i правосуддя. Цивiльний процес покли-

каний здiйснювати правосуддя в широкому колi право-

вiдносин, якi характеризуються юридичною рiвнiстю їх

учасникiв (цивiльних, сiмейних .тощо).

Чинне цивiльне процесуальне законодавство в цiлому

оптимально визначило сферу цивiльного процесу, перед-

бачивши можливiсть судового захисту прав i у вiдноси-

нах громадян один з одним, i у вiдносинах громадян iз

представниками державної влади. Область цивiльного

процесу профiлює його на певну групу суспiльних вiдно-

син i передбачає розгляд i вирiшення будь-якої цивiль-

ної справи з додержанням єдиного порядку, який забез-

печує однаковий стандарт здiйснення правосуддя i судо-

вого захисту суб'єктивних прав i охоронюваних зако-

ном iнтересiв.

4. Крiм зазначених функцiй, норми, закрiпленi у ко-

ментованiй статтi, мають певне значення для тлумачення

та застосування окремих норм цивiльного процесуально-

го права, хоча в офiцiйнiй судовiй практицi та роз'яснен-

нях Пленуму Верховного Суду України такi прецеденти

тлумачення вiдсутнi.

На наш погляд, практичне значення ст. 2 для правоза-

стосування реально може мати у випадiСах виявлення

<аномалiй> у процесуальному законодавствi i застосуваннi i

загальних правил цивiльного судочинства.             ':

Як приклад, ст. 248" ЦПК передбачає строки для звер-

нення прокурора до суду у випадку вiдхилення його про-

тесту або якщо протест не буде розглянуто в установле-

ний строк. Однi автори вважають, що строк, установле-

ний даною статтею, є процесуальним i може бути понов-

лений судом за загальними правилами (Гражданский

процессуальньїй кодекс Украйни. Научно-практический

комментарий.- Харьков, 1999.- С. 259, 260). iншi авто-

ри, навпаки, вважають, що цей строк є не процесуальним, а

матерiально-правовим i тому його пропущення не може

бути пiдставою для вiдмови у прийняттi заяви прокурора.

Пропущення строку може бути пiдставою для вiдмови у

задоволеннi заяви.

У контекстї ст. 2 ЦПК провадження по заявi прокуро-

ра про визнання незаконним правового акта органу, рi-

шення чи дiї службової особи є <аномалiєю> у тому розу-

мiннi^ що цi справи вiднесенi до юрисдикцiї суду. Разом

з тим вони не пов'язанi з захистом прав або охоронюва-

них законом iнтересiв i за своєю суттю розгляд цих справ

е формою санкцiонування визначених законом повнова-

жень прокурора, якi вiн здiйснює в межах загального на-

гляду. Оскiльки це так, то i строки, визначенi ЦПК для

звернення до суду з заявою, не можна вважати процесуа-

льними. Це строки, якi за своєю суттю є строками по реа-

лiзацiї повноважень, i їх пропущення є пiдставою для вiд-

мови у прийняттi заяви прокурора.

Стаття 3. Порядок провадження в цивiльних

справах

Провадження в цивiльних справах у судах України

ведеться за цивiльними процесуальними законами Укра-

їни, що дiють на час розгляду справи, вчинення окре-

мих процесуальних дiй або виконання рiшення суду.

(Стаття 3 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законом

Л'" 2857-12 вiд 15.12.92)

1. Правила, сформульованi у статтi, визначають межi

дiї цивiльно-процесуальних норм у часi.

Цивiльний процесуальний закон, як i будь-який закон,

дiє в часi, просторi i за колом осiб. Дiя цивiльного проце-

суального закону в часi пов'язана, насамперед, iз пробле-

14

\

1 мою зворотної сили закону. В законодавствi iснує загаль-

'i не правило про те, що закон зворотної сили не має.

i   Надання закону зворотної сили має мiсце в рiдких ви-

i падках, передбачених законодавцем. Цивiльний процесу-

альний закон зворотної сили не має. Стаття 3 ЦПК пе-

редбачає, що провадження в цивiльних справах у судах

ведеться за цивiльними процесуальними законами, якi

дiють на час розгляду справи, вчинення окремих процесу-

альних дiй або виконання рiшення суду.

Припинення дiї цивiльного процесуального закону, як

правило, вiдбувається в результатi офiцiйного його скасу-

вання, тобто прийняття нового закону.

2. У ЦПК спецiально не регламентовано правила дiї

цивiльно-процесуального закону за колом осiб. Проте,

оскiльки ЦПК визначає процесуальний статус учасникiв

цивiльного процесу (ст.ст. 98-101, 110 та iншi), норми

цивiльного процесуального права дiють i за колом осiб.

Цивiльне процесуальне законодавство поширюється на

громадян України, iноземцiв, а також осiб без громадянс-

тва та колективних суб'єктiв - органiзацiй. Разом з тим

дiя цивiльного процесуального законодавства за колом

осiб має особливостi. Воно дiє тiльки стосовно учасникiв

цивiльного процесу та осiб, якi мають будь-яке вiдношен-

ня до справи, що розглядається судом, хоча й не притяг-

нутих до процесу. Так, згiдно зi ст. 48 ЦПК органiзацiї та

громадяни на вимогу суду повиннi подати письмовi дока-

зи, хоча вони i не є учасниками цивiльного процесу. Вiд-

носно iнших осiб, якi не беруть участi у процесi i не ма-

ють до нього вiдношення, цивiльне процесуальне законо-

давство не дiє.

Необхiдно мати на увазi, що певнi правила цивiльного

процесуального законодавства дiють стосовно всiх або

лише окремих суб'єктiв процесу. Так, ст. 9 ЦПК (про на-

цiональну мову судочинства) стосується всiх учасникiр

процесу, а ст. ЗО ЦПК, яка передбачає обов'язок доказу-.

вання та подання доказiв, стосується лише осiб, якi бе-

руть участь у справi.

Стаття 4. Право на звернення до суду за судовим

захистом

Усяка заiнтересована особа вправi в порядку, вста-

новленому законом, звернутись до суду за захистом

порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного

законом iнтересу.              .  .

Вiдмова вiд права на звернення до суду недiйсна.   '

1. Стаття 4 ЦПК окремо закрiплює право на звернення

до суду як специфiчне за змiстом i колом суб'єктiв про-

цесуальне право. При цьому особливо слiд пiдкреслити,

що основна мета законодавчої регламентацiї цього права

полягає в тому, що воно визнається як абсолютне та необ-

межене суб'єктивне право.

Абсолютним це право є тому, що закон не встановлює

пiдстав для звернення до суду, а необмеженим, бо воно не

може бути предметом будь-яких угод, а також односто-

ронньої вiдмови.

2. Право на звернення до суду за судовим захистом

як абсолютне право поширюється на заiнтересованих осiб,

тобто на тих, якi звертаються до суду за захистом свого

порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного

законом iнтересу.

При коментуваннi цiєї статтi iнколи стверджується,

що коло осiб, якi мають право на звернення до суду, закрi-

плене у ст. 5 ЦПК, чим ототожнюється коло цих осiб з

тими, хто може порушувати цивiльнi справи в судi. Так,

висловлюється думка, що питання про те, яку особу слiд

вважати заiнтересованою в захистi суб'єктивних прав чи

охоронюваних законом iнтересiв, регламентується ст. 5

ЦПК (Цивiльний процесуальний кодекс Української РСР.

Науково-практичний коментар.- К" 1973.- С. 8).

Таке тлумачення ст. 4 виходить за межi правової нор-

ми, що тут мiститься, i розширює коло суб'єктiв, якi за

своїм статусом є носiями даного права. Це право прита-

манне тiльки особам, матерiальнi права або законнi iнте-

реси яких можуть бути об'єктом судового захисту, а не

всiх, хто може порушувати цивiльну справу.

По-перше, термiнологiчна вказiвка закону на те, що

<усяка заiнтересована особа... вправi звернутися до

суду...>, зазначаючи неперсонiфiкований характер цього

права, передбачає у цивiльному процесi рiвний статус ко-

жної особи, яка звертається до суду за захистом права.

Такою особою за чинним цивiльним процесуальним за-

конодавством можуть бути лише сторони цивiльного про-

цесу та особи, якi е скаржниками або заявниками у спра-

вах, що виникають з адмiнiстративно-правових вiдносин,

16

i справах окремого провадження. Тому в контекстi ст. 4

заiнтересованi особи - це особи, якi реалiзують свою

процесуальну правоздатнiсть i дiєздатнiсть. Вiдповiдно

до ст. 100 ЦПК, що передбачає змiст процесуальної право-

здатностi, процесуальною правоздатнiстю надiляються

лише сторони, а не iншi особи, якi беруть участь у справi.

Цивiльна процесуальна дiєздатнiсть належить громадя-

нам, якi досягли повнолiття, а також юридичним осо-

бам (ст. 101 ЦПК). iншi особи, якi беруть участь у спра-

вi, крiм сторiн, не надiленi процесуальною правоздатнiс-

тю i дiєздатнiстю.

Це свiдчить, про те, що право на звернення до суду при-

таманне лише сторонi, тобто в даному випадку позиваче-

вi, та заявникам в iнших провадженнях, якi звертаються

за захистом своїх прав або охоронюваних законом iнте-

ресiв.

По-друге, необмеженiсть права на звернення до суду за

захистом передбачає i його невiдчуженiсть як найсуттє-

вiшу властивiсть необмеженостi. У цьому аспектi знову

ж таки право на звернення за судовим захистом як пра-

во рiвне для всiх може бути елементом правового стату-

су лише тих осiб, якi звертаються за захистом своїх прав

або охоронюваних законом iнтересiв. Право прокурора,

органiв державного управлiння та iнших суб'єктiв на

порушення, цивiльних справ у судi спрямоване на реалi-

зацiю права iнших осiб на судовий захист.

По-третє, право на звернення до суду за захистом як

суб'єктивне процесуальне право є етапом реалiзацiї кон-

ституцiйного права на судовий захист. Конституцiя Укра-

їни визначає, що права та свободи людини i громадяни-

на захищаються судом (ст. 55). Конституцiйнi витоки

права громадян на звернення до суду за захистом, зв'я-

зок iз конституцiйним правом на судовий захист також

пiдтверджують, що суб'єктом цього права може бути лише

особа, яка звертається за захистом своїх прав або охоро-

нюваних законом iнтересiв.

3. В аспектi наведеного тлумачення ст. 4 уявляється

бiльш точним i вдалим з точки зору юридичної технiки

i врахування суб'єктного складу права на судовий захист

такий змiст ст. 4 проекту нового ЦПК: <Усяка заiнтере-

сована особа вправi в порядку, встановленому законом,

звернутися до суду за захистом^ порушенш-або-оснорю-

ваних прав чи свобод.

17

У випадках, передбачених законом, до суду можуть зве-

ртатися i особи, якi дiють на захист прав та свобод iншої

особи, невизначеного кола осiб або державних чи громад-

ських iнтересiв.

Вiдмова вiд права на звернення до суду недiйсна.

Не допускається звернення до суду через органи, якi

не користуються правом, зазначеним у частинi другiй цiєї

статтi>.

Стаття 5. Порушення цивiльної справи в судi

Суд приступає до розгляду цивiльної справи:

1) за заявою особи, яка звертається за захистом сво-

го права або охоронюваного законом iнтересу;

2) за заявою прокурора;

3) за заявою органiв державного управлiння, проф-

спiлок, державних пiдприємств, установ, органiзацiй,

колгоспiв, iнших кооперативних органiзацiй, їх об'єд-

нань, iнших громадських органiзацiй або окремих гро-

мадян у випадках, коли за законом вони можуть звер-

татися до суду за захистом прав та iнтересiв iнших осiб;

4) за заявою органiв Антимонопольпого комiтету

України з питань, вiднесених законодавчими актами до

їх компетенцiї.

У справах позовного провадження подаються позо-

внi заяви, у справах, що виникають з адмiнiстратив-

но-правових вiдносин, i в справах окремого проваджен-

ня - скарги i заяви.

(Стаття 5 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

М 1461-10 вiд 23.01.81; Законом М'ч 82/95-ВР вiд 02.03.95)

1. Стаття визначає коло суб'єктiв, якi мають право на

порушення цивiльної справи, а також закрiплює вимоги

щодо документально-процесуального оформлення цих

процесуальних дiй.

2. Необхiднiсть визначення кола суб'єктiв, якi можуть

порушувати цивiльну справу, зумовлена тим, що за чин-

ним процесуальним законодавством порушувати цивi-

льну справу можуть не лише особи, якi реалiзують право

на судовий захист i захищають свої права або охороню-

ванi законом iнтереси (позивачi та третi особи, якi заяв-

ляють самостiйнi вимоги на предмет спору), але й проку-

рор, органи державного управлiння та iншi особи, якi по-

рушують цивiльну справу в iнтересах прав iнших осiб.

Право на порушення цивiльної справи даними суб'єк-

тами має обмежений характер, оскiльки пiдстави реалiза-

цiї цих правомочностей передбаченi законом.

У пунктi 2 постанови Пленуму Верховного Суду Укра-

їни вiд 21.12.1990 р. № 9 <Про практику застосування

судами процесуального законодавства при розглядi ци-

вiльних справ по першiй iнстанцiї> зазначається, що при

вирiшеннi питання про прийняття заяви суддя перевi-

ряє, чи має заявник вiдповiдно до ст. 5 ЦПК право на

порушення справи, чи вiдповiдає форма i змiст заяви

вимогам закону (Цивiльний кодекс. Цивiльний проце-

суальний кодекс України. Постанови Пленуму Верхов-

ного Суду України в цивiльних справах.- К.; 1999.-

С. 346).

Невиконання вимог ст. 5 призводить до помилок у су-

довiй практицi. Так, у жовтнi 1970 р. Антрацитiвське мi-

ське споживче товариство пред'явило позов до гр-ки Єм-

цової про визнання за нею права на майно в порядку

спадкування. Вимога обгрунтовувалася тим, що вiдповi-

дачка, працюючи у споживчому товариствi, допустила не-

достачу та псування товарiв на суму 4300 крб., вiд вiд-

шкодування якої ухиляється.

Будучи єдиною спадкоємницею майна, що залишилося

пiсля смертi чоловiка, вона не бажала одержувати в нота-

рiальнiй конторi правовстановлюючих документiв на бу-

динок, у зв'язку з чим позивач просив суд визнати за

Ємцовою право на домобудiвлю в порядку спадкування.

Рiшенням суду м. Антрацита вiд 3 листопада 1970 р,

визнано, що спiрний будинок, який пiдлягав опису, до його

продажу з прилюдних торгiв належав на правi особистої

власностi гр-цi Ємцовiй. У прибуток держави стягнуто з

неї державне мито на суму 96 крб.

Заступник Голови Верховного Суду України у протес-

тi просив рiшення суду скасувати i справу надiслати на

новий розгляд. Протест було задоволене з таких пiдстав.

Звертаючись з позовом, споживче товариство просило

суд визнати, що будинок належить гр-цi Ємцовiй. Проте

на пiдставi ст. 5 ЦПК суд приступає до розгляду справи

за заявою про захист iнтересiв iнших осiб, органiзацiй

лише у випадках, коли за законом вони можуть зверта-

тися за таким захистом.

Дiюче законодавство не передбачає права споживчої

кооперацiї пред'являти позови в iнтересах громадян про

19

визнання за ними права власностi на будь-яке майно. Тому i

суд не повинен був приймати даний позовний матерiал, а i

прийнявши, був зобов'язаний на пiдставi ст. 105 ЦПК

вирiшити питання про замiну неналежного позивача на-

лежним.

На пiдставi наведеного рiшення суду було скасоване, а

справа надiслана на новий розгляд в iншому складi суд-

дiв (Рад. право.- 1971.- № 9).

3. Чинний ЦПК передбачає декiлька видiв судового

провадження -^позовне провадження, провадження у

справах, що виникаютьз адмiнiстративно-правових вiд-

носин, i окреме провадження. Кожне провадження має

специфiчну форму порушення цивiльної справи.

Частина 2 ст. 5 є похiдною вiд загального правила, яке

передбачає, що справи, якi виникають з адмiнiстративно-

правових вiдносин, i справи окремого провадження мо-

жуть розглядатися за загальними правилами судочинст-

ва, крiм окремих виняткiв, установлених законодавством

'(ст. 1 ЦПК).

Стаття 6. Здiйснення правосуддя тiльки судом

i на засадах рiвностi громадян перед

законом i судом

Правосуддя в цивiльних справах здiйснюється тiль-

ки судом i на засадах рiвностi перед законом i судом

усiх громадян незалежно вiд їх походження, соцiально-

го i майнового стану, расової i нацiональної належнос-

тi, статi, освiти, мови, ставлення до релiгiї, роду i хара-

ктеру занять, мiсця проживання та iнших обставин.

(Стаття 6 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81)

1. У данiй статтi закрiпленi принципи здiйснення пра-

восуддя тiльки судом i рiвностi громадян перед законом

i судом. Названi принципи мають характер конституцiй-

них засад цивiльного судочинства.

2. Принцип здiйснення правосуддя тiльки судом є по-

хiдним вiд принципу подiлу влади у державi на законо-

давчу, виконавчу та судову. Судова влада обумовлена своє-

рiдним характером функцiї суду - захист прав i охоро-

нюваних законом iнтересiв громадян та iнших суб'єктiв

права. Вiдокремлення судової влади вiд законодавчої та

виконавчої гiлок влади Гспецифiчнiсть її функцiї перед-

20

бачає, так би мовити, єднiсть судової влади, необхiднiсть

конституювання єдиного i рiвного для всiх суду.

Отже, судова влада повинна втiлюватися тiльки у пра-

восуддi, а <право судити> має бути надане лише органам,

що входять у судову систему, органiзуються на принци-

пах незалежностi i виконують свою дiяльнiсть в єдиному

порядку, передбаченому законом.

Формула <правосуддя здiйснюється тiльки судом>

в юридико-технiчному вiдношеннi є точною i фiксує сут-

нiсну характеристику правосуддя як форми здiйснення

судової влади.

Проте дана формула не розкриває змiсту i сфери пра-

восуддя у цивiльних справах. Слiд звернути увагу на те,

що достатньо точно визначена сфера правосуддя у кримi-

нальних справах. Згiдно зi ст. 15 Кримiнально-процесуа-

льного кодексу України (далi - КПК) правосуддя у кри-

мiнальних справах здiйснюється тiльки судом. Нiхто не

може бути визнаний винним у вчиненнi злочину, а та-

кож пiдданий кримiнальному покаранню iнакше як за

вироком суду i вiдповiдно до закону. В цiй формулi най-

важливiшим є те, що вона зобов'язує законодавця вiдно-

сити вирiшення кримiнальних справ лише до компетен-

цiї державного суду. Коментована стаття також мiстить

положення про здiйснення правосуддя в цивiльних спра-

вах лише судом, однак цивiльнi справи розглядаються

й iншими органами цивiльної юрисдикцiї (арбiтражем,

комiсiями по трудових спорах та iн.). Хоча Пленум Вер-

ховного Суду України давав роз'яснення щодо юрисдик-

цiї судiв у цивiльних справах, виходячи з принципу необ-

меженої юрисдикцiї, закрiпленої у ст. 124 Конституцiї

України, ця проблема залишається не досить визначеною

для судової практики^ i потребує бiльш точного законода-

вчого вирiшення. На жаль, ст. 22 проекту нового'Цивiль-

ного процесуального кодексу також не вирiшує цього пи-

тання, оскiльки залишає можливiсть позасудового розгляду

цивiльних справ.       '

3. У статтi 6 закрiплено принцип рiвностi громадян

перед законом i судом. У ньому визначальним є те, що

правосуддя не може бути привiлеєм i такi ознаки, як по-

ходження, соцiальний i майновий стан, расова i нацiона-

льна належнiсть, стать, освiта, мова, ставлення до релiгiї,

рiд i характер занять, мiсце проживання та iншi обстави-

ни не обмежуватимуть доступ до правосуддя. Ця суттєва

21

ознака функцiонування правосуддя у правовiй державi

випливає з рiвностi громадян перед законом i принципу

верховенства права.

Згiдно зi ст. 8 Загальної декларацiї прав людини кож-

на людина має право на ефективне поновлення у правах

компетентними нацiональними судами у разi порушення

її основних прав, наданих конституцiєю чи законом. Таке

положення практично вiдтворене у Конвенцiї про захист

прав людини та основних свобод, яка передбачає, що кож-

на особа при вирiшеннi спору щодо її цивiльних прав та

обов'язкiв або при встановленнi обгрунтованостi будь-

якого кримiнального обвинувачення, висунутого проти неї,

має право на справедливий i вiдкритий розгляд незалеж-

ним i безстороннiм судом протягом розумного строку,

установленого законом (ст. 6).

4. Слiд зазначити, що у зв'язку з прийняттям нового

Законодавства про судову систему та процесуальних ко- .

дексiв виникає необхiднiсть бiльш точного законодавчо-

го регулювання принципу рiвностi перед законом i су-

дом. Конституцiя України розширила змiст закрiплено-

го у процесуальному законодавствi принципу, визначив-

ши як основну засаду судочинства рiвнiсть усiх учасни-

. кiв судового процесу перед законом i судом (ч. 2 ст. 129).

В юридичнiй лiтературi давалося тлумачення цього

конституцiйного принципу (Маляренко В.Т. Конститу-

цiйнi засади кримiнального судочинства. - К; 1999.-

С. 58-84). Разом iз тим даний конституцiйний принцип

не був належнб iнтерпретований. На наш погляд, крiм

наведеного змiст цього принципу полягає-у такому:

- учасники цивiльного судочинства повиннi мати

рiвний обсяг прав i обов'язкiв, що визначаються Їх проце-

суальним становищем (сторони, третi особи, представни-

ки сторiн i третiх осiб та iн.);

- процесуальне становище учасникiв цивiльного

судочинства визначається їх процесуальними функцiями;

- у цивiльному судочинствi не припустиме <про-

цесуальне сумiсництво>, оскiльки статус учасника цивi-

льного процесу повинен бути визначеним i єдиним;

- в межах процесуального статусу того чи iншого

учасника цивiльного судочинства його дiї по реалiзацiї

процесуальних прав спрямованi на досягнення однако-

вих юридичних наслiдкiв; процесуальнi ж обов'язки в

межах одного i того ж самого процесуального статусу є

рiвними;

- дiї суду, спрямованi на дискримiнацiю того чи iн-

шого учасника цивiльного процесу, є недопустимими.

Наведена iнтерпретацiя принципу рiвностi всiх учас-

никiв цивiльного процесу перед законом i судом є конк-

ретизацiєю загального принципу рiвностi громадян пе-

ред законом i судом щодо сфери здiйснення судової вла-

ди i судочинства у цивiльних справах.

\                                   -

Стаття б1.    ~

(Статтю 6' виключено на пiдставi Указу ПВР № 1461-10

вiд 23.01.81)

Стаття 7. Колегiальний i одноособовий розгляд

справ

Цивiльнi справи у всiх судах розглядаються колегiа-

льне або одноособове суддями, обраними у встановле-

ному порядку.    .

Суддя при одноособовому розглядi справи дiє вiд iменi

суду.

При колегiальному розглядi справ суддi користують-

ся рiвними правами з головуючим у судовому засiданнi

у вирiшеннi всiх питань, що виникають при розглядi

справи i постановленнi рiшення.

(Стаття 7 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом. ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81; Законами М'" 2464-12 вiд 17.06.92,

№ 3129-12 вiд 22.04.93)

Змiст норм, якi мiстяться у коментованiй статтi, по сутi

в повному обсязi узгоджуються з нормами. Що регулюють

склад суду, i закрiпленi у ст.ст. 16, 1241, тобто вiдбулося

<подвоєння> нормативного матерiалу. Це стало наслiд-

ком змiн найменування статтi та її змiсту.

До змiн, внесених Указом Президiї Верховної Ради

УРСР № 1461-10 вiд 23.01.81 р., ця стаття називалась

<Участь народних засiдателiв i колегiальнiсть>. Змiст її

полягав у тому, що цивiльнi справи в усiх судах розгляда-

ються суддями i народними засiдателями, обраними в уста-

новленому законом порядку. Народнi засiдателi в судо-

вому засiданнi користуються рiвними правами з голову-

ючим у вирiшеннi всiх питань, що виникають при роз-

глядi справи i постановленнi рiшення. В такому виглядi

23

ст. 7 вiдбивала принципи судочинства, закрiпленi у ст.

154 Конституцiї СРСР та ст. 152 Конституцiї УРСР (участь

у судовому розглядi судових справ народних засiдателiв;

колегiальний розгляд i вирiшення цивiльних справ у судi

першої iнстанцiї; виборнiсть суддiв i народних засiдате-

лiв).

У контекстi первинної редакцiї ст. 7 в нiй дiйсно за-

крiплювалися принципи цивiльного судочинства, оскiль-

ки правова регламентацiя статусу народних засiдателiв, якi

не були професiйними суддями, вимагала спецiального

припису щодо рiвностi їх прав з правами головуючого у

судовому засiданнi, що притаманно суду шефенiв. Чинна

редакцiя ст. 7 має зовсiм iнший контекст, закрiплюючи

склад суду в усiх судах, якi розглядають цивiльнi справи.

Стаття 8. Незалежнiсть суддiв i пiдкорення їх

тiльки законовi

При здiйсненнi правосуддя в цивiльних справах суд-

дi незалежнi i пiдкоряються тiльки законовi. Суддi ви-

рiшують цивiльнi справи на основi закону, в умовах,

що виключають стороннiй вплив на них.

(Стаття 8 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законами

№ 2464-12 вiд 17.06.92. № 2857-12 вiд 15.12.92)

1. У статтi закрiплено принцип незалежностi суддiв i

пiдкорення їх тiльки закону як єдиний принцип цивiль-

ного судочинства. Разом iз тим вiн має мiжгалузевий ха-

рактер i поширюється не лише на цивiльне, судочинство.

У постановi Пленуму Верховного Суду України вiд

12.04.1996 р. № 4 <Про застосування законодавства, що

забезпечує незалежнiсть суддiв> зазначається, що вiдповi-

дно до ст.ст. 6, 126, 129 Конституцiї України державна

влада в Українi здiйснюється на засадах її подiлу на за-

конодавчу, виконавчу та судову, а суддi при здiйсненнi

правосуддя незалежнi i пiдкоряються лише закону. Вплив

на суддiв у будь-який спосiб забороняється. Статтями 124,

127 Конституцiї України та Законом України <Про ста-

тус суддiв> передбачено, що носiями судової влади є про-

фесiйнi суддi та залученi у визначених законом випад-

ках до здiйснення правосуддя народнi засiдателi i прися-

жнi. Незалежнiсть i недоторканнiсть не є особистим при-

вiлеєм суддiв, а способом захисту публiчних iнтересiв,

24

насамперед прав i свобод громадянина (Постанови Пле-

нуму Верховного Суду України (1995-1998). Правовi по-

зицiї щодо розгляду судами окремих категорiй цивiль-

них справ.- К., 1999.- С. 34).

2. У змiстi принципу незалежностi i пiдкорення суд-

дiв тiльки закону видiляються органiзацiйнi та процесу-

альний' аспекти.

Вiдповiдно до ст. 11 Закону України <Про статус суд-

дiв> вiд 15.12.1992 р. незалежнiсть суддiв забезпечу-

ється:

- установленим законом порядком їх обрання, зу-

пинення їх повноважень та звiльнення з посади;

- особливим порядком присвоєння вiйськових

звань суддям вiйськових судiв;

- передбаченою законом процедурою здiйснення

правосуддя;

- таємницею прийняття судового рiшення i забо-

роною її розголошення;

- забороною пiд загрозою вiдповiдальностi втру-

чання у здiйснення правосуддя;

- вiдповiдальнiстю за неповагу до суду чи суддi;

- правом суддi на вiдставку;

- недоторканнiстю суддiв;

- створенням необхiдних органiзацiйно-технiчних

та iнформацiйних умов для дiяльностi судiв, матерiаль-

ним i соцiальним забезпеченням'суддiв вiдповiдно до їх

статусу;

- особливим порядком фiнансування судiв;

- системою органiв судового самоврядування.

Процесуальний аспект дiї закрiпленого у статтi прин-

ципу виявляється у внутрiшньосудових вiдносинах скла-

ду суду, вiдносинах з iншими учасниками судового про-

цесу, вищестоящими судовими органами, у недопустимос-

тi втручання у дiяльнiсть суддi при здiйсненнi ним пра-

восуддя. Так, ст. 18 ЦПК передбачає, що суддi не можуть

брати участi в розглядi справи i пiдлягають вiдводу (са-

мовiдводу) з пiдстав, передбачених цiєю статтею.

Принцип незалежностi суддiв i пiдкорення їх тiльки

закону виявляється у передбаченому порядку вирiшення

питань судом (ст. 17 ЦПК) та процесуальному порядку

прийняття рiшень та iнших судових актiв. При здiйснен-

нi правосуддя та прийняттi рiшення в судовiй справi суд-

дя повинен виходити iз власного її розумiння та переко-

 25

йання, що грунтуються на всебiчному, повному й об'єкти-

вному дослiдженнi всiх обставин справи, бути незалеж-

ним вiд правової позицiї прокурора, органiв державного

управлiння i мiсцевого самоврядування та iнших учасни-

кiв цивiльного процесу.

Однiєю з гарантiй незалежностi суддiв е також право.

суддi, не згодного з рiшенням бiльшостi, на письмове ви-

кладення своєї окремої думки, що додається до справи,

але в судовому засiданнi не оголошується.

Проявом принципу незалежностi суддiв є їх незалеж-

нiсть вiд вищестоящих судiв. При здiйсненнi вищестоя-

щими судами функцiй судового нагляду вони не вправi

втручатися у розгляд конкретних справ. Крiм того, поки

рiшення, ухвала чи постанова зберiгає законну силу, не

можна ставити пiд сумнiв їх правосуднiсть. Скасування

в установленому порядку судових постанов не може бути

пiдставою для притягнення суддi до'вiдповiдальностi, оскi-

льки суддя дiяв добросовiсно за своїм внутрiшнiм пере-

конанням. Суддя не може бути притягнений до вiдповi-

дальностi за думку, викладену ним при здiйсненнi право-

суддя.

Законодавство передбачає заборону втручання в дiяль-

нiсть суддi при здiйсненнi правосуддя. У статтi 12 Зако-

ну <Про статус суддiв> зазначається, що будь-яке не пе-

редбачене законом втручання в дiяльнiсть суддi при здiй-

сненнi правосуддя забороняється i тягне за собою вiдпо-

вiдальнiсть згiдно з законодавством. Суддя не зобов'яза-

ний давати будь-якi пояснення щодо сутi розглянутих справ

або справ, якi знаходяться в його провадженнi, а також

давати їх будь-кому для ознайомлення не iнакше як у ви-

падках i порядку, передбачених законом.

3. Принцип незалежностi суддiв i пiдкорення їх тiльки

закону протягом тривалого часу розглядався виключно

, як принцип i засада цивiльного судочинства. Разом з тим

е достатньо пiдстав iнтерпретувдти його у ширшому кон-

текстi як складову невiд'ємного права громадянина на

справедливий судовий розгляд (судовий захист). Стаття

6 Конвенцiї про захист прав людини та основних свобод

>  передбачає право кожного громадянина на справедливий

i вiдкритий розгляд упродовж розумного строку незале-

жним i безстороннiм судом. VII Конгрес 00Н по запобi-

ганню злочинностi i поводженню з правопорушниками,

який проходив з 26 серпня по 6 вересня 1985 р., схвалив

основнi принципи незалежностi судових органiв, якi про-

голошують їх незалежнiсть, гарантуються державою

i закрiплюються в конституцiї i законах країни; судовi

органи вирiшують переданi їм справи неупереджено, на

пiдставi фактiв i вiдповiдно до закону, без будь-яких об-

межень, неправомiрного впливу, спонукання, тиску, погроз

або втручання прямого чи непрямого з будь-якого боку

i з будь-яких причин; судовi органи мають визначену за-

коном компетенцiю стосовно всiх питань судового хара-

ктеру i виключне право вирiшувати, входить чи не вхо-

дить передана їм справа в їх компетенцiю; кожна люди-

на має право на судовий розгляд у загальних судах аб&

трибуналах, що застосовують встановленi юридичнi про-

цедури; незалежнiсть судових органiв дає їм право i ви-

магає вiд них забезпечення справедливого ведення судо-

вого розгляду i додержання прав сторiн (Сов. юстиция,-

1991.- № 16.- С. 27-29).

Тлумачення принципу незалежностi суддiв i пiдкорення

їх тiльки закону як складової частини права на справед-

ливий судовий розгляд є дуже суттєвим, оскiльки обгрун-

товує специфiчнiсть цього права в системi прав i свобод

людини.

Стаття 9. Мова, якою ведеться судочинство

Судочинство провадиться українською мовою або мо-

вою' бiльшостi населення даної мiсцевостi.

Особам, що беруть участь у справi i не володiють мо-

вою, якою провадиться судочинство, забезпечується

право робити заяви, давати пояснення i показання, ви-

ступати на судi i заявляти клопотання рiдною мовою, а

також користуватися послугами перекладача в поряд-

ку, встановленому цим Кодексом.

Судовi документи, вiдповiдно до встановленого зако-

ном порядку, вручаються особам, якi беруть участь у

справi, в перекладi на їх рiдну мову або на iншу мову,

якою вони володiють.

(Стаття 9 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

Л' 1461-10 вiд 23.01.81)

.     1. Правила про мову цивiльного судочинства мають

iстотне значення для здiйснення функцiй суду, завдань

цивiльного судочинства, реалiзацiї усiх його принципiв,

прав сторiн на судовий захист, а також процесуальних

прав та обов'язкiв iнших учасникiв цивiльного процесу.

Неправильне застосування коментованої статтi або пору-

шення закрiплених у нiй правил призводить до скасу-

вання судових рiшень (й. З ст. 314 ЩiК).

Оскiльки ст. 9 формулює незаперечнi правила, вони

квалiфiкуються як принцип мови судочинства, що засто-

совується на всiх стадiях цивiльного процесу.

2. Змiст принципу мови судочинства полягає в тому,

що цивiльне судочинство здiйснюється українською мо-

вою як державною, однак його здiйснення можливе й

мовами бiльшостi населення даної мiсцевостi.

Вимоги цього принципу спрямованi на здiйснення за-

вдань правосуддя, прав та обов'язкiв учасникiв цивiльно-

го процесу i тому слiд вважати, що наведена у ч.i ст. 9

норма мiстить загальне правило мови судочинства. На-

вряд чи вiдповiдає законодавству твердження, що суть

цього принципу полягає в тому, що судочинство прова-

диться українською державною мовою або ж як виняток

мовою бiльшостi населення (Науково-практичний комен-

тар Кримiнально-процесуального кодексу України.- К.,

1997.- С. 45. 46).

3. Доповнюють змiст принципу судочинства i ч. 2, З

ст. 9 ЩiК. Суть норм, якi в них мiстяться, полягає в тому,

що складовою принципу мови цивiльного судочинства

є й право осiб, якi беруть участь у справi, користуватися

рiдною мовою, а також послугами перекладача, у випад-

ку неволодiння ними мовою, якою провадиться судочин-

ство (на пiдставi ч. 1 ст. 9 ЦПК), отримувати судовi до-

кументи в перекладi на їх рiдну мову або на iншу мову,

якою вони володiють.

Так, рiшенням Луцького мiського суду, залишеним без

змiни ухвалою судової колегiї у цивiльних справах Во-

линського обласного суду, гр-цi К. вiдмовлено у позовi до

гр-на С. про вiдiбрання дитини.

Президiя Волинського обласного суду задовольнила

протест заступника Голови Верховного Суду України i

у постановi про направлення справи на новий розгляд

вказала на таке.

Вiдповiдно до ч. 2 ст. 9 ЦПК особам, якi не володiють

українською мовою, забезпечується право робити заяви,

давати пояснення i показання, виступати в судi i заявля-

ти клопотання рiдною мовою, а також користуватися по-

слугами перекладача.

28

Позивачка у скарзi в порядку нагляду посилалася на

те, що судочинство велося українською мовою, але оскi-

льки вона не володiє нею досконало, то не зовсiм розумi-

ла змiст пояснень вiдповiдача та свiдкiв. За таких об-

ставин, коли суд не виконав покладеного на нього обо-

в'язку забезпечити ведення судового процесу вiдповiд-

но до побажання позивачки i не з'ясував питання про

мову судочинства та необхiднiсть участi у справi пере-

кладача, постановленi судовi рiшення пiдлягають ска-

суванню, а справа - направленню на новий розгляд (Рад.

право.- 1988.- №6),

4. Визначаючи мову судочинства як принцип, слiд вiд-

мiтити необхiднiсть його подальшої правової регламен-

тацiї (Леоненко М. Правовi питання визначення нацiо-

нальної мови в кримiнальному судочинствi // Право Укра-

їни. - 1999. - № 4. - С. 66, 67, 78; Маляренко В.Т. Про

мову кримiнального судочинства / /Вiсн. Верхов. Суду

України,- 2000.- ,№ 2.- С. 41-44). При цьому осново-

положним має бути, по-перше, положення Конституцiї

України щодо функцiонування української мови як дер-

жавної i обов'язкової для використання у законодавст-

вi, офiцiйному дiловодствi, судочинствi i таке iн.; гаран-

тування державою вiльного розвитку, використання i

захисту мов нацiональних меншин (ст. 10 Конституцiї).

По-друге, прiоритет прав i свобод людини, утвердження

та забезпечення прав i свобод людини як головного обо-

в'язку держави (ст. З Конституцiї). По-третє, вимоги мiж-

народно-правових актiв.

Законом України № 1350-14 вiд 24.12.1999 р. Верхо-

вна Рада України ратифiкувала Європейську хартiю регi-

ональних мов або мов меншин. Хартiя передбачає такi

цiлi та принципи: визнання регiональних мов, або мов

меншин як вiдображення культурного багатства; пова-

жання кордонiв кожної географiчної мiсцевостi, в якiй

використовується регiональна мова або мова меншини;

необхiднiсть здiйснення рiшучих дiй, спрямованих на роз-

виток регiональних мов або мов меншин i таке iн.

Хартiя також передбачає заходи, яких необхiдно вжи-

ти i якi спрямованi на використання регiональних мов

або мов меншин у суспiльному життi вiдповiдно до1 зобо-

в'язань, узятих на себе державами, якi пiдписали Хартiю.

В галузi судової влади держави зобов'язались у судових

округах, де переважна бiльшiсть мешканцiв використовує

регiональнi мови або мови меншин, вжити заходiв вiдпо-

29

вiдно до стану кожної з цих мов i за умови, що викорис-

тання можливостей, якi надаються, на думку суддi, не пе-

решкоджатиме належному вiдправленню правосуддя.

Зокрема, стосовно цивiльного судочинства передбачено:

забезпечити, щоб суди на клопотання однiєї iз сторiн про-

цесу здiйснювали провадження регiональними мовами або

мовами меншин; якщо позивач або вiдповiдач має поста-

ти перед судом особисто, забезпечити йому можливiсть

використання своєї регiональної мови або мови його мен-

шини без додаткових витрат; забезпечити можливiсть

подання документiв i доказiв регiональними мовами або

мовами меншин; у разi необхiдностi - iз залученням

усних i письмових перекладачiв.

Хоча на даний час Конституцiйний Суд України ви-

знав Закон про ратифiкацiю Хартiї неконституцiйним,

Хартiя може бути використана для подальшого вдоско-

налення правової регламентацiї мови судочинства.

Стаття 10. Гласнiсть судового розгляду       *

Розгляд справ у всiх судах вiдкритий, за винятком

випадкiв, коли це суперечить iнтересам охорони держа-

вної таємницi.

Закритий судовий розгляд, крiм того, допускається

за мотивованою ухвалою суду з метою запобiгання роз-

голошенню вiдомостей про iнтимнi сторони життя осiб,

якi беруть участь у справi, а також забезпечення таєм-

ницi усиновлення.

В закритому судовому засiданнi присутнi особи, якi

беруть участь у справi, представники громадських ор-

ганiзацiй i трудових колективiв, якi беруть участь в су-

довому розглядi вiдповiдно до статтi 161 цього Кодексу,

а в необхiдних випадках також свiдки, експерти i пере-

кладачi.

До залу судового засiдання не допускаються грома-

дяни, молодшi шiстнадцяти рокiв, якщо вони не є осо-

бами, якi беруть участь у справi, або свiдками.

Слухання справи в закритому засiданнi суду ведеть-

ся з додержанням усiх правил судочинства. Рiшення

судiв'у всiх випадках проголошуються прилюдно, крiм

рiшень про усиновлення у випадках, передбачених стат-

тею 112 Кодексу про шлюб та сiм'ю України,.

(Стаття 10 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81; Законом Л'" 329/96-ВР вiд 12.07.96)

1. Коментована стаття закрiплює принцип гласностi

цивiльного процесу, притаманний правосуддю. Право сто-

рiн на гласне судочинство як складова частина права на

справедливий i вiдкритий судовий розгляд закрiплено

в Європейськiй конвенцiї про захист прав i основних сво-

бод людини (ст. 6). Конвенцiя також передбачає, що су-

дова постанова оголошується прилюдно, але преса i вiд-

вiдувачi можуть не допускатися до залу засiдань протя-

гом усього судового розгляду або якоїсь його частини з

метою дотримання моральних засад, громадського поряд-

ку або нацiональної безпеки в демократичному суспiльс-

твi, коли того вимагають iнтереси малолiтнiх чи захист

конфiденцiйностi особистого життя сторiн або в разi не-

минучої потреби, коли, на думку суддiв, в особливих

випадках привселюднiсть розгляду може зашкодити iн-

тересаьi правосуддя.

Конституцiя України також передбачає як засаду су-

дочинства принцип гласностi судового процесу та його

повне фiксування технiчними засобами (п. 7 ч. З ст. 129).

2. Тлумачення принципу гласностi, як правило, пов'я-

зується з правовиховною функцiєю правосуддя (Маляре-

нко В.Т. Конституцiйнi засади кримiнального судочинс-

тва.- К" 1999.- С. 86). Однак цим не вичерпуються

визначення дiйсного обсягу i змiсту даного принципу як

комплексу правових вимог, що регламентують режим

судочинства i забезпечують гарантiї здiйснення правосу-

ддя, реалiзацiю права на судовий захист.

Принцип гласностi є самостiйним, бо вiдтворює специ-

фiчний аспект процесуальної регламентацiї на вiдмiну

вiд iнших принципiв цивiльного судочинства i забезпе-

чує, так би мовити, <прозорiсть судочинства>. Оскiльки

вiн регламентує процесуальну дiяльнiсть, то поширюєть-

ся i на суд, i на учасникiв цивiльного процесу. З ураху-

ванням цього принцип гласностi необхiдно розглядати у

трьох аспектах: як обов'язок суду забезпечити гласнiсть

судочинства; як право сторони на гласний розгляд її спра-

ви; як право всiх бути присутнiми у вiдкритих судових

засiданнях, отримувати i поширювати iнформацiю про

дiяльнiсть суду щодо розгляду справ.

Обов'язок суду забезпечити гласнiсть судочинства є умо-

вою здiйснення права на судовий захист, реалiзацiї про-

цесуальних прав i обов'язкiв сторiн, а також сприяє фор-

31

муванню уявлень про справедливiсть правосуддя, що ви-

ходить за межi розгляду судових справ.

Право сторiн на гласнiсть судочинства, як уже зазнача-

лося, є складовою частиною права на справедливий i публiч-

ний розгляд справ.                   <

Рiзнонаправленiсть цього принципу виявляється у гла-

сностi загальнiй (iнодi її називають гласнiстю для наро-

ду) й у гласностi для сторiн.

Загальна гласнiсть судочинства означає можливiсть

будь-якого громадянина бути присутнiм при розглядi

справи в судi i допустимiсть у рiзних формах поширення

iнформацiї про дiяльнiсть судiв. Загальна гласнiсть за-

безпечує належну судову процедуру i сприяє пiдвищенню

довiри до судової влади та авторитету правосуддя у дер-

жавi. Крiм того, реалiзацiя гласностi сприяє свободi засо-

бiв масової iнформацiї, якi висвiтлюють дiяльнiсть суду.

Гласнiсть для сторiн виявляється у правi сторiн на

гласне судочинство i полягає в такому: сторонам повиннi

бути вiдомi змiст вимог i заперечень сторiн та всi матерi-

али судової справи, сторони мають заслуховуватися, якщо

з'явились у судове засiдання; змiст рiшень суду повинен

бути для них зрозумiлим i таке iн.

Сформульованi пiдходи до змiсту принципу гласностi

. дозволяють визначити процесуальнi наслiдки його по-

рушень. Розгляд принципу гласностi як загальної глас-

ностi i гласностi для сторiн дозволяє порушення проце-

суального порядку розгляду справ квалiфiкувати як по-

рушення принципу гласностi судочинства i пiдстави для

скасування судового рiшення. iнакше не було б потреби

в закрiпленнi правил про гласнiсть як принципу судо-

чинства.

2. Поряд iз вiдкритим розглядом справ у судах части-

на 1 ст. 10 передбачає закритий розгляд справ, коли це

суперечить iнтересам охорони державної таємницi. Вирi-

шуючи питання про закритий судовий розгляд iз наведе-

них пiдстав, необхiдно керуватися Законом України <Про

державну таємницю> в редакцiї Закону України <Про

внесення змiн до Закону України <Про державну таємни-

цю> вiд 21.09.2000 р. (Вiдом. Верхов. Ради України.-

1999.- М 49.- Ст.'428). Згiдно з Законом державна

таємниця - це вид таємної iнформацiї, що охоплює вi-

домостi у сферi оборони, економiки, науки i технiки, зовнi-

шнiх вiдносин, державної безпеки та охорони правопоряд-

 

ку, розголошення яких може завдати шкоди нацiональнiй

безпецi України та якi визнанi у порядку, встановленому

даним Законом, державною таємницею i пiдлягають охо-

ронi державою (ст. 1). Стаття 8 Закону визначає, яка iнфо-

рмацiя може бути вiднесена до державної таємницi.

3. Згiдно зi ст.ст. 31, 32 Конституцiї України кожному

гарантується таємниця листування, телефонних розмов,

телеграфної та iншої кореспонденцiї. Нiхто не може за-

знавати втручання в його особисте i сiмейне життя, крiм

випадкiв, передбачених Конституцiєю України. Не допу-

скається збирання, зберiгання, використання та поширен-

ня конфiденцiйної iнформацiї про особу без її згоди, крiм

випадкiв, визначених законом, i лише в iнтересах нацiо-

нальної безпеки, економiчного добробуту та прав люди-

ни. Тому ч. 2 ст. 10 передбачає допустимiсть закритого

судового розгляду з метою запобiгання розголошенню вi-

домостей про iнтимнi сторони життя осiб, якi беруть участь

у справi, а також забезпечення таємницi усиновлення.

При розглядi справи у закритому судовому засiданнi

присутнi особи, якi беруть участь у справi, а в разi необ-

хiдностi також свiдки, експерти i перекладачi.

4. Коментована стаття передбачає заборону бути прису-

тнiми для громадян, молодше шiстнадцяти рокiв, коли вони

не є особами, якi беруть участь у справi, або свiдками.

5. Про розгляд справ у закритому судовому засiданнi

виноситься ухвала, яка не пiдлягає оскарженню.

Слухання справ у закритому засiданнi ведеться з доде-

ржанням усiх правил судочинства i рiшення проголошу-

ються прилюдно, крiм рiшень про усиновлення.

Стаття 11. Вирiшення справ на пiдставi дiючого

законодавства

Суд вирiшує справи на пiдставi Конституцiї, iнших

актiв законодавства України, мiжнародних договорiв

України в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Суд у випадках, передбачених законом, застосовує

норми права iнших держав.

В разi вiдсутностi закону, що регулює спiрнi вiдноси-

ни, суд застосовує закон, що регулює подiбнi вiдносини,

а при вiдсутностi такого закону суд виходить iз загаль-

них начал i змiсту законодавства України.

(Стаття II iз змiнами, внесеними згiдно iз Законом

Лi'2857-12 вiд 15.12.92)

33

1. Частина 1 ст. 11 ЦПК закрiплює вимоги принципу

законностi щодо правильного застосування норм матерi-

ального права при розглядi цивiльних справ. Аналiз за-

крiпленої тут норми свiдчить про те, що основою право-

застосувальної дiяльностi суду є Конституцiя України, iншi

акти законодавства та мiжнароднi договори. При чому

потрiбно пiдкреслити, що суд як орган судової влади по-

винен реалiзувати верховенство Конституцiї, що є одним

iз ключових аспектiв принципу законностi у цивiльному

судочинствi. Згiдно зi ст. 8 Конституцiї в Українi визна-

чається i дiє принцип верховенства права. Конституцiя

має найвищу юридичну силу. Закони та iншi нормативно-

правовi акти приймаються на пiдставi Конституцiї i по-

виннi їй вiдповiдати. Норми Конституцiї є нормами пря-

мої дiї. Звернення до суду для захисту конституцiйних

прав i свобод людини i громадянина безпосередньо гаран-

тується Конституцiєю.

Вiдповiдно до наведеного суд, застосовуючи законодав-

ство, за своїм статусом має право на <критику закону>.

У випадках, коли нормативнi пiдзаконнi акти не вiдповi-

дають закону, суд їх не застосовує, а застосовує вiдповiд-

ний закон. Коли, за думкою суду, закон не вiдповiдає Кон-

ституцiї, повинна застосовуватися Конституцiя. В пунктi

2 постанови Пленуму Верховного Суду України вiд

01.12.1996 р. .№ 9 <Про застосування Конституцiї Украї-

ни при здiйсненнi правосуддя> з цього приводу даються

роз'яснення про те, що, оскiльки Конституцiя України має

найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дiї,

суди при розглядi конкретних справ мають оцiнювати

змiст будь-якого закону чи iншого нормативно-правового

акта з точки зору його вiдповiдностi Конституцiї i в усiх

необхiдних випадках застосовувати Конституцiю як акт

прямої дiї. Судовi рiшення мають грунтуватися на Кон-

ституцiї, а також на чинному законодавствi, яке їй не супе-

речить. Суд безпосередньо застосовує Конституцiю у тако-

му випадку: 1) коли зi змiсту норм Конституцiї випливає

необхiднiсть додаткової регламентацiї її положень зако-

ном; 2) коли закон, який був дiючим до набрання чинно-

стi Конституцiєю чи прийнятий пiсля цього, суперечить

їй; 3) коли правовiдносини, що розглядаються судом, за-

коном України не врегульованi, а нормативно-правовий

акт, прийнятий Верховною Радою або Радою мiнiстрiв

Автономної Республiки Крим, суперечить Конституцiї

України; 4) коли укази Президента України, якi внаслi-

док їх нормативно-правового характеру пiдлягають за-

стосуванню судами при вирiшеннi конкретних справ, су-

перечать Конституцiї.

У разi невизначеностi в питаннi про те, чи вiдповiдає

Конституцiї України застосований закон або закон, який

пiдлягає застосуванню в конкретнiй справi, суд за клопо-

танням учасникiв процесу або за власною iнiцiативою

зупиняє розгляд справи i звертається з мотивованою ух-

валою (постановою) до Верховного Суду України, який

вiдповiдно до ст. 150 Конституцiї може порушувати пе-

ред Конституцiйним Судом України питання про вiдпо-

вiднiсть Конституцiї законiв та iнших нормативно-пра-

вових актiв. Таке рiшення може прийняти суд першої,

касацiйної чи наглядної iнстанцiй у будь-якiй стадiї роз-

гляду справи (Постанови Пленуму Верховного Суду Укра-

їни (1995-1998). Правовi позицiї щодо розгляду судами

окремих категорiй цивiльних справ.- К" 1999.- С. 50).

Розглядаючи цивiльну справу, суд не може визнавати

неконституцiйними закони чи iншi правовi акти, перед-

баченi у ст. 150 Конституцiї України, оскiльки визнання

їх неконституцiйними вiднесено до виключної компетен-

цiї Конституцiйного Суду України. Разом з тим суд може

визнавати такими, що не вiдповiдають Конституцiї чи

законам України, рiшення органiв мiсцевого самовряду-

вання (ст. 144 Конституцiї), а також органiв державної

виконавчої влади: мiнiстерств, вiдомств, мiсцевих держа-

вних адмiнiстрацiй тощо (ст. 124 Конституцiї).

У судовiй практицi можливе застосування мiжнарод-

них договорiв України. Вiдповiдно до ст. 9 Конституцiї

України чиннi мiжнароднi договори, згода на обов'язко-

вiсть яких надана Верховною Радою України, е частиною

нацiонального законодавства України. Застосовуються

мiжнароднi договори лише за умов, якщо вони не супере-

чать Конституцiї України.

2. При розглядi судами спорiв з iноземним елемен-

том має значення питання про право, яке пiдлягає засто-

суванню, зокрема про застосування iноземного права. За

загальним правилом при,розглядi конкретної справи суд

може застосовувати право iнших держав, якщо це перед-

бачено законом або мiжнародним договором. Стаття 52.7

ЦК передбачає, що у випадках установлення у мiжнарод-

них договорах iнших правил, нiж тi, що мiстить цивiльне

 

 

законодавство, застосовуються правила мiжнародного до-

говору.

3. Кодекс не мiстить положення про заборону вiдмов-

ляти у розглядi справи через вiдсутнiсть законодавства,

що регулює спiрнi правовiдносини. На вiдмiну вiд ЦПК

Арбiтражний процесуальний кодекс України (далi - АПК)

передбачає заборону вiдмови у розглядi справи з пiдстав

неповноти, неясностi, суперечностi або вiдсутностi зако-

нодавства, що регулює спiрнi вiдносини. Однак це не означає

можливостi вiдмови у розглядi справи, оскiльки на пiд-

ставi ч. З коментованої статтi суд зобов'язаний вирiшити

спiр по аналогiї права або закону. Дана норма кореспон-

дується з ч. 1 ст. 4 ЦК, яка встановлює, що цивiльнi права

та обов'язки виникають iз пiдстав, передбачених законо-

давством, а також iз дiй громадян i органiзацiй, якi хоча

й не передбаченi законом, але в силу загальних начал i

змiсту цивiльного законодавства породжують цивiльнi

права та обов'язки.

Так, у червнi 1977 р. гр-н Ф. пред'явив позов до кол-

госпу про стягнення заробiтку за час вiдсторонення вiд

роботи. Вiн зазначав, що працював у колгоспi сторожем,

i 14 липня 1976 р. був незаконно вiдсторонений вiд робо-

ти, а потiм згiдно з листом Мiнiстерства сiльського гос-

подарства вiд 4 березня 1977 р. поновлений на попере-

днiй роботi. З вини вiдповiдача вiн не працював протя-

гом 7,5 мiсяця. Правлiння колгоспу вимог Ф. про ви-

плату за вимушений прогул не задовольнило, тому пози-

вач просив стягнути на його користь втрачений заробi-

ток.

Рiшенням суду Гагарiнського району м. Севастополя

вiд 6 вересня 1977 р. у позовi вiдмовлено. Судова колегiя

у цивiльних справах Кримського обласного суду ухвалою

вiд 26 жовтня 1977 р. рiшення залишила без змiн.

У протестi поставлено питання про скасування даних

судових рiшень, оскiльки вiдсутнiсть прямого закону, що

регулював би виплату члену колгоспу заробiтку в разi

незаконного вiдсторонення його вiд роботи, сама по собi

не є пiдставою для вiдмови у позовi.

Протест задоволене з таких пiдстав. Вiдмовляючи в

позовi, суд послався на те, що статутом колгоспу оплата

за вимушений прогул не передбачена, а трудовим законо-

давством праця членiв колгоспу не регулюється. Судова

колегiя обласного суду погодилася з доводами суду. i

Проте з такими мiркуваннями погодитися не можна.

Вiдсутнiсть прямого закону щодо регулювання даних

правовiдносин не є пiдставою для вiдмови у позовi. Згiд-

но з ч. З ст. 11 ЦПК суд у такому разi застосовує закон,

що регулює подiбнi вiдносини, а за вiдсутностi такого за-

кону виходить iз загальних начал i змiсту законодавства.

У пунктi 21 постанови Пленуму Верховного Суду СРСР

вiд 06.10.1970 р. <Про застосування судами законодавст-

ва при розглядi спору, однiєю з сторiн якого є колгосп*

роз'яснюється, що судам пiдвiдомчi спори за позовами

колгоспникiв про виплату заробiтку за виконану роботу.

Це роз'яснення не заперечує розгляду вимог члена колго-

спу про виплату йому заробiтку в разi незаконного вiд-

сторонення вiд роботи. У даному випадку належний до

стягнення заробiток обчислюється за встановленими за-

коном правилами визначення середнього заробiтку чле-

на колгоспу. Тривалiсть вимушеного прогулу, що пiдля-

гає оплатi вiдповiдачем, не може перевищувати строкiв,

передбачених трудовим законодавством.

На пiдставi наведеного Президiя обласного суду поста-

новила протест задовольнити, рiшення суду Гагарiнсько-

го району м. Севастополя й ухвалу судової колегiї Крим-

ського обласного суду скасувати, а справу надiслати на

новий розгляд (Рад, право,- 1979.- №4).

Стаття 12. Нагляд вищестоящих судiв за судовою

дiяльнiстю

Верховний Суд України здiйснює нагляд за судовою

дiяльнiстю всiх судiв України.

Верховний суд Республiки Крим, обласнi, Київський

i Севастопольський мiськi суди здiйснюють нагляд за

судовою дiяльнiстю районних (мiських), мiжрайонних

(окружних) судiв вiдповiдно Республiки Крим, областi,

мiст Києва i Севастополя.

Вiйськовi суди регiонiв, Вiйськово-Морських Сил здiй-

снюють нагляд за судовою дiяльнiстю вiйськових судiв

гарнiзонiв.

(Стаття 12 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

'' Лi 1461-10 вiд 23.01.81; Законами № 2857-12 вiд 15.12.92.

М 4018-12 вiд 24.02.94)

i. Коментована стаття в iснуючiй редакцiї закрiплює

принцип декiлькох судових iнстанцiй у цивiльному су-

37

дочинствi. Тлумачення даної статтi зi статтями, якi рег-

ламентують форми перегляду судових рiшень, свiдчить

про те, що нагляд вищестоящих судiв за судовою дiяль-

нiстю може здiйснюватися лише з урахуванням прин-

ципу незалежностi суддiв i пiдкорення їх тiльки закону,

а також тiльки у передбачених законом процесуальних

формах - у касацiйному порядку i у порядку судового

нагляду. Тобто йдеться про те, що чинне законодавство

виходячи з наведених чинникiв передбачає лише проце-

суальнi форми нагляду, процесуальний вплив вищестоя-

щих судiв на судову дiяльнiсть.

2. iнколи висловлюється думка, що крiм процесуаль-

них форм судового нагляду iснують i непроцесуальнi, до

яких вiдносять узагальнення судової практики i керiвнi

роз'яснення про застосування норм матерiального i про-

цесуального права Пленумом Верховного Суду України.

Для цього є певнi пiдстави, оскiльки чинний Закон Укра-

їни <Про судоустрiй> закрiплює статус Верховного Суду

України як найвищого судового органу, що здiйснює су-*

довий нагляд (ст. 39), i до його повноважень, крiм розгля-

ду справ по першiй iнстанцiї, у касацiйному порядку, по-

рядку нагляду i у зв'язкуз нововиявленими обставина-

ми, належить вивчення й узагальнення судової практики,

аналiз судової статистики i дача керiвних роз'яснень су-

дам у питаннях застосування законодавства, якi є обов'я-

зковими для судiв, iнших органiв i службових осiб, здiйс-

нює контроль за виконанням судами України керiвних

роз'яснень Пленуму Верховного Суду (ст. 40).

Водночас уявляється, що необгрунтоване ставити пи-

тання про непроцесуальнi форми нагляду вищестоящих

судiв за судовою дiяльнiстю, а також застосовувати ст. 40

Закону України <Про судоустрiй> щодо обов'язковостi

виконання керiвних роз'яснень Пленуму Верховного Суду

України, якi в реальнiй судовiй практицi сприймаються

як нормативнi приписи. Невипадково це питання роз-

глядалося на Пленумi Верховного Суду за поданням Го-

лови Верховного Суду України з приводу звернення Пре-

зидента України щодо невiдповiдностi деяких положень

Тимчасового регламенту Пленуму Верховного Суду Укра-

їни Конституцiї та чинному законодавству України.

На думку Президента України, не вiдповiдає Конститу-

цiї України i пiдлягає приведенню у вiдповiднiсть iз нею

п. 2  3 Тимчасового регламенту щодо надання Пленуму

38

Верховного Суду України повноважень давати судам ке-

рiвнi роз'яснення з питань застосування законодавства.

У постановi Пленуму Верховного Суду вiд 17.04.1998 р.

№ 11 стосовно цього питання було зазначено, що поло-

ження регламенту про право давати керiвнi роз'яснення

грунтуються на чинному законодавствi. При приведеннi

чинного законодавства у вiдповiднiсть iз вимогами нової

Конституцiї України можуть бути змiненi й вiдповiднi

положення Закону України <Про судоустрiй>. Разом з

цим, ураховуючи, що до Верховної Ради України направ-

ленi проекти ряду законiв про судоустрiй, судочинство,

статус суддiв, Пленум вважав за можливе призупинити

дiю окремих положень Тимчасового регламенту i вжити

додаткових заходiв до iнiцiювання позачергового термi-

нового розгляду вiдповiдних законопроектiв Верховною

Радою України. Пленум Верховного Суду постановив

визнати, що п. 2 Тимчасового регламенту Пленуму Вер-

ховного Суду України вiдповiдає Конституцiї та чинному

законодавству України. Дiю цих положень Тимчасового

регламенту призупинити. (Вiсн. Верхов. Суду України.-

1998.- № 2.- С. 22-24). Як видно. Пленум Верховного

Суду усунувся вiд вирiшення питання по сутi.

Стаття 13. Участь прокурора в розглядi

цивiльних справ

Прокурор бере участь у розглядi цивiльних справ за

його заявами про захист iнтересiв держави або прав

i законних iнтересiв громадян, якi за станом здоров'я

чи з iнших поважних причин не можуть захистити свої

права.

Прокурор, який бере участь у розглядi цивiльних справ

у судах, додержуючи принципу незалежностi суддiв i пiд-

корення їх тiльки закону, сприяє виконанню вимог зако-

ну про всебiчний, повний i об'єктивний розгляд справ та

постановленню судових рiшень, що грунтуються на за-'

конi.

Обсяг i межi повноважень прокурора пiд час розгля-

ду справ визначаються цим Кодексом.

(Стаття 13 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81; Законом № 2857-12 вiд 15.12.92)

1. Беручи участь у розглядi цивiльних справ у судах,

прокурор реалiзує конституцiйну функцiю представницт-

39

ва прокуратурою iнтересiв громадян або держави в судi

(п. 2 ст. 121 Конституцiї України).

У контекстi цього конституцiйного положення, норм

чинного законодавства та рiшення Конституцiйного Суду

України (рiшення вiд 08.04.1999 р. ,№ 3 рп/99 у справi

№ 1-1/99) представництво прокуратурою iнтересiв, гро-

мадянина i держави в судi являє собою правовiдносини,

в яких прокурор, реалiзуючи визначенi Конституцiєю

України та чинним законодавством повноваження, вчи-

няє процесуальнi дiї з метою захисту прав громадян та

iнтересiв держави. Цi дiї включають у себе подання про-

курором до суду заяви, участь у справах, порушених за

його заявами, та у разi, коли це передбачено законом.

Для представництва iнтересiв громадянина або держа-

ви.в судi прокурору вiд них не потрiбнi нi доручення, нi

поручительство, нi письмове прохання. Прокурор здiйс-

нює зазначене представництво в судi в межах своєї ком-

петенцiї i повноважень, визначених законом.

Прокурор бере участь у розглядi цивiльних справ за

своєю заявою про захист прав i законних iнтересiв гро-

. мадян, коли вони за станом здоров'я або з iнших поваж-

них причин не можуть захистити своїх прав.

Коментована стаття не конкретизує, коли прокурор

може скористуватися своїм правом звернутися до суду

iз заявою про захист iнтересiв держави i взяти участь у

розглядi справи. Питання про захист iнтересiв держави

вирiшується прокурором у кожному конкретному випа-

дку (див. комент. до ст. 118 ЦПК).

2. Прокурор, який бере участь у судовому процесi, зо-

бов'язаний додержуватися принципу незалежностi суд-

дiв i пiдкорення їх тiльки закону (ст. 7 ЦПК), виявляти

повагу до суду, виконувати процесуальнi норми, що рег-

ламентують порядок судового розгляду, пiдкорятися роз-

порядженням головуючого.

Втручання прокурора в будь-якiй формi у дiяльнiсть

суду при здiйсненнi ним правосуддя є неприпустимим.

У судовому процесi перед прокурором стоять завдання

сприяти виконанню вимог закону про всебiчний, повний та

об'єктивний розгляд справ i постановленню судових рi-

шень, що грунтуються на законi. Це загальнi завдання

прокурора для всiх стадiй цивiльного судочинства.

Разом з цим, беручи участь у розглядi цивiльних справ,

прокурор сприяє тому, щоб iстотнi обставини були дослi-

 

дженi у суворiй вiдповiдностi з нормами матерiального

права при точному додержаннi норм процесуального права

(ст. 15 ЦПК).

Заявляючи клопотання про виклик свiдкiв та iнших

осiб, витребування документiв, висловлюючи свою думку

з окремих питань i по сутi справи у цiлому, прокурор

сприяє додержанню прав сторiн i виконанню ними сво-

їх обов'язкiв (ст.ст. 202, 203 ЦПК).

Беручи участь у розглядi справ у судах касацiйної та

наглядної iнстанцiй або у переглядi рiшень судiв за ново-

виявленими обставинами, прокурор сприяє скасуванню

(змiнi) рiшень, ухвал i постанов, якi не вiдповiдають зако-

ну, усуненню iнших порушень, а також захисту прав i за-

конних iнтересiв учасникiв процесу.

У наказi Генерального прокурора України вiд

28.10.1998 р. № 8 <Про дiяльнiсть прокурорiв по пред-

ставництву iнтересiв громадян i держави у судах> зазна-

чено, що прокурорам у межах своєї компетенцiї треба

вживати заходiв, спрямованих на своєчасне i повне вико-

ристання передбачених законодавством повноважень для

подання в суд i пiдтримання позовiв (заяв) про захист'

прав та iнтересiв громадян i держави, а також для пере-

гляду незаконних судових постанов.

3. Коментована стаття не конкретизує повноважень

прокурора в цивiльному судочинствi, а вiдсилає до iнших

норм ЦПК, що визначають обсяг i межi його повноважень

при розглядi судом цивiльних справ.

Аналiз норм ЦПК, регламентуючих повноваження

прокурора в цивiльному процесi, дає пiдставу зробити ви-

сновок про те, що прокурор надiлений повноваженнями,

якi дають йому право порушити провадження у цивiль-

них справах у будь-якiй стадiї процесу:

а) в судi першої iнстанцiї - шляхом звернення

в суд iз заявою (п. 2 ст.ст. 5, 118, 248", 256, 285 ЦПК);

б) в судi другої iнстанцiї - шляхом внесення каса-

цiйного чи окремого .подання (п. 2 ст. 120, ч. 2 ст. 289

ЦПК).

Прокурор вправi порушити провадження також стосо-

вно перегляду рiшень, ухвал i постанов, що набрали за-

конної сили, за нововиявленими обставинами шляхом

" звернення до суду з вiдповiдним поданням (ст. 344 ЦПК).

Прокурор може звернутися з таким поданням до суду

(на вiдмiну вiд касацiйного провадження) незалежно вiд

41

того, брав вiн участь у справi чи нi (п. З постанови Пле-

нуму Верховного Суду України вiд 27.02.1981 р. <Про прак-

тику перегляду судами в зв'язку з нововиявленими об-

ставинами рiшень, ухвал i постанов у цивiльних справах,

що набрали законної сили / /Бюл. законодавства i юрид.

практики України.- 1993.- М° 6.- С. 395).

Цивiльно-процесуальний закон надає прокурору право

порушити провадження про перегляд у порядку судового

нагляду рiшень, ухвал i постанов суду, що набрали закон-

ної сили (ст. 328 ЦПК).

- Верховною Радою України 15.09.1999 р. ухвалено

Закон <Про внесення змiн до Цивiльного процесуаль-

ного кодексу України>, яким удруге, починаючи з лип-

ня 1999 р., прийнято нову редакцiю ст. 328 ЦПК i внесе-

но змiни до деяких iнших статей даного Кодексу. Перед-

бачено позбавити права принесення протестiв на рiшен-

ня, що набрали законної сили. Генерального прокурора

України, прокурорiв Автономної Республiки Крим, облас-

тей, мiст Києва i Севастополя та їх заступникiв.

Президент України вiдповiдно до ст. 94 Конституцiї

України повернув закон зi своїми мотивованими i сфор-

мульованими пропозицiями до Верховної Ради для по-

вторного розгляду.

4. Прокурор, котрий представляє iнтереси громадяни-

на або держави в судi, є особою, яка бере участь у справi

(ст. 98 ЦПК). Вiн користується правами цiєї групи учас-

никiв процесу (ст. 99 ЦПК). Крiм цього, закон надiляє

його повноваженнями, що конкретизуються у вiдповiд-

них нормах ЦПК, у тiй чи iншiй стадiї процесу. Зокрема,

обсяг i межi його повноважень у судi першої iнстанцiї

визначений у ст. 118, 120 ЦПК. Повноваження прокуро-

ра в iнших стадiях процесу регламентуються вiдповiдни-

ми нормами, закрiпленими у гл. 40-43 ЦПК.

Стаття 13'.

(Статтю 13' виключено на пiдставi Указу ПВР М" 1461-10

вiд 23.01.81)

Стаття 14. Обов'язковiсть рiшення, ухвали

i постанови суду

Рiшення, ухвала i постанова суду або суддi, що на-

брали законної сили, є обов'язковими для всiх органiв,

42

пiдприємств, установ, органiзацiй, службових осiб та

громадян i пiдлягають виконанню на всiй територiї

України.

Обов'язковiсть рiшення, ухвали i постанови не по-

збавляє заiнтересованих осiб можливостi звернутися до

СУДУ за захистом прав i охоронюваних законом iнтере-

сiв, спiр про якi судом не був розглянутий i вирiшений.

(Стаття 14 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом. ПВР

.№ 1461-10 вiд 23.01.81; Законом Л" 2857-12> вiд 15.12.92)

i.> Коментована стаття передбачає загальнообов'язко-

вiсть усiх судових постанов у цивiльних справах як на-

слiдок їх законної сили. Обов'язковiсть судових поста-

нов, що е їх юридичною дiєю зумовлена функцiєю суду як

органу судової влади, а також необмеженою юрисдикцi-

єю судiв щодо розгляду спорiв про право та iнших право-

вих питань, вiднесених до компетенцiї суду. Обов'язко-

вiсть судових постанов, що набрали законної сили, як на-

слiдок їх законної сили передбачає, по-перше, що всi ор-

гани, пiдприємства, установи, органiзацiї i службовi особи

повиннi здiйснювати вiдповiднi дiї по оформленню або ре-

єстрацiї прав, пiдтверджених судовим рiшенням, а також

сприяти виконанню судових рiшень. По-друге, вказанi ор-

гани i посадовi особи при здiйсненнi своїх повноважень не

вправi приймати рiшення, якi суперечать рiшенням суду,

а також приймати до свого провадження справи, вже роз-

i глянутi судом. Обов'язковiсть судового рiшення (ухвали,

постанови) для громадян виявляється в тому, що ним уста-

новлюються або пiдтверджуються права та обов'язки гро-

мадян як учасникiв рiзноманiтних правовiдносин.

2. Частина 2 ст. 14 встановлює межi дiї законної сили

i судового рiшення стосовно заiнтересованих осiб у справi,

передбачаючи їх можливiсть звернутися до суду за захи-

стом прав i охоронюваних законом iнтересiв лише за

умов, якщо права або охоронюванi законом iнтереси не

були предметом судового захисту по конкретнiй справi.

3. Стаття 129 Конституцiї України закрiплює обов'яз-

ковiсть рiшень суду як окрему засаду судочинства. Стат-

тя 4 Закону України <Про арбiтражний суд> обов'язко-

вiсть рiшень арбiтражного суду також визначає як засаду

арбiтражного судочинства. В Конституцiї України, як i в

Законi <Про арбiтражний суд>, положення про обов'яз-

ковiсть рiшень суду закрiплено вперше. У лiтературi це

43

положення окремими авторами тлумачиться як принцип

судочинства (Арбiтражний процес.- Харкiв, 1999.-

С. 35, 36). Уявляється, що вимога обов'язковостi судових

рiшень не є самостiйним принципом, а конкретизує прин-

цип законностi судочинства.

Акти суду як органу судової влади є обов'язковими

для сторiн як учасникiв спору, iнших заiнтересованих осiб,

а також для громадян i органiзацiй, якi не беруть участi у

справi. Обов'язковiсть судових рiшень, ухвал i постанов є

передумовою їх виконавчостi, пiд якою розумiють мож-

ливiсть примусового їх виконання. Через обов'язковiсть

i виконавчiсть постанов суду виявляється їх примусовий

характер.

Оскiльки судовi рiшення, ухвали, постанови як акти

суду, що набрали законної сили, набувають i iнших влас-

тивостей (незмiнностi, неспростовностi та iн.), то зрозумi-

ло, обов'язковiсть судових постанов як складову iнститу-

ту законної сили судових актiв можна було б вважати,

принципом окремого iнституту, а в контекстi принципiв

цивiльного судочинства в цiлому - як конкретизацiю

принципiв законностi.

Стаття 15. З'ясування судом обставин справи на

засадах змагальностi

Розгляд i вирiшення цивiльних справ у судах прово-

диться на засадах змагальностi.

Суд зобов'язаний вживати передбачених законом за-

ходiв до всебiчного, повного i об'єктивного з'ясування

обставин справи, роз'ясняти особам, якi беруть участь у

справi, їх права та обов'язки та сприяти у здiйсненнi їх

прав.

(Стаття 18 в редакцiї Закону М 27/96-ВР вiд 02.02.96)

1. Коментована стаття закрiплює засади змагальностi

цивiльного судочинства. У попереднiй редакцiї даної

статтi в основу цивiльного судочинства покладено не зма-

гальнiсть, а принцип об'єктивної iстини. Стаття 15 ЦПК

називалася <З'ясування судомдiйсних обставин справ,

прав та обов'язкiв сторiн>, а суд був зобов'язаний, не

обмежуючись поданими матерiалами та поясненнями,

вживати всiх передбачених законом заходiв до всебiч-

ного, повного та об'єктивного з'ясування дiйсних обста-

вин справи, прав i обов'язкiв сторiн. Редакцiйнi i сутнi-

44

снi змiни коментованої статтi свiдчать про намагання

законодавця поглибити змагальнiсть судочинства i <по-

м'якшити> офiцiйну дiяльнiсть суду у формуваннi до-

казового матерiалу.

2. В юридичнiй лiтературi iнколи коментована стаття

тлумачиться як така, що закрiплює принцип об'єктивної

iстини (Штефан М.Й. Цивiльний процес.- К" 1997.-

С. 51; Гражданский процессуальньш кодекс .Украиньi..

Научно-практический комментарий.- Харьков, 1999.-

С. 14). Таке тлумачення уявляється спiрним. Коменто-

вана стаття закрiплює певний режим змагальностi цивi-

льного судочинства. Причому, .як зрозумiло з назви та

змiсту Норми, яка мiститься у ч. 1 статтi, обов'язки суду

вживати вiдповiднi заходи до всебiчного, повного та об'-

єктивного з'ясування обставин справи є похiдними вiд

змагальностi сторiн i реалiзуються в межах змагальнос-

тi. Якщо ранiше суд був зобов'язаний з'ясовувати дiйс-

нiобставини справи, права й обов'язки сторiн, що було

пiдставою для тлумачення цього положення в контекстi

принципу об'єктивної iстини, то зараз такий обов'язок

законом не передбачений. Це випливає не тiльки iз бук-

вального тлумачення ст. 15, але й систематичного тлу-

мачення цiєї норми з нормами, закрiпленими у ст. ЗО

ЦПК.

Незважаючи на те, що iснуюча редакцiя ст. 15 значно

поглибила змагальнiсть цивiльного судочинства, слiд за-

значити, що у Цивiльному процесуальному кодексi не

проведено системних змiн iнших норм, якi вiдтворюють

змагальнiсть цивiльного судочинства. Наприклад, ст. 312

передбачає, що пiдставами для скасування рiшення суду

у касацiйному порядку може бути неповне з'ясування

обставин, що мають значення для справи, тобто ця норма

виходить iз попередньої редакцiї ст. 15. Крiм того, по-

силення змагальностi цивiльного судочинства безпосе-

редньо пов'язане iз запровадженням апеляцiї. Таким

чином, хоча принцип об'єктивної iстини виключено, змiни

у процесуальному законодавствi не призвели до реаль-

ного поглиблення змагальностi цивiльного судочинства

i не вплинули на стан судової практики щодо застосу-

вання ст.15.

Так, у травнi 1997 р. Луганська обласна державна iн-

спекцiя по вiдтворенню, охоронi водних ресурсiв та регу-

люванню рибальства у врдоймах України звернулася з

45

'позовом до М. про вiдшкодування шкоди, заподiяної не-

законним виловом риби у державному заповiднику <До-

нецькiй> iз використанням заборонених знарядь лову.

Рiшенням Новопсковського районного суду Луганської

областi позов задоволене частково. У касацiйному по-

рядку справа не розглядалася. Постановою президiї'Лу-

ганського обласного суду протест виконуючого обов'яз-

ки прокурора областi залишено без задоволення, а рi-

шення суду - без змiн. Заступник Генерального проку-

рора України порушив у протестi питання про скасуван-

ня рiшення районного суду i постанови президiї обласно-

го суду та направлення справи на новий розгляд. Судо-

ва колегiя у цивiльних справах Верховного Суду визна-

ла, що протест пiдлягає задоволенню з таких пiдстав. На

порушення вимог ст. 15 ЩiК суд не вжив передбачених

законом заходiв до всебiчного повного й об'єктивного

з'ясування обставин справи. При визначеннi суми, яку

М. повинен вiдшкодувати, суд послався на те, що розмiр

шкоди був визначений позивачем без урахування ступе-

ня вини та матерiального становища вiдповiдача. Разом

з тим суд також не з'ясував матерiального становища

вiдповiдача i в рiшеннi не дав вiдповiдної оцiнки цiй об-

ставинi та ступеню вини М. у вчиненому правопорушен-

нi. Не перевiрив суд належним чином i правильностi

визначення позивачем розмiру заподiяної шкоди. На пiд-

ставi цього судова колегiя у цивiльних справах Верхов-

ного Суду України протест задовольнила, рiшення район-

ного суду та постанову президiї обласного суду скасувала

i направила справу на новий судовий розгляд (Вiсн. Вер-

хов. Суду України. - 1999.- М° 1(11).- С. 18).

Усе наведене свiдчить про те, що конструкцiя змагаль-

ностi, вiдбита у чинному процесуальному законодавствi,

потребує подальшого уточнення в новому цивiльному про-

цесуальному кодексi. Змiст принципу змагальностi, за-

крiплений у ст. 10 проекту ЦПК у цiлому оптимально

вирiшує це питання. У названiй статтi закрiплено, що

обставини цивiльних справ з'ясовуються судом на заса-

дах змагальностi. Сторони та iншi особи, якi беруть участь

у справi, користуються рiвними правами щодо надання

доказiв, їх дослiдження та доведення перед судом їх пе-

реконливостi. Кожна сторона повинна довести обставини,

на якi вона посилається як на пiдставу своїх вимог або

заперечень. Суд, зберiгаючи об'єктивнiсть i неупередже-

46

\нiсть, створює необхiднi умови для всебiчного i повного

дослiдження обставин справи: роз'яснює особам, якi бе-

руть участь у справi, їх права та обов'язки, попереджує

про наслiдки вчинення або невчинення процесуальних

дiй i сприяє здiйсненню їх прав у випадках, передбачених

цим Кодексом.

Слiд зазначити, що чинний ЦПК Росiйської Федерацiї

вже вiдмовився вiд постулату об'єктивної iстини i у ст. 14

передбачає прiоритет змагальностi судочинства, перемi-

щуючи акцент у питаннях збору i надання доказiв на

дiяльнiсть сторiн у судовому процесi. Правомочностi суду

у данiй моделi змагальностi полягають у так званому

судовому керiвництвi, тобто базуються на iнструкцiйно-

му принципi, вiдповiдно до якого судове керiвництво

включає в себе право суду на контроль за рухом процесу,

пропозицiї сторонам надати додатковi докази, сприян-

ня сторонам в отриманнi необхiдних доказiв та обме-

ження можливостей витребувати докази за своєю iнiцi-

ативою. Незважаючи на те, що ЦПК Росiї виключив

принципи об'єктивної iстини, деякi автори таке тлума-

чення процесуального законодавства вважають сенсацiй-

ним, бо вся дiяльнiсть суду, весь змiст правосуддя зорiє-

нтованi на пошук правди, iстини (Мурадьян З.М. Об

учебниках по гражданскому процессу / / Государство й

право.- 2000.- № 4- С. 120).

Дiйсно, чистої моделi змагальностi не iснує у нацiона-

льних законодавствах. Змагальнiсть сторiн завжди по-

в'язана з межами активностi суду у доказовiй дiяльно-

стi, i тому проблема змагальностi - це проблема спiввiд-

ношення приватно-правового i публiчно-правового.

В юридичнiй лiтературi дається вiдповiдне тлумачення

змагальностi у контекстi дiючого законодавства. Роль суду

у здiйсненнi справдi змагального судочинства зросла i'пе-

вною мiрою навiть ускладнилася. Вiдповiдно до чинного

ЦПК роль судочинства у змагальному процесi полягає в

реалiзацiї ним основного обов'язку - створення особам,

якi беруть участь у справi', умов для всебiчного, повного та

об'єктивного з'ясування обставин справи шляхом конк-

ретних процесуальних дiй: роз'яснення особам, якi бе-

руть участь у справi, їх прав та обов'язкiв; попередження

осiб, якi беруть участь у справi, про наслiдки вчинення чи

невчинення процесуальних дiй; у випадках, передбачених

ЦПК, за клопотанням осiб, якi беруть участь у справi,

47

сприяння у здiйсненнi їх прав, зокрема, у витребуваннi,

доказiв; на основi аналiзу норм матерiального права ви-/

значити обставини, що мають значення для справи i пiд^

лягають доказуванню, розподiл мiж сторонами тягаря до-i

назування. Щодо засад змагальностi у новому цивiльно-

му процесуальному кодексi пропонується змагальнiсть ци-

вiльного судочинства з певною часткою слiдчих засад, що

є характерним для сучасного законодавства багатьох єв-

ропейських країн (Шевчук П. iсторичнi аспекти розви-

тку принципу змагальностi в цивiльному процесi // Пра-

во України.- 2000.- № 4.- С. 11, 12).

3. Оптимальна модель змагальностi дiйсно не зводить-

ся до <чистої> змагальностi сторiн, оскiльки може призве-

сти до переваг однiєї сторони над iншою у зв'язку з на-

явними можливостями сторiн вести змагальний процес.

i тому в основi змагального судочинства повинна бути

така модель змагальностi, яка забезпечує <рiвносильнiсть>

сторiн, що неможливо без вiдповiдного втручання суду,

а точнiше кажучи, судового керiвництва. Судове керiвнiг-

цтво в контекстi принципу змагальностi зумовлене ста-

тусом суду як органу судової влади, що здiйснює право-

суддя, i забезпечує право сторiн на судовий захист у зма-

гальному процесi. В силу цього суд здiйснює керiвництво

ходом цивiльного процесу для забезпечення рiвного стано-

вища сторiн перед судом i зобов'язаний втручатися в їх

доказову дiяльнiсть з метою надання допомоги. Однак ця

допомога в контекстi змагальностi може мати лише фа-

культативний характер.

У межах такої <пом'якшеної> моделi змагальностi

принцип змагальностi включає певнi елементи:

1) участь сторiн у цивiльному судочинствi;

2) обгрунтування сторонами вимог i заперечень;

3) подання доказiв сторонами;

4) подання сторонами рiзних клопотань;

5) подання нових додаткових матерiалiв у судах ка-

сацiйної та наглядної iнстанцiй;

6) вказiвнi, iнструктивнi та забезпечувальнi повно-

важення суду.

Щодо останнього елементу принципу змагальностi, то

змiст наведених груп повноважень у структурi змагаль-

ностi визначається тим, що в моделi змагальностi перева-

жає автономiя сторiн, зумовлена сутнiстю цивiльних прав,

на захист яких спрямована дiяльнiсть суду як органу

^судової влади. Активне втручання суду в доказову дiяль-

нiсть сторiн без їх волi суперечить сутностi i природi ци-

вiльних прав. Указiвнi повноваження суду пов'язанi з

Приписами сторонам доказати факти, якi мають значен-

ня для справи, пред'явити додатковi докази, лiквiдувати

прогалини в доказовому-матерiалi. У випадках надання

доказiв, якi не мають вiдношення до справи, суд може

вказати на необхiднiсть доказування того чи iншого фак-

ту за допомогою iнших засобiв доказування i таке iн. iн-

структивнi повноваження суду - така група повноважень,

спрямованих на роз'яснення сторонам та iншим особам,

якi беруть участь у справi, їх прав та обов'язкiв, наслiдкiв

здiйснення або нездiйснення вiдповiдних процесуальних

дiй, надання чи ненадання вiдповiдного виду доказiв тощо.

Забезпечувальнi повноваження спрямованi на визначен-

ня кола учасникiв судового процесу, i насамперед, осiб, якi

беруть участь у справi, прийняття заходiв до належного

повiдомлення їх про час i мiсце розгляду справи, забезпе-

чення доказiв, розгляду клопотань, призначення експер-

тизи та iн.

. Глава 2

СКЛАД СУДУ, ВiДВОДИ

Стаття 16. Склад суду

Розгляд цивiльних справ у всiх судах першої iнстан-

цiї провадиться в складi трьох суддiв або суддею одно-

особово.

Розгляд справ у касацiйному порядку здiйснюється у

складi трьох суддiв, а в порядку судового нагляду - у

складi не менше трьох суддiв; у президiї обласного, Ки-

ївського мiського судiв - у складi бiльшостi членiв пре-

зидiї; у Пленумi Верховного Суду України - при наяв-

ностi не менше двох третин складу Пленуму.

Питання, пов'язанi з рухом справи у судi, дiями суд-

дi по пiдготовцi справи, виконанням судових рiшень,

вирiшуються суддею одноособове, крiм випадкiв, коли

цi питання виникають у судовому засiданнi пiд час роз-

гляду справи у колегiальному складi суддiв.

(Стаття 16 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81; Законом № 2464-12 вiд 17.06.92)

49

1. Коментована стаття вказує, що розгляд цивiльних''

справ у всiх судах проводиться суддею одноособове чи/

колегiальне у складi трьох суддiв.                    '

Усi суддi в Українi мають єдиний статус. Згiдно зi ст. 1

Закону України <Про статус суддiв> вiд 15.12.1992 р. (Вi-

дом. Верховної Ради України. - 1993. - №8. - Ст. 56)

суддi є носiями судової влади i здiйснюють правосуддя не-

залежно вiд законодавчої та виконавчої влади.

Суддi є посадовими особами державної влади, якi в

конституцiйному порядку надiленi повноваженнями здiй-

снювати правосуддя i професiйно виконувати свої обо-

в'язки у Конституцiйному Судi України, Верховному Судi

України, Верховному Судi Автономної Республiки Крим,

Обласних, Київському i Севастопольському мiських, ра-

йонних (мiських), мiжрайонних (окружних), вiйськових

судах, у Вищому арбiтражному судi України, арбiтражно-

му судi Республiки Крим, обласних, Київському i Севасто-

польському мiських арбiтражних судах.

Суддi мають необхiднi для здiйснення правосуддя пов-

новаження, передбаченi законами України.

2. У судах першої iнстанцiї переважна кiлькiсть справ

розглядається одноособове. На пiдставi ст. 1241 ЦПК ко-

легiально в судi першої iнстанцiї розглядаються справи

за наявностi двох умов. Перша умова - це матерiально-

правовий характер справ (справи по спорах про визна-

чення мiсця проживання та вiдiбрання дитини, встанов-

лення батькiвства, виселення). Друга умова полягає у тому,

що вказанi категорiї справ розглядаються колегiальне

лише в разi скасування рiшення, постановленого суддею

одноособове, при новому розглядi таких спорiв.

3. Розгляд справ у судах касацiйної та наглядної iн-

станцiй вiдповiдно до ч: 2 коментованої статтi провадиться

у колегiальному складi суддiв.

4. Законодавство передбачає право суддi одноособове

вирiшувати окремi питання навiть при колегiальному

розглядi справи: питання, пов'язанi з рухом справи в судi,

дiями суддi по пiдготовцi справи, а також питання щодо

виконання судових рiшень. Виняток становлять випад-

ки, коли цi питання виникають у судовому засiданнi пiд

час розгляду справи у колегiальному складi суддiв.

Суддя одноособове вирiшує питання, пов'язанi з вiдмо-

вою або прийняттям заяви у цивiльних справах, зали-

шенням позовної заяви без руху, поєднанням та роз'єд-

'нанням декiлькох позовних вимог, забезпеченням позо-

ву, пiдготовкою справи до судового розгляду.

Одноособовими ухвалами суддi вирiшуються й iншi

питання, що безпосередньо стосуються майнових iнтере-

сiв осiб, якi звертаються до суду, коли вiд цього зале-

жать їх права або можливiсть правильно вирiшити справу

в майбутньому чи виконання рiшення, яке може бути по-

становлене у справi. Так, у справi про стягнення алiмен-

тiв суддя може ще до розгляду справи постановити ухва-

лу про стягнення коштiв на утримання дiтей, батькiв або

одного з подружжя з особи, до якої пред'явлено позов

(ст. 220 ЦПК).

Слiд зазначити, що навiть у тих випадках, коли суддя

реалiзує надане йому законом право дiяти одноособове

при постановленнi ухвал, вiн дiє вiд iменi суду. Тому згiд-

но з законом ухвали суду, постановленi суддею одноосо-

бове, мають таку ж загальнообов'язкову силу, як i ухвали,

постановленi судом у колегiальному складi. Вказiвки про

те, що суддя, вирiшуючи окремi питання одноособове, дiє

вiд iменi суду, мiстяться в окремих нормах (наприклад,

у ст. 164 ЦПК),

Суддi повиннi мати на увазi, що у випадках, коли за-

кон надає право постановлення ухвали суду тiльки у ко-

легiальному складi, суддя не вправi постановлювати її

одноособове. Якщо ж законом передбачено постановлен-

ня ухвали суддею одноособове, то така ухвала може бути

постановлена судом i в колегiальному складi.

5.. При колегiальному розглядi справи деякi питання

суддя уповноважений вирiшувати одноособове лише у ста-

дiях порушення цивiльної справи та пiдготовки її до су-

дового розгляду. Пiсля внесення їх у судове засiдання

такi питання пiдлягають розгляду у колегiальному скла-

дi. Зокрема, це стосується вжиття заходiв по забезпечен-

ню позову, призначення експертизи, зупинення або закрит-

тя провадження у справi, залишення заяви без розгляду

тощо.

Стаття 17. Порядок вирiшення питань судом

Всi питання, що виникають при розглядi справи, ви-

рiшуються суддями за бiльшiстю голосiв, а при одно-

особовому розглядi справи - суддею.

У Пленумi Верховного Суду України та у президiях

Верховного суду Республiки Крим, обласних, Київсько-

51

го i Севастопольського мiських судiв за однакової кiль-

костi голосiв, поданих за протест i проти протесту, вiн

вважається вiдхиленим.

При вирiшеннi кожного питання жоден iз судцiв не

має права утримуватись вiд голосування. Головуючий

голосує останнiм.

Суддя, не згодний з рiшенням бiльшостi, може пись-

мово викласти свою окрему думку. Окрема думка при-

єднується до справи, але в судовому засiданнi не оголо-

шується.

Справа з окремою думкою одного iз суддiв, викладе-

ною пiд час розгляду справи в районному (мiському),

мiжрайонному (окружному) судi, вiйськовому судi гар-

нiзону або в Верховному судi Республiки Крим, облас-

ному, Київському чи Севастопольському мiському, мiж-

обласному судi, вiйськовому судi регiону, Вiйськово-

Морських Сил по першiй iнстанцiї, надсилається головi

суду вищої iнстанцiї пiсля закiнчення десятиденного.

строку, якщо рiшення в справi не було оскаржено або

на нього не було внесено касацiйного подання.

Про справу з окремою думкою члена судової колегiї

в цивiльних справах Верховного суду Республiки Крим,

''обласного. Київського i Севастопольського мiських су-

дiв або Верховного Суду України доповiдають в той са-

мий строк вiдповiдно головi Верховного суду Республi-

ки Крим, обласного. Київського i Севастопольського

мiських судiв чи Верховного Суду України.

Справа з окремою думкою голови або члена прези-

дiї Верховного суду Республiки Крим, обласного. Київ-

ського i Севастопольського мiських судiв, суддi вiйсько-

вого суду регiону, Вiйськово-Морських Сил в той самий

строк надсилається Головi Верховного Суду України.

(Стаття 17 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

М> 1461-10 вiд 23.01.^1: Законами № 2464-12 вiд 17.06.92,

Л/ 4018-12 вiд 24.02.94)

1. Передбачений законом порядок вирiшення питань,

що виникають при розглядi справи, є гарантiєю незалеж-

ностi суддiв, рiвноправностi всiх членiв суду i забезпечує

максимальнi умови для виявлення особистої думки кож-

ного члену суду. Закон надiляє всiх суддiв, якi входять до

складу суду, що розглядає справу, однаковими повнова-

 

 

 

женнями при вирiшеннi будь-яких питань, що виника-

ють пiд час засiдання.

iнший порядок голосування, нiж це передбачено ч. З

коментованої статтi, в окремих випадках мiг би призвес-

ти до того, що авторитет головуючого впливав би на дум-

ку iнших членiв суду при розглядi конкретної справи.

Нiхто iз суддiв при вирiшеннi кожного питання не

може утримуватися вiд голосування. Ця обставина пояс-

нюється тим, що суддi виконують важливу функцiю дер-

жавної-влади по здiйсненню правосуддя i не можуть ухи-

лятися вiд виконання покладених на них обов'язкiв.

2. Принцип прийняття рiшення бiльшiстю голосiв

у разi розбiжностi думок суддiв з приводу питання, вине-

сеного на розгляд, поширюється i на рiшення питань ви-

щестоящими судами.

3. Суддя, не згодний з думкою бiльшостi, може письмо-

во викласти свою окрему думку у справi. В судовому за-

сiданнi така думка не оголошується, однак вiдповiдно до

закону додається до справи. Суддя, який висловив окре-

му думку, має вказати, з чим конкретно вiн не згоден.

При цьому вiн вправi запропонувати своє вирiшення спiр-

ного питання.

Особи, якi беруть участь у справi, мають право озна-

йомитися з усiма без винятку матерiалами справи, а отже,

i з доданою до справи окремою думкою суддi.

Наявнiсть окремої думки не є пiдставою або приводом

для перевiрки законностi та обгрунтованостi рiшення суду

у касацiйному порядку. Однак у разi оскарження або

опротестування даного рiшення вищестоящий суд озна-.

йомлюється з окремою думкою i може врахувати її змiст

при постановленiй своєї ухвали.

Право викладення окремої думки поширюється на всi

випадки колегiального рiшення судом будь-якого питан-

ня, а не лише постановлення рiшення.

Коли справа, з приводу якої є окрема думка, не була

предметом розгляду суду касацiйної iнстанцiї, то рiшен-

ня по справi^пiсля набрання ним законної сили направ-

ляється головi вищестоящого суду.

Стаття 18. Пiдстави для вiдводу суддiв

Суддi не можуть брати участi в розглядi справи i пiд-

лягають вiдводу (самовiдводу):

-        .                                                i

53

1) якщо вони при попередньому розглядi даної спра-

ви брали участь у процесi як свiдки, експерти, перекла-

дачi, представники, прокурор, секретар судового засi-

дання;

2) якщо вони особисто, прямо чи побiчно заiнтересо-

ванi в результатi справи;

3) якщо вони є родичами сторiн або iнших осiб, якi

беруть участь у справi;

4) якщо вони перебувають в особливих стосунках з

особами, якi беруть участь у справi;

5) якщо будуть встановленi iншi обставини, якi ви-

кликають сумнiв у їх безсторонностi.

До складу суду не можуть входити особи, якi є роди-

чами мiж собою.

(Стаття 18 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законом

№ 2464-12 вiд 17.06.92)

1. iнститут вiдводу заiнтересованих у результатi спра-

ви суддiв є гарантiєю об'єктивностi дослiдження фактич-

ної сторони справи.

Обставини, що є пiдставами для вiдводу, можуть бути

вiдомi до початку судового засiдання. В такому разi їх

слiд ураховувати при формуваннi складу суду для роз-

гляду даної справи. До складу суду не повиннi включа-

тися особи, якi пiдлягають вiдводу. Коли ж пiдстави ви-

явленi пiд час судового засiдання, питання про вiдвiд ви-

рiшується вiдповiдно до правил ЦПК.

2. Найчастiше пiдставами для вiдводу суддiв є пряма

або побiчна заiнтересованiсть у результатi справи чи iншi

обставини, що викликають сумнiв у беззастережностi суд-

дiв. Вiдсутнiсть заiнтересованостi у результатi справи -

найважливiша гарантiя об'єктивного та неупередженого

розгляду справи. За наявностi заiнтересованостi у справi

суддя, прокурор так самр, як i iншi учасники процесу, не

можуть брати участi в її розглядi. Закон, ураховуючи скла-

днiсть i рiзноманiтнiсть життєвих явищ, не перелiчує всiх

можливих пiдстав для вiдводу, тому коментована стаття

дає лише загальне формулювання принципового характе-

ру. Однак особа, яка заявляє вiдвiд суддi, має навести абсо-

лютно конкретнi факти, що свiдчать про необхiднiсть за-

стосування даної статтi.

Недостатньо обгрунтована заява про вiдвiд суддi не

може бути пiдставою для вiдводу.

Так, постановою Пленуму Верховного Суду України вiд

27 червня 1980 р. скасованi постановленi по справi судо-

вi рiшення у спорi про право власностi на будинок мiж

гр-ми Ф. та С., а справа направлена до Полтавського об-

ласного суду для розгляду по першiй iнстанцiї.

Ухвалою судової колегiї у цивiльних справах Полтав-

ського обласного суду вiд 25 серпня 1980 р. задоволене

клопотання Ф. про вiдвiд складу суду, а справу направле-

но до Верховного Суду України для визначення пiдсуд-

ностi. У протестi заступника Голови Верховного Суду

України ставиться питання про скасування ухвали як

постановленої всупереч вимогам закону. Протест пiдля-

гає задоволенню з таких пiдстав.

Суддя не може брати участi в розглядi справи i пiдля-

гає вiдводу (самовiдводу) з пiдстав, передбачених ст. 18

ЦПК. Проте клопотання Ф. про вiдвiд не мiстить будь-

яких доводiв про неможливiсть розгляду справи наяв-

ним складом суду. Крiм того, позивач заявив вiдвiд усьо-

му складу Полтавського обласного суду, що суперечить

вимогам закону. Проте судова колегiя в цивiльних спра-

вах обласного суду, задовольнивши це клопотання, пору-

шила вимоги ст. 18 ЦПК.

Ухвала про задоволення клопотання про вiдвiд складу

суду пiдлягає скасуванню, оскiльки не вiдповiдає вимогам

закону. Керуючись ст.ст. 336, 337 ЦПК, судова колегiя

у цивiльних справах Верховного Суду ухвалила: протест

заступника Голови Верховного Суду задовольнити, ухва-

лу судової колегiї в цивiльних справах Полтавського обла-

сного суду вiд 25 серпня 1980 р. скасувати (Комаров В.В.

Цивiльне процесуальне право України: практика засто-

сування. - Харкiв, 1993. - С. 24, 25).

3. Суддя не має права не тiльки вирiшувати, але й роз-

глядати справу в таких випадках:

- якщо йому даним правопорушенням завдано мо-

ральну, фiзичну або майнову шкоду незалежно вiд того,

позовнi вимоги заявленi ним особисто чи нi;

- якщо вiн на пiдставi закону має нести матерiаль-

ну вiдповiдальнiсть за шкоду, заподiяну вiдповiдачем, не-

залежно вiд того, чи був вiн притягнутий як вiдповiдач;

- якщо вiн є очевидцем правопорушення або ви-

кликався як свiдок, експерт, перекладач у справi, навiть

якщо у справi вiдсутнi протокол його допиту, складений

вiд його iменi висновок експерта, протокол процесуаль-

55

ної дiї, iншi матерiали, де зазначено, що вiн брав участь у

справi як експерт, перекладач;

- якщо вiн брав участь у данiй справi як прокурор,

законний представник, представник позивача чи вiдповi-

дача;

- якщо вiн є родичем позивача (навiть у тих ви-

падках, коли останнiй помер);

- якщо вiн е родичем осiб, якi у данiй справi мо-

жуть бути позивачами, притягнутi як вiдповiдачi або згi-

дно з законом зобов'язанi представляти права позивача

чи вiдповiдача. .

Суддя вважається заiнтересованою особою i тодi, коли

на його права та обов'язки чи на права та обов'язки його

родича може вплинути рiшення суду (наприклад, якщо

вiн або його родич є спадкоємцями за законом у спорi

про спадок мiж спадкоємцями).

Таким чином, пряма заiнтересованiсть суддi можлива

у випадках, коли вiн особисто виступає (чи вправi висту-

пати) стороною або як третя особа у справi чи може отри-

мати будь-яку безпосередню користь вiд позитивного ви-

рiшення справи. Виявити побiчну заiнтересованiсть iнодi

доволi складно i для цього необхiдно враховувати сукуп-

нiсть фактiв, якi навiть можуть виходити за межi конкре-

тної справи.

4. Крiм заiнтересованостi як мотив вiдводу закон на-

водить i iншi обставини, що викликають сумнiв в об'єк-

тивностi суддi. Наприклад, дружнi або неприязнi стосун-

ки суддi з однiєю iз сторiн, пiдтвердженi посиланнями на

певнi факти. iншим прикладом може бути ситуацiя, коли

суддя висловив свою думку по сутi справи ще до початку

її розгляду, чим виявив своє ставлення до результату спра-

ви. З метою виключення проявiв упередженостi та нео-

б'єктивностi в ходi судового розгляду суддя зобов'язаний

утримуватися вiд висловлювання будь-яких оцiнок та

висновкiв по сутi справи, що розглядається, аж до момен-

ту, поки суд пiде до нарадчої кiмнати для постановлення

рiшення (ухвали). У противному разi такi обставини є

пiдставами для вiдводу суддi i вiдповiдно для передачi

справи iншому суддi, оскiльки iнше перешкоджало б ре-

алiзацiї конституцiйного права громадян на захист їх

прав i законних iнтересiв незалежним та неупередже-

ним судом.

5. Вiдповiдно до коментованої статтi до складу суду не

можуть входити суддi, якi ранiше брали участь у розглядi

даної справи як будь-який iнший суб'єкт цивiльного про-

цесу або займали у процесi iнше процесуальне станови-

ще. Наведена стаття забороняє також виконувати одно-

часно обов'язки суддi i будь-якого iншого учасника про-

цесу.

6. Ступiнь родинних вiдносин, про якi йде мова у п. З

ч. 1 та ч. 2 коментованої статтi, законом не визначена,

тому слiд керуватися нормами сiмейного права i вважа-

ти пiдставою вiдводу будь-яку ступiнь родинних вiдно- ,

син.

Стаття 19. Вiдвiд прокурора, експерта,

перекладача, секретаря судового

засiдання

Прокурор, експерт, перекладач, секретар судового за-

сiдання не можуть брати участi в розглядi справи та

пiдлягають вiдводу з пiдстав, зазначених у пунктах 2,

З, 4 i 5 статтi 18 цього Кодексу.

Експерт, крiм того, не може брати участi у розглядi

справи, якщо вiн:

1) знаходиться або знаходився у службовiй або iншiй

залежностi вiд сторiн, iнших осiб, якi беруть участь у

справi;

2) провадив ревiзiю, матерiали якої послужили пiд-

ставою до порушення даної цивiльної справи;

3) виявився некомпетентним.

Участь прокурора, експерта, перекладача i секрета-

ря судового засiдання у попередньому розглядi даної

справи вiдповiдно як прокурора, експерта, переклада-

ча, секретаря судового засiдання не є пiдставою для їх

вiдводу.

1. Дiя норми, яка регулює iнститут вiдводу суддiв, ана-

логiчна дiї статтi, що передбачає пiдстави вiдводу для iн-

ших суб'єктiв цивiльного процесу, перелiчених у комен-

тованiй статi, за правилами якої вiдводу пiдлягають та-

кож прокурор, експерт, перекладач i секретар судового за-

сiдання.

2. Виконання завдань прокурора у цивiльному проце-

сi (ст. 121 Конституцiї, ст. 13 ЦПК, ст. 34 Закону України

<Про прокуратуру>) несумiсна з фактом особистої заiн-

тересованостi прокурора у результатi справи, наявнiстю

родинних вiдносин мiж прокурором та особами, якi бе-

руть участь у справi, або з наявнiстю iнших обставин, що

викликають сумнiв у безсторонностi прокурора.

Прокурор не має права брати участь у справi, коли у по-

передньому судовому засiданнi у цiй же справi вiн був

допитаний як свiдок, про якi б обставини його не допиту-

вали.

3. Обов'язок перекладача має певною мiрою характер

надання суду технiчної допомоги. Вiн повинен правиль-

' но вести переклад з найбiльшою ступiнню точностi, спри-

яти суду у здiйсненнi правосуддя в конкретнiй цивiльно-

правовiй справi, коли її учасники не володiють мовою,

якою здiйснюється судове провадження.

Дотримання принципу нацiональної мови судочинст-

ва є однiєю з гарантiй всебiчного та об'єктивного розгля-

ду справи, постановлення законного та обгрунтованого

рiшення. Об'єктивнiсть i неупередженiсть перекладача

суттєво впливають на повноту реалiзацiї учасниками про-

цесу своїх прав так само як i на правильне дослiдження

багатьох доказiв у справi.

Вiд точного та правильного перекладу залежить i ви-

конання учасниками процесу своїх обов'язкiв, вчинення

процесуальних дiй вiдповiдно до вимог закону. Перекла-

дач же, який заiнтересований будь-яким чином у резуль-

татi справи, i може свiдомо перекрутити переклад, допус-

тити неточнiсть в iнтересах однiєї iз сторiн, має пiдлягати

вiдводу за пiдставами, вказаними в законi.

4. Експерти також належать до тих учасникiв проце-

су, якi сприяють здiйсненню правосуддя. Крiм пiдстав

вiдводу, встановлених законом для таких учасникiв про-

цесу, як прокурор, перекладач та секретар судового засi-

дання, закон встановлює i додатковi пiдстави вiдводу екс-

перта, обумовленi специфiкою його процесуального ста-

новища, як особи, котра є носiєм спецiальних знань у пе-

внiй галузi. Тому висновок експерта може iстотно впли-

нути на результат справи. Залежнiсть експерта (службо-

ва чи iнша, в тому числi i наявнiсть родинних вiдносин)

вiд будь-кого iз заiнтересованих осiб процесу є пiдставою

для вiдводу так само, як i для iнших учасникiв процесу.

Заiнтересованiсть експерта в результатi справи може

виявитися i в тому випадку, коли його було притягнено по

обставинах справи як ревiзора, а матерiали ревiзiї, в якiй

вiн брав участь, стали пiдставою для пред'явлення позову

в данiй справi.

Пiдставою до вiдводу може бути i некомпетентнiсть

експерта. При цьому мають ураховуватися професiйнi

знання особи, призначеної експертом, та його здатнiсть

дати висновок у конкретнiй справi. Компетентнiсть екс-

перта чи перекладача визначають суддi за своїм'внутрi-

шнiм переконанням. Їх думка може не збiгатися з дум-

кою прокурора, позивача, вiдповiдача або їх представни-

кiв. З урахуванням цього суддi, вiдмовляючи у клопотан-

нi про вiдвiд з пiдстави некомпетентностi, зобов'язанi

мотивувати своє рiшення i пояснити, чому вони не згоднi

з думкою особи, яка-подала клопотання про вiдвiд.

Попередня участь у справi особи як перекладача або

експерта не може бути визнана пiдставою, що пiдтвер-

джує його некомпетентнiсть.

5. Секретар судового засiдання веде протокол судового

засiдання, який має мiстити точне, ясне, послiдовне викла-

дення всiх дiй, якi вчинювалися в ходi судового розгля-

ду. Протокол фiксує не тiльки хiд процесу, але i змiст

пояснень сторiн, показань свiдкiв, висновкiв органiв дер-

жавного управлiння та iнших учасникiв процесу.

У процесi розгляду справи, в ходi судового засiдання

головуючий передає секретаревi рiзного роду докумен-

ти, якi нерiдко мiстять важливi вiдомостi про обставини,

що мають iстотне значення для вирiшення спору, з ме-

тою додання їх до снрави в момент її остаточного оформ-

лення.

Усе наведене свiдчить про необхiднiсть забезпечувати

неупередженiсть секретаря судового засiдання, а також

можливiсть у випадку його заiнтересованостi в результа-

тi справи вирiшити питання про його вiдвiд.

6. Згiдно з ч. З коментованої статтi усi наведенi в нiй

особи мають право вдруге брати участь у розглядi справи,

але тiльки в тiй же самiй процесуальнiй якостi. Громадя-

нин, який ранiше виступав у справi експертом, не може

брати участi у новому розглядi справи як перекладач або

прокурор, а секретар судового засiдання стати експертом

тощо.

Стаття 20. Заяви про вiдводи

При наявностi пiдстав, зазначених у статтях 18 i 19

цього Кодексу, суддi, прокурор, секретар судового засi-

даная, експерт i перекладач повиннi заявити про це

судовi (самовiдвiд).

З тих же пiдстав вiдвiд вказаним особам можуть за-

явити особи, якi беруть участь у справi.

Вiдвiд повинен бути мотивований i заявлений до по-

чатку розгляду справи по сутi (стаття 178 цього Кодек-

су). Заявляти вiдвiд пiсля цього можна лише у випад-

ках, коли про пiдставу вiдводу суд або особа, яка заяв-

ляє вiдвiд, дiзналися пiсля початку розгляду справи по

сутi.

(Стаття 20 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законом

М 2464-12 вiд 17.06.92)

1. iнститут самовiдводу має важливе значення для ре-

алiзацiї демократичних принципiв цивiльного процесу,

сприяє ефективному розгляду справи, перешкоджає затя-

гуванню процесу i забезпечує правильне вирiшення спо-

ру. Самовiдвiд - це обов'язок суддi, прокурора, експерта,

перекладача, секретаря судового засiдання; клопо-вання

про вiдвiд - право учасникiв цивiльного процесу.

Установлюючи правило про самовiдвiд, законодавець

виходить iз того, що є випадки, коли вказаним учасни-

кам процесу вiдомi пiдстави для вiдводу, передбаченi за-

коном. Норма про самовiдвiд гарантує неупередженiсть

здiйснення правосуддя, попереджає можливiсть скасуван-

ня рiшень за мотивами незаконностi складу суду, заiн-

тересованостi певних суб'єктiв, що з'ясувалися пiд час пе-

ревiрки справи вищестоящими iнстанцiями.

Серед передбачених законом пiдстав до вiдводу (само-

вiдводу) деякi мають безумовний характер: участь суддi

у попередньому розглядi справи як свiдка, перекладача,

представника, прокурора, секретаря судового засiдання;

родиннi вiдносини мiж суддями або мiж суддею та про-

курором, перекладачем, експертом, секретарем судового

засiдання, сторонами, iншими учасниками процесу.

Якщо заява про вiдвiд обгрунтовується iншими обста-

винами, суд має з'ясувати, чи достатнi вони для того, щоб

поставити пiд сумнiв об'єктивнiсть особи, якiй заявлено

вiдвiд.

2. Коли суддя, прокурор, експерт, перекладач, секретар

не заявили самовiдводу, то вiдвiд їм можуть заявляти осо-

би, якi беруть участь у справi. Вiн може бути як усним, так

i письмовим (у виглядi окремого документа), але в будь-

 

якому випадку має бути мотивованим. Змiст усного вiд-

воду заноситься до протоколу судового засiдання, а пись-

мовий вiдвiд додається до матерiалiв цивiльної справи.

3. Право заявити вiдвiд повинно реалiзовуватися вiд-

повiдно до порядку, встановленого законом. Заява про вiд-

вiд має бути мотивованою. Нiчим не пiдтверджена вимо-

га вiдводу суддi, прокурора, експерта тощо не може бути

задоволена. Заявляти про вiдвiд слiд у пiдготовчiй части-

нi судового розгляду. Якщо це зроблено пiзнiше, заява

про вiдвiд розглядається в тому випадку, коли особi, яка

його заявила, пiдстави для вiдводу стали вiдомi пiсля по-

чатку розгляду справи.

Особа, яка порушує клопотання про вiдвiд, має надати

докази, що обгрунтовано б пiдтверджували її вимогу, i

вказати, внаслiдок яких причин вона не могла своєчасно

заявити вiдвiд. Наприклад, заiнтересованiсть у справi де-

яких учасникiв процесу (експерта, перекладача та iн.), яку

було виявлено в ходi процесу i про яку заявник ранiше

не знав.

Коли вказанi пiдстави стали вiдомi суду пiсля почат-

ку судового розгляду, суд зобов'язаний повiдомити про

них у судовому засiданнi для вирiшення питання про

вiдвiд, заслухавши попередньо думку осiб, якi беруть

участь у справi.

Суд може i повинен задовольнити вiдвiд, хоча i заявле-

ний пiзнiше, якщо заявник не знав i не мiг знати про

обставини - пiдстави для вiдводу. Коли це не буде дове-

дено, суд вiдмовляє у задоволеннi клопотання.

Якщо суд з'ясує, що має мiсце навмисне невчасно по-

дана заява про вiдвiд заiнтересованої особи, то це може

бути розцiнено ним як свiдоме затягування процесу, зло-

вживання своїми процесуальними правами. В такому разi

поведiнка даної особи може мати наслiдки, передбаченi

ст.,77 ЦПК.

Стаття 21. Недопустимiсть повторної участi суддi

у розглядi справи

Суддя, який брав участь у розглядi цивiльної справи

по першiй iнстанцiї, не може брати участi в розглядi

тiєї ж справи в касацiйному порядку або в порядку на-

гляду, а так само в новому розглядi справи по першiй

iнстанцiї в разi скасування рiшення, постановленого з

його участю.

61

Суддя, який брав участь у розглядi справи в касацiй-

ному порядку, не може брати участi у розглядi тiєї ж

справи по першiй iнстанцiї або в порядку нагляду.

Суддя, який брав участь у розглядi справи в порядку

нагляду, не може брати участi в розглядi тiєї ж справи

по першiй iнстанцiї i в касацiйному порядку.

Суддя, який брав участь у розглядi справи по першiй

iнстанцiї, в касацiйному порядку або в порядку нагляду

в судовiй колегiї в цивiльних справах Верховного Суду

України, не може брати участi в розглядi цiєї справи на

Пленумi Верховного Суду України. Участь у розглядi

справи на Пленумi не є перешкодою для участi суддi в

розглядi справи у складi судової колегiї в цивiльних

справах Верховного Суду України.

(Стаття 21 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

М 1461-10 вiд 23.01.81; Законом Л° 2857-12 вiд 15.12.92)

1. Дана норма мiстить дуже важливе правило, згiдно

з яким виключається можливiсть повторної участi суддi

у розглядi справи. Суддя не може входити до складу суду

вищестоящої iнстанцiї, яка перевiряє правильнiсть поста-

новленої за його участi судової постанови. Суддя, який

входив до складу вищестоящого суду, що повернув спра-

ву на повторний .розгляд, не може брати участi в новому

розглядi тiєї ж самої справи в нижчестоящому судi.

Повторна участь суддi в однiй i тiй же самiй справi

може мати негативнi наслiдки. Це пов'язано з можливiс-

тю формування у суддi, який ранiше вирiшував справу,

вже визначеної чiткої позицiї щодо сутi справи, що, в свою

чергу, може обумовити його упереджене ставлення i впли-

нути на результат справи при повторнiй участi у її роз-

глядi.

Разом з тим виконання вказiвок вищестоящої iнстан-

цiї нерiдко призводить до необхiдностi постановлення

рiшення, протилежного постановленому при попередньо-

му розглядi справи, а це може створити передумови для

сумнiву в неупередженостi суддi.

2. Суддя, який брав участь у винесеннi судової поста-

нови, не може входити до складу суду як вищестоящої

iнстанцiї, що буде перевiряти правильнiсть постанови, так.

i нижчестоящої iнстанцiї, куди справу буде передано на

новий розгляд. iнакше кажучи, не можна нi здiйснювати

62

нагляд з.а своїми власними дiями, нi виконувати свої

ж вказiвки.

Як приклад можна навести справу гр-ки Пускай за

позовом про подiл майна колгоспного двору. Рiшенням

суду Братського району Миколаївської областi вiд 20 квi-

тня 1963 р. їй видiлено будинок, сарай i льох, а на ко-

ристь вiдповiдача стягнуто з неї грошову компенсацiю

в сумi 500 крб.

Ухвалою судової колегiї Миколаївського' обласного

суду вiд 20 травня 1965 р. дане рiшення було скасоване,

а справу направлено на новий розгляд. Президiя Мико-

лаївського обласного суду скасувала ухвалу i постановою

вiд 12 червня 1965 р. справу направила на новий каса-

цiйний розгляд. Ухвалою судової колегiї Миколаївсько-

го обласного суду вiд 26 липня 1965 р. рiшення суду за-

лишено без змiн.

У протестi заступника Голови Верховного Суду Укра-

їни ставиться питання про скасування ухвали обласного

суду вiд 20 травня 1965 р. i наступних судових рiшень з

направленнямсправи на новий касацiйний розгляд. Про-

тест пiдлягає задоволенню з таких пiдстав.

Вiдповiдно до ст. 21 ЦПК суддя, який брав участь у роз-

глядi справи в судi другої iнстанцiї, не може брати учас-

тi в розглядi тiєї ж справи в судi першої iнстанцiї або

в порядку судового нагляду. Суддя, який брав участь

у розглядi справи у порядку судового нагляду, не може

брати участi у розглядi тiєї ж самої справи у судi пер-

шої iнстанцiї.

Проте дану справу судовою колегiєю обласного суду

20 травня та 26 липня 1965 р. i президiєю обласного

суду 12 червня 1965 р. розглянуто з порушенням вимог

ст. 21ЦПК.

Отже, оскiльки в належному складi справа в касацiй-

ному порядку не розглядалася, ухвала судової колегiї

Миколаївського обласного суду вiд 20 травня 1965 р.

i наступнi судовi рiшення у справi пiдлягають скасуван-

ню з направленням справи на новий розгляд.

Тому судова колегiя ухвалила: протест заступника

Голови Верховного Суду України задовольнити; ухвалу

судової колегiї Миколаївського обласного суду вiд 20 тра-

вня 1965 р. i наступнi судовi рiшення скасувати, а справу

направити обласному суду на новий касацiйний розгляд

63

(Комаров В.В. Цивiльне процесуальне право України:

практика застосування. - Харкiв, 1993. - С. 22, 23).

Поряд iз цим у постановi Пленуму Верховного Суду

України вiд 21.12.1990 р. № 9 <Про практику застосу-

вання судами процесуального законодавства при розгля-

дi цивiльних справ по першiй iнстанцiї> роз'яснюється,

що правила ст. 21 ЦПК не виключають можливостi по-

вторної участi суддi у розглядi справи по першiй iнстан-

цiї в разi скасування прийнятої за його участi ухвали,

якою не закiнчувалося провадження у справi (вiдмова

у прийняттi заяви з пiдстав, зазначених у п. 2, 7, 8, 9 ст.136

ЦПК, залишення заяви без руху i повернення заяви, вiд-

кладення розгляду справи, зупинення провадження у спра-

вi, залишення позову без розгляду тощо).

Отже, вiдмову у прийняттi заяви суддею, який ранiше

вiдмовляв данiй особi у прийняттi заяви, не може бути

визнано повторною участю суддi в розглядi справи, забо-

роненою ст. 21ЦПК.

Саме така ситуацiя склалася при судових розглядах

наведеної справи. У листопадi 1998 р. Б. звернувся в Се-

вастопольський мiський суд iз позовом до Ленiнського

районного суду м. Севастополя про вiдшкодування мора-

льної шкоди, посилаючись на те, що цим районним су-

дом були необгрунтоване об'єднанi в одне провадження

його позови про скасування наказiв, виданих вiдкритим

акцiонерним товариством <Корал>, i про поновлення на

роботi в цьому товариствi, а також порушено строки роз-

гляду справи. Цим йому було завдано моральну шкоду.

Ухвалою суддi Севастопольського мiського суду вiд

16 квiтня 1999 р. у прийняттi позовної заяви Б. було

вiдмовлено.

Позивач подав скаргу, в якiй просив скасувати зазна-

чену ухвалу, посилаючись на її необгрунтованiсть. Судо-

ва колегiя в цивiльних справах Верховного Суду України

скаргу залишила без задоволення з таких пiдстав.

Згiдно з ст.ст. 126, 129 Конституцiї України суддi при

здiйсненнi правосуддя незалежнi, пiдкоряються лише

закону i вплив на них у будь-який спосiб забороняється.

Однiєю з основних конституцiйних засад судочинства є

забезпечення апеляцiйного та касацiйного оскарження рi-

шення суду, крiм випадкiв, установлених законом (ст. 129).

Вiдповiдно до зазначених положень Конституцiї рiшен-

ня суду i вiдповiдно до них дiї або бездiяльнiсть суддiв у

64

питаннях здiйснення правосуддя (пов'язаних iз прийнят-

тям заяви, порушенням справи, її пiдготовкою та розгля-

дом у судовому засiданнi) можуть оскаржуватись у ви-

значеному порядку до суду вищої iнстанцiї, а не шляхом

звернень до iншого суду першої iнстанцiї iз заявами про

зобов'язання суддiв до вчинення певних процесуальних

дiй, що одночасно порушило б i принцип незалежностi

суддiв, i заборону втручатись у вирiшення справи незалеж-

ним судом.

Статтею 62 Конституцiї України та Законом <Про по-

рядок вiдшкодування шкоди, завданої громадяниновi не-

законними дiями органiв дiзнання, попереднього слiдст-

ва, прокуратури i суду> вiд 01.12.1994 р. визначено ви-

ключнi пiдстави i порядок вiдшкодування шкоди, заподi-

яної при здiйсненнi правосуддя, який виключає можли-

вiсть розгляду справи в порядку цивiльного судочинства.

Пленум Верховного Суду України в п.16 постанови

вiд 01.11.1996 р. № 9 <Про застосування Конституцiї

України при здiйсненнi правосуддя> роз'яснив, що мате-

рiальна та моральна шкода, заподiяна при здiйсненнi пра-

восуддя, вiдшкодовується державою вiдповiдно до ст. 62

Конституцiї України лише безпiдставно засудженiй осо-

бi в разi скасування вироку як неправосудного.

Таким чином, до суду чи суддi не може бути пред'явле-

но позову за дiї, вчиненi при здiйсненнi правосуддя, а за-

яви i скарги не пiдлягають розгляду в судах першої iн-

станцiї, оскiльки помилки, допущенi при здiйсненнi

правосуддя, усуваються в iншому судовому порядку.

Ураховуючи наведене, суд вiдповiдно до п. 1 ст. 136

ЦПК обгрунтовано вiдмовив Б. у прийняттi позовної за-

яви.

Згiдно з ч. 1 ст. 21 ЦПК суддя, який брав участь у роз-

глядi цивiльної справи по першiй iнстанцiї, не може бра-

ти участi в розглядi цiєї ж самої справи в касацiйному

порядку або в порядку нагляду, а так само i в новому

розглядi справи по першiй iнстанцiї в разi скасування

рiшення, постановленого за його участю. Оскiльки суддя

Севастопольського мiського суду не постановив рiшення

по сутi спору, повторний розгляд ним питання про прий-

няття позовної заяви не є порушенням вимог ст. 21 ЦПК.

Виходячи з наведеного i керуючись ст. 326 ЦПК, судо-

ва колегiя в цивiльних справах Верховного Суду України

скаргу Б. залишила без задоволення, а ухвалу суддi Сева-

65

стопольського мiського суду - без змуяи (Вiсн. Верхов.

Суду України. - 1999. - № 6 (16). -С. 9, 10).

3. Закон дозволяє суддi повторно брати участь у роз-

глядi справи в судi тiєї самої касацiйнрї чи наглядної

iнстанцiй. Так, суддя, який брав участь у касацiйному

розглядi справи та постановленнi ухвали про передачу її

на новий розгляд в суд першої iнстанцiї, може знову роз-

глядати дану справу за касацiйною скаргою або подан-

ням на нове рiшення.

4. Частина 4 коментованої статi ЦПК вказує, що участь

у розглядi справи в складi Пленуму Верховного Суду Укра-

їни не позбавляє члена Верховного Суду права брати участь

у розглядi цiєї справи в судi першої, касацiйної та нагля-

дної iнстанцiй.

Таким чином, якщо у справi скасовано всi винесенi

постанови суду, її повернуто на новий розгляд, нове рi-

шення постановлено i знов оскаржено або опротестовано

у касацiйному чи наглядному порядку, то у склад вище-

стоящої iнстанцiї можуть входити суддi, якi ранiше роз-

глядали справу у наведених iнстанцiях.

Стаття 22. Порядок вирiшення заявленого

вiдводу

Якщо заявлено вiдвiд, суд повинен заслухати особу,

якiй заявлено вiдвiд, коли вона бажає дати пояснення,

а також думку осiб, якi беруть участь у справi.

Питання про вiдвiд суддi вирiшують iншi суддi у вiд-

сутностi того, кому заявлено вiдвiд. При рiвнiй кiлькос-

тi голосiв, поданих за вiдвiд i проти нього, суддя вважа-

ється вiдведеним.

Питання про вiдвiд, заявлений кiлькам суддям або

всьому складовi суду, вирiшується цим же судом у пов-

ному складi простою бiльшiстю голосiв.

При одноособовому розглядi справи заява про вiдвiд

суддi подається не менш як за три днi до початку роз-

гляду справи. Вiдвiд, заявлений ^еуддi, який одноособо-

во розглядає справу, вирiшується вiдповiдно головою

районного (мiського) суду, вiйськового суду гарнiзону.

Якщо вiдвiд заявлено у судовому засiданнi з пiдстав,

про якi особа, яка заявляє вiдвiд, дiзналась в процесi

розгляду справи, суддя вiдкладає розгляд справи до

вирiшення заяви про його вiдвiд у встановленому по-

рядку. Якщо до складу районного (мiського) суду обра-

 

но одного суддю або вiдвiд заявлено головi районного

(мiського) суду, який одноособове розглядає справу,

питання про їх вiдвiд вирiшує голова мiжрайонного

(окружного) луду. Питання про вiдвiд, заявлений головi

вiйськового суду, який одноособове розглядає справу,

вирiшується головою вiйськового суду вищої iнстанцiї.

На заяву про вiдвiд суддi, подану пiсля закiнчення

встановленого цiєю статтею строку, поширюються пра-

вила статтi 85 цього Кодексу.

Питання про вiдвiд прокурора, секретаря судового

засiдання, експерта, перекладача вирiшує суд, що роз-

глядає справу.

Для вирiшення питання про вiдвiд суд iде до нарад-

чої кiмнати i постановляє ухвалу.

(Стаття 22 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81; Законами .Л/"° 2464-12 вiд 17.06.92,

Л> 8129-12 вiд 22.04.93,№ 4018-12 вiд 24.02.94)

1. Питання про заявлений вiдвiд або самовiдвiд усiх

перелiчених учасникiв процесу розглядається в межах

суворого дотримання процесуальної форми, встановленої

законом. Суд має заслухати особу, стосовно якої заявлено

вiдвiд, за умови, що ця особа побажає висловитися по сутi

заявленого вiдводу. Висловити свою думку з цього при-

воду можуть також особи, якi беруть участь у справi.

Обмiн думками у зв'язку з заявою про вiдвiд, що на-

дiйшла, має проходити до того, як суд пiде у нарадчу кiм-

нату. Суддя, який має бажання надати пояснення з приво-

ду свого вiдводу чи самовiдводу, може зробити це в залi

судового засiдання. Надання таких пояснень - право, а не

обов'язок особи, якiй заявлено вiдвiд. Вона взагалi може

не давати жодних пояснень, не заперечуючи доводiв тiєї

особи, яка заявила вiдвiд.

2. Закон чiтко встановлює склад суду, що вирiшує заяв-

лений вiдвiд або самовiдвiд. Питання вирiшується лише

у нарадчiй кiмнатi, чим гарантується вiдсутнiсть сторон-

нього впливу на суддiв. Порушення цих правил є пiдста-

вою для скасування судових рiшень.

Так, 19 червня 1970 р. прокурор м. Феодосiї пред'явив

позов до гр-на Чекалiна про стягнення 237 крб. на ко-

ристь Феодосiйської будiвельно-монтажної дiльницi тре-

сту <Пiвденторгбуд>. В обгрунтування позовних вимог вiн

. послався на те, що вiдповiдач, працюючи майстром, недба-

67

ло ставився до своїх службових обов'язкiв, що призвело

до недостачi лiсу i цементу.

Порушена проти Чекалiна кримiнальна справа закри-

та провадженням на пiдставi ст. 7 КК.

Оскiльки Чекалiн вiдмовився добровiльно вiдшкодува-

ти збитки, прокурор просив стягнути з нього вказану суму.

Рiшенням суду м. Феодосiї вiд 14 липня 1970 р. позов

задоволене частково в сумi 218 крб. Судова колегiя Крим-

ського обласного суду ухвалою вiд 5 серпня 1970 р. рi-

шення суду залишила без змiн.                *'

У протестi заступник Голови Верховного Суду просив

судове рiшення скасувати i справу надiслати на новий

розгляд. У протестi також зазначається, 'що суд допустив

iстотне порушення норм процесуального права. Вони

полягали в тому, що в судовому засiданнi вiдповiдач за-

явив вiдвiд складу суду. Вiдповiдно до вимог ст. 22 ЩiК

питання про вiдвiд суд має вирiшити в нарадчiй кiмнатi

i постановити про це ухвалу. Суд же, порушуючи вимоги

закону, вирiшив це питання в судовому засiданнi iухва>

ли з цього приводу не винiс.

Отже, оскiльки суд не повнiстю з'ясував обставини

справи i допустив iстотне порушення норм процесуаль-

ного права, його рiшення не може залишатися в силi.

Судова колегiя обласного суду, залишивши таке рiшення

без змiни, порушила вимоги ст. 312 ЩiК, отже, й ухвала

судової колегiї пiдлягає скасуванню. Президiя постано-

вила: протест заступника Голови Верховного Суду Укра-

їни задовольнити, рiшення суду м. Феодосiї та ухвалу

судової колегiї у цивiльних справах Кримського облас-

ного суду скасувати. Справу повернути до суду на новий

розгляд.

3. Якщо пiд час голосування двох суддiв з питання про

вiдвiд один суддя проголосував за вiдвiд, а iнший - проти,

суддя вважається вiдведеним. Коли питання про вiдвiд

вирiшується бiльшою кiлькiстю суддiв, дiє правило - при

рiвностi голосiв суддя вважається вiдведеним.

4. Особливi правила встановлено для вiдводу суддi, який

розглядає справу одноособове. В такому разi заяву про

- вiдвiд має бути подано не менше нiж за три днi до почат-

ку розгляду справи..Питання про вiдвiд вирiшується вiд-

повiдно головою районного (мiського) суду, вiйськового

суду гарнiзону. Якщо до складу районного (мiського) суду

обрано одного суддю або вiдвiд заявлений головi район-

 

ного (мiського) суду, який одноособове вирiшує справу, то

питання про їх вiдвiд вирiшує голова мiжрайонного (окру-

жного) суду. Питання про вiдвiд, заявлений головi вiй-

ськового суду, який одноособове вирiшує справу, розгля-

дається головою вiйськового суду вищої iнстанцiї.

5. Коли заяву про вiдвiд суддi подано по закiнченнi

встановленого коментованою статтею строку, вона зали-

шається без задоволення, якщо суд не знайде пiдстав для

поновлення строку (вiдповiдно до вимог ст. 85 ЦПК).

Стаття 23. Наслiдки задоволення заяви про

вiдвiд

В разi вiдводу суддi або всього складу суду районно-

го (мiського) суду, вiйськового суду гарнiзону справу роз-

глядає той самий районний (мiський) суд, вiйськовий

суд гарнiзону, але в iншому складi суддiв, а за наявнос-

тi обставин, зазначених у частинi третiй статтi 133 цьо-

го Кодексу, справа надсилається до вiдповiдного суду

вищої iнстанцiї для передачi її на розгляд iншого ра-

йонного (мiського) суду, вiйськового суду гарнiзону.

У разi вiдводу суддi або всього складу суду пiд час

розгляду справи у Верховному Судi України, Верховио-  .

му судi Республiки Крим, обласному. Київському i Се-

вастопольському мiських судах, мiжобласному судi, вiй-

ськовому судi регiону, Вiйськово-Морських Сил справу

розглядає той самий суд, але в iншому складi суддiв.

Справа передається до Верховного Суду України, якщо

у Верховному судi Республiки Крим, обласному. Київ-

ському чи Севастопольському мiському, мiжобласному,

вiйськовому судi регiону, Вiйськово-Морських Сил пiс-

ля задоволення вiдводiв або з причин, зазначених у стат-

тi 21 цього Кодексу, неможливо утворити новий склад

суду для розгляду даної справи.

(Стаття 23 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

,№ 1461-10 вiд 23.01.81; Законами № 2464-12 вiд 17.06.92.

№ 4018-12 вiд 24.02.94)

i. Пiсля того, як вирiшено питання про вiдвiд або са-

мовiдвiд суддi, виникає необхiднiсть призначення нового

складу суду.

Пiсля вiдводу суддi або всього складу суддiв у районно-

му (мiському) судi справа розглядається в тому ж судi, але

69

з замiною вiдведених суддiв. Якщо в даному судi замiна

неможлива, справа направляється у Верховний Суд Авто-

номної Республiки Крим, обласний. Київський або Севас-

топольський мiський суд, вiйськовий суд регiону, Вiйсько-

во-Морських Сил для передачi на розгляд iншому суду.

2. Як правило, у зв'язку з вiдводоьi суддi вирiшення

справи вiдкладається з таким розрахунком, щоб знову

призначенi члени суду мали змогу ознайомитися з матерi-

алами справи. Коли суддя вiдводиться пiсля початку судо-

вого розгляду, замiна його без вiдкладення справи можли-

ва за умови, що новий,член суду був присутнiй у залi судо-

вого засiдання i знає, що вiдбувалося до вiдводу суддi.

3. Коли пiсля задоволення вiдводу або з причин, зазна-

чених у ст. 21 ЦПК, неможливо сформувати новий склад

суду, справа передається до Верховного СУДУ України,

якому i належить вирiшити її вiдповiдно по першiй iн-

станцiї, у. касацiйному чи наглядному порядку.

4. Закон не передбачає наслiдкiв вiдводу таких учас-

никiв процесу, як прокурор, експерт, секретар судового,

засiдання. На практицi задоволення Клопотань про вiд-

вiд названих осiб звичайно призводить до вiдкладення

провадження у справi. Однак розгляд може бути продо-

вжено, якщо можна замiнити вiдведену особу протягом

невеликої перерви у судовому засiданнi. Про вiдвiд про-

курора суд 'зобов'язаний повiдомити вiдповiдний орган

прокуратури. У разi вiдводi експерта, секретаря судово-

го засiдання, перекладача суд повинен також вжити за-

ходiв до їх замiни, зазначивши в ухвалi про вiдкладення

провадження строк, упродовж якого ця замiна має бути

здiйснена.

Глава З

ПiДВiДОМЧiСТЬ ЦИВiЛЬНИХ СПРАВ СУДАМ

(Назва глави 3 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

М 1461-10 вiд 23.01.81)

Стаття 24. Цивiльнi справи, що розглядаються

судами

Судам пiдвiдомчi:

1) справи по спорах, що виникають з цивiльних, сi-

мейних, трудових i кооперативних правовiдносин, якщо

хоча б однiєю з сторiн у спорi є грощадянин, за винят-

70

ком випадкiв, коли вирiшення таких спорiв вiднесено

законом до вiдання iнших органiв;

2) справи, що виникають з адмiнiстративно-право-

вих вiдносин, перелiченi у статтi 236 цього Кодексу;

3) справи окремого провадження, перелiченi у статтi

254 цього Кодексу.

Судам пiдвiдомчi й iншi справи, вiднесенi законом до

їх компетенцiї,                           i

Суди також розглядають справи, в яких беруть участь

iноземнi громадяни, особи без громадянства, iноземнi

пiдприємства та органiзацiї.

(Стаття 24 iз змiнами, внесеними згiдно з Указами ПВР

вiд 15.10.66, № 1736-08 вiд 05.06.73, Л> 3764-08 вiд 25.04.75.

№ 2422-09 вiд 19.08.77, № 1461-10 вiд 23.01.81; Законом

Л'ч 2857-12 вiд 15.12.92)

1. У цивiльному процесуальному законодавствi сфор-

мульованi загальнi правила пiдвiдомчостi суду позовних

справ i окремi винятки з них. Згiдно з ч.i п.1 ст. 24 ЦПК

судам пiдвiдомчi справи по спорах, що виникають iз ци- -

вiльних, сiмейних, трудових i кооперативних правовiдно-

син, якщо хоча б однiєю iз сторiн у спорi є громадянин, за

винятком випадкiв, коли вирiшення таких спорiв вiдне-

сено законом до вiдання iнших органiв. Стаття 24 ЦПК,

таким чином, установлює три критерiї судової пiдвiдом-

чостi: наявнiсть спору про право цивiльне; характер спi-

'рних правовiдносин; суб'єктний склад спiрних правовiд-

носин.      '

Судам пiдвiдомчi тiльки тi справи, де є спiр про право.

Якщо мiж сторонами виник спiр про право цивiльне,

то такий спiр пiдвiдомчий суду. Проте суди iнколи вiд-

мовляють у прийняттi позовної заяви, незважаючи на те,

що мiж сторонами є спiр про право. Наприклад, у груднi

1969 р. гр-ка Клебанова звернулася з позовом до будiве-

льно-монтажного управлiння Кримської облспоживспiл-

ки про зобов'язання виконати договiр. Позивачка зазна-

чала, що рiшенням виконкому Сiмферопольської мiської

ради депутатiв трудящих вiд 17 сiчня 1967 р. будiвель-

но-монтажному управлiнню було дозволено провести ре-

конструкцiю будинку у м. Сiмферополi з надбудовою двох-

трьох поверхiв.

Правлiння облспоживспiлки за погодженням iз мi-

ськжитлоуправлiнням дозволило чотирьом працiвникам

71

 

 

облспоживспiлки, в тому числi й позивачцi, власними ко-

штами взяти участь у реконструкцiї будинку з наступ-

ним правом поселитися в ньому. На пiдставi цього 4 бе-

резня 1968 р. вона уклала договiр iз .будiвельно-монтаж-

ним управлiнням Кримської облспоживспiлки, вiдповiд-

но до якого сплатила управлiнню 3500 крб. з тим, щоб

пiсля закiнчення реконструкцiї їй було надано двокiм-

натну квартиру з усiма правами й обов'язками для квар-

тиронаймачiв у будинку мiсцевих рад.

Посилаючись на те, що вiдповiдачi, не виконали умов

i поселили у квартиру iнших мешканцiв, позивачка про-

сила суд зобов'язати їх виконати договiр.

Суддя Центрального районного суду м. Сiмферополя

ухвалою вiд 7 сiчня 1970 р. у прийняттi позовної заяви

вiдмовив. Вiн послався на те, що Клебанова пред'явила

позов про зобов'язання вiдповiдачiв надати їй жилу пло-

щу в реконструйованому будинку, а вирiшення цього пи-

тання до компетенцiї суду не належить. З цього ж вихо-

дила i судова колегiя по цивiльних справах обласвого

суду, залишивши ухвалу районного суду без змiни.

Проте погодитися з таким висновком не можна. Як

видно iз справи, позивачка свої вимоги обгрунтувала на-

явнiстю укладеного мiж нею та будiвельно-монтажним

управлiнням договором, обов'язки по якому вiдповiдачi

не виконують. Отже, в даному разi йшлося не про розпо-

дiл жилої площi, що не пiдлягає судовомурозгляду, а про

порушення спору про право цивiльне, який вiдповiдно до

ст. 24 ЦПК України пiдвiдомчий суду (Комаров В.В.

Цивiльне процесуальне право України: практика засто-

сування,- Харкiв,1993,- С. 41, 42).

Справи, в яких вiдсутнiй спiр про право, законодавець

виключає iз судової пiдвiдомчостi або встановлює спроще-

ний порядок їх розгляду. Наприклад, справи про розi-

рвання шлюбу при взаємнiй згодi подружжя вiднесенi до

ведення органiв РАГСу (ст. 41 КпШС).

Другим критерiєм судової пiдвiдомчостi є змiст пра-

вового спору. Згiдно зi ст. 24 ЦПК за своїм характером

спiр повинен виникати iз цивiльних, сiмейних, трудових

i кооперативних правовiдносин.

Однак наявнiсть спору про право i характер правовiд-

носин, з яких вiн виник, не дозволяє частково чи повнiстю

визначити пiдвiдомчiсть суду позовних вимог. Третiм

критерiєм визначення пiдвiдомчостi суду позовних справ,

\

72

є суб'єктний склад спiрних правовiдносин: судам пiдвi-

домчi вимоги по спорах, що виникають iз матерiальних

правовiдносин, якщо хоча б однiєю iз сторiн у спорi е гро-

мадянин. При цьому пiдвiдомчiсть справи загальним су-

дам має визначатися складом сторiн, указаним позива-

чем. Наприклад, у квiтнi 1997 р. фiрма <Спiка> звернула-

ся до суду з позовом до П. про усунення перешкод у ко-

ристуваннi майном та земельною дiлянкою. Позивач за-

значав, що за договором купiвлi-продажу вiд 27 вересня

1995 р. вiн придбав у власнiсть у СП ^Маркетинг, технiка,

комерцiя> майно: примiщення i технiчне обладнання. Рi-

шенням Потiївської сiльської ради вiд 16 травня 1996 р.

земельну дiлянку, на якiй розташованi адмiнiстративно-

технологiчнi будiвлi та обладнання, було видiлено фiрмi

<Спiка>. 7 червня 1996 р. їй видано державний акт на

право постiйного користування землею площею 4,48 га.

Посилаючись на те, що П. своїми фiзичними дiями пере-

шкоджає законному користуванню майном, позивач про-

сив зобов'язати його не чинити таких перешкод. 1

Радомишльський районний суд рiшенням вiд 6 трав-

ня 1997 р., залишеним без змiни ухвалою колегiї у цивi-

льних справах Житомирського обласного суду вiд 11 чер-

вня того ж року, зобов'язав П. не чинити перешкод фiрмi

<Спiка> в користуваннi зазначеним майном, яке нале-

жить їй на правi власностi.

Постановою президiї обласного суду вiд 13 березня

1998 р. за протестом заступника прокурора областi судо-

вi рiшення скасовано, а провадження у справi закрито.

Виконуючий обов'язки Голови Верховного Суду Укра-

їни порушив у протестi питання про скасування постано-

ви президiї обласного суду iз залишенням попереднiх

судових рiшень без змiни, мотивуючи це тим, що постано-

ва не вiдповiдає вимогам закону.

Скасовуючи судовi рiшення i закриваючи проваджен-

ня у справi, президiя обласного суду виходила з того, що

спiр iз приводу користування зазначеним у позовнiй за-

явi майном виник мiж двома юридичними особами: фiр-

мою <Спiка> i ТОВ <Добротвiр>, директором якого є П.,

отже судам загальної юрисдикцiї непiдвiдомчий. Такий

висновок є безпiдставним, оскiльки нi матерiалами спра-

ви, нi додатковими доказами не пiдтверджується.

Як випливає з матерiалiв справи i встановлено судом,

спiрне майно було предметом договору купiвлi-продажу

73

вiд 6 липня 1993 р., укладеного мiж дослiдним госпо-

дарством <Агрофiрма <Прогрес> i СП <Маркетинг, тех-

нiка, комерцiя>, та договору купiвлi-продажу вiд 27 ве-

ресня 1995 р., укладеного мiж зазначеним СП та фiрмою

<Спiка>. За таких обставин районний суд i колегiя обла-

сного суду дiйшли обгрунтованого висновку про те, що

фiрма <Спiка> згiдно з договором вiд 27 вересня 1995 р.

є належним власником спiрного майна, тому її вимоги

щодо захисту права власностi шляхом усунення перешкод

у його здiйсненнi пiдлягають задоволенню на пiдставi

ст.ст. 4, 48 Закону <Про власнiсть> вiд 07.02.1991 р.

Будь-якi данi про оспорювання договорiв купiвлi-про-

дажу спiрного майна сторонами чи ТОВ <Добротвiр>, яке

не було стороною в зазначених договорах, вiдсутнi. Немає

в матерiалах справи i вiдомостей про оспорювання юри-

дичною чи iншою особою права землекористування фiр-

ми <Спiка>. Вiдсутнiсть спору з цього приводу поряд з

iншими документами пiдтверджується також листом гв-

лови Потiївської сiльської ради М. вiд 15 квiтня 1997 р.

№ 23.

Крiм того, зi змiсту позовної заяви та iнших матерiа-

лiв, зокрема акта вiд 28 травня 1996 р., показань свiдка 3.,

постанови дiльничного iнспектора Радомишльського РВ

УМВС України в Житомирськiй областi вiд 29 серпня

1997 р., зрозумiло, гцо перешкоди в користуваннi майном

Чинилися позивачевi фiзичною особою - П.

На пiдставi цього суд обгрунтовано зобов'язав П. не

перешкоджати позивачевi у здiйсненнi ним прав власни-

ка спiрного майна. Таке рiшення суду не є перешкодою

для вирiшення спору мiж юридичними особами щодо за-

значеного майна арбiтражним судом (за наявностi тако-

го спору).

Виходячи з наведеного судова колегiя в цивiльних

справах Верховного Суду України постанову президiї

Житомирського обласного суду скасувала як необгрунто-

вану, а рiшення районного суду та ухвалу судової колегiї

у цивiльних справах обласного суду залишила в силi (Рi-

шення Верховного Суду України: Щорiчник.- Ю., 1999.-

С. 58,59).

Проте не всi спори, в яких однiєю iз сторiн є громадя-

нин, пiдвiдомчi загальним судам. З прийняттям Закону

України <Про банкрутство> вiд 14.05.1992 р. в редакцiї

Закону України <Про вiдновлення платоспроможностi бо-

 

ржника або визнання його банкрутом> вiд 30.06.1999 р.

з'явилася нова категорiя справ - про бакрутство, пiд яким

розумiється пов'язана з недостатньою кiлькiстю активiв

у лiквiднiй формi нездатнiсть юридичної особи - суб'єк-

та пiдприємницької дiяльностi - задовольнити в установ-

лений строк пред'явленi до нього з боку кредиторiв вимо-

ги i виконати зобов'язання перед бюджетом. Оголосити

банкрутом можна лише в судовому порядку рiшенням

арбiтражного суду. Законодавець виключає можливiсть зве-

рнення за розглядом вимоги про визнання особи банкру-

том в якийсь iнший орган. Установлена таким чином

пiдвiдомчiсть вказаної вимоги е iмперативною.

Правом на пред'явлення в арбiтражному судi вимоги

про визнання боржника банкрутом мають поряд з юри-

дичною особою i громадяни - кредитори, якi мають пiд-

твердженi належними документами майновi вимоги до

боржника, крiм кредиторiв, майновi вимоги, яких повнiс-

тю забезпеченi заставою.

Вiдповiдно до от. 1 АПК України господарчi спори

з участю громадян-пiдприємцiв переданi також на роз-

гляд арбiтражних судiв.

2. Суду пiдвiдомчi спори, що виникають з цивiльних

правовiдносин, тобто майнових i особистих немайнових

вiдносин, урегульованих цивiльним правом.

Найбiльш поширенi в судовiй практицi цивiльно-пра-

вовi спори, пов'язанi з правом приватної власностi, жит-

ловi спори, спори, що виникають iз зобов'язального права,

а також спори вiдносно застосування законодавства про

захист прав споживачiв. Менш поширеними є спори, якi

виникають щодо застосування положень законодавства

про зовнiшньоекономiчну дiяльнiсть, та спори мiж iнозе-

мними iнвесторами i державою.

Згiдно з п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду Укра-

їни вiд 22.12.1995 р. № 20 <Про судову практику у спра-

вах за позовами про захист права приватної власностi>

судам пiдвiдомчi такi спори:

а) про визнання права власностi на майно, про ви-

требування майна з чужого незаконного володiння (а в

передбачених законом випадках i вiд добросовiсного на-

бувача) чи вiдшкодування його вартостi, про усунення iн-

ших порушень прав власника;                   >

б) про визначення порядку володiння, користуван-

ня i розпорядження майном, що є спiльною власнiстю;

75

в) про подiл спiльного майна або видiл з нього час-

тки;

г) про визнання недiйсними угод про вiдчуження

майна та дiйсними - у випадках, передбачених ч. 2 ст.

47 ЦК, а також про визнання незаконними актiв держа-

вних органiв, органiв мiсцевого самоврядування про не-

правомiрне втручання у здiйснення власником правомоч-

ностей щодо володiння, користування i розпорядження

своїм майном;

д) про переведення прав i обов'язкiв покупця за до-

говором купiвлi-продажу, укладеним учасником спiль-

ної часткової власностi щодо своєї частки з порушенням

права iншого учасника даної спiльної власностi на при-

вiлеєву купiвлю цiєї частки;

е) про передачу у приватну власнiсть майва, яке за

законом пiдлягає вiдчуженню громадянину (зокрема, вiд-

повiдно до ст. 1 Закону України <Про приватизацiю дер-

жавного житлового фонду> пiдлягають передачi сiм'ям'

наймачiв квартири (будинки) та належнi до них господар-

ськi споруди i примiщення; згiдно з п. 12 ст. 20, п. 1 ст. 21,

п. 10 ст. 22 Закону України <Про статус i соцiальний

захист громадян, якi постраждали внаслiдок Чорнобиль-

ської катастрофи> вiдповiдним категорiям цих грома-

дян передаються у власнiсть жилi примiщення тощо);

є) про визнання недiйсною угоди про вiдчуження

квартири (будинку) з громадського житлового фонду з

порушенням передбаченого ст. 15 Закону <Про власнiсть>

права наймача цього примiщення на придбання його у

власнiсть або про переведення на наймача прав i обов'яз-

кiв набувача за цiєю угодою;

ж) про вiдшкодування шкоди, заподiяної майну, або

збиткiв, завданих порушенням права власника (включа-

ючи й неодержанi доходи);

з) про виключення майна з опису.

Судами розглядаються й iншi позови, пов'язанi з охо-

роною права приватної власностi.

Вiдповiднi положення щодо захисту права приватної

власностi поширюються також i на особу, яка хоча й не є

власником, але володiє майном з пiдстав, передбачених за-

коном чи договором (Постанови Пленуму Верховного Суду

України в цивiльних справах // Бюл. законодавства i юрид.

практики України.- 1999.- М" 5.- С. 185, 186).

76

3. Спори, що виникають iз житлових правовiдносин,

також у своїй бiльшостi пiдвiдомчi судам. Судовому роз-

гляду, як зазначено у п. 2 постанови Пленуму Верховного

Суду України вiд 12.04.1985 р. № 2 <Про деякi питання,

що виникли в практицi застосування судами Житлового

кодексу України>, пiдлягають спори, пов'язанi з догово-

ром найму жилого примiщення, i зокрема: про надання

наймачевi звiльненого жилого примiщення у квартирi, в

якiй вiн проживає, якщо йому вiдмовлено в наданнi цьо-

го примiщення або на нього видано ордер iншiй особi, чи

воно передано iншому наймачевi, який проживає в цiй же

квартирi; про вiдмову у видачi охоронного свiдоцтва; про

примусовий обмiн займаного жилого примiщення; про

вiдмову пiдприємства, установи та органiзацiї (крiм кол-

госпiв) у згодi на обмiн або виконкому - у видачi обмiн-

ного ордера; про переселення на час капiтального ремон-

ту жилого будинку; про вiдмову в наданнi жилого примi-

щення, що збереглося пiсля капiтального ремонту; про

визнання i втрату права на жиле примiщення; про вида-

чу ордера на жиле примiщення, що надається згiдно зi

ст.ст. 52, 53 Житлового кодексу (далi - ЖК) у будинку

вiдомчого житлового фонду за спiльним рiшенням адмi-

нiстрацiї i профспiлкового комiтету або в будинку гро-

мадського житлового фонду за спiльним рiшенням орга-

ну Громадської органiзацiї i профспiлкового комiтету з

наступним повiдомленням виконкому мiсцевої ради про

надання жилого примiщення для заселення у випадку

вiдмови" виконкому у видачi ордера; про надання жилого

примiщення за вимогами громадян, якi мають право на

позачергове надання жилих примiщень, у тому числi у

випадках порушення встановленого законодавством стро-

ку надання житла, та iн. (Постанови Пленуму Верховно-

го Суду України в цивiльних справах / / Бюл. законодав-

ства i юрид. практики України.- 1999.-- № 5.- С. 47).

4. Судам пiдвiдомчi спори у разi порушення законо-

давства про захист прав споживачiв-громадян господа-

рюючими суб'єктами у сферi торгiвлi, громадського хар-

чування i послуг, зокрема:

- про вiдмову споживачевi в реалiзацiї його пра-

ва;

- про випуск або реалiзацiю товару, виконання ро-

боти, надання послуги, що не вiдповiдає вимогам норма-

тивних документiв;

77

- про реалiзацiю товару, виконання роботи, надан-

ня послуги, що пiдлягає обов'язковiй сертифiкацiї, але не

має сертифiката вiдповiдностi;

- про випуск, реалiзацiйi товару, виконання роботи,

надання послуги, що не вiдповiдає вимогам нормативних

документiв стосовно безпеки для життя, здоров'я та май-

на споживачiв i навколишнього природного середовища;

- про реалiзацiю товару (виконання роботи, надан-

ня послуги), забороненого до випуску та реалiзацiї вiдпо-

вiдним державним органом;

- про реалiзацiю небезпечного товару (отрути, от-

рутохiмiкату, вибухо- i вогненебезпечної речовини тощо)

без належного попереджувального маркування, а також

без iнформацiї про правила та умови безпечного його ви-

користання;

- про вiдсутнiсть необхiдної, доступної та достовiр-

ної iнформацiї про товар, роботу, послугу;

- про створення перешкод службовiй особi держа-

вного органу у справах захисту прав споживачiв у прове-

деннi перевiрки якостi товарiв, виконуваних-(виконаних)

робiт, послуг, що надавалися (наданих), а також правил

торговельного та iнших видiв обслуговування;

- про реалiзацiю товару, термiн придатностi якого

минув;                                       "

- про порушення умов договору мiж споживачем

i продавцем (виконавцем) на виконання роботи, надання

послуги (ст. 23 Закону України <Про захист прав спожи-

вачiв>).

5. Судам пiдвiдомчi спрри, гцо виникають при застосу-

ваннi Закону України <Про зовнiшньоекономiчну дiяль-

нiсть> вiд 16.04.1991 р., зокрема, про стягнення матерiаль-

ного вiдшкодування прямих, побiчних збиткiв, упущеної

вигоди, матерiального вiдшкодування моральної шкоди,

якщо однiєю iз сторiн у спорi є фiзична особа або держава.

Мiждержавнi спори, якi можуть виникнути в резуль-

татi дiй України при застосуваннi законодавства про зов-

нiшньоекономiчну дiяльнiсть, вирiшуються у погоджено-

му сторонами порядку згiдно з нормами мiжнародного

права (ст.ст. 33, 38, 39 Закону <Про зовнiшньоекономiчну

дiяльнiсть).

6. Згiдно зi ст. 50 Декрету Кабiнету Мiнiстрiв України

<Про режим iноземного iнвестування> вiд 20.05.1993 р.

спори-мiж iноземними iнвесторами i державою з питань

державного регулювання iноземних iнвестицiй та дiяль-

ностi пiдприємств з iноземними iнвестицiями пiдлягають

розгляду в судах України, якщо iнше не передбачено мiж-

народними договорами України про захист iноземних

iнвестицiй.

Усi iншi спори, не зазначенi в ч. 1 цiєї статтi, пiдляга-

ють розгляду в судах та (або) арбiтражних судах України

чи за домовленiстю сторiн - у третейських судах, у тому

числi за кордоном.

7. Спори, що виникають iз шлюбно-сiмейних правовiд-

носин, як правило, пiдвiдомчi суду. Вiдповiдно до ст. б2

КпШС захист прав, що виникають iз шлюбних та сiмей-

них вiдеосин, здiйснюється судом, органами опiки i пiк-

лування та органами запису актiв громадянського стану,

Захист прав, що виникають iз шлюбних та сiмейних

вiдносин, здiйснюється також товариськими судами, тру-

довими колективами, профспiлковими та iншими громад-

ськими органiзацiями у випадках i в порядку, встановле-

них законодавством.

Право вибору того чи iншого юрисдикцiйного органу

належить особi, права якої порушенi, тобтомає мiсце аль-

тернативна пiдвiдомчiсть.

Вiдповiдно до^ст. 6 Закону України <Про органи i

служби у справах неповнолiтнiх та спецiальнi установи

для неповнолiтнiх> вiд 24.01.1995 р. спори, що виника-

ють iз сiмейних правовiдносин, розглядаються спецiаль-

но уповноваженими на те суддями (складом суддiв).

Як зазначено в п. 2 постанови Пленуму Верховного

\  Суду України вiд 12.06.1998 р. № 16 <Про застосування

деяких норм Кодексу про шлюб та сiм'ю України>, на-

званi суддi (склади суддiв), зокрема, розглядають:

- у порядку позовного провадження справи про розi-

рвання шлюбу та визнання його недiйсним; спори мiж

батьками щодо мiсця проживання їхнiх неповнолiтнiх

дiтей, про вiдiбрання дiтей, позбавлення батькiвських прав;

про виселення громадян у разi неможливостi їх спiльно-

го проживання з дiтьми, щодо яких вони позбавленi бать-

кiвських прав; справи про поновлення батькiвських прав;

про право дiда й баби на спiлкування з неповнолiтнiми

онуками; про встановлення або оспорювання батькiвст-

ва; спори з iнших питань, пов'язаних з особистими i май-

новими правами неповнолiтнiх;

79

- в окремому провадженнi справи про обмеження ба-

тькiв у дiєздатностi, про усиновлення, про встановлення

факту батькiвства, факту визнання батькiвства, факту пе-

ребування у фактичних шлюбних вiдносинах, якщо останнi

виникли до 08.07.1944 р. i один iз подружжя помер (По-

станови Пленуму Верховного Суду України в цивiльних

справах II Бюл. законодавства i юрид. практики Украї-

ни.- 1999.- № 5.- С. 219).

8. Трудовi спори розглядаються комiсiями по трудових

спорах i районними (мiськими) судами (ст. 221 КЗпП).

У передбаченому порядку пiдлягають розгляду iндивiдуа-

льнi трудовi спори працiвникiв усiх пiдприємств, установ,

органiзацiй незалежно вiд форми власностi, виду дiяльно-

стi i галузевої належностi, в тому числi членiв коодерати-

вiв, їх об'єднань, членiв колективних сiльськогосподарсь-

ких пiдприємств, членiв iнших громадських органiзацiй,

якi перебували з ними у трудових вiдносинах, членiв се-

лянських (фермерських) господарств, осiб, якi працюють,

за Трудовим договором iз фiзичними особами.

Спори, пов'язанi з вiдстороненням працiвникiв вiд

роботи за постановою прокурора або слiдчого, не пiдляга-

ють судовому розгляду в порядку цивiльного судочинст-

ва, а вирiшуються в порядку, встановленому для оскар-

ження постанов цих органiв. Пiсля скасування такої по-

станови трудовий спiр вирiшується в загальному поряд-

ку згiдно з п.2 постанови Пленуму Верховного Суду Укра-

їни вiд 06.11.1992 р. № 9 <Про практику розгляду суда-

ми трудових спорiв> (Постанови Пленуму Верховного

Суду України в цивiльних справах.- Бюл. законодавст-

ва i юрид. практики України.- 1999.- № 5.- С. 141).

За загальним правилом iндивiдуальнi трудовi спори

вирiшуються судами безпосередньо або пiсля їх попере-

днього розгляду комiсiєю по трудових спорах.

У будь-якому разi безпосередньо в районних (мiських)

судах розглядаються заяви звiльнених працiвникiв про

поновлення на роботi незалежно вiд пiдстави припинен-

ня трудового договору, змiну дати i формулювання при-

чин звiльнення, оплату за час вимушеного прогулу або ви-

конання нижчеоплачуваної роботи, про виключення з чле-

нiв кооперативу, колективного сiльськогосподарського

пiдприємства, iншої громадської органiзацiї, а також за

заявами керiвникiв пiдприємства, установи, органiзацiї

(фiлiалу, представництва, вiддiлення та iншого вiдокрем-

80

леного пiдроздiлу), їх заступникiв, головних бухгалтерiв

пiдприємств, установ, органiзацiй, їх заступникiв, а також

службових осiб митних органiв, державних податкових

адмiнiстрацiй, яким присвоєно персональнi звання, i слу-

жбових осiб державної контрольно-ревiзiйної служби та

органiв державного контролю за цiнами, керiвних пра-

цiвникiв, якi обираються, затверджуються або признача-

ються на посади державними органами, органами мiсце-

вого самоврядування, а також громадськими органiзацiя-

ми та iншими об'єднаннями громадян, крiм цього i спо-

ри з питань переведення на iншу роботу i накладення

дисциплiнарних стягнень.

Слiд мати на увазi, що Пленум Верховного Суду Укра-

їни в п. 8 постанови вiд 01.11.1996 р. № 9 <Про застосу-

вання Конституцiї України при здiйсненнi правосуддя>

роз'яснив, що суд не вправi вiдмовити особi у прийняттi

позовної заяви лише з тiєї пiдстави, що її вимоги можуть

бути розглянутi в передбаченому законом досудовому

порядку (Постанови Пленуму Верховного Суду України

(1995-1998) //Бюл. законодавства i юрид. практики

України.- 1998.- № 8.- С. 51).

9. Спори, що виникають iз кооперативних правовiдно-

син, рiзноманiтнi.

Спори, що виникають з iндивiдуального членства у спо-

живчому товариствi при здiйсненнi торговельної, заготi-

вельної чи виробничої дiяльностi, згiдно з Законом Укра-

їни <Про споживчу кооперацiю> вiд 10.04.1992 р. вирi-

шуються загальними зборами, зборами уповноважених

товариства або судом.

Вiдповiдно до ст. 26 Закону України <Про колективне

сiльськогосподарське пiдприємство> вiд 14.02.1992 р. суду

пiдвiдомчi спори про стягнення збиткiв, завданих пiдпри-

ємству в результатi виконання вказiвок державних або

.iнших органiв чи посадових осiб, якi порушили права пiд-

приємства, а також внаслiдок неналежного здiйснення

такими органами чи посадовими особами передбачених

законодавством обов'язкiв щодо пiдприємства.

Згiдно з п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду Укра-

їни вiд 28.06.1991 р. № 5 <Про практику розгляду судами

цивiльних справ, пов'язаних з дiяльнiстю гаражно-будiве-

льних кооперативiв> судам пiдвiдомчi спори мiж гараж-

/' но-будiвельними кооперативами (ГБК), їх членами та iн-

' шими особами. Судам, зокрема, пiдвiдомчi такi справи:

81

- за скаргами засновникiв кооперативу з вимога-

ми покласти на виконавчий орган сiльської, селищної,

мiської, районної у мiстi ради обов'язок зареєструвати

гаражно-будiвельний кооператив, якщо останнiми в цьо-

му було вiдмовлено або не проведено реєстрацiї у п'яти-

денний строк з моменту подання заяви i необхiдних до-

кументiв;

- за заявами гаражнобудiвельних кооперативiв про

визнання неправильним рiшення виконавчого органу сiль-

ської, селищної, мiської, районної у мiстi ради про вiдмо-

ву у згодi на внесення змiн та доповнень до статуту коо-

перативу (невирiшення цього питання в п'ятиденний '

строк);

- за позовами кооперативiв про звiльнення гараж-

ного примiщення (стоянки), стягнення внескiв на утри-

мання й експлуатацiю гаражiв-стоянок, вiдшкодування

шкоди, заподiяної майну кооперативу;

- за позовами членiв кооперативу про неправиль-

нiсть виключення з кооперативу, витребування гаража (гат

ражного примiщення, боксу, стоянки) з чужого незакон-

ного володiння, усунення перешкод у користуваннi гара-

жем та iнших порушень їх прав, про стягнення паю, не

повернутого в установленi статутом кооперативу строки

пiсля вибуття або виключення з кооперативу;

- за позовом дружини члена ГБК i членiв його

сiм'ї, якi брали участь у придбаннi гаража (внесеннi паю),

про визнання права власностi на пай i на гараж, про пере-

важне право на вступ у члени кооперативу;

- за позовами спадкоємцiв членiв ГБК про визнан-

ня права власностi на гараж, про неправильнiсть вiдмови

у прийняттi у члени кооперативу, про стягнення вартостi

спадкової частки в гаражi зi спадкоємця, прийнятого до

кооперативу, про стягнення з кооперативу паю, а при по-

внiй сплатi спадкоємцем пайового внеску - вартостi га-

, ражного примiщення, якщо вiдповiдно нiхто iз спадкоєм-

цiв не вступив до кооперативу i не розпорядився гара-

жем.

Вiдповiдно до п. З названої постанови Пленуму Верхо-

вного Суду України судам непiдвiдомчi спори ГБК з iн-

шим кооперативом, пiдприємством, установою, органiза-

цiєю, об'єднанням, у тому числi спори щодо визнання права

власностi на самовiльно збудованi гаражi або їх знесення

(Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивiль-

них справах II Бюл. законодавства i'юрид. практики

України.- 1999.- № 5.- С. 101, 102).

10. У статтi 24 ЦПК, де сформульованi критерiї пiдвi-

домчостi суду позовних вимог, не вказуються спори, що

виникають iз земельних правовiдносин. Хоча Земельний

кодекс України (далi - ЗК) iстотно пiднiс значення судо-

вої форми захисту права на землю та його роль у забезпе-

ченнi стабiльностi земельних вiдносин, але остаточно пи-

тання про пiдвiдомчiсть спорiв, пов'язаних iз земельними

правовiдносинами, не вирiшив.

Норми про пiдвiдомчiсть земельних спорiв мiстить

Земельний кодекс. Виходячи з правової природи тих або

iнших видiв земельних вiдносин, можна видiлити двi групи

земельних спорiв: спори, що виникають мцк рiвноправ-

ними учасниками земельних вiдносин (землекористува-

чами i покровителями, iншими органiзацiями i громадя-

нами) у процесi здiйснення правомочностi по володiнню,

користуванню i розпорядженню землею; спори, що вини-

кають у рамках земельних вiдносин при встановленнi, змi-

нах i припиненнi прав на землю актами рад народних

депутатiв та iнших органiв, що здiйснюють владнi функ-

цiї по розпорядженню земельними ресурсами.

Складнiсть у визначеннi пiдвiдомчостi суду земельних

спорiв зумовлена тим, що друга група спорiв iснує в тiсно-

му зв'язку з адмiнiстративно-правовими вiдносинами.

В цьому випадку слiд виходити з того, що коли управлiн-

ськi дiї порушують земельнi права, якi вже е, або чинять

опiр їх реалiзацiї, то спори, що виникають у зв'язку з цим,

пiдвiдомчi суду. Такої позицiї дотримується i Верховний

Суд України. Наприклад, роз'яснюючи положення ст.ст.

8,124 Конституцiї України, ст.ст. 5, 17, 26, 27, 287, 31, 42,

43, 44, 51, 103,104, 105, 107, 112, 114, 116 Земельного ко-

дексу, ст. 5 Закону України <Про селянське (фермерське)

господарство>. Верховний Суд України у п. 2 постанови

вiд 25.12.1996 р. № 13 <Про практику застосування су-

дами земельного законодавства при розглядi цивiльних

справ> наводив практично всi пiдвiдомчi суду можливi

спори, якi можуть виникнути iз земельних правовiдно-

син, i зокрема такi:

- про надання земельної дiлянки для ведення (ство-

рення) селянського (фермерського) господарства в разi

83

вiдмови в цьому рiшенням районної, мiської (в адмiнiст-

ративному пiдпорядкуваннi якої є район) ради;

- про визнання незаконним рiшення сiльської, се-

лищної, мiської ради про вiдмову передати громадянину

у приватну власнiсть земельну дiлянку, надану йому для

ведення особистого пiдсобного господарства, будiвництва

й обслуговування жилого будинку та господарських бу-

дiвель (присадибну дiлянку), садiвництва, дачного й гара-

жного будiвництва;

- про захист i поновлення порушених прав влас-

никiв земельних дiлянок i землекористувачiв, усунення

перешкоду використаннi земельних дiлянок;

- про скорочення за наявностi поважних причин

шестирiчного строку, протягом якого громадянам забо-

роняється вiдчужувати земельну дiлянку, передану у вла-

снiсть для ведення селянського (фермерського) госпо-

дарства;

- про припинення права користування земельною

дiлянкою або права власностi на неї у випадках, передба-

чених Земельним кодексом;

- про вилучення (викуп) земельних дiлянок за за-

явами вiдповiдних рад, пiдприємств, установ та органiзацiй;

- про вiдшкодування власникам землi та землеко-

ристувачам збиткiв i приведення земельної дiлянки у

стан, придатний для її використання за призначенням,

пiдприємствами, органiзацiями, якi проводили розвiдува-

льнi роботи;

- про вирiшення спорiв мiж власниками жилих

будинкiв, розташованих на сумiжних (сусiднiх) дiлянках,

щодо усунення перешкод у користуваннi останнiми;

- про визначення порядку розпорядження земель-

ною дiлянкою та її використання громадянами, яким

жилий будинок, господарськi будiвлi i споруди належать

на правi спiльної (сумiсної або часткової) власностi;

- про визнання недiйсними договорiв купiвлi-про-

дажу, дарування, застави, самовiльного обмiну земельних

дiлянок землекористувачами, в тому числi орендарями, а

також угод, укладених власниками землi з порушенням

установленого для них порядку придбання або вiдчужен-

ня земельних дiлянок;

- про повернення самовiльно зайнятих земельних

дiлянок, приведення їх у придатний для використання

стан, знесення зведених на них будiвель i споруд;

84

- про вирiшення земельного спору, що вiдповiдно

до визначеної Земельним кодексом компетенцiї розгля-

дався радою, з рiшенням якої заявник не погоджується;

- про вирiшення .майнових спорiв, пов'язаних iз

земельними вiдносинами, в тому числi про вiдшкодуван-

ня збиткiв, заподiяних вилученням (викупом) або тимча-

совим зайняттям земельних дiлянок, обмеженням прав

власникiв землi, орендарiв та iнших землекористувачiв,

погiршенням якостi земель чи приведенням їх у непри-

датний для використання за цiльовим призначенням стан

внаслiдок негативного впливу, спричиненого дiяльнiстю

пiдприємств, установ, органiзацiй та громадян, або шкоди,

заподiяної їх неправомiрними дiями, що спричинили псу-

вання, погiршення якостi земель чи приведення їх у не-

придатнiсть;

- про вирiшення спорiв мiж суб'єктами права коле-

ктивної власностi на землю (ст. 5 ЗК) i членами цих юри-

дичних осiб (або їх спадкоємцями) про право на земельну

частку, мiж садiвницькими товариствами та їх членами,

мiж членами такого товариства i членами їх сiмей або iн-

шими особами щодо використання наданої члену товари-

ства земельної дiлянки та усунення перешкод у цьому.

Спори ж про встановлення меж земельних дiлянок

в натурi i отримання документа, який пiдтверджує дане

право, судам непiдвiдомчi, бо це належить до компетенцiї

землевпоряджувальних органiзацiй (ст. 22 ЗК).

Ураховуючи, що пiдвiдомчiсть - iнститут цивiльного

процесуального права, думається, що i питання про пiдвi-

домчiсть спорiв, якi виникають iз земельних правовiдно-

син, має бути вирiшено в цивiльному процесуальному за-

конодавствi. У зв'язку з цим у ст. 24 ЦПК слiд внести

доповнення про те, що суду пiдвiдомчi спори, якi виника-

ють iз земельних правовiдносин. Таке доповнення дозво-

лить уникнути необхiдностi в Земельному кодексi давати

перелiк спорiв, пiдвiдомчих суду.

11. У статтi 24 ЦПК мiстяться загальнi правила (кри-

терiї) пiдвiдомчостi позовних справ. Вiдносно справ, що

виникають з адмiнiстративно-правових вiдносин, ЦПК

закрiпив iнший принцип - виключної пiдвiдомчостi,

визначив справи, що належать до ведення суду. В пунктi

2 ч. 1 цiєї статтi сказано, що судам пiдвiдомчi справи, якi

виникають з адмiнiстративно-правових вiдносин, перелi-

ченi у ст. 236 ЦПК, а саме:

. 85

1) по скаргах на неправильностi у списках вибор-

цiв та у списках громадян, якi мають право брати участь

у референдумi;

2) по скаргах на рiшення i-дiї територiальної, окру-

жної (територiальної) виборчої комiсiї по виборах депу-

татiв i голiв сiльських, селищних, районних, мiських, ра-

йонних у мiстах, обласних рад та заявах про скасування

рiшення виборчої комiсiї про реєстрацiю кандидата;

3) по скаргах на рiшення, дiї або бездiяльнiсть

Центральної виборчої комiсiї, територiальної, дiльнич-

ної та окружної виборчих комiсiй по виборах Президен-

та України та заявах про скасування реєстрацiї кандида-

том у Президенти України;

4) по скаргах, заявах про скасування рiшення, дiї

або бездiяльнiсть виборчих комiсiй по виборах народних

депутатiв України;

5) по скаргах на рiшення, дiї або бездiяльнiсть

Центральної виборчої комiсiї;                         '

6) по заявах про дострокове припинення повнова- ~

жень народного депутата України у разi невиконання ним

вимог щодо несумiсництва депутатської дiяльностi з iн-

шими видами дiяльностi;

7) по скаргах на дiї органiв i службових осiб у зв'я-

зку з накладенням адмiнiстративних стягнень;

8) по скаргах громадян на рiшення, дiї або бездiя-

льнiсть державних органiв, юридичних чи службових осiб

у сферi управлiнської дiяльностi;

9) по скаргах на рiшення, прийнятi вiдносно релi-

гiйних органiзацiй;

10) за заявами прокурора про визнання правового

акта незаконним;

11) про стягнення з громадян недоїмки по подат-

ках, самооподаткуванню сiльського населення та держав-

ному обов'язковому страхуванню.

Сутнiсть цих справ полягає в тому, що суд здiйснює

контроль за виконавчо-розпорядчою дiяльнiстю держав-

них органiв, юридичних i посадових осiб, необхiдних для

захисту прав i законних iнтересiв суб'єктiв державних,

адмiнiстративних i фiнансово-податкових правовiдносин.

Судом перевiряються законнiсть та обгрунтованiсть дiй

адмiнiстративних органiв чи службових осiб при розгля-

дi не тiльки справ, перелiчених у ст. 236 ЦПК, але й справ

у позовному порядку. Так, у п. 2 постанови Пленуму Вер-

 

ховного Суду України вiд 12.04.1985 р. № 2 <Про деякi

питання, що виникли в практицi застосування судами

Житлового кодексу України> зазначено, що вiдповiдно

до ст. 24 ЦПК судовому розгляду пiдлягають спори, по-

в'язанi з договором найму жилого примiщення, зокрема:

про надання наймачевi звiльненого жилого примiщення

у квартирi, в якiй вiн проживає, якщо йому вiдмовлено

в наданнi цього примiщення або на нього видано ордер

iншiй особi, чи воно передаро iншому наймачевi, який про-

живає в тiй же квартирi; про вiдмову у видачi охоронного

свiдоцтва; про вiдмову пiдприємств, установ, органiзацiй

(крiм колгоспiв) у згодi на обмiн або виконкому - у ви-

дачi обмiнного ордера; про переселення на час капiталь-

ного ремонту жилого будинку. Це пов'язано з тим, що

жоден iз наведених вище спорiв не носить у чистому ви-

глядi адмiнiстративно-правового характеру, цi та деякi

iншi спори ускладненi елементами iнших матерiально-

правових вiдносин. У таких справах органiчно поєднанi

спiр про адмiнiстративний акт i спiр про суб'єктивне ци-

вiльне право, що виникло на основi адмiнiстративного акта

(Постанови Пленуму Верховного Суду України 'в цивiль-

них справах II Бюл. законодавства i юрид. практики

України.- 1999.- № 5.- С. 47).

Таким чином, критерiєм вiднесення до судової пiдвi-

домчостi справ, що виникають з адмiнiстративно-право-

вих вiдносин, є характер спору, який виникає з адмiнiстра-

тивно-правових вiдносин, не пов'язаного з будь-якими

цивiльно-правовими наслiдками. Крiм того, повинна бути

пряма вказiвка в законi на вiднесення справи до судової

пiдвiдомчостi.

12. Судам пiдвiдомчi справи окремого провадження,

в яких суд вирiшує не спiр про право цивiльне, а вимогу

до суду про встановлення юридичних фактiв, правового

статусу громадянина чи майна, тобто таких обставин при

наявностi або вiдсутностi яких закон передбачає виник-

нення, змiну чи; припинення майнових i особистих не-

майнових прав.

Згiдно зi ст. 254 ЦПК судам пiдвiдомчi такi справи

окремого провадження: про визнання громадянина обме-

жено дiєздатним чи недiєздатним; про визнання грома-

дянина безвiсно вiдсутнiм чи про оголошення громадя-

нина померлим; про усиновлення дiтей, якi проживають

на територiї України; про встановлення неправильностi

Я7

запису в актах громадянського стану; про встановлення

фактiв, що мають юридичне значення; про вiдновлення

прав на втраченi цiннi папери на пред'явника; про оска-

рження нотарiальних дiй або вiдмови в їх вчиненнi.

Перелiк справ окремого провадження, пiдвiдомчих суду,

є вичерпним i розширеному тлумаченню не пiдлягає.

13. Положення коментованої статтi про те, що судам /

пiдвiдомчi й iншi справи, вiднесенi законом до їх ком-

петенцiї втратило чиннiсть у зв'язку з прийняттям Кон-

ституцiї України. У статтi 124 Конституцiї зазначено,

що юрисдикцiя судiв поширюється на всi правовiдноси-

ни, що виникають у державi. Вiдповiдно до п. 8 постано-

ви Пленуму Верховного Суду України вiд 01.11.1996 р.

№ 9 <Про застосування Конституцiї України при здiйс-

неннi правосуддя>' це конституцiйне положення слiд

розумiти таким чином, що судам пiдвiдомчi всi спори

про захист прав i свобод незалежно вiд того, чи вiднесенi

законом тi чи iншi спори до їх' компетенцiї (Постано-

ви Пленуму Верховного Суду України (1995-1998).

Правовi позицiї щодо розгляду судами окремих катего-

рiй цивiльних справ / / Бюл. законодавства i юрид. прак-

тики України.- 1998.- №8.- С.51).

14. iноземнi громадяни, особи без громадянства, iнозе-

мнi пiдприємства й органiзацiї мають право звертатися

до судiв України i користуються цивiльними процесуаль-

ними правами нарiвнi з громадянами України. Цивiльне

процесуальне законодавство України не мiстить обмежень

чи умов, виконання яких необхiдно iноземним особам

для звернення до суду. Тому коментована стаття перед-

бачає пiдвiдомчiсть суду спорiв, в яких беруть участь iно-

земнi громадяни, особи без громадянства, iноземнi пiдпри-

ємства та органiзацiї.

Стаття 25. Пiдвiдомчiсть цивiльних справ

товариським i третейським судам

У випадках, передбачених законом, цивiльнi справи

можуть розглядатись товариськими i третейськими су-

дами в порядку, передбаченому Положенням про това-

риськi суди i Положенням про третейськi суди України.

У випадках, передбачених законом або мiжнародни-

ми договорами, спори, що виникають з цивiльних пра-

вовiдносин, за згодою сторiн можуть бути переданi на

вирiшення Мiжнародного комерцiйного арбiтражного

суду чи Морської арбiтражної комiсiї при Торгово-про-

мисловiй палатi України.

(Стаття 25 iз змiнами, внесеними згiдно з Указами ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81, № 5207-11 вiд 11.01.88; Законами

№ 2857-12 вiд 15.12.92. Л'" 68/95-ВР вiд 15.02.95)

1. Можливiсть здiйснення захисту права товариськими

i третейськими судами передбачено ч. 2 ст. 6 ЦК. Дiяль-

нiсть товариських судiв регламентується Положенням про

товариськi суди Української РСР, затвердженим Указом

Президiї Верховної Ради УРСР вiд 23.03.1977 р. (Вiдом.

Верхов. Ради УРСР.- 1977- № 14- С. 132).

Згiдно зi ст. 7 Положення товариському суду пiдвiдо-

мчi справи про пошкодження житлових, нежитлових при-

мiщень i комунального устаткування (п. 9).

Товариський суд розглядає справи про порушення пра-

вил внутрiшнього розпорядку у квартирах i гуртожит-

ках, про спори мешканцiв по використанню пiдсобних

примiщень, будинкових служб, оплату комунальних по-

слуг, оплату витрат на ремонт мiсць загального користу-

вання (п. 10). Такi справи виникають внаслiдок пору-

шень Правил користування примiщеннями жилих будин-

кiв i прибудованими територiями, затверджених Постано-

вою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 08.10.1992 р. У пунк-

тi 42 цих Правил зазначено, що спори мiж власниками,

наймачами, орендарями у квартирах, в яких проживає два

i бiльше власникiв, наймачiв, орендарiв, про ремонт, при-

бирання i використання пiдсобних примiщень, розподiл

витрат на оплату комунальних та iнших послуг розгляда-

ється товариськими судами.

Товариському суду пiдвiдомчi також спори про поря-

док користування будiвлями, що складають загальну вла-

снiсть двох або декiлькох громадян, спори про подiл май-

на мiж подружжям (п. 11).

2. Для вирiшення цивiльно-правових спорiв у перед-

бачених законом випадках особи можуть звертатися до

третейських судiв. Сутнiсть третейських судiв полягає в

тому, що вони є недержавними органами цивiльної юрис-

дикцiї.

Для них характернi такi риси: а) особливий порядок

визначення їх компетенцiї; б) особливий порядок орга-

89

нiзацiї вирiшення цивiльно-правових спорiв; в) особли-

вий порядок розгляду справ; г) особливий порядок вико-

нання рiшень.

В Українi дiють три види третейських судiв: по цивiль-

но-правових спорах мiж громадянами, по господарських

спорах мiж пiдприємствами, органiзацiями та iншими

суб'єктами пiдприємницької дiяльностi i постiйно дiючi

третейськi суди.

3. Третейськi суди для вирiшення спорiв мiж грома-

дянами можуть вирiшувати будь-який спiр, що виник мiж

ними, за винятком тих, що виникають iз трудових i сi-

мейних вiдносин (Додаток до ст. 1 <Положення про тре-

тейський суд>).

4. Господарський спiр мiж пiдприємствами, органiза-

цiями та iншими суб'єктами пiдприємницької дiяльнос-

тi може бути переданий сторонами на вирiшення третей-

ського суду, крiм спорiв про визнання недiйсними актiв, а

також спорiв, що виникають при укладеннi, змiнi, розiрваннi

та виконаннi господарських договорiв, якi пов'язанi з за-

доволенням державних потреб (ч. 2 ст.12 АПК України),

5. Згiдно з Законом України <Про мiжнародний ко-

мерцiйний арбiтраж> вiд 24.02.1994 р. до мiжнародного

комерцiйного арбiтражу можуть за угодою сторiн переда-

ватися: спори, що виникають iз договiрних та iнших цивi-

льно-правових вiдносин, при здiйсненнi зовнiшньоторго-

вельних та iнших видiв мiжнародних економiчних зв'яз-

кiв, якщо комерцiйне пiдприємство хоча б однiєї iз сто-

рiн знаходиться за кордоном, а також спори пiдприємств

з iноземними iнвестицiями i мiжнародних об'єднань та

органiзацiй, створених на територiї України, мiж собою,

спори мiж їх учасниками i їх спори з iншими суб'єктами

права України (ст. 1).

Стаття 26. Пiдвiдомчiсть кiлькох зв'язаних мiж

собою вимог             (

При об'єднаннi кiлькох зв'язаних мiж собою ви-

мог, з яких однi пiдвiдомчi суду, а iншi - арбiтражно-

му суду, всi вимоги пiдлягають розглядовi у судi.

(Стаття 26 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законом

Л" 2857-12 вiд 15.12.92)

1. iнституту судової пiдвiдомчостi притаманний прин-

цип переважної пiдвiдомчостi спорiв судам загальної

90

юрисдикцiї. Найбiльш чiтко його закрiплено у ст. 124

Конституцiї України i у ст. 4 ЦПК, iз змiсту яких випли-

ває, що юрисдикцiя судiв поширюється на всi правовiдно-

сини, якi виникають у державi, i будь-яка заiнтересована

особа вправi в порядку, встановленому законом, звернути-

ся до суду за захистом порушеного або оспорюваного права

чи охоронюваного законом iнтересу.

При об'єднаннi кiлькох пов'язаних мiж собою вимог, з

яких однi пiдвiдомчi суду, а iншi - арбiтражному суду,

всi вимоги пiдлягають розгляду в судi. У зв'язку з цим

уявляє iнтерес цивiльна справа, розглянута Олевським

районним судом Житомирської областi. Лугiнське сiль-

ське споживче товариство пред'явило у судi позов до гр-

на Слинчука про стягнення 3530 крб. 29 коп. В обгрун-

тування своїх вимог позивач послався на те, що за його

дорученням вiдповiдач одержав iз Лугiнського лiсгоспу

300 куб. м лiсоматерiалу.

До участi у справi були притягнутi Лугiнський лiсгосп-

заг та гр-ни Карповець i Синицький.

Ухвалою суду Олевського району Житомирської облас-

тi провадження закрито. Постановляюча ухвалу про за-

криття провадження у справi, районний суд виходив з того,

що збитки, заподiянi нестачею лiсоматерiалу, мають бути

стягнутi з Лугiнського лiсгоспзагу, на складi якого цей

матерiал зберiгався. Оскiльки ж у даному разi має мiсце

спiр мiж двома державними органiзацiями, то вiн пови-

нен вирiшуватися арбiтражним судом, а не загальним

судом. Проте такий висновок не можна визнати обгрун-

тованим.

З матерiалiв справи зрозумiло, що позов було пред'яв-

лено до гр-на Слинчука, який одержав лiс i в якого вияв-

лено нестачу лiсоматерiалу. До справи притягнуто й iн-

ших громадян. Суд цей позов по сутi не вирiшив, хоча вiн

йому i пiдвiдомчий.

Спори мiж двома державними органiзацiями дiйсно

непiдвiдомчi суду загальної юрисдикцiї, але згiдно зi

ст. 26 ЦПК при об'єднаннi кiлькох пов'язаних мiж со-

бою вимог, з яких однi пiдвiдомчi суду, а iншi - арбiтра-

жу, всi вимоги пiдлягають розгляду в судi. Отже, оскiль-

ки у справi беруть участь як юридичнi особи, так i грома-

дяни, вона пiдлягає вирiшенню у загальному судi (Кома-

ров В.В. Цивiльне процесуальне право України: практи-

ка застосування.- Харкiв, 1993.- С. 42, 43).

91

Глава 4

ДОКАЗИ

Стаття 27. Докази        '

Доказами в цивiльнiй справi є будь-якi фактичнi данi,

на пiдставi яких у визначеному законом порядку суд

встановлює наявнiсть або вiдсутнiсть обставин, що об-

грунтовують вимоги i заперечення сторiн, та iншi об-

ставини, що мають значення для правильного вирiшен-

ня справи.

Щ данi встановлюються такими засобами: пояснен-

нями сторiн i третiх осiб, показаннями свiдкiв, письмо-

вими доказами, речовими доказами i висновками екс-

пертiв.

1. У коментованiй статтi мiститься норма, яка визна-

чає поняття доказiв у цивiльному процесi. Вiдповiдно до

цiєї статтi головна ознака судових доказiв полягає в тому,

що вони є фактичними даними, тобто вiдомостями про

факти. iстотною ознакою судових доказiв також є те, що

за їх допомогою встановлюється наявнiсть або вiдсутнiсть

обставин, якi мають значення для справи.

Процесуальним законодавством передбачено, що об-

ставини в цивiльнiй справi встановлюються не довiльним

шляхом, а лише тими засобами доказування, якi названо

самим законом: поясненнями сторiн i третiх осiб, пока-

заннями свiдкiв, письмовими доказами, речовими доказа-

ми i висновками експертiв. Крiм того, закон передбачає

також порядок одержання доказiв, дотримання якого не-

обхiдно для того, щоб одержанi в судi; свiдчення про фак-

ти мали доказову силу. Так, законом встановлено поря-

док допиту свiдкiв (ст.ст. 182-184 ЩiК), порядок дослi-

дження висновку експерта (ст. 190 ЦПК) тощо.

Таким чином, докази в цивiльному процесi являють

собою єднiсть фактичних даних, якi мають значення для

правильного вирiшення справи, та їх процесуальної фор-

ми. Отже, нi свiдчення про факти окремо вiд засобiв до-

казування, нi засоби доказування окремо вiд свiдчень про

факти не можуть бути доказами. У статтi 27 ЦПК хоча

й вiдокремлюються свiдчення про факти та засоби дока-

зування, проте зазначається, що вони у вiдривi одне вiд

 

 

одного втрачають значення.

2. Докази можуть класифiкуватися за рiзними пiдста-

вами. Залежно вiд характеру зв'язку змiсту доказiв з тими

фактами, якi необхiдно встановити в тiй чи iншiй справi,

докази подiляють на прямi та непрямi.

Докази називаються прямими, якщо вони безпосеред-

ньо вказують на той або iнший факт, який має значення

для справи. Прямими доказами е показання свiдка-оче-

видця, розписка, акт про нещасний випадок, який вiдбув-

ся на виробництвi, тощо. До непрямих належать докази,

якi прямо не вказують на обставини, що лежать в основi

вимог або заперечень сторiн, а встановлюють лише побiч-

нi факти, якi в їх сукупностi та взаємозв'язку дозволя-

ють зробити правильний висновок про обставини справи.

Непрямими доказами можуть бути квитанцiя про пошто-

вий переказ, визнання вiдповiдачем батькiвства та iн.

Значення класифiкацiї доказiв на прямi та непрямi

полягає в тому, що їх вiдмiннiсть повинна враховуватися

судом при збираннi доказiв. Суд має прагнути до того,

щоб зiбрати у справi прямi докази. Якщо це неможливо, ,

то суд повинен намагатися розширити коло непрямих до-

казiв, що дало б змогу зробити висновки про права й обо-

в'язки сторiн i виключити всi припущення.

При застосуваннi непрямих доказiв необхiдно виходи-

ти з таких положень: а) непрямi докази використовують-

ся тiльки в їх сукупностi; б) достовiрнiсть кожного з не-

прямих доказiв не повинна викликати сумнiвiв; в) не-

прямi докази мають пiдтверджувати та доповнювати один

одного; г) по сутi непрямi докази повиннi свiдчити про

обставини тiєї чи iншої справи.

Залежно вiд засобу утворення доказiв вони подiляються

на первiснi й похiднi. Первiсними називаються докази,

одержанi iз першоджерела, наприклад: дiйснi докумен-

ти, речовi докази тощо. Докази, якi не є першоджерела-

ми i вiдображають змiст вiдомостей, одержаних з iнших

джерел, називаються похiдними, наприклад: копiї докумен-

тiв, показання свiдкiв зi слiв iнших осiб тощо.

Значення подiлу доказiв на первiснi й похiднi полягає-

в тому, що похiднi докази вiдображають установленi ними

обставини не безпосередньо, а посередньо. При викорис-

таннi похiдних доказiв пiдвищується ймовiрнiсть непра-

вильного встановлення фактiв, тому вони вимагають бiльш

ретельної перевiрки. Разом з тим законодавство не мiс-

93

 

 

тить обмежень використання похiдних доказiв. Однак

згiдно зi ст. 50 ЦПК письмовi докази, як правило, пода-

ються в оригiналi. Якщо подано копiю документа, то еуд

у разi необхiдностi може вимагати його оригiнал.

Докази можуть класифiкуватися- i за їх джерелом.

Залежно'вiд того, джерелом доказiв є людина або матерi-

альний об'єкт, видiляють особистi й речовi докази. Така

класифiкацiя тiсно пов'язана з процесуальною формою,

тобто iз засобами доказування. До особистих доказiв на-

лежать пояснення сторiн i третiх осiб, показання свiдкiв,

висновок експертiв, а до речових - письмовi й речовi

докази.

При класифiкацiї доказiв за їх джерелом iнколи крiм

особистих та речових видiляють i змiшанi докази. Обгру-

нтовується це тим, що процес формування змiшаних до-

казiв складається з двох частин i iнформацiя про факти

надходить iз двох джерел - особистого i речового.

3. Предмет доказування у цивiльнiй справi згiдно зi

ст. 27 ЦПК -це сукупнiсть обставин (юридичних фак-*

тiв), установлення яких необхiдне для вирiшення справи

судом, винесення законних i обгрунтованих рiшень.

Деякi автори вважають, що змiст предмета доказуван-

ня треба диференцiювати залежно вiд осiб, якi беруть

участь у справi, та якi його формують. Так, предметом

доказування позивача буде пiдстава позову, а предметом

доказування вiдповiдача - обставини, що покладенi ним

в основу заперечення проти позову. Предмет доказуван-

ня iнших осiб, якi беруть участь у справi, також пiдлягає

диференцiацiї. Змiст предмета доказування кожної особи

зумовлюється метою її участi у процесе. Що стосується

суду, то його предмет доказування широкий i охоплює всi

обставини, необхiднi для винесення законного i обгрунто-

ваного рiшення (Курс советского гражданского процес-

уального права.- М" 1981.- Т. 1.-С. 392-399).

Предмет доказування структурують також iншим чи-

ном, коли в його змiстi видiляють: юридичнi факти мате-

. рiально-правового характеру, якi сторони кладуть в осно-

ву своїх вимог i заперечень; процесуально-правовi юри-

дичнi факти, на якi сторони посилаються у своїх вимогах

i запереченнях; будь-якi юридичнi факти, включенi до

предмета доказування з iнiцiативи суду; обставини, якi

не мають юридичного значення, але запропонованi сторо-

94

нами або судом для їх встановлення шляхом доказуван-

ня з метою правильного вирiшення справи (Советский

гражданский процесе.- М" 1978.- С. 198, 199).

Видiлення предметiв доказування для осiб, якi беруть

участь у справi, або включення до предмета доказування

всiх обставин (фактiв), якi так або iнакше встановлюють-

ся при провадженнi цивiльної справи, є необгрунтованим.

Предмет доказування - специфiчна категорiя, яка окре-

слює коло фактiв матерiально-правового значення, що пiд-

лягають установленню для вирiшення цивiльної справи

по сутi, тобто тiльки для вирiшення питання про права та

обов'язки сторiн. Саме таке поняття предмета доказуван-

ня дозволяє суду правильно здiйснювати пiдготовку спра-

ви до судового розгляду, вчиняти iншi дiї, спрямованi на

забезпечення всебiчного i повного дослiдження обставин

цивiльної справи. Коло обставин, на якi сторони посила-

ються як на пiдстави своїх вимог i заперечень або на якi

вказують iншi особи, може бути рiзноманiтним, а на пред-

мет доказування по конкретнiй цивiльнiй справi вказує

норма матерiального права, яку слiд застосувати у тому

чи iншому випадку.

Стаття 28. Належнiсть доказiв

Суд приймає до розгляду лише тi докази, якi мають

значення для справи.

1. Судове рiшення як акт правосуддя повинно бути

обгрунтованим, тобто постановленим з урахуванням з'я-

сованих у судовому засiданнi обставин справи i зiбраних

доказiв. У судовому рiшеннi суд має зазначити обставини

справи, встановленi судом, i докази, на яких грунтуються

висновки суду (ст. 203 ЦПК-).

Формування доказового матерiалу з цивiльної справи

потребує залучення всiх необхiдних доказiв, однак воно

виключає подання, витребування, дослiдження доказiв, якi

не належать до справи. Стаття 28 ЦПК передбачає, що

суд приймає до розгляду лише тi докази, якi мають зна-

чення для справи, тобто в нiй сформульовано правило про

належнiсть доказiв.

Належнiсть доказiв iнколи трактують не як правило з

певним змiстом, а як ознаку самих судових доказiв або

як умову допущення доказiв у процес. Вважаємо, що все

95

ж належнiсть доказiв - це правило поведiнки, яке адре-

совано i суду, i всiм суб'єктам доказування, - особам, якi

беруть участь у справi. Суд вiдповiдно до правил належ-

ностi повинен регулювати процес формування доказiв,

необхiдних для обгрунтування судового рiшення. У зако-

нi не зазначено коло доказiв, якi повиннi бути зiбранi по

тiй чи iншiй справi,                            \

Правило належностi, хоча й сформульоване для суду,

але стосується i процесуальної дiяльностi осiб, якi беруть

участь у справi. Цi особи зобов'язанi також керуватися

правилом належностi доказiв i надавати докази, необхiд-

нi та достатнi для вирiшення тiєї чи iншої справи.

Так, у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду Укра-

їни вiд 21.12.1990 р. № 9 <Про практику застосування

судами процесуального законодавства при розглядi ци-

вiльних справ по першiй iнстанцiї> зазначається, що при

збираннi доказiв слiд неухильно виконувати вимоги ст. 28

ЦПК про належнiсть доказiв i ст. 29 ЦПК про допусти-

мiсть засобiв доказування.                          '

Суд вправi вiдмовити у задоволеннi клопотання про

виклик свiдкiв, якщо в ньому не зазначенi обставини, якi

вiн може пiдтвердити, або вiдомостi про цi обставини не

мають значення для правильного вирiшення справи чи

не можуть пiдтверджуватися иоказаннями свiдкiв (Цивi-

льний кодекс. Цивiльний процесуальний кодекс України.

Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивiль-

них справах.-К., 1999. - С. 349).            *

2. Питання про належнiсть доказiв вирiшується су-

дом, однак, приймаючи таке рiшення на пiдставi розсуду,

суд усе ж керується об'єктивними критерiями.

При вирiшеннi питання про належнiсть доказiв суд

бере до уваги предмет доказування, тобто коло тих юри-

дичних фактiв з конкретної справи, якi передбаченi нор-

мою матерiального права, iз застосуванням якої буде ви-

рiшено цивiльну справу. Предмет доказування - той

критерiй, що допомагає правильно застосувати правило

про належнiсть доказiв. Помилка суду у визначеннi на-

лежностi доказiв призводить до збирання непотрiбних

доказiв або до того, що не дослiджуються наданi докази,,

якi мають вiдношення до справи.

У цивiльному процесуальному правi мiститься чимало i

норм, що забезпечують реалiзацiю правила про належнiсть

доказiв у цивiльному процесi. Так, згiдно зi ст. 137 ЦПК

у позовнiй заявi повиннi бути вказанi обставини, якими

позивач обгрунтовує свої вимоги, i докази, якi пiдтвер-

джують викладенi позивачем обставини. Статтi 43, 47, 53

ЦПК передбачають, що особи, якi заявляють клопотання

про витребування або дослiдження письмових, речових

доказiв, виклик свiдка, зобов'язанi вказати обставини, якi

можуть бути встановленi цими доказами.

Стаття 143 ЦПК передбачає, що при пiдготовцi цивi-

льної справи до судового розгляду суддя пропонує пози-

вачу у разi необхiдностi подати додатковi докази. Заков

мiстить також i iн'йii гарантiї правила належностi дока-

зiв на рiзних стадiях цивiльного процесу в судi першої

iнстанцiї.

Стаття 29. Допустимiсть засобiв доказування

Обставини справи, якi за законом повиннi бути пiд-

твердженi певними засобами доказування, не можуть

пiдтверджуватись нiякими iншими засобами доказу-

вання.

1. Крiм належностi доказiв цивiльне процесуальне

законодавство передбачає i правило допустимостi засобiв

доказування. Допустимiсть засобiв доказування є однiєю

з найважливiших умов, якi забезпечують законнiсть i об-

грунтованiсть судових рiшень. Згiдно зi ст. 27 ЦПК на-

явнiсть або вiдсутнiсть обставин, що обгрунтовують вимо-

ги i заперечення сторiн, та iнших обставин, якi мають зна-

чення для правильного вирiшення справи, встановлюєть-

ся такими засобами: поясненнями сторiн i третiх осiб,

показаннями свiдкiв, письмовими та речовими доказами

i висновками експертiв. Коментована стаття передбачає,

що обставини справи, якi, за законом повиннi бути пiд-

твердженi певними засобами доказування, не можуть пiд-

тверджуватися нiякими iншими засобами доказування.

Ураховуючи наведенi статтi ЦПК, слiд зазначити, що

допустимiсть судового доказу потрiбно розглядати у ши-

рокому i вузькому розумiннi.

Правило допустимостi в широкому розумiннi закрiп-

лено у ч. 2 ст. 27 ЦПК i полягає у визначеннi наявностi

певного кола засобiв доказування, в яких можуть мiсти-

тися фактичнi данi, з тим, щоб вони могли бути судовими

97

доказами. Ця вимога має виключний характер, оскiльки

встановлене законом коло засобiв доказування не може

бути розширене або звужене за розсудом суду. Так, суд

не може використовувати для обгрунтування висновкiв

по справi фактичнi данi, одержанi телефоном або пiд час

особистої бесiди, i, навпаки, не може вiдмовити у викори-

станнi зазначених у ч. 2 ст. 27 ЩiК засобiв доказуван-

ня, якщо таке обмеження не передбачено законом.

Правила допустимостi у вузькому розумiннi закрiпле-

нi у ст. 29 ЦЇiК i стосуються в першу чергу тих випадкiв,

коли по справi можуть бути допустимi тiльки певнi засо-

би доказування з числа передбачених Жаконом. Вони кон-

кретизуються в нормах матерiального права. Наприклад,

згiдно зi ст. 46 ЦК недотримання простої письмової фо-

рми угоди позбавляє сторону можливостi у разi спору по-

силатися для пiдтвердження її здiйснення на показання

свiдкiв.

Ступiнь втрати працездатностi визначається медико-

соцiальною експертною комiсiєю (МСЕК). Тому Для

встановлення ступеня втрати працездатностi при розглядi

i вирiшеннi цивiльних справ за позовами робiтникiв i слу-

жбовцiв про вiдшкодування шкоди суд може допустити

тiльки висновки МСЕК i не може використовувати нi

показання свiдкiв, нi iншi засоби доказування. Якщо по-

терпiлий не належить до категорiї осiб, освiдування яких

згiдно з дiючим положенням покладено на МСЕК, то вста-

новлення причин iнвалiдностi, ступеня втрати працездат-

ностi провадиться судово-медичною експертизою за пра-

вилами, передбаченими для МСЕК (п. 5 Правил вiдшкоду-

вання власником пiдприємства, установи i органiзацiї

або уповноваженим ним органом шкоди, заподiяної пра-

цiвниковi ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконан-

ням ним трудових обов'язкiв: Зате. Постановою Кабi-

нету Мiнiстрiв України вiд 23.06.1993 р. М° 472 зi змi-

нами, внесеними постановами Кабiнету Мiнiстрiв Укра-

їни вiд 18.07.1994 р.; 03.10.1997 р.) // Право України.-

1994- № 9.- С. 59-65).

Для встановлення психiчного стану громадянина, сто-

совно якого порушено справу про визнання недiєздатним,

допустимим буде тiльки такий засiб доказування, як ви-

сновок судово-психiатричної експертизи (ст. 258 ЦПК).

Правила допустимостi судових доказiв, якi припису-

ють для встановлення окремих обставин справи викори-

98

стання певних засобiв доказування, не звiльняють суд вiд

обов'язку оцiнювати достовiрнiсть таких доказiв з ураху-

ванням усiєї сукупностi зiбраних у справi доказiв.

Для правильного визначення допустимостi того чи iн-

шого доказу необхiдно перевiрити не тiльки вiдповiднiсть

процесуальної форми доказу вимогам закону, але й до-

тримання передбаченого законом процесу їх формуван-

ня .-Результатом порушення вимог закону, що ставляться

до порядку формування засобiв доказування як процесу-

альної форми судових доказiв, є недопустимiсть цих засо-

бiв доказування, неможливiсть використання фактичних

даних, якi мiстяться вiтах, при розглядi справи.

Як зазначається у п. 8 постанови Пленуму Верховного

Суду України вiд 21.12.1990 р. № 9 <Про практику за-

стосування судами процесуального законодавства при роз-

глядi цивiльних справ по першiй iнстанцiї>, не можуть

бути використанi як показання свiдкiв письмовi пояс-

нення громадян (ст. 41 ЦПК), у вiдповiдних випадках вони

приймаються судом як письмовi докази (ст. 46 ЦПК).

Виходячи iз принципу безпосередностi судового розгляду

(ст. 160 ЦПК), одержанi за правилами зазначених статей '

показання свiдкiв, як i iншi докази, повиннi бути дослi-

дженi в судовому засiданнi, у якому постановлено рiшен-

ня, незалежно вiд того, чи дослiджувалися цi докази тим

же складом суду в iншому судовому засiданнi.

Вiдповiдно до ст. 29 ЦПК не може пiдтверджуватися

показаннями свiдкiв наявнiсть правовiдносин, що вини-

кають з угод, для яких законом установлено письмову

форму (ст. 46 ЦК).

Поряд з цим факт виконання такої угоди може пiд-

тверджуватися будь-якими засобами доказування, перед-

баченими ст. 27 ЦПК, у тому числi й показаннями свiд-

кiв (Цивiльний кодекс. Цивiльний процесуальний кодекс

України. Постанови Пленуму Верховного Суду України

в цивiльних справах. - К; 1999. - С. 349, 350).

Стаття ЗО. Обов'язки доказування i подання

доказiв

Кожна сторона повинна довести тi обставини, на якi

вона посилається як на пiдставу своїх вимог i запере-

чень.                                    ,

Докази подаються сторонами та iншими особами, якi

беруть участь у справi. У випадках, коли щодо витребу-

99

вавня доказiв для сторiн та iнших осiб, якi беруча участь

у справi, є труднощi, суд за їх клопотаннями сприяє у

витребуваннi таких доказiв.

(Стаття ЗО в редакцiї Закону № 27/96-ВР вiд 020296)

1. Частина 1 ст. ЗО ЦПК закрiплює розподiл обов'язкiв

по доказуванню мiж суб'єктами доказової дiяльностi.

Згiдно з нормою, яка коментується, обов'язок по дока-

зуванню означає необхiднiсть доказування певних обста-

вин справи. Це такi обставини, на якi посилаються сторо-

ни як на пiдставу своїх вимог i заперечень, тобто йдеться

про предмет доказування у цивiльнiй справi. Дана норма

формулює обов'язки по доказуванню стосовно сторiн про-

те вона є загальною i поширюється також на третiх осiб

якi заявляють самостiйнi вимоги на предмет (яiору на

заявникiв в окремому провадженнi та осiб, якi порушу-

ють провадження у справах з адмiнiстративно-правових

вiдносин.

Крiм того, обов'язок по доказуванню покладається на

прокурора (ст. 118 ЦПК), а також на органи державного

управлiння, прганiзацiї i окремих громадян (ст. i21 ЦПК)

якi подають позов на захист прав або охоронюваних з&-

коном iнтересiв iнших осiб.

2. Доказування здiйснюється на пiдставi доказiв, що

подаються до суду сторонами та iншими особами якi бе-

руть участь у справi. У частинi 2 ст. ЗО ЦПК Зазначено

що хоча обов'язок доказування покладено на сторони'

подавати докази можуть також i iншi особи. Що стосу^

ється подання доказiв особами, якi беруть участе у справi

слiд вважати, що навряд чи це є їх обов'язком. Стаття 99

ЦПК передбачає подання доказiв, участь у їх дослiдженнi

як право, а не обов'язок осiб, якi беруть участь у справi.

3. Обов'язки доказування, закрiпленi у коментованiй

статтi, не забезпечуються вiдповiдними процесуальними

санкцiями. Тому логiчним є питання про природу цих

обов'язкiв, а також практичну значущiсть норi^и яка мi-

ститься у ст. ЗО ЦПК.

Свого часу Є.В. Васьковський писав, що в Цивiльному

судочинствi можна говорити-лро тягар доказування, про-

те, на його думку, це технiчний термiн, який н^ рiвнозна-

чний термiну <обов'язок доказування>. Такого обов'язку

не iснує, оскiльки у сторiн немає процесуальних обов'яз-

100

кiв, вони можуть не здiйснювати нiяких процесуальних

дiй. Разом з тим, оскiльки сторони для виграшу справи

повиннi довести обставини своїх вимог або заперечень,

кажуть, що на нiй лежить <тягар доказування> цих об-

ставин. Таким чином, пiд <тягарем доказування> розу-

мiється необхiднiсть для даної сторони встановити обста-

вини, нез'ясування яких може спричинити не вигiднi для

неї наслiдки (Васьковский Е.В. Хрестоматия по граж-

данскому процессу.- М" 1996.- С. 108).

На наш погляд, природа закрiплених обов'язкiв щодо

розподiлу доказування може бути з'ясована лише в кон-

текстi законодавчих формул принципу змагальностi ци-

вiльного судочинства. Попередня редакцiя ст. 80 ЦПК,

яка виходила з того, що не тiльки сторони повиннi довести

обставини, на якi вони посилаються як на пiдстави своїх

вимог та заперечень, але й суд має збирати докази з власної

iнiцiативи, практично нiвелювала обов'язок сторiн як юри-

дичний обов'язок, невиконання якого призводить до пев-

них негативних для них наслiдкiв. Цей обов'язок суду

також випливав iз вимог попередньої редакцiї i ст. 15 ЦПК,

що закрiплювала принцип об'єктивної iстини.

На цей час, коли законодавець ввiв бiльш <чисту> зма-

гальнiсть i суд позбавлений обов'язку збирати докази по

справi, закрiплення обов'язку доказування сторонами має

реальний практичний змiст, який полягає у тому, що не-

виконання цього обов'язку повинно мати значення для

оцiнки судом достатностi доказового матерiалу та вiдпо-

вiдного обгрунтування судового рiшення. Це означає, що

коментована стаття може практично застосовуватися, коли

та чи iнша сторона не виконує цих обов'язкiв.

Оскiльки обов'язок по доказуванню покладається на ту

сторону, яка стверджує наявнiсть чи вiдсутнiсть тих або

iнших фактiв, то невиконання цього обов'язку стороною

означає необгрунтованiсть тих чи iнших фактiв, необгрун-

тованiсть тверджень або заперечень сторони. Невипадко-

во обов'язок доказування розподiляється тiльки мiж сто-

ронами та третiми особами, якi заявляють самостiйнi ви-

моги, оскiльки вони є суб'єктами матерiально-правових

вiдносин. Таким чином, невиконання цього обов'язку по-

винно мати матерiально-правовий ефект через застосу-

 вання норми матерiального права до обставин, наведених

сторонами по справi.

101

- Таке тлумачення може викликати заперечення, оскi-

льки, незважаючи на останнi радикальнi змiни ст.ст. 15

та. ЗО ЦПК, залишається незмiнною практика скасування

судових рiшень з посиланням на невиконання судом при

розглядi справи вимог зазначених статей.

Хоча, навпаки, цi статтi дають юридичнi пiдстави для

прийняття рiшень судом в умовах дефiциту доказової

iнформацiї i невиконання сторонами обов'язкiв доказу-

вання.

При розглядi справи суд не може вiдмовити сторонам

у розв'язаннi спору через недостатнiсть доказiв, оскiльки

це означало б вiдмову у правосуддi. Крiм того, порушува-

вся б принцип рiвноправностi сторiн, i сторона, яка не

виконує обов'язкiв доказування, набувала б переваги.

Таким чином, ст. ЗО ЦПК у контекстi закрiпленої фо-

рми змагальностi судочинства та рiвноправностi сторiн

повинна застосовуватися, а умови її застосування мають

бути предметом дослiдження у судовому засiданнi i вiд-

творенi у протоколi судового засiдання.

4. Коментована стаття, як зазначалося, закрiплює зага-

льне правило розподiлу обов'язкiв доказування сторiн.

Це правило виходить iз класичної формули: <Доводить

той, хто стверджує>.

Разом з тим загальне правило доказування застосову-

ється за умов, коли в законодавствi, як правило, у матерi-

альному, вiдсутнi спецiальнi норми, що зумовлюють пере-

розподiл цих обов'язкiв.

Так, найбiльш типовим випадком, що призводить до

перерозподiлу обов'язкiв доказування, є презумпцiї. На-

приклад, презумпцiя вiдсутностi вини (ст. 56 ЦК); презу-

мпцiя вини заподiювача шкоди (ст. 440 ЦК); презумпцiя

походження дитини вiд батькiв, якi знаходиться у шлюбi

(ст. 52 КпШС) та iн.

Презумпцiї звiльняють ту чи iншу сторону вiд обов'я-

зку доказування. Разом з тим, хоча наявнiсть презумпцiї

звiльняє сторону вiд обов'язку доказування, презумпцiя

може бути спростована iншою стороною (ч. З ст. 32 ЦПК).

5. Частина 2 ст. ЗО ЦПК передбачає умови витребуван-

ня доказiв i судом. Такими умовами є клопотання сторiн

або осiб, якi беруть участь у справi, у випадках, коли у за-

значених суб'єктiв доказової дiяльностi є труднощi у по-

даннi доказiв. Це правило певним чином <пом'якшує>

змагальнiсть, проте не призводить до офiцiйностi при зби- '

раннi судом доказiв по справi.

Стаття 31. Обов'язковiсть вироку для суду,

який розглядає цивiльну справу

Вирок суду в кримiнальнiй справi, який набрав за-

конної сили, є обов'язковим для суду, що розглядає спра-

ву про цивiльно-правовi наслiдки дiй особи, вiдносно

якої вiдбувся вирок суду, лише в питаннях, чи мали

мiсце цi дiї та чи вчиненi вони даною особою.

1. Коментована стаття передбачає преюдицiю вироку

у кримiнальнiй справi та рiшення у цивiльнiй справi,

а також межi преюдицiї зазначених судових постанов при

вирiшеннi цивiльних справ.

2. Згiдно зi ст. 31 ЦПК преюдицiя вироку суду поши-

рюється тiльки на два види фактiв, якi входять до тiрец,-

мета доказування у цивiльнiй справi: а) факт наявностi

певних юридичних за наслiдками дiй; б) здiйснення цих

дiй певною особою. iншi факти, якi пiдтвердженi виро-

ком суду, преюдицiального значення для цивiльної спра-

ви не мають.

Так, у серпнi 1967 р. прокурор Володимирецького ра-

йону в iнтересах Каноницького сiльського споживчого

товариства пред'явив позов до гр-на Омельчука про стяг-

нення 1700 крб.

Прокурор зазначав, що вiдповiдач працював завiдую-

чим магазином Каноницького ССТ i вступив у злочин-

ний зв'язок з колишнiм заготовлювачем цього товарис-

тва Швецем. Останнiй ЗО червня 1966 р. виписав вiдпо-

вiдачевi безтоварну накладну на 1700 крб., а Омельчук

6 липня 1966 р. виписав на Швеця видатковий касовий

ордер на цю суму.

Вироком суду Володимирецького району вiд 24 берез-

ня 1967 р., яким засуджено Швеця, сума 1700 крб. вiдне-

сена на Омельчука. Прокурор просив стягнути з нього

вказану суму.

Рiшенням суду Зарiчнянського району вiд 20 лютого

1968 р. позовну суму стягнуто iз Швеця.

У протестi заступника Голови Верховного Суду Укра-

їни ставиться питання про скасування рiшення i надi-

слання справи на новий розгляд.

Протест пiдлягає задоволенню з таких пiдстав.

Стягуючи 1700 крб. iз Швеця, суд виходив з того, що

нестача на цю суму фактично була не в Омельчука, а саме

у'Швеця, який за допомогою безтоварної накладної пере-

дав її вiдповiдачевi. З цим погодитися не можна, оскiль-

ки вироком суду Володимирецького району вiд 24 берез-

ня 1967 р., яким засуджено Швеця, встановлено, що вка-

зану суму слiд вiднести на Омельчука, оскiльки вiн мав

вiд цього користь.

Згiдно зi ст. 31 ЦПК вирок у кримiнальнiй справi, який

набрав законної сили, є обов'язковим для суду, що роз- -

глядае справу про цивiльно-правовi наслiдки дiй особи,

вiдносно якої вiдбувся вирок, у питаннях, чи мали мiсце

цi дiї та чи вчиненi вони даною особою. Отже, оскiльки

суд, розглядаючи кримiнальну справу, визнав винним

у нестачi Омельчука, а не Швеця, суд, розглядаючи цивi-

льну справу, не мав пiдстав для стягнення вказаної суми

з останнього. За таких обставин рiшення суду не може

залишитися без змiн.

При новому розглядi справи суд має врахувати наве-

дене i коли вважатиме, що при вирiшеннi кримiналь-

ної справи висновок про вiдсутнiсть вини Швеця у не-

стачi 1700 крб. був помилковий, повинен ставити питан-

ня про скасування вироку в цiй частинi. Лише пiсля

цього можна вiдповiдальнiсть за вказану суму поклас-

ти на Швеця.

Ураховуючи викладене, президiя постановила: протест

заступника Голови Верховного Суду України задоволь-,

нити; рiшення суду Зарiчнянського району вiд 20 лютого

1968 р. скасувати i справу направити Ровенському обла-

сному суду на новий розгляд по першiй iнстанцiї (Кома'

ров В.В. Цивiльне процесуальне право України: практи-

ка застосування. - Харкiв, 1993. - С. 72, 73),

Стаття 32, Пiдстави звiльнення

вiд доказування

Обставини, визнанi судом загальновiдомими, не по-

требують доказування.

Факти, встановленi судовим рiшенням, що набрало

законної сили по однiй цивiльнiй справi, не доводяться

знову при розглядi iнших цивiльних справ, в яких бе-

руть участь тi самi особи.

Факти, якi згiдно з законом припускаються встанов-

леними, не доводяться при розглядi справи. Таке при-

пущення може бути спростоване в загальному порядку.

Ухвала суду про визначення певної обставини такою,

що не потребує доказiв, повинна бути мотивована.

104

1. Коментована стаття встановлює пiдстави звiльнен-

ня вiд доказування, визначаючи, що обставини, визнанi

судом загальновiдомими, не потребують доказування.

Факти, встановленi судовим рiшенням, що набрало закон-

ної сили по однiй цивiльнiй справi, не доводяться знову

при розглядi iнших цивiльних справ, у яких беруть участь .

тi ж самi особи. Факти, якi згiдно iз законом припуска-

ються встановленими, не доводяться при розглядi спра-

ви. Таке припущення може бути спростоване в загально-

му порядку.

Отже, до обставин, якi не пiдлягають доказуванню, на-

лежать: загальновiдомi факти; преюдицiальнi факти, тоб-

то такi, якi встановленi рiшенням або вироком суду

(ст. 31 ЦПК) по ранiше розглянутiй справi; презюмову-

ванi факти, тобто такi, що припускаються iснуючими за-

коном.

2. Загальновiдомi факти не потребують доказування

лише тодi, коли вони визнанi такими судом. Частiше за-

гальновiдомими фактами є рiзнi подiї (землетрус, посуха

тощо). Загальновiдомiсть того чи iншого факту може мати

рiзнi межi. Вiн може бути вiдомий у межах країни, окре-

мої областi, населеного пункту. Це - об'єктивнi межi

загальновiдомостi певного юридичного факту. Проте крiм

об'єктивних меж загальновiдомiсть певного юридичного

факту має i суб'єктивнi межi: даний факт повинен бути

вiдомий не тiльки певним особам, у тому числi сторонам,

але й складу суду, який розглядає справу.

Визнання загальновiдомостi того чи iншого факту при

розглядi цивiльної справи має бути оформлено ухвалою

суду, винесеною в установленому порядку.

3. Преюдицiальними визнаються такi юридичнi фак-

ти, якi ранiше встановленi рiшенням або вироком суду.

Оскiльки вони встановленi рiшенням або вироком суду

в порядку, передбаченому цивiльним чи кримiнально-про-

цесуальним законодавством, то законодавець обгрунто-

вано встановив, що вони не повиннi доводитися вдруге.

Преюдицiальний зв'язок рiшень i вирокiв виникає з рiз-

них цивiльних справ, оскiльки однi й тi ж самi юридичнi

факти можуть мати рiзнi правовi наслiдки. Наприклад,

факт заподiяння шкоди джерелом пiдвищеної небезпеки

входить до предмета доказування як у справi за позовом

про вiдшкодування збиткiв, так i в справi за позовом вла-

сника джерела пiдвищеної небезпеки до безпосереднього

105

заподiювача шкоди. Факт розкрадання є i пiдставою при-

тягнення особи до кримiнальної вiдповiдальностi, i пред-

метом доказування у справi про вiдшкодування збиткiв

засудженим потерпiлому вiд злочину.

Закон установив неоднаковi правила преюдицiї судо-

вих рiшень i вирокiв. Згiдно зi ст. 31 ЦПК вирок суду у

кримiнальнiй справi, який набрав законної сили, є обов'я-

зковим для суду, що розглядає справу про цивiльно-пра-

вовi наслiдки дiй особи, стосовно якої вiдбувся вирок суду,

лише в питаннях, чи мали мiсце цi дiї та чи вчиненi вони

даною особою. Це означає, що iншi обставини, крiм за-

значених у данiй статтi, не е преюдицiальними i пiдляга-

ють доказуванню (наприклад, причинний зв'язок мiж

юридичною дiєю i наслiдком, вина, розмiр шкоди тощо). ^

iнакше вирiшується питання про преюдицiю судових

рiшень, яка значно ширша. Факти, встановленi судовим

рiшенням, що набрало законної сили по однiй цивiльнiй

справi, не доводяться знову при розглядi iнших цивiль- '

них справ, у яких беруть участь тi самi особи (ч. 2 ст. 32

ЦПК).

Так, рiшенням Жовтневого районного суду м. Днiпро-

петровська визнано незаконним звiльнення А.i. i на її

користь стягнуто з науково-дослiдного iнституту заробiт-

ну плату за час вимушеного прогулу.

Прокурор Жовтневого району пред'явив позов до ди-

ректора цього iнституту С.В. про стягнення завданих iн-

ституту збиткiв, посилаючись на те, що звiльнення А.i.

проведено з явним порушенням закону.

Рiшенням Жовтневого районного суду м. Днiпропет-

ровська позов задоволене. Судова колегiя в цивiльних

справах Днiпропетровського обласного суду рiшення за-

лишила без змiни. Постановою президiї Днiпропетровсь-

кого обласного суду протест голови обласного суду задо-

волене, судовi рiшеннi у справi скасовано i в позовi про-

курору вiдмовлено.       ,

Судова колегiя в цивiльних справах Верховного Суду

України задовольнила протест заступника Генерального

прокурора України про скасування постанови президiї

обласного суду i залишення в силi попереднiх судових

рiшень з таких пiдстаз.

Скасовуючи судовi рiшення про задоволення позову

прокурора, президiя обласного суду виходила з того, що

i адмiнiстрацiя iнститугу вживала заходiв щодо влашту-

106

вання позивачки йа роботi в iнших органiзацiях, тому

висновок суду про явне порушення закону у зв'язку

з ненаданням їй iншої роботи за скороченням штату не

може бути визнано обгрунтованим.

Проте цей висновок президiї не можна визнати прави-

льним. Вiдповiдно до ч. 2 ст. 40 КЗпП звiльнення за ско-

роченням штату допускається, якщо неможливо перевес-

ти працiвника, з його згоди, на iншу роботу. Рiшенням

Жовтневого районного суду м. Днiпропетровська встано-

влено, що на день звiльнення в iнститутi було ЗО вакант-

них посад, але жодну з них А.i. не запропонували. У зв'я-

зку з цим суд правильно дiйшов висновку про порушен-,

ня адмiнiстрацiєю вимог закону i визнав її звiльнення

неправильним, стягнувши заробiтну плату за час виму-

шеного прогулу.

Розглядаючи позов прокурора про стягнення з С.В.

завданих збиткiв iнституту незаконним звiльненням i

виплатою у зв'язку з цим заробiтної плати за час виму-

шеного прогулу, суд першої та касацiйної iнстанцiй об-

грунтовано виходив з цих обставин, встановлених судо-

вим рiшенням, що набрало законної сили.

Висновок суду у данiй справi про явне порушення за-

кону при звiльненнi А.i. вiдповiдає вимогам ст. 32 ЦПК,

в-силу якої факти, встановленi судовим рiшенням, що

набрало законної сили в однiй цивiльнiй справi, не дово-

дяться знову при розглядi iнших цивiльних справ, у яких

беруть участь тi самi особи.

Всупереч цим положенням президiя обласного суду

дiйшла висновку, що рiшення не вiдповiдає обставинам,

установленим рiшенням суду у справi про поновлення

на роботi, у зв'язку з чим постанова президiї пiдлягає

скасуванню, а постановленi рiшення суду та судової коле-

гiї обласного суду - залишенню без змiни (Комаров В.В.

Цивiльне процесуальне право України: практика засто-

сування. - Харкiв, 1993. - С. 70. 71).

4. Згiдно з ч. З ст. 32 ЦПК пiдставою звiльнення вiд

' доказування є i презюмовуванi факти, тобто факти, якi за

законом припускаються встановленими.

Правовi презумпцiї - специфiчнi норми права, якi

передбачають вiдповiднi факти i правила поведiнки, що

грунтуються на бiльшому ступенi достовiрностi. Так, згi-

дно зi ст. 440 ЦК припускається презумпцiя вини особи,

яка заподiяла шкоду. iз шлюбно-сiмейного законодавст-

ва випливає презумпцiя походження дитини вiд осiб, якi

107

перебувають у шлюбi. Характерною ознакою презюмову-

ваних фактiв, на вiдмiну вiд загальновiдомих i преюдицi-

альних юридичних фактiв, якi належать до предмета до-

казування, є те, що презюмовуванi факти можуть бути спро-

стованi заiнтересованими особами.

Наприклад, у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду

України вiд 27.03.1992 р. № 6 <Про практику розгляду

судами цивiльних справ за позовами про вiдшкодування

шкоди> зазначається, що вiдповiдно до ст. 440 ЦК i ст. 17

Закону України <Про захист прав споживачiв> (у ред.

Закону вiд 15.12.1993 р.) шкода, заподiяна життю, здо-

ров'ю або майну громадянина внаслiдок наявностi конс-

труктивних, рецептурних та iнших недолiкiв товару або

результатiв виконання робiт, пiдлягає вiдшкодуванню осо-

бою, якою вона заподiяна (продавцем, виробником чи ви-

конавцем), незалежно вiд того, чи перебував потерпiлий

з цiєю особою у договiрних вiдносинах. Вони звiльня-

ються вiд вiдповiдальностi, якщо доведуть, що шкода

виникла внаслiдок порушення потерпiлим правил ко-

ристування товаром або його зберiгання (Цивiльний ко-

декс. Цивiльний процесуальний кодекс України. Поста-

нови Пленуму Верховного Суду України в цивiльних

справах. - К" 1999. - С. 380, 381).

Стаття 33. Судовi доручення по збиранню

доказiв

Суд, який розглядає справу, в разi необхiдностi зби-

раная доказiв у iншому мiстi або районi, доручає вiдпо-

вiдному судовi провести певнi процесуальнi дiї.

В ухвалi про судове доручення коротке викладається

суть справи, що розглядається, зазначаються обстави-

ни, що пiдлягають з'ясуванню, докази, якi повинен зi-

брати суд, що виконує доручення. Ця ухвала обов'язко-

ва для суду, якому вона адресована, i має бути викона-

на в строк до десяти днiв.

Судове доручення виконується .у судовому засiданнi

за правилами, встановленими цим Кодексом. Особи, якi

беруть участь у справi, повiдомляються про час i мiсце

засiдання, проте їх неявка не є перешкодою для вико-

нання доручення.

Протоколи i всi зiбранi при виконаннi доручення ма-

терiали негайно пересилаються до суду, який розглядає

справу.

108

Якщо особи, якi беруть участь у справi, або свiдки,

якi дали пояснення або показання судовi, що виконував

доручення, прибудуть у суд, який розглядає справу, вони

дають пояснення i показання у загальному порядку.

1. Одним iз засобiв збирання доказiв е судове доручен-

ня. Воно повинно бути виконане з дотриманням вимог

закону. Згiдно зi ст. 33 ЦПК виконання судових дору-

чень здiйснюється судом з додержанням усiх встанов-

лених законом процесуальних правил. Недопустимими

е передача виконання судового доручення технiчним пра-

цiвникам, а також вiдiбрання письмових пояснень замiсть

з'ясування поставлених в ухвалi питань у судовому- засi-

даннi зi складанням протоколу.

2. Коментована стаття мiстить вимоги до ухвали про

судове доручення, оскiльки можливiсть виконання дору-

чення зумовлюється вiдомостями про сутнiсть справи, яка

розглядається.

Крiм того, вона передбачає обов'язкове повiдомлення

осiб, якi беруть участь у справi, про час i мiсце засiдання

суду, котрий виконує судове доручення, хоча неявка цих

осiб не перешкоджає виконанню судового доручення. За-

крiплення в нiй цього правила е гарантiєю здiйснення

заiнтересованими особами права на судовий захист.

3. У пунктi 9 Постанови Пленуму Верховного Суду

України вiд 21.12.1990 р. № 9 <Про практику застосу-

вання судами процесуального законодавства при розгля-

дi цивiльних справ по першiй iнстанцiї> зазначається, що

за змiстом правил ст. 33 ЦПК судовi доручення по зби-

ранню доказiв, допит свiдкiв, проведення огляду на мiсцi

речових доказiв, експертиза, допит сторiн або третьої осо-

би даються тiльки суду (а не iншому органу), якщо вiдпо-

вiднi дiї не можуть бути проведенi судом, що розглядає

справу, або для нього це становить труднощi.

Дача судових доручень та їх виконання повиннi про-

водитися з суворим додержанням правил ст. 33 ЦПК та

' визначеним законом порядком збирання доказiв. Фак-

тичнi данi, одержанi при виконаннi доручення з порушен-

ням установленого законом порядку (ст.ст. 57, 60, 182,

184,188, 189 ЦПК), доказової сили не мають (Цивiльний

кодекс. Цивiльний процесуальний кодекс України. Поста-

нови Пленуму Верховного Суду України в цивiльних спра-

вах.-К" 1999. - Є. 350).

109

4. Стаття 33 закрiплює правило: якщо особи, якi беруть

участь у справi, або свiдки, якi дали пояснення чи показання

суду, що виконував доручення, прибудуть до суду, який

розглядає справу, то вони дають пояснення i показання у

загальному порядку. Це правило є похiдним вiд того, що .

судовий розгляд здiйснюється у формi судового засiдання

i певнi особи мають право участi у судовому засiданнi.

Стаття 34. Строк подачi доказiв

Сторони зобов'язанi подати свої докази або повiдоми-

ти про них суд до початку судового засiдання в справi.

Питання про прийняття доказiв пiсля цього строку ви-

рiшується судом залежно вiд обставин справи.

1. Стаття передбачає строк подачi сторонами доказiв

з урахуванням того, що докази мають бути поданi до

початку судового засiдання. Що стосується прийняття

доказiв пiсля цього строку, тобто в судовому засiданщ

або в наступних судових засiданнях, то це питання

вирiшується судом залежно вiд обставин справи.

Залежнiсть прийняття доказiв пiсля визначеного стат-'

тею строку вiд обставин справи означає, що не слiд вiдмо-

вляти у прийняттi доказiв, якщо вони мають значення

для вирiшення справи, а iснуючих доказiв недостатньо.

2. Норма, яка закрiплена в коментованiй статтi, на

цей час певною мiрою має формальний характер, оскiль-

ки, незважаючи на посилення змагальностi цивiльного

судочинства у зв'язку з останнiми змiнами ст.ст. 15 та

ЗО ЦПК, усе ж виходить з моделi змагальностi, яка хара-

ктеризувалася достатньою активнiстю суду. Пiсля вка-

заних змiн не були системно змiненi й iншi статтi ЦПК,

у тому числi ст. 34 ЦПК. У контекстi змiн ст.ст. ^5 i ЗО

ЦПК норми, закрiпленi у коментованiй статтi, мали бути

уточненi i визначати не можливiсть надання додатко-

вих доказiв сторонами пiсля визначеного строку, а про-

цесуальнi наслiдки несвоєчасного їх подання залежно

вiд поважностi або неповажностi причин здiйснення да-

них процесуальних дiй. Проте змiни такої спрямовано-

стi потребували б тодi i вiдповiдних змiн щодо пiдстав

скасування судових рiшень, повноважень суду касацiй-

ної та наглядної iнстанцiй та iн.

Такi нововведення мали б занадто радикальний хара-

ктер i стосувалися б суттєвих засад цивiльного судочин-

110

ства, тому слiд припустити, що вони знайдуть своє вiдо-

браження у новому ЦПК.

Стаття 35. Пiдстави забезпечення доказiв

Особи, якi мають пiдстави побоюватись, що подача

потрiбних для них доказiв стане згодом неможливою

або утрудненою, мають право просити суд пiд час роз-

гляду справи або суддю як до, так i пiсля подачi заяви

забезпечити цi докази.

(Стаття 35 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

М" 1461-10 вiд 23.01.81)

Цивiльне процесуальне законодавство передбачає, що

особи, якi мають пiдстави побоюватися, що подання по-

трiбних для них доказiв стане згодом неможливим або

утрудненим, мають право пiд час розгляду справи проси-

ти суд або суддю як до, так i пiсля подачi заяви забезпе-

чити цi докази.

Забезпечення доказiв - це заходи, спрямованi на збе-

реження вiдомостей про обставини справи, коли є пiдста-

ви припускати, що використання цих вiдомостей у пода-

льшому може стати утрудненим або неможливим (вiд'їзд

свiдка у тривале вiдрядження, втрата якостей речi тощо).

Стаття 36. Способи забезпечення доказiв

Суддя забезпечує докази, зокрема: допитом свiдкiв,

призначенням експертизи, витребуванням та оглядом

письмових i речових доказiв.

Про забезпечення доказiв суд .або суддя постановляє

ухвалу, в якiй зазначає порядок i спосiб її виконання.

Протоколи i всi зiбранi в порядку забезпечення дока-

зiв матерiали надсилаються до суду, який розглядає

справу.

1. Забезпечення доказiв вiднесено виключно до ком-

петенцiї судiв. Згiдно зi ст. 36 ЦПК суддя забезпечує до-

кази шляхом допиту свiдкiв, призначення експертизи,

витребування та огляду письмових i речових доказiв. Про

забезпечення доказiв суд або суддя постановляє ухвалу,

в якiй зазначає порядок i спосiб її виконання. Протоколи

та всi зiбранi в порядку забезпечення доказiв матерiали

надсилаються до суду, що розглядає справу.

2. Способи забезпечення доказiв е вичерпними.

i

111

Стаття 37. Заява про забезпечення доказiв

Заява про забезпечення доказiв повинна мiстити:

1) суть i форму потрiбних доказiв;

2) зазначення обставин, якi пiдтверджуються цими

, доказами;

3) пiдставу, на якiй просять забезпечити докази'

4) справу, для якої потрiбнi забезпечуванi докази.

1. Заява про забезпечення доказiв повинна подаватися

у письмовiй формi. Коментована стаття передбачає, якi вi-

домостi мають мiститися у заявi про забезпечення доказiв.

Перелiк цих вiдомостей пов'язаний iз попереднiми

статтями ЦПК i, перш за все, зi ст.ст. 35 i 36, якi закрiп-

люють пiдстави та способи забезпечення доказiв.

2. Наявнiсть спецiальної норми щодо змiсту заяви про

забезпечення доказiв означає, що у певних випадках не-

виконання вимог коментованої статтi може бути пiдста-

вою для вiдмови у забезпеченнi доказiв.

*

Стаття 38. Порядок розгляду заяв

про забезпечення доказiв

Заяву нро забезпечення доказiв розглядає протягом

десяти днiв вiдповiдно суд або суддя того суду, в районi

дiяльностi якого належить провести цi процесуальнi дiї

з повiдомленням заiнтересованих осiб. Однак неявка Їх

не перешкоджає розглядовi заяви.

У невiдкладних випадках, а також у випадках, коли

не можна встановити, до кого позивач може згодом

пред'явити позов, заява про забезпечення доказiв роз-

глядається тiльки з участю заявника.

1. Стаття, що коментується, встановлює правила стосо-

вно строку та порядок розгляду заяв про забезпечення

доказiв.

Згiдно з цiєю статтею забезпечення доказiв може здiйс-

нюватися не лише судом, у якому перебуває цивiльна спра-

ва, але й iншим судом, у районi дiяльностi якого нале-

жить провести вiдповiднi процесуальнi дiї (допитати свi-

дка, провести огляд на мiсцi тощо).

2. Залежно вiд способу забезпечення доказiв здiйсню-

ється компетентним судом iз додержанням вiдповiдних

правил та з повiдомленням заiнтересованих осiб. Неявка

цих осiб не перешкоджає розгляду заяви.

Причини неявки заiнтересованих осiб не мають юри-

дичного значення. Є лише одна умова, яка в данiй ситуа-

цiї не перешкоджає розгляду заяви, - це обов'язкова на-

явнiсть даних про одержання, заiнтересованими особами

повiстки-повiдомлення.

3. Частина 2 ст.,38 ЦПК передбачає окрему ситуацiю,

коли мають мiсце невiдкладнi випадки щодо забезпечен-

ня доказiв, а також коли особа просить забезпечити дока-

^зи до порушення цивiльної справи. У такому разi заява

про забезпечення доказiв розглядається тiльки з участю

заявника.

Стаття 39. Оскарження ухвали про забезпечення

доказiв

Оскарження ухвали про забезпечення'доказiв не до-

пускається, на неї не може бути внесено окреме подан-

ня прокурора.

На ухвалу про вiдмову забезпечити докази може бути

подано скаргу або внесено окреме подання.

(Стаття 39 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законом

№ 2857-12 вiд 15.12.92)

Вiдповiдно до коментованої статтi ухвали, якими за-

доволено заяву про забезпечення доказiв, не пiдлягають

оскарженню. На них не може бути внесено також i

окреме подання прокурора.

Щодо ухвал про вiдмову в задоволеннi заяви про за-

безпечення доказiв, то вони можуть бути предметом оска-

рження або на них може бути внесене окреме подання.

Стаття 40. Пояснення сторiн i третiх осiб

Пояснення сторiн i третiх 'осiб про вiдомi їм обстави-

ни, що мають значення для справи, пiдлягають перевiр-

цi i оцiнцi поряд з iншими зiбраними в справi доказами.

Визнання стороною на судi фактiв, якими друга сто-

рона обгрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для

суду обов'язковим.

Суд може вважати визнаний факт встановленим, коли

у нього не виникає сумнiву в тому, що визнання вiдпо-

вiдає дiйсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх

прав i законних iнтересiв i не зроблено пiд впливом об-

ману, насильства, погрози, помилки або з метою прихо-

вання iстини.

113

Стаття 37. Заява про забезпечення доказiв

Заява про забезпечення доказiв повинна мiстити:

1) суть i форму потрiбних доказiв;

2) зазначення обставин, якi пiдтверджуються цими

, доказами;

3) пiдставу, на якiй просять забезпечити докази;

4) справу, для якої потрiбнi забезпечуванi докази.

1. Заява про забезпечення доказiв повинна подаватися

у письмовiй формi. Коментована стаття передбачає, якi вi-

домостi мають мiститися у заявi про забезпечення доказiв.

Перелiк цих вiдомостей пов'язаний iз попереднiми

статтями ЦПК i, перш за все, зi ст.ст. 35 i 36, якi закрiп-

люють пiдстави та способи забезпечення доказiв.

2. Наявнiсть спецiальної норми щодо змiсту заяви про

забезпечення доказiв означає, що у певних випадках не-

виконання вимог коментованої статтi може бути пiдста-

вою для вiдмови у забезпеченнi доказiв.               ,

Стаття 38. Порядок розгляду заяв

про забезпечення доказiв

Заяву про забезпечення доказiв розглядає протягом

десяти днiв вiдповiдно суд або суддя того суду, в районi

дiяльностi якого належить провести цi процесуальнi дiї,

з повiдомленням заiнтересованих осiб. Однак неявка їх

ве перешкоджає розглядовi заяви.

У невiдкладних випадках, а також у випадках, коли

не можна встановити, до кого позивач Може згодом

пред'явити позов, заява про забезпечення доказiв роз-

глядається тiльки з участю заявника. .

1. Стаття, що коментується, встановлює правила стосо-

вно строку та порядок розгляду заяв про забезпечення

доказiв.

Згiдно з цiєю статтею забезпечення доказiв може здiйс-

нюватися не лише судом, у якому перебуває цивiльна спра-

ва, але й iншим судом, у районi дiяльностi якого нале-

жить провести вiдповiднi процесуальнi дiї (допитати свi-

дка, провести огляд на мiсцi тощо).

2. Залежно вiд способу забезпечення доказiв здiйсню-

ється компетентним судом iз додержанням вiдповiдних

правил та з повiдомленням заiнтересованих осiб. Неявка

цих осiб не перешкоджає розгляду заяви.

112

 

 

Причини неявки заiнтересованих осiб не мають юри-

дичного значення. Є лише одна умова, яка в данiй ситуа-

цiї не перешкоджає розгляду заяви, - це обов'язкова на-

явнiсть даних про одержання заiнтересованими особами

повiстки-повiдомлення,

3. Частина 2 ст..38 ЦПК передбачає окрему ситуацiю,

коли мають мiсце невiдкладнi випадки щодо забезпечен-

ня доказiв, а також коли особа просить забезпечити дока-

зи до порушення цивiльної справи. У такому разi заява

про забезпечення доказiв розглядається тiльки з участю

заявника.

Стаття 39. Оскарження ухвали про забезпечення

доказiв

Оскарження ухвали про забезпечення доказiв не до-

пускається, на неї не може бути внесено окреме подан-

ня прокурора.

На ухвалу про вiдмову забезпечити докази може бути

подано скаргу або внесено окреме подання.

(Стаття 39 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законом

№ 2857-12 вiд 15.12.92)

Вiдповiдно до коментованої статтi ухвали, якими за-

доволено заяву про забезпечення доказiв, не пiдлягають

оскарженню. На них не може бути внесено також i

окреме подання прокурора.

Щодо ухвал про вiдмову в задоволеннi заяви про за-

безпечення доказiв, то вони можуть бути предметом оска-

рження або на них може бути внесене окреме подання.

Стаття 40. Пояснення сторiн i третiх осiб

Пояснення сторiн i третiх осiб про вiдомi їм обстави-

ни, що мають значення для справи, пiдлягають перевiр-

цi i оцiнцi поряд з iншими зiбраними в справi доказами.

Визнання стороною на судi фактiв, якими друга сто-

рона обгрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для

суду обов'язковим.

Суд може вважати визнаний факт встановленим, коли

у нього не виникає сумнiву в тому, що визнання вiдпо-

вiдає дiйсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх

прав i законних iнтересiв i не зроблено пiд впливом об-

ману, насильства, погрози, помилки або з метою прихо-

ваная iстини.

На доказування визнаного в судi факту не' пощирю-;

ються правила, встановленi статтею 29 цього Кодексу,,

крiм випадкiв, коли факт повинен бути стверджений но-'

тарiально посвiдченим документом.

1. Пояснення сторiн i третiх осiб є одним iз засобiв

доказування. Право сторiн i третiх осiб давати уснi та

письмовi пояснення у законодавствi конкретизується сто-

совно окремих стадiй цивiльного процесу.

Доказове значення мають лише тi пояснення сторiн

i третiх осiб, у яких мiстяться вiдомостi про факти, iщо

мають значення для справи. Поряд iз поясненнями по

сутi справи сторони i третi особи мають право подавати

свої доводи та мiркування з усiх питань, що виникають

у ходi судового розгляду, брати участь у допитi свiдкiв

i експертiв, висловлювати свою думку з приводу змiсту

та достовiрностi письмових i речових доказiв та iн. Подi-

бнi пояснення поряд iз заявами сторiн розпорядчого ха-

рактеру (визнання позову, вiдмова вiд позову тощо) не е

доказом у справi.

Таким чином, пояснення сторiн i третiх осiб мають

неоднакове значення, а доказами в цивiльнiй справi мо-

жуть бути лише тi пояснення, якi мiстять вiдомостi про

факти, що належать до предмета доказування. У пояс-

неннях сторiн i третiх осiб видiляють: а) повiдомлення,

вiдомостi про факти, тобто докази; б) волевиявлення;

в) судження про юридичну квалiфiкацiю правовiдносин;

г) мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона

висвiтлює фактичнi обставини у вигiдному для себе аспе-

ктi; д) прояв емоцiй, настрою.

Пояснення сторiн i третiх осiб як засiб доказування

в цивiльному процесi мають iстотне значення. Визнаючи

за сторонами i третiми особами право давати пояснення,

закон передбачає скасування рiшення, якщо справу роз-

глянуто за вiдсутностi будь-кого з осiб, якi беруть участь

у справi, не повiдомлених про час i мiсце судового засi-

дання (ст, 314 ЩiК).

Вiдсутнiсть усних або письмових пояснень сторiн чи

третiх осiб, якi не з'явились у судове засiдання, може при-

звести до постановлення судом необгрунтованого рiшен-

ня, оскiльки утруднюється з'ясування дiйсних взаємовiд-

носин сторiн. Тому навiть у разi неявки без поважних

причин у судове засiдання особи, яка бере участь у справi,

114

питання про можливiсть розгляду справи за її вiдсутнос-

тi повинно вирiшуватися судом з урахуванням необхiд-

ностi її пояснення для з'ясування взаємовiдносин сторiн

i достатностi доказiв.

Значення пояснень сторiн визначається тим, що сторо-

ни є учасниками спiрних правовiдносин i можуть дати по-

внi вiдомостi щодо фактiв, якi мають значення для справи.

Така роль пояснень сторiн виявляється вже у стадiї пiдго-

товки цивiльних справ до судового розгляду. У цiй стадiї

суддя опитує позивача про обставини, якими вiн обгрунто-

вує свої вимоги i докази, що пiдтверджують викладенi пози-

вачем у позовнiй заявi обставини, з'ясовує можливi з боку

вiдповiдача заперечення, а в разi необхiдностi викликає вiд-

повiдача, вимагає у нього пояснення про обставини справи,

з'ясовує заперечення проти позову i докази, якими цi запе-

речення можуть бути пiдтвердженi. По особливо склад-

них справах суддя пропонує вiдповiдачевi подати письмовi

пояснення у справi (ст. 143 ЦПК);

Особливiстю пояснень сторiн як засобiв доказування

є те, що сторони юридичне заiнтересованi в результатах

справи i дача пояснень - їх право, а не обов'язок. Цю

обставину необхiдно враховувати при дослiдженнi пояс-

нень сторiн.

Зазначенi специфiчнi риси пояснень сторiн виявля-

ються i в судовому розглядi. Суд визначає порядок допи-

ту свiдкiв, експертiв та дослiдження всiх iнших доказiв

лише пiсля заслуховування пояснень сторiн та iнших

осiб, якi беруть участь у справi. Таким чином, суд одер-

жує первiснi вiдомостi про факти, що пiдлягають установ-

ленню з цивiльної справи, безпосередньо вiд сторiн, у по-

ясненнях яких, як правило, мiстяться не тiльки факти,

але й тi данi, якими вони можуть бути пiдтвердженi. Це

дає можливiсть суду обрати найбiльш доцiльний i швид-

кий шлях дослiдження i перевiрки всього доказового

матерiалу, в ходi якого будуть пiдтвердженi або спросто-

ванi твердження сторiн, данi ними на початку розгляду

справи по сутi. Така регламентацiя ходу судового роз-

гляду з цивiльної справи орiєнтує суд на критичне став-

лення до тих пояснень, якi представленi сторонами з

метою обгрунтування i захисту своїх прав та охороню-

ваних законом iнтересiв.

2. Суд не може обгрунтувати свої висновки лише за-

явами сторiн i повинен запропонувати сторонам обгрун-

115

тувати свої твердження. Не тiльки твердження сторiн,!

але й визнання фактiв, якими вони обгрунтовують свою

позицiю по справi, для суду не є обов'язковими i прийма-

ються тiльки тодi, коли немає сумнiву, що визнання вiдпо-

вiдає обставинам справи. Тому наявнiсть одного лише по-

силання сторони на те, що її твердження про факти, якi

мають значення для справи, не спростовано, не може роз-

глядатися як доказ факту, який має бути встановлений.

Аналiзуючи пояснення сторiн, суд з'ясовує предмет до-

казування в справi, визначає закон, яким потрiбно керу-

ватися при вирiшеннi справи, встановлює коло необхiд-

них доказiв.

Є два види пояснення сторiн: твердження i визнання.

Сутнiсть тверджень полягає у тому, що в них мiстяться

вiдомостi про факти, якi згiдно iз законом повинна дово-

дити сторона як суб'єкт доказування. Сутнiсть же ви-

знання в iншому. Визнання сторони - це таке пояснен-

ня, що мiстить вiдомостi про факти, якi за законом по-,

винна доводити iнша сторона.

На вiдмiну вiд пояснень сторiн про факти, якi вiдповi-

дають їх процесуальнiй заiнтересованостi, а тому потре-

бують обгрунтування iншими засобами доказування, ви-

знання фактiв, якими iнша сторона обгрунтовує свої ви-

моги або заперечення, що суперечать її процесуальнiй за-

iнтересованостi, може стати достатнiм i, отже, єдиним до-

казом наявностi факту, якщо, на думку суду, визнання

вiдповiдає дiйсним обставинам справи, не порушує будь-

чиїх прав i законних iнтересiв i не зроблено пiд впливом

обману, насильства, погрози, помилки або з метою при-

ховання iстини.

Визнання стороною факту звiльняє iншу сторону вiд

його доказування, якщо суд визнає цей факт установле-

ним. Про прийняття судом визнання стороною факту

повинна бути винесена ухвала.

Судове визнання стороною факту може бути усним

i письмовим. Усна заява, як i всi пояснення осiб, якi бе-

руть участь у справi, обов'язково вноситься до протоколу

судового засiдання, а письмова додається до справи.

Визнання факту, зроблене не в судовому засiданнi, не

є доказом. Будучи доказовим фактом, воно саме потребує

доказування, тобто обгрунтування iншими доказами.

Так, факт позасудового визнання вiдповiдачем бать-

кiвства у справi про встановлення батькiвства суд уста-

 

новлює на пiдставi доказiв, якi з достовiрнiстю його пiд-

тверджують.

Особливе процесуальне значення має визнання сторо-

ною факту, для пiдтвердження якого допустимi лише пе-

внi засоби доказування - письмовi докази або нотарiаль-

на форма угоди.

Недотримання передбаченої законом форми угоди

позбавляє сторони права у випадку спору посилатися для

пiдтвердження її здiйснення на показання свiдкiв.

Процесуальне значення визнання стороною факту

здiйснення угоди без дотримання-юридичної форми по-

лягає в тому, що воно вирiшує спiр сторiн у цiй частинi й

уможливлює пiдтвердження угоди будь-якими засобами

доказування, у тому числi й показаннями свiдкiв.

Згiдно зi ст. 40 ЦПК на доказування визнаного в судi

факту не поширюються правила, встановленi ст. 29 ЦПК,

крiм випадкiв, коли факт повинен бути стверджений но-

тарiально посвiдченим документом.

Стаття 41. Показання свiдка

Свiдком може бути кожна особа, якiй вiдомi будь-якi

обставини, що вiдносяться до справи.

Свiдок зобов'язаний з'явитись до суду i дати правди-

вi показання про вiдомi йому обставини.

1. Показання свiдкiв, тобто повiдомлення суду свiд-

ком вiдомостей (фактичних даних) про обставини, якi

мають значення для справи, - один iз засобiв доказуван-

ня в цивiльному процесi.

Свiдком може бути кожна особа, якiй вiдомi будь-якi

обставини, що стосуються справи. Свiдок зобов'язаний

з'явитися до суду i дати правдивi показання про вiдомi

йому обставини.

Як правило, свiдками викликаються громадяни, яким

особисто вiдомi будь-якi iстотнi для справи обставини.

Особи, якi знають про цi обставини зi слiв iнших чи в

результатi ознайомлення з певним документом, у разi не-

обхiдностi можуть такйж допитуватись як свiдки. Їх по-

казання вважаються похiдними i дають можливiсть знай-

ти первiснi докази. Коли ж свiдок не може назвати дже-

рела своїх вiдомостей, такi фактичнi данi не будуть до-

казами.

117

2. Крiм обов'язку дати показання свiдок має процесу-

альнi права. Свiдок, даючи показання, може робити пись-

мовi замiтки в тих випадках, коли його показання пов'я-

занi з будь-якими обчисленнями та iншими даними, якi

важко зберегти в пам'ятi. Цi замiтки подаються суду та

особам, якi беруть участь у справi, i можуть бути доданi до

справи за ухвалою суду (ст. 183 ЦПК). Свiдок може да-

вати показання рiдною мовою, користуватися послугами

перекладача (ст. 9 ЦПК). За ним зберiгається його сере-

днiй заробiток за мiсцем роботи. Свiдкам, якi не є робiт-

никами або працiвниками пiдприємств, установ та орга-

нiзацiй, за вiдрив їх вiд роботи чи звичайних занять ви-

плачується винагорода в установленому розмiрi. Свiдко-

вi в установлених розмiрах виплачуються також вартiсть

переїзду, добовi та витрати по найму житла (ст. 71 ЦПК). ^

Стаття 42. Особи, якi не можуть бути свiдками

Не можуть бути свiдками особи, нездатнi через 'свої

. фiзичнi або психiчнi вади правильно сприймати обста-

вини, що мають значення для справи, або давати про

них правильнi показання.

Не можуть бути свiдками також представники по ци-

вiльнiй справi або захисники в кримiнальнiй справi по

обставинах, якi стали їм вiдомi у зв'язку з виконанням

обов'язкiв представника або захисника.

1. Згiдно зi ст. 42 ЦПК не можуть бути свiдками осо-

би, нездатнi через свої фiзичнi чи психiчнi вади правиль-

но сприймати обставини, що мають значення для справи,

або давати про них правильнi показання. Не можуть бути

свiдками також представники у цивiльнiй справi або за-

хисники у кримiнальнiй справi по обставинах, якi стали

їм вiдомi у зв'язку з виконанням обов'язкiв представни-

ка або захисника.

2. При застосуваннi коментованої статтi слiд виходи-

ти ^з того, що наявнiсть тих чи iнших вад, якi перешко-

джають правильно сприймати обставини, що мають зна-

/ чення для справи, або давати про них правильнi показан-

ня, судом перевiряється в кожному конкретному випад-

ку. Так, наявнiсть у особи психiчного захворювання не є

завжди перешкодою для допиту її як свiдка. Суд пови-

нен вирiшити це питання, зокрема за допомогою судово-

медичної або психiатричної експертизи.

118

Що стосується неможливостi допиту як свiдкiв пред-

ставникiв у цивiльнiй справi або захисника у кримiна-

льнiй справi по обставинах, якi стали їм вiдомi у зв'яз-

ку з виконанням обов'язкiв представника або захисника,

то ця норма виходить з довiрчого характеру вiдносин свi-

Ька iз судовим представником або захисником i стосу-

ється лише обставин справи, що стали вiдомi при вико-

наннi цих функцiй. В iнших випадках зазначенi особи

можуть бути допитанi як свiдки.

Стаття 43. Змiст заяви про виклик свiдка

Особа, що просить про виклик свiдка, повинна за-

значити його прiзвище, iм'я, по батьковi, мiсце прожи-

вання та обставини, що вiн може ствердити.

Стаття передбачає вимоги до змiсту заяви про виклик

свiдка.

Норма, яка мiститься в цiй статтi, є похiдною вiд пра-

вила належностi доказiв та допустимостi засобiв доказу-

вання. Її застосування зумовлюється тим, що свiдком

може бути лише особа, яка має змогу стверджувати про тi

чи iншi обставини справи. У зв'язку з цим суддя, вирi-

шуючи питання про коло свiдкiв, яких необхiдно викли-

кати, повинен виходити також iз доцiльностi. Немає пiд-

став викликати у судове засiдання всiх свiдкiв, якi пiд-

тверджують тi ж самi факти.

Крiм того, питання про виклик свiдка вирiшується

з урахуванням допустимостi показань свiдкiв. Хоча за-

кон передбачає обов'язковiсть письмових доказiв для вста-

новлення певних фактiв (наприклад, факт укладення ци-

вiльної угоди - ст. 46 ЦК), це не виключає можливостi

використання показань свiдкiв для пiдтвердження iнших

обставин, що мають значення для справи.

Стаття 44. Вiдповiдальнiсть свiдка

Якщо викликаний свiдок не з'явиться в судове засi-

дання з причин, визнаних судом неповажними, його

може бути пiддано штрафу в розмiрi до одного неопода-

тковуваного мiнiмуму доходiв громадян i примусовому

приводу через органи внутрiшнiх справ.

За злiсне ухилення вiд явки до суду свiдок несе вiд-

повiдальнiсть за частиною першою статтi 1853 Кодексу

України про адмiнiстративнi правопорушення, а за дачу

119

завiдомо неправдивих показань або за вiдмову вiд дачi

показань - вiдповiдно за статтями 178 чи 179 Кримi-

нального кодексу України.

(Стаття 44 iз змiнами,внесеними згiдно з Указами ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81, № 8627-10 вiд 20.03.85, № 9166-11 вiд

04.05.90; Законами № 2857-12 вiд 15.12.92, № 27/96-ВР вiд

02.02.96)

1. Частина 1 ст. 44 ЦПК передбачає пiдстави, вид та

розмiр процесуальної вiдповiдальностi свiдка. Процесуа-

льна вiдповiдальнiсть передбачена у виглядi процесуаль-

ного штрафу та примусового приводу. Вказiвка на непо-

важнiсть причин неявки свiдка в судове засiдання перед-

бачає, що обов'язковою умовою для застосування проце-

суальної вiдповiдальностi є його вина.

2. Норма, що мiститься у ч. 2 ст. 44 ЦПК, має вiдсиль-

ний характер. Вона передбачає, що за злiсне ухилення

вiд явки до суду свiдок несе вiдповiдальнiсть за ч. 1

ст. i^^пАП, а за дачу завiдомо неправдивих пока-

зань або за вiдмову вiд дачi показань - вiдповiдаль-

нiсть за ст.ст. 178 чи 179 КК.

Згiдно зi ст. iвб^пАП злiсне ухилення свiдка вiд явки

в суд квалiфiкується як прояв неповаги до суду i спричи-

няє накладення штрафу вiд трьох до восьми неоподатко- "

вуваних мiнiмумiв доходiв громадян або адмiнiстратив-

ний арешт на строк до п'ятнадцяти дiб.

Вiдповiдно до ст. 178 КК завiдомо неправдиве пока-

зання свiдка карається позбавленням волi на строк до

одного року або виправними роботами на той же строк.

Тi ж самi дiї, поєднанi з обвинуваченням в особливо небез-

печному державному чи iншому тяжкому злочинi, а та-

кож вчиненi з корисливою метою, караються позбавлен-

ням волi до п'яти рокiв.

Вiдмова свiдка вiд дачi показань на пiдставi ст. 179

КК карається виправними роботами на строк до шести

мiсяцiв або штрафом вiд п'ятдесяти до ста двадцяти мi-

нiмальних розмiрiв заробiтної плати.

Стаття 45. Допит свiдкiв у мiсцi їх проживання

або перебування

Свiдкiв, якi постiйно живуть поза мiсцем знаходжен-

ня суду, що розглядає справу, i не можуть з поважних

причин з'явитись в судове засiдання, може допитати суд

в мiсцi їх проживання за дорученням суду, що розгля-

дає справу.

Свiдок може бути допитаний судом у мiсцi його пере-

бування; якщо вiн внаслiдок хвороби, старостi, iнвалiд-

ностi або iнших поважних причин не може з'явитись на

виклик суду.

Якщо зазначенi вище свiдки з'являться у засiдання

суду, що розглядає справу, їх слiд допитати.

Допит свiдкiв у мiсцi їх проживання або перебуван-

ня провадиться з iнiцiативи суду, на прохання сторони

або iнших осiб, якi беруть участь у справi, чи самого

свiдка.

1. Коментована стаття для своєчасного розгляду спра-

ви передбачає можливiсть допиту свiдкiв не тим судом,

який розглядає справу, а й судом за мiсцем їх проживан-

ня або перебування, пов'язуючи цез поважнiстю причин,

якi унеможливлюють їх явку до суду.

Свiдок може бути допитаний судом також за мiсцем

його перебування у зв'язку з хворобою, старiстю, iнвалiд-

нiстю.

2. Ця норма має оцiночний характер i певною мiрою

гарантує iнтереси свiдка, що мають ураховуватися судом

(наявнiсть малолiтнiх дiтей, iнших осiб, якi потребують

пiклування тощо).

Допит свiдкiв за мiсцем їх проживання або перебу-

вання провадиться з iнiцiативи суду, на прохання сторо-

ни або iнших осiб, якi беруть участь у справi, чи самого

свiдка.

Стаття 46. Письмовi докази

Письмовими доказами є: всякого роду документи,

акти, листування службового або особистого характеру,

що мiстять в собi вiдомостi про обставини, якi мають

значення для справи.

1. У статтi передбачається, що письмовими доказами

є будь-якого роду документи, акти, листування службово-

го або особистого характеру, що мiстять у собi вiдомостi

про обставини, якi мають значення для справи.

Письмовi докази - це предмети, на яких за допомо-

гою знакiв закрiпленi думки, що мiстять свiдчення про

121

 

 

факти, необхiднi для вирiшення справи. У цьому визна-   '

ченнi вiдбиваються головнi ознаки письмового доказу.

iстотною ознакою письмового доказу є також те, що

вiдомостi про факти закрiплюються в об'єктивнiй формi

на тих або iнших матерiальних предметах. Предмет, який

може бути використаний для закрiплення думок, пови-

нен бути придатним для письма, щоб нанесенi знаки мо-

гли зберегтися протягом певного часу (наприклад'папiр).

Ознакою письмового доказу є й те, що закрiплення

людиною на предметi своїх думок здiйснюється за допо-

могою певних знакiв. Засiб нанесення знакiв повинен бути

таким, щоб на предметi утворювалися матерiальнi слiди

цих знакiв, доступнi для сприйняття. Знаки наносяться

певними хiмiчними засобами або шляхом механiчної

змiни поверхнi предмета.

Вiдомостi про факти можуть бути вираженi або у фор-

мi думки, або у виглядi певних слiдiв на матерiальних

предметах. Лише своїм змiстом письмовi докази можуть

пiдтверджувати наявнiсть або вiдсутнiсть факту, який має

бути встановлений.

Письмовi докази за своїм джерелом належать до до-

казiв особистих, внаслiдок чого їм притаманний процес

формування особистих доказiв, на який впливають особи- .,

стi якостi людини: освiта, спецiальнiсть, вiк, спостереж-

ливiсть, iнтереси, розвиненiсть органiв чуття, душевний

стан тощо. Сукупнiсть цих факторiв i визначає об'єктив-

нiсть та повноту одержання i закрiплення вiдомостей.

Особливiсть письмового доказу полягає у тому, що при

закрiпленнi вiдомостей можливi всякого роду неточностi,

перекручення, неповнота, що нерiдко виявляються при

наступнiй перевiрцi документа за допомогою Показань осiб,

якi його склали.

' Важливiсть письмових доказiв у цивiльному процесi

перш за все визначається значенням форми матерiально-

правових вiдносин. Законом передбачено обов'язкову пись-

мову форму низки угод i заборонено використання iнших

засобiв доказування на пiдтвердження^ укладення.

2. У судовiй практицi використовуються рiзнi види

письмових доказiв, яким притаманнi певнi особливостi,

що необхiдно враховувати при їх дослiдженнi.

Письмовi докази класифiкуються за такими ознака-

ми: суб'єкт (джерело) формування; характер змiсту; фор-

ма закрiплення; засiб формування.

3. За суб'єктом письмовi докази подiляються на офi-

цiйнi i неофiцiйнi. Офiцiйнi письмовi докази - це доку-

менти, акти, якi виходять вiд державних органiв, установ,

пiдприємств, службових осiб i громадських органiзацiй.

Неофiцiйнi - це документи, якi виходять вiд громадян.

Розмежування письмових доказiв на офiцiйнi i неофi-

цiйнi зумовлює неоднаковий порядок їх дослiдження.

Дослiдження офiцiйних документiв потребує з'ясування

наявностi повноважень органiв i службових осiб, якi скла-

ли документ, додержання передбаченого законом поряд-

ку складання документiв i перевiрки iстинностi викладе-

них у документах вiдомостей.

Оспорювання офiцiйних документiв у деяких випад-

ках можливе лише в установленому законом порядку. \

Офiцiйнi письмовi докази - такi письмовi матерiали,

якi виходять вiд державних, громадських органiзацiй, слу-

жбових осiб i складенi у порядку здiйснення службових,

державних або громадських обов'язкiв. До офiцiйних пись-

мових доказiв належить велика група документiв, у складi

яко,ї можна видiлити певнi пiдгрупи, у тому числi й доку-

менти, що виходять вiд органiв влади та мiсцевого само-

врядування, службових осiб, судово-прокурорських орга-

нiв, органiв громадських органiзацiй тощо.

У судовiй практицi з цивiльних справ .часто зустрiча-

ються неофiцiйнi документи. В усiх випадках особа, яка

склала документ, виступає тiльки як громадянин. До не-

офiцiйних документiв належать листування дiлового i осо-

бистого характеру, рiзнi записи, щоденники, рукописи,

договори тощо.

Дослiдження неофiцiйних документiв'допускають пе-

ревiрку iстинностi вiдомостей, якi мiстяться в документi,

або волевиявлення суб'єкта. Неофiцiйнi документи ма-

ють велике доказове значення для правильного вирiшен-

ня спору, тому що вони можуть мiстити позасудове ви-

знання певних фактiв.

4. За змiстом письмовi докази подiляються на розпо-

рядчi й iнформативнi. Розпорядчi докази визначаються

як документи, якi мiстять виявлення волi. До розпоряд-

чих потрiбно вiднести акти органiв державної влади i дер-

жавного управлiння, мiсцевого самоврядування, а також

документи, в яких виявляється воля суб'єктiв права,

спрямована на встановлення, змiну i припинення Право-

123

вiдносин. iнформативнi документи мiстять вiдомостi про

наявнiсть або вiдсутнiсть певних фактiв.

Рiзноманiтнiсть розпорядчих документiв пояснюється

характером суб'єкта доказування i його функцiями, що

має враховуватися при дослiдженнi цих доказiв. Розпо-

рядчi документи характеризуються двома головними озна-

ками: правомiрнiстю волевиявлення i наявнiстю дiйсної

волi суб'єкта, вираженої у документi.

У судовiй практицi використовуються iнформативнi

письмовi докази (довiдки, звiти, акти, листи, повiдомлен-

ня). iстотною ознакою iнформативного документа є те, що

в ньому повiдомляється лише про певнi факти, їх наяв-

нiсть або вiдсутнiсть. У таких документах головним при

дослiдженнi доказiв е встановлення вiдповiдностi закрiп-

лених вiдомостей самим фактам дiйсностi. Особливо ре-

тельно потрiбно з'ясувати умови їх складання з ураху-

ванням усiх обставин, якi впливають на процес форму-

вання.

Наведений подiл документiв має умовний характер, тому .

що в одному й тому ж документi можуть бути закрiпленi

одночасно i волевиявлення особи, i вiдомостi iнформатив-

ного характеру.

5. За формою письмовi докази подiляються на простi

та нотарiально засвiдченi, або документи простої письмо-

вої форми i квалiфiкованої письмової форми.

Для документiв простої письмової форми характер-

ним є те, що вони не мають обов'язкових реквiзитiв. Цi

документи можуть бути використанi як докази а ураху-

ванням вимог допустимостi. Форма таких документiв до-

вiльна i визначається їх суб'єктами.

Велику групу становлять документи, квалiфiкованої

форми. Головна їх ознака полягає в тому, що для них уста-

новлено визначену форму з наявнiстю необхiдних реквi-

зитiв.

6. Письмовi докази можуть бути класифiкованi також

за засобом i характером формування. За цiєю ознакою їх

можна подiлити на оригiнали i копiї. Оригiналами є першi

примiрники. Такий документ має бiльшу вiрогiднiсть, тому

що вiдомостi про факт закрiпленi у ньому безпосередньо

особою, яка склала даний документ. При вирiшеннi спра-

ви повиннi бути використанi в першу чергу письмовi до-

кази в оригiналi. Якщо подано копiю, суд може витребу-

вати оригiнал.

124

7. Письмовi докази або протоколи їх огляду, складенi

в порядку, передбаченому ст.ст. 33, 36 i 189 ЦПК, оголо-

шуються в судовому засiданнi й подаються для ознайом-

лення особам, якi беруть участь у справi, а в необхiдних

випадках - експертам.! свiдкам. Особи, якi беруть участь

у справi, можуть дати свої пояснення з приводу цих дока-

зiв або протоколу.

З метою охорони таємницi листування i телеграфних

повiдомлень особисте листування та особистi телеграф-

нi повiдомлення громадян можуть бути оголошенi у вiд-

критому судовому засiданнi тiльки за згодою осiб, мiж

якими це листування i телеграфнi повiдомлення вiдбу-

валися. У протилежному разi таке листування i телегра-

фнi повiдомлення оголошуються й дослiджуються у за-

критому судовому засiданнi (ст. 187 ЦПК).

Стаття 47. Витребування письмових доказiв

Особа, яка порушує клопотання перед судом про ви-

требування вiд iнших осiб письмових доказiв, повинна

докладно зазначити: який письмовий доказ вимагаєть-

ся, пiдстави, з яких вона вважає, що письмовий доказ

має iнша особа, i обставини, якi може пiдтвердити цей

доказ.

Письмовi докази, що їх вимагає суд або суддя вiд

державних пiдприємств, установ, органiзацiй, колгос-

пiв, iнших кооперативних органiзацiй, їх об'єднань, iн-

ших громадських органiзацiй, а також вiд окремих гро-

мадян, надсилаються безпосередньо до суду.

Суд або суддя може також уповноважити заiнтересо-

вану сторону або iншу особу, яка бере участь у справi,

одержати письмовий доказ для представлення його суду.

(Стаття 47 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81)

1. Як правило, письмовi докази подаються сторонами,

iншими особами, якi беруть участь у справi. Разом з тим

на боцi сторiн або iншої особи, яка бере участь у справi,

можуть виникнути обставини, що унеможливлюють по-

дання ними письмових доказiв. У таких випадках пись-

мовi докази можуть бути витребуванi судом за клопотан-

ням осiб, якi беруть участь у справi.

Умовами вирiшення клопотання вiдповiдних осiб є за-

значення у клопотаннi того, який письмовий доказ ви-

125

магається, пiдстави, з яких вони вважають, що письмовий

доказ має iнша особа, i обставини, що можуть пiдтвердити

цей доказ (ч. 1 ст. 47 ЦПК). Це зумовлюється правилами

належностi доказiв i допустимостi засобiв доказування.

2. Коментована стаття передбачає двi форми витребу-

вання письмових доказiв:

а) безпосередньо судом вiд державних пiдприємств,

~ установ, органiзацiй, об'єднань, громадських органiза-

цiй, а також вiд окремих громадян, якi мають письмовi

докази (ч. 2 ст. 47 ЦПК);

б) шляхом уповноваження, видачi заiнтересованiй

особi запиту на отримання письмового доказу для по-

дання цього доказу суду (ч. З ст. 47 ЦПК).

Стаття 48. Вiдповiдальнiсть за невиконання

вимоги суду подати письмовi докази

Державнi пiдприємства, установи, органiзацiї, колго-

спи, iншi кооперативнi органiзацiї, їх об'єднання, iншi

громадськi органiзацiї, а також громадяни, якi не мо-

жуть подати письмових доказiв, що їх вимагає суд або

суддя, зобов'язанi повiдомити про це суд, зазначивши

причину. В разi неповiдомлення у встановлений для по-

дачi строк, а також в разi неповажностi причин вiдмов-

лення вiд подачi письмового доказу суд або суддя мо-

жуть накласти на винних службових осiб державних пiд-

приємств, установ, органiзацiй, колгоспiв, iнших коопе-

ративних органiзацiй, їх об'єднань, iнших громадських

органiзацiй, а також на громадян штраф у розмiрi до

одного неоподатковуваного мiнiмуму доходiв громадян.

Накладення штрафу не звiльняє вiдповiдних служ-

бових осiб i громадян вiд обов'язку подати письмовий

доказ, що вимагається судом.

(Стаття 48 iз змiнами,внесеними згiдно з Указами ПВР

№ 1461-10 вiд '23.01.81, № 8627-10 вiд 20.03.85; Законом

№ 27/96-ВР вiд 02.02.96)

i. Коментована стаття передбачає вiдповiдальнiсть за

невиконання вимоги суду подати письмовi докази. Су-

б'єктами цiєї вiдповiдальностi можуть бути лише поса-

довi особи пiдприємств, установ i органiзацiй, а також

громадяни, якi не беруть участi у справi, а тiльки мають

докази. Таким чином, санкцiї статтi застосовуються лише

до осiб, якi не є учасниками цивiльного судочинства.

Пiдставами передбаченої вiдповiдальностi є неподання

письмових доказiв з неповiдомленням про причину їх

неподання, вiдмова вiд подачi письмового доказу та вина

особи, яка їх утримує.

2. Накладення штрафу, передбаченого ч. 1 ст. 48, не

звiльняє службових осiб i громадян вiд обов'язку подати

письмовий доказ, що вимагається судом.

Стаття 49. Подання витягiв з письмових доказiв

та огляд цих доказiв на мiсцi

Якщо подання письмових доказiв до суду утруднено,

наприклад, через їх численнiсть або внаслiдок того, що

тiльки частина з них має значення для справи, суд може

вимагати подання належно засвiдчених витягiв з них

або оглянути їх на мiсцi.

Стаття 49 ЦПК передбачає спецiальну норму щодо по-

дання письмових доказiв у випадках утруднення їх по-

дання, пов'язаних з численнiстю письмових доказiв, або з

тим, що тiльки частина з них має значення для справи.

У таких випадках закон допускає подання належно

засвiдченого витягу з письмових доказiв або огляд їх на

мiсцi. При оглядi письмових доказiв на мiсцi застосову-

ється ст. 189 ЦПК.

Стаття 50. Подання письмових доказiв

у оригiналi

Письмовi докази, як правило, подаються в оригiна-

лi; Якщо подано копiю письмового доказу, суд за клопо-

танням осiб, якi беруть участь у справi, або з власної

iнiцiативи вправi, в разi необхiдностi, вимагати подан-

ня оригiналу.

1. Коментована стаття допускає подання копiй письмо-

вих доказiв, хоча вона виходить iз того, що за загальним

правилом письмовi докази подаються в оригiналi. Змiст

норми цiєї статтi певною мiрою грунтується на принципi

безпосередностi судового розгляду (ст. 160 ЦПК) з ураху-

ванням правила про отримання доказiв iз першоджерел.

2. Дана стаття передбачає, що у випадках подання ко-

пiй письмового доказу суд за клопотанням осiб, якi бе-

руть участь у справi, або з власної iнiцiативи в разi необ-

127

хiдяостi вимагає подання оригiналу. Задоволення такого

клопотання повинно пов'язуватися iз сумнiвами щодо

вiрогiдностi копiї письмового доказу з боку осiб, якi бе-

руть участь у справi, або суду.

Стаття 51. Повернення оригiналiв письмових

доказiв

Оригiнали письмових доказiв, що є в справi, на про-

хання осiб, якi подали їх, можна повернути пiсля того,

як рiшення суду набере законної сили. Проте в справi

залишається засвiдчена суддею копiя письмового до-

казу.

1. Коментована стаття регулює порядок повернення

оригiналiв письмових доказiв особам, якi їх подавали.

Йдеться як про осiб, якi брали участь у справi, так i про

осiб, якi надавали докази на пiдставi запиту суду у поряд-

ку, передбаченому ст. 47 ЩiК.

Закрiплюючи це правило, законодавець виходив з того,

що деякi документи як письмовi докази належать особi

i можуть визначати її правовий стан, чимало письмових

доказiв - це офiцiйнi документи, якi пiдтверджують тi

чи iншi факти дiяльностi пiдприємств, установ, органiза-

цiй. Тому наявнiсть документiв у осiб, якi їх подавали, є

необхiднiстю.

2. У разi повернення письмових доказiв у матерiалах

справи повиннi залишатися засвiдченi суддею їх копiї.

Стаття 52. Речовi докази

Речовими доказами є предмети, що своїми властиво-

стями свiдчать про обставини, якi мають значеная для

справи.

Вiдповiдно до коментованрї статтi речовими доказами

е предмети, якi своїми властивостями свiдчать про обста-

вини, що мають значення для справи.

Речовi докази можуть пiдтверджувати обставини не-

виконання договiрних зобов'язань (виготовлення або про-

даж речi неналежної якостi), порушення права власностi

(знаходження речi у особи без правових пiдстав), заподi-

яння шкоди (ушкодження майна) тощо.

Стаття 53. Витребування речових доказiв

та вiдповiдальнiсть за їх неподання

Витребування речових доказiв та вирiшення питань

про вiдповiдальнiсть за їх неподання провадиться в по-

рядку, встановленому статтями 47 i 48 цього Кодексу.

Витребування речових доказiв i вирiшення питань про

вiдповiдальнiсть за їх неподання провадиться в порядку,

встановленому ст.ст. 47 i 48 ЦПК.

Зберiгання речових доказiв здiйснюється рiзними за-

собами. Речовi докази до набрання рiшенням законної

сили зберiгаються у справi або за окремим описом зда-

ються до камери схову речових доказiв суду. Речi, що не

можуть бути доставленi до суду, зберiгаються у мiсцi їх

знаходження; вони повиннi бути докладно описанi й опе-

чатанi, а в разi потреби - сфотографованi. Суд вживає за-

ходiв щодо зберiгання речей у незмiнному станi (ст. 54

ЦПК).

Стаття 54. Зберiгання речових доказiв

Речовi докази до набрання рiшенням законної сили

зберiгаються в справi або за окремим описом здаються

до камери схову речових доказiв суду.

Речi, що не можуть бути доставленi до суду, зберiга-

ються в мiсцi їх знаходження; вони повиннi бути докла-

дно описанi i опечатанi, а в разi потреби - сфотогра-

фованi.

Суд вживає заходiв до зберiгання речей у незмiнно-

му станi.

1. Виходячи з того, що переданi суду речовi докази

залучаються до справи, обов'язок зберiгання речових до-

казiв покладається на суд. Тому суд, у провадженнi якого

перебуває справа, повинен вжити заходiв, щодо зберiгання-

речових доказiв у незмiнному станi до набрання рiшен-

ням суду законної сили. Окремi речовi докази, якщо це

можливо за їх фiзичними характеристиками (документи,

дрiбнi речi), зберiгаються у справi. Якщо речовими дока-

зами є речi, якi не можна зберiгати у справi, або велика

кiлькiсть речей унеможливлює їх зберiгання у справi, то в

такому випадку вони здаються за окремим описом до

камери схову речових доказiв суду.

129

2. У тих випадках, коли речовими доказами е речi, що

не можуть бути доставленi до суду (будiвлi, автомашина

тощо), вони зберiгаються у мiсцi їх знаходження. Цi ре-

човi докази повиннi бути переданi конкретнiй особi на

зберiгання, про що складається акт опису речей. У необ-

хiдних випадках речовi докази мають бути сфотографо-

ванi.

Стаття 55. Огляд речових доказiв, що-швидко

псуються

Продукти та iншi речi, що швидко псуються, негайно

оглядаються судом з повiдомленням про призначений

огляд осiб, якi беруть участь у справi.

Пiсля огляду цi речi повертаються особам, вiд яких

вони були одержанi, або передаються пiдприємствам,

установам чи органiзацiям, що можуть їх використати

за призначенням. Цi пiдприємства, установи або орга-

нiзацiї згодом повертають володiльцевi предмети того

ж роду i якостi або їх вартiсть за державними цiнами

на час повернення.

(Стаття 55 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81)

1. Стаття 55 ЦПК передбачає спецiальнi правила щодо

огляду речових доказiв, якi швидко псуються. Продукти

та iншi речi, що швидко псуються, оглядаються негайно

судом з повiдомленням про призначений огляд осiб, якi

беруть участь у справi.

За результатами огляду речових доказiв складається

протокол про цю процесуальну дiю. У протоколi зазнача-

ються ознаки якостi та iншi властивостi речових доказiв,

якi мають значення для справи.

2. Пiсля огляду речових доказiв, що швидко псуються,

вони повертаються особам, вiд яких були одержанi, або

передаються пiдприємствам, установам чи органiзацiям,

що можуть їх використати за призначенням. Про переда-

чу цих речей складається вiдповiдний акт.

3. Пiсля набрання судовим рiшенням законної сили:

переданi речi мають бути повернутi вiдповiднiй особi

(йдеться про повернення речей того ж роду i якостi). Якщо

повернути речi неможливо, то сплачується їх вартiсть.

Указанi речi повертаються на пiдставi ухвали суду. Вар-

тiсть речей повертається з депозитного рахунку суду, який

розглядав справу.

130

Стаття 56. Повернення речових доказiв

Речовi докази пiсля набрання рiшенням суду закон-

ної сили повертаються особам, вiд яких були одержанi,

або передаються особам, за якими суд визнав право на

цi речi.

Предмети, що за законом не можуть бути у володiннi

громадян, передаються вiдповiдним державним пiдпри-

ємствам, установам або органiзацiям:.

В окремих випадках речовi докази пiсля огляду та

дослiдження їх судом можуть бути до закiнчення спра-

ви повернутi особам, вiд яких вони були одержанi, якщо

останнi про те просять i якщо задоволення такого кло-

потання можливе без шкоди для розгляду справи.

(Стаття 56 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

Лi 1461-10 вiд 28.01.81)

1. Речовi докази залучаються до справи, i тому до на-

брання рiшенням суду законної сили вони зберiгаються

в судi. Частина 1 ст. 56 ЦПК'передбачає, що речовi дока-

зи повертаються особам, вiд яких були одержанi, або пе-

редаються особам, за якими суд визнав право на цi речi

пiсля набрання рiшенням законної сили.

2. Не пiдлягають поверненню речовi докази, якщо вони

не можуть бути у володiннi громадян. Такi речовi докази

передаються вiдповiдним державним пiдприємствам, уста-

новам або органiзацiям (ч. 2 ст. 56 ЦПК).

3. Частина 3 ст. 56 ЦПК передбачає оцiночну норму

щодо повернення особам речових доказiв до закiнчення

справи. Необхiдними умовами повернення речових дока-

зiв є, по-перше, обов'язковий огляд та дослiдження їх су-

дом; по-друге, це повернення не завдасть шкоди розгляду

справи.

Стаття 57. Призначення експертизи

Для з'ясування обставин, що мають значення для

справи i потребують спецiальних знань в галузi науки,

мистецтва, технiки або ремесла, суддя порядком забез-

печення доказiв та пiд час пiдготовки справи або суд

пiд час розгляду справи може призначити експертизу.

Експертизу провадять на судi або поза судом, коли

це потрiбно за характером дослiдження або коли об'єкт

дослiдження неможливо доставити до суду.

Призначаючи експертизу та встановлюючи коло пи-

тань, що слiд поставити перед експертами, суддя або

131

суд повинен з цього приводу врахувати пропозицiї сто-

рiн та iнших осiб, якi беруть участь у справi. Вiдхилен-

ня питань, запропонованих особами, якi беруть участь

у справi, суд зобов'язаний мотивувати.

В ухвалi про призначення експертизи належить за-

значити, з яких питань потрiбнi висновки експертiв

i кому доручається провести експертизу.

Експертиза провадиться експертами вiдповiдних уста-

нов або iншими спецiалiстами, призначеними судом. Екс-

пертом може бути призначена будь-яка особа, яка воло-

дiє необхiдними знаннями для дачi висновку.

1. Згiдно зi ст. 57 ЦПК для з'ясування обставин, що

мають значення для справи i потребують спецiальних

знань у галузi науки, мистецтва, технiки або ремесла, суд-

дя в порядку забезпечення доказiв та пiд час пiдготовки

справи або суд пiд час розгляду справи можуть призначи-

ти експертизу. Експертизу провадять у судi або поза су-

 дом, коли це потрiбно за характером дослiдження або коли

об'єкт дослiдження неможливо доставити до суду.

Призначаючи експертизу i встановлюючи коло питань,

якi слiд поставити перед експертами, суддя або суд по-

виннi з цього приводу врахувати пропозицiї сторiн та

iнших осiб, якi беруть участь у справi. Вiдхилення пи-

тань, запропонованих особами, якi беруть участь у спра-

вi, суд зобов'язаний мотивувати. В ухвалi про призна-

чення експертизи належить зазначити, з яких питань

потрiбнi висновки експертiв i кому доручається провес-

ти експертизу.

Експертиза провадиться експертами вiдповiдних уста-

нов або iншими спецiалiстами, призначеними судом. Екс-

пертом може бути призначена будь-яка особа, що володiє

необхiдними знаннями для дачi висновку.

У цивiльному процесi застосовуються рiзнi експерти-

зи: судово-медична, судово-психiатрична, почеркознавча,

товарознавча, бiологiчна та iн. Предметом експертизи не

можуть бути питання права.

2. Достовiрнiсть висновку експерта залежить вiд ви-

бору особи, яку залучають як експерта. Експерт повинен

мати спецiальнi знання, бути компетентним. Крiм того,

достовiрнiсть висновку експерта забезпечується тим, що

експерт не може брати, участi у розглядi справи i пiдля-

гає вiдводу, якщо вiн: особисто прямо чи побiчно заiнте-

132

ресований у результатах справи; є родичем сторiн або

iнших осiб, якi беруть участь у справi; перебуває в особ-

ливих стосунках з особами, якi беруть участь у справi;

знаходиться або знаходився у службовiй або iншiй зале-

жностi вiд сторiн, iнших осiб, якi беруть участь у справi;

провадив ревiзiю, матерiали якої стали пiдставою до по-

рушення цивiльної справи; виявився некомпетентним

(ст. 19 ЦПК).

Призначаючи експертизу, суд повинен урахувати про-

позицiї сторiн та iнших осiб, якi беруть участь у справi,,

а також iншi вимоги, передбаченi ст. 57 ЦПК. Так, у жо-

втнi 1974 р. прокурор Великомихайлiвського району Оде-

ської областi пред'явив позов до громадянки Васькиної

про стягнення 2196 крб. на користь Великомихайлiвсь-

кого ССТ, яке потiм збiльшило суму позову до 3327 крб.

У позовнiй заявi зазначалося, що вiдповiдачка, будучи

завiдуючою магазином культтоварiв, халатно ставилася

до виконання службових обов'язкiв, внаслiдок чого допу-

стила нестачу та псування товарно-матерiальних цiннос-

тей на зазначену суму. У порушеннi кримiнальної спра-

ви проти неї за ст. 167 КК постановою слiдчих органiв

вiд ЗО серпня 1974 р. було вiдмовлено на пiдставi ст. 7

КПК. Посилаючись на вказанi обставини, прокурор про-

сив постановити рiшення про задоволення позову.

Справа розглядалася неодноразово. Останнiм рiшенням

Роздiльнянського районного суду вiд 12 серпня 1975 р.

позов задоволене частково в сумi 2470 крб.

Ухвалою судової колегiї в цивiльних справах Одесь-

кого обласного суду рiшення залишено без змiн, а поста-

новою президiї Одеського обласного суду вiд 13 жовтня

1976 р. залишено без задоволення протест прокурора об-

ластi на цi рiшення.

Протест Голови Верховного Суду України принесено

на предмет скасування зазначених рiшень у справi i на-

правлення її на новий розгляд.

Протест пiдлягає задоволенню у зв'язку з тим, що ви-

сновки суду про розмiр вiдшкодування грунтуються на

недостатньо дослiджених обставинах справи.

Зокрема, судова колегiя в цивiльних справах Верхов-

ного Суду України звернула увагу на таке.

Як на один iз доказiв обгрунтованостi позову суд по-

слався в рiшеннi на висновок експертiв Махлiна i Павло-

ва, якi брали участь в останньому судовому засiданнi.

133

Згiдно зi ст. 57 ЦПК експертиза призначається для

з'ясування обставин, що мають значення для справи i по-

требують спецiальних знань. Призначаючи експертизу та

встановлюючи коло питань, якi слiд поставити перед екс-

пертами, суддя або суд повинен з цього приводу врахува-

ти пропозицiї сторiн та iнших осiб, якi беруть участь у

справi. В ухвалi про призначення експертизи належить

зазначити, з яких питань потрiбнi висновки експертiв i

кому доручається провести експертизу. Експертиза про-

вадиться експертами вiдповiдних установ або iншими

спецiалiстами, призначеними судом.

З матерiалiв справи не видно, яким чином зазначенi

особи з'явилися у справi експертами. Суд не постановляв

ухвали нi про призначення експертизи, нi про залучення

Махлiна i Павлова як експертiв у данiй справi. Нi суд, нi

сторони не ставили дим особам нiяких запитань. У про-

токолi судового засiдання вони були названi спочатку

свiдками, потiм без будь-яких застережень це слово було >

викреслене, замiсть нього вжите <експерти>. Допитали

ж їх по сутi як свiдкiв одразу пiсля пояснення сторiн.

Причому i Махлiн, i Павлов є працiвниками облспожив-

спiлки. Махлiн складав акт вiд ЗО червня ,1975 р., яким

було встановлено факт розходження мiж описом пере-

дачi i практичною наявнiстю товарiв.

Беручи до уваги, що справа розглянута судом неповно,

постановленi в нiй судовi рiшення залишатися в силi не

можуть.

При новому розглядi справи слiд було бiльш повно

перевiрити обгрунтованiсть як вимог позивача, так i запе-

речень вiдповiдачки, i, встановивши дiйсний розмiр збит-

кiв, постановити вiдповiдне судове рiшення.

Оскiльки справа тривалий час знаходиться у прова-

дженнi судiв i не знайшла правильного вирiшення, її слiд

направити на новий розгляд обласному суду по першiй

iнстанцiї.

 

 

На пiдставi наведеного судова колегiя в цивiльних

справах Верховного Суду України ухвалила: протест

Голови Верховного Суду України задовольнити, всi рi-

шення у справi скасувати, справу надiслати на новий

розгляд Одеському обласному суду по першiй iнстанцiї

з участю прокурора (Комаров В.В. Цивiльне процесуаль-

не право України: практика застосування. - Каркiв,

1993.- С. 74-76).

134

3. Пiдставою для проведення експертизи є ухвала суду

(суддi). В ухвалi про призначення експертизи вказують-

ся: дата й мiсце складення ухвали про призначення екс-

пертизи; назва суду, який призначив експертизу; справа,

по якiй призначено експертизу; пiдстави для призначен-

ня експертизи; назва установи, в якiй повинна бути про-

ведена експертиза; питання, поставленi перед експертом;

матерiали, наданi в розпорядження експерта (об'єкти екс-

пертного дослiдження, предмети, документи, зразки для

порiвняльного дослiдження i документи, що стосуються

предмета експертизи, а також iншi матерiали, якi мають

значення для проведення експертизи).

Стаття 58. Обов'язки i вiдповiдальнiсть експертiв

Особа, яку призначено експертом, повинна з'явити-

ся на виклик суду i дати правдивий висновок щодо по-

ставлених.їй питань.

За злiсне ухилення вiд явки до суду експерт несе вiд-

повiдальнiсть за частиною другою статтi 1853 Кодексу

України про адмiнiстративнi правопорушення, а за дачу

завiдомо неправдивого висновку або за вiдмову без по-

важних причин вiд виконання покладених на нього обо-

в'язкiв - вiдповiдно за статтями 178 чи 179 Кримiна-

льного кодексу України.

(Стаття 58 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 9166-11 вiд 04.05.90; Законом № 2857-12 вiд 15.12.92)

1. Експерт - це особа, яка сприяє здiйсненню правосу-

ддя у цивiльних справах. Тому явка до суду на виклик

суду та дача правдивих висновкiв щодо постановлених

питань в ухвалi про призначення експертизи є обов'язка-

ми експерта (ч. 1 ст. 58 ЦПК).

2. У частинi 2 ст. 58 ЦПК мiститься вiдсильна норма

про вiдповiдальнiсть експертiв iз зазначенням адмiнiст^

ративної (ст. 1853 КпАП) та кримiнальної (ст.ст. 178 i

179 КК) вiдповiдальностi.

Згiдно зi ст. 1853 КпАП, яка передбачає адмiнiстратив-

ну вiдповiдальнiсть за прояв неповаги до суду, злiсне ухи-

лення експерта вiд явки в суд спричиняє накладення

штрафу вiд трьох до восьми неоподатковуваних мiнiму-

мiв доходiв громадян.

Завiдомо неправильний висновок експерта карається

позбавленням волi на строк до одного року або виправ-

ними роботами на той же строк, ^i ж дiї, вчиненi з кори-

135

сливою метою, караються позбавленням волi на строк до

п'яти рокiв (ст. 178 КК). Вiдмова експерта без поважних

причин вiд виконання покладеного на нього обов'язку у

судi карається виправними роботами на строк до шести

мiсяцiв або штрафом вiд п'ятдесяти до ста двадцяти мi-

нiмумiв розмiрiв заробiтної плати (ст. 179 КК).

Стаття 59. Процесуальнi права експерта

Експерт, оскiльки це необхiдно для дачi висновку,

має право знайомитися з матерiалами справи, брати

участь у розглядi справи судом, просити суд про надан-

ня йому додаткових матерiалiв.

Експерт має право вiдмовитись вiд дачi висновку,

якщо наданих йому матерiалiв недостатньо або якщо

вiн не має необхiдних знань для виконання покладено-

го на нього обов'язку.

1. Для виконання своїх процесуальних функцiй i обо-

в'язкiв експерт надiлений правами. Вiн має право озна- *

йомлюватися з матерiалами справи, брати участь у судо-

вому засiданнi, якщо поданих матерiалiв недостатньо, про-

сити суд про надання додаткових матерiалiв, необхiдних

для проведення експертизи. Збирати необхiднi матерiали

або докази експерт не може.

Експерт має право вiдмовитися вiд дачi висновку, якщо

наданих йому матерiалiв недостатньо або якщо вiн не має

необхiдних спецiальних знань для проведення експерти-

зи, тобто є некомпетентним.

2. Крiм зазначених прав, експерти мають право на

компенсацiю витрат, пов'язаних з їх явкою до суду, а та-

кож на винагороду за умов, що експертна робота не вхо-

дить до кола службових обов'язкiв.

Стаття 60. Висновок експерта

Висновок експерта повинен мiстити в собi докладний

опис проведених дослiджень, зробленi в результатi їх

висновки i обгрунтованi вiдповiдi на поставленi судом

питання.

Якщо експерт пiд час проведення експертизи встано-

вить обставини, що мають значення для справи, з при-

воду яких йому не були поставленi питання, вiн вправi

свої мiркування про цi обставини включити до свого

висновку.

136

Експерт дає у письмовiй формi свiй мотивований ви-

сновок, який приєднується до справи. Суд має право за-

пропонувати експерту дати усне пояснення свого висно-

вку. Усне пояснення заноситься до протоколу судового

засiдання, прочитується експертовi i пiдписується ним.

Коли призначено кiлькох експертiв, вони мають право

радитись мiж собою. Якщо експерти прийдуть до одного

висновку, вони всi пiдписують його. Експерт, не згод-

ний з iншими експертами, складає окремий висновок.

Висновок експерта для суду не є обов'язковим i оцi-

нюється судом за правилами, встановленими статтею

62 цього Кодексу.

Незгода суду з висновком експерта повинна бути мо-

тивована в рiшеннi або ухвалi.

1. Експертиза у цивiльному процесi - це спосiб дослi-

дження фактичних даних з метою отримання такого до-

казу, як висновок експерта.

Висновок експерта як доказ у цивiльнiй справi пови-

нен мiстити докладний опис проведеного дослiдження,

зробленi в результатi дослiдження висновки та обгрунто-

ванi вiдповiдi на поставленi судом питання.

2. Висновок експерта- письмовий виклад експертом

вiдомостей про обставини справи, встановленi експертом

з використанням спецiальних знань i отриманих для цього

матерiалiв справи.

З урахуванням вимог ч. 1 ст. 60 ЦПК практика вироби-

ла таку.структуру висновку експерта як засобу доказуван-

ня: вступна, дослiдницька та резолютивна частини. У них

зазначаються: найменування експертизи, суду, який її при-

значив, перелiк матерiалiв, поданих для експертизи, пере-

лiк питань експертизи, процес дослiдження i його резуль-

тати, методи i технiчнi засоби експертного дослiдження,

висновки як вiдповiдi на поставленi судом питання.

При цьому ч. 2 ст. 60 ЦПК передбачає: якщо експерт

установить обставини, з приводу яких йому не було по-

ставлено питання, то вiн вправi викласти свої мiркуван-

ня щодо цих обставин, включивши їх до висновку.

Стаття 61. Додаткова експертиза. Повторна

експертиза

В разi необхiдностi провести додатковi дослiдження,

а також в разi суперечливостi висновкiв кiлькох експе-

137

ртiв, суд може зажадати додаткового висновку або при-

значити iнших експертiв.

1. Стаття 61 передбачає пiдстави призначення судом

додаткової та повторної експертизи.

2. Додаткова експертиза призначається у випадках

недостатньої якостi або неповноти висновку експерта.

Проведення додаткової експертизи доручається тому ж

самому експерту (експертам), який проводив попередню

експертизу. Додаткова експертиза може призначатися як

у стадiї пiдготовки справи до судового розгляду, так i в

судовому засiданнi.

3. Повторна експертиза призначається у випадку її

необгрунтованостi або у разi суперечностi мiж висновка-

ми декiлькох експертiв. Проведення повторної експерти-

зи доручається iншому експерту (експертам). Оскiльки

призначення повторної експертизи пов'язане з оцiнкою

доказiв судом, то вона може призначатися тiльки у су-

довому засiданнi. З тщх мiркувань не можна погодитися

з тим, що повторна експертиза може призначатися при

пiдготовцi справи до судового розгляду.

Стаття 62. Оцiнка доказiв

Суд оцiнює докази за своїм внутрiшнiм переконан-

ням, що грунтується на всебiчному, повному i об'єктив-

ному розглядi в судовому засiданнi всiх обставин спра-

ви в їх сукупностi, керуючись законом.

Нiякi докази не мають для суду наперед встановле-

ної сили.

(Стаття 62 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законом

№2857-12 вiд 15.12.92)

1. Оцiнка доказiв - невiд'ємна частина судового до-

казування. Цивiльне процесуальне законодавство перед-

бачає, що суд оцiнює докази за своїм внутрiшнiм переко-

нанням, що грунтується на всебiчному, повному i об'єкти-

вному розглядi в судовому засiданнi всiх обставин справи

в їх сукупностi, керуючись законом. Нiякi докази не ма-

ють для суду наперед установленої сили.

2. Оцiнка доказiв складається з визначення судом до-

стовiрностi i достатностi доказiв.

Визначення достовiрностї доказiв зводиться до перевi-

рки якостi джерела доказiв, а також самого процесу фо-

138

рмування доказiв. Наприклад, даючи оцiнку достовiрнос-

тi показання свiдка, суд повинен перевiрити, чи мiг свiдок

правильно сприймати факти, чи має змогу цей свiдок їх

запам'ятати, а також чи правдиво вiн дає про них пока-

зання. При оцiнцi достовiрностi вионовку експерта суд .

має перевiрити компетентнiсть експерта, а при оцiнцi пись-

мових доказiв - їх справжнiсть.

Пiсля встановлення достовiрностi доказiв суд визначає

їх достатнiсть, тобто вирiшує питання про те, чи є можли-

вiсть на пiдставi зiбраних по конкретнiй справi доказiв

зробити певний висновок про наявнiсть фактiв, якi нале-

жать до предмета доказування, про права та обов'язки

сторiн.

3. Суб'єктами оцiнки судових доказiв є суд i особи,

якi беруть участь у справi. Залежно вiд суб'єкта доказо-

вої дiяльностi оцiнка доказiв може бути рекомендацiй-

ною i владною.

Рекомендацiйною є оцiнка доказiв, що дається особа-

ми, якi беруть участь у справi. Рекомендацiйний харак-

тер оцiнки осiб, якi беруть участь у справi, мiститься, на-

приклад, у їх клопотаннi про витребування певних дока-

зiв, у судових дебатах. Владною б оцiнка доказiв, яка да-

ється судом. Владний характер такої оцiнки випливає з

її обов'язковостi.

Оцiнка доказiв судом може бути попередньою, остато-

чною i контрольною. Попередню оцiнку доказiв здiйснює

суд (суддя) до виходу до нарадчої кiмнати. Остаточна

оцiнка провадиться судом у нарадчiй кiмнатi i є пiдста-

вою для винесення рiшення по справi. Контрольну оцiн-

ку доказiв здiйснюють вищестоящi суди при перевiрцi

законностi i обгрунтованостi судових рiшень.

4. Визначення судом достовiрностi i достатностi дока-

зiв становить сутнiсть оцiнки доказiв у цивiльнiй справi.

Однак для правильного розумiння механiзму оцiнки i до-

казiв необхiдно керуватися передбаченими законом по-

ложеннями оцiнки доказiв, закрiпленими у ст. 62 ЦПК.

Перш за все судова оцiнка доказiв здiйснюється за внут-

рiшнiм переконанням суддiв. Положення про оцiнку

доказiв за внутрiшнiм переконанням е похiдним з прин-

ципу здiйснення правосуддя тiльки судом, повноважень

СУДУ остаточно вирiшувати питання про права та обов'я-

зки сторiн.

139

Далi, докази мають бути оцiненi судом всебiчно, у пов-

ному обсязi та об'єктивно. Положення про повноту оцiн-

ки доказiв означає, що суд повинен вивчити i використа-

ти докази у повному обсязi, який є достатнiм для прави-

льних висновкiв суду по сутi справи. Положення про все-

бiчнiсть i об'єктивнiсть розгляду в судовому засiданнi всiх

обставин справи означає, що суду необхiдно взяти до ува-

ги всi докази, якi обгрунтовують як вимоги позивача, так

i заперечення вiдповiдача.

Нарештi, при оцiнцi доказiв суд повинен керуватися тим

положенням, що нiякi докази не мають для суду наперед

установленої сили. Це означає, що докази необхiдно оцi-

нювати за їх властивостями i жодному з доказiв не нада-

вати переваги порiвняно з iншим. Вищестоящi суди не

надiленi правом вирiшувати наперед питання про достовi-

рнiсть, недостовiрнiсть або перевагу того чи iншого доказу.

Глава 5

СУДОВi ВИТРАТИ

Стаття 63. Види судових витрат та розмiр

державного мита

Судовi витрати складаються з державного мита i ви-

трат, пов'язаних з розглядом справи.

До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать:

1) суми, що пiдлягають виплатi свiдкам, експертам;

2) витрати, пов'язанi з проведенням огляду на мiсцi;

3) витрати на розшук вiдповiдача;

4) (Пункт 4 виключено на пiдставi Закону Л° 2056-iii вiд

19.10.2000).

Розмiр державного мита та звiльнення вiд його спла-

ти встановлюються законодавством України про дер-

жавне мито.

Суд або суддя, виходячи з майнового стану громадя-

нина, вправi звiльнити його вiд сплати судових витрат

у доход держави.

(Стаття 63 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законами

№ 2857-12 вiд 15.12.92, № 27/96-ВР вiд 02.02.96. .№ 2056-iii вiд

19.10.2000)

1. Судовими витратами є витрати, пов'язанi з розгля-

дом та вирiшенням справи, що несуть особи, якi беруть

г'

140

участь уi справi пiд час звернення до суду та розгляду

цивiльної справи в судi.

2. Державне мито - це передбаченi законом грошовi

суми, якi повиннi сплатити позивач або третя особа iз

самостiйними вимогами на предмет спору, при зверненнi

до суду з позовною заявою, заявою чи скаргою. З позов-

ною заявою звертається позивач або третя особа iз само-.

стiйними вимогами на предмет спору. Також iз зустрiч-

ною позовною заявою може звернутися вiдповiдач у ви-

падках, передбачених законом (ст.ст. 140-142 ЩiК).

Ставки державного мита подiляються на простi та

пропорцiйнi. Простi ставки обчислюються в неоподат-

ковуваних мiнiмумах доходiв громадян, а пропорцiйнi - '

у процентному вiдношеннi вiдповiдно до цiни позову.

3. Ставки державного мита встановленi Декретом Ка-

бiнету Мiнiстрiв України вiд 21.01.1993 р. <Про держав-

не мито> (Вiдом. Верхов. Ради України.- 1993.- № 13.-

Ст.113).

iз заяв i скарг, що подаються до суду, та за видачу су-

дом копiй документiв ставки державного мита встанов-

люються в таких розмiрах :

а) iз позовних заяв - один вiдсоток цiни позову,

але не менше 3 неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв гро-

мадян i не бiльше 100 неоподатковуваних мiнiмумiв до-

ходiв громадян;

б) iз скарг за неправомiрнi дiї органiв державного

управлiння i службових осiб, що ущемляють права грома-

дян - 0,2 неоподатковуваного мiнiмуму доходiв громадян;

в) iз позовних заяв про розiрвання шлюбу -

0,5 неоподатковуваного мiнiмуму доходiв громадян, iз по-

зовних заяв про розiрвання повторного шлюбу - один

неоподатковуваний мiнiмум доходiв громадян, у разi по-

дiлу майна при розiрваннi шлюбу мито визначається вiд-

повiдно до цiни позову згiдно з пiдпунктом <а> цього

пункту;

г) iз позовних заяв про розiрвання шлюбу з особа-

ми, визнаними у встановленому порядку безвiсно вiдсут-

нiми чи недiєздатними внаслiдок душевної хвороби чи

недоумства, або з особами, засудженими до позбавлення

волi на строк не менше трьох рокiв - 0,2 неоподатко-

вуваного мiнiмуму доходiв громадян;

141

д) iз позовних заяв про змiну або розiрвання дого-

вору найму житлових примiщень, про продовження строку

прийняття спадщини, про скасування арешту на майно

та з iнших позовних заяв немайнового характеру (або

таких, що не пiдлягають опiнцi) - 0,5 неоподатковувано-

го мiнiмуму доходiв громадян;

е) iз заяв (скарг) у справах окремого проваджен-

ня - 0,5 неоподатковуваного мiнiмуму доходiв грома-

дян;

е) iз позовних заяв з переддоговiрних спорiв 0,5 не-

оподатковуваного мiнiмуму доходiв громадян;

ж) iз позовних заяв про розгляд питань захисту честi

та гiдностi - один неоподатковуваний мiнiмум доходiв

громадян;

з) iз касацiйних скарг на рiшення судiв i скарг на

рiшення, що набрали законної сили - 50 % ставки, що

пiдлягає сплатi при поданнi позовної заяви, iншої заяви й

скарги, а з майнових спорiв - ставки, обчисленої виходя-

чи з оспорюваної суми;                             *

й) за повторну видачу копiї судового рiшення, ви-

року, ухвали та iншої постанови суду - 0,03 неоподатко-

вуваного мiнiмуму доходiв громадян за кожний аркуш

копiї;

i) iз позовних заяв щодо захисту прав громадян на

земельну частку (пай) i майновий пай - 0,1% цiни позову.

4. iз заявами можуть звертатися прокурор, органи дер-

жавного управлiння, органи мiсцевого самоврядування

у передбачених законом випадках, заявники по справах

окремого провадження, а iз скаргами - заявники по спра-

вах, що виникають з адмiнiстративно-правових вiдносин.

5. Необхiдно враховувати, що державне мито, яке спла-

чують зазначенi особи, е iнститутом фiскальним i бажано

взагалi, щоб цi норми були закрiпленi не в ЦПК, - нор-

мативному актi^ який регулює порядок розгляду цивiль-

них справ у судi,- а мiстилися в окремому законодавчо-

му актi.

Державне мито - це суми, що сплачуються у доход

держави i покликанi стимулювати сторони до вирiшення

спору на добровiльних началах, без звернення до суду.

Проте, з iншого боку, досить часто державне мито стає

перешкодою у здiйсненнi конституцiйного права на звер-

нення до суду малозабезпечених громадян.

6. Стаття мiстить перелiк витрат, пов'язаних iз роз-

глядом справи. До таких витрат належать: суми, що пiд-

лягають виплатi свiдкам, експертам; витрати, що пов'яза-

нi з проведенням огляду на мiсцi; витрати на розшук

вiдповiдача.

Перелiк витрат, пов'язаних iз розглядом справи, е ви-

черпним i поширювальному тлумаченню не пiдлягає. Це

означає, що будь-якi iншi витрати, що несуть особи, якi

беруть участь у справi, як-то витрати, пов'язанi iз проїз-

дом, проживанням в iншiй мiсцевостi, поштовi витрати

вiдшкодуванню не пiдлягають, за винятком випадкiв,

прямо передбачених законом (вiдшкодування допомоги

адвоката та фактичної втрати робочого часу).

7. Суд або суддя, виходячи з майнового стану громадя-

нина, вправi звiльнити його вiд сплати судових витрат у

доход держави. При цьому слiд мати на увазi, що оскiль-

ки нормативне закрiплених критерiїв для встановлення

майнового стану громадянина не iснує, суддя повинен у

таких випадках застосовувати оцiнний пiдхiд.

Стаття 64.

(Статтю 64 виключено на пiдставi Закону № 27/96-ВР

вiд 02.02.96)

Стаття 65. Цiна позову

Цiна позову визначається:

1) у позовах про стягнення ^грошей - стягуваною

сумою;

2) у позовах про витребування майна- вартiстю вiд-

шукуваного майна;

3) у позовах про стягнення алiментiв - сукупнiстю

всiх виплат, але не бiльше як за один рiк;

4) у позовах про строковi платежi i видачi - сукуп-

нiстю всiх платежiв або видач, але не бiльше як за три

роки;

5) у позовах про безстроковi або довiчнi платежi i

видачi - сукупнiстю платежiв або видач за три роки;

6) у позовах про зменшення або збiльшення платежiв

або видач - сумою, на яку зменшуються або збiльшу-

ються платежi чи видачi, але ие бiльше як за один рiк;

7) у позовах про припинення платежiв або видач -

сукупнiстю платежiв або видач, що залишилися, але не

' бiльше як за один рiк;

143

8) у позовах про дострокове розiрвання договору май-

нового найму - сукупнiстю платежiв за користування

майном протягом строку, що залишається до кiнця дiї

договору, але не бiльше як за три роки;

9) у позовах про право власностi на будинки, що на-

лежать громадянам на правi приватної власностi, - дiй-

сною вартiстю будинку, а для будинкiв, що належать

державним, кооперативним та iншим громадським ор-

ганiзацiям, - не нижче їх балансової вартостi;

10) у позовах, якi складаються з кiлькох самостiйних

вимог, - загальною сумою всiх вимог, за винятком ви-

мог про вiдшкодування моральної (немайнової) шкоди.

(Стаття 65 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

.№ 1461-10 вiд 23.01.81, Законами № 3188-12 вiд 06.05.93.

№ 27/96-ВР вiд 02.02.96)

1. Правила цiєї статтi встановлюють порядок визна-

чення цiни позову. Цiна позову - це сума грошей або

грошовий еквiвалент майна, на якi заявляє свої вимоги

позивач. Установлення цiни позову має iстотне значен-

ня для визначення державного мита при зверненнi з по-

зовної заявою, оскiльки державне мито встановлюється,

передусiм, у пропорцiйному порядку залежно вiд цiни

позову.

2. За загальним правилом цiна позову встановлюється

вiдповiдно до стягуваної суми або вартостi вiдшукуваного

майна. Так, гр-ка П. звернулася до суду з позовом до свого

чоловiка, гр-на Т., i податкової адмiнiстрацiї про виклю-

чення з опису та визнання за нею права власностi на 1/2

частку жилого будинку. Вона вказувала, що за вироком

Фрунзенського районного суду м. Харкова її фактичного

чоловiка засуджено за вчинення корисного злочину до

позбавлення волi з конфiскацiєю всього майна. У порядку

виконання вироку було накладено арешт на жилий буди-

нок, зареєстрований на iм'я фактичного чоловiка. iз засу-

дженим гр-ном Т. у фактичному шлюбi вона прожила

понад 20 рокiв, має двох дорослих дiтей. Будинок, оцiнений

у 16 тис. грн., вони побудували на спiльнi кошти. При

визначеннi розмiру держмита, суд, виходячи з характеру

вимоги, визначив розмiр вiдшукуваного майна у 8 тис. грн.

Мито було сплачено в сумi 400 грн., що складає 5% вiд

цiни позову (Бородин М., Кройтор В. Судебньїе й арбитра-

жньїе расходьi.- Харьков, 1997.- С. 14.).

144

3. У деяких випадках визначення цiни позову має осо-

бливостi. Позовна заява може мiстити вимоги про прису-

дження перiодичних платежiв або видач на тривалi стро-

ки чи зменшення вже iснуючих перiодичних платежiв

або видач, тому закон передбачає спецiальнi правила, за

якими встановлюється цiна позову. Так, цiна позову про

стягнення алiментiв визначається сукупнiстю всiх виплат,

але не бiльше як за один рiк; у позовах про строковi пла-

тежi i видачi - сукупнiстю всiх платежiв або видач, але

не бiльше як за три роки; у позовах про безстроковi або

довiчнi платежi i видачi - сукупнiстю платежiв або ви-

дач за три роки; у позовах про зменшення або збiльшен-

ня платежiв або видач - сумою, на яку зменшуються або

збiльшуються платежi чи видачi, але не бiльше як за один

рiк; у позовах про припинення платежiв або видач -

сукупнiстю платежiв або видач, що залишилися, але не

бiльше як за один рiк; у позовах про дострокове розi-

рвання договору майнового найму - сукупнiстю плате-

жiв за користування майном протягом строку, що зали-

шається до кiнця дiї договору, але не бiльше як за три

роки.

4. У тих випадках, коли у позовних заявах викладенi

декiлька самостiйних вимог, цiна позову визначається за

загальною сумою всiх вимог, за винятком вимог про вiд-

шкодування моральної (немайнової) шкоди. Так, у Київ-

ському районному судi м. Харкова розглядалася справа

за позовом до одного з видавництв про виплату компен-

сацiї за порушення авторського права у розмiрi 500 тис.

грн. i вiдшкодування моральної шкоди у розмiрi 250 тис.

грн. Позивача було звiльнено вiд сплати державного мита

за основною вимогою (згiдно з Декретом Кабiнету Мiнiст-

рiв <Про державне мито>) i вiд сплати мита за вимогою

про вiдшкодування моральної шкоди (Бородин М" Крой-

тор В. Судебньїе й арбитражньїе расходьi.- Харьков,

1997.- С. 15).                 9

Стаття 66. Порядок встановлення цiни позову

Цiну позову вказує позивач. Коли зазначена цiна явно

не вiдповiдає дiйснiй вартостi стягуваного, то цiну по-

зову встановлює суддя, постановляючи про це ухвалу.

Якщо в момент пред'явлення позову встановити то-

чну його цiну неможливо, розмiр мита попередньо ви-

значає суддя з наступним стягненням недоплаченого

145

або з поверненням переплаченого мита вiдповiдно до

цiни позову, встановленої судом при вирiшеннi справи.

(Стаття 66 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законом

М'ч 2857-12 вiд 15.12.92)

1. Коментована стаття встановлює порядок визначен-

ня цiни позову. За загальним правилом цiну позову вка-   ,

зує позивач у позовнiй заявi. В iншому випадку, коли цiна,

вказана позивачем, явно не вiдповiдає вартостi стягувано-

го, цiну позову встановлює суддя, постановляючи про це

^ухвалу.

2. iнодi в момент подання позовної заяви встановити

точний розмiр цiни позову неможливо. У такому разi

розмiр мита попередньо визначається суддею з наступ-

ним стягненням або поверненням переплаченого мита

вiдповiдно до цiни позову, встановленої судом при вирi-

шеннi справи, тобто за правилами ст. 65 ЦПК, коли цiна

позову вже встановлена пiсля розгляду справи по сутi.

> 

Стаття 67. Обчислення державного мита при

змiнi цiни позову

В разi зменшення позовних вимог, вiдмови вiд позо-

ву, закриття справи за мировою угодою або залишення

заяви без розгляду з пiдстав, передбачених пунктами

3-5 статтi 229 цього Кодексу, сплачене мито не повер- .

тається. В разi збiльшення позову недоплачену суму мита

належить внести одночасно з заявою про збiльшення

вимог. В цьому разi суд може вiдстрочити сплату мита.

(Стаття 67 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

ЛR 1461-10 вiд 23.01.81; Законом Л'" 2857-12 вiд 15.12.92)

1. Закон мiстить загальне правило, за яким сплачене

мито не повертається в разi зменшення позовних вимог,

вiдмови вiд позову, закриття справи за мировою угодою

або залишення заяви без розгляду з пiдстав, передбаче-

них пп.3-5 ст. 229 цього Кодексу (якщо заяву вiд iменi

заiнтересованої'особи подано особою, яка не має повнова-

жень на ведення справи; у випадку неявки в судове засi-

дання позивача за викликом суду без поважних причин

або повторної неявки позивача за викликом суду неза-

лежно вiд причин (ст. 172 Кодексу); якщо спiр мiж тими

ж самими сторонами про той же самий предмет i з тих

146

же самих пiдстав знаходиться на розглядi в iншому судi).

Так, гр-ка А. звернулася з позовом до народного суду

м. Новомосковська про стягнення 900 крб. боргу з Її

брата гр-на Ш. Пiд час розгляду справи вона звернула-

ся з проханням про повернення позовної заяви у зв'я-

зку з вiдмовою вiд позову. Вирiшуючи питання про по-

вернення позовної заяви, народний суд м. Новомосков-

ська ухвалою повернув А. сплачене нею державне мито

у розмiрi 54 крб. Голова Днiпропетровського обласного

суду звернувся з протестом на ухвалу народного суду

про повернення А. державного мита. Президiя облас-

ного суду ухвалу народного суду м. Новомосковська ска-

сувала i в поверненнi державного мита А. вiдмовила

(Комаров В.В. Захист цивiльних прав у судi.- Харкiв,

1993.- С. 83).

2. Дана норма закону не є досконалою, оскiльки, хоча

й покликана стимулювати додержання встановлених пра-

вил (наприклад, подання заяви представником, який має

належним чином оформленi повноваження), має занадто

фiскальний характер. Так, у випадках зменшення розмi-

ру позовних вимог було б доцiльно обчислювати i повер-

тати переплачене державне мито пiсля розгляду справи

по сутi.

3. У разi збiльшення позову недоплачену суму мита

належить внести одночасно з заявою про збiльшення ви-

мог. Отже, якщо позивач збiльшує розмiр позовних вимог

пiд час розгляду справи, одночасно вiн повинен доплати-

ти у вiдповiдному розмiрi державне мито за загальними

правилами. Фактично у таких випадках державне мито

сплачується до звернення до суду з клопотанням про збi-

льшення розмiру позовних вимог.

4. Коментована стаття передбачає, що у випадку збiль-

шення розмiру позовних вимог суд може вiдстрочити спла-

ту державного мита. Вiдстрочення сплати державного

мита полягає у перенесеннi сплати державного мита на

майбутнiй перiод, причому сплата повинна бути здiйсне-

на одноразово в повному обсязi. Вiдстрочення має здiйс-

нюватися з додержанням правил ст. 68 ЦПК, тобто з ура-

хуванням майнового стану громадянина, i на термiн не

бiльше як до закiнчення розгляду справи в судi першої

iнстанцiї, але в будь-якому випадку не бiльше нiж на три

мiсяцi з дня подання позову.

Стаття 68. Вiдстрочення та розстрочення сплати'

судових витрат

Суд або суддя, враховуючи майновий стан громадян,

може своєю ухвалою вiдстрочити або розстрочити сплату

судових витрат на строк не бiльше як до закiнчення

розгляду справи в судi першої iнстанцiї, проте в усяко-

му разi не бiльше як на три мiсяцi з дня пред'явлення

позову.

Коли у встановлений строк судовi витрати не будуть

оплаченi, стягнення їх провадиться за виконавчим лис-

том.

Суд або суддя може також зменшити розмiр судових

витрат, що стягуються в доход держави.

1. Суд або суддя, враховуючи майновий стан громадян,

може своєю ухвалою вiдстрочити або розстрочити сплату

судових витрат на строк не бiльше як до закiнчення роз-

гляду справи в судi першої iнстанцiї, але в усякому .разi

не бiльше як на три мiсяцi з дня пред'явлення позову.

Вiдстрочення сплати судових витрат полягає у перене-

сеннi сплати судових витрат (державного мита та витрат,

пов'язаних з розглядом справи) на майбутнiй перiод, при-

чому сплата повинна бути здiйснена одноразово в повно-

му обсязi.

Розстрочення сплати судових витрат це сплата судо-

вих витрат (державного мита та витрат, пов'язаних iз роз-

глядом справи), коли сума витрат сплачується не одразу,

а переноситься на майбутнє, причому сума мита сплачу-

ється не одноразово, а протягом декiлькох раз. Так, гр-ка

М. П. подала позов до гр-на Є.П. про подiл майна. Пози-

вачка вказувала, що перебувала у шлюбi з вiдповiдачем,

за час сумiсного проживання вони разом замiсть належ-

ного вiдповiдачевi та його матерi будинку фактично збу-

дували новий, бiльшого розмiру, у зв'язку з чим частка її

чоловiка в будинку значно збiльшилася. Вважаючи, що

ця частка стала спiльною сумiсною власнiстю її та вiдпо-

вiдача, позивачка просила визнати за нею право власнос-

тi на 45/100 частин будинку i видiлити в натурi частину

будинку та iнших будiвель на 4278 крб. Справа судами

вирiшувалася неодноразово. Останнiм рiшенням судової

колегiї у цивiльних справах Київського обласного суду

за М.П. визнано право власностi на 8/25 частин будинку

148

i видiлено їй конкретнi примiщення за планом та поло-

вина сараю. В рештi позовних вимог вiдмовлено. З грома-

дянки М.П. стягнуто 78 крб., а з гр-на Є.П. - 178 крб.

державного мита в доход держави. Згiдно зi ст. 68 ЦПК

позивачцi було вiдстрочено сплату державного мита до ви-

рiшення справи. При постановленнi рiшення судова коле-

гiя поклала обов'язок сплатити державне мито на позива-

чку в межах позовних вимог, у задоволеннi яких вiдмовле-

но, а на вiдповiдача - пропорцiонально задоволених до

нього позовних вимог (Комаров ВЛ. Захист цивiльних прав

у судi.- Харкiв. 1993.- С. 86-88).

2. Вiдстрочення та розстрочення сплати судових витрат

можуть бути здiйсненi лише на пiдставi ухвали суду, яка

повинна бути мотивованою. Причому слiд мати на увазi,

що закон не мiстить юридичних критерiїв для встановлен-

ня майнового стану громадянина, тому суд або суддя по-

виннi застосовувати у таких випадках оцiнний пiдхiд.

3. Коли в установлений строк судовi витрати не бу-

дуть оплаченi, їх стягнення провадитиметься за виконав-

чим листом, згiдно з правилами, передбаченими Законом

України <Про виконавче провадження>. У такому разi

витрати покладаються, на сторону, проти якої постанов-

лено рiшення (ст. 75 ЦПК). Коли особа, для якої суд вiд-

строчив чи розстрочив вiдшкодування судових витрат, не

е особою, на користь якої суд ухвалив рiшення (напри-

клад, при вiдмовi у позовi позивачевi), то судовi витрати,

якщо вони не будуть оплаченi в установлений термiн,

можуть бути стягнутi з iнiцiативи протилежної сторони,

на користь якої було постановлено рiшення, якщо вона

несла витрати, покладенi рiшенням суду на iншу сторону,

або з iнiцiативи суду, якщо сторонi рiшенням суду такi

витрати не присудженi.

4. Суд або суддя може також зменшити розмiр судо-

вих витрат, що стягуються в доход держави. Зменшення

розмiру судових витрат здiйснюється судом на власний

розсуд. Таке зменшення може вiдбуватися з рiзних при-

чин, серед яких може бути i майновий стан особи, яка е

стороною у справi, тобто суд або суддя у такому разi за-

стосовують оцiнний пiдхiд.

Стаття 69. Повернення державного мита

Сплачене державне мито повертається за ухвалою

суду або суддi у випадках:

149

1) внесення мита в бiльшому розмiрi, нiж потрiб-

но за чинним законодавством;

2) вiдмови в прийняттi заяви;

3) повернення позивачу позовної заяви з пiдстав,

передбачених статтею 139 цього Кодексу;

4) закриття провадження в справi з пiдстав, пе-

редбачених пунктами 1 i 2 статтi 227 цього Кодексу;

5) залишення заяви без розгляду з пiдстав, перед-

бачених пунктами 1 i 2 статтi 229 цього Кодексу.

У випадку, передбаченому пунктом 1 цiєї статтi, дер-

жавне мито повертається в розмiрi зайво внесеної суми;

у випадках, передбачених iншими пунктами цiєї стат-

тi, - повнiстю.

Державне мито пiдлягає поверненню i в iнших випа-

дках, передбачених законодавством України.

Державне мито повертається при умовi, якщо заяву

про повернення було подано суду до закiнчення рiчного

строку з дня зарахування суми в бюджет.

(Стаття 69 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81; Законом Л> 2857-12 вiд 15.12.92)

\

Коментована стаття мiстить перелiк випадкiв, коли

сплачене державне мито може бути повернене. Перелiк

не є вичерпним.оскiльки передбачає випадки, коли держа-

вне мито може бути повернене i за iнших умов. Водночас

iншi випадки повернення державного мита чинним за-

конодавством не наводяться. Державне мито повертаєть-

ся за умови, що заяву про повернення було подано до суду

до закiнчення рiчного строку з дня зарахування суми в

бюджет. Цей рiчний строк є за своєю природою строком

процесуальним i адресований не суду, а сторонам.

Стаття 70.

(Статтю 70 виключено на пiдставi Закону Л° 27/96-ВР

вiд 02.02.96)

Стаття 71. Збереження за свiдками, експертами i

перекладачами середнього заробiтку,

вiдшкодування їм витрат, пов'язаних

з їх участю у розглядi справи

За викликаними до суду свiдками, експертами та пе-

рекладачами зберiгається їх середнiй заробiток за мiс-

цем роботи. Зазначеним особам, якi не є працiвниками

150

пiдприємств, установ i органiзацiй, виплачується вина-

города за явку до суду або виконану роботу.

Якщо виконання свiдками, експертами i переклада-

чами процесуальних обов'язкiв пов'язано з їх перебуван-

ням за межами постiйного мiсця проживання, їм вiдшко-

довуються витрати, пов'язанi з переїздом до мiсця ви-

клику i назад, наймом житла, та виплачуються добовi.

Перекладачам, а також експертам, яких призначено

пiд час пiдготовки справи або судового розгляду не в

порядку службового доручення, за виконану роботу ви-

плачується винагорода.

Розмiри i порядок виплат, зазначених у цiй статтi,

визначаються Кабiнетом Мiнiстрiв України.

(Стаття 71 iз змiнами, внесеними згiдно з Указами ПВР

вiд 15.10.66, № 1461-10 вiд 23.01.81; Законом № 360/95-ВР вiд

05.10.95)

1. Згiдно з правилами цiєї статтi за викликаними до

суду свiдками, експертами та перекладачами зберiгається

їх середнiй заробiток за мiсцем роботи. Зазначеним осо-

бам, якi не є працiвниками пiдприємств, установ i органi-

зацiй, виплачується винагорода за явку до суду або вико-

нану роботу.

Середнiй заробiток розраховується за останнi два ка-

лендарнi мiсяцi роботи. Для працiвникiв, якi пропрацю-

вали на даному пiдприємствi (в установi, органiзацiї) ме-

нше двох мiсяцiв, обчислення провадиться з розрахунку

середнього заробiтку за фактично пропрацьований час.

При цьому застосовуються правила Порядку обчислення

середньої заробiтної плати, затвердженого Постановою

Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 08.02.1995 р. № 100.

2. Якщо виконання свiдками, експертами i перекла-

дачами процесуальних обов'язкiв пов'язане з їх перебу-

ванням за межами постiйного мiсця проживання, їм вiд-

шкодовуються витрати, пов'язанi з переїздом до мiсця

виклику i назад, наймом житла, i виплачуються добовi.

При цьому мiсцем постiйного проживання е мiсце, де

громадянин постiйно або переважно проживає. Мiсцем

проживання не е мiсце перебування (у довгостроковому

вiдрядженнi, пiд час перебування у мiсцях позбавлення

волi та iн.).

1    3. Перекладачам, а також експертам, яких призначено

11 пiд час пiдготовки справи або судового розгляду не в поряд -

151

ку службового доручення, за виконану роботу виплачу-

ється винагорода. Розмiр винагороди визначається iнстру-

кцiєю, затвердженою Постановою Кабiнету Мiнiстрiв Укра-

їни вiд 01.07.1996 р. № 710 <Про порядок i розмiри вiд-

шкодування витрат та виплати винагороди особам, що

викликаються до органiв дiзнання, попереднього слiдства,

прокуратури, суду або до органiв, у провадженнi яких пе-

ребувають справи про адмiнiстративнi правопорушення,

та виплати державним науково-дослiдним установам су-

дової експертизи за виконання їх працiвниками функцiй

експертiв i спецiалiстiв>.

Згiдно з iнструкцiєю про порядок i розмiри вiдшкоду-

вання витрат та виплати винагороди особам, якi викли-

каються до органiв дiзнання, попереднього слiдства, про-

куратури, суду або до органiв, у провадженнi яких перебу-

вають справи про адмiнiстративнi правопорушення, та ви-

плати державним науково-дослiдним установам судової

експертизи за виконання їх працiвниками функцiй екс-

пертiв i спецiалiстiв, за свiдками, експертами, переклада-

чами зберiгається середня заробiтна плата за весь час, за-

трачений ними у зв'язку з явкою та викликом до суду;

якщо виконання їх процесуальних функцiй пов'язане з

- перебуванням за межами населеного пункту постiйного

проживання, їм вiдшкодовуються вартiсть проїзду до мi-

сця виклику i назад, витрати, пов'язанi з найманням

жилого примiщення, добовi.

Особам, якi не є працiвниками пiдприємств, установ чи

органiзацiй, виплачується винагорода за вiдрив вiд зви-

чайних занять.

Перекладачам, а також особам, якi виконують функцiї

експертiв не в порядку службового завдання, за проведе-

ну роботу також виплачується винагорода.

Сума винагороди за вiдрив вiд звичайних занять ви-

значається з урахуванням їх характеру у межах вiд 20

до ЗО % неоподатковуваного мiнiмуму доходiв громадян

за день.

Витрати, пов'язанi з явкою, вiдшкодовуються у розмi-

рах, передбачених законодавством для вiдряджених пра-

цiвникiв.

Розмiр винагороди експерта, який виконує свої функ-

цiї не в порядку службового завдання, визначається зале-

жно вiд його квалiфiкацiї та складностi завдання у ме-

152

жах вiд 3 до 5% неоподатковуваного мiнiмуму доходiв гро-

мадян за годину роботи.

У разi проведення судової експертизи особливої скла-

дностi розмiр винагороди збiльшується на 25%.

Вiдповiдно дост. 15 Закону України в Про судову екс-

пертизу> вiд 25.02.1994 р. науково-дослiднi установи су-

дової експертизи проводять судову експертизу за раху-

нок замовника (Вiдом. Верхов. Ради України.- 1994.-

.№ 28.- Стп. 232). Вартiсть проведеної експертизи ви-

значається за домовленiстю мiж установою та замовни-

ком i складається iз собiвартостi проведеної роботи (за-

робiтна плата, оплата вiдрядження, вартiсть матерiалiв,

накладнi витрати), а також рентабельностi у межах 25 %

собiвартостi.

Перекладачам залежно вiд їх квалiфiкацiї та склад-

ностi роботи встановлюються такi розмiри винагороди:

за письмовi переклади - вiд 10 до 15 неоподатковуваних

мiнiмумiв доходiв громадян за один авторський аркуш

(40 тис. друкованих (рукописних) знакiв); за уснi пере-

клади - вiд 3 до 5 % неоподатковуваного мiнiмуму дохо-

дiв громадян за годину роботи.

Переклади з рiдкiсних мов, з письмовою в'яззю, своєю

графiкою, iєроглiфами, клинописом, а також iз стародав-

нiх мов, так само, як i переклади на iноземнi мови, що

вiднесенi до рiдкiсних мов, якi мають писемнiсть в'яззю,

свою графiку, написанi iєроглiфами, клинописом, оплачу-

ються зi збiльшенням ставок на 25 %.

Стаття 72.

(Статтю 72 виключено на пiдставi Закону Л"° 360/95-ВР

вiд 05.10.95)

Стаття 73. Порядок внесення коштiв на оплату

судових витрат

Кошти, потрiбнi на оплату свiдкiв i експертiв, а та-

кож на проведення огляду на мiсцi, вносить наперед

сторона, яка порушила вiдповiдне клопотання. Якщо

виклик цих осiб або огляд на мiсцi провадиться за кло-

потанням обох сторiн або з iнiцiативи суду, потрiбнi для

цього кошти вносяться обома сторонами порiвну.

Перелiченi в цiй статтi суми не вносяться стороною,

звiльненою вiд оплати судових витрат.

153

1. Згiдно з правилами даної статтi кошти, потрiбнi на

оплату свiдкiв i експертiв, а також на проведення огляду

на мiсцi, вносить наперед сторона, яка порушила вiдповi-

дне клопотання. Якщо виклик цих осiб або огляд на мi-

сцi провадиться за клопотанням обох сторiн або з iнiцiа-

тиви суду, необхiднi для цього кошти вносяться обома

сторонами порiвну. Кошти вносяться на депозитний ра-

хунок суду.

2. Закон передбачає, що перелiченi в цiй статтi суми

не вносяться стороною, звiльненою вiд оплати судових

витрат.

Стаття 74. Виплата сум, належних свiдкам,

експертам i перекладачам

Суми, належнi свiдкам, експертам i перекладачам,

виплачуються судом пiсля виконання ними своїх обо-

в'язкiв, незалежно вiд стягнення з сторiн сум для опла-

ти свiдкiв i експертiв.                        *

(Частину другу статтi 74 виключено на. пiдставi\3акону

№ 360/95-ВР вiд 05.10.95)

Порядок виплати i розмiри сум, що пiдлягають до ви-

плати, встановлюються Кабiнетом Мiнiстрiв України.

(Стаття 74 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законами

№ 2857-12 вiд 15.12.92, Л° 360/95-ВР вiд 05.10.95)

1. Суми, належнi свiдкам, експертам i перекладачам,

виплачуються судом пiсля виконання ними своїх обов'я-

зкiв незалежно вiд стягнення iз сторiн сум для оплати

витрат, пов'язаних з участю у справi свiдкiв та експертiв.

2. Порядок i розмiри виплати вiдповiдних сум визна-

чаються iнструкцiєю, затвердженою Постановою Кабiне-

ту Мiнiстрiв України вiд 01.07.1996 р. № 710 (див. ко-

мент. до ст. 71 ЦПК).

Стаття 75. Розподiл судових витрат мiж

сторонами

Сторонi, на користь якої постановлено рiшення,

суд присуджує з другої сторони всi судовi витрати,

хоча б ця сторона i була звiльнена вiд оплати судових

витрат на користь держави. Якщо позов задоволене ча-

стково, судовi витрати присуджуються позивачевi про-

порцiонально до розмiру задоволених судом позовних

154 -

вимог, а вiдповiдачевi - пропорцiонально до тiєї час-

тини позовних вимог, в якiй позивачевi вiдмовлено.

Судовi витрати, понесенi судом, стягуються з кожної

сторони пропорцiонально до тiєї частини позову, вiдно-

сно якої рiшення постановлено проти неї, i зарахову-

ються в доход держави.

Коли сторона, на користь якої постановлено рiшен-

ня, звiльнена вiд судових витрат, то судовi витрати стя-

гуються з другої сторони у доход держави.

В разi вiдмови в лозовi позивачевi, звiльненому вiд

оплати судових витрат, вони приймаються на рахунок

держави.

Якщо суд вищестоящої iнстанцiї, не передаючи спра-

ви на новий розгляд, змiнить рiшення або постановить

нове, вiн вiдповiдно змiнює розподiл судових витрат.

У разi скасування рiшення i закриття провадження

у справi чи залишення позову без розгляду суд, який

скасував рiшення, вирiшує питання про повернення су-

дових витрат, пов'язаних з подачею скарги.

В разi закриття справи внаслiдок вiдмови позивача

вiд позову витрати стягуються за ухвалою суду.

(Стаття 75 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законом

№ 2857-12 вiд 15.12.92)

1. Закон встановлює принципи розподiлу судових ви-

трат, за якими:

- сторонi, на користь якої постановлено рiшення, суд

присуджує з другої сторони всi судовi витрати, хоча б ця

сторона i була звiльнена вiд оплати судових витрат на

користь держави (якщо позов задоволене частково, судо-

вi витрати присуджуються позивачевi пропорцiонально

до розмiру задоволених судом позовних вимог, а вiдповi-

дачевi - пропорцiонально до тiєї частини позовних ви-

мог, в якiй позивачевi вiдмовлено;

- судовi витрати, понесенi судом, стягуються з кожної

сторони пропорцiонально до тiєї частини позову, вiднос-

но якої рiшення постановлено проти неї, i зараховуються

в доход держави;

- коли сторона, на користь якої постановлено рiшен-

ня, звiльнена вiд судових витрат, то судовi витрати стягу-

ються з другої сторони у доход держави.

- в разi вiдмови в позовi позивачевi, звiльненому вiд

оплати судових витрат, вони приймаються на рахунок

держави.

155

2. Якщо суд вищестоящої iнстанцiї, не передаючи спра-

ви на новий розгляд, змiнює рiшення або постановляє нове,

вiн вiдповiдно змiнює i розподiл судових витрат. У разi

скасування рiшення i закриття провадження у справi чи

залишення позову без розгляду суд, який скасував рiшен-

ня, вирiшує питання про повернення судових витрат, по-

в'язаних з поданням скарги.

3. Закон мiстить правило, що в разi закриття справи

внаслiдок вiдмови позивача вiд позову витрати стягу-

ються за ухвалою суду, оскiльки закриття провадження

у справi оформлюється ухвалою суду, а не рiшенням.

Стаття 76. Вiдшкодування витрат по оплатi

допомоги адвоката

Сторонi, на користь якої постановлено рiшення, суд

присуджує з другої сторони витрати, пов'язанi з опла-

тою допомоги адвоката, який брав участь у справi, в

розмiрi до п'яти процентiв вiд задоволеної частини по-

зовних вимог, але не бiльше встановленої таксою суми.

Якщо вiдповiдно до встановленого порядку допомога

адвокатом була подана сторонi безкоштовно, суд стягує

з другої сторони зазначену суму на користь юридичної

консультацiї або в доход держави.

(Стаття 76 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

М'" 1461-10 вiд 23.01.81)

1. Стаття мiстить норму про вiдшкодування витрат по

оплатi допомоги адвоката. Такi витрати є не судовими

витратами, а витратами, що виникають з цивiльно-пра-

вових договорiв на представництво у судi iнтересiв фi-

зичних та юридичних осiб. Так, Г. звернулася з позовом

до Ж. про витребування свого майна. Рiшенням Черка-

ського обласного суду у позовi Г. вiдмовлено i стягну-

то з неї на користь Ж. судовi витрати в сумi 10& крб.,

причому суд урахував i витрати на допомогу адвоката,

понесенi Ж. (Комаров В.В. Захист цивiльних прав у

судi.- Харкiв, 1993.-С. 89, 90).

2. Згiдно з правилами даної статтi сторонi, на ко-

ристь якої ухвалено рiшення, суд присуджує з iншої

сторони витрати, понесенi у зв'язку з оплатою послуг

адвоката, у розмiрi до 5 % вiд суми задоволених позов-

них вимог, але не бiльше, нiж встановлена таксою сума.

Ця норма не вiдповiдає(iснуючим реалiям, оскiльки сьо-

годнi не iснує визначених такс по наданню допомоги ад-

воката, розмiр винагороди визначається за згодою сторiн.

Крiм того, обмеження iу розмiрi вiдшкодування таких

витрат сумою до 5 % вiд задоволеної частини позовних

вимог не завжди покриває дiйснi витрати сторони на по-

слуги адвоката i тому дана норма потребує удосконалення.

3. Суд iмперативне (без клопотання заiнтересованої

особи) вiдшкодовує витрати по оплатi допомоги адвоката.

Має мiсце втручання у приватно-правовi вiдносини, що

виникають мiж стороною та адвокатом з приводу пред-

ставництва iнтересiв сторiн у судi i ця норма не вiдповi-

дає диспозитивним началам цивiльного судочинства.

4. У статтi зазначено, що коли вiдповiдно до встанов-

леного порядку допомога адвокатом була подана сторонi.

безкоштовно, суд стягує з другої сторони зазначену суму.

на користь юридичної консультацiї або в доход держави.

Водночас порядок надання адвокатом безкоштовної до-

помоги сторонi у цивiльнiй справi чинним законодавст-

вом не передбачається.

Стаття 77. Стягнення винагороди за втрату

робочого часу

На сторону, яка недобросовiсно заявила безпiдстав-

ний позов, або розпочала безпiдставний спiр проти по-

зову, або систематично протидiяла правильному i швид-

кому розглядовi та вирiшенню справи, суд може покла-

сти оплату ва користь другої сторони винагороди за

фактичну втрату робочого часу вiдповiдно до середньо-

го заробiтку, але не бiльше п'яти процентiв вiд задово-

леної частини позовної вимоги.

1. Стаття мiстить спецiальне правило, згiдно з яким

на сторону, яка недобросовiсно заявила безпiдставний

позов або розпочала безпiдставний спiр проти позову, або

систематично протидiяла правильному i швидкому розгля-

ду та вирiшенню справи, суд може покласти оплату на

користь другої сторони винагороди за фактичну втрату

робочого часу вiдповiдно до середнього заробiтку, але не

бiльше 5 % вiд задоволеної частини позовної вимоги.

Цi витрати є не судовими, а фактичними витратами,

якi несе сторона у зв'язку з розглядом справи в судi.

 

 

Визначення середнього заробiтку у такому разi здiйс-

нюється на пiдставi Порядку обчислення середньої заро-

бiтної плати, затвердженого Постановою Кабiнету Мiнi-

стрiв України вiд 08.02.1995 р. № 100, такий середнiй

заробiток розраховується iз заробiтку за останнi два мi-

сяцi (див. комент. до ст. 71 ЦПК).

2. Юридичних критерiїв для визначення недобросовi-

сного заявлення безпiдставного позову, безпiдставного

спору проти позову або систематичної протидiї правиль-

ному i швидкому розгляду справи не iснує, тому суд або

суддя у таких випадках повиннi застосовувати оцiнний

пiдхiд.

3. Вiдповiдне стягнення може покладатися на особу,

проти якої постановлено рiшення суду.

Стаття 78. Розподiл судових витрат при вiдмовi

вiд позову i мировiй угодi

При вiдмовi позивача вiд позову понесенi ним витра-

ти вiдповiдачем не вiдшкодовуються. Однак якщо пози-

вач не пiдтримує своїх вимог внаслiдок добровiльного

задоволення їх вiдповiдачем пiсля пред'явлення позо-

ву, то суд за проханням позивача присуджує з вiдповi-

дача всi понесенi позивачем по справi судовi витрати.

Якщо сторони при укладеннi мирової угоди не перед-

бачили порядку розподiлу судових витрат i витрат по

оплатi допомоги адвоката, суд вирiшує це питання вiд-

повiдно до статтi 75 цього Кодексу.

1. Коментована стаття мiстить правило, за яким при

вiдмовi позивача вiд позову понесенi ним витрати вiдпо-

вiдачем не вiдшкодовуються, але в разi, якщо позивач не

пiдтримує своїх вимог внаслiдок добровiльного задоволення

їх вiдповiдачем пiсля пред'явлення позову, то суд за про-

ханням позивача присуджує з вiдповiдача всi понесенi

позивачем по справi судовi витрати.

2. У мировiй угодi сторони мають право самостiйно

вирiшувати питання про розподiл судових витрат. В iн-

шому разi суд вирiшує це питання вiдповiдно до ст. 75

цього Кодексу. У даному випадку розподiл судових ви-

трат може бути здiйснено за згодою сторiн, викладенiй у

мировiй угодi, що затверджується судом. Дане правило є

проявом принципу демократизму у цивiльному судочин-

ствi. Якщо сторони це питання у мировiй угодi не врегу-

 

лювали, суд вирiшує його за загальними правилами, про

що зазначається в ухвалi суду про затвердження мирової

угоди.                            /

Стаття 79. Вiдшкодування сторонам судових

витрат

При вiдмовi повнiстю /або частково в позовi орга-

нам прокуратури, а також органам державного управ-

лiння, профспiлкам, державним пiдприємствам, уста-

новам, органiзацiям, колгоспам, iншим кооперативним

органiзацiям, їх об'єднанням, iншим громадським ор-

ганiзацiям або окремим громадянам, якi звернулися

до суду на захист прав та охоронюваних законом iнте-

ресiв iнших осiб, вiдповiдачевi вiдшкодовуються з ко-

штiв бюджету понесенi ним судовi витрати повнiстю

або пропорцiонально тiй частинi позовних вимог, в якiй

позивачевi вiдмовлено.

При вiдмовi в позовi до вiдповiдача, притягнутого

судом в порядку, передбаченому частиною третьою статтi

105 цього Кодексу, понесенi ним судовi витрати позива-

чем не вiдшкодовуються, а повертаються з коштiв бю-

джету.

В разi задоволення позову про звiльнення майна вiд

арешту позивачевi вiдшкодовуються з коштiв бюджету

понесенi ним судовi витрати.

(Стаття 79 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81)

1. Коментована стаття мiстить правило, за яким при

вiдмовi повнiстю або частково в позовi органам прокура-

тури, а також органам державного управлiння, профспiл-

кам, державним пiдприємствам, установам, органiзацiям,

колгоспам, iншим кооперативним органiзацiям, їх об'єд-

нанням, iншим громадським органiзацiям або окремим

громадянам, якi звернулися до суду на захист прав та

охоронюваних законом iнтересiв iнших осiб, вiдповiдаче-

вi вiдшкодовуються з коштiв бюджету понесенi ним су-

довi витрати повнiстю або пропорцiонально тiй частинi

позовних вимог, в якiй позивачевi вiдмовлено.

Це правило спрямоване на захист iнтересiв сторони, на

користь якої постановлено рiшення, а також i на захист

iнтересiв органiв або громадян, якi зверталися до суду

з вимогами на захист iнтересiв iнших осiб, якщо такi ви-

моги повнiстю або частково виявилися безпiдставними.

Коли вимоги, що заявлялися зазначеними особами на ко-

ристь iнтересiв iнших осiб, є безпiдставними, держава бере

на себе вiдшкодування сторонi, на користь якої було по-

становлене рiшення, понесених нею судових витрат.

2. У разi, якщо вiдповiдача було притягнуто судом до

участi у справi в порядку замiни неналежної сторони

(ст. 105 ЦПК), понесенi ним судовi витрати позивачем не

вiдшкодовуються, а повертаються з коштiв бюджету. Це

правило доповнює норми, згiдно з якими суд може з влас-

ної iнiцiативи притягнути до участi у справi належного

вiдповiдача (другого вiдповiдача), якщо позивач не зго-'

ден на замiну первiсного вiдповiдача. Оскiльки в такому

разi вiдповiдач притягується до участi у справi з iнiцiа-

тиви суду, то i на позивача судовi витрати, понесенi та-

ким вiдповiдачем, не покладаються, а їх вiдшкодовує вiд-

повiдачевi держава.

3. У разi задоволення позову про звiльнення майна вiд .

арешту позивачевi вiдшкодовуються з коштiв бюджету

понесенi ним судовi витрати. Це правило пов'язане Зi

специфiкою такого роду справ, оскiльки серед вiдповiда-

чiв у таких справах можуть бути як боржники, так i стя-

гувачi (наприклад, податковi органи).

Стаття 80. Вiдшкодування державi судових

витрат

Витрати, понесенi судом у зв'язку з розглядом спра-

ви, i державне мито, вiд сплати яких позивач був звiль-

нений, стягуються з вiдповiдача у доход держави про-

порцiонально задоволенiй частинi позовних вимог.

Якщо вiдповiдача звiльнено вiд судових витрат, то

при вiдмовi в позовi витрати, понесенi судом у зв'язку з

розглядом справи, стягуються з позивача в доход дер-

жави.

Якщо позов задоволене частково, а вiдповiдача звi-

льнено вiд сплати судових витрат, понесенi судом ви-

трати у зв'язку з розглядом справи стягуються у доход

держави з позивача, не звiльненого вiд сплати судових

витрат, пропорцiовальво тiй частинi позовних вимог,

у задоволеннi яких вiдмовлено.

Якщо обидвi сторони звiльненi вiд сплати судових

витрат, то понесенi судом витрати у зв'язку з розглядом

справи вiдносяться за рахунок держави.

160

В разi оголошення розшуку особи, яка ухиляється вiд

сплати належних з неї платежiв, суд стягує з цiєї особи

витрати по проведенню розшуку в/доход держави.

(Стаття 80 iз змiнами, внесе/ними згiдно iз Законом

№2857-12 вiд 15.12.92)

1. Дана норма закрiплює принципи вiдшкодування

державi судових витрат, за якими:

- витрати, понесенi судом у зв'язку з розглядом

справи, i державне мито, вiд сплати яких позивач був

звiльнений, стягуються з вiдповiдача у доход держави про-

порцiонально задоволенiй частинi позовних вимог;

- коли вiдповiдача звiльнено вiд судових витрат,

то при вiдмовi в позовi витратнi понесенi судом у зв'яз-

ку з розглядом справи, стягуються з позивача в доход

держави;                     (

- у разi, якщо позов задоволене частково, а вiдповi-

дача звiльнено вiд сплати судових витрат, понесенi судом

витрати у зв'язку з розглядом справи стягуються у до-

ход держави з позивача, не звiльненого вiд сплати судо-

вих витрат, пропорцiонально тiй частинi позовних вимог,

у задоволеннi яких вiдмовлено;

- коли обидвi сторони звiльненi вiд сплати судо-

вих витрат, понесенi судом витрати у зв'язку з розгля-

дом справи вiдносяться за рахунок держави.

2. У разi оголошення розшуку особи, яка ухиляється

вiд сплати належних з неї платежiв, суд стягує з цiєї осо-

би витрати по проведенню розшуку в доход держави.

Розмiри цих витрат визначенi Постановою Кабiнету Мi-

нiстрiв України вiд 01.02.1995 р. №78 <Про визначення

розмiру витрат, пов'язаних з розшуком вiдповiдачiв у ци-

вiльних справах> i складають суму до п'яти мiнiмальних

заробiтних плат.

Стаття 81. Оскарження ухвал в питаннях

визначення цiни позову та судових

витрат

На ухвалу в питаннi визначення цiни позову, а та-

кож в питаннях, пов'язаних з судовими витратами, може

бути подана скарга або внесено окреме подання.

(Стаття 81 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законом

№ 2857-12 вiд 15.12.92)

161

Вiдповiднi ухвали суду про визначення цiни позову, а

також iз питань, що стосуються судових витрат, можуть

бути оскарженi шляхом подання скарги або окремого

подання.

Глава 6

СУДОВi ШТРАФИ

Стаття 82. Пiдстави накладення штрафiв

За порушення правил цього Кодексу суд або суддя

накладає штрафи у випадках i розмiрах, передбачених

статтями 44, 48, 95, 153, 172, 173, 174 цього Кодексу.

Штрафи, накладенi судом на службових осiб держав-

них пiдприємств, установ, органiзацiй, колгоспiв, iнших

кооперативних органiзацiй, їх об'єднань, iнших громад-

ських органiзацiй, стягуються з їх особистих коштiв.

Копiя ухвали про накладення штрафу надсилається

особi, на яку накладено штраф.

(Стаття 82 iз змiнами, внесеними згiдно з Указами ПВР

Л'" 1461-10 вiд 23.01.81, № 8627-10 вiд 20.03.85, № 9166-11 вiд

04.05.90, Законом Лi 2056-iii вiд 19.10.2000)

1. Дана стаття встановлює загальнi правила накладен-

ня судових штрафiв, обмежується перелiком статей, в яких

передбачено судовi штрафи. Однак цей перелiк охоплює

не всi випадки.

Судовий штраф - це захiд процесуального впливу у

виглядi грошового стягнення, яке накладається судом у

випадках i розмiрах, передбачених нормами ЦПК, на осiб

за невиконання процесуальних обов'язкiв та вимог суду.

2. Кодекс передбачає широке коло осiб, на яких може

бути накладено судовий штраф. Ними є особи, якi беруть

участь у справi, а також iншi особи.

На осiб, якi беруть участь у справi, накладається судо-

вий штраф у таких випадках: невиконання обов'язку

повiдомити суд про змiну своєї адреси, мiсця проживан-

ня або мiсця перебування пiд час провадження справи

(ст. 95 ЦПК), за неявку в судове засiдання без поважних

причин (ст. 172 ЦПК); у справах по стягненню алiментiв

на вiдповiдача - за неявку в судове засiдання без пова-

жних причин, якщо суд визнає його явку обов'язковою

(ст. 174 ЦПК).

162

Судовий штраф може бути накладено на iнших осiб

у таких випадках: на свiдкiв - за неявку в суд без по-

важних причин (ст. 44 ЦПК); на службових осiб пiдпри-

ємств, установ, органiзацiй i громадян - за невиконання

без поважних причин вимог суду подати письмовi або

речовi докази i за неповiдомлення про немгiжливiсть їх

подачi у встановлений строк (ст.ст. 48, 53 Ц^iК), за пору-

шення заходiв щодо забезпечення позову/ - заборони

провадити певнi дiї, платежi, передавати ^iайно (ст. 153

ЦПК), за незабезпечення явки представника органiзацiї

в судове засiдання (ст. 172 ЦПК).      /

Накладення штрафу є правом суду,- тобто встановивши

невиконання особою процесуального обов'язку, суд впра-

вi виходячи з конкретних обставин не накладати на неї

штраф. Накладення ж судового штрафу не звiльняє особу

вiд виконання процесуальних обов'язкiв.

Цивiльним процесуальним законодавством установ-

ленi неоднаковi пiдстави накладення судових штрафiв.

У бiльшостi норм пiдставою є невиконання процесуаль-

них обов'язкiв без поважних причин^. накладення штра-

фiв на свiдкiв - за неявку в суд (ст. 44 ЦПК); на службо-

вих осiб пiдприємств, установ, органiзацiй i громадян -

за невиконання вимоги суду подати Письмовi або речовi

докази i за неповiдомлення про неможливiсть їх подачi

в установлений строк (ст.ст. 48, 53 ЗЦПК); за неявку в

судове засiдання осiб, якi беруть участь у справi (ст. 172

ЦПК). В iнших випадках пiдставою 6, виннi дiї, напри-

клад, за порушення заходiв по забезпеченню позову (ст.

153 ЦПК). При накладеннi штрафу суд завжди повинен

з'ясувати причини невиконання процесуальних обов'яз-

кiв. У разi ж вiдсутностi даних про характер причин при-

пускається їх безповажнiсть, якщо встановлено сам факт

невиконання процесуальних обов'язкiв.

Крiм з'ясування причин неявки особи за викликом

або ухилення її вiд виконання процесуальних обов'язкiв

мають значення вiдомостi про те, чи була особа належ-

ним чином повiдомлена про виклик до суду. В окремих

випадках необхiднi додатковi умови для накладення су-

дового штрафу на учасника процесу.

Законодавець визначає розмiр судового штрафу тiльки

в загальному виглядi, вказуючи на максимальний розмiр,

i залишає на розсуд суду вибiр конкретного розмiру зале-

жно вiд причин невиконання процесуальних обов'язкiв.

163

Як правило, за всi правопорушення штраф передбачено в

розмiрах до одного неоподатковуваного мiнiмуму доходiв

громадян.

3. Про накладення судового штрафу виноситься ухва-

ла, копiя якої надсилається оштрафованiй особi. Ухвала

про накладення судового штрафу постановляється з до-

держанням правил ст.ст. 232-234 ЦПК i повинна мiсти-

ти обставини невиконання чи неналежного виконання вiд-

повiдною особою процесуальних обов'язкiв або вимог суду,

правову оцiнку судом такої поведiнки, висновок суду, де

вказано конкретну суму штрафу, а також право особи, на

яку накладено штраф, просити суд, що наклав його, про

зняття або зменшення розмiру штрафу. Така ухвала не

може бути оскаржена.

4. Слiд також ураховувати, що за виявлену неповагу

до суду настає вiдповiдальнiсть за ст. 1853 Кодексу про

адмiнiстративнi правопорушення (далi - КпАП) у поряд-

ку, передбаченому адмiнiстративним законодавством.

Йдеться про злiсне ухилення вiд явки до суду свiдка чи

експерта (ч. 2 ст. 44, ч. 2 ст. 58 ЦПК), непiдкорення роз-

порядженню головуючого чи порушення порядку пiд час

судового засiдання свiдком, позивачем, вiдповiдачем та

iншими громадянами (ст. 164 ЦПК); або вчинення будь-

яких iнших дiй, якi свiдчать про явну зневагу до суду або

до встановлених у судi правил.

Стаття 83. Зняття або зменшення штрафу

Протягом десяти днiв по одержаннi копiї ухвали осо-

ба, на яку накладено штраф, може просити суд, що на-

клав штраф, про зняття або зменшення розмiру штра-

фу. Ця заява розглядається в судовому засiданнi з по-

вiдомленням особи, на яку накладено штраф. Однак

неявка цiєї особи не є перешкодою для розгляду заяви.

На ухвалу про вiдмову суду або суддi зняти штраф

або зменшити його розмiр може бути подано скаргу, вне-

сено окреме подання.

(Стаття 83 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законом

№ 2857-12 вiд 15.12.92)

1. Коли особа, на яку накладено штраф, вважає, що не-

виконання нею процесуальних обов'язкiв сталося з пова-

жних причин або суд, накладаючи штраф, не врахував її

вини, матерiального стану чи iнших обставин, якi могли б

164

вплинути на розмiр штрафу, протягом десяти днiв пiсля

одержання копiї ухвали може просити суд, який наклав

штраф, про зняття або зменшення його розмiру. Встанов-

лений 10-денний строк для звернення до суду з заявою

про зняття або зменшення розмiру штрафу е процесуаль-

ним, тому суд (суддя) повинен керуватися правилами, пе-

редбаченими ст.ст. 84-89 ЦПК. Заява розглядається в

судовому засiданнi з повiдомленням оштрафованої осо-

би, але її неявка не перешкоджає розгляду заяви.

2. Установивши в судовому засiданнi поважнiсть при-

чин невиконання процесуальних обов'язкiв, суд виносить

ухвалу, якою знiмає ранiше накладений штраф, а при вста-

новленнi причин, якi впливають на розмiр штрафу, змен-

шує його. У разi вiдсутностi зазначених обставин суд або

суддя виносить мотивовану ухвалу про вiдмову зняти

штраф або зменшити його розмiр. На останню може бути

подано скаргу оштрафованою особою, внесено окреме по-

дання прокурором. Стягнення штрафу в таких випадках

буде провадитися лише в тому випадку, якщо суд каса-

цiйної iнстанцiї залишить ухвалу без змiн.

Глава 7

ПРОЦЕСУАЛЬНi СТРОКИ

Стаття 84. Види процесуальних строкiв

Строки, в межах яких вчинюються процесуальнi дiї,

встановлюються законом або призначаються судом.

1. Процесуальнi дiї суб'єктiв'цивiльних процесуальних

правовiдносин у цивiльному^удочинствi обмежуються вста-

новленням часових меж на їх здiйснення. Встановлення

строкiв забезпечує своєчасний розгляд i вирiшення цивi-

льних справ, своєчасний захист порушеного або оспорюва-

ного права чи охоронюваного законом iнтересу.

Строки, передбаченi нормами ЦПК України, по-перше,

забезпечують строковiсть цивiльного судочинства, висту-

пають засобом впливу на суб'єктiв цивiльних процесуа-

льних правовiдносин; по-друге, виконують функцiю юри-

дичного факту, тобто спричиняють виникнення, змiну або

припинення цивiльних процесуальних правовiдносин.

Процесуальний строк становить промiжок часу, визна-

чений для вчинення процесуальних дiй учасниками про-

цесу (крiм суду).

165

2. Коментована стаття передбачає два види процесуа-

льних строкiв: встановленi законом та призначенi судом.

До перших належать строки, тривалiсть яких наперед

визначена самим законом, наприклад, таким є строк на

касацiйне оскарження постанов суду першої iнстанцiї

(ст. 291 ЦПК), строк на порушення питання про постанову

додаткового рiшення (ст. 214 ЦПК), строк на подання за-

уважень з приводу допущених у протоколi судового засi-

дання неправильно'стей або неповноти протоколу (ст. 200

ЦПК)таiн.

До призначених судом належать строки, тривалiсть

яких визначається судом з урахуванням обставин кож-

ної конкретної справи та особливостей кожної процесуа-

льної дiї. Судом (суддею) строки можуть призначатися

лише в тих випадках, якщо питання про них на законо-

давчому рiвнi не вирiшено. При цьому призначення стро-

кiв суддею можливе лише тодi, коли закон прямо перед-

бачає таке право. Так, згiдно зi ст. 139 ЦПК суддя, встано-

вивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, '

викладених у ст.ст. 137,138 ЦПК, або не оплачено держа-

вним митом, постановляє ухвалу про залишення заяви

без руху i надає позивачевi строк для виправлення недо-

лiкiв позовної заяви. Така ж сутнiсть i строкiв виправ-

лення недолiкiв касацiйної скарги, для подання додатко-

вих доказiв, нових матерiалiв тощо (ст.ст. 293, 300 ЦПК).

Призначаючи строк, суд (суддя) повинен брати до ува-

ги обставини кожної конкретної справи та особливостi

кожної процесуальної дiї, а також, якщо позовна заява .

прийнята, то всi процесуальнi строки, якi призначають-

- ся судом (суддею), мають бути скоординованi в рамках

передбачених законом строкiв для пiдготовки та роз-

гляду справ даної категорiї. Це правило слiд урахову-

вати i в тому разi, якщо позовна заява залишається без

руху, бо при усуненнi позивачем указаних недолiкiв у

строк, призначений судом, позовна заява вважається

поданою в день первiсного її подання до суду (ст. 139

ЦПК). Особливу увагу у постановi Пленуму Верховно-

го Суду України вiд 21.12.1990 р. .№ 9 <Про практику

застосування судами процесуального законодавства при

розглядi цивiльних справ по першiй iнстанцiї> придiле-

но тим випадкам, коли законом установлений строк роз-

гляду справи, що обчислюється з дня надходження за-

яви (Постанови Пленуму Верховного Суду України в

166

цивiльних справах / / Бюл. законодавства i юрид. прак-

тики України. - 1999. - № 5. - С. 99).

3. Не є процесуальними строки, встановленi законом

длясуддi або суду (службовi строки). Правила про цi стро-

ки мiстить гл. 18 ЦПК, яка регулює пiдготовку цивiльної

справи до судового розгляду, а не процесуальнi сроки. Крiм

того, вони вiдрiзняються вiд процесуальних строкiв за

наслiдками їх пропуску. Пропуск без поважних причин

процесуального строку позбавляє особу, яка бере участь

у справi, можливостi вчинити процесуальну дiю, а про-

пуск службового строку, навпаки, не знiмає з суду обов'я-

зку вчинити процесуальну дiю або комплекс процесуаль-

них дiй. Згiдно зч. 2 п. 1 постанови Пленуму Верховного

Суду України вiд 01.04.1994 р. .№ З <Про строки розгля-

ду судами України кримiнальних i цивiльних справ> на-

вмисне порушення процесуального закону чи несумлiн-

нiсть, якi спричинили несвоєчасний розгляд i тяганину

при розглядi кримiнальних або цивiльних справ i iстотно

обмежили права та законнi iнтереси громадян, слiд роз-

глядати з урахуванням конкретних обставин як ненале-

жне виконання професiйних обов'язкiв суддi (Збiрник

постанов Пленуму Верховного Суду України 1963-1995.-

4. 1.- К" 1995.- С. 27). На вiдмiну вiд процесуальних

строкiв, установлених законом, службовi строки можуть

бути продовженi (ст. 146 ЦПК).

Стаття 85. Наслiдки пропуску процесуальних

строкiв

Право на вчинення процесуальних дiй втрачається з

закiнченням встановленого законом або призначеного

судом строку. Скарги i документи, поданi пiсля закiн-

чення процесуальних строкiв, залишаються без розгля-

ду, якщо суд не знайде пiдстав для продовження або

поновлення строку.

1. Коментована стаття передбачає наслiдки пропуску

процесуальних строкiв на вчинення процесуальних дiй.

iз закiнченням установленого законом або призначено-

го судом строку втрачається право на вчинення процесу-

альних дiй. Скарги та документи, поданi пiсля закiнчен-

ня процесуальних строкiв, залишаються без розгляду, якщо

суд не знайде пiдстав для продовження або поновлення

строку на заяву сторони чи'iншої особи, яка бере участь у

справi. Так, П. працював механiком в автогосподарствi

Сiмферопольського мiського вiддiлу охорони здоров'я.

Наказом вiд 29 грудня 1973 р. його звiльнено за п. З

ст. 40 КЗпП за систематичне невиконання без поважних

причин покладених на нього обов'язкiв. Вважаючи звi-

льнення неправильним, П. у сiчнi 1974 р. звернувся з по-

зовом до автогосподарства про поновлення на роботi та

стягнення заробiтної плати за вимушений прогул. Спра-

ва розглядалася неодноразово.

26 квiтня 1974 р. П. оскаржив ухвалу обласного суду

про закриття провадження у справi, а згодом звернувся

до Кримського обласного суду з заявою про поновлення

пропущеного строку на касацiйне оскарження ухвали.

Ухвалою Кримського обласного суду вiд 3 червня

1974 р. йому вiдмовлено у поновленнi пропущеного ка-

сацiйного строку.

У скарзi П. просить скасувати зазначену ухвалу i роз-

глянути його скаргу на ухвалу про закриття проваджен-

ня у справi по сутi, посилаючись на те, що касацiйнiй

строк пропустив у зв'язку з тим, що помилково не вклю-

чив вихiднi днi у строк касацiйного оскарження.

Скарга не пiдлягає задоволенню з таких пiдстав. Вiд-

повiдно до ст. 323 ЦПК ухвала суду про закриття прова-

дження у справi може бути оскаржена протягом десяти

днiв, починаючи з наступного дня пiсля її оголошення.

З протоколу судового засiдання зрозумiло, що строк

i порядок оскарження суд роз'яснив позивачевi, на сторо-

нi якого у судовому засiданнi також брав участь адвокат.

Вiдповiдно до ст. 85 ЦПК скарга, подана пiсля закiн-

чення процесуального строку, залишається без розгляду,

якщо суд не знайде пiдстав Для продовження або понов-

лення строку.

У заявi позивача про поновлення касацiйного строку

не вказано поважних причин, якi б перешкоджали своє-

часному поданню скарги, Помилка в обчисленнi касацiй-

ного строку не вважається поважною причиною для по-

новлення строку касацiйного оскарження.

Згiдно зi ст. 87 ЦПК, якщо кiнець строку припадає на

неробочий день, то останнiм днем строку вважається пе-

рший пiсля нього робочий день. У даному разi останнiм

днем строку був робочий день.

Вiдмова обласного суду в поновленнi касацiйного стро-

ку вiдповiдає вимогам ст. 89 ЦПК, i тому пiдстав для ска-

168

сування ухвали суду немає (Бюл. законодавства i юрид.

практики України.- 1995.- № 3.- С. 224-226).

2. Разом з тим/iз закiнченням процесуального стро-

ку особи не звiльняються вiд обов'язку щодо виконання

конкретних процесуальних дiй. Так, громадяни та юри-

дичнi особи, якi не маютЬ змоги подати письмовий доказ,

котрий вимагає суд (суддя), повиннi повiдомити про це

суд, зазначивши причину. В разi неповiдомлення в уста-

новлений для подачi письмового доказу строк суд (суддя)

може накласти на винних громадян i посадових осiб

штраф. Накладення штрафу не звiльняє таких осiб вiд

обов'язку подати письмовий доказ, що вимагається су-

дом (ст. 48 ЦПК).

Стаття 86. Обчислення процесуальних строкiв

Строки, встановленi в законi або призначенi судом,

обчислюються роками, мiсяцями i днями.

Строк може визначатись також вказiвкою на подiю,

яка повинна неминуче настати.

1. Вiдповiдно до ч. 1 коментованої статтi строки, вста-

новленi законом чи призначенi судом, обчислюються ро-

ками, мiсяцями, днями. Так, касацiйнi скарги, подання на

постанови судiв першої iнстанцiї можуть бути поданi

протягом десяти днiв з наступного дня пiсля їх проголо-

шення (ст. 291 ЦПК). Сторони та iншi особи, якi брали

участь у справi, заяви про перегляд рiшень, ухвал та по-

станов у зв'язку з нововиявленими обставинами можуть

подавати протягом трьох мiсяцiв вiд дня встановлення

обставин, що стали пiдставою для перегляду рiшення, ух-

вали або постанови (ст. 345 ЦПК).

Початком перебiгу процесуального строку є день, на-

ступний пiсля календарної дати або настання подiї, якою

визначено його початок. Процесуальнi строки тривають

безперервно, з них не виключаються неробочi днi. Отже,

якщо початок перебiгу строку припадає на неробочий день,

строк обчислюється з цього (неробочого), а не найближ-

чого робочого дня.

2. Процесуальний строк може визначатися вказiвкою

на подiю, яка неминуче повинна настати. Так, сторони

зобов'язанi подати свої докази або повiдомити про них

суд до початку судового засiдання у справi (ст. 34 ЦПК),

провадження у справi зупиняється у випадку, передба-

169

ченому п. 4 ст. 221 ЩiК, до набрання законної сили ви-

роком, рiшенням, ухвалою або постановою, вiд яких зале-

жить вирiшення справи (п. З ст. 224 ЩiК) тощо.

3. Процесуальний строк може визначатися також кон-

кретною календарною датою, наприклад, датою виклику

вiдповiдача до суду в стадiї пiдгЬтовки справи до судово-

го розгляду.

4. Якщо строк обчислюється днями, мiсяцями або ро-

ками, процесуальну дiю може бути виконано протягом

усього вказаного промiжку часу, тобто в будь-який день,

не пiзнiше останнього дня даного строку. Так, касацiйну

скаргу або подання можна подати в будь-який iз десяти

днiв вiд наступного дня пiсля проголошення рiшення.

5. Процесуальний строк триває безперервно, тобто вклю-

чає й неробочi днi, крiм випадкiв,'коли неробочий день

збiгається з останнiм днем строку (ч. З ст. 87 ЩiК).

Стаття 87. Закiнчення процесуальних строкiв   . ^

Строк, обчислюваний роками, закiнчується у вiдпо-

вiднi мiсяць i число останнього року строку.

Строк, обчислюваний мiсяцями, закiнчується у вiд-

повiдне число остаднього мiсяця строку. Якщо кiнець

строку, обчиспюваиого мiсяцями, припадає па такий

мiсяць, що вiдповiдного числа не має, то строк закiнчу-

ється в останнiй день цього мiсяця.

Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють

з дня, наступного пiсля того дня, з якого починається

строк. Якщо кiнець строку припадає на день неробочий,

то за останнiй день строку вважається перший пiсля

нього робочий день. Перебiг строку, визначеного вказi-

вкою на подiю, яка повинна неминуче наступити, почи-

нається наступного дня пiсля настання подiї.

Останнiй день строку триває до 24 години, але коли

в цей строк слiд було вчинити процесуальну дiю в судi,

де службовi заняття кiнчаються ранiше, то строк закiн-

чується в момент припинення цих занять.

Строк не вважається пропущеним, якщо до його за-

кiнчення скарга або необхiднi для суду документи чи

грошовi суми здано на пошту.

1. Коментовава стаття встановлює загальнi правила за-

кiнчення процесуальних строкiв, якi обчислюються рока-

ми, мiсяцями або днями. Процесуальний строк, який ви-

начяється роками або мiсяцями, обчислюється з дня ка-

Гендарної дати, якою визначено його початок. А коли по-

"ятокстроку, який обчислюється iюками або мiсяцями,

-.вчений вказiвкою на подiю, яка неминуче повинна

"ястати то з наступного дня пiсля надання цiєї подiї. Строк,

обчислюваний роками, закiнчується у вiдповiдний мiсяць

 число останнього року строку. А строк, обчислюваний

мiсяцями, закiнчується у вiдповiдне число останнього мi-

iтя строку В тому випадку, коли закiнчення такого строку

мпадає на такий мiсяць, що не має вiдповiдного числа, то

строк закiнчується в останнiй ден, цього мiсяця.

2 Процесуальнi строки, якi визначаються днями, об-

числюються з дня, наступного пiсля того дня, з якого по-

чинається строк. Дана стаття встеновлює загальне прави-

ло тому в разi, якщо нормою, якi передбачає обмеження

чинення процесуальної дiї строком, буде вказано iнший

пооядок обчислення, то застосовується така спецiальна

ноома Наприклад, заява про поїтановлення додаткового

тiшення може бути подана протягом десяти днiв з дня

його постановлення; на додаткоiе рiшення може бути по-

скаргу протягом десяти даiв з дня його постанов-

лення (ст. 214 ЩiК). Так, задовольняючи протест заступ-

ника Голови Верховного Суду України про скасування по-

становлених судових рiшень i направлення справи на но-

вий розгляд, судова колегiя в цивiльних справах Верхов-

ного Суду України поряд з iншiми пiдставами задоволен-

ня протесту вказала на те, що питання про постановлення

додаткового рiшення порушене бiльше, нiж через мiсяць

пiсля ухвалення рiшення, замiсть передбаченого ст. 214

ЩiК десятиденного строку (Рчд. право- 1981- № 12).

3. Останнiй день процесуального строку в усiх випад-

ках триває, як правило, до 24 'один, але коли в цей строк

слiд було вчинити процесуалiну дiю в судi, де службовi

заняття закiнчуються ранiпк, то строк закiнчується в

момент припинення цих занять.

4 Строк не вважається прспущеним, якщо до 24 годи-

ни останнього дня строку скарга, iншi документи чи гро-

шовi суми здано на пошту. П>дача скарги, документа або

грошових сум на пошту прирiвнюється до здiйснення про-

цесуальної дiї в судi. В дан>му випадку доказом здiйс-

нення дiї У встановлений стюк є поштовий штемпель на

конвертi, поштова або телеграмна квитанцiя, якi додаються

до справи.

171

Стаття 88. Зупинення процесуальних строкiв

З зупиненням провадження зупиняються i всi поточ-

нi, але ще не закiнченi по ньому строки. Зупинення стро-

кiв починається з тiєї подiї, внаслiдок якої суд зупинив

провадження. З дня вiдновлення провадження перебiг

процесуальних строкiв продовжується.

1. Перебiг процесуальних строкiв зупиняється iз зупи-

ненням провадження у справi (ст.ст. 221, 222 ЦПК). Дане

правило стосується всiх процесуальних строкiв, якi не

закiнчилися до настання подiї, що стала пiдставою для

зупинення провадження у справi. Пiсля вiдновлення про-

вадження зупиненi процесуальнi строки продовжуються

протягом часу, який залишився до їх закiнчення, тобто

час, який сплинув до зупинення провадження, входить до

загального процесуального строку.

2. Обчислюючи процесуальний строк, який залишився

пiсля вiдновлення провадження, слiд виходити з того, що

зупинення процесуальних строкiв починається з подiї, яка

стала пiдставою зупинення провадження, а вiдновлюєть-

ся перебiг строкiв iз дня вiдновлення провадження у справi,

тобто з моменту винесення судом ухвали про вiдновлен-

ня провадження у справi.

Стаття 89. Продовження та поновлення

процесуальних строкiв

Строки, призначенi судом, на прохання сторони або

iншої особи, яка бере участь у справi, суд може продов-

жити.

Сторонi або iншiй особi, яка бере участь у справi,

в разi пропуску встановленого законом строку з при-

чин, визнаних судом поважними, суд може поновити про-

пущений строк.

Питання про поновлення пропущеного строку вирi-

шує з викликом сторiн i повiдомленням осiб, якi беруть

участь у справi, той суд, в якому слiд було вчинити про-

пущену процесуальну дiю або до якого слiд було подати

документ, проте неявка цих осiб не перешкоджає вирi-

шенню поставленого перед судом питання.

Одночасно з проханням про поновлення строку нале-

жить провести ту дiю або подати той документ, вiднос-

но якого порушено прохання.

172

На ухвалу суду або суддi про вiдмову поновити про-

пущений строк може бути подано скаргу, внесено окре-

ме подання.

(Стаття 89 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законом

№ 2857-12 вiд 15.12.92)

1. Дана стаття передбачає правила продовження та

поновлення процесуальних строкiв. Застосування вказа-

них правил залежить вiд виду процесуального строку.

Якщо пропущено строк, призначений судом, то на про-

хання сторони або iншої особи, яка бере участь у справi,

суд може продовжити пропущений строк. Продовження

процесуального строку являє собою надання суддею або

судом нового строку на вчинення тiєї процесуальної дiї,

яка не була з поважних причин учинена в первiсне нада-

ний строк. Продовження процесуального строку, призна-

ченого судом, допускається не тiльки пiсля його пропус-

ку, а й до його перебiгу. Строк, призначений суддею одно-

особово, продовжується ним самим. Якщо строк призна-

чено судом у колегiальному складi, то вiн може бути про-

довжений не iнакше як ухвалою суду в колегiальному

складi. В останньому випадку питання про продовження

строку вирiшується у судовому засiданнi з повiдомлен-

ням заiнтересованих осiб.

2. У разi, коли процесуальна дiя не вчинена у межах

строку, встановленого законом, суд може поновити його,

якщо строк пропущено з причин, визнаних судом поваж-

ними. Право подачi стороною або iншою особою, яка бере

участь у справi, прохання про поновлення пропущеного

строку не обмежене яким-небудь часом. Питання про

поновлення пропущеного строку вирiшується за заявою

особи, яка бере участь у справi, тим судом, в якому слiд

було вчинити процесуальну дiю. Разом iз заявою про

поновлення строку належить провести ту дiю або подати

той документ, вiдносно якого порушено прохання. В су-

дове засiдання повиннi викликатися сторони та iншi осо-

би, якi беруть участь у справi, проте їх неявка не пере-

шкоджає вирiшенню питання про поновлення пропуще-

ного строку. За поданою заявою суд постановляє мотиво-

вану ухвалу про поновлення пропущеного строку або про

вiдмову його поновити. Ухвала суду про вiдмову понови-

ти пропущений строк може оскаржуватися, на неї може

бути внесено окреме подання. Таким чином, поновлення

процесуального строку - це вiдновлення з причин, ви-

173

знаних судом поважними, втраченого у зв'язку з пропус-

ком установленого законом строку права на здiйснення

процесуальної дiї. Так, задовольняючи протест заступни-

ка Голови Верховного Суду України на ухвалу районного

суду про залишення клопотання без задоволення, прези-

дiя обласного суду зазначила, що згiдно зi ст. 89 ЦПК

питання про поновлення пропущеного процесуального

строку суд вирiшує з викликом сторiн i повiдомленням

осiб, якi беруть участь у справi. З матерiалiв справи зро-

зумiло, що Ю. П. та iншi вiдповiдачi за зустрiчним позо-

вом проживають у м. Ухтi Комi АРСР, а ведення справи

вони доручили адвокату Свiтловодської юридичної кон-

сультацiї i йому ж довiрили оскаржити судове рiшення.

Проте адвокат не виконав цього доручення i не подав

касацiйної скарги на судове рiшення. Одержавши каса-

цiйнi скарги Ю. П. та iнших, а також їх заяву з прохан-

ням поновити строк на оскарження у касацiйному по-

рядку судового рiшення, районний суд вiдмовив у задово-

леннi зазначеного прохання, але не викликав ї^их осiб у

судове засiдання, а отже, i не з'ясував поважностi причин

пропуску строку на оскарження у касацiйному порядку

судового рiшення (Рад. право.- 1985.- №11).

Глава 8

СУДОВi ВИКЛИКИ i ПОВiДОМЛЕННЯ

Стаття 90. Судовi повiстки

Судовi виклики i повiдомлення провадяться повiст-

ками, що надсилаються особам, якi беруть участь у спра-

вi, свiдкам, експертам, представникам громадських ор-

ганiзацiй i трудових колективiв за адресою, вказаною

стороною, самими цими особами або iншими учасника-

ми справи.

Повiстки разом iз зворотною розпискою надсилають-

ся рекомендованим листом або через розсильних.

Як виняток, повiстку можна видати на руки сторонi

або її представниковi з їх згоди для вручення вiдповiд-

ним особам.

(Стаття 90 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81)

1. Частина 1 коментованої статтi дозволяє зробити

висновок, що учасники цивiльного процесу iнформують-

 

ся про майбутнє судове засiдання або про провадження

якої-небудь процесуальної дiї шляхом судових викликiв

i повiдомлень.                    -

Повiдомлення являє собою процесуальну дiю суду, ад-

ресовану особам, якi беруть участь у справi (ст. -98 ЦПК),

а також представникам громадських органiзацiй i тру-

дових колективiв, якi не є стороною у справi (ст. 161 ЦПК).

За своїм змiстом це оповiщення вказаних осiб про час

розгляду справи в судовому засiданнi або про вчинення

якої-небудь процесуальної дiї. Своєчасне повiдомлення

осiб, якi беруть участь у справi, а також представникiв

громадських органiзацiй i трудових колективiв про час

судового засiдання або вчинення процесуальних дiй за-

безпечує для них можливiсть о'собистої участi в судовому

засiданнi або у проведеннi процесуальної дiї. Питання

про явку цих осiб вирiшується, як правило, вказаними

особами, i їх неявка не перешкоджає виконанню процесу-

альної дiї, вказаної у повiдомленнi, iншими словами, їх

участь не є обов'язковою.

По деяких категорiях справ суд може визнати явку

окремих осiб, якi беруть участь у справi, обов'язковою.

Так, у справi про стягнення коштiв на утримання суд може

визнати явку вiдповiдача обов'язковою (ст. 174 ЦПК); '

у справах про визнання громадянина обмежено дiєздат-

ним чи недiєздатним (ст. 259 ЦПК); про позбавлення

батькiвських прав (ст. 71 КпШС), у спорах про дiтей (ст.

69 КпШС) явка представника органiв опiки i пiклування

' . обов'язкова.

Крiм того, суд має право визнати за потрiбне, щоб сто-

рона, яка не з'явилася, дала особистi пояснення. В цих

випадках суддя викликає (а не повiдомляє) вказаних су-

б'єктiв процесу. В разi їх неявки закон передбачає нега-

тивнi наслiдки (ст. 172 ЦПК).

Повiдомлення повинно бути направлено всiм особам,

якi беруть участь у справi, а також громадським органi-

зацiям або трудовим колективам незалежно вiд того, чи

є для них участь у судовому засiданнi обов'язковою. Цi

особи можуть просити суд про розгляд справи за їх вiдсу-

тностi. Однак у разi неявки в судове засiдання без поваж-

них причин осiб, якi беруть участь у справi (крiм позива-

ча, прокурора, адвоката), вiдсутнiсть котрих призвела до

вiдкладення розгляду справи, суд вправi накласти на них

штраф (ч. 6 ст. 172 ЦПК).

175

Судовий виклик - це вимога суду до учасникiв проце-

су з'явитися до суду для здiйснення тiєї чи iншої процесу-

альної дiї. На вiдмiну вiд осiб, якi беруть участь у справi,

явка в судове засiдання свiдкiв, експертiв, перекладачiв

є обов'язковою, тому вони викликаються в суд. За їх ухи-

лення вiд явки в суд закон передбачає цивiльно-процесу-

альну i адмiнiстративну вiдповiдальнiсть (ст.ст. 44, 58 ЦПК,

ст. 1853 КпАП).

2. По закiнченню пiдготовки справи до судового роз-

гляду суддя повинен вжити заходiв для забезпечення своє-

часної явки в судове засiдання всiх учасникiв процесу,

що є обов'язковою умовою правильного i швидкого роз-

гляду та вирiшення цивiльної справи. Розгляд справ за

вiдсутностi будь-кого з осiб, якi беруть участь у справi,

неповiдомлених про час i мiсце судового засiдання є без-

умовною пiдставою для скасування рiшення суду (п. 7

ч. 2 ст. 314 ЦПК). Наприклад, ухвалою судової колегiї

у цивiльних справах Верховного Суду України скасова-

но рiшення Тисменицького районного суду вiд 20 груд-

ня 1994 р., оскiльки справу розглянуто за вiдсутностi вiд-

повiдача, хоча в її матерiалах немає документiв, якi свiд-

чили б про те, що його повiдомлено про час i мiсце роз-

гляду справи. У зв'язку з цим не можна вважати, що

справу розглянуто з додержанням вимог закону (Рiшен-

ня Верховного Суду України: Щорiчник. 1997.- К" 1997.-

С. 75. 76). В усiх випадках судовi виклики i повiдомлення

здiйснюються повiстками: повiстками-повiдомленнями та

повiстками про виклик.

3. Частини 2, 3 даної статтi передбачають способи на-

правлення i доставки повiсток: поштою рекомендованим

листом, через розсильних i, як виняток, повiстку можна

видати на руки сторонi або її представниковi з їх згоди

для вручення вiдповiдним особам. Останнiй спосiб може

бути використаний лише при добровiльнiй згодi конкре-

тної особи надати таку допомогу суду. Примусове вру-

чення повiстки, наприклад, позивачу для доставлення вiд-

повiдачу буде суперечити як процесуальному закону,

так i нормам судової етики.

Про виклик до суду громадян України або iноземних

громадян, якiпроживають за кордоном, надсилаються спе-

цiальнi доручення та повiдомлення звичайною повiсткою

користуватися не слiд (Додатки до iнструкцiї з дiловод-

ства у Верховному Судi Автономної Республiки Крим,

176

обласному, мiжобласному, районному (мiському) судах, ^

затвердженої наказом Мiнiстерства юстицiї України

вiд 13.03.1997 р. (форма 17, 18) // Офiц. вiсн. України.-

1997.- Число 12. Кн. II). Зазначенi документи повиннi

направлятися судами в управлiння юстицiї. (Докладнiше

про порядок вручення повiсток iноземним громадянам

та особам без громадянства дивись коментар до ст. 426

ЦПК.)

4. iнформацiя про день i час судового засiдання може

бути отримана i безпосередньо в судi. Особи, якi беруть

участь у справi i знаходяться у примiщеннi суду, можуть

бути повiдомленi про розгляд справи пiд розписку (на-

приклад, при вiдкладеннi розгляду справи). В цьому ви-

падку немає необхiдностi направляти їм повiстки. Однак

на прохання якої-небудь особи, яка бере участь у справi,

їй повинна бути вручена повiстка.

Усi поверненi до суду повiстки, а також розписки ма-

ють додаватися до справи.

Стаття 91. Строк вручення повiстки про виклик

до суду

Повiстка про виклик до суду повинна бути завчасно

вручена особi, яка викликається, але у всякому разi не

пiзнiше нiж за п'ять днiв до судового засiдання.

1. Дана стаття присвячена строкам вручення повiсток

про виклик до суду. Вони повиннi бути завчасно врученi

особi, яка викликається, але в усякому разi не пiзнiше

нiж за п'ять днiв до судового засiдання. Закон зазначає

мiнiмальний строк до початку судового засiдання, в ме-

жах якого, але нiяк не пiзнiше, повиннi бути врученi по-

вiстки особам, якi викликаються.

Повiстка повинна бути вручена з таким розрахунком,

щоб зворотну розписку адресата попередньо повернули

до суду, а учасники процесу мали б достатньо часу для

явки в суд i належної пiдготовки до розгляду справи.

Згiдно з iнструкцiєю з дiловодства у Верховному Судi

Автономної Республiки Крим, обласному, мiжобласному,

Київському i Севастопольському мiських, районному (мi-

ському) судах, затвердженою наказом Мiнiстерства юс-

тицiї України вiд 13.03.1997 р., повiстки повиннi бути

виготовленi i надiсланi не пiзнiше нiж на другий день

пiсля призначення справи до розгляду незалежно вiд того,

177

на який строк її призначено (Офiц. вiск. України.-

1997.- Число 12.- Кн. II.). У тих випадках, коли надi-

слану повiстку не вручено адресату i вона повернулася до

суду, секретар судового засiдання негайно повинен з'ясу-

вати причини невручення, доповiсти про це суддi i за його

вказiвкою вжити заходiв до вручення повiстки. Другий

примiрник повiстки (розписка) пiдшивається до справи.

2. Дане правило про строки вручення повiсток, на наш

погляд, поширюється на всiх учасникiв процесу, незважа-

ючи на невдалу назву цiєї статтi <Строк вручення повiс-

тки про виклик до суду>. iз назви можна зробити висно-

вок, що вона стосується тiльки одного виду повiсток (про

виклик). Було б правильнiше її назвати <Строк вручення

судових повiсток>, тобто повiсток-повiдомлень i повiсток

про виклик.

3. Порушення правила про строки вручення повiсток

повинно розцiнюватися вищестоящими судами як iстотне

порушення норм процесуального права i є пiдставою для

скасування рiшення. Так, президiя Днiпропетровського

обласного суду, задовольняючи протест заступника Голови

Верховного Суду України про скасування рiшення Баглiй-

ського районного суду м. Днiпропетровська, вказала на

таке: <Вiдповiдно до ст.ст. 91, 94, ЦПК повiстка про ви-

клик до суду повинна бути вчасно вручена особi, яка ви-

кликається, але не пiзнiше нiж за п'ять днiв до судового

засiдання пiд розписку. Вiдповiдачi в скарзi в порядку

нагляду посилаються на те, що судовi повiстки їм не вру-

чались i про час розгляду справи вони не були повiдомле-

нi. Вiдомостi про вручення вiдповiдачам судових повiсток

в справi вiдсутнi. Згiдно з п.1 ст. 172 ЦПК суд у таких

випадках повинен вiдкласти розгляд справи. Проте суд

всупереч вимогам зазначеної норми закону розглянув спра-

ву за вiдсутностi вiдповiдачiв. Президiя Днiпропетровсь-

кого обласного суду визнала, що за таких обставин рiшен-

ня суду пiдлягає скасуванню>. (Практика судiв України

в цивiльних справах // Бюл. законодавства i юрид. прак-

тики України.- 1995.- № 3.- С. 227).

Стаття 92. Змiст повiстки про виклик

Повiстка про виклик до суду повинна мiстити в собi:

1) найменування i адресу суду з зазначенням мiсця,

дня i часу явки за викликом;

2) назву справи, по якiй робиться виклик;

178

 

 

3) вказiвку, як хто викликається дана особа (як по-

зивач, вiдповiдач, третя особа, свiдок, експерт, перекла-

дач);

4) вказiвку, чи викликається дана особа в судове за-

сiдання чи на прийом до суддi;

5) попередження про наслiдки неявки або неповiдом-

лення про причини неявки в судове засiдання.

У випадках, зазначених у статтi 138 цього Кодексу, з

повiсткою про виклик вiдповiдача суд направляє йому

копiю позовної заяви i копiї документiв, доданих до неї.

У повiстцi, що надсилається вiдповiдачевi, має бути за-

значено, що при наявностi у нього заперечень проти

позову вiн повинен подати докази на пiдтвердження своїх

заперечень.

(Стаття 92 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

М 1461-10 вiд 23.01.81)

1. Повiстка про виклик> що направляється судом, є ва-

жливим процесуальним документом, тому закон вказує

на обов'язковi її реквiзити.

Зi змiсту повiстки учасники процесу довiдуються про

назву справи (насамперед, про предмет позову або змiст

правової вимоги по непозовних справах), про своє проце-

суальне становище у справi, що розглядається (як пози-

вач, вiдповiдач, третя особа, свiдок, експерт, перекладач),

а також про те, в який суд i коли належить з'явитися

данiй особi.

Згiдно з п. 5 даної статтi у повiстцi про виклик повинна

мiститися вказiвка про наслiдки неявки або неповiдом-

лення про причини неявки в судове засiдання. Наслiдки

неявки можуть бути рiзними залежно вiд процесуально-

го становище особи, яка викликається.

Наслiдки неявки в судове засiдання сторiн та iнших

осiб, якi беруть участь у справi, передбаченi ст.ст. 172,174

ЦПК, свiдкiв - ст. 44 ЦПК, експертiв - ст. 58 ЦПК, пе-

рекладачiв - ст. 167 ЦПК. За злiсне ухилення вiд явки

в суд сторiн, свiдкiв, експертiв, перекладачiв передбачена

адмiнiстративна вiдповiдальнiсть (ст. iЗб^пАП).

2. Коментована стаття визначає змiст повiстки про

виклик, а вiдповiдну її форму надає iнструкцiя з дiловод-

ства у Верховному Судi Автономної Республiки Крим,

обласному, мiжобласному. Київському i Севастопольсько-

му мiському, районному (мiському) i Севастопольському

179

мiському, районному (мiському) судах, затверджена нака-

зом Мiнiстерства юстицiї України вiд 13:03. 1997 р.

Дана iнструкцiя встановлює єдиний порядок докумен-

тування дiяльностi суду, регламентує методику складання

документiв. Викладенi в нiй правила грунтуються на ви-

могах чинного законодавства, в тому чксщ цивiльного

процесуального права.

Згiдно з iнструкцiєю виготовлення i надiслання повiс-

ток забезпечує секретар судового засiдання. Повiстки про

виклик учасникiв процесу по всiх судових справах скла-

даються за вiдповiдною формою, (форма № 14 додатку до

iнструкцiї).

3. Згiдно зi ст. 138 ЦПК позивач повинен подати позо-

вну заяву з копiями вiдповiдно до кiлькостi вiдповiдачiв.

Суддя має право, коли визнає за необхiдне, залежно вiд

складностi та характеру справи затребувати вiд позивача

копiї усiх доданих до позовної заяви документiв для вiд-

повiдача. У цьому випадку разом iз повiсткою про ви-

клик вiдповiдача суд направляє йому копiю позовної за-

яви i копiї документiв, доданих до неї. У данiй-повiстцi

має бути зазначено, що при наявностi у вiдповiдача запе-

речень проти позову вiн повинен подати докази на пiд-

твердження своїх заперечень.

Стаття 93. Судовi повiстки-повiдомлення

Судовi повiстки-повiдомлення надсилаються особам,

якi беруть участь у справi, з приводу вчинення процесу-

альних дiй, в яких участь цих осiб не є обов'язковою.

Повiстка-повiдомлення повинна мiстити найменуван-

ня i адресу суду, назву справи, вказiвку про те, яку про-

цесуальну дiю буде вчинено, мiсце, день i час й" вчинення.

1. Дана стаття присвячена другому виду повiсток, а саме

судовим повiсткам-повiдомленням. Вони направляються

особам, якi беруть участь у справа для їх оповiщення

з приводу вчинення процесуальних дiй, в яких участь

цих осiб не є обов'язковою. iншими словами, повiстка-

повiдомлення має iнформативний характер, оскiльки не-

явка оповiщених осiб не перешкоджає вчиненню вiдповi-

дної процесуальної дiї.

Особи, якi беруть участь у справi, оповiщуються, зокре-

ма, з приводу вчинення таких процесуальних дiй: вико-

нання судових доручень (ст. 33 ЦПК); розгляд заяви про

/

180

iїдеаїйаййг'К ;ї-

забезпечення доказiв (ст.ст. 37, 38 ЦПК); огляд речових

доказiв, що швидко псуються (ст. 55 ЦПК); огляд речо-

вих i письмових доказiв, якi не можна доставити в суд

(п. 9 ст. 143, ст. 189 ЦПК); скасування забезпечення по-

зову судом, який розглядає справу (ст. 155 ЦПК); виправ-

лення описок i явних арифметичних помилок у рiшеннi

(ст. 213 ЦПК); роз'яснення рiшення (ст. 215 ЦПК) та iн.

2. Частина друга цiєї статтi мiстить реквiзити повiст-

ки-повiдомлення. Оскiльки явка осiб, якi беруть участь у

справi, з приводу вчинюваних процесуальних дiй не є обо-

в'язковою, то в такiй повiстцi не слiд указувати наслiдки

неявки. В повiстцi-повiдомленнi повиннi бути вказанi

найменування та адреса суду, назва справи, яка процесуа-

льна дiя вчинятиметься, мiсце, день i час її вчинення.

Стаття 94. Порядок вручення повiсток про

виклик

Повiстки про виклик, адресованi громадянам, вруча-

ються їм пiд розписку. Зворотна розписка з їх пiдписом

пiдлягає поверненню до суду з зазначенням часу одер-

жання.

Повiстка, адресована державному пiдприємству, уста-

новi, органiзацiї, колгоспу, iншiй кооперативнiй органi-

зацiї, їх об'єднанню, iншiй громадськiй органiзацiї, вру-

чається вiдповiднiй службовiй особi, яка розписується

про одержання її на зворотнiй розписцi.

Коли особа, яка викликається, не буде виявлена у

мiсцi проживання, повiстку вручають будь-кому з доро-

слих членiв сiм'ї, якi проживають разом з нею, а при

вiдсутностi їх - домоуправлiнню або адмiнiстрацiї за

мiсцем роботи, а в сiльських мiсцевостях - виконавчо-

му комiтетовi сiльської Ради народних депутатiв. Служ-

бова особа, яка одержала повiстку, зобов'язана пiд свою

вiдповiдальнiсть негайно вручити її належнiй особi.

При вiдмовi адресата одержати повiстку, особа, яка

її доставляє, робить вiдповiдну вiдмiтку на повiстцi, яка

повертається до суду. Вiдмiтка про вiдмову одержати

повiстку стверджується пiдписом службової особи до-

моуправлiння чи виконкому сiльської Ради народних

депутатiв, або представника адмiнiстрацiї за мiсцем

роботи, або пiдписами не менше двох громадян.

(Стаття 94 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81)        .

181

 

 

1. Закон регламентує докладний порядок вручення

повiсток про виклик, бо в разi неявки в судове засiдання

однiєї iз сторiн або будь-кого з iнших осiб, якi беруть

участь у справi, стосовно яких немає вiдомостей про вру-

чення їм повiсток, суд не може розпочати розгляд справи,

а повинен його вiдкласти. Коли ж справа була розгляну-^

та за вiдсутностi будь-кого з осiб, якi беруть участь у справi,

не повiдомлених про час i мiсце судового засiдання, рi-

шення в будь-якому разi пiдлягає скасуванню (п. 7 ч. 2

ст. 314 ЩiК).

У коментованiй статтi вказано, що повiстка складаєть-

ся з двох частин, одна з яких залишається у адресата, а

друга (зворотна розписка про одержання повiстки) того

ж дня поштовим вiддiленням, iншими особами, якi її вру-

чали, повертається суду iз зазначенням часу одержання.

За загальним правилом повiстки про виклик, адресо-

ванi громадянам, повиннi вручатися їм особисто пiд роз-

писку. Зворотна розписка з їх пiдписом пiдлягає повер-

ненню до суду i додається до справи. По цiй розписцi суд

визначає своєчаснiсть вручення її особi, яка викликається.

2. Повiстки, адресованi юридичним особам незалежно

вiд форми власностi, вручаються вiдповiднiй службовiй

особi. В цьому випадку повiстка може бути вручена керi-

вниковi пiдприємства, установи, органiзацiї або його за-

ступникам, юрисконсульту чи вiдповiдальним працiвни-

кам канцелярiї. Особа, яка прийняла повiстку, повинна

розписатися про її одержання на зворотнiй розписцi i

вказати свою посаду.

3. Частина 3 даної статтi передбачає ситуацiю, пов'яза-

ну з вiдсутнiстю особи, якiй вручається повiстка у мiсцi

проживання. В цiй нормi мова йде про короткочасну вiд-

сутнiсть адресата i наводиться коло суб'єктiв, яким може

бути вручена повiстка. До них належать: дорослi члени

сiм'ї, котрi проживають разом з особою, яка викликаєть-

ся, за їх вiдсутностi - вiдповiдному житлово-експлуата-

цiйному органу або виконавчому органу мiсцевого само-

врядування, або за мiсцем роботи.

4. У частинi 4 коментованої статтi регламентуються

дiї особи, яка доставляє повiстку, в разi вiдмови адресата

її одержати. В цьому випадку листоноша або розсиль-

ний роблять вiдповiдну вiдмiтку на зворотнiй розписцi

повiстки, яка повинна бути повернена до суду. Вiдмiтка

182

про вiдмову одержати повiстку стверджується пiдписом

службової особи житлово-експлуатацiйної органiзацiї чи

виконкому сiльської ради або уповноваженою власником

особою за мiсцем роботи адресата, або пiдписами не мен-

ше двох громадян. У разi вiдмови адресата одержати по-

вiстку слiд, вважати, що вона йому вручена, а адресат опо-

вiщений про судове засiдання належним чином.

Стаття 95. Обов'язок осiб, якi беруть участь у

справi, повiдомляти суд про змiну

своєї адреси та про причини неявки

в судове засiдання

Сторони та iншi особи, якi беруть участь у справi,

зобов'язанi повiдомляти суд про змiну своєї адреси пiд

час провадження справи: При вiдсутностi заяви про

змiну адреси повiстки надсилаються на останню вiдому

судовi адресу i вважаються доставленими, навiть коли

адресат за цiєю адресою бiльше не проживає.

За невиконання обов'язку повiдомляти суд про змiну

своєї адреси пiд час провадження по справi суд вправi

на сторони i iнших осiб, якi беруть участь у справi, на-

класти штраф у розмiрi до одного неоподатковуваного

мiнiмуму доходiв громадян.

Особи, зазначенi в частинi першiй цiєї статтi, зобо-

в'язанi також повiдомляти суд про причини неявки в

судове засiдання. В разi неповiдомлення ними суду про

причини неявки питання про розгляд справи вирiшу-

ється за правилами статей 172, 173 цього Кодексу.

(Стаття 95 iз змiнами, внесеними згiдно з Указами ПВР

Лi 1461-10 вiд 23.01.81, № 8627-10 вiд 20.03.85; Законом

Л' 27/96-ВР вiд 02.02.96)

1. Частина перша даної статтi покладає на сторони та

iнших осiб, якi беруть участь у справi, обов'язок повi-

домляти суд про змiну своєї адреси пiд час провадження

у справi. Вперше про адреси заiнтересованих осiб суддя

дiзнається з позовної заяви (п. 2 ч. 2 ст. 137 ЦПК), скар-

ги або заяви по справах, що виникають з адмiнiстратив-

но-правових вiдносин, i справах окремого провадження.

Коли сторони та iншi особи, якi беруть участь у справi,

не повiдомляють суд про змiну своєї адреси пiсля пору-

шення справи, то повiстки надсилаються на останню вi-

183

дому суду адресу i вважаються доставленими, навiть якщо

адресат за цiєю адресою бiльше не проживає.

Виконання вказаного обов'язку пов'язане з викликом

учасникiв процесу в судове засiдання i спрямоване на

своєчасний розгляд i вирiшення справи.

2. За невиконання обов'язку повiдомляти суд про змi-

ну своєї адреси пiд час провадження у справi сторони та

iншi особи, якi беруть участь у справi, можуть мати не-

сприятливi наслiдки у виглядi накладення штрафу в роз-

мiрi до одного неоподатковуваного мiнiмуму доходiв гро-

мадян. Очевидно, це пов'язано з тим, що можлива неявка

в суд указаних осiб може ускладнити процес, привести до

його вiдкладення.

3. Частина третя ст. 95 ЦПК вимагає, щоб сторони та

iншi особи, якi беруть участь у справi, повiдомляли суд

також про причини неявки в судове засiдання. В разi

"неповiдомлення ними причин неявки суд може вважати,

що вони не з'явились у судове засiдання без поважних

причин. Про наслiдки невиконання цього обов'язку го-

вориться у ст. 172 ЦПК.

Вважається доцiльним вказiвку про обов'язок повi-

домляти суд про причини неявки, включити окремим пун-

ктом у змiст судової повiстки, для чого необхiдно змiни-

ти вiдповiдно форму .№14 додатка до iнструкцiї вiд

13.03.1997 р.

Стаття 96. Вручення повiстки вiдповiдачевi,

мiсце фактичного перебування якого

невiдоме

Якщо мiсце фактичного перебування вiдповiдача не-

вiдоме, суд розглядає справу пiсля надходження повiст-

ки з пiдписом службової особи виконкому сiльської Ради

народних депутатiв за мiсцем знаходження майна вiд-

повiдача або домоуправлiння останнього вiдомого мiс-

ця перебування вiдповiдача про те, що вручити повiст-

ку адресатовi не можна через його вiдсутнiсть.

{Стаття 96 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81)

1. Обов'язок указати точну назву вiдповiдача, його

мiсце проживання або перебування лежить на позиваче-

вi, який повинен це зробити в позовнiй заявi (п. 2 ч. 2

184

ст. 137 ЦПК). Позивач повинен з'ясувати останнє вiдоме

мiсце проживання вiдповiдача i повiдомити про це суд.

Якщо в момент подачi позовної заяви мiсце перебування

вiдповiдача невiдоме, позивач повинен довести цю обста-

вину (звернення в адресне бюро та органи внутрiшнiх

справ). В такому випадку допускається можливiсть

пред'явлення позову за мiсцем знаходження майна вiд-

повiдача або за мiсцем його тимчасового проживання чи

перебування, або за останнiм вiдомим мiсцем його по-

стiйного проживання чи постiйного заняття (ч. 7 ст. 126

ЦПК). Крiм того, можливе оголошення розшуку вiдповi-

дача (ст. 97 ЦПК).

2. Коли мiсце фактичного перебування вiдповiдача

невiдоме, суд може почати розгляд справи лише пiсля

надходження повiстки з пiдписом службової особи ви-

конкому сiльської (селищної) ради за мiсцем знаходжен-

ня майна вiдповiдача або житлово-експлуатацiйного ор-

гану останнього вiдомого мiсця перебування вiдповiда-

ча про те, що вручити повiстку адресатовi неможливо

через його вiдсутнiсть. Однак суд, у провадженнi якого

знаходиться справа, може передати справу на розгляд

iншому суду (п. 2 ч. 2 ст. 133 ЦПК).

3. Згiдно з проектом Цивiльного процесуального коде-

ксу України вiдповiдач, мiсце проживання або мiсце пере-

бування якого позивачу невiдоме, незважаючи на його зве-

рнення в адресне бюро i органи внутрiшнiх справ, викли-

кається в суд оголошенням у пресi. З опублiкуванням

оголошення про виклик вiдповiдач вважається повiдомле-

ним про час i мiсце розгляду справи (ст. 71 проекту ЦПК).

Стаття 97. Розшук вiдповiдача

Якщо мiсце фактичного перебування вiдповiдача не-

вiдоме, суд може оголосити його розшук як з власної

iнiцiативи, так i за заявою позивача.

Якщо невiдоме мiсце фактичного перебування вiдпо-

вiдача по справах за позовами про стягнення алiмен-

тiв, про вiдшкодування шкоди, заподiяної калiцтвом або

iншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годува-

льника, суддя зобов'язаний оголосити розшук вiдповi-

дача.                                            '

Розшук вiдповiдача провадиться за ухвалою суду або

суддi органами внутрiшнiх справ.

185

Витрати за розшук стягуються судом на користь дер-

жави.

(Частина п'ята статтi 97 виключена на пiдставi Закону

№ 2056-iii вiд 19.10.2000)

(Стаття 97 iз змiнами, внесеними згiдно з Указами ПВР

Л° 1461-10 вiд 23.01.81, № 2994-10 вiд 11.01.82; Законами

№ 2857-12 вiд 15.12.92. № 2056-iii вiд 19.10.2000)

1. Якщо мiсце фактичного перебування вiдповiдача

невiдоме, цивiльне процесуальне законодавство передба-

чає залежно вiд характеру матерiально-правових вiдно-

син оголошення двох видiв розшуку: факультативного та

обов'язкового. Розшук вiдповiдача допускається як у ста-

дiї пiдготовки справи до судового розгляду, так i пiд час

судового розгляду. В останньому випадку суд може зупи-

нити провадження у справi (п. З ст. 222 ЦПК).

У разi факультативного розшуку вiдповiдача iнiцiа-

тива може належати як позивачу, так i самому суду. При

вирiшеннi цього питання суд повинен керуватися доцi-

льнiстю оголошення розшуку, ураховуючи цiну пред'яв-

леного позову i змiст правової вимоги, якщо суд має вi-

домостi про те, що вiдповiдач ухиляється вiд явки до

суду.

2. За позовами про стягнення алiментiв, про вiдшко-

дування шкоди, заподiяної калiцтвом або iншими ушко-

дженнями здоров'я, а також втратою годувальника ого-

лошення розшуку вiдповiдача має обов'язковий харак-

тер.

3. Розшук вiдповiдача здiйснюється за ухвалою суду

або суддi, в провадженнi якого знаходиться дана справа.

В ухвалi про розшук указується прiзвище,.iм'я, по бать-

ковi вiдповiдача, дата i мiсце його народження, якщо вi-

доме, останнє мiсце проживання i роботи вiдповiдача, а

також iншi вiдомостi, що має суд i якi можуть полегши-

ти пошук.

Постановлена судом ухвала направляється для вико-

нання в органи внутрiшнiх справ за мiсцем знаходження

цього суду або за останнiм вiдомим мiсцем проживання

вiдповiдача.

4. Зважаючи на те, що розшук вiдповiдача ведеться за

рахунок держави, витрати за розшук стягуються з вiдпо-

вiдача в доход держави за рiшенням суду (п. З ч. 2 ст. 63

ЦПК, ч. 5 ст. 203 ЦПК).

186

Розмiр витрат, пов'язаних iз розшуком особи, яка ухи-

ляється вiд сплати належних з неї платежiв, складає до

п'яти мiнiмальних заробiтних плат. (Про визначення

розмiру витрат, пов'язаних з розшуком вiдповiдачiв у

цивiльних справах: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв Укра-

їни вiд 01.02.1995р. № 78/ЗП України.- 1995.- № 4.-

Ст.101).

5. У виконавчому провадженнi також передбаченi обо-

в'язковi i факультативнi пiдстави для розшуку боржни-

ка, його майна або розшуку дитини (за позовом про вiдi-

брання дитини). За їх наявностi державний виконавець

звертається до суду з поданням про винесення ухвали

про розшук боржника, його майна або дитини (ст. 42 За-

кону України вiд 21.04.1999 р. <Про виконавче прова-

дження>),

Роздiл II

ОСОБИ, ЯКi БЕРУТЬ УЧАСТЬ

У СПРАВi, ЇХ ПРАВА i ОБОВ>ЯЗКИ

Глава 9

ЗАГАЛЬНi ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 98. Склад осiб, якi беруть участь у справi

Особами, якi беруть участь у справi, визнаються: сто-

рони, третi особи, представники сторiн та третiх осiб,

прокурор, органи державного управлiння, профспiлки,

державнi пiдприємства, установи, органiзацiї, колгос-

пи, iншi кооперативнi органiзацiї, їх об'єднання, iншi

громадськi органiзацiї та окремi громадяни, якi захи-

щають права i законнi iнтереси iнших осiб, а також за-

явники та iншi заiнтересованi особи у справах, перед-

бачених главами 29 i 33 цього Кодексу.

(Стаття 98 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81)

1. До суб'єктiв процесуальної дiяльностi в цивiльному

судочинствi вiдносять суд, осiб, якi беруть участь у справi,

та осiб, якi сприяють здiйсненню правосуддя.

Коментована стаття передбачає склад осiб, якi беруть

участь у справi. Унiфiковане регулювання складу таких

осiб, як i їх прав та обов'язкiв, закрiплених у ст. 99 ЦПК,

можливе i доцiльне з точки зору юридичної технiки, оскi-

льки цих учасникiв цивiльного процесу об'єднують деякi

спiльнi ознаки. По-перше, вони юридичне заiнтересованi

у кiнцевому результатi цивiльної справи; по-друге, мета

їх участi у цивiльному процесi - захист прав або охоро-

188

нюваних законом iнтересiв; по-третє, особи, якi беруть

участь у справi, своїми процесуальними дiями можуть

впливати на хiд цивiльного процесу.

2. Незважаючи на певну спiльнiсть ознак, осiб, якi бе-

руть участь у справi, доцiльно диференцiювати на двi гру-

пи. Перша група - особи, якi мають матерiально-право-

ву та процесуально-правову заiнтересованiсть i виступа-

ють на захист своїх прав або охоронюваних законом iн-

тересiв (це сторони та третi особи). Друга група - особи,

якi мають лише процесуально-правову заiнтересованiсть

i виступають на захист прав або охоронюваних законом

iнтересiв iнших осiб, тобто <чужих> iнтересiв (представ-

ники сторiн та третiх осiб, прокурор, органи державного

управлiння, мiсцевого самоврядування, профспiлки, iншi

органiзацiї та окремi громадяни).

До осiб, якi беруть участь у справi, належать також

заявники та iншi заiнтересованi особи у справах, що ви-

никають iз адмiнiстративно-правових вiдносин, та у спра-

вах окремого провадження.

3. Кожна з осiб, якi беруть участь у справi, виконує

лише їй властивi процесуальнi функцiї i має специфiч-

ний правовий стан. Тому в кожнiй цивiльнiй справi клю-

човим е правильне визначення складу осiб, якi беруть

участь у справi, та конкретного процесуального станови-

ща, яке має зайняти та чи iнша особа (ст. 143 ЦПК).

Неправильне визначення процесуального становища

осiб, якi беруть участь у справi, призводить до незаконно-

стi судових актiв.

Так, по однiй iз справ провадження у справi про ви-

знання договору дарування недiйсним було закрито з

мотивiв, що позивачка померла i спадкоємцiв за законом

або заповiтом немає. Проте вiдповiдно до ч. 2 ст. 524 ЦК,

якщо немає спадкоємцiв нi за законом, нi за заповiтом,

або жоден iз спадкоємцiв не прийняв спадщини або всi

спадкоємцi позбавленi заповiдачем спадщини, майно по-

мерлого за правом спадкоємства переходить до держави.

Оскiльки данi спiрнi правовiдносини допускають пра-

вонаступництво, правонаступником позивачки у судово-

му процесi мала бути вiдповiдна державна податкова ад-

мiнiстрацiя.

Гагарiнський районний суд м. Севастополя у зв'язку

зi смертю позивачки закрив провадження у справi за по-

зовом Андреєвої про розiрвання договору довiчного утри-

189

мання, вважаючи, що спадкоємець за заповiтом не може

бути процесуальним правонаступником. У випадку об-

грунтованостi заявленого позову на передане за договором

майно вiдкривається спадщина: особа, на користь якої

складено заповiт, може бути правонаступником у право-

вiдносинах власностi i разом з цим згiдно зi ст. 106 ЦПК

i процесуальним правонаступником (Судовi прецеден-

ти щодо розгляду судами окремих категорiй цивiльних

справ. - Харкiв, 2000.- С.161).

Останнiм часом стала збiльшуватися кiлькiсть справ

за позовами до засобiв масової iнформацiї про захист че-

стi, гiдностi, дiлової репутацiї та про компенсацiю мора-

льної шкоди.

В узагальненнi судової колегiї Верховного Суду Укра-

їни судової практики в цивiльних справах зазначається,

що суди допускають помилки у визначеннi сторiн. У ньо-

му зазначено, що вiдповiдно до ст. 21 Закону України

<Про друкованi засоби масової iнформацiї (пресу) в Укра-

їнi> редакцiя засобу масової iнформацiї дiє на пiдставi

свого статуту i набуває статусу юридичної особи з дня

державної реєстрацiї. У такому статусi редакцiя може

бути належною стороною у справi.

У зв'язку з цим судам необхiдно з'ясовувати правовий

статус редакцiї засобу масової iнформацiї, витребувавши

статут i реєстрацiйнi документи. Проте окремi суди, якi

помилково тлумачать ст. 41 цього Закону, притягують як

вiдповiдачiв не тiльки редакцiї, але i їх засновникiв, вида-

вцiв та iнших осiб, або, навпаки, за наявностi пiдстав не

притягують до участi у справi належних вiдповiдачiв.

Так, Київський районний суд м. Полтави розглянув

i задовольнив позов Д. до редакцiї газети .<Цiлком вiдве-

рто> про захист честi i гiдностi та вiдшкодування мора-

льної шкоди. У касацiйному порядку це рiшення скасо-

вано, оскiльки було з'ясовано, що редакцiя не являла со-

бою юридичну особу, а такою був її засновник - iнфор-

мацiйно-видавниче агентство <Астрая>.

Центральномiський районний суд м. Горлiвки Доне-

цької областi задовольнив позов ЗАТ <Рекламно-iнфор-

мацiйне агентство <Комсомольська правда> до Ц., редак-

цiї газети <Спадщина> та засновникiв газети - АТВТ

<Хвиля> i фiрми <Схiдна Україна> про захист честi i гi-

дностi та вiдшкодування моральної шкоди. Судова коле-

гiя обгрунтовано скасувала це рiшення у частинi стяг-

нення моральної шкоди з засновникiв, зазначивши в ухва-

190

лi, що згiдно iз статусом редакцiї газети редакцiя не несе

вiдповiдальностi за зобов'язаннями засновникiв, а заснов-

ники-за зобов'язаннями редакцiї.

Помилковими-в контекстi визначення судом кола осiб,

якi пiдлягають притягненню до участi у справi як вiдпо-

вiдачi, були дiї Буського районного суду Львiвської обла-

стi при розглядi справи за позовом Б-я до К-о про захист

честi i гiдностi у зв'язку з публiкацiєю в газетi <Галиць-

кий шлях>. Суд не притягнув редакцiю газети до участi

у справi, вважаючи, що її iнтереси представляє вiдповiдач

К-й, який одночасно був i автором публiкацiї, i редакто-

ром газети. Аналогiчну помилку допустив Золочiвський

райсуд цiєї ж областi (справа за позовом 0-н до газети

<Селянин>).

Зарiчний райсуд м. Суми задовольнив позов фiзкуль-

турно-спортивної органiзацiї <Локомотив> про захист

дiлової репутацiї i одночасно стягнув моральну шкоду

з тижневика <Пiдприємець>, автора публiкацiї Б-а та го-

ловного редактора газети. Колегiя обгрунтовано скасува-

ла рiшення у частинi стягнення моральної шкоди з реда-

ктора газети, оскiльки таку вiдповiдальнiсть повиннi були

нести тижневик та автор публiкацiї (Судовi прецеденти

щодо розгляду судами окремих категорiй цивiльних

справ.- Харкiв, 2000.- С. 180, 181).

Стаття 99. Права i обов'язки осiб, якi беруть

участь у справi

Особи, якi беруть участь у справi, мають право зна-

йомитися з матерiалами справи, робити з них витяги,

одержувати копiї рiшень, ухвал, постанов i iнших доку-

ментiв, що є у справi, брати участь у судових засiдан-

нях, подавати докази, брати участь в їх дослiдженнi,

заявляти клопотання та вiдводи, давати уснi i письмовi

пояснення судовi, подавати свої доводи, мiркування та

заперечення, оскаржувати рiшення i ухвали суду, а та-

кож користуватись iншими процесуальними правами,

наданими їм законом.

Зазначенi в пiй статтi особи зобов'язанi добросовiсно

користуватися належними їм процесуальними правами.

1. У коментованiй статтi передбачено комплекс прав

та обов'язкiв осiб, якi беруть участь у справi. Перелiк за-

крiплених у цiй статтi прав i обов'язкiв осiб, якi беруть

191

 

 

участь у справi, не е вичерпним. Вони можуть здiйснюва-

ти й iншi передбаченi законом процесуальнi права як

особи, якi беруть участь у справi.

2. Крiм того, кожна з осiб, якi беруть участь у справi,

має специфiчнi права та обов'язки, що визначаютьспеци-

фiчнiсть процесуальних функцiй та конкретного проце-

суального становища i закрiпленi у ЦПК (ст.ст. 103,107-

109,115, 118-120. 122 та iн).

Стаття 100. Цивiльна процесуальна

правоздатнiсть

Здатнiсть мати цивiльнi процесуальнi права та обо-

в'язки (цивiльна процесуальна правоздатнiсть) визна-

ється за всiма громадянами України незалежно вiд по-

ходження, соцiального i майнового стану, расової i на-

цiональної належностi, статi, освiти, мови, ставлення

до релiгiї, роду i характеру занять, мiсця проживання

та iнших обставив, а також за державними пiдприємст-

вами, установами, органiзацiями, колгоспами, iншими

кооперативними органiзацiями, їх об'єднаннями, iнши-

ми громадськими органiзацiями, якi користуються пра-

вами юридичної особи.

(Стаття 100 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81; Законом № 2857-12 вiд 15.12.92)

Стаття визначає змiст та обсяг цивiльної процесуаль-

ної правоздатностi як юридичної здатностi мати цивiль-

нi процесуальнi права та обов'язки.

Коментована стаття мiститься у роздiлi <Особи, якi

беруть участь у справi, їх права i обов'язки>, тому з точки

зору юридичної технiки цивiльна процесуальна право-

здатнiсть поширюється на цих суб'єктiв цивiльного про-

цесу. Проте вона стосується лише сторiн, а загальної, єди-

ної за змiстом для всiх суб'єктiв цивiльного процесуаль-

ного права правоздатностi не iснує.

Законодавче вирiшення питання свiдчить про те, що

в цивiльне процесуальне законодавство впроваджено конс-

трукцiю цивiльної правоздатностi, яка у цивiльному су-

дочинствi не застосовується.

Стаття 101. Цивiльна процесуальна дiєздатнiсть

Здатнiсть особисто здiйснювати свої права в судi та

доручати ведення справи представниковi (цивiльна про-

192

цесуальна дiєздатнiсть) належить громадянам, якi до-

сягли повнолiття, а також юридичним особам.

Неповнолiтнi вiком вiд п'ятнадцяти до вiсiмнадцяти

рокiв можуть виступати в судi особисто як сторона лише

в справах, що виникають з угод, якi вони вправi згiдно

з законом укладати самостiйно, та в справах про вiд-

шкодування заподiяної ними шкоди. Притягнення до

участi в таких справах батькiв, усиновителiв або пiклу-

вальникiв неповнолiтнiх для подання їм допомоги зале-

жить вiд суду. Якщо справа виникає з угоди, на укла-

дення якої неповнолiтнiм потрiбна згода батькiв, уси-

новителiв або пiклувальникiв, суд повинен притягти

останнiх до участi в справi для захисту iнтересiв непов-

нолiтнiх.

Права та охоронюванi законом iнтереси неповнолi-

тнiх, якi не досягли п'ятнадцяти рокiв, а також грома-

дян, визваних недiєздатними внаслiдок душевної хво-

роби чи недоумства або обмежено дiєздатними внаслi-

док зловживання спиртними напоями чи наркотични-

ми засобами, захищають в судi їх законнi представни-

ки - батьки, усиновителi, опiкуни чи пiклувальники.

1. У коментованiй статтi, в якiй передбачено змiст та

обсяг цивiльної процесуальної дiєздатностi сторiн, зазна-

чається, що вона виникає для громадян з моменту досяг-

нення повнолiття, а для органiзацiй - з моменту виник-

нення юридичної особи.

2. Змiст дiєздатностi неповнолiтнiх вiд 15 до 18 рокiв

полягає у тому, що вони можуть здiйснювати свої проце-

суальнi права як сторони лише у справах, що виникають

з угод, якi вони вправi згiдно з законом укласти само-

стiйно, та у справах про вiдшкодування заподiяної ними

шкоди (ч. 2 ст. 101 ЦПК). Передбачається також залу-

чення у цих випадках батькiв неповнолiтнiх як додатко-

вих вiдповiдачiв.

3. Частина 3 ст. 101 ЦПК передбачає абсолютну немо-

жливiсть здiйснювати свої процесуальнi права неповно-

лiтнiми, якi не досягли 15 рокiв, а також громадянами,

визнаними недiєздатними або обмежено дiєздатними.

Права цих осiб у судi захищають батьки, усиновителi, опi-

куни чи пiклувальники як законнi представники.

193

i-,',й'й(1-" .

-i ^.-у-ч-,;

Глава 10

СТОРОНИ

Стаття 102. Позивач i вiдповiдач

Сторонами в цивiльному процесi є позивач та вiдпо-

вiдач.

Сторонами можуть бути громадяни, а також державнi

пiдприємства, установи, органiзацiї, колгоспи, iншi коо-

перативнi органiзацiї, їх об'єднання, iншi громадськi ор-

ганiзацiї, що користуються правами юридичної особи.

(Стаття 102 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом. ПВР

Лi 1461-10 вiд 23.01.81)

1. Коментована стаття визначає склад сторiн у цивiль-

ному процесi, якими є позивач i вiдповiдач. Сторонами

можуть бути громадяни, а також юридичнi особи. Сторо-

ни - це особи, чий спiр про право суд повинен вирiшити,

а тому поняття сторiн пов'язане з поняттям суб'єктiв

спору про право, пiдвiдомчого суду.

iснує думка, що сторони - це суб'єкти спiрних матерi-

альних правовiдносин, що є предметом судового розгляду

в цивiльнiй справi. Разом з тим особи, котрi виступають

як сторони, не обов'язково повиннi бути учасниками ма-

терiальних правовiдносин, з яких виник спiр. Нерiдко

мають мiсце випадки, коли суд, розглянувши справу, вста-

новлює, що позивачевi не належить право, на яке вiн пре-

тендує, а вiдповiдач не повинен вiдповiдати за позовом.

Отже, визначення сторони з урахуванням суб'єктної стру-

ктури матерiальних правовiдносин не досить обгрунтова-

не, оскiльки поняття сторони в цивiльному процесi ширша

вiд поняття сторони в матерiальних правовiдносинах. Ре-

гламентацiя правового статусу сторiн не пов'язана з мате-

рiальними правовiдносинами. Бiльше того, для визначен-

ня сторiн наявнiсть таких вiдносин взагалi не має значен-

ня, оскiльки на момент порушення цивiльної справи, при

пiдготовцi справи до судового розгляду i навiть при судо-

вому розглядi їх iснування тiльки передбачається.

2. У кожнiй цивiльнiй справi завжди є двi сторони:

позивач i вiдповiдач. Позивач - це особа, яка звернулася

до суду за захистом свого порушеного чи оспорюваного

права або охоронюваного законом iнтересу. Незважаючи

на те, що в передбачених законом випадках справа може

бути порушена не лише позивачем на захист його прав,

194

але й прокурором, органами державного управлiння та

мiсцевого самоврядування, профспiлками, пiдприємства-

ми, установами, органiзацiями, їх об'єднаннями, iншими

громадськими органiзацiями, громадянином, позивачем

завжди є громадянин або юридична особа, на захист прав

яких порушено цивiльну справу (ст.ст. 5, 118, 121 ЩiК).

Вiдповiдач - це особа, до якої пред'являється позов

про захист суб'єктивних нрав чи охоронюваних законом

iнтересiв.

Оскiльки сторони - це особи, спiр мiж якими суд по-

винен розв'язати, то й цивiльний процес може виникнути

лише при наявностi двох сторiн (позивача та вiдповiда-

ча). Коли позивач и]е називає вiдповiдача, який порушив

його право, процес не може виникнути. Позивач i вiдповi-

дач, так би мовиту, персонiфiкують цивiльну справу. Згi-

дно зi ст. 137 ДЦК позовна заява повинна мiстити точне

найменування позивача i вiдповiдача, їх мiсце проживан-

ня або знаходження, змiст позовних вимог. Якщо пози-

вач чи ВiДПОВiДАЧ вибувають iз процесу i процесуальне

правонаступництi'ф неможливе, то справа не пiдлягає роз-

гляду в судах (п. ^ ст. 227 ЦПК).

Наявнiсть спору про право цивiльне мiж сторонами

означає те, що сторони стають носiями протилежних юри-

дичних iнтересiв, а це має практичне значення для визна-

чення правового стану сторiн; Данi iнтереси можна оха-

рактеризувати як намагання сторiн дiстати певнi блага

шляхом судового пiдтвердження наявностi вiдповiдних

прав чи вiдсутностi вiдповiдних обов'язкiв, а також отри-

мання рiшення певного змiсту.

Юридична заiнтересованiсть сторiн структурована.

Розрiзняють матерiально-правову i процесуальну заiнте-

ресованiсть позивача та вiдповiдача. Перша виявляється

у прагненнi здобути те благо, яке дасть позивачевi судове

рiшення (надбання суб'єктивного права, припинення пра-

вовiдносин тощо), у бажаннi вiдповiдача отримати судове

рiшення про вiдсутнiсть у нього якихось зобов'язань пе-

ред позивачем (передати речi, здiйснити дiю, не пов'язану

з передачею майна тощо). Процесуальна заiнтересованiсть

сторiн виявляється у прагненнi отримати рiшення про

задоволення позову (для позивача) або про вiдмову у по-

зовi (для вiдповiдача). Таким чином, за характером юри-

дична заiнтересованiсть позивача i вiдповiдача однотип-

на, а за змiстом - рiзна, оскiльки iнтереси позивача i

195

 

 

вiдповiдача взаємовиключнi. У цiлому ж її можна охара-

ктеризувати як заiнтересованiсть, що має особистий хара-

ктер.

Юридична заiнтересованiсть сторiн вiдрiзняється вiд

заiнтересованостi прокурора, органiв державного управ-

лiння та мiсцевого самоврядування, профспiлок, пiдпри-

ємств, установ, органiзацiй, громадян, котрi, як i сторони, є

особами, якi беруть участь у справi, i можуть вiдповiдно

до ст. 5 ЦПК звертатися до суду за захистом прав та

iнтересiв iнших осiб. Заiнтересованiсть цих осiб має лише

процесуальний, а не особистий (матерiально-правовий)

характер.

Правильне визначення поняття сторiн у цивiльному

процесi та їх правового стану є обов'язковою передумо-

вою винесення законних та обгрунтованих судових рi-

шень.

Стаття 103. Процесуальнi права сторiн

Сторони користуються рiвними процесуальними пра-

вами. Крiм прав, зазначених у статтi 99 цього Кодексу,

позивач вправi протягом усього часу розгляду справи

по сутi змiнити пiдставу або предмет позову, збiльшити

або зменшити розмiр позовних вимог або вiдмовитися

вiд позову.

Вiдповiдач має право визнати позов повнiстю або ча-

стково.

Сторони можуть закiнчити справу мировою угодою в

усякiй стадiї процесу, вимагати виконання рiшення,

ухвали, постанови суду.

Особи, якi беруть участь у справах, що виникають з

адмiнiстративно-правових вiдносин, i в справах окре-

мого провадження, користуються правами i несуть обо-

в'язки сторiн за винятками, передбаченими главами 29-

39 цього Кодексу.

Суд не приймає вiдмови вiд позову, визнання позову

вiдповiдачем i не затверджує мирової угоди сторiн, якщо

цi дiї суперечать законовi або порушують чиї-небудь пра-

ва i охоронюванi законом iнтереси.

1. Цивiльне процесуальне законодавство дає сторонам

широкi процесуальнi права i покладає на них певнi обо-

в'язки.

196

Сторони як особи, котрi беруть участь у справi, мають

права, передбаченi ст. 99 ЦПК. Стаття 103 ЦПК передбачає

процесуальнi права, якими надiленi тiльки сторони. Вiд-

повiдно до названої статтi позивач має право протягом

усього часу розгляду справи змiнити пiдставу або предмет

позову, збiльшити або зменшити розмiр позовних вимог чи

вiдмовитися вiд позову. Вiдповiдач має право визнати по-

зов повнiстю або частково. Сторони можуть закiнчити спра-

ву мировою угодою в будь-якiй стадiї процесу, а також

вимагати виконання рiшення, ухвали, постанови суду.

Процесуальнi права сторiн рiзноманiтнi, i тому доцiль-

но згрупувати їх за змiстом таким чином:

- права, пов'язанi з безпосередньою участю сторiн

у справi;

- права, пов'язанi iз самостiйним визначенням об-

сягу захисту своїх прав та iнтересiв;

- права, пов'язанi з використанням процесуаль-

них засобiв захисту;

- права сторiн, пов'язанi з перевiркою законностi

та обгрунтованостi судового рiшення.

Сторони несуть i обов'язки. Так, у сферi доказування

кожна сторона повинна довести тi обставини, на якi вона

посилається') як на пiдставу своїх вимог i заперечень (ст.

ЗО ЦПК). У iйправi про стягнення коштiв на утримання

(алiменти) н.i вiдповiдача покладено обов'язок з'явитися

в суд, якщо оствпщй визнає це необхiдним (ст. 174 ЦПК).

Особа, яка просить викликати свiдка, повинна вказати його

прiзвище, iм'я, по батьковi, мiсце проживання та обстави-

ни, якi вiн може пiдтвердити (ст. 43 ЦПК). Такий самий

обов'язок покладено на сторони, коли вони подають кло-

потання суду про вимогу отримання вiд iнших осiб пись-

мових i речових доказiв (ст.ст. 47, 53 ЦПК).

2. Вiдповiдно до закону сторони користуються рiвни-

ми процесуальними правами. Проте така можливiсть не

означає, що сторони користуються тiльки однаковими

правами. Рiвноправнiсть сторiн полягає у рiвних можли-

востях використовувати процесуальнi засоби захисту.

Позивач має право змiнити пiдстави чи предмет позову,

збiльшити чи зменшити розмiр своїх позовних вимог

i взагалi вiдмовитися вiд позову. Вiдповiдач, природно,

таких прав не має,' але у нього є специфiчнi права: вiн

може визнати позов повнiстю чи частково, заявити зу-

стрiчний позов тощо.

197

^iЙiй.ii;^.!

3. Маючи процесуальнi права, сторони зобов'язанi сум-

лiнно ними користуватися (ст. 99 ЦПК). На сторону, яка

заявила безпiдставний позов або розпочала безпiдставний

спiр проти позову, або систематично протидiяла правиль-

ному i швидкому розгляду та вирiшенню справи, суд може

покласти сплату винагороди на користь iншої сторони за

фактичну втрату робочого часу вiдповiдно до середнього

заробiтку, але не бiльше нiж 5% вiд задоволеної частини

позовної вимоги. Причому сплата винагороди може бути

присуджена також тiй сторонi, на користь якої виносить-

ся рiшення (ст. 77 ЦПК).

Стаття 104. Участь у справi кiлькох позивачiв

. або вiдповiдачiв

Позов може бути пред'явлений спiльно кiлькома по-

зивачами або до кiлькох вiдповiдачiв. Кожний з пози-

вачiв або вiдповiдачiв щодо другої сторони виступає в

процесi самостiйно.

Спiвучасники можуть доручити вести справу одному

iз спiвучасникiв, якщо вiн не є особою, вказаною в пун-

ктах 1 i 2 статтi 116 цього Кодексу.

Особа, в iнтересах якої розпочато справу за заявою

прокурора, органу державного управлiння, профспiлки,

державного пiдприємства, установи, органiзацiї, колго-

спу, iншої кооперативної органiзацiї, їх об'єднання, iн-

шої громадської органiзацiї або окремого громадянина

(пункти 2 i 3 статтi 5 цього Кодексу), повiдомляється

судом про це, i вона може взяти участь у процесi як

позивач поряд з особою, яка подала заяву.

(Стаття 104 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81)

1. Стаття 104 ЦПК визначає загальнi засади процесуа-

льної спiвучастi, передбачаючи, що позов може бути пода-

ний спiльно кiлькома позивачами або до кiлькох вiдповi-

дачiв. Кожний iз позивачiв або вiдповiдачiв щодо iншої

сторони виступає у процесi самостiйно.

Для визначення сутi процесуальної спiвучастi мають

значення також ст.ст. 208, 144 ЦПК. Згiдно зi ст. 208

ЦПК суд при винесеннi рiшення на користь кiлькох по-

зивачiв або проти кiлькох вiдповiдачiв повинен зазначи-

ти, в якiй частинi рiшення стосується кожного з них, або

вказати, що вiдповiдальнiсть чи право стягнення е солiда-

198

рним. Вiдповiдно до ст. 144 ЦПК суддя має право поста-

^новити ухвалу про об'єднання в одне провадження кiль-

кох однорiдних позовних вимог за позовами одного й того

' самого позивача до того самого вiдповiдача чи до рiзних

вiдповiдачiв або за позовами рiзних позивачiв до одного

й того ж самого вiдповiдача.

Систематичне тлумачення названих та iнших статей

ЦПК дозволяє дати характеристику спiвучастi.

Так, конститутивною ознакою процесуальної спiвучас-

тi е множиннiсть осiб на сторонi позивача або вiдповiда-

ча. До речi, на початковому етапi дослiдження проблем

спiвучастi у цивiльному процесi остання визначалася як

множиннiсть осiб на сторонi позивача чи вiдповiдача, як

участь в одному й тому самому процесi кiлькох позивачiв

або кiлькох вiдповiдачiв (Юдельсон К.С. Советский гра-

жданский процесе.- М" 1956.- С. 65; Советское граж-

данское процесуальнеє право.- М" 1957.- С. 71).

Для спiвуч.'ф^i характерна також множиннiсть осiб на

сторонi позивачi при якiй право вимоги кожного iз спiв-

позивачiв є самостiйним, тобто право вимоги одного пози-

вача iснує поряiвиз правом вимоги iншого, так само, як i

обов'язок вiдповiдати за позовом одного вiдповiдача не

виключає обов'язку вiдповiдати за позовом iншого. Тому

важливою ознакою спiвучастi є й наявнiсть у декiлькох

позивачiв чи вiдповiдачiв у справi однакових за спрямо-

ванiстю матерiально-правових вимог чи юридичних обо-

в'язкiв. Ця ознака дає змогу вiдрiзнити процесуальну спiв-

участь вiд iнших видiв множинностi осiб у цивiльному

процесi - вiд участi у справi третiх осiб, другого i додат-

кових вiдповiдачiв, коли не утворюється процесуальна

спiвучасть.

Нарештi, ознакою процесуальної спiвучастi є й те, що

вона можлива тiльки за умов, коли вимоги кiлькох по-

зивачiв чи вимоги до кiлькох вiдповiдачiв заявленi для

спiльного розгляду в одному провадженнi в момент пору-

шення справи або коли суддя цри пiдготовцi справи до

судового розгляду об'єднує для розгляду в одному прова-

дженнi кiлька однорiдних позовних заяв до одного й того

ж самого чи до рiзних вiдповiдачiв за позовом рiзних

позивачiв до одного й того ж самого вiдповiдача, або коли

у випадках, передбачених законом, суд притягне до спра-

ви спiвучасникiв.

199

 

 

2. Залежно вiд того, на чиєму боцi виникає спiвучасть,

вона подiляється на активну, пасивну та змiшану,      у

Якщо у справi беруть участь кiлька позивачiв i один

вiдповiдач, то це активна спiвучасть.

У тих випадках, коли у справi кiлька вiдповiдачiв i

один позивач, спiвучасть е пасивною {БЮЛ. Верхов. Суда

СССР.- 1988.- № 4- С. 36).

Змiшана спiвучасть має мiсце лише тодi, коли на сто-

ронi позивача i вiдповiдача виступає група осiб з протиле-

жними iнтересами. (Бюл. Верхов. Суда СССР.- 1987.-

№ 6.- С. 28).

Деякi автори вважають, що така класифiкацiя спiв-

участi вiдбиває суто формальну ознаку, не призводить до

певних матерiальних або процесуальних наслiдкiв, а тому

,не має i практичного значення (Курс советского граждан-,,

ского процесуального права.- М" 1981.- Т.1.- С. 254,

255.) Це спiрне твердження. Особливiсть активної про-

цесуальної спiвучастi полягає в тому, що вона, як правило,

можлива тiльки з iнiцiативи спiвпозивачiв. Можливих

спiвпозивачiв у справi суд повинен повiдомляти про те,

що у провадженнi суду знаходиться конкретна цивiльна

справа, в яку вони можуть вступити як спiвпозивачi. При-

тягнення до справи спiвпозивачiв без урахування їхньої

думки суперечить закону та принципу диспозитивностi.

Активна спiвучасть специфiчна ще й тому, що всiх

спiвпозивачiв обов'язково об'єднує спiльнiсть матерiаль-

но-правових iнтересiв щодо вiдповiдача.

Особливiстю пасивної спiвучастi е те, що вона можлива

як з iнiцiативи позивача (позивачiв), так i з iнiцiативи

суду, який може притягнути особу як спiввiдповiдача для

участi у справi. Наприклад, за позовом Тищенка до Жар-

кова про вiдшкодування збиткiв, заподiяних його авто-

мобiлю внаслiдок наїзду мотоцикла, яким керував вiдпо-

вiдач, до участi у справi як спiввiдповiдача судова колегiя

в цивiльних справах Луганського обласного суду притяг-

ла батька Жаркова, на iм'я якого було зареєстровано мо-

тоцикл. Позов був задоволений, i заподiянi збитки стяг-

ненi з обох вiдповiдачiв. У касацiйнiй скарзi батько Жа-

ркова послався на те, що вiн необгрунтоване притягнутий

до справи як спiввiдповiдач. Судова колегiя у цивiльних

справах Верховного Суду України касацiйну скаргу за-

лишила без задоволення i в ухвалi вказала, що при запо-

дiяннi шкоди джерелом пiдвищеної небезпеки, що вибу-

200                            .

 

 

ло з володiння власника, але при наявностi його вини

вiдповiдальнiсть за вчинений збиток суд може покласти

як на особу, яка використовувала це джерело, так i на

його власника. Батько Жаркова не заперечував того, що

справдi не забезпечив надiйного зберiгання мотоцикла, а

це дало його синовi можливiсть безконтрольно ним ко-

ристуватися. За таких обставин власника джерела пiдви-

щеної небезпеки правильно притягнуто поряд iз сином

до вiдповiдальностi (Рад. право.- 1982.- № 7.- С. 71).

3. Практичне значення має подiл спiвучастi на обов'я-

зкову (необхiдну) i факультативну (можливу, допустиму).

При обов'язковiй спiвучастi окремий розгляд кiлькох

вимог неможливий, оскiльки без вирiшення питання про

право (обов'язок) одного iз спiвучасникiв неможливо ви-

знати права (обов'язки) iнших спiвучасникiв i правильно

вирiшити справу.

Обов'язкова спiвучасть може бути, наприклад, у спра-

вах за позовом про звiльнення майна вiд арешту (про

виключення з опису). У пунктi 4 постанови Пленуму Вер-

ховного Суду України вiд 27.08.1976 р. № б <Про судову

практику в справах про виключення майна з опису> вка-

зано, що вiдповiдачами в справi суд притягує боржника,

особу, в iнтересах якої накладено арешт на майно, i в разi

необхiдностi - особу, якiй передано майно, якщо воно

було реалiзоване.

У тих випадках, коли опис проводиться для забезпечен-

ня конфiскацiї чи стягнення майна на користь держави,

як вiдповiдач притягується вiдповiдна державна податко-

ва адмiнiстрацiя. (Цивiльний кодекс. Цивiльний проце-

суальний кодекс України. Постанови Пленуму Верховно-

го Суду України в цивiльних справах.- К" 1999.- С. 272).

Згiдно з п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду

України вiд 31.03.1995 р. № 4 <Про судову практику в

справах про вiдшкодування моральної (немайнової) шко-

ди> при вирiшеннi спорiв про вiдшкодування моральної

шкоди, заподiяної особi поширенням вiдомостей, якi не

вiдповiдають дiйсностi i порочать її честь i гiднiсть та

дiлову репутацiю, судам слiд мати на увазi, що у справах

про спростування вiдомостей, поширених засобами масо-

вої iнформацiї (у пресi, по радiо i телебаченню), як вiдпо-

вiдачi до участi притягуються автор, орган засобу масової

iнформацiї, що їх поширив, а у передбачених законом

випадках - i вiдповiдна службова особа цього органу, якi

201

! СТi^Й.iЇiЙ&Ї^АЛ

 

 

й несуть обов'язок по вiдшкодуванню заподiяної мораль-

ної шкоди вiдповiдно до ступеня вини кожного з них.

Якщо позивач не бажає притягати когось iз них до вiдпо-

вiдальностi, на решту заподiювачiв моральної шкоди по-

кладається обов'язок по вiдшкодуванню тiєї її частини,

яка вiдповiдає ступеню їх вини. В разi, коли орган масо-

вої iнформацiї не називає автора, суд виходить з того, що

вину за поширення зазначених вiдомостей цей орган взяв

на себе (Цивiльний кодекс. Цивiльний процесуальний

кодекс України. Постанови Пленуму Верховного Суду

України в цивiльних справах.- К., 1999.- С. 423).

Обов'язкова спiвучасть можлива тiльки на сторонi вiд-

повiдача.

Факультативна спiвучасть має мiсце в тих випадках,

коли у справi беруть участь спiвучасники, хоча питання

про право одного з них можна було б вирiшити самостiй-

но. Ця форма спiвучастi можлива з iнiцiативи як позива-

ча, так i суду. Згiдно зi ст. 144 ЩiК позивач має право

об'єднати в однiй позовнiй заявi кiлька взаємопов'яза-

них вимог. Суддя вправi винести ухвалу про об'єднання

в одне провадження кiлькох однорiдних позовних вимог

за позовами одного позивача до того ж самого вiдповiда-

ча чи до рiзних вiдповiдачiв або за позовами рiзних пози-

вачiв до того ж самого вiдповiдача.

Факультативна процесуальна спiвучасть можлива за

умови доцiльностi, тобто коли вона сприяє скороченню часу

й витрат, пов'язаних iз вирiшенням справи.

Стаття 105. Замiна неналежної сторони

Суд, встановивши пiд час розгляду справи, що позов

пред'явлений не тiєю особою, якiй належить право ви-

моги, або не до тiєї особи, яка повинна вiдповiдати за

позовом, може за згодою позивача, не припиняючи спра-

ви, допустити замiну первiсного позивача або вiдповi-

дача належним позивачем або вiдповiдачем.

Якщо позивач не згоден на замiну його iншою осо-

бою, то ця особа може вступити в справу як третя осо-

ба, що заявляє самостiйнi вимоги на предмет спору, про

що суд повiдомляє третю особу.

Якщо позивач ие згоден на замiну вiдповiдача iн-

шою особою, суд може притягти цю особу як другого

вiдповiдача. При вiдмовi у позовi до такого вiдповiдача

202

 

 

понесенi ним витрати не присуджуються з позивача, а

вiдносяться за рахунок держави.

Пiсля замiни сторони розгляд справи починається

заново.

1. Коментована стаття визначає умови i порядок замi-

ни неналежної сторони належною.

Найчастiше пiд неналежною стороною розумiють та-

ких позивачiв i вiдповiдачiв, стосовно яких судом пiд

час розгляду справи встановлено, що їм не належить

право вимоги або вони не є зобов'язаними за вимогою

особами (Курс советского гражданского процессуально-

го права. - М" 1981.- Т.1- С. 247).

Наведене не повною мiрою вiдповiдає законодавству,

оскiльки при цьому не береться до уваги, що замiна нена-

лежної сторони належною - питання процесуальне, а

змiст поняття неналежної сторони має враховувати i пе-

редбаченi законом умови та порядок її замiни. Така точ-

ка зору, крiм того, не дозволяє розрiзняти неналежну сторо-

ну i сторону, якiй вiдмовлено у позовi або яка не повинна

вiдповiдати за позовом.

Для правильного вирiшення даного питання недостат-

ньо встановити вiдсутнiсть права вимоги у позивача чи

обов'язку вiдповiдати за даним позовом у вiдповiдача.

i хоча наведенi умови є основними для винесення рiшен-

ня про вiдмову в позовi, для визнання сторони неналеж-

ною, суд повинен мати данi про те, що право вимоги чи

обов'язок вiдповiдати за позовом належить iншим осо-

бам i цi особи вiдомi суду.

Таким чином, неналежний позивач - це особа, яка

подала позов i стосовно якої було встановлено, що вона

не має права вимоги за поданим позовом, при наявностi

даних про те, що право вимоги належить iншiй особi -

належному позивачевi. Неналежний вiдповiдач - це особа,

притягнута позивачем як вiдповiдач, стосовно якої вста-

новлено, що вона не повинна вiдповiдати за поданим по-

зовом, при наявностi даних про те, що обов'язок виконати

вимогу позивача лежить на iншiй особi - належному

вiдповiдачевi.

2. Визнання сторони неналежною можливе лише в

судовому засiданнi i лише тодi, коли здiйснюється замi-

на. Тiльки при замiнi вибуваюча сторона визнається не-

належною. В iншому разi сторони, якi могли б бути за-

203

мiненi, беруть участь у справi i мають весь комплекс прав

та обов'язкiв сторiн. Указане правило безпосередньо ви-

пливає зi ст. 105 ЦПК.

Закон не передбачає вiдмови у прийняттi заяви вiд не-

належного позивача чи вiдмови у прийняттi заяви, звер-

неної до неналежного вiдповiдача. При встановленнi того,

що позивач чи вiдповiдач є неналежними, останнi можуть

бути замiненi лише у стадiї судового розгляду в порядку,

встановленому даною статтею.

Замiна неналежної сторони належною може бути здiй-

снена судом з власної iнiцiативи або на прохання осiб,

якi беруть участь у справi. З огляду на те, що позивач

порушує процес iз власної iнiцiативи, несе, як правило, всi

судовi витрати i для нього не байдуже, хто вiдповiдатиме

на його вимоги, замiна як неналежного позивача, так i

неналежного вiдповiдача може бути здiйснена тiльки за

згодою первiсного позивача (ст. 105 ЦПК).

3. У разi застосування ст. 105 ЦПК можуть мати мiсце

рiзнi варiанти процесуальних наслiдкiв.

Варiанти при замiнi неналежного позивача

А. Якщо неналежний позивач згоден на замiну, а на-

лежний згоден вступити у справу, суд, не припиняючи

справи, допускає замiну первiсного позивача належним

позивачем.

Б. Коли неналежний позивач згоден на замiну, а нале-

жний не згоден вступити у справу, суд повинен закрити

провадження у справi на пiдставi п. 4 ст. 227 ЦПК. Зго-

да неналежного позивача на замiну розглядається як вiд-

мова вiд позову.

В. Якщо неналежний позивач не згоден на замiну, а на-

лежний згоден вступити у справу, то останнiй допуска-

ється до участi у справi як третя особа, яка заявляє само-

стiйнi вимоги на предмет спору.

Г. Коли неналежний позивач не згоден на замiну, а на-

лежний не згоден на вступ у справу, суд повинен продов-

жити розгляд справи по сутi.

Варiанти при замiнi неналежного вiдповiдача

А. Якщо позивач згоден на замiну неналежного вiдпо-

вiдача, суд допускає замiну первiсного вiдповiдача належ-

ним вiдповiдачем.

204

 

 

Б. Коли позивач не згоден на замiну неналежного вiд-

повiдача iншою особою, суд може притягнути цю особу

як другого вiдповiдача.

4. Незважаючи на досить повну та чiтку регламента-

цiю замiни неналежної сторони належною, допускають-

ся помилки у застосуваннi законодавства. iнколи й ви-

щестоящi суди дають роз'яснення, якi не вiдповiдають чин-

ному законодавству. Так, в оглядi судової практики Вер-

ховного Суду СРСР <Спори, пов'язанi з вихованням дi-

тей> зазначається, що вiдповiдно до закону справи про

позбавлення батькiвських прав розглядаються судом за

заявою державних або громадських органiзацiй, одного

з батькiв, опiкуна (пiклувальника), а також за позовом про-

курора. В деяких справах, йдеться в оглядi, суди не врахо-

вують цих положень i порушують справи за заявами орга-

нiзацiй, що не є належними позивачами (районнi лiкарнi,

вiддiли охорони здоров'я, товариськi суди, iнспекцiї у спра-

вах неповнолiтнiх тощо). Наприклад, суд Пустомитiвсь-

кого району Львiвської областi розглядав справу про по-

збавлення батькiвських прав за позовом опiкунської ради

при райвиконкомi. Опiкунськi ради - це громадськi ор-

гани i згiдно з чинним в Українi Положенням про них

не є юридичними особами i не надiленi правом подання

позову. Разом з тим, пiдкреслюється далi, у випадках,

коли позов про позбавлення батькiвських прав подано не

тiєю особою, якiй належить право такої вимоги, судам

слiд притягати до участi у справi як належного позивача

вiдповiдний райвиконком мiсцевих рад народних депу-

татiв або районний вiддiл народної освiти, у функцiю яких

входять опiка та пiклування про неповнолiтнiх дiтей

(Бюл. Верхов. Суда СССР.- 1980.- № 14.- С. 31). Дана

рекомендацiя необгрунтована, оскiльки суперечить пе-

редбаченому порядку замiни неналежної сторони. За-

мiсть замiни по сутi суди орiєнтувалися на залучення

належних позивачiв як спiвпозивачiв, що в принципi

неможливо.

5. При замiнi неналежних сторiн суд повинен винести

вiдповiдну мотивовану ухвалу. Процесуальнi дiї, учиненi

неналежними сторонами, не є обов'язковими для осiб, якi

вступили у процес, i справа пiсля замiни неналежних сто-

рiн розглядається заново.

205

Стаття 106. Процесуальне правонаступництво

В разi вибуття однiєї з сторiн в спiрному або встано-

вленому судом правовiдношеннi суд допускає у всiх ста-

дiях процесу замiну вiдповiдної сторони її правонаступ-

ником. Усi дiї, вчиненi в процесi до вступу правонасту-

пника, обов'язковi для нього в такiй самiй мiрi, в якiй

вони були б обов'язковi для особи, яку вiн замiнив.

1. Стаття 106 ЦПК закрiплює iнститут процесуального

правонаступництва, який у разi наявностi вiдповiдних пiд-

став застосовується у випадках вибуття однiєї iз сторiн

у спiрному або встановленому судом правовiдношеннi.

Сторона може вибути з процесу з рiзних причин: смерть

громадянина, реорганiзацiя юридичної особи. Вiдповiдно

до ст.ст. 197, 201 ЦК у зобов'язаннi може мати мiсце

уступка вимоги позивача i переведення боргу вiдповiда-

ча. У наведених випадках також може вiдбутися право-

наступництво, iнакше кажучи, перехiд прав та обов'язкiв

однiєї особи (правопопередника) до iншої (правонаступ-

ника).

Згiдно зi ст. 106 ЦПК можливiсть процесуального пра-

вонаступництва визначається можливiстю правонаступ-

ництва в матерiальному правi, в якому видiляють унiвер-

сальне i сингулярне правонаступництво. Унiверсальне має

мiсце в тих випадках, коли перехiд прав та обов'язкiв

однiєї юридичної особи до другої вiдбувається в резуль-

татi її реорганiзацiї, й помiж громадянами - у порядку

спадкування; сингулярне - коли сторона переуступає

право вимоги або переводить борг чи приймає борг iншої

особи на себе. Подiл матерiального правонаступництва

на унiверсальне та сингулярне пов'язаний з об'єктом прав

i обов'язкiв, що переходять до правонаступника.

Вирiшуючи питання про можливiсть процесуального

правонаступництва, в кожному конкретному випадку слiд

мати на увазi, що смерть боржника у зобов'язаннi припи-

няє зобов'язання, якщо його не можна виконати без осо-

бистої участi боржника. Зобов'язання припиняється iз

смертю кредитора, якщо виконання провадиться особис-

то для нього. Зобов'язання припиняється з лiквiдацiєю

юридичної особи (ст. 223 ЦК). У названих випадках про-

цесуальне правонаступництво неможливе, оскiльки вимоги

кредитора нерозривно пов'язанi з особою кредитора або

боржника. З цих пiдстав процесуальне правонаступницт-

206

во неможливе також за позовами про стягнення алiмен-

тiв, про поновлення на роботi, про компенсацiю шкоди,

заподiяної здоров'ю, тощо, оскiльки цi вимоги тiсно по-

в'язанi з особою позивача або вiдповiдача.

Процесуальне правонаступництво неможливе також

у порядку уступки вимоги, коли вона суперечить зако-

ну або договору i пов'язана з особою кредитора (ст. 197

ЦК).

Таким чином, в основi процесуального правонаступ-

ництва лежить правонаступництво в матерiальному пра-

вi, яке настало пiсля порушення цивiльної справи в судi.

Матерiальне правонаступництво може бути унiверсаль-

ним або сингулярним, однак процесуальне правонаступ-

ництво хоча й виступає необхiдним результатом право-

наступництва в матерiальному правi, завжди є унiверсаль-

ним: у рамках цивiльного процесу правонаступник у всiх

випадках цiлком замiняє правопопередника i користу-

ється комплексом процесуальних прав та обов'язкiв сто-

рони. Крiм того, правонаступництво в матерiальному правi

хоча i є основою процесуального правонаступництва, все ж

таки не повинно розглядатись як його обов'язкова перед-

умова. Вiдповiдно до п. 1 ст. 221 та п. 1 ст. 224 ЦПК у

випадку смертi громадянина, якщо спiрнi правовiдноси-

ни допускають правонаступництво, або припинення iсну-

вання' юридичної особи, якi були стороною у справi, суд

зобов'язаний припинити провадження у справi до вступу

у справу або притягнення до справи правонаступника або

законного представника.

2. Згiдно зi ст. 106 ЦПК правонаступник, який всту-

пив у процес, набуває всiх процесуальних прав та обов'яз-

кiв правопопередника, а всi дiї, вчиненi у процесi до всту-

пу правонаступника, обов'язковi для нього так само, як

вони були б обов'язковi для особи, яку вiн замiнив.

3. Процесуальне правонаступництво можливе в усiх

стадiях цивiльного процесу. Однак при застосуваннi цьо-

го iнституту в судах касацiйної та наглядної iнстанцiї

iснують деякi нерозв'язанi питання. Проблем не вини-

кає, коли правонаступництво настало в результатi уступ-

ки вимоги або переведення боргу, а як бути, коли смерть

громадянина настала пiсля винесення судом рiшення у

перiод розгляду справи в судi касацiйної чи наглядної

iнстанцiї, оскiльки у законi це питання не врегульованеi

207

iнколи вважають, що це питання повинно вирiшува-

тися залежно вiд того, коли виникли пiдстави припинен-

ня провадження у справi. Якщо смерть сторони - грома-

дянина або лiквiдацiя юридичної особи сталися до вине-

сення рiшення, то вищестоящий суд зобов'язаний скасу-:|

вати рiшення про припинення провадження в судi пер-Ї

шої iнстанцiї. Коли цi обставини настали пiсля винесен-

ня рiшення, питання про припинення провадження слiд

вирiшувати залежно вiд того, чи буде скасоване рiшення

i чи можна розглядати справу за вiдсутностi сторони, яка

вибула. Вищестоящий суд повинен мати право припи-

нення касацiйного чи наглядного провадження, якщо у

справi потрiбнi пояснення правонаступника щодо скарги

правопопередника або додатковi матерiали. Коли ж не-

має пiдстав для скасування, а пiдстави для припинення

виникли пiсля винесення ухвали, то рiшення слiд зали-

шити без змiн. З урахуванням цього пропонується допо-

внити вiдповiднi статтi ЦПК щодо повноваження каса-

цiйних та наглядових судових органiв припиняти прова-

дження як у вищестоящому судi, так i судi першої iнста-

нцiї (Шакарян М.С. Учение о сторонах в советском гра-

лсданском процессе. - М., 1983. - С. 54, 55).

Пленум Верховного Суду України в п. 11 постанови

вiд 11.10.1985 р. № 8 <Про практику розгляду судами

України цивiльних справ у касацiйному порядку> дає iнше

роз'яснення: в разi смертi громадянина, який був сторо-

ною у справi, де спiрнi правовiдносини допускають право-

наступництво, касацiйна iнстанцiя вiдкладає розгляд спра-

ви до вступу у справу або залучення до участi у справi

правонаступника чи законного представника (Цивiльний

кодекс. Цивiльний процесуальний кодекс України. Поста-

нови Пленуму Верховного Суду України в цивiльних спра-

вах. - К" 1999.- С. 317.) Тобто вирiшення питання про

процесуальне правонаступництво пов'язують з вiдомими

законодавству конструкцiями припинення провадження

чи вiдкладення розгляду справи.

Справдi, у випадку правонаступництва доречно гово-

рити про припинення провадження, а не про вiдкладен-

ня розгляду. Вiдкладення розгляду завжди має визначе-

ний строк, а строк припинення справи не визначений.

Однак у зв'язку з пропозицiями такого роду виникає пи-

тання: чому законодавець не передбачив можливостi при-

пинення провадження в касацiйнiй чи нагляднiй iнстан-

208

цiях, а сформулював цi норми для суду першої iнстанцiї

i та у виконавчому провадженнii

Вiдсутнiсть iнституту припинення провадження у ста-

дiях перегляду судових рiшень не випадкова. Припинен-

ня провадження у справi в судi касацiйної та наглядної

iнстанцiй внаслiдок смертi сторони .неможливе. Процесу-

альний закон не передбачає наслiдкiв смертi громадяни-

на (лiквiдацiї юридичної особи), що настала пiсля вине-

сення рiшення по сутi, у перiод розгляду справи в судi

;, касацiйної iнстанцiї. Смерть громадянина (лiквiдацiя

юридичної особи) не може бути перепоною для перегля-

ду рiшень касацiйною iнстанцiєю. Якщо оскаржене рi-

шення є законним i обгрунтованим, то суд касацiйної iн-

станцiї залишає його в силi i питання про припинення

вирiшуються у виконавчому провадженнi. Якщо оскар-

жене рiшення є незаконним чи необгрунтованим, то суд

касацiйної iнстанцiї скасовує його i направляє справу на

новий розгляд, а питання про припинення провадження

вирiшує суд першої iнстанцiї на пiдставi п. 1 ст. 221 ЦПК.

Хоча ст. 305 ЦПК i передбачає вiдкладення розгляду

справи у разi неявки в судове засiдання будь-кого iз заiн-

тересованих осiб, належним чином не повiдомлених про

час i мiсце розгляду справи, законнiсть касацiйної ухва-

ли не залежить вiд участi (неучастi) в засiданнi сторони

чи iнших заiнтересованих осiб. Крiм того, ця стаття пе-

редбачає повiдомлення про розгляд справи осiб, якi бе-

руть участь у справi, вони можуть з'явитися в суд. Мож-

ливий правонаступник, природно, до цих осiб не належить.

Припинення провадження у судi наглядної iнстанцiї,

опротестування рiшень, їх перегляд у порядку судового

нагляду, як правило, не зумовлюють припинення вико-

нання рiшень. Отже, в разi смертi боржника виконання

рiшення припиняється на пiдставi законодавства про ви-

конавче провадження.

Глава 11

ТРЕТi ОСОБИ

Стаття 107. Третi особи, якi заявляють

самостiйнi вимоги

Третi особи, якi заявляють самостiйнi вимоги на пред-

мет спору, можуть вступити в справу до постановлення

209

судового рiшення, подавши позов до однiєї або до двох

сторiн. Вони користуються усiма правами i несуть усi

обов'язки позивача.

1. Третi особи, якi заявляють самостiйнi вимоги на'

предмет спору, заiнтересованi у вирiшеннi справи й всту-

пають у цивiльний процес, порушений позивачем, оскiль-

ки вважають, що права чи охоронюванi законом iнтереси,

з приводу яких виник спiр мiж сторонами, належать їм.

Заявляючи самостiйнi вимоги на предмет спору, вони тим

самим заявляють про наявнiсть у них самостiйних прав,

вiдмiнних i незалежних вiд прав сторiн. Тому вступ у спра-

ву третьої особи, яка заявляє самостiйнi вимоги, не при-

зводить до процесуальної спiвучастi. Третя особа має са-

мостiйне процесуальне становище поряд iз позивачем i

вiдповiдачем, а її iнтереси та iнтереси первiсних сторiн

протилежнi й виключають один одного.

При вступi у справу третьої особи, яка заявляє само-

стiйнi вимоги на предмет спору, суд розглядає в одному

провадженнi двi вимоги (позивача i третьої особи), хоча

цi вимоги можна було б розглянути i в окремих прова-

дженнях.

2. Обов'язкова умова спiльного розгляду вимог пози-

вача i третьої особи згiдно зi ст. 107 ЦПК - це єдиний

предмет спору. Дану умову необхiдно враховувати для

правильного вирiшення питання про можливiсть прий-

няття заяви у третьої особи та її вступу у процес.

В юридичнiй лiтературi предмет спору, на який заяв-

ляє самостiйнi вимоги третя особа, визначається як мате-

рiальний об'єкт, з приводу якого виник спiр мiж позива-

чем i вiдповiдачем, а такорк правовiдносини, з яких виник

спiр, тобто предметом спору, переданого на розгляд суду,

виступають об'єкти матерiальних правовiдносин, а також

матерiальнi правовiдносини в цiлому.

Вважаємо, що предметом спору про право цивiльне завж-

ди виступають спiрнi матерiальнi правовiдносини, а не об'-

єкти цивiльних прав. Даний висновок випливає зi ст. 24

ЦПК, вiдповiдно до якої суд розглядає справи по спорах,

що виникають iз цивiльних, сiмейних, трудових i коопе-

ративних правовiдносин. Крiм того, вирiшуючи спори, суд

установлює наявнiсть чи вiдсутнiсть вiдповiдних право-

вiдносин i робить висновки про права та обов'язки сто-

рiн. Оскiльки третя особа заявляє самостiйнi вимоги на

210

i

предмет спору сторiн, то, природно, вона так само, як i

сторони, заiнтересована в установленнi наявностi чи вiд-

сутностi вiдповiдних правовiдносин i вирiшеннi справи

по сутi.

Висновок про те, що предметом правового спору виступа-

ють правовiдносини, з яких вiн виник, крiм того, є унiвер-

сальним, бо пояснює пiдстави участi третiх осiб у цивiль-

ному процесi незалежно вiд характеру матерiальних пра-

вовiдносин (речових чи зобов'язальних), їх галузевої

належностi (цивiльних чи трудових тощо).

Якщо третя особа пред'являє вимоги до позивача чи

до вiдповiдача або до обох сторiн, але цi вимоги не спря-

мованi на предмет спору мiж сторонами, який розглядає

суд, у допуску до участi у справi третiй особi необхiдно

вiдмовити. Невиконання цього призвело б до вступу в ци-

вiльну справу особи, яка не має нi вiдношення до предмета

спору, нi юридичної заiнтересованостi у данiй справi.

Так, було б явною помилкою у спорi про виселення

наймача у зв'язку з неможливiстю спiльного проживан-

ня в будинку, що належить на правi приватної власностi,

допустити до участi у справi як третю особу, яка заявляє

самостiйнi вимоги на предмет спору, iншого наймача, ко-

трий просить вiдшкодувати збиток, заподiяний майну вiд-

повiдачем; допустити до участi у справi про вiдiбрання

дитини як третьої особи, яка заявляє самостiйнi вимоги

на предмет спору, особу, котра не має правових пiдстав на

виховання дитини, тобто юридичне не заiнтересованої.

3. У статтi 107 ЦПК передбачено, що третi особи, якi

заявляють самостiйнi вимоги, можуть вступити у справу,

подавши позов до однiєї або до обох сторiн, тобто формою

вступу третьої особи у справу є звернення до суду з позов-

ною заявою. Тому норми, якi регулюють порядок подан-

ня позовної заяви та прийняття заяв у цивiльних спра-

вах (ст.ст. 136-139 ЦПК), треба застосовувати i при вирi-

шеннi питання про прийняття заяви вiд третьої особи.

Так, позовна заява третьої особи, яка заявляє самостiй-

нi вимоги, повинна за змiстом i формою вiдповiдати за-

кону (ст. 137 ЦПК). Третя особа має подати позовну заяву

з копiями вiдповiдно до кiлькостi вiдповiдачiв (ст. 138

ЦПК). Позовна заява третьої особи, яка заявляє самостiй-

нi вимоги на предмет спору, як i заява позивача у справi,

оплачується державним митом (ст. 64 ЦПК).

211

. Чинне законодавство прямо не регулює питання про

процесуальнi наслiдки недотримання вимог закону про

порядок подання позовної заяви третьою особою, хоча це

питання має практичне значення i його правильне вирi-

шення гарантує третiй особi право на судовий захист.

Разом з тим вказiвка у ст. 107 ЦПК на форму вступу у

справу третьої особи/яка заявляє самостiйнi вимоги на

предмет спору, дає пiдстави зробити висновок про те, що

при вирiшеннi питання про допуск третьої особи у спра-

ву повиннi застосовуватись або iнститут залишення за-

яви без руху (ст. 139 ЦПК), або iнститут вiдмови у прий-

няттi заяви (ст. 136 ЦПК).

Слiд зазначити, що процесуальне законодавство в цiй

частинi потребує вдосконалення, бо стосовно третiх осiб

iнститути залишення заяви без руху та вiдмови у прий-

няттi заяви не погодженi достатньою мiрою. Так, якщо

позовна заява третьої особи не вiдповiдає вимогам зако-

ну чи не оплачене державне мито, треба ставити питання

про залишення заяви без руху (ст. 139 ЦПК). Однак слiд

мати на увазi, що третi особи вступають в уже розпочатий

iншими особами процес i розгляд спору мiж ними не мо-

жна ставити в повну залежнiсть вiд виправлення недолi-

кiв позовної заяви третьої особи. Все ж таки в основу

iнституту третiх осiб, якi заявляють самостiйнi вимоги,

покладено можливiсть цих осiб вступити у справу для

захисту своїх прав. Мiра цiєї можливостi обусловлюєть-

ся заiнтересованiстю первiсних сторiн у швидкому та

правильному вирiшеннi цивiльної справи. Тому засто-

сування iнституту залишення заяви без руху i надання

третiй особi строку для виправлення недолiкiв в заявi чи

оплати державного мита процесуальне виправдане, якщо

цей строк не перевищує строку розгляду цивiльних справ

(ст. 148 ЦПК), iнакше кажучи, якщо строк залишення за-

яви без руху-закiнчується до початку судового розгляду.

Коли заява третьої особи про вступ у справу подана в

судовому засiданнi, але не вiдповiдає вимогам закону чи

не оплачене державне мито i немає можливостi вiдкласти

розгляд справи на пiдставах, передбачених ст. 176 ЦПК,

то розгляд справи мiж первiсними сторонами залежить

вiд виправлення недолiкiв позовної заяви третьої особи,

яка заявляє самостiйнi вимоги, i вiдкладати розгляд спра-

ви не можна. У даному випадку необхiдно вiдмовити у

прийняттi позовної заяви. i тут саме слiд зазначити, що

212

закон стосовно цього не мiстить чiтких правових поло-

жень. При всiй унiверсальностi ст. 136 ЦПК, яка перед-

бачає пiдстави для вiдмови у прийняттi заяви, жодний її

пункт не можна застосувати до процесуальної ситуацiї,

яка розглядається. Необхiдно доповнити ст. 136 ЦПК спе-

цiальним пунктом i змiнити ч. 4, де необхiдно передба-

чити, що вiдмова суддi у прийняттi заяви третьої особи

не перешкоджає повторному зверненню до суду з заявою.

4. Наведений аналiз пiдстав та умов вступу у справу

третьої особи, яка заявляє самостiйнi вимоги на предмет

спору, вказує на те, що третi особи можуть вступити у спра-

ву тiльки iз власної iнiцiативи.

Згiдно з п. З ст, 143 ЦПК при пiдготовцi справи до

судового розгляду суддя вирiшує питання про притягнен-

ня або вступ у справу спiвучасникiв i третiх осiб. Стосов-

но третiх осiб, якi заявляють самостiйнi вимоги, це, зокре-

ма, означає, що суддя може повiдомити третю особу про

наявнiсть у провадженнi суду справи, у вирiшеннi якої

третя особа заiнтересована. Залучати третю особу у спра-

ву суддя не може.

5. Вступ третьої особи, яка заявляє самостiйнi вимоги

на предмет спору, а також вiдмова у допуску до участi у

справi повиннi оформлятися ухвалою суду. Вiдповiдно до

ст. 323 ЦПК на ухвалу суду про допуск третьої особи не

може бути подана касацiйна скарга, тому що цiєю ухвалою

не ставиться перепона до подальшого руху справи, в яку

вступила третя особа. Стосовно можливостi оскарження

ухвали про вiдмову в допуску третьої особи у процес мiж

первiсними сторонами в лiтературi даються рiзнi реко-

мендацiї. На думку i.М. iльїнської, Н.С. Кузнецової, тре-

тя особа не може подати касацiйної скарги на ухвалу

суду, якщо їй вiдмовлено в допуску до участi у процесi

мiж первiсними сторонами, оскiльки в цих випадках тре-

тя особа не обмежена у здiйсненнi свого права на захист

шляхом подання самостiйного позову поза процесом мiж

первiсними сторонами (Ильинская И.М. Участив тре-

тьих лиц в гражданском процессе.- М" 1962.- С. 15;

Гражданское процессуальное право УССР.- К" 1987.-

С. 48,49.)

Оскiльки третя особа iз самостiйними вимогами на

предмет спору має всi права й несе всi обов'язки позивача,

а ст. 136 ЦПК прямо передбачає можливiсть оскарження

ухвали суддi про вiдмову у прийняттi позовної заяви, то

213

 

 

вiдповiдно до закону третя особа може оскаржити ухвалу

про вiдмову у прийняттi позовної заяви. По сутi цей ви-

сновок випливає iз систематичного тлумачення закону, од-

нак з метою чiткостi правозастосувальної практики ба-

жано в ЦПК закрiпити спецiальну норму.

6. Стаття 107 ЦПК передбачає, що третi особи кори-

стуються всiма правами i несуть усi обов'язки позивача.

У зв'язку з цим термiн <третя особа> щодо особи, яка

заявляє самостiйнi вимоги на предмет спору, має суто тех-

нiчне значення. Третi особи, якi заявляють самостiйнi

вимоги на предмет спору, е самостiйними суб'єктами ци-

вiльного процесу i мають специфiчний процесуальний

статус.

iнколи третiх осiб, якi заявляють самостiйнi вимоги,

ототожнюють iз спiвпозивачами, якi вступили у справу

пiсля її порушення. Однак спiвпозивачi, на вiдмiну вiд

третiх осiб, не пред'являють жодних вимог до позивача.

iнтереси спiвпозивачiв не виключають один одного, ви-

моги ж третьої особи завжди виключають вимоги пози-

вача.

.7. Третя особа може подати позов до однiєї або до двох

сторiн (ст. 107 ЦПК). В юридичнiй лiтературi заперечу-

ється обгрунтованiсть даної норми. Однi автори вважають,

що вiдповiдачами за позовом третьої особи завжди є двi

сторони, iншi - що вiдповiдачами за позовом третьої

особи можуть бути двi сторони разом або тiльки позивач,

а звернення з позовом тiльки до вiдповiдача неможливе

СМельников АА. Правовеє положение личности в совет-

ском гражданском процессе.- М" 1969.- С. 162-164;

Советский гражданский процесе.- М.,^984.- С. 68, 69).

Дане питання має принципове значення. Судовi витра-

ти повиннi розподiлятися залежно вiд того, кого притяг-

нуто третьою особою як вiдповiдача (ст. 75 ЦПК). Фор-

мулювання рiшення суду по справi можливе лише за

умови, що в ньому конкретно вказано вiдповiдача (ст. 203

ЦПК). У судовiй практицi мають, мiсце випадки, коли суди

не вживають заходiв до визначення вiдповiдача за позо-

вом третьої особи. Так, Назарова подала позов до Шапкi-

на та садiвницького товариства <Силiкатник> при Дар-

ницькому комбiнатi будiвельних матерiалiв та конструк-

цiй (м. Київ) про звiльнення садового будиночку й усу-

нення перешкод у користуваннi садовою дiлянкою. По-

зовнi вимоги вона обгрунтувала тим, що її дочка пере-

214

.:'                                 '^'ЙЙЙЙ'i

бувала у шлюбi з Гаркавим, який був членом цього това-

риства. Пiсля смертi дочки та зятя, яка сталася в один

день, рiшенням адмiнiстрацiї та профкому комбiнату На-

зарова була прийнята членом садiвницького товариства,

проте батько зятя Шапкiн зайняв садовий будиночок та

дiлянку i перешкоджає їй користуватися ними.

У цiй же справi Власова, колишня дружина Гаркавого,

подала позов в iнтересах своєї неповнолiтньої дочки про

переважне право на вступ до членiв садiвницького това-

риства, посилаючись на те, що таке право належить дочцi

як спадкоємницi пiсля смертi Гаркавого, проте членом

товариства всупереч п. 23 Типового статуту садiвницько-

го товариства прийнято Назарову (Рад. право.- 1986.-

№ 5,- С. 81).

З точки зору точного визначення вiдповiдачiв за позо-

вом третьої особи виклад цiєї справи не повний, бо не-

зроз'умiло, до кого звернулася з позовом Власова, а суд не

вжив заходiв щодо визначення вiдповiдача у справi. Дана

справа була вирiшена на користь Назарової (первiсного

позивача), i не виникло питання розподiлу судових ви-

трат. А якби позов третьої особи був задоволенийi

На нашу думку, ст. 107 ЦПК є обгрунтованою i перед-

бачає всi можливi випадки визначення вiдповiдачiв за

позовом третьої особи, яка заявляє самостiйнi вимоги на

предмет спору.

Найчастiшi випадки, коли третя особа подає позов до

обох сторiн. Третя особа може також подати позов тiль-

ки до позивача, або можливi випадки, коли третя особа

звертається з позовом до вiдповiдача. Так, якщо первiс-

ний позов подано до вiдповiдача з метою вiндикацiї май-

на i третя особа заявляє самостiйнi вимоги, то вона пови-

нна їх адресувати тiльки вiдповiдачевi. Оскiльки мета вi-

ндикацiйного позову полягає в передачi майна власнику,

а майно знаходиться у вiдповiдача, то вiн i повинен бути

вiдповiдачем за позовом третьої особи.

Стаття 108. Третi особи, якi не заявляють

самостiйних вимог

Третi особи, якi не заявляють самостiйних вимог на

предмет спору, можуть вступити в справу на сторонi

позивача або вiдповiдача до постановлення судом рi-

шення, якщо рiшення в справi може вплинути на їх

права або обов'язки щодо однiєї з сторiн. Вони можуть

215

бути притягнутi до участi в справi також за клопотан-

ням сторiн, прокурора або з iнiцiативи суду.

Третi особи, якi не заявляють самостiйних вимог, ко-

ристуються процесуальними правами i несуть процесу-

альнi обов'язки сторони, крiм права на змiну пiдстави i

предмета позову, збiльшення чи зменшення розмiру по-

зовних вимог, а також на вiдмову вiд позову, визнання

позову або укладення мирової угоди, вимоги виконання

судового рiшення, ухвали, постанови суду.

В заявах про притягнення третiх осiб i в заявах тре-

тiх осiб про вступ у справу на сторонi позивача або вiд-

повiдача слiд точно зазначити, на яких пiдставах третiх

осiб належить притягти або допустити до участi в справi.

1. iнститут третiх осiб, якi не заявляють самостiйних

вимог на предмет спору, зумовлений передусiм необхiднi-

стю забезпечити можливiсть здiйснення вiдповiдними

суб'єктами права регресу. Цивiльне законодавство перед-

бачає регреснi зобов'язання. Згiдно зi ст. 175 ЦК при со-

лiдарному обов'язку боржникiв кредитор має право вима-

гати виконання зобов'язань як вiд усiх боржникiв разом,

так i вiд кожного з них окремо, причому як повнiстю, так

i в частинi боргу.

Виконання солiдарного зобов'язання повнiстю одним

iз боржникiв звiльняє решту боржникiв вiд виконання

зобов'язання перед кредитором. Цей боржник має право

зворотної вимоги (регресу), до кожного з решти боржни-

кiв у рiвнiй частцi, якщо iнше не встановлено законом

або договором.

Право регресу передбачає i ст. 452 ЦК. Вiдповiдно до

неї особа, яка компенсувала шкоду, заподiяну з вини iн-

шої, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи

у розмiрi виплаченого вiдшкодування, якщо iнший роз-

мiр не встановлено законом.

У ранiше дiючому законодавствi участь третiх осiб, якi

не заявляють самостiйних вимог на предмет спору, пов'я-

зувалася винятково з правом регресу. Згiдно зi ст.ст. 167,

168 ЦПК УРСР 1924 р. третi особи могли бути притягну-

тi сторонами або вступити у справу на боцi позивача чи

вiдповiдача, коли рiшення у справi може створити для

них права та обов'язки щодо однiєї iз сторiн.

Незважаючи на те, що iнститут третiх осiб був спрямо-

ваний на забезпечення права регресу, його застосування

 

 

у подальшому дещо розширилося. Вiн став використо-

вуватися для захисту iнших iнтересiв, якi випливають

не тiльки з регресних зобов'язань. Прикладом цьому

були справи за позовами про вiдшкодування алiментiв

на дiтей, пред'явленими дружиною вiдповiдача в умовах

iснування нерозiрваного шлюбу. З приводу позовiв за

такими справами у постановi Пленуму Верховного Суду

СРСР вiд 04.08.1950 р. <Про судову практику в справах

про вiдшкодування коштiв на утримання дiтей> указу-

валося, що суди повиннi з'ясувати причину їх пред'яв-

лення, i коли виявиться, що позов подано з метою домог-

тися, нехтуючи законом, зниження розмiру алiментiв, що

сплачуються на дiтей вiдповiдачем вiд iншої матерi, суди

зобов'язанi вiдмовляти в таких позовах (Сборник поста-

новлений Пленума Верховного СудаСССР. 1924-1963.-

М..1964.-С.50).

У таких позовах мати дитини, якiй вiдповiдач сплачує

алiменти, може вступити у справу як третя особа. i хоча

нiяких регресних вiдносин тут допустити не можна, рi-

шення у справi позначиться негативно на iнтересах ди-

тини, яка отримувала алiменти, або якщо вимоги позива-

ча будуть задоволенi, сума алiментiв може бути знижена.

Таким чином, суть iнституту третiх осiб, якi не заяв-

ляють самостiйних вимог, полягає у тому, що вiн є проце-

суальним забезпеченням права регресу та iнших iнтере-

сiв, а та умова, що за законом третi особи притягаються

чи вступають у справу на боцi позивача чи вiдповiдача,

передбачає, що участь у процесi третьої особи випливає iз

тих вiдносин, якi пов'язують її з однiєю iз сторiн. iнакше

конструкцiя цього iнституту була б недоцiльною.

2. У судовiй практицi нерiдко трапляються помилки

при визначеннi правового стану третiх осiб. Третiх осiб

часто плутають iз спiввiдповiдачами, органами державно-

го управлiння (мiсцевого самоврядування), якi дають ви-

сновок у справi. Причина цього полягає у тому, що, вико-

ристовуючи гнучке формулювання засад участi у справi

третiх осiб, чинне законодавство не визначає меж їх юри-

дичної заiнтересованостi, що призводить до надмiрно

широкого i багатоварiантного його тлумачення.

Визначення умов участi у цивiльному процесi третiх

осiб, якi не заявляють самостiйних вимог, повинно грун-

туватися на суттєвих характеристиках природи даного

iнституту. Основна функцiя такого iнституту полягає

217

. ''й.''<,'^АЇдЇТь->ї-Чi

-i.(.",.'i.гДй+У-'i;-/.^

у забезпеченнi захисту iнтересiв третьої особи, запобiган-

нi можливого обмеження її прав. З урахуванням цього

можна видiлити такi критерiї (умови) участi у справi тре-

тiх осiб:

1) обов'язкова наявнiсть матерiально-правових вiд-

носин мiж третьою особою та однiєю iз сторiн;

2) преюдицiальна пов'язанiсть матерiально-право-

вих вiдносин третьої особи та однiєї iз сторiн iз правовiд-

носинами позивача та вiдповiдача у справi (iнакше кажу-

чи, матерiально-правовi вiдносини третьої особи та однiєї

iз сторiн повиннi випливати iз правовiдносин мiж пози-

вачем i вiдповiдачем, якi становлять предмет спору);

3) матерiально-правовi вiдносини третьої особи та

однiєї iз сторiн повиннi передбачати можливiсть спору

про цивiльне право ьуж третьою особою i особою, на сто-

ронi якої вона виступає, тобто мати цивiлiстичний харак-

тер.

Лише на пiдставах даних положень можна квалiфiку-

вати заiнтересованiсть третiх осiб як юридичну.

3. Висловленi критерiї не завжди беруться до уваги

при застосуваннi ст. 108 ЩiК. Так, склалася вiдповiдна

практика притягнення третiх осiб у справах про обмiн

житлових примiщень. Взiрцем цiєї практики стало рi-

шення Колегiї у цивiльних справах Верховного Суду СРСР,

в якому зазначено, що особи, якi дали згоду на обмiн жи-

тлових примiщень, що вони займають, за запропонованим

позивачем варiантом примусового обмiну, притягаються

до участi у справi як третi особи на сторонi позивача (Бюл.

Верхов. Суда СССР.- 1988.- №2.- С. 33-35). У про-

цесуальнiй лiтературi така практика дiстала неоднознач-

ну оцiнку. Однi автори вважають її правильною, iншi

висловлюють думку, що наймачi, з якими буде проведено

обмiн, повиннi стати спiвпозивачами, а не третiми особа-

ми, оскiльки їх iнтерес не суперечить iнтересам позивача,

i судовим рiшенням у справi на них будуть покладенi

певнi обов'язки (Тараканова Е., Хохлов Н. Процессуаль-

ньiе особенности рассмотрения дел о принудительном

обмене жилими помещениями // Сов. юстиция.- 1982.-

№10.- С. 22).

На наш погляд, практика притягнення наймачiв, з яки-

ми буде проведено обмiн житловими примiщеннями, як

третiх осiб, якi не заявляють самостiйних вимог на пред-

218

 

 

мет спору, не вiдповiдає природi цього iнституту. Судове

рiшення у справi про примусовий обмiн житлових примi-

щень має для позивача правоутворююче значення, оскiль-

ки пiдтверджує право позивача на обмiн за запропонова-

ним ним варiантом. Разом з тим судове рiшення не пе-

редбачає нiяких обов'язкiв, якi могли б виникнути у осiб,

котрi дали згоду на обмiн. Останнi пiсля розгляду справи

можуть вiдмовитися вiд обмiну, бо не мають права його

вимагати, якщо вiдмовився вiд цього позивач. Вiдповiдно

до чинного житлового законодавства обмiн житловим

примiщенням вважається здiйсненим лише з моменту

видачi обмiнних ордерiв (ст. 83 ЖК) i житловi правовiд-

носини виникають саме з цього моменту. Видача ордера,

а не судове рiшення має конститутивне значення. Отже,

особи, якi дали згоду на обмiн за варiантом, що запропо-

нував позивач, повиннi брати участь у справi не як третi

особи чи спiвпозивачi, а як свiдки.

Уявляється, що з цих пiдстав потребує уточнення п. 12

постанови Пленуму Верховного Суду України вiд

12.04.1985 р. № 2 <Про деякi питання, що виникли

в практицi застосування судами Житлового кодексу Укра-

їни>. Вiн передбачає, що вiдмова третiх осiб, якi брали

участь у справi про примусовий обмiн, вiд проведення

обмiну пiсля набрання рiшенням законної сили не може

бути пiдставою для примусового щодо них виконання

рiшення. Наявнiсть рiшення в таких випадках не є пере-

шкодою для пред'явлення позову про примусовий обмiн

житлового примiщення з новими варiантами (Цивiльний

кодекс. Цивiльний процесуальний кодекс України. Поста-

нови Пленуму Верховного Суду України в цивiльних спра-

вах.- К., 1999.- С. 307).

4. Третi особи, якi не заявляють самостiйних вимог на

предмет спору, вступають у справу за своєю iнiцiативою

або можуть бути притягнутi до участi у справi за клопо-

танням сторiн, прокурора чи з iнiцiативи- суду (ч. 1

ст. 108 ЦПК). Вiдповiдно до закону в заявi про притяг-

нення третiх осiб i в заявах третiх осiб про вступ у справу

на сторонi позивача чи вiдповiдача повинно бути точно

вказано, на яких пiдставах належить притягати чи допу-

скати до участi у справi третiх осiб (ч. З ст. 108 ЦПК).

Заяви третiх осiб, сторiн чи прокурора про допуск (при-

тягнення) третьої особи до участi у справi пiдлягають

судовiй оцiнцi. Оскiльки вступ (притягнення) третьої осо-

219

би до участi у справi е засобом захисту iнтересiв третьої

особи i сторiн, суд зобов'язаний обговорити обгрунтова-

нiсть клопотань названих осiб i винести ухвалу про задо-

волення чи про вiдмову у клопотаннi. При цьому суд по-

винен виходити з наявностi юридичної заiнтересованостi

третьої особи як пiдстави її участi в справi. Третя особа

має право заперечувати своє притягнення до участi у справi,

посилаючись на те, що вона з жодною iз сторiн не перебу-

ває у правовiдносинах, пов'язаних iз предметом спору,

а рiшення по справi мiж сторонами не має преюдицiаль-

ного значення для її прав та обов'язкiв.

ЦПК не мiстить норм про оскарження ухвал суду про

допуск до участi у справi третiх осiб, якi не заявляють са-

мостiйних вимог на предмет спору, чи про вiдмову в ньо-

му. На нашу думку, у ЦПК необхiдно передбачити права

третiх осiб оскаржити ухвалу про вiдмову в допуску їх до

участi у справi. Необхiднiсть даної норми пояснюється й

тим, що право на оскарження ухвали випливає з природи

цього iнституту. Вiдмова у допуску третьої особи до уча-

стi у справi по сутi означає неможливiсть здiйснення за-

хисту своїх iнтересiв, адже результат справи може впли-

нути на права та обов'язки третьої особи. Єдиною проце-

суальною гарантiєю при цьому може бути право на оска-

рження ухвали.

5. Третi особи, якi не заявляють самостiйних вимог на

предмет спору, мають комплекс процесуальних прав та

обов'язкiв. Згiдно зч. 2 ст. 108 ЦПК вони користуються

процесуальними правами i несуть процесуальнi обов'яз-

ки сторони, крiм права на змiну пiдстави i предмета по-

зову, збiльшення чи зменшення розмiру позовних вимог,

мають право на вiдмову вiд позову, визнання позову або

укладання мирової угоди, вимоги виконання судового рi-

шення, ухвали, постанови суду. iз змiсту закону, таким

чином, випливає, що третi особи не мають лише тих прав

сторони, в яких реалiзується принцип диспозитивностi.

У лiтературi ставилося питання про права третьої осо-

би, яка не заявляє самостiйних вимог, заявляти клопотан-

ня про притягнення на свою сторону iнших третiх осiб,

так би мовити, <субтретiх> осiб. Наприклад, якщо до по-

купця буде пред'явлено позов про вилучення майна, то

продавець, вступивши у справу на вимогу покупця, може

притягнути на свою сторону попереднього продавця, пра-

вонаступником якого вiн є (Ильинская И.М. Участие

220

третьих лиц в гражданском процессе.- М., 1962.-

С. 72). Така точка зору не може бути сприйнятою i супе-

речить чинному законодавству. Третi особи, якi не заяв-

ляють самостiйних вимог на предмет спору, юридичне за-

iнтересованi у результатах справи лише остiльки, оскiль-

ки вони є суб'єктами матерiальних правовiдносин, пре-

юдицiальне пов'язаних iз предметом спору, - правовiд-

носин мiж позивачем та вiдповiдачем. <Субтретi> особи

такої юридичної заiнтересованостi не мають, їх заiнтере-

сованiсть має фактичний характер.

Стаття 109. Участь третiх осiб у трудових

справах

У справах про поновлення на роботi незаконно звiль-

нених або переведених працiвникiв суд може з власної

iнiцiативи притягти до участi в справi як третю особу на

сторонi вiдповiдача службову особу, за розпорядженням

якої було проведено звiльнення або перевiд. Встановив-

ши, що звiльнення або перевiд були проведенi з явним

порушенням законодавства, суд в тому яг процесi пови-

нен покласти на винну службову особу обов'язок вiдшко-

дувати державному пiдприємству, установi, органiзацiї,

колгоспу, iншiй кооперативнiй органiзацiї, їх об'єднан-

ню, iншiй громадськiй органiзацiї шкоду, заподiяну в

зв'язку з оплатою за час вимушеного прогулу або за час

виконання нижчеоплачуваної роботи, у розмiрi, перед-

баченому законодавством про працю.

(Стаття 109 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

М° 1461-10 вiд 28.01.81)

1. Коментована стаття передбачає спецiальний випа-

док участi у справi третьої особи на сторонi вiдповiдача,

яка не заявляє самостiйних вимог на предмет спору. Дана

стаття є похiдною вiд ст. 237 КЗпП, яка мiстить пiдстави

покладання матерiальної вiдповiдальностi на службову

особу, винну в незаконному звiльненнi або переведеннi

працiвника.

Стаття 109 ЦПК дозволяє суду притягнути як третю

особу тiльки службову особу, за розпорядженням якої

було проведено звiльнення або перевiд. За статтею 237

КЗпП суб'єктами матерiальної вiдповiдальностi можуть

бути не тiльки особа, за розпорядженням якої було про-

ведено звiльнення або перевiд, але й iншi службовi особи,

виннi у незаконному звiльненнi чи незаконному переве-

деннi (наприклад, юрисконсульт).

2. Специфiка правової регламентацiї участi третiх осiб

у трудових спорах полягає також у тому, що суд, устано-

вивши, що звiльнення або перевiд були здiйсненi з явним

порушенням законодавства, в тому ж процесi покладає на

винну службову особу обов'язки вiдшкодувати шкоду, за-

подiяну у зв'язку з оплатою за час вимушеного прогулу

або за час виконання нижчеоплачуваної роботи, у розмiрi,

передбаченому законодавством про працю. Як вiдомо, за

загальним правилом вирiшувати питання про вiдповiда-

льнiсть третьої особи в тому ж процесi неможливо. В пунк-

тi 33 постанови Пленуму Верховного Суду України вiд

06.11.1992 р. № 9 <Про практику розгляду судами тру-

дових спорiв> вказується, що з метою запобiгання неза-

конним звiльненням судам слiд неухильно додержува-

ти вимог ст.ст. 109, 419 ЦПК i ст.ст. 134 (п. 8), 237 КЗпП

про притягнення до участi у справi про поновлення на

роботi i покладення на службову особу обов'язку вiдшко-

дування шкоди пiдприємству, установi, органiзацiї, запо-

дiяної у зв'язку з оплатою незаконно звiльненому чи пе-

реведеному працiвниковi часу вимушеного прогулу або

виконання нижчеоплачуваної роботи.

3. Стаття 109 ЦПК передбачає, що покласти на винну

службову особу обов'язок вiдшкодувати шкоду можливо

лише за умови, якщо звiльнення або перевiд були здiйс-

ненi з явним порушенням законодавства. Така формула

була закрiплена у попереднiй редакцiї ст. 238 КЗпП.

У пунктi 25 постанови Пленуму Верховного Суду СРСР

вiд 26.04.1984 р. <Про застосування судами законодав-

ства, яке регулює укладення, змiну або припинення тру-

дового договору> пояснюється, що пiд явним порушен-

ням закону слiд, зокрема, розумiти звiльнення робiтни-

ка або службовця з iнiцiативи адмiнiстрацiї без згоди

профспiлкового комiтету, коли така згода є обов'язко-

вою, або на пiдставi, не передбаченiй законом; звiльнен-

ня народного депутата чи його переведення у порядку

дисциплiнарного стягнення на нижчеоплачувану роботу

без згоди вiдповiдної ради, а в перiод мiж сесiями -

виконавчого комiтету ради народних депутатiв або Пре-

зидiї Верховної Ради; звiльнення жiнки у випадках, коли

адмiнiстрацiї було Вiдомо про наявнiсть умов, якi ви-

ключають можливiсть звiльнення; звiльнення неповно-

222

 

 

лiтнiх працiвникiв без згоди районної (мiської) комiсiї

у справах неповнолiтнiх.

Питання про притягнення службової особи до участi у

справi як третьої особи на сторонi вiдповiдача повинно,

як правило, вирiшуватися суддею при пiдготовцi справи

до судового розгляду, що не виключає можливостi вирi-

шення цього питання i в процесi розгляду справи у судо-

вому засiданнi.

Коли суд дiйде висновку, що на службову особу, притя-

гнуту до участi у справi як третя особа на сторонi вiдповi-

дача, не може бути покладене зобов'язання компенсувати

шкоду, заподiяну виплатою заробiтної плати за час виму-

шеного прогулу або за час виконання нижчеоплачуваної

роботи, суд повинен викласти в рiшеннi вiдповiднi пiд-

стави (Сборник постановлений Пленуми Верховного Суда

СССР. 1924-1986- М" 1987.- С. 314, 315).

Сьогоднi законодавство про працю встановлює матерi-

альну вiдповiдальнiсть службових осiб за незаконне звi-

льнення чи перевiд працiвникiв незалежно вiд форми

вини. Оскiльки можливе притягнення до матерiальної

вiдповiдальностi як при умислi, так i при необережностi,

то вказiвка про явне порушення законодавства, яка мiс-

титься у ст. 109 ЦПК, не вiдповiдає ст. 237 КЗпП..

Крiм того, з огляду на чинне трудове законодавство

ст. 109 ЦПК може застосовуватися не тiльки у випадках,

коли шкода заподiяна державному пiдприємству, устано-

вi, органiзацiї, але й пiдприємствам, установам, органiзацi-

ям iнших форм власностi.

4. Стосовно загальної оцiнки доцiльностi або обгрунто-

ваностi ст.109 ЦПК слiд зазначити, що вона передбачає по

сутi публiчнi повноваження суду щодо притягнення до вiд-

повiдальностi службових осiб. Дана стаття, як правило,

тлумачиться як повноваження суду щодо захисту держав-

них iнтересiв (практично навряд чи державне пiдприємст-

во, установа, органiзацiя зверталися б до керiвника з позо-

вом про вiдшкодування шкоди) i забезпечення профiлак-

тичної функцiї правосуддя, на чому акцентується й у на-

веденiй постановi Пленуму Верховного Суду України.

Уявляється, що не тiльки з теоретичної точки зору, але

й чинного законодавства коментована стаття, передбача-

ючи такi повноваження суду, не вiдповiдає завданням

цивiльного судочинства i засадам диспозитивностi та

змагальностi.

223

Глава 12

ПРЕДСТАВНИЦТВО В СУДi

Стаття 110. Види представництва

Громадяни можуть вести свої справи в судi особисто

або через своїх представникiв. Особиста участь у справi

громадянина не позбавляє його права мати по цiй справi

представника.

Справи юридичних осiб ведуть у судi їх органи, що

дiють в межах повноважень, наданих їм законом, ста-

тутом чи положенням, або їх представники.

Керiвники органiзацiй, якi виступають як органи юри-

дичної особи, представляють в суд документи, що посвi-

дчують їх службове становище i повноваження.

1. Вiдповiдно до ч.i коментованої статтi громадяни

мають право вести свої справи в судi особисто або через

своїх представникiв.

Дiя цiєї норми поширюються на громадян, якi займа-

ють у процесi певне процесуальне становище, оскiльки

ст.110 ЦПК за своїм змiстом певною мiрою е конкрети-

зацiєю ст. 98 ЦПК, що закрiплює перелiк осiб, якi беруть

участь в справi. До цiєї групи суб'єктiв цивiльного су-

дочинства закон вiдносить i представникiв сторiн та тре-

тiх осiб.

Ведення справи представником не позбавляє громадя-

нина особистої участi у процесi. В деяких випадках суд

навiть може визнати особисту участь громадянина обов'яз-

ковою, незважаючи на участь у справi його представника.

Цей висновок базується на положеннях, закрiплених

ч. З ст. 172 ЦПК, згiдно з якими, коли суд визнає за потрi-

бне, щоб сторона, яка не з'явилась у судове засiдання, дала

особистi пояснення, вiн вiдкладає розгляд справи. Викли-

кати позивача або вiдповiдача для особистих пояснень,

пiдкреслює законодавець, можна й тодi, коли у справi бе-

руть участь їх представники.

У даному випадку мова йде про те, що по деяких кате-

горiях цивiльних справ для їх правильного вирiшення

надто важливе значення мають особистi пояснення по сутi

спору сторiн або третiх осiб, якi не можуть бути замiненi

поясненнями представникiв. Зумовлюється це тим, що цiла

низка суб'єктивних прав та обов'язкiв потребує особистої

224

участi управомоченої або зобов'язаної особи у процесi їх

реалiзацiї, в тому числi i при вирiшеннi спорiв з при-

воду цих прав i обов'язкiв у судi. Так, ЦПК України пря-

мо закрiплює право суду визнати явку вiдповiдача обов'я-

зковою у справах про стягнення коштiв на утримання (алi-

ментiв). У разi неявки такого вiдповiдача в судове засi-

дання з причин, визнаних судом неповажними, вiн може

бути оштрафований i примусово приведений до суду. Су-

дова практика свiдчить, що крiм цього необхiднiсть за-

слухати особистi пояснення сторiн може виникати при

розглядi й iнших цивiльних справ (наприклад, про розi-

рвання шлюбу, встановлення батькiвства, позбавлення

батькiвських прав).

2. Регулятивне значення коментованої статтi полягає

у визначеннi сфери правової дiї iнституту судового пред-

ставництва в межах цивiльного судочинства i частково

визначає види представництва в цивiльному процесi.

Згiдно з ч. 1, 2 ст. 110 мати представника в судi мо-

жуть громадяни та юридичнi особи. Це свiдчить, що за

суб'єктним критерiєм, тобто з урахуванням певних ознак

осiб, в iнтересах яких здiйснюється представництво в судi,

законодавець видiляє два види представництва:

а) представництво громадян;              \

б) представництво юридичних осiб.

Такий подiл є обгрунтованим, оскiльки кожен з цих

видiв представництва в судi має свої певнi особливостi,

передбаченi чинним законодавством.

3. Для застосування норм, якi мiстить коментована

стаття, юридична лiтература дає класифiкацiю судового

представництва на види i за iншими пiдставами.

За ступенем обов'язковостi та юридичним значенням

волевиявлення осiб, права та iнтереси яких потребують

захисту, можна видiлити:

а) обов'язкове представництво, для його виникнен-

ня не потрiбна згода особи, права та iнтереси якої захи-

щаються в судi;

б) факультативне представництво, яке може виник-

нути тiльки при наявностi на це волевиявлення вiдповiд-

ного суб'єкта (довiрителя).

Практичне значення має класифiкацiя судового пред-

ставництва з пiдстав його виникнення. За цим критерi-

єм представництво подiляється на договiрне та законне.

225

Пiдставами представництва є юридичнi факти, в силу

яких одна особа може здiйснювати представництво по вiд-

ношенню до iншої особи з метою захисту прав останньої.

Договiрне представництво - це представництво, пiд-

ставою виникнення якого є волевиявлення представника

i довiрителя, тобто в його основi лежить цивiльно-право-

вий договiр доручення (ст. 386 ЦК).

Договiрне представництво може здiйснюватися адво-

катами, юрисконсультами та iншими працiвниками пiд-

приємств, установ, органiзацiй, спiвучасниками та iнши-

ми особами, якi допущенi судом до виконання процесуа-

льних функцiй представника.

Цей вид представництва може здiйснюватись i як рiз-

новид пiдприємницької дiяльностi, що передбачено ст. 4

Закону України <Про пiдприємництво> вiд 07.02.1991 р.

При цьому слiд зазначити, що вiдповiдно до Закону Укра-

їни <Про лiцензування певних видiв господарської дiя-

льностi> вiд 01.06.2000 р. не пiдлягають лiцензуванню

види господарської дiяльностi, крiм банкiвської, зовнiш-

ньоекономiчної, каналiв мовлення, у сферi електроенерге-

тики та використання ядерної енергiї, у сферi iнтелекту-

альної власностi, а також дiяльностi, вичерпний перелiк

якої установлено цим Законом (ст.ст. 2, 9). Аналiз дано-

го перелiку свiдчить про те, що для надання юридичних

послуг, в тому числi й виконання представницьких функ-

цiй в судi з метою захисту суб'єктивних прав та охоро-

нюваних законом iнтересiв юридичних осiб i громадян,

не потрiбен спецiальний дозвiл (лiцензiя) вiдповiдних

органiв.

Окремо слiд зазначити, що в основi здiйснення предста-

вницьких функцiй юрисконсультом також лежить дого-

вiр доручення, а не трудовий договiр, як вважають деякi

вченi (Штефан М.Й. Цивiльний процес: Пiдручник.- К"

1997.- С. 145, 146; Штефан М.И, Дрижчаная Е.Г.,

Гусев Е.В. Представительство граждан в суде: Учеб. по-

собие.- К.. 1991.- С. 12; Советский гражданский процесе:

Унебник /Подред. М.К. Треушникова.- М" 1989.- С. 101;

Гражданский процесе: Учебник /Под ред. К.С. Юдельсо-

на.- М., 1972.- С. 96; Советский гражданский процесе:

Учебник /Подред. МА. Гурвича.- М., 1975.- С. 76; Сове-

тский гражданский процесе: Учебник /Под ред. АА. Доб-

ровольского.А.Ф. Кленмана.- М., 1970.- С. 79). Трудовим

договором визначаються функцiї та обсяг трудових прав

 

 

 

 

i обов'язкiв, що окреслюють взаємовiдносини працiвника

та юридичної особи, тобто коло взаємних прав i обов'яз-

кiв працiвника та роботодавця. Для вступу у правовiдно-

сини з iншими суб'єктами, навiть якщо юрисконсульт ви-

конує трудовi обов'язки, йому необхiдне спецiальне офор-

млення повноважень, тобто вони повиннi бути оформле-

нi довiренiстю з урахуванням вимог, передбачених про-

цесуальним законодавством.

На пiдставi дiючого ранiше законодавства в процесуа-

льнiй лiтературi поряд iз законним та добровiльним ви-

дiлявся такий вид судового представництва, як громад-

ське. Юридична консультацiя ради профспiлок мала право

надавати безкоштовну юридичну допомогу щодо реалiза-

цiї права на судовий захист членам профспiлок, членам

їх сiмей та пенсiонерам (пп. 1, 2 Положення о юридичес-

кой консультации совета профсоюзов, утвержденного

Президиумом ВЦСПС 20 июня 1958 г.).

З урахуванням цього, пiзнiше здiйснювалось i тлума-

чення положень, закрiплених ст. 244 КЗпП про право

професiйних спiлок представляти iнтереси працiвникiв у

галузi виробництва, працi, побуту i культури, як надання

профспiлкам права публiчного захисту в судi суб'єктив-

них прав i охоронюваних законом iнтересiв працiвникiв,

тобто здiйснення судового представництва без згоди на

це особи, iнтереси або права якої потребували такого за-

хисту. Аналогiчно тлумачилися й положення чинного ци-

вiльно-процесуального законодавства, вiдповiдно до яких

представниками сторiн i третiх осiб можуть бути уповно-

важенi профспiлок, якi дiють виключно на пiдставi до-

вiреностi вiдповiдного професiйного органу (п. 2 ст. 112,

п. З ст. 113 ЦПК).

Такий пiдхiд до тлумачення зазначених положень обу-

мовлювався насамперед проведенням полiтики максима-

льного регулювання державою приватно-правового жит-

тя людини i громадянина.

Сьогоднi з урахуванням здiйснюваних перетворень у

правовому життi суспiльства проводиться iдея обмежен-

ня надмiрного регулюючого втручання держави у прива-

тне життя iндивiдуума, що в принципi виключає можли-

вiсть публiчного захисту прав громадян профспiлками або

iншими громадськими органiзацiями. На здiйснення будь-

якого належного суб'єкту права, в тому числi i права на

судовий захист, необхiдна його згода, тобто його волеви-

227

явлення. При цьому лише вiд самого суб'єкта права по-

винно залежати, буде вiн це право реалiзовувати особисто

чи через представника.

Отже, невипадково новий Закон України <Про професiй-

нi спiлки, їх права i гарантiї дiяльностi> вiд 15.09.1999 р.,

надiляючи профспiлки, їх об'єднання правом представ-

ляти iнтереси своїх членiв при реалiзацiї ними конститу-

цiйного права на звернення за захистом своїх прав у су-

довi органи, до Уповноваженого Верховної Ради з прав

людини, а також у мiжнароднi судовi установи (ч. 4

ст. 19 Закону), передбачає, що виборчий орган профспiл-

кової органiзацiї на пiдприємствi, в установi або органi-

зацiї має право представляти iнтереси працiвникiв при

розглядi трудових iндивiдуальних спорiв лише за їх до-

рученням (п. 8 ч. 1 ст. 38 Закону).

Таким чином, на наш погляд, iснують всi пiдстави стве-

рджувати, що представництво профспiлок є за своєю пра-

вовою природою договiрним (добровiльним), в основi його

виникнення повинен лежати договiр доручення мiж проф-

спiлкою i особою, права якої пiдлягають захисту.

Проте слiд звернути увагу на певну специфiку цього

представництва, зокрема на особливостi його виникнен-

ня. Вони обумовленi закрiпленими у згаданому вище За-

конi України положеннями, вiдповiдно до яких профе-

сiйна спiлка (профспiлка) - це добровiльна неприбутко-

ва'громадська органiзацiя, яка об'єднує громадян, пов'я-

заних спiльними iнтересами за родом їх професiйної

(трудової) дiяльностi (навчання), її створення здiйсню-

ється з метою представництва i захисту трудових, соцiа-

льно-економiчних прав та iнтересiв членiв профспiлки

(ст. 1; ч. 1 ст. 2 Закону).

Причому важливо пiдкреслити, що на вiдмiну вiд чин-

ного трудового та цивiльного процесуального законодав-

ства (ст. 244 КЗпП, п. 2 ст. 112 ЦПК), яке передбачає не-

обмежене право профспiлок'щодо захисту прав та здiйс-

нення представницьких функцiй стосовно всiх робiтни-

кiв i службовцiв, новий Закон надає їм таке право виключ-

но по вiдношенню до членiв вiдповiдної профспiлкової

органiзацiї.

Право ж здiйснення представництва та захисту iнтере-

сiв працiвникiв незалежно вiд їх членства у профспiлко-

вiй органiзацiї Закон надає професiйним спiлкам лише з

питань захисту колективних iнтересiв (ч. 2 ст. 19 Закону).

228

Розгляд колективних трудових конфлiктiв згiдно з.

чинним законодавством судам загальної юрисдикцiї не

пiдвiдомчий (ст. 7 Закону України <Про порядок вирi-

шення колективних трудових спорiв (конфлiктiв)> вiд

03.03.1998 р. //Офiц. вiсн. України,- 1998.- № 12.-

Ст. 435.- С. 14, 20).

Виключення складають лише спори про визнання

страйку недiйсним, якi є колективними трудовими спора-

ми, але розгляд їх вiднесено законодавцем до юрисдикцiї

загальних судiв. Так, вiдповiдно до ст. 25 Закону України

<Про порядок вирiшення колективних трудових спорiв

(конфлiктiв)> вiд 03.03.1998 р. у випадках, передбачених

цим законом i коли рекомендацiї Нацiональної служби

посередництва i примирення щодо вирiшення колектив-

ного трудового спору (конфлiкту) сторонами не врахова-

но, Нацiональна служба посередництва i примирення звер-

тається iз заявою про вирiшення колективного трудового

спору (конфлiкту) вiдповiдно до Верховного Суду Авто-

номної Республiки Крим, обласного. Київського i Севасто-

польського мiського суду.

Ураховуючи викладене, можна стверджувати, що пiд-

ставами виникнення представництва профспiлок е, по-

перше, факт членства громадянина у вiдповiднiй проф-

спiлковiй органiзацiї, яка згiдно з законом має право на-

давати юридичну допомогу своїм членам при реалiзацiї

ними права на судовий захист, i, по-друге, факт наявностi

доручення на представництво, виданого особою, права якої

потребуютьзахисту.

Крiм профспiлок згiдно з чинним цивiльно-процесуа-

льним законодавством правом здiйснювати судове пред-

ставництво надiленi й iншi громадськi органiзацiї, коли їх

статутом або положенням їм надане право захищати права

та iнтереси членiв цих органiзацiй (п. З ст. 112 ЦПК).

Твердження про можливiсть здiйснювати представни-

цькi функцiї в судi iншими громадськими органiзацiями

грунтується також на поширювальному тлумаченнi ст.

20 Закону України <Про об'єднання громадян> вiд

16.06.1992 р., котра передбачає, якi об'єднання громадян,

що визнаються полiтичною партiєю або громадською ор-

ганiзацiєю незалежно вiд назви (рух, конгрес, асоцiацiя,

фонд, спiлка та iн.), користуються правом представляти

i захищати законнi iнтереси своїх членiв (учасникiв) у

державних та громадських органах.

229

Аналiз статутiв, на пiдставi яких функцiонують iсную-

чi в Українi громадськi органiзацiї (наприклад. Статут

Українського товариства охорони природи, затверджений

Постановою Ради Мiнiстрiв УРСР вiд 01.10.1986 р; Ста-

тут Українського товариства охорони пам'ятникiв iсто-

рiї i культури, затверджений Постановою Ради Мiнiстрiв

УРСР вiд 24.04.1986 р. та iн.), дозволяє стверджувати, що

право здiйснювати представницькi функцiї у судi при

захистi суб'єктивних прав членiв цих товариств статута-

ми не передбачаються. i це, на наш погляд, цiлком об-

грунтовано, оскiльки основним завданням цих товариств,

як правило, є сприяння реалiзацiї державної полiтики в

тiй чи iншiй сферi державної i громадської дiяльностi,

що в принципi виключає здiйснення функцiй по захисту

суб'єктивних прав членiв товариств при розглядi їх справ

у судi. Їх представницькi функцiї, безумовно, повиннi об-

межуватися лише представництвом у державних та iн-

ших органах, де вирiшуються питання, пов'язанi з реалi-

зацiєю прав та обов'язкiв цих органiзацiй i їх членiв, обу-

мовлених предметом i сферою їх дiяльностi, якi визначе-

нi статутом або положенням.

З урахуванням викладеного вважаємо, що необхiдних

пiдстав для здiйснення громадськими органiзацiями, крiм

профспiлок, представницьких функцiй у судi в чинному

законодавствi не має, а п. З ст. 112 ЦПК слiд визнати

таким, що не вiдповiдає правовiй природi та основним

принципам iнституту судового представництва в цивiль-

ному судочинствi.

Законне представництво виникає на пiдставi закону,

адмiнiстративного чи судового акта за наявностi таких

юридичних фактiв, як походження дiтей вiд певних бать-

кiв, усиновлення, встановлення опiки чи пiклування над

неповнолiтнiм або особою, визнаною недiєздатною, обме-

жено дiєздатною, призначення опiки над майном безвiс-

но вiдсутнього чи призначення опiкуна для охорони та

управлiння спадковим майном та iн.

Так, згiдно зi ст. 51 КпШС взаємнi права та обов'язки

батькiв i дiтей грунтуються на походженнi дiтей, що по-

свiдчується в установленому законом порядку. Захист

прав та iнтересiв неповнолiтнiх закон покладає на їх ба-

тькiв, якi дiють без особливих на те повноважень (ст. 60

КпШС). Усиновленi та усиновителi прирiвнюються в осо-

бистих та майнових правах i обов'язках до родичiв за

230

 

 

 

 

походженням, тому усиновителi також здiйснюють захист

прав i iнтересiв усиновлених дiтей без особливих повно-

важень лише на пiдставi судового рiшення, що набуло

законної сили (ст.ст. 102, 117 КпШС). Опiкуни та пiклу-

вальники, якi призначаються вiдповiдною державною ад-

мiнiстрацiєю, мають право i зобов'язанi захищати права

та iнтереси осiб, якi перебувають пiд їх опiкою або пiклу-

ванням (ст.ст. 128, 129, 143 КпШС). Опiкун може бути

призначений для охорони та управлiння спадковим май-

ном i майном вiдсутнього громадянина (ст.ст. 19, 559

ЦК). Такий опiкун у справах осiб, визнаних у встановле-

ному порядку безвiсно вiдсутнiми, або у справах, в яких

повинен брати участь спадкоємець померлої чи оголоше-

ної в судовому порядку померлою особи, коли спадщина

ще нiким не прийнята, здiйснює функцiї процесуального

представника зазначених осiб (ст. 111 ЦПК).

4. За своєю правовою сутнiстю судове представництво

являє собою правовiдносини, в силу яких одна особа -

представник - здiйснює в цивiльному судочинствi в ме-

жах наданих йому повноважень процесуальнi дiї вiд iме-

нi та в iнтересах iншої особи.

Метою судового представництва є надання громадянам

i юридичним особам правової допомоги при здiйсненнi

ними захисту в судi своїх суб'єктивних прав та охороню-

ваних законом iнтересiв.

Таким чином, iнститут судового представництва слiд

розглядати як один iз передбачених законом засобiв реа-

лiзацiї права на судовий захист.

iнститут представництва в цивiльному судочинствi має

певнi правовi ознаки.

Судове представництво в цивiльному процесi характе-

ризується тим, що дiї представника провадяться в iнтере-

сах особи, суб'єктивнi права чи охоронюванi законом iн-

тереси якої пiдлягають захисту в судi. Представник, бе-

ручи участь у справi, не набуває для себе будь-яких благ,

пов'язаних iз вирiшенням спору або iнших правових

питань. Усi правовi наслiдки дiй представника поширю-

ються лише на особу, яку вiн представляє.

Представництво здiйснюється вiд iменi того суб'єкта, -

суб'єктивнi права або iнтереси якого пiдлягають судово-

му захисту.

Представника в судi може мати лише визначене зако-

ном коло суб'єктiв. Якщо виходити з буквального змiсту

231

процесуального закону (ст.ст. 98, 112, 113, 117 ЦПК), то

таке право мають лише сторони та третi особи. В юриди-

чнiй лiтературi висловлена думка про необхiднiсть по-

ширювального тлумачення зазначених норм ЦПК. Таке

тлумачення, вважають деякi вченi, дає пiдстави для ви-

сновку, що право мати представника в судi належить всiм

особам, якi беруть участь у справi, тобто всiм суб'єктам,

перелiченим у ст. 98 ЦПК (iПтефан М.Й. Цивiльний

процес: Пiдручник,- К., 1997.- С. 140: Розенберг ЯЛ.

Развитие института гражданского процесуального пред-

ставительства / / Актуальньїе проблеми теории й прак-

тики гражданского процесса.- Л., 1979.- С. 105-107).

Погоджуючись iз необхiднiстю застосування в даному ви-

падку поширювального тлумачення закону, зазначимо, що

воно повинно мати певнi межi, оскiльки абсолютно зрозу-

мiло, що право на представництво не е загальним повно-

важенням усiх суб'єктiв цивiльного процесуального пра-

ва. Ним користуються лише тi суб'єкти, реалiзацiя про-

цесуальних прав та обов'язкiв яких не потребує обов'яз-

кової особистої участi їх володарiв у процесi виконання

ними своїх функцiй. Так, прокурор, органи державного

управлiння та деякi iншi суб'єкти можуть здiйснювати в

судi свої функцiї лише шляхом особистої участi у проце-

сi. На нашу думку, коло суб'єктiв, якi можуть мати пред-

ставника в судi, повинно бути обмежено особами, котрi

мають особисту зацiкавленiсть у розглядi справи, тобто

беруть участь у процесi з метою захисту своїх особистих

суб'єктивних прав та охоронюваних законом iнтересiв.

Отже, вести справи в судi особисто або через представни-

ка мають право особи, якi займають, у процесi визначене

процесуальне становище, а саме: сторони (позивач i вiд-

повiдач), третi особи як тi, щозаявляють самостiйнi вимо-

ги на предмет спору, так i тi, якi таких вимог не заявля-

ють, а також заявники i заiнтересованi особи у справах,

що виникають з адмiнiстративно-правових вiдносин, i спра-

вах окремого провадження.

Судовий представник завжди дiє в межах наданих йому

повноважень, тобто вiн може здiйснювати лише тi дiї, на

якi йому дано вiдповiдне право (законом або довiрителем).

Представництво у судi - це самостiйний iнститут ци-

вiльного процесуального права, а не окремий вид цивiль-

ного представництва.

232

 

 

Правовiдносини, якi виникають у зв'язку з реалiзацi-

єю представницьких функцiй у судi, мають цевну специ-

фiку.

Так, правовiдносини, що складаються мiж представни-

ком i особою, яку вiн представляє (довiрителем), предста-

вником i судом у цивiльному процесi мають рiзний га-

лузевий характер. Правовiдносини мiж представником

i довiрителем є матерiально-правовими, оскiльки базуються

на договорi доручення, адмiнiстративному актi, фактi ро-

динних зв'язкiв i регулюються нормами цивiльного, сi-

мейного права тощо. Правовiдносини мiж представником

i судом у цивiльному процесi регулюються нормами

цивiльного процесуального права i за своєю природою

є процесуально-правовими (ст.ст. 110-116 ЦПК).

Представництво в цивiльному процесi вiдрiзняється вiд

загальноцивiльного представництва виконуваними фун-

кцiями та метою; характером i змiстом правовiдносин,

що складаються мiж його суб'єктами; колом осiб, якi

мають право виступати як представники; пiдставами ви-

никнення i припинення; характером та обсягом нада-

них повноважень тощо.

Метою загальноцивiльного представництва на вiдмiну

вiд процесуальногоО є здiйснення представником вiд iме-

нi довiрителя угод, якi створюють, змiнюють або припи-

няють цивiльнi права та обов'язки останнього (ст. 62 ЦК).

У цивiльних правовiдносинах суб'єктивнi права та обо-

в'язки реалiзуються їх суб'єктом особисто або замiсть

нього дiє представник, який повнiстю замiщає такого су-

б'єкта. Представник у цивiльному процесi може не лише

замiщати сторону, але й дiяти поряд iз нею, тобто особис-

та участь у справi громадянина чи органу управлiння юри-

дичної особи не є перешкодою для використання ними

права мати у цiй справi представника (ст. 110 ЦПК). Об-

сяг повноважень представника в цивiльному правi цiл-

ком залежить вiд волi довiрителя i визначається змiс-

том договору доручення, що регулюється ст. 386 ЦК, Су-

довий представник надiлений самостiйними процесуаль-

ними правами, якi передбаченi процесуальним законо-

давством i на здiйснення яких не потрiбно спецiального

дозволу заiнтересованої особи.

5. Частини 2, 3 коментованої статтi передбачають, що

справи юридичних осiб ведуть у судi їх органи, якi дiють

у процесi в межах наданих їм законом, статутом чи по-

233

ложенням повноважень. Повноваження керiвникiв ор-

ганiзацiй, пiдприємств, установ, котрi виступають як од-

ноособовi органи юридичної особи, стверджуються доку-

ментами, що посвiдчують їх службове становище, i обо-

в'язково повиннi бути представленi до суду, оскiльки є

пiдставою для допуску їх до участi у процесi.

Дiйсно, згiдно з чинним законодавством юридичнi

особи набувають цивiльнi права i приймають обов'язки

через свої органи, якi дiють у межах прав, наданих їм

законом, статутом або положенням (ст. 29 ЦК). Абсо-

лютно очевидно, що набувати цивiльнi процесуальнi права

i виконувати цивiльнi процесуальнi обов'язки юридичнi

особи можуть також через свої органи. Тому невипадко-

во цивiльним законодавством закрiплене правило, згiд-

но з яким справи юридичних осiб ведуть у судi їх органи,

що дiють у межах повноважень, наданих їм законом, ста-

тутом, положенням, або їх представники.

Законодавче формулювання цього правила свiдчить про

те, щооргани юридичних осiб не є судовими представни-

ками, здiйснюванi ними дiї є дiями самої юридичної осо-

би, оскiльки орган юридичної особи i сама Юридична осо-

ба становлять єдиний суб'єкт права.

До юридичних осiб законодавець вiдносить рiзнi дер-

жавнi органiзацiї та установи (ст. 24 ЦК), легалiзованi

в установленому законом порядку полiтичнi i громад-

ськi органiзацiї (ст.ст. 1, 14 Закону України "<Про об'єд-

нання громадян> вiд 16.06.1992 р.), а також приватнi, ко-

лективнi, господарськi, комунальнi та державнi пiдпри-

ємства, заснованi на рiзних формах власностi i їх об'єднан-

ня, господарськi товариства (ст.ст. 2, 3, 6 Закону України

<Про пiдприємства в Українi> вiд 27.03.199i р., ст. 1 За-

кону України <Про господарськi товариства> вiд 19.09.1991

р., ст. 1 Закону України <Про сiльськогосподарську коо-

перацiю> вiд 17.07.1997 р.).

Як правило, юридичнi особи самостiйно визначають

структуру управлiння, встановлюють штати (ст. 14 Зако-

ну <Про пiдприємства в Українi>, ст. 13 Закону <Про об'-

єднання громадян> та iн.).

Органи управлiння юридичної особи можуть бути од-

ноособовими або колегiальними. За чинним законодавст-

вом одноособовим органом юридичної особи виступає її

керiвник - директор, управляючий, голова, (ст. 16 Закону

<Про пiдприємства в Українi>, ст. 16 Закону України <Про

234

 

 

сiльськогосподарську кооперацiю> вiд 17.07.1997 р., ст. 14 i

Закону СРСР вiд <О кооперации в СССР> 26.05.1988 р.   i

Оскiльки юридичнi особи можуть бути заснованi на

рiзних формах власностi, в тому числi i приватнiй, то слiд

звернути увагу на те, що власник може здiйснювати свої

права по управлiнню пiдприємством безпосередньо або

через уповноваженi ним органи. Власник або уповнова-

женi ним органи можуть делегувати цi права радi пiд-

приємства (правлiнню) чи iншому органу, який передба-

чений статутом пiдприємства i представляє iнтереси вла-

сника та трудового колективу(ч. 2, 3 ст. 14 Закону <Про

пiдприємства в Українi>).

Коли власник без уповноваження "будь-яких органiв

безпосередньо здiйснює управлiння пiдприємством, вiн має

право представляти i захищати права та iнтереси цього

пiдприємства, однак за умови, що вiн на законних пiдста-

вах здiйснює керiвництво пiдприємством, тобто виконує

.обов'язки одноособового органу. Цей висновок випливає

з аналiзу ознак юридичної особи, вироблених теорiєю ци-

вiльного права. Однiєю з цих ознак є органiзацiйна єд-

нiсть. Наявнiсть у пiдприємства статусу юридичної осо-

би передбачає, що воно дiє в цивiльних правовiдносинах

як єдине цiле. Ця органiзацiйна єднiсть закрiплюється у

статутi (положеннi), який передбачає мету i завдання пiд-

приємства, його структуру, функцiї i компетенцiю орга-

нiв та iншi умови, необхiднi для його вступу у правовiд-

носини як єдиного самостiйного суб'єкта права (ст. 25

ЦК, ст.ст. 14, 16 Закону України <Про пiдприємства в

Українi>. Органiзацiйну єднiсть цивiлiсти вважають пере-

думовою визнання пiдприємства юридичною особою. При

цьому вона є необхiдною умовою iснування пiдприємства

. як суб'єкта не лише в цивiльному, а й у iнших галузях

права, оскiльки не може бути пiдприємств (органiзацiй)

як суб'єктiв права без достатньо вираженої i закрiпленої

у статутi (положеннi) органiзацiйної єдностi.

Пiдтвердженням цього висновку є також те, що згiдно зi

ст. 107 Закону України <Про власнiсть> вiд 07.02.1991 р.

власник не вiдповiдає за зобов'язаннями створених ним

юридичних осiб, i вони не вiдповiдають за зобов'язання-

ми власника, крiм випадкiв, передбачених законодавчи-

ми актами України.

З урахуванням викладеного можна зробити висновок,

що одноособовий орган юридичної особи (керiвник пiд-

235

приємства, установи, органiзацiї) незалежно вiд того, хто.

виконує цi функцiї - сам власник або найнята (призна-

чена, обрана) власником iнша особа, не є судовим пред-

ставником, тому дiє у процесi без спецiального оформлен-

ня повноважень на пiдставi документiв, якi посвiдчують

його службове становище (ч. З ст. 110 ЦПК).

Проте, якщо юридична особа має лише колегiальний

орган (наприклад, виконавчi функцiї по управлiнню ко-

лективним пiдприємством згiдно зi ст,. 14 Закону <Про

пiдприємства> здiйснює правлiння), то брати участь у про-

цесi вона може виключно через судового представника,

доручивши виконання представницьких повноважень

одному з членiв цього колегiального органу або iншiй

особi.

Це випливає з положень, закрiплених у п. 1 ст. 112 та

п. 1 ч. 1 ст. 113 ЦПК, якi передбачають, що, представника-

ми сторiн i третiх осiб можуть бути члени органiв управ-

лiння, а повноваження представникiв - членiв колегiаль-

них органiв управлiння - повиннi бути ствердженi випис-

кою з протоколу засiдання належного органу управлiння,

який уповноважив вести справу в судi. Якщо колегiаль-

ний орган доручає вести справу в судi не члену цього ор-

гану, а iншiй особi, її повноваження як представника повин-

нi бути оформленi довiренiстю iз дотриманням загальних

вимог, передбачених законом (п. 2, 5 ст. 113, ст. 114 ЦПК).

Вважається, що цi загальнi правила дiють в усiх ви-

падках, крiм тих, коли спецiальним законом, який регу-

лює дiяльнiсть певної юридичної особи, не передбачено

iнше. Так, законом, який регулює дiяльнiсть господар-

ських товариств, установлено, що виконавчим органом

акцiонерного товариства, що здiйснює керiвництво його

дiяльнiстю, є правлiння або iнший орган, передбачений

статутом. Роботою- правлiння акцiонерного товариства

керує голова правлiння, який вправi здiйснювати дiї вiд

iменi товариства без спецiального оформлення повнова-

жень. Таким правом можуть бути вiдповiдно до статуту

надiленi й iншi члени правлiння (ст.ст. 47, 48 Закону

України <Про господарськi товариства> вiд 19.09.1991 р.)

Далi, ст. 62 цього Закону передбачає, що в товариствi з

обмеженою вiдповiдальнiстю створюються колегiальний

виконавчий орган (дирекцiя) i одноособовий орган (ди-

ректор). Колегiальний орган управлiння очолює генера-

льний директор, який вправi без доручення виконувати

236

дiї вiд iменi товариства. Згiдно зi статутом устав таким

правом можуть бути надiленi iншi члени дирекцiї.

Вiдповiдно до п. 10.9, п. 10.10 Статуту колективного

сiльськогосподарського пiдприємства голова пiдприємст-

ва, який одночасно е головою правлiння, здiйснює повсяк-

денне керiвництво дiяльнiстю пiдприємства i представляє

його без довiреностi у вiдносинах з державними органа-

ми, пiдприємствами та органiзацiями (Бюл. законодавства

i юрид. практики України. - 1996.- № 5.- С. 193).

При цьому слiд мати на увазi, що на пiдставi Декрету

Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 17.05.1993 р. № 51-93

<Про особливостi приватизацiї майна в агропромислово-

му комплексi>. Постанови Кабiнету Мiнiстрiв України вiд

19.01.1994 р. .№ 19 <Про особливостi приватизацiї в аг-

ропромисловому комплексi майна, щодеребувае в загаль-

нодержавнiй та комунальнiй власностi> та Положення про

порядок перетворення радгоспiв та iнших державних сiль-

ськогосподарських пiдприємств i органiзацiй у колектив-

нi сiльськогосподарськi пiдприємства, затвердженого на-

казом Мiнсiльгосппроду, Держхарчопрому, Фонду держа-

вного майна Мiнекономiки i Мiнюсту вiд 27.01.1994 р.

№ 27, в колективнi сiльськогосподарськi пiдприємства

у процесi приватизацiї перетворювалися радгоспи всiх на-

прямкiв господарської дiяльностi, iншi державнi сiль-

ськогосподарськi пiдприємства, що знаходяться у загаль-

нодержавнiй та комунальнiй власностi i такi, що нале-

жать до сфери управлiння iнших мiнiстерств i вiдомств

(Бюл. законодавства i юрид. практики України. -

1996.- № 5.- С. 78).

Необхiдно мати на увазi, що Указом Президента Укра-

їни вiд 03.12.1999 р. *Про невiдкладнi заходи щодо при-

скорення реформування агропромислового сектору еконо-

мiки> визначенi перспективнi напрямки реформування

колективних сiльськогосподарських пiдприємств шляхом

забезпечення всiм членам КСП права вiльного виходу

з цих пiдприємств i створення на їх основi приватних

(приватноорендних) пiдприємств, селянських (фермерських)

господарств, господарських товариств, сiльськогосподар-

ських кооперативiв та iнших суб'єктiв господарювання, за-

снованих на приватнiй власностi (Уряд. кур'єр. - 1999,-

М 230- С. 4).

Отже, при застосуваннi норм ЦПК, що регулюють участь

у цивiльному судочинствi представникiв юридичних осiб,

237

слiд ураховувати способи формування та правовi форми

їх iснування, оскiльки вiд цього залежить, хто i на яких

пiдставах буде здiйснювати захист прав юридичних осiб

у судi, чим мають бути ствердженi їх повноваження та як

належить їх оформити.

Стаття 111. Представництво по справах

недiєздатних i обмежено дiєздатних

Права i охоронюванi законом iнтереси недiєздатних

громадян, громадян, якi не мають повної дiєздатностi,

та громадян, визнаних обмежено дiєздатними, захища-

ють у судi їх батьки, усиновителi, опiкуни або пiклува-

льники, якi представляють в суд документи, що посвiд-

чують їх повноваження.

По справi, в якiй повинен брати участь громадянин,

визнаний в установленому порядку безвiсно вiдсутнiм,

як його представник виступає опiкун, призначений для

охорони i управлiння майном безвiсно вiдсутнього.

По справi, в якiй повинен брати участь спадкоємець

особи, померлої або оголошеної в установленому поряд-

ку померлою, якщо спадщина ще нiким не прийнята, як

представник спадкоємця виступає опiкун, призначений

для охорони i управлiння спадковим майном.

У випадках, передбачених в цiй статтi, законнi пред-

ставники можуть доручити ведення справи в судi iншiй

особi, обранiй ними як представник.

1. Стаття 111 ЦПК регламентує участь у процесi за-

конних представникiв, тобто передбачає обов'язкове пред-

ставництво, що здiйснюється в цивiльному судочинствi

стосовно певного кола осiб:

а) недiєздатних громадян;

б) громадян, якi не мають повної дiєздатностi;

. в) громадян, визнаних обмежено дiєздатними.

Це обумовлено тим, що необхiдною пiдставою особис-

тої участi в цивiльному судочинствi є наявнiсть у заiнте-

ресованої особи процесуальної дiєздатностi.

Здатнiсть особисто здiйснювати свої права в судi i до-

ручати ведення справи представниковi належить грома-

дянам, якi досягли повнолiття.

Не можуть брати особистої участi у процесi повнолiт-

нi особи, якi в передбаченому законом порядку визнанi

обмежено дiєздатними чи недiєздатними.

Права та охоронюванi законом iнтереси осiб, недiєзда-

тних за вiком, а також осiб, недiєздатних або обмежено

дiєздатних за медичним критерiєм, захищають у судi їх

законнi представники.

Слiд зауважити, що законодавчi положення про по-

збавлення обмежено дiєздатного громадянина права осо-

бисто брати участь у процесi для захисту своїх прав та

iнтересiв (ч.i ст.111 ЦПК), а також права здiйснювати в

судi представництво по вiдношенню до iнших осiб (п. 2

ст. 116 ЦПК) є недостатньо обгрунтованими i деякою

мiрою суперечливими.

Вiдповiдно до ст. 15 ЦК України обмеження дiєздат-

ностi громадян поширюється лише на розпорядження

ними своїм майном шляхом здiйснення угод, за винят-

ком дрiбних побутових, а також одержування заробiтної

плати, пенсiї або iнших видiв прибуткiв i розпорядження

ними. Таким чином, закон передбачає обмеження виклю-

чно цивiльно-правової дiєздатностi. Обмеженння цивiль-

но-процесуальної дiєздатностi чинним законодавством не

передбачено. Бiльше того, закон надає обмежено дiєздат-

ному громадянину право порушити процес по справi про

скасування обмеження в дiєздатностi (ч. 2 ст. 260 ЦПК),

тобто громадянин, цивiльно-правова дiєздатнiсть якого

обмежена в судовому порядку, цивiльно-процесуальною

дiєздатнiстю володiє в повному обсязi.

Функцiї законних представникiв у судi виконують

батьки, усиновителi, опiкуни або пiклувальники.

Вiдповiдно до загального правила законними предста-

вниками, як i iншими судовими представниками, можуть

бути лише повнолiтнi дiєздатнi громадяни. Винятки сто-

суються тiльки батькiв, якi по вiдношенню до своїх дiтей

не лише у змозi, а й повиннi виконувати функцiї закон-

них представникiв i в тих випадках, коли вони самi є не-

повнолiтнiми (ст. 60 КпШС, ст. 111 ЦПК).

З моменту набуття неповнолiтнiм цивiльної процесу-

альної дiєздатностi, а також з моменту набрання закон-

ної сили рiшення, яким скасоване обмеження дiєздатно-

стi громадянина або його дiєздатнiсть поновлена, функцiї

законного представництва батькiв, усиновителiв, опiкунiв

або пiклувальникiв припиняються. Неповнолiтнi набува-

ють дiєздатнiсть iз моменту досягнення 18 рокiв, а також

у випадку одруження до 18 рокiв у передбачених зако-

239

ном випадках (ст. 11 ЦК). Усунення з процесу законного

представника оформляється мотивованою ухвалою.

2. Опiка встановлюється над неповнолiтнiми, якi не

досягли п'ятнадцяти рокiв, i над громадянами, котрi ви-

знанi судом недiєздатними внаслiдок психiчної хвороби

або недоумства (ст. 131 КпШС). Пiклування встановлю-

ється над неповнолiтнiми вiком вiд п'ятнадцяти до вi-

сiмнадцяти рокiв i над громадянами, визнаними судом

обмежено дiєздатними внаслiдок зловживання спиртни-

ми напоями або наркотичними засобами (ст. 132 КпШС).

Вiдповiдно до ст. 132 КпШС пiклування може бути

встановлене також над особами, якi за станом здоров'я

та у зв'язку з похилим вiком не можуть самостiйно за-

хищати свої права та iнтереси. Такий пiклувальник не

може бути визнаний законним представником, оскiльки

в цьому разi одного факту пiклування недостатньо для

вчинення у судi процесуальних дiй вiд iменi та в iнтере-

сах повнолiтнього дiєздатного громадянина з метою за-

хисту його суб'єктивних прав. Для ведення справи в судi

вiн повинен мати належно оформлене доручення пiдопiч-

ного, що не дає пiдстав для вiднесення його до законних

представникiв, бо є пiдставою виникнення- договiрного

представництва.

Зазначенi питання мають важливе практичне значен-

ня. Наприклад, Д. звернулася до суду з позовом до сiль-

ської ради народних депутатiв та А. в iнтересах своїх

дiтей про визнання недiйсним заповiту, продовження стро-

ку на прийняття спадщини та визнання права власностi

на спадкову частину будинку, посилаючись на те, що двоє

її дiтей, в iнтересах яких заявлено позов, є.iнвалiдами ди-

тинства i тому не могли своєчасно прийняти спадщину

пiсля смертi їх батька, а заповiт складено А. в станi, коли

вона не розумiла значення своїх дiй i не могла керувати

ними. Рiшенням районного суду позов було задоволене.

У касацiйному порядку справа не розглядалася. Про-

тест заступника прокурора областi постановою президiї

обласного суду вiдхилено.

Заступник Генерального прокурора України порушив

у протестi питання про скасування рiшення районного

суду i постанови президiї обласного суду як таких, що не

вiдповiдають вимогам процесуального i матерiального

закону.

240

Судова колегiя в цивiльних справах Верховного Суду

України визнала, що протест пiдлягає задоволенню з та-

ких пiдстав. Д. заявила позов в iнтересах дiтей - iнвалi-

дiв дитинства, якi на час подання позову були вже повно-

лiтнiми. Суд, приймаючи заяву вiд Д., не з'ясував, чи є

рiшення про призначення її опiкуном, тобто, чи мала вона

право заявляти такий позов i дiяти у процесi вiд iменi та

в iнтересах дiтей (Рiшення Верховного Суду України:

Щорiчник.- К" 1997.- С. 75, 76.).

Дiйсно, суд повинен був з'ясувати, чи є Д. опiкуном або

пiклувальником своїх повнолiтнiх дiтей. Проте поряд з

цим суд повинен був установити, чи е цi дiти дiєздатними

особами, бо вiд цього залежить, чим мають стверджувати-

ся повноваження матерi як представника. Якщо повно-

лiтнi дiти Д. в установленому законом порядку були

визнанi недiєздатними, то для участi матерi у процесi

достатньо пiдтвердити факт призначення її опiкуном,

оскiльки в цьому випадку вона буде виступати закон-

ним представником. Коли дiти є дiєздатними, то одного

факту призначення матерi їх пiклувальником вже не-

достатньо для здiйснення представницьких функцiй у

судi. Необхiдно, щоб дiти як особи дiєздатнi доручили

матерi ведення їх справи в судi, видавши вiдповiдну до-

вiренiсть, тобто йдеться вже про iнший вид представни-

цтва - договiрне.

3. Неповнолiтнi вiком вiд п'ятнадцяти до вiсiмнадця-

ти рокiв можуть виступати в судi особисто як сторона

лише у справах, що виникають з угод, якi вони вправi

згiдно з законом укладати самостiйно, та у справах про

вiдшкодування заподiяної шкоди.

Так, вони мають право самостiйно виступати в судi по

спорах, що виникають iз трудових правовiдносин, з угод по

розпорядженню заробiтною платою (заробiтком) або сти-

пендiєю, по спорах, пов'язаних iз здiйсненням авторських

або винахiдницьких прав на свої твори, винаходи, рацiо-

налiзаторськi пропозицiї i промисловi зразки, а та-

кож прав на свої вiдкриття (ст. 13 ЦК).

Притягнення до участi в таких справах батькiв, усино-

вителiв або пiклувальникiв неповнолiтнiх для надання

їм допомоги залежить вiд суду, тобто це питання вiн ви-

рiшує за своїм розсудом з урахуванням конкретних об-

ставин справи i спроможностi неповнолiтнього самостiй-

241

но захистити свої порушенi або оспорюванi права чи

охоронюванi законом iнтереси.

Коли справа виникає з угоди, на укладення якої непов-

нолiтнiм потрiбна згода батькiв, усиновителiв або пiклу-

вальникiв, суд повинен притягти останнiх до участi у спра-

вi для захисту прав та iнтересiв неповнолiтнiх (ст. 101

ЦПК).

Опiкун та пiклувальник не вправi виконувати функ-

цiї законного представника при розглядi в судi справ мiж

пiдопiчним та дружиною (чоловiком) опiкуна або пiклу-

вальника та їх близькими родичами (ст. 146 КпШС).

4. Законним представником громадянина, визнаного

безвiсно вiдсутнiм, виступає опiкун, призначений для охо-

рони й управлiння майном безвiсно вiдсутнього. Закон-

ним представником спадкоємця особи, померлої або ого-

лошеної в установленому порядку померлою, коли спад-

щина ще нiким не прийнята, виступає опiкун, призначе-

ний для охорони й управлiння спадковим майном.

5. Повноваження законного представника на ведення

справи в цивiльному процесi стверджуються певними

документами залежно вiд того, на яких пiдставах здiйс-

нюється представництво:

а) батькiв та усиновителiв - паспортом, свiдоцт-

вом про народження неповнолiтнiх дiтей, рiшенням суду,

що набрало законної сили, про усиновлення;

б) опiкунiв i пiклувальникiв - посвiдчуючим до-

кументом органу опiки i пiклування, яким є рiшення про

встановлення опiки або пiклування, прийняте державною

адмiнiстрацiєю районiв, районiв мiст Києва i Севастополя

(ст.129 КпШС).

У кожному конкретному випадку законнi представни-

ки (батьки, усиновителi, опiкуни або пiклувальники) по-

виннi пред'явити суду вiдповiдний документ, який ствер-

джує його повноваження. Недотримання цих вимог при-

зводить до негативних правових наслiдкiв, судове рiшен-

ня, постановлене з такими порушеннями цивiльного за-

конодавства, має бути скасоване, що пiдтверджується су-

довою практикою.

Так, В. пред'явив позов до А. про розiрвання шлюбу

i подiл майна. Районний суд постановив рiшення про за-

доволення позову. В касацiйному порядку справа не роз-

глядалася. Протест Голови Верховного Суду України про

скасування рiшення був задоволений з таких пiдстав.

242         -

 

 

Постановлюючи зазначене рiшення, суд виходив з того,

що вiдповiдачка визнана недiєздатною, "й iнтереси пред-

ставляє батько, який позов про подiл майна визнав. Проте

з цим погодитися не можна. В силу ст. 111 ЦПК права

та охоронюванi законом iнтереси недiєздатних громадян

i осiб, якi не мають повної дiєздатностi, захищають їх ба-

тьки, усиновителi, опiкуни або пiклувальники, якi пред-

ставляють суду документи, що посвiдчують їх повноважен-

ня. З матерiалiв справи зрозумiло, що вiдповiдачки в судо-

вому засiданнi не було, у справi брав участь її батько, хоча

не мав на це повноважень, оскiльки його не було призна-

чено опiкуном А. в установленому законом порядку ор-,

ганами опiки i пiклування. Отже, вiн не мiг представляти

її iнтереси (Бюл. законодавства i юрид. практики Укра-

їни.- 1995- № 3.- С. 288).

Законнi представники мають право виконувати всi тi

процесуальнi дiї, якi могли б здiйснювати особи, яких вони

представляють, коли б мали цивiльну процесуальну дiє-

здатнiсть. Вони можуть без окремих на то повноважень

здiйснювати процесуальнi дi'ї, пов'язанi з розпоряджен-

ням предметом спору, за винятком окремих випадкiв,

передбачених законом (ст. 145 КпШС).

Особливiстю законного представництва є те, що закон-

нi представники можуть доручити ведення справи в судi

iншiй особi, яку вони обрали як представника, причому

остання буде дiяти вже як договiрний представник.

Зумовлено це тим, що метою судового представництва

є надання квалiфiкованої правової допомоги по захисту

суб'єктивних прав i охоронюваних законом iнтересiв. За-

конний представник для здiйснення своїх функцiй у судi

може використовувати всi передбаченi законом правовi

засоби. Цей висновок випливає з контексту ст. 111 ЦПК,

оскiльки згiдно iз закрiпленими в нiй положеннями за-

конному представнику не потрiбне спецiальне оформлен-

ня повноважень на здiйснення будь-яких дiй вiд iменi

того, кого вiн представляє, якщо вони сприяють захисту.

прав та iнтересiв останнього. Проте таку допомогу може

реально надати далеко не кожна особа, на яку закон по-

кладає вiдповiднi обов'язки. Для забезпечення можливостi

реального виконання такими особами представницьких

функцiй у цивiльному судочинствi закон дає їм право

доручити ведення справи в судi в iнтересах того, кого вiн

представляє, iншiй особi, яка спроможна надати дiйсно"

-                                    243

квалiфiковану юридичну допомогу. Реалiзацiя цього права

повинна здiйснюватися законним представником на за-

гальних засадах, передбачених законом, тобто шляхом

укладення вiд iменi особи, яку вiн повинен представляти

в судi, договору доручення (ст. 386 ЦК), на пiдставi якого

i буде дiяти в судi особа, котрiй законний представник

доручив ведення справи.

У процесуальнiй лiтературi така правова ситуацiя одер-

жала назву <подвiйного представництва>. Вченi зазна-

чають, що можливiсть -<подвiйного представництва> не

знайшла прямого закрiплення в законi, але в юридичнiй

лiтературi i судовiй практицi питання про його допусти-

мiсть у цивiльному судочинствi нiяких сумнiвiв не ви-

кликає. Цей висновок робиться виключно з поширюва-

льного тлумачення ч. 4 ст. 111 ЦПК. Вченi вважають, що

реалiзацiя законним представником права доручати ве-

дення справи iншiй особi, не позбавляє його права брати

участь у процесi поряд з обраним ним представником.

Крiм того, звертається увага на те, що з метою посилення

гарантiй прав громадян на судовий захист виникає необ-

хiднiсть внести у процесуальне законодавство вiдповiднi

доповнення, що передбачають одночасну участь у справi

двох представникiв рiзних видiв (Шерстюк В.М. Отли-

чие судебного представительства от других правових

институтов / / Вопросьi развития теории гражданско-

го процесуального права,- М..1981.- С. 41).

Стаття 112. Особи, якi можуть бути

представниками

Представниками сторiн i третiх осiб у судi можуть

бути:

1) члени органiв управлiння, працiвники державних

пiдприємств, установ, органiзацiй, колгоспiв, iнших ко-

оперативних органiзацiй, їх об'єднань, iнших громадсь-

ких органiзацiй - в справах цих пiдприємств, установ

i органiзацiй;

2) уповноваженi професiйних спiлок - у справах ро-

бiтникiв, службовцiв, членiв колгоспу, а також iнших

осiб, захист прав i iнтересiв яких здiйснюється профе-

сiйними спiлками;

3) уповноваженi органiзацiй, яким їх статутом чи по-

ложенням надано право представляти iнтереси членiв

цих органiзацiй, - у справах членiв цих органiзацiй;

244

4) адвокати;

5) один iз спiвучасникiв за дорученням iнших спiв-

учасникiв (стаття 104 цього Кодексу);

6) iншi особи, допущенi судом, який розглядає спра-

ву, до представництва в данiй справi.

(Стаття 112 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81)

1. Представництво широко застосовується в судовiй

практицi i може здiйснюватися особами, склад яких ви-

значений чинним цивiльним процесуальним законодав-

ством. Отже, надане законом право вести справи через

представника не означає, що представником може бути

будь-яка особа. Участь у процесi особи як представника

можлива лише пiсля задоволення судом вiдповiдного

подання. Суд керується при цьому передбаченим зако-

ном перелiком осiб, якi можуть бути представниками.

Представництво перелiчених законом суб'єктiв мож-

ливе лише при наявностi волевиявлення на це як з боку

особи, права та iнтереси якої пiдлягають захисту в судi,

так i представника, тобто в коментованiй статтi чiтко ви-

значене коло осiб, якi можуть здiйснювати функцiї дого-

вiрних представникiв у цивiльному судочинствi.

2. Найбiльш поширеною формою добровiльного пред-

ставництва в судовiй практицi є представництво, що здiй-

снюється адвокатами. Дiяльнiсть адвокатури в Українi

регулюється Законом України <Про адвокатуру> вiд

19.12.1992 р. та iншими законодавчими актами, устава-

ми адвокатських об'єднань.

Адвокатура - добровiльне професiйне громадське

об'єднання, покликане згiдно з Конституцiєю України

сприяти захисту прав та свобод i представляти законнi

iнтереси громадян України, iноземних громадян, осiб без

громадянства, юридичних осiб, надавати їм iншу юридич-

ну допомогу (ст. 1 Закону України <Про адвокатуру> вiд

19.12.1992р.).

Як договiрнi представники можуть брати участь у про-

цесi члени колегiальних органiв управлiння юридичних

осiб. Це передбачене законом право має надто важливе

значення в тих випадках, коли юридична особа не має

одноособового органу управлiння (див. комент. до ст. 110

ЦПК).

Договiрним представником юридичної особи може

бути в цивiльному судочинствi будь-який штатний пра-

245

цiвник. Як правило, функцiї представника в судi довiря-

ють працiвникам, професiйнi знання i досвiд яких дозво-

ляють ефективно здiйснювати захист прав та iнтересiв

юридичної особи. У судовiй практицi частiше представ-

ницькi функцiї в iнтересах юридичних осiб виконують

юрисконсульти.

Суд також може за поданням громадянина допустити

до участi у процесi як договiрного представника будь-яку

особу (родича або стороннього, володiючого спецiальними

(фаховими) знаннями), здатну надати допомогу у захистi

прав та iнтересiв, якщо це не суперечить чинному законо-

давству.

Крiм того, закон дозволяє доручити ведення справи од-

ному iз спiвучасникiв, оскiльки їх iнтереси у процесi не

суперечать один одному. Покладення на одного iз спiв-

учасникiв обов'язку представляти iнтереси декiлькох або

всiх спiвучасникiв може бути пов'язане з бiльшою iн-

формованiстю останнього, у зв'язку з неможливiстю осо-

бистої участi у процесi iнших спiвучасникiв або за будь-

якими iншими мiркуваннями.

3. Участь у процесi уповноважених професiйних спi-

лок та iнших громадських органiзацiй як судових пред-

ставникiв необхiдно вiдрiзняти вiд iншого можливого виду

їх участi у процесi, коли зазначенi суб'єкти дiють не вiд

iменi та в iнтересах особи за її дорученням, а порушують

цивiльну справу вiд свого iменi на захист прав та охоро-

нюваних законом iнтересiв iнших осiб у випадках прямо

передбачених законом (див. комент. до ст. 121 ЦПК).

Представництво профспiлок та iнших громадських

органiзацiй слiд також вiдмежувати вiд iнституту участi

в цивiльному судочинствi громадських органiзацiй i тру-

дових колективiв з метою викладення суду думки органi-

зацiї або колективу з приводу справи, яка розглядається

судом (див. комент. до ст. 161 ЦПК).

Спкiття 113. Документи, що стверджують

повноваження представникiв

Повноваження представникiв сторiн i третiх осiб на

ведення справи в судi повиннi бути ствердженi такими

документами:

1) членiв колегiальних органiв управлiння колгоспа-

ми, iншими кооперативними органiзацiями, їх об'єднан-

нями, iншими громадськими органiзацiями - витягом

24Є

 

 

з протоколу засiдання належного органу управлiння, що

уповноважив вести справу в судi;

2) представникiв пiдприємств, установ, органiзацiй-

довiренiстю вiд iменi пiдприємства, установи, органiза-

цiї;

3) уповноважених профспiлок - довiренiстю вiдпо-

вiдного профспiлкового органу;

4) адвокатiв - ордером, виданим юридичною консу-

льтацiєю;

5) iнших осiб - довiренiстю чи усною заявою довiри-

теля з занесенням її до протоколу судового засiдання.

Оригiнали документiв, зазначенi у цiй статтi, або копiї

з них приєднуються судом до справи.

(Стаття 113 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81)

1. Здiйснення функцiй судових представникiв у цивi-

льному судочинствi можливе за умови наявностi вiдповi-

дних повноважень, належним чином стверджених та

оформлених.

Представник не повинен допускатися до участi у про-

цесi за вiдсутностi необхiдних документiв, що стверджу-

ють його повноваження, або якщо вони належним чи-

ном не оформленi.

Вiдсутнiсть належним чином оформлених повнова-

жень судового представника позбавляє його процесуальнi

дiї юридичної сили, тобто вони не мають нiяких право-

вих наслiдкiв. Участь у процесi представника особи, кот-

ра не має належним чином оформлених представниць-

ких повноважень, є пiдставою для скасування постанов-

леного судом рiшення по справi.

Так, М. пред'явила позов до Севастопольської мiської

державної адмiнiстрацiї про надання жилого примiщен-

ня, посилаючись на ст. 54 Закону України <Про власнiсть>

вiд 07.02.1991 р. Рiшенням районного суду в задоволеннi

позову було вiдмовлено. Ухвалою судової колегiї у цивi-

льних справах Севастопольського мiського суду рiшення

скасовано i справу направлено на новий розгляд. Поста-

новою президiї цього ж суду ухвалу судової колегiї у

цивiльних справах скасовано i залишено в силi рiшення

суду першої iнстанцi. Заступник Голови Верховного Суду

України порушив у протестi питання про скасування за-

значеної постанови президiї i залишення без змiн ухвали

247

судової колегiї у цивiльних справах Севастопольського

мiського суду. Судова колегiя в цивiльних справах Вер-

ховного Суду України протест задовольнила, частково пiд-

ставою стало те, що всупереч вимогам ст. 113 ЦПК суд не

перевiрив належним чином повноважень представника

вiдповiдача, а також не з'ясував, кого вiн дiйсно представ-

ляв. Зокрема, з матерiалiв справи зрозумiло, що вiдзив на

позов подавала не Севастопольська мiська державна ад-

мiнiстрацiя, а управлiння облiку i розподiлу жилої площi

(Вiсн. Верхов. Суду України.- 2000.- № 2.- С. 5, 6).

2. Закон чiтко визначає ряд документiв, якi можуть

стверджувати повноваження того чи iншого представни-

ка, який дiє у процесi на договiрнiй основi, тобто при на-

явностi волевиявлення самого представника та особи, права

та охоронюванi законом iнтереси якої пiдлягають захис-

ту в судi.

Як правило, повноваження представника у процесi, який

дiє на зазначених пiдставах, стверджуються довiренiстю.

Представництво працiвникiв пiдприємств, установ, орга-

нiзацiй стверджується довiренiстю, яка видається вiд iме-

нi вiдповiдної юридичної особи.

Представницькi повноваження окремих громадян або

одного iз спiвучасникiв за дорученням iнших спiвучас-

никiв також стверджуються довiренiстю, виданою вiд iменi

особи, права та iнтереси якої пiдлягають захисту в судi.

Це правило повинно поширюватись i на адвокатiв, ви-

конуючих представницькi функцiї у цивiльному судочин-

ствi. Вимога цивiльного процесуального законодавства

стосовно обов'язковостi ствердження представницьких

повноважень адвоката ордером юридичної консультацiї

не вiдповiдає чинному законодавству. Вiдповiдно до За-

кону України <Про адвокатуру> вiд 19.12.1992 р. адво-

катом може бути громадянин України, який має вищу

юридичну освiту, стаж роботи за спецiальнiстю юриста

або помiчника адвоката не менше двох рокiв, склав ква-

лiфiкацiйнi iспити, одержав свiдоцтво про право на за-

няття адвокатською дiяльнiстю i прийняв Присягу адво-

ката України. Адвокатську дiяльнiсть вiн може здiйсню-

вати iндивiдуально, вiдкрити своє адвокатське бюро, а та-

кож об'єднуватися з iншими адвокатами у колегiї, адво-

катськi фiрми, контори та iншi адвокатськi об'єднання.

При здiйсненнi професiйної дiяльностi адвокат має пра-

во представляти i захищати права та iнтереси громадян

248

 

 

i юридичних осiб за їх дорученням (ст.ст. 1, 4, 6 Закону),

тобто його повноваження як судового представника по-

виннi пiдтверджуватися довiренiстю.

Оформлення повноважень представникiв профспiлок

має певнi особливостi. Вони стверджуються довiренiстю.

вiдповiдного профспiлкового органу. Вважається, що крiм

цього уповноваженому профспiлок необхiдно мати довi-

ренiсть вiд особи, яку вiн представляє, хоча закон цього

не передбачає (див. комент. до ст. 110 ЦПК).

У випадках, коли представницькi функцiї в судi вико-

нують члени колегiальних органiв управлiння юридич-

ної особи, їх повноваження стверджуються витягом iз

протоколу засiдання належного органу, що уповноважив

вести справу в судi. Це положення слiд розглядати як

виняток iз закрiпленого законом загального правила офор-

млення повноважень договiрного представника в судi.

3. Закон передбачає ще один спосiб пiдтвердження

повноважень представника - шляхом усної заяви довi-

рителя iз занесенням її до протоколу судового засiдан-

ня. Це правило стосується обмеженого кола суб'єктiв, якi

виконують представницькi функцiї у цивiльному судо-

чинствi. Використовувати такий спосiб ствердження пред-

ставницьких повноважень у судi мають право лише окре-

мi громадяни та спiвучасники i лише тодi, коли поряд iз

представником у процесi особисто бере участь i сама осо-

ба, яку вiн представляє.

4. У випадках участi у процесi представника суд обо-

в'язково додає до справи оригiнали або копiї документiв,

якi стверджують його повноваження. Додання копiї мо-

жливе тодi, коли довiренiсть є постiйною. Це правило за-

безпечує можливiсть установити в необхiдних випадках

факт участi у справi представника i перевiрити обсяг його

повноважень.

Стаття 114. Оформлення довiреностi на ведення

справи в судi

Довiреностi вiд iменi державних пiдприємств, уста-

нов, органiзацiй видаються за пiдписом керiвника або

iншої уповноваженої ним службової особи i з прикла-

денням печатки пiдприємства, установи, органiзацiї.

Довiреностi вiд iменi колгоспiв, iнших кооператив-

них органiзацiй, їх об'єднань, iнших громадських орга-

нiзацiй видаються за пiдписом службових осiб, упов-

249

 

 

поважених статутом (положенням), i з печаткою колго-

спу, органiзацiї.

Письмовi довiреностi громадян посвiдчуються нота-

рiально.

Громадяни можуть також посвiдчити довiренiсть на

ведення справи в судi на пiдприємствi, в установi, орга-

нiзацiї, де вони працюють, або в управлiннi будинка-

ми, де вони проживають; вiйськовослужбовцi - у вiд-

повiднiй вiйськовiй частинi; особи, якi проживають у

населених пунктах, де немає державних нотарiальних

контор, - у виконавчому комiтетi мiської, селищної,

сiльської Ради народних депутатiв; особи, якi перебува-

ють на лiкуваннi, - у вiдповiдному лiкувальному за-

кладi.

Довiреностi осiб, якi перебувають у мiсцях позбав-

лення волi, можуть бути посвiдченi начальниками мiсць

позбавлення волi.

(Стаття 114 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81)                                  '

1. Документи, що стверджують повноваження предста-

вника, набувають юридичної сили за умови належного їх

оформлення. Повноваження договiрних представникiв за

загальним правилом оформлюються довiренiстю.

Довiренiсть вiд iменi юридичної особи (державних уста-

нов та органiзацiй, громадських i кооперативних органi-

зацiй та їх об'єднань, державних, приватних, колектив-

них, господарських, комунальних пiдприємств i їх об'єд-

нань) вважається належним чином оформленою, коли

вона видана за пiдписом керiвника чи iншої уповнова-

женої ним особи або за пiдписом службових осiб, упов-

новажених статутом (положенням), i скрiплена печаткою

вiдповiдного пiдприємства, установи, органiзацiї або їх

об'єднання.

Довiренiсть вiд iменi громадян, як правило, повинна бути

посвiдчена нотарiально. Нотарiальне посвiдчення довiре-

ностi за законом вправi здiйснювати державнi нотарiуси,

приватнi нотарiуси, службовi особи виконавчих комiтетiв

сiльських, селищних, мiських рад народних депутатiв, (якщо

в населеному пунктi немає нотарiусiв), а також консуль-

ськi установи України (ст. ст. 35 - 38 Закону України

<Про нотарiат> вiд 01.01.1994 р.).

250

При посвiдченнi довiреностi перевiряється, чи вiдпо-

вiдає її змiст вимогам закону i дiйсним намiрам сторiн.

У довiреностi повинно бути вказане мiсце i дата її скла-

дання (пiдпису), прiзвище, iм'я, по батьковi (повна назва

юридичної особи) i мiсце проживання (мiсце перебуван-

ня юридичної особи) представника та особи, яку пред-

ставляють. У довiреностi на iм'я адвоката фiксується його

статус i членство в адвокатському об'єднаннi, якщо ад-

вокат є його членом. Вважається недiйсною довiренiсть,

в якiй не зазначена дата її посвiдчення.

До нотарiально посвiдчених прирiвнюються довiрено-

стi, посвiдченi службовими особами, яких закон надiлив

таким правом. Юридичними пiдставами для цього є пе-

редбаченi чинним законодавством рiзнi за характером

об'єктивнi обставини, що свiдчать про неможливiсть здiй-

снити нотарiальне посвiдчення довiреностi з поважних

або iнших причин, якi не залежать вiд волi та бажання

громадянина. Так, до нотарiально посвiдчених закон вiд-

носить довiреностi вiйськовослужбовцiв та iнших осiб, якi

перебувають на лiкуваннi в госпiталях, санаторiях та iн-

ших вiйськово-лiкувальних закладах, посвiдченi началь-

никами, їх заступниками по медичнiй частинi, старшими

черговими лiкарями цих госпiталiв, санаторiїв та iнших

вiйськово-лiкувальних закладiв, а також довiреностi осiб,

якi перебувають у мiсцях позбавлення волi, посвiдченi

начальниками цих мiсць (ч. 1 ст. 40 Закону України <Про

нотарiат>, ч. 4 ст. 114 ЦПК).

Громадяни можуть також посвiдчити довiренiсть на

ведення справи в судi на пiдприємствi, в установi, органi-

зацiї, де вони працюють, або в житлово-експлуатацiйнiй

органiзацiї за мiсцем проживання (ч. 4 ст. 114 ЦПК, ч. З

ст. 65 ЦК); вiйськовослужбовцi можуть посвiдчити довi-

ренiсть у вiдповiдних вiйськових частинах, об'єднаннях,

установах, вiйськово-навчальних закладах (ч. 1 ст. 40

Закону <Про нотарiат>, ч. 2 ст. 114 ЦПК).

2. Довiреностi можуть бути постiйними i разовими.

Постiйною довiренiстю посвiдчуються повноваження пред-

ставника здiйснювати процесуальнi дiї в усiх справах

особи, яку вiн представляє. Такими довiреностями, як

правило, посвiдчуються повноваження юрисконсультiв.

Разова довiренiсть дається для участi представника в судi

в однiй конкретнiй справi.

251

3. Довiренiсть, посвiдчена державним нотарiусом або

виконкомом мiської ради, оплачується державним ми-

том у розмiрах, установлених чинним законодавством

(Ст. 19 Закону України <Про нотарiат>; Декрет Кабi-

нету Мiнiстрiв України <Про державне мито> вiд

21.01.1993 р. II Вiдом. Верхов. Ради України.- 1993.-

№ 26.- Ст. 281).

Посвiдчення довiреностi приватним нотарiусом опла-

чується в розмiрi, який визначається за домовленiстю

мiж нотарiусом i громадянином, але вiн не може бути

нижче, нiж розмiр ставок державного мита (ст. 31 Зако-

ну України <Про нотарiат>. Указ Президента України

<Про упорядкування стягнення плати за здiйснення

нотарiальних дiй> вiд 10.07.1998 р. / / Уряд. кур'єр.-

1998.- 16 лип.- С. 3).

Стаття 115. Повноваження представника в судi

Повноваження на ведення справи в судi дає предста- ,

вниковi право на вчинення вiд iменi особи, яку вiн пред-

ставляє, всiх процесуальних дiй, крiм передачi справи

в товариський чи третейський суд, повної або часткової

вiдмови вiд позовних вимог, визнання позову, змiни

предмета позову, укладення мирової угоди, передачi по-

вноважень iншiй особi (передоручення), оскарження рi-

шення суду, подачi виконавчого листа до стягнення,

одержання присудженого майна або грошей. Повнова-

ження представника на вчинення кожної iз зазначених

в цiй статтi дiй повиннi бути спецiально обумовленi у

виданiй йому довiреностi.

1. Представник, який прийняв доручення на ведення

справи в судi, за умови належним чином оформлених

повноважень стає самостiйним учасником цивiльного

процесу i набуває певних процесуальних прав, якими окрес-

люється обсяг його повноважень.

Повноваження представникiв подiляються на загаль-

нi та спецiальнi. До загальних вiдносять тi, якими судовi

представники володiють як особи, що беруть участь у спра-

вi. Це право знайомитися з матерiалами справи, робити

з них витяги, одержувати копiї рiшень, ухвал, постанов та

iнших документiв, що є у справi, брати участь у судових

засiданнях, подавати докази, брати участь у їх дослiджен-

нi, заявляти клопотання та вiдводи, давати уснi i письмо-

252       -

ЯiiПiiiШ'iiДШШi "1

вi пояснення суду, подавати свої доводи, мiркування та за-

перечення, а також iншi процесуальнi права (ст. 99 ЦПК).

Обсяг загальних повноважень представника закон окрес-

лює тими процесуальними правами, без використання яких

вiн не може здiйснювати представницьких функцiй.

Спецiальнi повноваження пов'язанi з виконанням дiй,

спрямованих на розпорядження предметом спору та роз-

виток процесу. Отже, до спецiальних повноважень нале-

жать такi: право передачi справи до товариського чи тре-

тейського суду, повної або часткової вiдмови вiд позов-

них вимог, визнання позову, змiни предмета або пiдстав

позову, укладення мирової угоди, передачi повноважень

iншiй особi (передоручення), оскарження рiшення суду,

подачi виконавчого листа до стягнення, одержання при-

судженого майна або грошей (ст. 115 ЦПК). Право на

здiйснення спецiальних повноважень договiрним пред-

ставником повинно бути спецiально обумовлене у вида-

нiй йому довiреностi, а обсяг цих повноважень цiлком

залежить вiд волевиявлення довiрителя.

Зазначене правило встановлено законом з метою по-

силення гарантiї судового захисту прав та iнтересiв гро-

мадян i юридичних осiб.

У випадках, передбачених законом, повноваження роз-

порядчого характеру можуть бути наданi представнику

також шляхом усної заяви довiрителя в судовому засi-

даннi (пп. 5, 6 ст. 112 ЦПК, п. 5 ст. 113 ЦПК).

Дане правило не поширюється на законних представ-

никiв, якi мають право здiйснювати вiд iменi того, кого

вони представляють, усi процесуальнi дiї, в тому числi i

пов'язанi з розпорядженням предметом спору, без спецi-

альних на те повноважень, тобто вони можуть здiйснюва-

ти в судi всi тi процесуальнi дiї, якi могли б виконувати

самi особи, котрих представляють, при наявностi у них у

повному обсязi цивiльної процесуальної дiєздатностi та

при умовi безпосередньої участi у процесi.

2. У цивiльному процесi представник повинен дiяти

виключно в межах, наданих йому повноважень. Контроль

за дотриманням'цiєї вимоги здiйснює суд (суддя), який

зобов'язаний встановити, чи дiє представник у межах на-

даних йому повноважень, чи не суперечать його дiї зако-

ну, чи не порушують вони чиї-небудь права i охоронюванi

законом iнтереси. Коли судовий представник виходить

за межi наданих йому повноважень, його дiї не спричи-

253

няють для особи, яку вiн представляє, нiяких правових

наслiдкiв.

"

Стаття 116. Особи, якi не можуть бути

представниками в судi

Не можуть бути представниками в судi:

1) особи, якi не досягли повнолiття;

2) особи, над якими встановлено опiку, пiклування;

3) адвокати, якi прийняли доручення про подання

юридичної допомоги з порушенням правил, встановле-

них законодавством України про адвокатуру, а також

особи, виключенi з колегiї адвокатiв, у випадку, зазна-

ченому в пунктi 6 статтi 112 цього Кодексу.

Суддi, слiдчi i прокурори не можуть бути представни-

ками в судi, крiм випадкiв, коли вони дiють як батьки,

опiкуни, пiклувальники або як представники вiдповiдно-

го суду чи органу прокуратури, що є стороною в справi.

(Стаття 116 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

Л° 1461-10 вiд 23.01.81; Законом № 2857-12 вiд 15.12.92)

/

1. Коментована стаття встановлює коло осiб, якi не

можуть виконувати функцiї судових представникiв.

Представником у судi може бути тiльки правосуб'ект-

на особа. При цьому слiд мати на увазi, що процесуальна

правосуб'єктнiсть - це специфiчна ознака суб'єктiв цивi-

льного процесуального права, яка дозволяє їм бути носiя-

ми прав та обов'язкiв, вступати в цивiльнi процесуальнi

правовiдносини. Змiст процесуальної правосуб'єктностi

складається з двох елементiв: по-перше, можливостi мати

права i нести обов'язки (правоздатнiсть); по-друге - спро-

можностi до самостiйного здiйснення прав i обов'язкiв (дiє-

здатнiсть). Слiд пiдкреслити, що крiм сторiн та третiх осiб,

для суб'єктiв цивiльного процесуального права, в тому чи-

слi й судових представникiв, у складi правосуб'єктностi

процесуальна правоздатнiсть невiд'ємна вiд процесуальної

дiєздатностi. Вона має особливий характер, тобто у кожно-

го суб'єкта цивiльного процесуального права процесуаль-

на правосуб'єктнiсть специфiчна, що стосується i судових

представникiв. Це означає, що представниками в цивiль-

ному процесi можуть бути лише громадяни, якi досягли

повнолiття, при умовi належного офйрмлення повноважень

та при вiдсутностi передбачених законом перешкод для

виконання ними функцiй судового представника.

254        .

 

 

2. Неспроможнiсть виконувати функцiї судового пред-

ставника може носити абсолютний або вiдносний харак-

тер.

Абсолютно неспроможнi виконувати функцiї судового

представника, нi законного, нi договiрного, особи, якi не

мають повної цивiльно-процесуальної дiєздатностi, неза-

лежно вiд пiдстав її вiдсутностi. Коло таких осiб визна-

чено законом. До них належать: а) особи, якi не досягли

повнолiття, тобто недiєздатнi за вiковим критерiєм; б)

особи, якi в судовому порядку визнанi недiєздатними вна-

слiдок психiчної хвороби або недоумства, тобто недiєзда-

тнi за медичним критерiєм, у зв'язку з чим над ними

встановлено опiку; в) особи, якi в передбаченому законом

порядку визнанi обмежено дiєздатними за медичним кри-

терiєм, на пiдставi чого над ним встановлено пiклування.

Винятки стосуються лише неповнолiтнiх батькiв, якi

можуть виконувати функцiї законних представникiв, якщо

права та охоронюванi законом iнтереси їх дiтей потребу-

ють захисту (ст. 60 КпШС, ст. 111 ЦПК).

Не можуть також бути представниками в судi повно-

лiтнi дiєздатнi особи, над якими встановлено пiклування

в зв'язку з тим, що вони за станом здоров'я не можуть

самостiйно захищати свої права i виконувати обов'язки.

Вiдносно неспроможнi виконувати функцiї судового

представника такi суб'єкти: а) адвокати, якi прийняли

доручення про надання юридичної допомоги з порушен-'

ням правил, установлених законодавством України про

адвокатуру, а також особи, виключенi з колегiї адвока-

тiв та особи, вiдносно яких зупинена дiя свiдоцтва про

право на заняття адвокатською дiяльнiстю або воно ану-

льовано (ст. 16 Закону України <Про адвокатуру> вiд

19.12.1992 р.); б) суддi, слiдчi i прокурори.

3. Адвокат не має права прийняти доручення про на-

дання юридичної допомоги у випадках, коли вiн у данiй

справi надає або ранiше надавав юридичну допомогу осо-

бам, iнтереси яких суперечать iнтересам особи, яка звер-

нулась iз проханням про ведення справи, або якщо вiн

брав участь у справi як слiдчий, особа, що провадила дiз-

нання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар

судового засiдання, експерт, спецiалiст, представник по-

терпiлого, цивiльний позивач, цивiльний вiдповiдач, свi-

док, перекладач, понятий, а також якщо в розслiдуваннi

або розглядi справи бере участь посадова особа, з якою

255

адвокат перебуває в родинних стосунках (ст. 7 Закону

<>Про адвокатуру>).

Усi вказанi суб'єкти можуть виконувати функцiї за-

конних представникiв, тобто здiйснювати представництво

вiдносно своїх неповнолiтнiх дiтей або усиновлених, а та-

кож в iнтересах осiб, що перебувають пiд їх опiкою чи пiк-

луванням. -

Суддi, слiдчi та прокурори можуть бути представника-

ми вiдповiдного суду чи органу прокуратури, що є сторо-

ною в справi, яка розглядається в судi.

Особи, вiдносно яких зупинена дiя свiдоцтва про право

на заняття адвокатською дiяльнiстю, (або воно анульова-

но), також можуть бути представниками тих органiзацiй,

де вони працюють (наприклад, юрисконсультом), предста-

вниками спiвучасникiв по справi, якщо самi вони є сторо-

ною (спiвпозивачем або спiввiдповiдачем).

Стаття 117. Вiдповiдальнiсть представникiв за

несумлiнне ведення справи

Представники сторiн та третiх осiб, що є службови-

ми особами, а також члени колегiї адвокатiв за несум-

лiнне веденая справи вiдповiдають у дисциплiнарному

порядку або в порядку громадського впливу.

1. Судовi представники у цивiльному процесi зобо-

в'язанi сумлiнно користуватися належними їм правами

i виконувати вiдповiднi обов'язки. Вони повиннi здiйс-

нювати процесуальнi дiї тiльки в iнтересах i на користь

особи, яку вони представляють у судi.

За несумлiнне ведення справи посадовi особи Пiдпри-

ємств, установ, органiзацiй, а також адвокати, якi викону-

ють функцiю судового представника в цивiльному судо-

чинствi, несуть дисциплiнарну або громадську вiдповiда-

льнiсть.

2. Згiдно зi ст. 16 Закону України <Про адвокатуру>

вiд 19.12.1992 р. рiшенням дисциплiнарної палати ква-

лiфiкацiйно-дисциплiнарної комiсiї до адвоката можуть

бути застосованi такi дисциплiнарнi стягнення: адмiнiст-

ративне попередження; зупинення дiї свiдоцтва про пра-

во на заняття адвокатською дiяльнiстю на строк до одно^

го року; анулювання Свiдоцтва про право на заняття ад-

вокатською дiяльнiстю.

256        -

3. У випадку несумлiнного ведення справи представ-

ником суд може надiслати вiдповiдним органiзацiям, уста-

новам, пiдприємствам окрему ухвалу для прийняття не-

обхiдних заходiв.

Якщо при розглядi справи суд виявить у дiях предста-

вника ознаки злочину, вiн повiдомляє про це прокурора

або сам порушує кримiнальну справу.

Згiдно зi ст. 94 КПК України пiдставою для порушен-

ня кримiнальної справи є, зокрема, безпосереднє виявлен-

ня судом при розглядi кримiнальної або цивiльної спра-

ви ознак злочину. Пiдставами для порушення кримiна-

льної справи є достатнi данi, що вказують на наявнiсть

ознак злочину, тобто данi, якi свiдчать про наявнiсть пев-

ної кримiнально-наказуємої дiї або бездiяльностi. Цi данi

повиннi бути вiрогiдними, а не припущенням про зло-

чиннi дiї або бездiяльнiсть.

Глава 13

ПОВНОВАЖЕННЯ ПРОКУРОРА В ПРОЦЕСi

(Назва глави 13 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законом

№ 2857-12 вiд 15.12.92)

Стаття 118. Право прокурора звернутися до суду

з заявою на захист прав i законних

iнтересiв громадян та державних

iнтересiв

Прокурор має право звернутися до суду з заявою на

захист прав i законних iнтересiв громадян та держав-

них iнтересiв.

(Стаття 118 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81; Законом № 2857-12 вiд 15.12.92)

1. Звертаючись до суду з заявою на захист прав i за-

конних iнтересiв громадян та державних iнтересiв, про-

курор реалiзує конституцiйну функцiю представництва

iнтересiв громадян або держави в судi (див. комент. до

ст. 13 ЦПК).

Прокурор вправi звернутися до суду з заявою на за-

хист прав i охоронюваних законом iнтересiв громадян,

якщо вони за станом здоров'я або з iнших поважних

причин не можуть захищати свої права (ч. 1 ст. 13 ЦПК).

257

Поважною причиною, за якою громадянин не може

захистити свої права в судi, є його хвороба, сюди ж можна

вiднести i похилий вiк громадянина, неповнолiття або

недiєздатнiсть, визнання громадянина обмежено дiєздат-

ним або безвiсно вiдсутнiм та iн.

На захист прав i охоронюваних законом iнтересiв не-

повнолiтнiх, недiєздатних, обмежено дiєздатних або безвiс-

но вiдсутнiх прокурор звертається до суду з заявою, коли

їхнi батьки, усиновителi, опiкуни чи пiклувальники, а та-

кож органи виконавчої влади ухиляються вiд їхнього за-

хисту.

Коментована стаття та Закон України <Про прокура-

туру> (п. 6 ч. 2 ст. 20) не конкретизують, коли прокурор

вправi подати до суду позов для захисту державних iнте-

ресiв. У чинному законодавствi немає обмежень для про-

курора незалежно вiд виявлених порушень закону, що

зачiпають iнтереси держави, чи вiд будь-яких iнших об-

ставин. Проте прокурор не повинен замiнювати органи

державного управлiння, контролю та мiсцевого самовря-

дування (ч. 2 ст. 19 Закону України <Про прокуратуру>).

Зазначенi органи надiленi правом самостiйно звертатися

до суду на захист iнтересiв держави, бо на них покладено

обов'язок захищати державнi iнтереси. Таким чином,

прокурор може скористатися своїм правом звернутися до

суду з заявою про захист iнтересiв держави у випадках,

коли органи державного управлiння, контролю та мiсце-

вого самоврядування, на якi вiдповiдними законодавчи-

ми актами покладено обов'язок захищати iнтереси дер-

жави, не вживають передбачених законом заходiв для

цього. Наприклад, органи державної податкової служби

в Українi вiдповiдно до ст. 10 Закону України <Про дер-

жавну податкову службу в Українi> зобов'язанi подавати

позови на громадян про стягнення в доход" держави забо-

ргованостi перед бюджетом та державними цiльовими

фондами.

Коли зазначенi державнi органи не роблять цього, ви-

ходячи iз свого вiдомчого пiдходу, або їх посадовi особи

не виконують своїх обов'язкiв щодо захисту державних

iнтересiв, прокурор звертається з заявою до суду, оскiль-

ки цi iнтереси залишаються не захищеними.

Одночасно з поданням позову прокурор зобов'язаний

вжити передбаченi законом заходи щодо притягнення

258

 

 

винних посадових осiб до вiдповiдальностi (п. З ч. 2 ст. 20

Закону України <Про прокуратуру>).

Генеральний прокурор України в наказi вiд

28.10.1998 р. № 8 <Про дiяльнiсть прокурорiв по пред-

ставництву iнтересiв громадян i держави у судах> зобо-

в'язує прокурорiв першочергово забезпечити заходами

цивiльного судочинства захист соцiальних прав грома-

дян, а також вiдшкодування шкоди, завданої державi, стя-

гнення заборгованостi перед бюджетом, Пенсiйним фон-

дом та iншими позабюджетними фондами соцiальної

спрямованостi.

2. Згiдно зi ст. ЗО ЦПК прокурор, який пред'явив по-

зов, зобов'язаний довести тi обставини, на якi вiн посила-

ється як на пiдставу своїх вимог до вiдповiдача (вiдповi-

дачiв). Тому перш нiж подати позов прокурор повинен

ретельно його пiдготувати, а саме; а) з'ясувати обставини

правопорушення i пов'язанi з ним правовi наслiдки; б)

визначити коло причетних до правопорушення осiб; в)

зiбрати необхiднi докази для обгрунтування вимог iз ура-

хуванням заперечень осiб, яких вiн має намiр притягнути

як вiдповiдачiв; г) визначити цiну позову, якщо позов

пiдлягає оцiнцi; д) встановити, до якого суду необхiдно

звернутися з заявою.

При пiдготовцi позовiв прокурорам належить додава-

ти до них усi необхiднi документи, а також використову-

вати матерiали перевiрок, проведених органами контро-

лю (статистики, податкової iнспекцiї. Нацiонального бан-

ку та iн.).

Змiст i форма позовної заяви прокурора повиннi вiд-

повiдати вимогам ст. 137 ЦПК, оскiльки в ЦПК України

немає спецiальної статтi про заяву прокурора.

Коли прокурор звертається до суду за захистом iнте-

ресiв iнших осiб (п. 2 ст. 5, та ст. 118 ЦПК), у його заявi

мають бути зазначенi прокурор та особа, в iнтересах якої

цю заяву було подано.

Якщо прокурор звертається до суду про захист держа-

вних iнтересiв, вiн зобов'язаний зазначити у заявi орган,

уповноважений державою виконувати вiдповiдну функ-

цiю у спiрних правовiдносинах.

Поняття <орган, уповноважений державою здiйснюва-

ти вiдповiднi функцiї у спiрних вiдносинах> означає та-

кий орган, на який державою покладено обов'язок щодо

259

здiйснення конкретної дiяльностi у вiдповiдних право-

вiдносинах, спрямованої на захист iнтересiв держави.

Таким органом згiдно зi ст. 6, 7, 13, 143 Конституцiї

України може бути орган державної влади або орган мi-

сцевого самоврядування, якому законом надано повнова-

ження органу виконавчої влади (Рiшення Конституцiй-

ного Суду України вiд 08.04.1999 р., Зрп/99 справа

1-1/99). Це Нацiональний банк України, Фонд державно-

го майна України, податковi адмiнiстрацiї, мiнiстерства.

Зазначенi органи дiють вiд iменi держави в межах їх ком-

петенцiї, встановленої вiдповiдними законодавчими ак-

тами, що визначають їх функцiю.

Орган, уповноважений державою виконувати вiдповiд-

нi функцiї у спiрних вiдносинах, фактично я позивачем у

справах, порушених за позовною заявою прокурора, i на

пiдставi ч. З ст. 104 ЩiК е стороною у цивiльному проце-

сi. Цей орган вчиняє процесуальнi дiї згiдно зi ст. 99, 103

ЦПК.

Громадянин, в iнтересах якого розпочато справу за за-

явою прокурора, також бере участь у процесi як позивач

нарiвнi з прокурором, який подав заяву (ч. З ст. 104 ЦПК).

У заявi до суду крiм фактичної пiдстави позову (п. 4

ст. 137 ЦПК) прокурору необхiдно зазначити й правову

пiдставу, тобто посилатися на норми матерiального права,

з застосуванням яких повинна бути вирiшена справа. При

цьому норми матерiального права слiд тлумачити стосов-

но зазначених спiрних правовiдносин. Чiтка правова ква-

лiфiкацiя спiрних  правовiдносин iз посиланням на за-

кон не тiльки допомагає суду правильно, згiдно з вимога-

ми закону вирiшити спiр, але й суттєво впливає на пози-

цiю вiдповiдача.

Прокурор зобов'язаний подати позовну заяву з копiя-

ми за кiлькiстю вiдповiдачiв (ст. 138 ЦПК). Законом не

передбачено подання копiй позовних заяв для осiб, на

захист iнтересiв яких прокуррр звертається до суду.

Проте прокурору слiд направити копiї позовних заяв

особам, на захист iнтересiв яких вiн звертається з заявою,

або додати цi копiї до позовної заяви та просити суд на-

дiслати їх зазначеним особам, яким це дасть можливiсть

завчасно ознайомитися з позовною вимогою прокурора,

пiдготуватися до судового розгляду та взяти активну

участь у дослiдженнi матерiалiв справи.

260

Вiдповiдно до п. ЗО ст. 4 Декрету Кабiнету Мiнiстрiв

України <Про державне мито> вiд 21.01.1993 р. Генераль-

на прокуратура України та її органи звiльняються вiд опла-

ти державного мита при подачi заяв до суду. У зв'язку з

цим положення ст. 139 ЦПК про наслiдки несплати дер-

жавного мита на заяви прокурора не поширюються.

Стаття 119.

(Статтю 119 виключено на пiдставi Закону № 2857-12

вiд 15.12.92)

Стаття 120. Процесуальнi права прокурора в судi

першої iнстанцiї

Прокурор є учасником розгляду цивiльних справ у

судi. Вiн користується правами, зазначеними у статтi

99 цього Кодексу, i, крiм того, має право:

1) пiдтримувати або змiнювати заяви, з якими вiн

звернувся до суду на захист прав i законних iнтересiв

громадян та державних iнтересiв, чи вiдмовлятись вiд

них;

2) вносити касацiйнi або окремi подання вiдповiдно

на рiшення або ухвали i постанови суду першої iнстан-

цiї у справах чи з питань, розглянутих з участю проку-

рора.

Вiдмова прокурора вiд поданої ним заяви або змiна

заявлених ним вимог не позбавляє особу, на захист прав

та законних iнтересiв якої цю заяву було подано, права

вимагати вiд суду розгляду справи по сутi. Судовi витра-

ти в такому разi оплачуються на загальних пiдставах.

(Стаття 120 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

М 1461-10 вiд 23.01.81; Законом № 2857-12 вiд 15.12.92)

1. Прокурор є учасником розгляду цивiльних справ у

судi. Вiн входить до складу осiб, якi беруть участь у спра-

вi (ст. 98 ЦПК).

Як особа, що бере участь у справi, прокурор надiлений

правами цiєї групи учасникiв процесу. Вiн має право зна-

йомитися з матерiалами справи, робити витяги з неї, дава-

ти пояснення за позовом (заявою) або в справi, заперечу-

вати проти клопотань i доводiв iнших учасникiв процесу,

одержувати копiї рiшень, ухвал, постанов, а також вчиня-

ти iншi дiї, передбаченi процесуальним законодавством

(ст. 99 ЦПК).

261

 

 

Прокурор, крiм того, має повноваження, якi дають йому

можливiсть виконувати завдання, визначенi у ст. 13 ЦПК,

ст. 34 Закону України <Про прокуратуру>.

Вiн може пiдтримувати або змiнювати в ходi судового

розгляду заяви або вiдмовлятися вiд них. Вiдмова проку-

рора вiд заяви або змiна заявлених ним вимог не позбав-

ляє особу, в iнтересах якої цю заяву було подано, права

вимагати розгляду справи по сутi, тобто розпорядницькi

дiї прокурора не можуть спричинити закриття проваджен-

ня у справi.

Так, прокурор Бiловодського району Луганської об-

ластi пред'явив позов в iнтересах спадкоємцiв М. Кар-

пова i Т. Ярченко до А. Карпової i Т. Карпової про ви-

знання Недiйсним договору дарування будинку.

Ухвалою Луганського обласного суду провадження у

справi за позовом прокурора про визнання недiйсним

договору дарування будинку закрито.

Закриваючи провадження у частинi пред'явлення по-

зову прокурором в iнтересах М. Карпова i Т. Ярченко,

обласний суд послався на те, що прокурор вiдмовився вiд

позову i що така вiдмова не суперечить вимогам закону

та не порушує будь-чиїх прав i охоронюваних законом

iнтересiв.

Проте з цими мотивами обласного суду погодитися не

можна.

Матерiали свiдчать, що дану справу дiйсно прийнято

до провадження суду за позовом прокурора, але особи, на

захист iнтересiв яких пред'явлено позов, вступили в справу

як позивачi i весь час пiдтримували позовнi вимоги та вiд

позову не вiдмовлялися. За таких обставин суд не мав

законних пiдстав закривати провадження у справi, бо на

вимогу заiнтересованих осiб справу необхiдно було вирi-

шувати по сутi, незважаючи на вiдмову прокурора вiд

пред'явленого позову (Комаров В.В. Цивiльне процесуа-

льне право України: практика застосування.- Харкiв,

1993.-С. 113, 114).

Прокурор не є учасником матерiально-правових вiд-

носин мiж сторонами, якi розглядаються судом. Вiн не

вправi розпоряджуватися матерiальними правами тiєї

особи, в iнтересах якої звернувся до суду з заявою, i рi-

шення суду поширюється не на нього, а на особу, в iнтере-

сах якої було порушено справу (ч. 4 ст. 231 ЦПК). Тому

при вiдмовi прокурора вiд позову провадження у справi

262

 

 

може бути закрито лише у разi вiдмови вiд позовних ви-

мог тiєї особи, в iнтересах якої було порушено справу,

i якщо ця вiдмова'буде прийнята судом (ч. 5 ст. 103, п. 4

ст. 227 ЦПК).

Коли особа, на захист прав i законних iнтересiв якої

була подана заява прокурором, вимагає розгляду справи

по сутi, судовi витрати оплачуються цiєю особою на зага-

льних пiдставах (ч. 2 ст. 120 ЦПК).

2. Прокурор або його заступник у межах повноважень

може вносити касацiйнi чи окремi подання на постанову

суду першої iнстанцiї незалежно вiд участi в справi, про-

те тiльки у справах або з питань, розглянутих з участю

прокурора. Помiчники прокурорiв, прокурори управлiнь

i вiддiлiв вносять касацiйнi (окремi) подання тiльки

у справах, у розглядi яких вони брали участь (ч. 2 ст. 289,

ч. 1 ст. 323 ЦПК).

Касацiйне (окреме) подання - процесуальний доку-

мент, у якому прокурор> ставить перед вищестоящим су-

дом питання про скасування або змiну незаконного чи

необгрунтованого рiшення, ухвали та постанови суду пер-

шої iнстанцiї, що не набрали сили. Касацiйне подання

вноситься на рiшення суду, а окреме подання - на ухва-

ли суду першої iнстанцiї та постанови суду.

Подання є приводом до початку провадження у каса-

цiйнiй iнстанцiї з метою перевiрки за наявними у справi i

додатковими матерiалами законностi та обгрунтованостi

рiшення, ухвали чи постанови суду, а також перевiрки до-

держання процесуального порядку провадження у справi.

Генеральний прокурор України в наказi вiд

28.10.1998 р. № 8 <Про дiяльнiсть прокурорiв по пред-

ставництву iнтересiв громадян i держави в судi> зобов'я-

зує прокурорiв не лишати без реагування незаконнi та

необгрунтованi рiшення, ухвали i постанови судiв у спра-

вах, розглянутих з їхньою участю, своєчасно вносити на

них касацiйнi (окремi) подання.

Касацiйнi та окремi подання вносяться: а) на рiшення,

ухвали i постанови районних (мiських), мiжрайонних

(окружних) судiв - до судових колегiй Верховного Суду

Автономної республiки Крим, обласних судiв. Київського

та Севастопольського мiських судiв; б) на рiшення, ухва-

ли i постанови Верховного Суду Автономної Республiки

Крим, обласних та мiжобласних судiв, Київського та Се-

вастопольського мiських судiв - до судової колегiї

263

 

 

з цивiльних справ Верховного суду України; в) на рi-

шення, ухвали i постанови вiйськових судiв гарнiзонiв -

до судових колегiй вiйськових судiв регiонiв та Вiйсь-

ково-Морських Сил, а на рiшення, ухвали i постанови

останнiх - до Верховного Суду України.

Право внесення подання в межах повноважень нада-

ється: а) районним (мiським) прокурорам i прирiвня-

ним до них та їх заступникам - на рiшення, ухвали i по-

станови районних (мiських), мiжрайонних (окружних)

судiв; б) прокурору Автономної Республiки Крим, проку-

рорам областей i прирiвняним до них, прокурорам мiст

Києва, Севастополя та їх заступникам - на рiшення, ухва-

ли i постанови Верховного Суду Автономної Республiки

Крим, обласних та мiжобласних судiв, Київського i Сева-

стопольського мiських судiв, а також районних (мiських),

мiжрайонних (окружних) судiв вiдповiдно; в) прокурорам

вiйськових гарнiзонiв - на рiшення, ухвали i постанови

вiйськових судiв гарнiзонiв, а прокурорам регiонiв, Вiй-

ськово-Морських Сил - на рiшення, ухвали та постанови

вiйськових судiв гарнiзонiв, а також вiйськових судiв ре-

гiонiв, Вiйськово-Морських Сил вiдповiдно.

Генеральний прокурор України i його заступники ма-

ють право вносити подання на рiшення, ухвали i постано-

ви районних (мiських), мiжрайонних (окружних) судiв,

вiйськових судiв гарнiзонiв, а також Верховного Суду

Автономної Республiки Крим, обласних та мiжобласних,

Київського та Севастопольського мiських судiв, а також

вiйськових судiв регiонiв, Вiйськово-Морських Сил.

У касацiйному (окремому) поданнi повиннi бути на-

званi мотиви його внесення, вказане порушення матерiа-

льного чи процесуального закону, наведене обгрунтуван-

ня необхiдностi скасування або змiни судового рiшення

(ст. 292 ЦПК).

Подання складається з трьох частин: вступної, описо-

во-мотивувальної, резолютивної (заключної). Таку його

структуру вироблено практикою.

У вступнiй частинi зазначаються касацiйна iнстанцiя,

до якої адресується подання, найменування справи, а та-

кож рiшення, прийняте по нiй судом першої iнстанцiї.

В описово-мотивувальнiй частинi наводяться пiдстави

для скасування або змiни рiшення суду: неповне з'ясу-

вання судом обставин, що мають значення для справи

(п. 1 ст. 312 ЦПК), недоведенiсть обставин, якi суд вважає

264

встановленими (п. 2 ст. 312 ЦПК), невiдповiднiсть викла-

дених у рiшеннi висновкiв суду обставинам справи (п. З

ст. 312 ЦПК), неправильне застосування норм матерiаль-

ного чи процесуального права (п. 4 ст. 312, ст.ст. 313-315

ЦПК).

У резолютивнiй (заключнiй) частинi зазначається:

скасувати рiшення повнiстю або у частинi i направити

справу на новий розгляд; скасувати рiшення та закрити

справу або залишити позов без розгляду; змiнити рiшен-

ня або постановити нове рiшення (п. 4 ст. 311 ЦПК).

У передбачених законом випадках прокурор має пра-

во внести окреме подання на ухвали i постанови суду

першої iнстанцiї, крiм ухвал i постанов Верховного Суду

України (ч. 1 ст. 323 ЦПК). Окреме подання на ухвалу та

постанову 'суду першої iнстанцiї вноситься у тому ж по-

рядку, що i касацiйне. Змiст окремого подання має вiдпо-

вiдати вимогам ст.ст. 292, 326 ЦПК.

Касацiйнi й окремi подання повиннi бути внесенi про-

тягом десяти днiв пiсля проголошення постанови суду.

У випадках, передбачених ч. 4 ст. 209 ЦПК, строк внесен-

ня касацiйного (окремого) подання обчислюється з дня,

наступного пiсля визначеного судом для ознайомлення з

мотивованим рiшенням (ч. 2 ст. 291 ЦПК). У випадках

пропуску з поважних причин строку внесення подання

прокурор може заявити клопотання перед судом про його

поновлення. На ухвалу суду про вiдмову у поновленнi

пропущеного строку вiн може внести у загальному по-

рядку окреме подання до вищестоящого суду.

Вiдповiдно до ст. 299 ЦПК прокурор, що внiс касацiй-

не (окреме) подання, вправi до початку розгляду справи у

судовому засiданнi вiдкликати або доповнити чи змiнити

касацiйне (окреме) подання. Вищестоящий прокурор, його

заступник до початку розгляду справи в судовому засi-

даннi вправi доповнити або змiнити касацiйне (окреме)

подання. Вiдкликати касацiйне (окреме) подання нижче-

стоящого прокурора зазначенi особи не можуть.

268

 

 

Глава 14        ,

УЧАСТЬ В ПРОЦЕСi ОРГАНiВ ДЕРЖАВНОГО

УПРАВЛiННЯ, ПРОФСПiЛОК, ПiДПРИЄМСТВ,

УСТАНОВ, ОРГАНiЗАЦiЙ ТА ОКРЕМИХ

ГРОМАДЯН, ЯКi ЗАХИЩАЮТЬ ПРАВА

iНШИХ ОСiБ

(Назва глави 14 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

М'" 1461-10 вiд 23.01.81)

Стаття 121. Завдання та форми участi

У випадках, передбачених законом, органи держав-

ного управлiння, профспiлки, державнi пiдприємства,

установи, органiзацiї, колгоспи, iншi кооперативнi ор-

ганiзацiї, їх об'єднання, iншi громадськi органiзацiї або

окремi громадяни можуть звернутися до суду з заявою

на захист прав та охоронюваних законом iнтересiв iн-

ших осiб.

Органи державного управлiння в передбачених зако-

ном випадках можуть бути залученi судом до участi в

процесi або вступити в процес за своєю iнiцiативою для

дачi висновку в справi з метою здiйснення покладених

на них обов'язкiв i для захисту прав громадян та iнте-

ресiв держави.

Участь зазначених органiв державного управлiння у

процесi для дачi висновкiв у справi є обов'язковою, коли

суд визнає це за необхiдне.

(Стаття 121 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81)

1. Коментована стаття передбачає участь у цивiльному

процесi органiв державного управлiння, профспiлок, пiд-

приємств, установ, органiзацiй та окремих громадян, якi

захищають права iнших осiб в цивiльному процесi. Мета

їх участi - захист суб'єктивних прав та охоронюваних

законом iнтересiв громадян i органiзацiй, суспiльних i

державних iнтересiв.

Закон України <Про мiсцеве самоврядування в Украї-

нi>, прийнятий 21.05.1997р., передбачає, що виконавчi

органи сiльських, селищних, мiських рад мають делегова-

нi повноваження, тобто повноваження органiв виконав-

чої влади, наданi органам мiсцевого самоврядування за-

коном. До делегованих повноважень виконавчих органiв

266

сiльських, селищних, мiських рад належить, зокрема, ви-

рiшення у встановленому законодавством порядку пи-

тань опiки i пiклування (п.>б> п.4 ч. i ст. 34 Закону).

Згiдно зi ст. 11 Закону виконавчi органи сiльських, сели-

щних, мiських рад з питань здiйснення делегованих їм

повноважень органiв виконавчої влади є пiдконтрольни-

ми i пiдзвiтними крiм вiдповiдних рад також i вiдповiд-

ним органом виконавчої влади. Це дає пiдстави зробити

висновок, що органи мiсцевого самоврядування в певних

випадках здiйснюють функцiї органiв державного управ-

лiння, а тому належать до суб'єктiв, передбачених ст. 121

цпк.

2. Частина 1 даної статтi визначає таку форму участi

названих осiб, як звернення до суду iз заявою про пору-

шення цивiльної справи.

Порушення у судi цивiльної справи за iнiцiативою за-

значених органiв державного управлiння (органiв мiсце-

вого самоврядування), органiзацiй та окремих громадян

можливе лише при наявностi певних передумов. Так, вони

зобов'язанi додержуватися правил пiдвiдомчостi, встано-

вленого законом порядку позасудового вирiшення спра-

ви. У прийняттi їх заяв треба вiдмовляти, якщо є таке, що

набрало законної сили, рiшення суду, постановлене по

спору мiж тими ж сторонами, про той же предмет i з тих

же пiдстав, чи ухвала суду про прийняття вiдмови пози-

вача вiд позову або про затвердження мирової угоди сто-

рiн, у зв'язку з чим було закрито провадження в справi.

Вони не мають права звертатись до суду також у тому

випадку, якщо вiдбулося рiшення товариського суду, при-

йняте в межах його компетенцiї, по спору мiж тими ж

сторонами, про той же предмет i з тих же пiдстав або мiж

сторонами укладено договiр про передачу даного спору

на вирiшення третейського суду (пп. 1-3, 5, 6 ст. 136 ЦПК).

Крiм того, необхiдно, щоб як спецiальна передумова пра-

ва на звернення до суду iснувала пряма вказiвка закону

про можливiсть пред'явлення заяви на захист права та

охоронюваних законом iнтересiв iнших осiб.

Якщо зазначенi передумови вiдсутнi, суддi зобов'язанi

вiдмовити в прийняттi заяв, поданих цими органами, ор-

ганiзацiями та громадянами.,

На вiдмiну вiд прокурора, якому закон (ст. 118 ЦПК)

також надає право порушити цивiльну справу на захист

iнтересiв громадян та державних iнтересiв, органи держа-

267

вного управлiння (органи мiсцевого самоврядування), iншi

особи вправi порушити цивiльну справу на захист прав

iнших осiб тiльки у випадках, передбачених законом.

Так, Закон України <Про мiсцеве самоврядування

в Українi> (п. 15 ч. З ст. 42) передбачає, що сiльський,

селищний, мiський голова може звертатися до суду iз за-

явами щодо визнання незаконними актiв iнших органiв

мiсцевого самоврядування, мiсцевих органiв виконавчої

влади, пiдприємств, установ та органiзацiй, якi обмежу-

ють права та iнтереси територiальної громади, а також

повноваження ради та її органiв.

Аналогiчне право має голова районної, обласної, район-

ної у мiстах ради, якщо акти мiсцевих органiв виконав-

чої влади, пiдприємств, установ та органiзацiй обмежу-

ють права територiальних громад у сферах їх спiльних

iнтересiв, а також повноваження районних, обласних рад

та їх органiв (п. 16 ч. 6 ст. 55). У даних випадках мова

також йде про захист прав iнших осiб, i пiдставою участi

у цивiльному процесi органiв мiсцевого самоврядування

буде ст. 121 ЦПК.

Право на участь у процесi надано органам опiки i пiк-

лування, житлово-комунальним, фiнансовим та iн. Так,

Кодекс про шлюб та сiм'ю України (ст.ст. 66, 129) покла-

дає на органи опiки i пiклування захист особистих i май-

нових прав неповнолiтнiх дiтей та iнших недiєздатних

осiб. При цьому органами опiки i пiклування виступа-

ють: державна адмiнiстрацiя районiв, районiв мiст Києва

i Севастополя, виконавчi комiтети мiських чи районних

рад у мiстах, сiльськi, селищнi ради. А ведення справ по-

кладається на вiдповiднi їх вiддiли i управлiння: народ-

ної освiти - щодо осiб, якi не досягли 18 рокгв; охорони

здоров'я - щодо осiб, визнаних судом недiєздатними чи

обмежено дiєздатними; соцiального захисту - вiдносно

дiєздатних осiб, якi потребують пiклування за станом здо-

ров'я. Отже, зазначенi Органи можуть бути суб'єктами

захисту прав неповнолiтнiх, недiєздатних осiб, що перебу-

вають пiд опiкою i пiклуванням, у всiх пiдвiдомчих судо-

вi справах.

Згiдно з Кодексом про шлюб та сiм'ю України органи

опiки i пiклування вправi пред'явити позов: про визнан-

ня шлюбу недiйсним внаслiдок недосягнення подружжям

шлюбного вiку або якщо його укладено особою, визнаною

недiєздатною внаслiдок душевної хвороби чи недоумства

268

(ст. 47); про позбавлення батькiвських прав (ст. 71);

про вiдiбрання дiтей без позбавлення батькiвських прав

(ст. 76); про визнання усиновлення недiйсним (ст. 121);

про скасування усиновлення (ст. 125).

Громадськi об'єднання у галузi навколишнього при-

родного середовища мають право звертатися до суду з

позовами про вiдшкодування шкоди, заподiяної внаслi-

док порушення законодавства про охорону навколиш-

нього природного середовища, в тому числi здоров'ю гро-

мадян i майну громадських органiзацiй, громадським

природоохоронним об'єктам (ст. 21 Закону України

<Про охорону навколишнього природного середовища>

вiд 25.06.1991 р.).

Мiнiстерство охорони навколишнього природного се-

редовища України i його органи на мiсцях, державнi ор-

гани лiсного господарства та його постiйнi користувачi

можуть порушувати в судi справи про стягнення шкоди,

заподiяної державi порушенням лiсового законодавства

(ст.ст. 97-101 Лiсового кодексу України).

Державний комiтет України у справах захисту прав

споживачiв, його органи в Автономнiй Республiцi Крим,

областях, мiстах Києвi i Севастополi здiйснюють держав-

ний контроль за дотриманням законодавства України про

захист прав споживачiв у центральних i мiсцевих орга-

нах державної i виконавчої влади та господарюючими

суб'єктами-пiдприємствами (їх об'єднаннями), установа-

ми, органiзацiями - незалежно вiд форми власностi, гро-

мадянами-пiдприємцями, iноземними юридичними особа-

ми, якi здiйснюють пiдприємницьку дiяльнiсть на тери-

торiї України, забезпечують реалiзацiю державної полi-

тики щодо захисту прав споживачiв i мають право пред'яв-

ляти до суду позови по захисту прав споживачiв (ст. 5

Закону України <Про захист прав споживачiв> вiд

12.05.1991 р.).

Громадська органiзацiя або трудовий колектив за про-

ханням громадянина або в його iнтересах може подати

скаргу на дiї органу державного управлiння та службо-

вої особи, що ущемляють права громадян (ст. 2484 ЦПК).

Справа про визнання громадянина обмежено дiєздат-

ним внаслiдок зловживання спиртними напоями або на-

ркотичними засобами чи недiєздатним внаслiдок психi-

чної хвороби або недоумства може бути розпочата за за-

явою членiв сiм'ї такого громадянина, профспiлок та iн-

тих громадських органiзацiй, органiв опiки i пiклування,

психiатричного лiкувального закладу (ст. 256 ЦПК). Цi

ж особи i органiзацiї вправi порушити справу i про поно-

влення громадянина в дiєздатностi (ст. 260 ДПК).

Суб'єктами захисту прав iнших осiб та iнтересiв дер-

жави можуть бути тi органи державного управлiння, участь

яких у цивiльному процесi зумовлюється необхiднiстю

здiйснення ними своєї компетенцiї у сферi виконавчо-

розпорядчої дiяльностi. Так, державна податкова iнспек-

цiя може стягувати з громадян у бюджет в судовому по-

рядку недоїмки по податках та iнших обов'язкових пла-

тежах, а також суми штрафiв та iнших фiнансових санк-

цiй; подавати позови про стягнення в дохiд держави ко-

штiв, одержаних громадянами за незаконними угодами,

та в iнших випадках одержання коштiв без установле-

них законом пiдстав (ст. 11 Закону <Про державну пода-

ткову службу в УРСР> вiд 04.12.1990 р.).

Позовом державної або громадської органiзацiї може

бути визнана недiйсною угода, яка укладена внаслiдок

одурення, насильства, загрози, зловмисної угоди представ-

ника однiєї сторони з iншою стороною, а також угода, яку

громадянин змушений був укласти на дуже невигiдних

для себе умовах через збiг тяжких обставин (ст. 57 ЦК).

Окремi громадяни мають право оскаржити неправиль-

ностi в списках виборцiв, що допущенi вiдносно iнших

осiб (ст. 239 ЦПК).

3. Згiдно з ч.2 ст. 121 органи державного управлiння

(мiсцевого самоврядування) можуть бути залученi судом

до участi в процесi або вступити в процес за своєю iнiцiа-

тивою для дачi висновку в справi.

Так, виконання житлово-комунальними органами фун-

кцiй управлiння житловим фондом України зумовлює мо-

жливу i необхiдну їх участь у цивiльному процесi в спра-

вах, пов'язаних зi змiною юридичного, технiчного, кому-

нального стану споруд i будiвель. На необхiднiсть участi

таких органiв у цивiльному процесi у справах, що вини-

кають iз спорiв щодо житлових правовiдносин, звертає

увагу постанова Пленуму Верховного Суду України вiд

19.09.1975 р. № 9 iз змiнами, внесеними постановою вiд

30.03.1.984 р. № 3 <Про практику застосування судами

України статтi 105 ЦПК України> (Цивiльний кодекс.

Цивiльний процесуальний кодекс України. Постанови

270                      .

Пленуму Верховного Суду України в цивiльних справах.-

д-^ 1999.- С.265, постанова вiд 18.09.1987 р. №9 <Про

пракгiгику застосування судами законодавства про мси-

тлово\будiвельнi кооперативи>.- Там же.- С. 318) та iн.

Захист прав iнших осiб та iнтересiв держави в цивiль-

ному процесi можуть здiйснювати фiнансовi органи мiс-

цевої державної адмiнiстрацiї у справах, якi виникають

iз спорiв про право власностi, спадкування, а також у спра-

вах окремого провадження про встановлення юридичних

фактiв; вiд яких: залежить здiйснення громадянами та-

ких пр^в.

Стаття 71 КпШС передбачає, що при розглядi справ

про позбавлення батькiвських прав необхiдно подати пись-

мовий висновок органiв опiки та пiклування. Це необхiд-

но також при розглядi справ про визнання усиновлення

недiйсним (ст. 119 КпШС), вiдновлення батькiвських прав

(ст. 75 КпШС) та вiдiбрання дiтей (ст. 76 КпШС). Непо-

дання його у випадках, коли згiдно з законом вiн мусить

бути поданий, є пiдставою до вiдкладення розгляду спра-

ви. Якщо суд розглядає такi справи без вiдповiдного до-

слiдження висновку органiв опiки та пiклування, це буде

-пiдставою до визнання рiшень незаконними.

Так, у п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду Укра-

їни вiд 12.06.1998 р. № 16 <.Про застосування судами

деяких норм Кодексу про шлюб та сiм'ю України> за-

значається, що згiдно зi ст. 69 КпШО при розглядi вимог

про визначення порядку участi у вихованнi дiтей i спiл-

куваннi з ними того з батькiв, який проживає окремо вiд

них, порядку спiлкування дiда й бабки з онуками, якщо

батьки не пiдкоряються рiшенню органiв опiки i пiклу-

вання з цих питань, спорiв мiж батьками про мiсце про-

живання дiтей, вимог про вiдiбрання батьками дiтей у iн-

ших осiб, про позбавлення або поновлення бтькiвських

прав та iнших спорiв, пов'язаних iз вихованням дiтей,

обов'язковими є наявнiсть письмового висновку органiв

опiки i пiклування та їхня участь у судовому засiданнi.

Складання зазначених висновкiв i участь у судових засi-

даннях покладено на вiддiли й управлiння освiти район-

них, районних у мiстах Києвi та Севастополi державних

адмiнiстрацiй i виконавчих комiтетiв мiських чи район-

них у рад мiстах.

При вирiшеннi таких спорiв суди повиннi виходити

не з формальних мiркувань, а з фактичних iнтересiв дi-

271

тей та умов їх нормального виховання. Зокрема, при роз-

глядi позову батькiв про вiдiбрання дiтей у осiб, якi втри-

мують останiх у себе без законних пiдстав, суд не зв'яза-

ний правом батькiв, якщо передача їм дитини суперечи-

тиме iнтересам останньої (Цивiльний кодекс. Цивiльний

процесуальний кодекс України. Постанови Пленуму Вер-

ховного Суду України в цивiльних справах.- К; i999.-

С. 484).

У необхiдних випадках для дачi висновку в справi,

пов'язаних з правом iндивiдуальної власностi гррмадян

на жилий будинок, можуть бути залученi органи держав-

ного архiтектурно-будiвельного контролю, пожежної i са-

нiтарної iнспекцiй (п. 18 постанови Пленуму Верховно-

го Суду України вiд 04.10.1991р. № 7 <Про практику

застосування судами законодавства, що регулюй право

приватної власностi громадян на жилий будинок> / /

Цивiльний кодекс. Цивiльний процесуальний кодекс Укра-

їни. Постанови Пленуму Верховного Суду України в ци-

вiльних справах.-К., 1999.-С.362).

Висновок цих органiв подається до суду в письмовiй

формi. Вiн складається на пiдставi попереднього вивчен-

ня матерiалiв справи i обстеження, яке проводиться орга-

ном державного управлiння. Висновок складається вiд

iменi вiдповiдного органу державного управлiння i пiд-

писується керiвником цього органу.

4. Питання про залучення до участi в справi належно-

го органу державного управлiння та мiсцевого самовря-

дування, як це передбачено п. 4 ст. 143 ЦПК, повинно

вирiшуватись суддею на стадiї пiдготовки справи до су-

дового розгляду.

Слiд вiдрiзняти висновок органiв державного управ-

лiння (мiсцевого самоврядування) вiд висновкiв експер-

тiв. Органи державного управлiння (мiсцевого самовря-

дування) у своєму висновку не тiльки торкаються факти-

чної сторони питань, якi дослiджуються, але й доводять

свої правовi висновки по справi. Експерт, як спецiалiст,

торкається тiльки фактичної сторони справи. Вiн на вiд-

мiну вiд органу державного управлiння є особою, яка не

заiнтересована в результатi справи.

Висновок органiв державного управлiння має важливе

значення для правильного вирiшення справи. Проте вiн

не є обов'язковим для суду, що розглядає справу. Якщо

суд не погоджується з ним, у рiшеннi повиннi бути зазна-

ченi^iвiдповiднi мотиви.

Сщаття 122. Процесуальнi права органiв

державного управлiння, профспiлок,

пiдприємств, установ, органiзацiй i

1 окремих громадян, якi захищають

права iнших осiб

Коли .органи державного управлiння, профспiлки, дер-

жавнi1 пiдприємства, установи, органiзацiї, колгоспи,

iншi Кооперативнi органiзацiї, їх об'єднання, iншi гро-

мадськi органiзацiї i окремi громадяни починають справу

в судi в iнтересах iнших осiб, вони користуються проце-

суальними правами i несуть процесуальнi обов'язки сто-

рони, за винятком права закiнчувати справу мировою

угодою.

Вiдмова зазначених органiв i громадян вiд поданої

ними заяви або змiна заявлених ними вимог не позбав-

ляє особу, на захист прав та охоронюваних законом iн-

тересiв якої подано заяву, права вимагати вiд суду роз-

гляду справи по сутi. Судовi витрати в такому разi опла-

чуються на загальних пiдставах.

(Стаття 122 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81)

Органи державного управлiння (мiсцевого самовряду-

, вання), органiзацiї та окремi громадяни, що є особами, якi

беруть участь у справах, мають право знайомитися з ма-

терiалами справи, робити з них витяги, одержувати копiї

рiшень, ухвал, постанов, iнших документiв, що є у справi.

Як суб'єкти доказування вони зобов'язанi подавати до-

кази i брати участь у їх дослiдженнi, виступати у судових

дебатах. Вони мають право подавати свої доводи, мiрку-

вання та заперечення (ст. 99 ЦПК), а також знайомитися

з протоколом судового засiдання i подавати свої заува-

ження з приводу допущених у протоколi неправильно-

стей або неповноти протоколу (ст. 200 ЦПК), подати за-

яву про виправлення описок i явних арифметичних по-

милок у рiшеннi (ст. 213 ЦПК), постановлення додатко-

вого рiшення (ст. 214 ЦПК) або роз'яснення рiшення (ст.

215 ЦПК). їм, як i iншим особам, що беруть участь у справi,

належить право оскаржити у касацiйному порядку судо-

ве рiшення повнiстю або частково (ст. 289 ЦПК). Вони

i                                  273

мають право за наявностi вiдповiдних пiдстав подавати

заяви про перегляд рiшень, ухвал або постанов у зв'язку

з нововиявленими обставинами (ст. 344 ЦПК). Їм зале-

жить право подання до суду заяви про виконання рiшень,

прийнятих у справах, що були порушенi цими органами.

У здiйсненнi своїх процесуальних прав органи дер-

жавного управлiння, профспiлки, пiдприємства, устано-

ви, органiзацiї та окремi громадяни незалежнi вiд волi

осiб, права i охоронюванi законом iнтереси яких вони

захищають. Тому вони можуть вiдмовитися вiд пюданої

ними заяви, змiнити заявленi ними вимоги, але такi дiї

позбавляють особу, на захист прав i охоронюваних зако-

ном iнтересiв якої подана заява, вимагати вiд суду роз-

гляду справи по сутi.                         (

Якщо при розглядi справи по сутi представник] вiдпо-

вiдного органу державного управлiння може дiй(ти ви-

сновку про необгрунтованiсть складеного ранiше виснов-

ку, вiн повинен заявити клопотання про, вiдкладення роз-

гляду справи з метою повторного дослiдження i вивчення

матерiалiв справи. Це пов'язано з тим,, що представник

органу державного управлiння бере участь у цивiльному

процесi для викладення суду не своєї особистої думки по

сутi спору, а для роз'яснення висновку органу державно-

го управлiння, що його уповноважив.

Укласти мирову угоду суб'єкти захисту прав iнших

осiб не можуть, оскiльки не є учасниками матерiально-

правового спору.

274

Роздiл III

ПРОВАДЖЕННЯ СПРАВ У СУДi

ПЕРШОЇ iНСТАНЦiЇ

А. Позовне провадження

i

Глава 15

ПiДСУДНiСТЬ

Стаття 123. Справи, пiдсуднi мiжобласному,

районним (мiським) судам,

вiйськовим судам гарнiзонiв, регiонiв

i Вiйськово-Морських Сил

Всi справи, що пiдлягають вирiшенню в порядку ци-

вiльного судочинства, крiм тих, що вiднесенi до компе-

тенцiї iнших судiв, розглядаються районними (мiськи-

ми) судами.

Вiйськовим судам гарнiзонiв як судам першої iнста-

нцiї пiдсуднi цивiльнi справи за скаргами вiйськовослу-

жбовцiв на неправомiрнi дiї i рiшення службових осiб i

органiв вiйськового управлiння, крiм тих, що пiдсуднi

вiйськовим судам регiонiв i Вiйськово-Морських Сил;

справи про захист честi i гiдностi, сторонами у яких є

вiйськовослужбовцi або вiйськовi органiзацiї, iншi спра-

ви, пов'язанi iз захистом прав i свобод вiйськовослуж-

бовцiв та iнших громадян, прав та законних iнтересiв

вiйськових частин, установ, органiзацiй.

Вiйськовим судам регiонiв, Вiйськово-Морських Сил

як судам першої iнстанцiї пiдсуднi справи за скарга-

ми на незаконнi дiї i рiшення вiйськових службових

275

осiб i органiв вiйськового управлiння на рiвнi вiйсь-

кових об'єднань i вище.

Мiжобласному суду як суду першої iнстанцiї пiдсуднi

всi справи, що пiдлягають вирiшенню в порядку цивi-

льного судочинства, на особливо режимних об'єктах, роз-

ташованих на територiї України,              i

(Стаття 123 iз з мiнами,внесеними згiдно iз Законом 4018-

12 вiд 24.02.94)

1. Система судiв в Українi включає районнi (мiськi)

суди, мiжрайоннi (окружнi), вiйськовi суди гарнiзонiв. Вер-

ховний Суд Автономної Республiки Крим, обласнi суди,

Київський i Севастопольський мiськi суди, мiжобласнi суди,

вiйськовi суди регiонiв, Вiйськово-Морських Сил, Верхов-

ний Суд України. Тому при пред'явленнi позову (подачi

заяви) необхiдно визначати, в який суд позивач або заяв-

ник вправi звернутися iз заявою.

Питання про пiдсуднiсть виникає перед суддею пiсля

позитивного вирiшення ним питання про пiдвiдомчiсть

справ, коли суддя повинен визначити, який суд має право

розглядати дану справу. В законодавствi, судовiй прак-

тицi i лiтературi термiн <пiдсуднiсть> використовують

у трьох аспектах. По-перше, пiдсуднiсть - це iнститут

цивiльно-процесуального права, тобто система норм, ре-

гулюючих вiдносини по визначенню конкретного суду

при пред'явленнi позову. По-друге, пiд пiдсуднiстю розу-

мiють властивiсть конкретної справи, в силу якої вона

належить розгляду у визначеному судi, як судi першої

iнстанцiї. i, по-третє, пiдсуднiсть належить розумiти й як

сукупнiсть цивiльних справ, що пiдлягають розгляду та

вирiшенню в данiй ланцi судової системи i в даному судi.

2. У процесуальному законi, судовiй практицi й лiте-

ратурi вказанi два види пiдсудностi: родову i територiа-

льну. Разом з тим згiдно зi ст. 7 ЦПК можна видiлити

пiдсуднiсть одноособову i колегiальну (див. комент. до

ст. 124' ЦПК).

3; Призначення родової пiдсудностi полягає в тому, щоб

розподiлити всю сукупнiсть цивiльних справ, пiдвiдом-

чих суду, мiж окремими ланками судової системи, тобто

родова пiдсуднiсть є межею розподiлу судової компетен-

цiї по вертикалi. Визначити родову пiдсуднiсть - це озна-

чає встановити, суд якої iз ланок судової системи пови-

нен вирiшувати в якостi суду першої iнстанцiї дану ци-

вiльну справу, тодi як територiальна пiдсуднiсть потрiбна

276                              '

для визначення конкретного суду. Критерiєм розмежу-

вання компетенцiї по розгляду цивiльних справ мiж лан-

ками судової системи є: рiд (категорiя) справи, суб'єкти-

вний склад учасникiв спору, наявнiсть процесуальної iнi-

цiативи або вказiвки вищестоящого суду.

4. Коментована стаття мiстить основнi правила про

родову пiдсуднiсть. Так, всi справи, якi належать розгля-

ду в порядку цивiльного судочинства, крiм вiднесених

до компетенцiї iнших судiв, розглядаються районними

(мiськими) судами. Тому з урахуванням вказаних кри-

терiїв даним судам пiдсуднi: 1) позовнi справи, що ви-

никають iз цивiльних, кооперативних i сiмейних право-

вiдносин, в яких хоча б однiєю стороною є громадянин;

2) деякi справи, якi виникають з адмiнiстративних пра-

вовiдносин (ст. 236 ЦПК); 3) справи окремого проваджен-

ня (ст. 234 ЦПК); 4) справи за участю iноземних грома-

дян, осiб без громадянства, iноземних пiдприємств i ор-

ганiзацiй та деякi iншi справи.

5. Однак ця вказiвка ст. 123 ЦПК є лише загальним.

правилом. Тому родова пiдсуднiсть спецiальних судiв є

винятком з цього правила.

Так, окрема частина цивiльних справ за участю вiй-

ськовослужбовцiв i вiйськових органiзацiй закрiплена

в ст. 123 ЦПК за вiйськовими судами гарнiзонiв: за ска-

ргами вiйськовослужбовцiв на неправомiрнi дiї i рiшен-

ня посадових осiб i органiв вiйськового управлiння; спра-

ви про захист честi та гiдностi, сторонами в яких є вiйсь-

ковослужбовцi та вiйськовi органiзацiї, iншi справи, по-

в'язанi з захистом прав i свобод вiйськовослужбовцiв

та iнших громадян, прав i законних iнтересiв вiйсько-

вих частин, установ, органiзацiй. Спiр вiйськової части-

ни, iншої вiйськової органiзацiї з редакцiєю друковано-

го органу, телекомпанiєю про захист честi i гiдностi, на-

приклад, пiдлягає розгляду не арбiтражного суду, а вiйсь-

кового, який належить до судової системи. Вiйськовим

судам регiонiв, Вiйськово-Морських Сил пiдсуднi спра-

ви за скаргами на дiї i рiшення вiйськових посадових

осiб: органiв вiйськового управлiння на рiвнi вiйсько-

вих об'єднань i вище.

6. Мiжобласнi суди нижчестоящих ланок не мають

i вiдповiдно до ст. 124 ЦПК за своєю компетенцiєю при-

рiвнянi до обласних судiв. В якостi судiв першої iнстан-

цiї вони розглядають справи, що пiдлягають вирiшенню

277

в порядку цивiльного судочинства на особливо режим-

них об'єктах, розташованих на територiї України.

7, iз урахуванням наведених вище критерiїв родову

пiдсуднiсть обласного суду можна визначити так. Облас-

ним судам першої iнстанцiї пiдсуднi справи за скаргами

на рiшення мiсцевих державних органiв, прийнятих сто-

совно релiгiйних органiзацiй (ст. 24811 ЦПК). iз ураху-

ванням тiльки суб'єктного критерiю родової пiдсудностi

обласному суду пiдсуднi справи будь-якої категорiї, де од-

нiєю iз сторiн є районний суд (ст. 124 ЦПК).

Вiйськовому суду регiону, Вiйськово-Морських Сил пiд-

суднi справи, в яких одна iз сторiн - це гарнiзонний суд.

Згiдно з третiм критерiєм - наявнiстю процесуальної

iнiцiативи вищестоящого суду - обласний суд вправi

витребувати будь-яку цивiльну справу, яка знаходиться в

провадженнi того чи iншого суду областi та прийняти її

до провадження обласного суду. Прямих вказiвок на це

в ЦПК немає, але практика судiв України йде саме таким

шляхом, оскiльки ст. 133 ЦПК передбачає право голови

обласного суду за клопотанням сторiн та iнших учасни-

кiв справи, за заявою прокурора, а також за власною iнi-

цiативою витребувати будь-яку цивiльну справу, що зна-

ходиться в провадженнi того чи iншого суду, передати її

на розгляд iншого (тобто i обласного суду).

Так, в ухвалi судової колегiї в цивiльних справах Верхо-

вного Суду вiд 24.12.1980 р. зазначено: <...безпiдставним є

посилання З.В. на порушення правил пiдсудностi, оскiльки

вiдповiдно до ст. 133 ЦПК голова обласного суду вправi в

межах своєї компетенцiї витребувати цивiльну справу, що

перебуває у провадженi того чи iншого суду i передати її на

розгляд iншого суду> (Бюл. законодавства i юрид. прак-

тики України.- 1995.- № 3.- С. 283). Таку ж позицiю

вiдстоює i Пленум Верховного Суду (п. 4 Постанови Плену-

. му Верховного Суду вiд 21.12.1990 р. ,№ 9 <Про практику

застосування судами процесуального законодавства при

розглядi цивiльних справ по першiй iнстанцiї>),

Вивчення судової практики показує, що обласнi суди

при вирiшеннi даного питання використовують своє право

тодi, коли справа складна, має великий суспiльний iнтерес

або є принциповою для формування судової практики в

даному регiонi. Проте за будь-яких обставин обласний суд

може вилучати iз провадження районного (мiського) суду

лише одну справу, але нiяк не категорiю цивiльних справ.

278

 

 

Процесуальна iнiцiатива вищестоящого суду допуска-

ється i у випадку, передбаченому ст. 316 ЦПК. Дана стат-

тя встановлює наступне правило: суд касацiйної iнстан-

цiї при повторнiй вiдмiнi рiшення суду першої iнстанцiї

зобов'язаний обговорити питання про прийняття справи

до свого розгляду по першiй iнстанцiї, про що зазначає в

ухвалi. Цю статтю необхiдно уточнити, вказавши про при-

йняття справи не до свого провадження, а до проваджен-

ня обласного суду, оскiльки суд касацiйної iнстанцiї справу

по сутi розглядати не може.

Згiдно з четвертим критерiєм - вказiвкою вищесто-

ящого суду - обласний суд може виступати в якостi суду

першої iнстанцiї у тому випадку, коли Верховний Суд

України скасує в порядку нагляду всi винесеш рiшення

по справi та вкаже на необхiднiсть вирiшення справи по

сутi саме обласним, а не нижчестоящим судом.

8. Чинне цивiльно-процесуальне законодавство перед-

бачає, що Верховний Суд України розглядає по першiй

iнстанцiї такi Цивiльнi справи: за скаргами на рiшення i

дiї Центральної виборчої комiсiї по виборах президента

України i заявами про скасування рiшення Центральної

виборчої комiсiї (ст. 243 ЦПК); за скаргами на рiшення

держорганiв України у справах релiгiї, прийнятих вiдно-

сно релiгiйних органiзацiй (ст. 24512 гл. 31-Б, 31-Г ЦПК).

Крiм того. Голова Верховного Суду України, його заступ-

ники можуть витребувати будь-яку справу з будь-якого

суду i передати її на розгляд по сутi у Верховний Суд

України (ст. 133 ЦПК).

Стаття 124. Пiдсуднiсть справ, в яких стороною

є районний (мiський) суд, вiйськовий

суд гарнiзону. Верховний суд

Республiки Крим, обласний суд,

Київський чи Севастопольський

мiський суд, мiжобласний суд,

вiйськовий суд регiону, Вiйськово-

Морських Сил

Цивiльнi справи, в яких однiєю iз сторiн є районний

(мiський) суд, вiйськовий суд гарнiзону, розглядає вiд-

повiдно Верховний суд Республiки Крим, обласний суд,

Київський i Севастопольський мiськi суди, вiйськовий

суд регiону, Вiйськово-Морських Сил.

279

Пiдсуднiсть цивiльних справ, в яких однiєю iз сторiн

є Верховний суд Республiки Крим, обласний суд. Київ-

ський чи Севастопольський мiський суд, мiжобласний

суд, вiйськовий суд регiону, Вiйськово-Морських Сил,

визначає Верховний Суд України.

(Стаття 124 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

. № 1461-10 вiд 23.01.81; Законом М" 4018-12 вiд 24.02.94)

1. Стаття органiчно пов'язана з попередньою i вирiшує

одне з питань родової пiдсудностi: розмежування компе-

тенцiї мiж ланками судової системи за суб'єктним скла-

дом учасникiв спору (другий критерiй - див. п. З ко-

мент. до ст. 123 ЦПК).

2. Справи, де однiєю стороною в спорi е районний (мi-

ський) суд, згiдно з правилом даної статтi, розглядає вiд-

повiдно Верховний Суд Автономної Республiки Крим,

обласнi i прирiвнянi до них суди. Однак подiбне правило

не встановлено для тих випадкiв, коли однiєю стороною в

спорi є самi обласнi i прирiвнянi до них суди. Тут пiдсуд-'

нiсть цивiльної справи визначається Верховним Судом

України. Як суд першої iнстанцiї, на наш погляд, вiн по-

винен визначити iнший обласний суд.

Стаття 124'. Одноособовий розгляд справ

у порядку позовного провадження

Суддя одноособове розглядає всi цивiльнi справи, пiд-

вiдомчi суду. Справи по спорах про визначення мiсця

проживання i вiдiбрання дитини, встановлення батькiв-

ства, виселення у разi скасування рiшення, постановле-

ного одноособове - суддею, розглядаються у колегiаль-

ному складi суду.

Якщо в справi об'єднанi позовнi вимоги, частина яких

пiдлягає колегiальному розгляду, справа розглядається

колегiальне.

У зв'язку iз складнiстю справи суд касацiйної або

наглядної iнстанцiї при скасуваннi рiшення може на-

правити на новий розгляд у колегiальному складi суду

також будь-яку iншу справу.

(Стаття 124-1 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законами

№ 2464-12 вiд 17.06.92. Лi 3129-12 вiд 22.04.93. № 27/96-ВР вiд

02.02.96)

 i. Коментована стаття встановлює правило про те, що

всi цивiльнi справи, пiдвiдомчi суду, розглядаються суд-

280

дею одноособове. Разом з тим вона передбачає два виня-

тки iз загального правила, коли справа по сутi повинна

розглядатися колегiальним судом пiсля скасування рi-

шення по цiй справi, винесеного суддею одноособове. Пе-

рший залежить вiд категорiї справи, а другий - вiд роз-

суду касацiйного або наглядового суду, який скасовує рi-

шення. Третiй виняток встановлено новою редакцiєю глав

31-Б, 31-В, 31-Г ЦПК, що передбачають розгляд зазначе-

них в них категорiй справ колегiальним судом.

По-перше, пiсля скасування одноособового рiшення

суддями колегiальне розглядаються справи за скаргами

про визначення мiсця проживання i вiдiбрання дитини,

встановлення батькiвства i виселення. По-друге, в залеж-

ностi не вiд категорiї справи, а у зв'язку зi складнiстю

конкретної справи, суд касацiйної або наглядової iнстан-

цiї при скасуваннi рiшення може направити будь-яку

справу на новий розгляд в колегiальному складi. Оскiль-

ки <складнiсть> справи Єiпоняттям оцiночним, то вищес-

тоящий суд, скасовуючи рiшення, за своїм розсудом ви-

рiшує питання про необхiднiсть колегiального розгляду

даної справи. Позитивно це питання, на нашу думку, може

вирiшуватися, наприклад, у випадку повторного скасуван-

ня одноособового рiшення суддi, скасування одноособово-

го рiшення i касацiйної ухвали по данiй справi, багатосу-

б'ектного складу учасникiв спору i т.iн.

3. Дана стаття i ст. 7 ЦПК передбачають нову класи-

фiкацiю пiдсудностi - подiл її на види в залежностi вiд

того, хто повинен розглядати дану справу: суддя одноосо-

бове або колегiальний суд. За цим критерiєм пiдсуднiсть

може бути одноособовою або колегiальною.

4. Розглянута стаття встановлює також приорiтет ко-

легiальної пiдсудностi над одноособовою: якщо в справi

об'єднанi /позовнi вимоги, перша частина яких пiдлягає

колегiальному розгляду, а друга - одноособовому, справа

розглядається колегiальним судом.

Стаття 125. Пiдсуднiсть справ за мiсцем

знаходження вiдповiдача

Позови пред'являються в судi за мiсцем проживання

вiдповiдача.

Позови до державних пiдприємств, установ, органi-

зацiй, колгоспiв, iнших кооперативних органiзацiй, їх

об'єднань, iнших громадських органiзацiй, що користу-

281

ються правами юридичної особи, подаються за мiсцем

знаходження їх органу управлiння.

(Стаття 125 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

Х° 1461-10 вiд 23.01.81)

1. Коментована стаття, а також ст. 126-131 ЦПК вста-

новлюють правила територiальної пiдсудностi, яка необ-

хiдна в цивiльному судочинствi для того, щоб розподiлити

пiдвiдомчi судам справи мiж окремими судами кожної

ланки судової системи в залежностi вiд територiї, на яку

поширюється юрисдикцiя кожного з цих судiв. Територi-

альна пiдсуднiсть визначає, в якому конкретно судi по-

винно бути розглянуто i вирiшено дану цивiльну справу.

Цивiльне процесуальне законодавство видiляє декiлька

видiв територiальної пiдсудностi в залежностi вiд мiсця

проживання сторiн, характеру спiрних правовiдносин, уго-

дою мiж сторонами, наявностi зв'язку мiж справами. Та-

кими видами пiдсудностi є: загальна територiальна пiд-

суднiсть, альтернативна, договiрна, виключна i пiдсуднiсть

за зв'язком справ. Встановлення цивiльно-процесуаль-

ним законодавством зазначених видiв пiдсудностi озна-

чає в одних випадках надання сторонам пiльг при виборi

суду, а в iнших - створення суду i учасникам справи спри-

ятливих умов для вирiшення цивiльної справи.

2. Стаття встановлює правила загальної територiаль-

ної пiдсудностi. Хоча процесуальне законодавство прямо

не використовує таке поняття, але судовою практикою та

юридичною наукою воно широко застосовується, оскiль-

ки за правилами даної статтi розглядається бiльшiсть ци-

вiльних справ.

3. У частинi 1 даної статтi закрiплено пр'авило, згiдно

з яким позови пред'являються в суд за мiсцем прожи-

вання вiдповiдача. Згiдно зi ст. 17 ЦК України мiсцем

проживання визнається те, де громадянин постiйно або

переважно проживає. Тому мiсцем проживання не вва-

жається мiсце перебування громадянина. Отже, позови до

громадян, якi вiдбувають кримiнальне покарання, повин-

нi пред'являтися не за мiсцем їх перебування, а за мiс-

цем їх проживання.

4. Мiсцем проживання неповнолiтнiх, якi не досягли

п'ятнадцятирiчного вiку, або громадян, якi перебувають

пiд опiкою, визнається мiсце проживання їх батькiв (уси-

новителiв) або опiкунiв (ст. 17 ЦК). Позови до неповно-

282

лiтнiх у вiцi вiд 15 до 18 рокiв пред'являються за загаль-

ним правилом - за мiсцем їх проживання. За правила-

ми загальної пiдсудностi пред'являються також заяви про

визнання громадянина обмежено дiєздатним або недiє-

здатним (ст. 256 ЦПК).

5. Позови до пiдприємств, органiзацiй, сiльськогоспо-

дарських пiдприємств, iнших кооперативних органiзацiй,

їх об'єднань, громадських органiзацiй, якi користуються

правами юридичної особи, згiдно з ч. 2 коментованої статтi

пред'являються за мiсцем знаходження їх органу.

6. Загальна територiальна пiдсуднiсть є гарантiєю за-

хисту iнтересiв вiдповiдача, що цiлком виправдано, оскi-

льки саме по собi пред'явлення до нього позову ще не

свiдчить про те, що вiдповiдач здiйснив цивiльне право-

порушення.

Стаття 126. Пiдсуднiсть справ за вибором

позивача

Позови про стягнення коштiв на утримання (алiмен-

ти) i про встановлення батькiвства, позови робiтникiв i

службовцiв, що випливають з трудових правовiдносин,

позови колгоспникiв про оплату працi, позови, що .ви-

пливають з авторського права, права на вiдкриття, ви-

нахiд, корисну модель, промисловий зразок та рацiона-

лiзаторську пропозицiю, можуть подаватися також за

мiсцем проживання позивача.

Позови про вiдшкодування шкоди, заподiяної калiцт-

вом або iншим ушкодженням здоров'я, а також втратою

годувальника, можуть пред'являтися позивачем за його

мiсцем проживання чи за мiсцем заподiяння шкоди.

Позови про поновлення трудових, пенсiйних i жит-

лових прав, повернення майна або його вартостi, зв'я-

занi з вiдшкодуванням шкоди, заподiяної громадянино-

вi незаконним засудженням, незаконним притягненням

до кримiнальної вiдповiдальностi, незаконним застосу-

ванням взяття пiд варту як запобiжного заходу, неза-

конним накладанням адмiнiстративного стягнення у

виглядi арешту чи виправних робiт, можуть пред'явля-

тися позивачем за мiсцем його проживання або за мiс-

цем знаходження вiдповiдача.

Позови про вiдшкодування шкоди, заподiяної майну

громадян або юридичних осiб, можуть пред'являтися та-

кож за мiсцем заподiяння шкоди.

283

 Позови громадян, що пов'язанi iз захистом їх прав

як споживачiв товарiв (робiт, послуг), можуть бути по-

данi за їх вибором за мiсцем свого проживання або за

мiсцезнаходженням вiдповiдача, за мiсцем заподiяння

пгкоди або за мiсцем виконання договору.

Позови, що випливають з дiяльностi фiлiалу юриди-

чної особи, можуть бути пред'явленi також за мiсцем

знаходження фiлiалу.

Позови до вiдповiдача, мiсце постiйного проживання

якого невiдоме, пред'являються за мiсцем знаходження

його майна, або за мiсцем його тимчасового перебуван-

ня, або за останнiм вiдомим мiсцем постiйного прожи-

вання чи постiйного заняття вiдповiдача.

Позови до вiдповiдача, який не має в Українi мiсця

проживання, можуть бути пред'явленi за мiсцем знахо-

дження його майна або за останнiм вiдомим мiсцем його

проживання в Українi.

Мiсце знаходження майна та останнє вiдоме мiсце

проживання чи заняття вiдповiдача повиннi бути в ко-

жному випадку достовiрно встановленi.

Позови про стягнення збиткiв, завданих зiткненням

суден, а також про стягнення винагороди за допомогу

рятування на морi можуть пред'являтися також за мiс-

цем знаходження судна вiдповiдача або порту припис-

ки судна.

Позови про розiрвання шлюбу з особами, визнаними

в установленому порядку безвiсно вiдсутнiми, недiєзда-

тними внаслiдок душевної хвороби або недоумства, а

також з особами, засудженими за вчинення злочину до

позбавлення волi на строк не менш як три роки, можуть

пред'являтися за мiсцем проживання позивача.

Позови про розiрвання шлюбу можуть пред'являти-

ся за мiсцем проживання позивача також у випадку,

коли при ньому є неповнолiтнi дiти або коли йому за

станом здоров'я чи з iнших поважних причин виїхати

до мiсця проживання вiдповiдача важко. На бажання

подружжя справу можна розглядати за мiсцем прожи-

вання будь-кого з них.

(Стаття 126 iз змiнами, внесеними згiдно з Указами ПВР

вiд 15.10.66, № 2135-08 вiд 15.10.73. Л~/ 1461-10 вiд 23.01.81,

№ 2994-10 вiд 11.01.82; Законами вiд Л5 2857-12 вiд 15.12.92.

145/94-ВР вiд 27.07.94, 75/95-ВР вiд 28.02.95)

284

1. Стаття встановлює правила альтернативної пiдсуд-

ностi. Сутнiсть її полягає в тому, що вона не виключає

можливостi звернення в суд за правилами загальної пiд-

судностi i до того ж дає можливiсть звертатись до iнших

судiв, тобто позивач отримує право вибрати один з двох

або кiлькох судiв. Правила про цю пiдсуднiсть не завжди

однаково вирiшують питання про альтернативу.

2. Перша група правил про альтернативну пiдсуднiсть

вибору судiв полягає в тому, що до числа судiв, один з

яких може вибирати позивач, обов'язково входить i суд

за мiсцем проживання позивача. Сюди вiдносять прави-

ла, якi мiстяться в ч. 1-3, 5, 11, 12 даної статтi. Так, позо-

ви про стягнення алiментiв, про встановлення батькiвс-

тва та стягнення алiментiв, позови робiтникiв та службо-

вцiв, що виникають iз трудових правовiдносин, позови про

оплату працi до сiльськогосподарських пiдприємств, по-

зови, що виникають з авторського права та права на вiд-

криття, винагороду, корисну модель, промисловий зразок

i рацiоналiзаторську пропозицiю, можуть пред'являтися

в суд за мiсцем проживання вiдповiдача або за мiсцем

проживання позивача.

iнколи позивач може вибирати один iз трьох судiв.

Так, вiдповiдно до ч. 2 розглянутої статтi у справах за

позовами про вiдшкодування шкоди, завданої калiцтвом

або iншим ушкодженням здоров'я, а також втратою го-

дувальника, у позивача є право вибору одного суду з трьох

можливих: за мiсцем проживання вiдповiдача, за мiсцем

проживання позивача i за мiсцем заподiяння шкоди.

Особливим є правило ч. 12 даної статтi, яка допускає

пред'явлення позову про розiрвання шлюбу в суд за мiс-

цем проживання позивача i тодi, коли йому за станом

здоров'я або з iнших поважних причин виїзд до мiсця

проживання вiдповiдача е ускладненим. Треба мати на

увазi, що у всiх попереднiх випадках суд обирався за вла-

сним розсудом позивача, а тут позивач може тiльки про-

явити iнiцiативу про розгляд справи за мiсцем свого про-

живання i подати документи, якi пiдтверджують усклад-

нення виїзду в суд за мiсцем проживання вiдповiдача.

Остаточне рiшення про розгляд справи в судi за мiсцем

проживання позивача в цьому випадку приймає суддя,

перевiривши документи.

8. Друга група правил про альтернативну пiдсуднiсть

не передбачає можливостi розгляду справи за мiсцем про-

    285

живання позивача. До судiв, з числа яких можливий ви-

бiр, закон вiдносить суди: за мiсцем заподiяння шкоди,

за мiсцем знаходження фiлiалу юридичної особи, за мiс-

цем знаходження майна вiдповiдача, його тимчасового

проживання або знаходження та iн. (ч. 4, 6-8 даної стат-

тi). Так, позови про вiдшкодування' шкоди, заподiяної

майну громадян або юридичної особи, можуть пред'явля-

тися в суд за мiсцем проживання вiдповiдача або за мiс-

цем заподiяння шкоди (ч. 4 ст. 126 ЦПК).

Позови до вiдповiдача, мiсце постiйного проживання

якого невiдоме, згiдно зч.7 ст. 126 ЦПК пред'являються

за мiсцем знаходження його майна або за мiсцем його

тимчасового проживання чи знаходження або за остан-

нiм вiдомим мiсцем постiйного проживання чи постiй-

ного заняття вiдповiдача. Тут позивач має право вибору

одного з декiлькох можливих судiв. При цьому закон

вврдить своєрiднi категорiї: мiсце тимчасового проживан-

ня або знаходження вiдповiдача, постiйного заняття вiд-

повiдача. Тобто закон допускає пред'явлення позову за

мiсцем роботи, навчання i т.iн.

Позови про стягнення збиткiв, завданих зiткненням

суден, а також про стягнення винагороди за допомогу

i рятування на морi згiдно з ч. 10 ст. 126 ЦПК можуть

пред'являтися також за мiсцем знаходження судна вiд-

повiдача або порту приписки судна.

4. За правилами альтернативної пiдсудностi подають-

ся також скарги та .заяви по окремих категорiях непозо-

вних справ (див. комент. до ст.ст. 244, 24817, 249, 265').

Стаття 127. Пiдсуднiсть справ за мiсцем

виконання договору

Позови, що випливають з договорiв, де зазначено

мiсце виконання, або виконати якi через їх особливостi

можна тiльки в певному мiсцi, можуть бути пред'явленi

за мiсцем виконання.

1. Альтернативною є i пiдсуднiсть, яка названа в ЦПК

як пiдсуднiсть за мiсцем виконання договору. Згiдно зi

ст. 127 ЦПК позови, що'виникають з договорiв, в яких

вказується мiсце виконання договору або виконання яких

за їх особливостями можливо тiльки у визначеному мiс-

цi, можуть бути пред'явленi за мiсцем виконання догово-

ру або, згiдно зi ст.125 ЦПК, за мiсцем знаходження вiд-

286

повiдача чи органу юридичної особи, яка є вiдповiдачем.

Тобто в даному випадку, передбаченому статею, прокомен-

тується, у позивача є право вибору одного суду з двох, вка-

заних у законi.

2. Вiдповiдно до ст. 167 ЦК мiсцем виконання зобо-

в'язання є мiсце, яке зазначене в законi, договорi, актi пла-

нування або виходячи з сутi забов'язання. Якщо мiсце

виконання не визначене, виконання повинно бути прове-

дене: а) по передачi будiвлi - за мiсцем її знаходження;

б) по грошових зобов'язаннях - за мiсцем проживання

кредитора в момент виконання зобов'язання, а якщо

кредитор змiнив мiсце проживання i повiдомив про це

боржника, то в новому мiсцi проживання кредитора; в)

по всiх iнших зобов'язаннях - за мiсцем проживання

боржника, а якщо боржником е юридична особа - за мi-

сцем її знаходження (ст. ЗО ЦК).

Стаття 128. Право вибору пiдсудностi

Право вибирати пiдсуднiсть мiж кiлькома судами,

яким пiдсудна справа, має позивач.

1. Стаття мiстить правило, яке стосується також

ст.ст. 126, 127 ЦПК. iз змiсту даної статтi випливає, що

пiльгова альтернативна пiдсуднiсть (за вказаними стат-

тями) i в усiх iнших випадках встановлюється для пози-

вача. Про деякi особливостi реалiзацiї позивачем права

вибрати суд зазначено у п. 2 коментарю до ст. 126 ЦПК.

Стаття 129. Договiрна пiдсуднiсть

Сторонам надається право встановлювати договiрну

територiальну пiдсуднiсть, крiм позовiв, передбачених

статтею 130 цього Кодексу.

1. Коментована стаття встановлює правила договiрної

пiдсудностi. Договiрна пiдсуднiсть передбачає, що сторо-

нам надається право договором визначити пiдсуднiсть

конкретної справи. До даного виду пiдсудностi належить

i можливiсть' подружжя за їх бажанням пред'явити по-

зов про розiрвання шлюбу за мiсцем проживання будь-

кого з них (ст. 126 ЦПК). Проте в усiх випадках догово-

ром не можна змiнити родову та виключну пiдсуднiсть.

2. Встановлення договiрної пiдсудностi направлено на

забезпечення сторонам можливостi самим визначати суд,

287

де з максимальною зручнiстю буде розглянуто їх справу.

Угода про пiдсуднiсть може здiйснюватись i при укла-

даннi основного договору, як одна з умов, i при виникнен-

нi спорiв у зв'язку з виконанням договору.

Стаття 130. Виключна пiдсуднiсть

Позови про право на будiвлю, про виключення май-

на з опису належить пред'являти за мiсцем знаходжен-

ня цього майна або його основної частини.

Позови про порядок користування земельними дiлян-

ками розглядаються районним (мiським) судом за мiс-

цем знаходження земельної дiлянки.

Позови кредиторiв спадкодавця, пред'явлюванi до

прийняття спадщини спадкоємцями, пiдсуднi судовi за

мiсцем знаходження спадкового майна або основної його

частини.

Позови до перевозчикiв, що випливають з договорiв

перевозки вантажiв, пасажирiв або багажу, пред'явля-

ються за мiсцем знаходження управлiння транспортної

органiзацiї, до якого у встановленому порядку була по-

дана претензiя.

(Стаття 130 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81: Законом № 4018-12 вiд 24.02;94)

1. Стаття закрiплює правила про виключну пiдсуднiсть.

По ряду категорiй цивiльних справ цивiльно-процесуа-

льний закон встановлює тiльки один визначений суд, iншi

виключаються. Стат-тя 130 ЦПК встановлює чотири випа-

дки виключної пiдсудностi.

2. Позови про право на будiвлю, про виключення май-

на з опису пред'являються тiльки в суд за мiсцем знахо-

дження цього майна або основної його частини. Позови

про порядок використання земельних дiлянок пред'яв-

ляються в суд за мiсцем знаходження земельної дiлян-

ки. Це правило зумовлено тим, що при розглядi та вирi-

шеннi цих справ часто буває необхiдним огляд на мiсцi

або iншi перевiрочнi дiї.

3. Позови кредиторiв спадкодавця, що пред'являються

до прийняття спадщини спадкоємцями, подаються в суд

за мiсцем знаходження спадкового майна або основної

його частини. Якщо спадкове майно вже прийнято спад-

коємцями, позови до них пред'являються за правилами

288

 

 

загальної пiдсудностi. Позови до перевiзникiв, що вини-

кають з договорiв перевозки вантажiв, пасажирiв або ба-

гажу, пред'являються за мiсцем знаходження управлiн-

ня транспортної органiзацiї. Це зумовлено тим, що спра-

ва повинна розглядатися там, де пред'являлась та розгля-

далась претензiя до перевiзника (ст. 130 ЦПК).

4. За правилами виключної пiдсудностi розглядається

ряд непозовних справ. Так, з числа справ, що виникають з

адмiнiстративно-правових вiдносин, за правилами виклю-

чної пiдсудностi розглядаються скарги на неправильнос-

тi в списках виборцiв та в списках громадян, якi мають

право брати участь у референдумi, .вони подаються до суду,

в район дiяльностi якого входить виборча дiльниця (ст.

238 ЦПК). До суду за мiсцем знаходження вiдповiдної

, виборчої комiсiї подаються скарги на рiшення i дiї вибо-

рчих комiсiй (ст. 2431). Скарги на дiї посадової особи, що

порушують права громадян, подаються в суд за мiсцем

роботи посадової особи; дiї якої оскаржуються (ст. 2484

ЦПК). Заява про дострокове припинення повноважень на-

родного депутата України у разi невиконання ним вимог

щодо несумiсництва депутатської дiяльностi з iншими

видами дiяльностi подається до Київського мiського суду

(ст. 24321 ЦПК).

5. Справи окремого провадження також розглядають-

ся, як правило, у вiдповiдностi з вимогами виключної пiд-

судностi. Так, заяви про визнання громадянина обмежено

дiєздатним або недiєздатним подаються в суд за мiсцем

проживання цього громадянина, а якщо вiн знаходиться

на лiкуваннi, то за мiсцем знаходження лiкувального за-

кладу (ст. 256 ЦПК). За правилами виключної пiдсудно-

стi розглядаються також справи в порядку гл. 31-Б: ска-

рги на рiшення, прийнятi вiдносно релiгiйних органiза-

цiй, подаються до Верховного Суду Автономної Республi-

ки Крим, обласного, Київського i Севастопольського мiсь-

ких судiв, а на рiшення державного органу України у спра-

вах релiгiї -- до Верховного Суду України.

Справи про визнання громадянина безвiсно вiдсутнiм

або про оголошення громадянина померлим згiдно зi

ст. 261 ЦПК розглядаються районним (мiським) судом

за мiсцем проживання заявника. Заява про встановлення

неправильностi запису в актах громадянського стану по-

даються також у суд за мiсцем проживання заявника

(ст. 267 ЦПК). Судом за мiсцем проживання заявника

розглядаються i справи про встановлення фактiв, що ма-

ють юридичне значення (ст. 272 ЦПК). Справи про вiдно-

влення прав на втраченi цiннi папери на пред'явника роз-

глядає районний (мiський) суд за мiсцем знаходження уста-

нови, що видала цiнний папiр на пред'явника (ст. 276 ЦПК).

i, нарештi, скарги на нотарiальнi дiї або вiдмову у їх вчи-

неннi подаються у суд за мiсцем знаходження нотарiа-

льної контори або iншого органу чи посадової особи, яка

вчинила нотарiальнi дiї або вiдмовилась їх вчинити

(ст. 285 ЦПК).

6. Виключна пiдсуднiсть встановлена з метою забез-

печення правильного i своєчасного розгляду справи, бо

саме у вказаних у законi судах це може бути здiйснено в

силу знаходження основної маси доказiв в районi їх дi-

яльностi.

Стаття 131. Пiдсуднiсть кiлькох пов'язаних мiж

собою справ

Позов до кiлькох вiдповiдачiв, якi проживають або

знаходяться в рiзних мiсцях, пред'являється за мiсцем

проживання або за мiсцем знаходження одного з вiдпо-

вiдачiв за вибором позивача.

Зустрiчний позов незалежно вiд його пiдсудностi

пред'являється в судi за мiсцем розгляду первiсного по-

зову.

Цивiльний позов, що випливає з кримiнальної спра-

ви, якщо вiн не був заявлений або не був вирiшений

при провадженнi кримiнальної справи, пред'являється

в порядку цивiльного судочинства за правилами пiдсу-

дностi, встановленими цим Кодексом.

1. Дана стаття встановлює правила про пiдсуднiсть

пов'язаних мiж собою справ. Цей вид територiальної пiд-

судностi встановлений цивiльно-процесуальним законо-

давством з метою створення кращих умов для виявлен-

ня дiйсних взаємовiдносин сторiн, забезпечення проце-

суальної економiї в результатi знаходження фактично-

го i доказового матерiалу в одному судi. Стаття 131 ЦПК

передбачає тiльки один випадок цiєї пiдсудностi: зустрi-

чний позов незалежно вiд його пiдсудностi пред'явля-

ється в суд за мiсцем розгляду первiсного позову.

290

2. Частина 1 статтi мiстить правило про один з випад-

кiв альтернативної пiдсудностi, а ч. З є вiдсилочним пра-

вилом. Разом з тим в цiй статтi треба було б закрiпити

таке правило: позов третьої особи, яка заявила самостiй-

нi вимоги на предмет спору, пред'являється до суду, який

розглядає спiр мiж сторонами.

Стаття 132. Наслiдки порушення правил

пiдсудностi

Якщо суддя визнає, що справа даному судовi не пiд-

судна, вiн повертає позивачевi для подачi до належного

суду його позовну заяву з усiма додатками до неї разом

з мотивованою ухвалою про причини неприйняття по-

зовної заяви.

На ухвалу про неприйняття позовної заяви з моти-

вiв непiдсудностi може бути подано скаргу, внесено окре-

ме подання.

Якщо позовну заяву надiслано до суду поштою або

якщо її непiдсуднiсть даному судовi виявлена не при при-

йняттi її, суддя повинен негайно повiдомити про це пози-

вача та переслати заяву разом з своєю мотивованою ух-

валою до належного суду пiсля закiнчення строку на по-

дання скарги, внесення подання на цю ухвалу, а в разi

подання скарги, подання - пiсля постановлення ухвали

про залишення скарги, подання без задоволення.

Забороняється передавати до iншого суду справи, роз-

початi розглядом по сутi, за винятком випадкiв, перед-

бачених статтею 133 цього Кодексу.

(Стаття 132 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законом

№ 2857-12 вiд 15.12.92)

1. Непiдсуднiсть заяви згiдно з п. 7 ст.-iЗб ЦПК є

пiдставою для вiдмови в її прийняттi. Порушення заяв-

ником правил про пiдсуднiсть є свiдченням порушення

порядку подання заяви.

2. Якщо порушення правил про пiдсуднiсть виявлено

суддею в момент подачi заяви, то вiн виносить мотивова-

ну ухвалу про вiдмову в прийняттi заяви, в якiй необхiд-

но вказати той суд, куди може звернутися заявник. Ухва-

лу суддi про вiдмову в прийняттi заяви може бути оскар-

жено заявником, на неї може бути внесено окреме подан-

ня прокурора, оскiльки така ухвала заважає здiйсненню

права на порушення справи (ст. 323 ЦПК).

,                                         291

3. Коли заява потрапила в суд попiтою або пiдсуднiсть

виявлена не пiд час її прийому, суддя повинен вiдразу

повiдомити про це позивача i переслати заяву разом в

мотивованою ухвалою про вiдмову в її прийняттi належ-

ному суду пiсля закiнчення строку оскарження (внесен-

ня подання). Якщо дана ухвала оскаржена позивачем чи

на неї внесене окреме подання прокурора, заява до нале-

жного суду пересилається пiсля винесення ухвали каса-

цiйного суду про залишення скарги, подання без задово-

лення.

4. За загальним правилом (крiм випадкiв, вказаних

у ст. 133 ЦПК) забороняється передавати в iнший суд

справи, розгляд яких по сутi вже розпочався в даному

судi.

Стаття 133. Передача справи з одного суду до

iншого в межах України

Голова Верховного Суду України, його заступники,

а також голова Верховного суду Республiки Крим, об-

ласного, Київського i Севастопольського мiських су-

дiв, вiйськового суду регiону, Вiйськово-Морських Сил

мають право в межах своєї компетенцiї на клопотання

сторiн та iнших осiб, якi беруть участь у справi, за

заявою прокурора або з власної iнiцiативи витребува-

ти будь-яку цивiльну справу, що є в провадженнi того

чи iншого суду, i передати її на розгляд до iншого суду

України.

Суд, у провадженнi якого знаходиться справа, додер-

жуючи порядку, встановленого частиною третьою стат-

тi 132 цього Кодексу, може передати справу на розгляд

iншого суду:

1) якщо суд визнає, що даний позов з обставин спра-

ви можна зручнiше вирiшити за мiсцем проведення най-

головнiших дiй, якi пiдлягають перевiрцi, або взагалi в

iншому судi, а не в судi, обраному позивачем;

2) якщо просьба вiдповiдача, мiсце проживання яко-

го не було вiдоме, про передачу справи за мiсцем його

дiйсного проживання буде визнана такою, що заслуго-

вує задоволення.            ,

Якщо пiсля вiдсторонення суддi замiнити його в да-

ному судi неможливо, справа надсилається до Верхов-

ного суду Республiки Крим, обласного, Київського чи

Севастопольського мiського суду, вiйськового суду регi

 

 

292

оиу, Вiйськово-Морських Сил для передачi на розгляд

iншому суду.

(Стаття 133 iз змiнами, внесеними згiдно з Указом ПВР

№ 1461-10 вiд 23.01.81; Законами ,№ 2857-12 вiд 15.12.92,

Л" 4018-12 вiд 24.02.94)

1. Стаття встановлює пiдстави i порядок передачi спра-

.ви з одного суду в iнший у межах України.

За загальним правилом забороняється передавати до

iншого суду справи, вiдносно яких був розпочатий роз-

гляд по сутi. Однак процесуальне законодавство допускає

в окремих випадках передачу справи в iнший суд i тодi,

коли в момент пред'явлення позову (подачi заяви) прави-

ла про пiдсуднiсть не були порушенi. На виконання цих .

вимог орiєнтує суди i Верховний Суд України (п. 4 постано-

ви Пленуму Верховнього Суду України вiд 21.12.1990 р.

.№ 9 <Про практику застосування судами процесуального

законодавства при розглядi цивiльних'справ по першiй

iнстанцiї>). Всi цi випадки за суб'єктивною ознакою мо-

жна подiлити на двi групи.

1. Передачу справи з одного суду до iншого суду Укра-

їни можуть здiйснювати Голова Верховного Суду Украї-

ни, його заступники, а також Голова Верховного Суду"

Автономної Республiки Крим, обласного, Київського i Се-

вастопольського мiських судiв за клопотанням сторiн та

iнших осiб, якi беруть участь у справi, а також за власною

iнiцiативою. В цьому випадку можлива змiна не тiльки

територiальної, але й родової пiдсудностi, наприклад, пе-

редача справи з провадження районного суду до прова-

дження обласного. ~

2. Передача справи iншому суду здiйснюється в трьох

випадках i судом, в провадженнi якого знаходиться дана

справа: 1) якщо суд визнає, що даний позов за обста-

винами справи може бути бiльш зручно вирiшений за

мiсцем перебiгу основних подiй, якi треба перевiрити,

або взагалi в iншому судi, а не в судi, який вибрав пози-

вач; 2) коли прохання вiдповiдача, мiсце проживання

якого в момент пред'явлення позову не було вiдоме, про

передачу справи за мiсцем його дiйсного проживання буде

задоволене. В обох випадках питання про змiну пiдсуд-

 ностi вирiшується за розсудом суду, але в першому випа-

дку суд керується мiркуванням зручностi розгляду спра-

ви, а в другому - необхiднiстю забезпечення вiдповiдаче-

;*

293

вi гарантiй захисту його прав; 3) якщо в районному судi

вибрано недостатню кiлькiсть суддiв для забезпечення

колегiального розгляду, справа передається для розгля-

ду в мiжрайонний (окружний) суд (ст. 21 Закону Укра-

їни <Про судоустрiй> України вiд 05.07.1981 р. зi змiна-

ми вiд 17.06.1992 р" вiд 24.02.1994 р. // Вiдом. Верхов.

Ради України.- 1992.- № 35.- Ст. 509. // Там же.-

1994- № 26.- Ст. 204).

2. Пленум Верховного Суду України звертає увагу су-

дiв на те, що вiдповiдно до наданих законом повнова-

жень, якi вказанi в ч. 1 ст. 133 ЦПК, особи вправi в ме-

жах своєї компетенцiї передати на розгляд до iншого суду

як будь-яку цивiльну справу, так i заяву про порушення

цивiльної справи (див. п. 4 постанови Пленуму Верхов-

ного Суду України вiд 21.12.1990 р. .№ 9 <Про практику

застосування судами процесуального законодавства при

розглядi цивiльних справ по першiй iнстанцiї>).

Стаття 134.

(Статтю 134 виключено на пiдставi Закону № 2857-12

вiд 15.12.92)

Стаття 135. Недопустимiсть суперечок

про пiдсуднiсть

Справа, надiслана з одного суду до iншого в порядку,

передбаченому статтею 133 цього Кодексу, повинна бути

прийнята до розгляду судом, якому вона надiслана.

Суперечки мiж судами про пiдсуднiсть не допуска-

ються. .

1. Стаття, що коментується, встановлює правило про

недопустимiсть суперечок про пiдсуднiсть.

Справа, що надсилається з одного суду до iншого в по-

рядку, визначеному у ст. 133 ЦПК, повинна бути прийня-

та судом, до якого вона направлена. Як закрiплено у да-

нiй статтi, суперечки мiж судами про пiдсуднiсть не допу-

скаються, тобто суд не вправi вiдмовити в прийняттi на-

правленої йому справи. Якщо суд вважає, що справа на-

правлена йому з порушенням закону або необгрунтоване,

вiн може повiдомити про це вищестоящий суд.

294

 

 

 

 

 

 

Глава 16

ПРЕД'ЯВЛЕННЯ ПОЗОВУ

Стаття 136. Прийняття заяв у цивiльних

справах

Суддя одноособове вирiшує питання про прийняття

заяви у цивiльнiй справi.

Суддя вiдмовляє в прийняттi заяви:

1) якщо заява не пiдлягає розглядовi в судах;

2) якщо заiнтересованою особою, що звернулася до

суду, не дйдержано встановленого законом для даної

категорiї справ порядку попереднього позасудового ви-

рiшення справи, зокрема:

а) якщо у трудових спорах працiвник у передбаче-

них законом випадках не звертався до комiсiї по трудо-

вих спорах, а також до профспiлкового комiтету пiд-

приємства, установи, органiзацiї;

б) якщо у спорах, що випливають з договору перево-

зки у випадках, передбачених законом, заiнтересована

особа, яка звернулася до суду, не зверталася до транс-

портної органiзацiї з претензiєю;

в) якщо у спорах з пiдприємствами зв'язку чи Союз-

друку у випадках, передбачених Статутом зв'язку СРСР,

заiнтересована особа, яка звернулася до суду, не звер-

талася до пiдприємства зв'язку або Союздруку з прете-

нзiєю або коли i зверталася, але ще не минув встанов-

лений строк для одержання вiдповiдi на претензiю;

г) якщо у спорах з пiдприємствами, установами та

органiзацiями, якi є страхувальниками потерпiлого, про

вiдшкодування шкоди, заподiяної калiцтвом або iншим

ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника,

це питання у передбачених законом випадках не роз-

глядалось профспiлковим комiтетом пiдприємства, уста-

нови, органiзацiї;

д) (Пiдпункт <д> пункту другого статтi 136 виключено

на пiдставi Закону № 75/95-ВР вiд 28.02.95);

е) (Пiдпункт <е> пункту другого статтi 136 виключено

на пiдставi Закону № 75/95-ВР вiд 28.02.95);

є) (Пiдпункт <є> пункту другого статтi 136 виключено

на пiдставi Закону Л" 75/95-ВР вiд 28.02.95);

ж) якщо у спорах про поновлення трудових, пенсiй-

них i житлових прав, повернення майна або його варто-

стi, зв'язаних з вiдшкодуванням шкоди, заподiяної гро-

295

мадяниновi незаконним засудженням, незаконним при-

тягненням до кримiнальної вiдповiдальностi, незаконним

застосуванням взяття пiд варту як запобiжного заходу,

незаконним накладенням адмiнiстративного стягнення у

виглядi арешту чи виправних робiт, це питання у перед-

бачених законом випадках не вирiшувалося у вiдповiд-

них державних або громадських органiзацiях;

3) якщо є таке, що набрало законної сили, постанов-

лене по спору мiж тими ж сторонами, про той же пред-

мет i з тих же пiдстав рiшенця суду чи ухвала суду про

прийняття вiдмови позивача вiд позову або цро затвер-

дження мирової угоди сторiн;

4) якщо в провадженнi суду є справи по спору мiж

тими ж сторонами, про той же предмет i з тих же пiд-

став;

5) якщо вiдбулося рiшення товариського суду, при-

йняте в межах його компетенцiї, по спору мiж тими ж

сторонами, про той же предмет i з тих же пiдстав;

6) якщо мiж сторонами укладено договiр про переда-

чу даного спору на вирiшення третейського суду;

7) якщо справа не пiдсудна даному судовi;

8) якщо заява подана недiєздатною особою;

9) якщо заяву вiд iменi заiнтересованої особи подано

особою, яка не має повноважень на ведення справи.

Суддя, вiдмовляючи в прийняттi заяви, постановляє

про це мотивовану ухвалу.

Вiдмова суддi в прийняттi заяви з пiдстав, передба-

чених пунктами 2, 7, 8, 9 цiєї статтi, не перешкоджає

повторному зверненню до суду з заявою в тiй же сцравi,

якщо буде усунуто допущене порушення.

На ухвалу суддi може бути подано скаргу, внесено

окреме подання.

(Стаття 136 iз змiнами, внесеними згiдно з Указами ПВР

№ 2135-08 вiд 15.10.73. № 1461-10 вiд 23.01.81, Лi 2994-08 вiд

11.01.82, № 7194-10 вiд 22.06.84; Законами Лi 2857-12 вiд

15.12.92, 75/95-ВР вiд 28.02.95)

1. Право на звернення до суду за судовим захистом

прав та охорнюваних законом iнтересiв - одне iз важли-

вiших конституцiйних прав громадян. Так, вiдповiдно до

ст. 55 Конституцiї України права i свободи людини i гро-

мадянина захищаються судом. Кожному гарантується

право на оскарження в судi рiшень, дiй чи бездiяльностi

296

органiв державної влади, органiв мiсцевого самовряду-

вання, посадових i службових осiб. Кожен має право пiс-

ля використання всiх нацiональних засобiв правового

захисту звертатися за захистом своїх прав i свобод до

вiдповiдних мiжнародних судових установ чи органiв

мiжнародних органiзацiй, членом або учасником яких є

Україна.

Чинне цивiльне процесуальне законодавство також

передбачає можливiсть реалiзацiї права на судовий за-

хист заiнтересованими особами. Так, вiдповiдно до ст. 4

ЦПК кожна заiнтересована особа вправi в порядку, вста-

новленому законом, звернутися до суду за захистом по-

рушеного або оспорюваного права чи охоронюваного за-

коном iнтересу. Вiдмова у правi на звернення до суду

недiйсна. Останнє положення є однiєю з гарантiй реалiза-

цiї права на звернення до суду за судовим захистом.

Цивiльне процесуальне законодавство передбачає i коло

осiб, за заявою яких може бути порушена цивiльна спра-

ва у судi (ст. 5 ЦПК).

Законодавець подiлив осiб, яким надано право звер-

нення до суду, на тих, хто звертається за захистом своїх

прав або охоронюваних законом iнтересiв (п. 1 ст. 5 ЦПК),

та на осiб, якi звертаються до суду за захистом iнтересiв

держави та прав i охоронюваних законом iнтересiв iн-

ших осiб (пп. 2-4 ст. 5 ЦПК).

У першому випадку (п. 1 ст. 5 ЦПК) суб'єкт звернен-

ня до суду за судовим захистом має матерiально-правову

та процесуально-правову заiнтересованiсть у вирiшеннi

справи, а у другому (пп. 2-4 ст. 5 ЦПК) - тiльки проце-

суально-правову.

Слiд також вiдмiтити, що право звернення до суду за

судовим захистом мають не тiльки громадяни, юридичнi

та посадовi особи, певнi органи та органiзацiї. Так, вiдпо-

вiдно до п. 5 ст. З Закону України вiд 27.03.1991 р. <Про

пiдприємства в Українi> вихiд структурних пiдроздiлiв

та самостiйних пiдприємств iз об'єднань може здiйсню-

ватись за згодою власника майна або уповноваженого ним

органу i за участю трудового колективу з наданням їм

права пiдприємства. Вiдмова власника може бути оскар-

жена трудовим колективом у судi. Таким чином, змiст

наведеного положення закону дозволяє зробити висновок

про те, що трудовий колектив може бути суб'єктом звер-

нення до суду за судовим захистом.

Звернення до суду вiдповiдного суб'єкта, якому зако-

ном надано таке право, на захист прав чи охоронюваних

законом iнтересiв є одностороннiм процесуальним за

змiстом волевиявленням, метою якого є порушення ци-

вiльної справи i виникнення процесуальної дiяльностi,

яка буде спрямована на розгляд та вирiшення цивiльної

справи.

Звернення з заявою до органу судової влади, яким є

суд, - це важлива процесуальна дiя уповноваженого су-

б'єкта. Проте саме по собi звернення до суду шляхом

подання заяви не означає, що цивiльна справа буде пору-

шена i виникне процес по розгляду i вирiшенню цiєї спра-

ви. Цивiльна справа може бути порушена лише в тому

випадку, якщо суддя вирiшить питання про прийняття

заяви, яка подається до суду. Суддя, який одноособове

вирiшує питання про прийняття заяви та порушення ци-

вiльної справи, може прийняти заяву та порушити прова-

дження по справi лише тодi, коли для цього є всi необхiд-

нi умови, встановленi законом. iнакше кажучи, особа, яка

звернулася до суду з конкретної цивiльної справи, повин-

на мати на це право, а також належним чином здiйсню-

вати це право, а суддя як носiй судової влади має перевi-

рити наявнiсть передумов права на звернення до суду за

судовим захистом та йорядок його здiйснення.

Можливiсть практичного здiйснення права на звернен-

ня до суду за судовим захистом залежить вiд певних

передумов, якi у цивiльнiй процесуальнiй лiтературi iме-

нуються передумовами права на звернення до суду за су-

довим захистом. Цi передумови подiляють на суб'єктив-

нi, якi стосуються особистостi суб'єктiв спору, та на об'єк