Электронные книги по юридическим наукам бесплатно.

Присоединяйтесь к нашей группе ВКонтакте.

 


 

 

П 32    Підопригора О. О. Законодавство України про інтелекту-

альну власність. - X.: Фірма <Консум>, 1997. - 192 с.

 

 

В монографії в доступній для широкого читача формі висвітлюються роль

і значення інтелектуальної власності в Україні в умовах переходу до ринкової

економіки. В ній, зокрема, розкривається процес становлення законодавства

України про інтелектуальну власність. В роботі здійснено грунтовий аналіз цьо-

го законодавства, розкриті його позитивні якості і риси. Разом з тим виявлені

численні прогалини, окремі і істотні недоліки, нечіткість окремих норм, статей

і положень та інші вади. Вноситься низка пропозицій, спрямованнях на його

удосконалення, пропонуються проекти нових законів, статей і окремих поло-

жень.

 

Книга може бути корисною для підприємців, студентів та викладачів вузів,

інших практичних працівників та широкому колу читачів, які займаються чи

цікавляться питаннями правового регулювання інтелектуальної діяльності.

 

п  1207000000-049                                    

 -- Без об'яви                                ББК Х 623.3

 

97                   О. О. Підопритора, 1997

 Спільне колективне підприємство з іно-

земними інвестиціями фірма <Консум>,

оформлення, 1997

 

 Спільне колективне підприємство з іно-

земними інвестиціями фірма <Консум>,

ІSBN 966-7124-12-6               1997

 

ЗМІСТ

 

Глава 1. Інтелектуальна власність в Україні............................................4

 1. Поняття і види інтелектуальної власності

за законодавством України .......................................................4

 2. Зміст права інтелектуальної вчасності................................... 14

 3. Види права інтелектуальної власності ...................................23

 4. Становлення законодавства України про інтелектуальну

власність ...................................................................................ЗІ

 5. Роль і значення інтелектуальної власності для України .....40

 

Глава ІІ. Авторське право і суміжні права ............................................ 57

 1. Загальна характеристика Закону України

<Про авторське право і суміжні права> ................................. 57

 2. Критичний аналіз Закону України

<Про авторське право і суміжні права> ................................. 71

 3. Аналіз окремих статей Закону................................................ 86

 

Глава ІІІ. Право на винаходи, корисні моделі і промислові зразки....... 106

 

 1. Загальна характеристика законів про охорону прав на

винаходи, корисні моделі і промислові зразки .................. 106

 2. Критичний огляд законів про винаходи, корисні моделі

і промислові зразки ............................................................... 118

3. Аналіз окремих статей ........................................................... 134

Глава ІV. Правова селекційні досягнення.......................................... 142

Глава V. Право на раціоналізаторську пропозицію ............................ 153

Глава VІ. Право на нерозкриту інформацію ....................................... 162

 

Правові засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту,

товарів і послуг ............................................'................................... 167

 

Глава VІІ. Право на фірмове найменування (фірму) ......................... 169

 

Глава VІІІ. Право на знаки для товарів і послуг................................ 173

 1. Загальна характеристика Закону України

 

<Про охорону прав на знаки для товарів і послуг> ............ 173

 2. Критичний аналіз Закону України

 

<Про охорону прав на знаки для товарів і послуг> ............ 178

 3. Зауваження до окремих статей ............................................. 181

 

Глава ЇХ. Право на найменування місця походження товару ............ 15

 

Глава 1. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ В УКРАЇНІ

 

 1. Поняття і види інтелектуальної власності

за законодавством України

 

Поняття інтелектуальної власності у світовій правовій системі

з'явилося не так давно. Наприкінці минулого століття було підпи-

сано Паризьку конвенцію по охороні промислової власності (23

березня 1883 р.). За станом на 9 квітня 1995 р. учасниками цієї

конвенції були 152 держави світу. В 1891 р. досягнуто Мадрідську

угоду про міжнародну реєстрацію знаків. Трохи раніше було укла-

дено Бернську конвенцію по охороні літературних і художніх творів

- в 1886 р. Але міжнародне співробітництво в галузі охорони прав

на результати творчої діяльності почало особливо активно розви-

ватися в XX столітті. В 1925 р. було укладено Гаагську угоду про

міжнародне депонування промислових зразків. Лісабонська угода

про охорону найменування місць походження та їх міжнародну

реєстрацію було підписано в 1958 р. В 1961 р. була підписана Римсь-

ка конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фо-

нограм і органів радіо і телебачення. В 1989 р. підписаний Договір

про реєстр фільмів (Договір про міжнародну реєстрацію аудіовізу-

альних творів). Було підписано також багато інших міжнародних

договорів, угод, конвенцій, спрямованих на забезпечення надійної

правової охорони результатів творчої діяльності в різних країнах

світу - учасницях названих та інших договорів.

 

Наявність багатьох міжнародних конвенцій, договорів, угод

тощо в галузі правової охорони результатів творчої діяльності не

сприяла їх ефективній охороні. Мали місце розбіжності, неодна-

кові підходи, різне тлумачення одних і тих самих понять. Іншими

словами, настала гостра потреба в координації, в узгоджених си-

лах, в об'єднанні зусиль для досягнення необхідної правової охо-

рони. Тому в шестидесятих роках виникла ідея створити окрему

організацію, яка б певним чином координувала регулювання пра-

вової охорони в цій галузі, передбаченої численними міжнародни-

ми договорами. Виникненню цієї ідеї передувало підписання уже

згадуваної Паризької конвенції по охороні промислової власності

і Бернської конвенції по охороні літературних і художніх творів.

Кожна з цих Конвенцій передбачала створення секретаріату, який

називався <Міжнародне бюро>. Обидва ці секретаріати були

об'єднані в 1893 р. Цей об'єднаний секретаріат виступав послідовно

під різними назвами, остання з яких була <об'єднані міжнародні

бюро по охороні інтелектуальної власності>.

 

В даний час у зв'язку з загальним розвитком міжнародного

економічного і культурного співробітництва помітний розвиток

тенденції зміцнення міжнародних організацій саме в галузі науко-

 

-4-

 

во-технічної і гуманітарної діяльності. Ця тенденція характери-

зується:

 

- розширенням і зміцненням міжнародно-правового співроб-

ітництва держав, залученням все більшої кількості учасників, особ-

ливо країн, що розвиваються;

 

- бажанням удосконалити і модернізувати структуру уже існу-

ючих організацій, привести їх у відповідність із структурою інших

учасників міжнародних організацій;

 

- якісною зміною співробітництва, що проявляється в підви-

щенні ефективності матеріально-правових норм;

- універсалізацією окремих міжнародних союзів;

- підвищенням їх ролі в системі міжнародних організацій і

перетворенням в спеціалізовані установи ООН(*1).

 

Саме ці фактори зумовили потребу у створенні спеціальної

міжсоюзної організації, яка б об'єднувала зусилля у цьому напрямі.

 

З цією метою було скликано Стокгольмську дипломатичну кон-

ференцію держав - членів Паризького і Бернського союзів. На

цій конференції в червні-липні 1967 р. було розроблено і прийня-

то конвенцію, яка заснувала нову міжнародну організацію.

 

14 липня 1967 р. в Стокгольмі було підписано конвенцію під

назвою <Конвенція, яка засновує Всесвітню організацію інтелек-

туальної власності>. Ця конвенція набула чинності в 1970 р., а в

грудні 1974 р. вона набула статус спеціалізованої установи Орга-

нізації Об'єднаних Націй(*2).

 

Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) поста-

вила перед собою таку ціль:

 

сприяти охороні інтелектуальної власності в усьому світі шля-

хом співробітництва між державами і, відповідних випадках, у взає-

модії з будь-якою іншою міжнародною організацією;

 

забезпечити адміністративне співробітництво між Союзами в

галузі охорони інтелектуальної власності.

 

Відповідно до цієї Конвенції інтелектуальна власність вклю-

чає дві основні сфери прав: промислову власність, яка головним

чином охоплює винаходи, товарні знаки і промислові зразки, і

авторське право, що головним чином охоплює літературні, му-

зичні, художні, фотографічні і аудіовізуальні твори.

 

Таким чином поняття інтелектуальної власності було узаконе-

но в міжнародно-правовій практиці. Оскільки колишній Радянсь-

кий Союз також підписав згадану. Конвенцію, то це поняття по-

явилося і в радянському законодавстві.

 

Згадана Конвенція передбачає об'єктами права інтелектуаль-

ної власності такі результати творчої діяльності:

1) літературні, художні твори і наукові праці;

 

(**1) Див.: Шатров В. П. Международное сотрудничество в области изобретатель-

ского и авторского права. М., 1982, С. 122.

(**2) Див.: ВОИС. Всемирная организация Организации Интеллектуальной Соб-

ственности. Общая информация. Женева. 1993, С. 7.

 

-5-

 

 

2) виконавську діяльність артистів, фонограми і радіопередачі;

 

3) винаходи в усіх галузях людської діяльності;

 

4) наукові відкриття;

 

5) промислові зразки;

 

6) товарні знаки, знаки обслуговування і комерційні наймену-

вання та позначення;

 

7) припинення недобросовісної конкуренції.

З урахуванням розвитку інтелектуальної власності дана стаття

Конвенції містить також тезу і про інші права, що випливають із

інтелектуальної діяльності в промисловій, науковій, літературній

галузях (ст. 2 (VІІІ) Конвенції).

 

Варто відразу звернути увагу на те, що в наведеному переліку.

згадуються наукові відкриття як об'єкт правової охорони. Між тим,

наукові відкриття не можуть бути таким об'єктом. Відкриття як

досягнення науки є надбанням світового співтовариства, і вони не

можуть закріплюватись за якимось одним суб'єктом у вигляді вик-

лючного права. Тому навіть радянське законодавство не визнава-

ло виключного права автора чи наукової установи на зроблене

відкриття(*3).

 

Авторським правом охороняються результати творчої діяль-

ності, що стосуються гуманітарної сфери життя людини. Це літе-

ратурні художні твори, наукові праці та інші твори. Виконавська

діяльність артистів, права розробників фонограм, програми на

радіо- і телепередачі охороняються правами, які прийнято нази-

вати суміжними, оскільки вони справді тісно примикають до ав-

торських прав, суміжні з ними.

 

Винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки,

знаки обслуговування, комерційні найменування і позначення -

це сфера технічної творчості (на відміну від гуманітарної). Ці та

інші результати технічної творчості складають групу об'єктів, яку

прийнято називати промисловою власністю і вона відповідно за-

хищається правом промислової власності. Право промислової влас-

ності, часто називали ще патентним правом, оскільки основним

правовим засобом охорони є патент. Але, на нашу думку, точніше

говорити про право промислової власності, бо далеко не всі об'єкти

промислової власності охороняються патентом. Саме тому зараз

все більше вживають саме термін <право промислової власності>.

 

В наведених переліках нема деяких результатів творчої діяль-

ності, які уже мають правову охорону, наприклад, секрети вироб-

ництва (ноу-хау), раціоналізаторські пропозиції, селекційні досяг-

нення, найменування місця походження товару, комп'ютерні про-

грами, інтегральні мікросхеми, репрографія, біотехнологія та деякі

інші. Але конвенція не ставить перепони для надання правової

охорони і таким результатам інтелектуальної творчості, які мо-

жуть появитися в майбутньому чи вже появилися.

 

(**3) Див. Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції.

Затверджене постановою Ради Міністрів СРСР. СП СССР, 1973, № 19 ст. 109,

 

-6-

 

Захист від недобросовісної конкуренції також в Конвенції роз-

глядається як об'єкт промислової власності, оскільки він є не що

інакше, як один із способів захисту інтелектуальної власності(*4). В

Конвенції прямо проголошено: <будь-який акт конкуренції, що

суперечить чесним звичаям в промислових і торгових справах>, є

актом недобросовісної конкуренції (ст. 10 біс а (2)).

 

Для позначення авторського права в міжнародно-правовій прак-

тиці часто вживається англійське слово <копірайт>. Цим терміном

висловлюють дію, яку може здійснювати тільки автор того чи іншо-

го твору літератури і мистецтва або з дозволу автора(*5). Ця дія ско-

ріше всього може полягати у виготовленні копій твору - книги,

скульптури, картини, фотографії, кінофільму тощо, тобто копію-

ванні. Звідси і походження терміну <копірайт>. Проте в більшості

правових систем Європи вживається словосполучення <авторське

право>, яке вказує на те, що творець будь-якого твору - автор -

має певні особливі права на свій твір. Зокрема, автор має право

авторства, звідси й походження вислову. Він має виключні права

на відтворення і розповсюдження твору тощо.

 

Авторським правом охороняються твори літератури і мистец-

тва, в тому числі вірші, проза, музичні твори, твори живопису,

кінематографії та ін. Чинне законодавство про охорону авторсь-

кого права не містить перепон для надання правоохорони будь-

яким творам, що відповідають вимогам закону(*6).

 

Проте, слід мати на увазі, що авторське право надає охорону

формі вираження авторської ідеї, але не охороняє саму ідею. Сама

по собі ідея може бути і не нова, а форма її вираження нова. Ори-

гінальне технічне рішення може бути викладено в науковій статті.

Саме рішення може бути запозичене третіми особами, і авторське

право тут безсиле, воно не може захистити від запозичення самої

ідеї, викладеної в статті. Коли ж буде скопійована стаття без доз-

волу автора, то в цьому разі авторське право вступає в силу. Що

стосується рішення, то воно має захищатися правом промислової

власності (патентним правом).

 

Словосполучення <інтелектуальна власність> проникло в спе-

ціальну літературу колишнього Радянського Союзу. Воно вживало-

ся в науковій літературі, в навчальній тощо. Проте, в якості офі-

ційного не вживалося.

 

Таким же шляхом це словосполучення проникло в спеціальну

літературу України. Вживається воно також як офіційний термін,

 

(**4) Див.: Интеллектуальная собственность. Основные материалы. Т. 1. Новоси-

бирск, 1993. С.3.

(**5)Див.: Интеллектуальная собственность. Т. 1, с. 5.

 

(**6) Див.: Серебровский В. И. Вопросы советского авторского права. М., 1956;

Исханов У. К. Права авторов произведений изобразительного искусства. М.,

1966; Йонас В. Я. Произведения творчества в гражданском праве. М., 1972;

Сутулов Д. М. Авторское право. Издательские договори. Авторский гоно-

рар. М., 1974; Гаврилов Э. П. Авторское право. Издательские договоры. Ав-

торский гонорар. М. 1988.

 

-7-

 

але в якості допоміжного. Так, наприклад, законодавство про ав-

торське право і суміжні права, про промислову власність як певну

сукупність в літературі часто називають <Інтелектуальна власність>,

<Право інтелектуальної власності>. Вперше у законодавстві Украї-

ни цей термін був вжитий у Законі України <Про власність> (розділ.

VІ) від 7 лютого 1991 р. В той же час в зазначеному законодавстві

словосполучення <інтелектуальна власність> вживається. Так, у

Законі України <Про охорону прав на винаходи і корисні моделі>

від 15 грудня 1993 р.(*7) визначення патентного відомства подано

так: <Державний комітет України з питань інтелектуальної влас-

ності (Держпатент України)>. Це ж словосполучення вживається й

в інших законах України про промислову власність(*8). Ст. 4 Закону

<Про охорону прав на винаходи і корисні моделі> приписує, що

іноземні особи та інші особи, що проживають чи мають постійне

місцезнаходження поза межами України, у відносинах з Відом-

ством реалізують свої права через представників, зареєстрованих

відповідно до Положення про представників у справах інтелекту-

альної власності. Ця норма повторюється й в інших законах про

промислову власність.

 

Зараз ми не будемо торкатися питання про правомірність вжи-

вання словосполучення <інтелектуальна власність> в законах про

промислову власність. Про це дещо пізніше. Головне те, що це

словосполучення в чинному законодавстві України почало вжива-

тися як офіційне поняття.

 

Розділ проекту Цивільного кодексу України, що містить нор-

ми про авторське право і суміжні права та право промислової влас-

ності, названо <Право інтелектуальної власності>(*9). Варто підкрес-

лити, що відповідні розділи проектів Цивільних кодексів деяких

інших країн СНД названо інакше. В проекті Модельного цивіль-

ного кодексу для СНД зазначений розділ названо <Виключні пра-

ва на результати інтелектуальної діяльності і засоби індивідуалі-

зації (Інтелектуальна власність)>(*10). В проекті Цивільного кодексу

республіки Білорусь відповідний розділ має назву <Право на ре-

зультати інтелектуальної діяльності>(*11). Відповідний розділ проекту

Цивільного кодексу Республіки Казахстан не має загальної назви.

Він поділений на два розділи: розділ ІV <Авторське право> і розділ

V <Право на винаходи та інші результати творчості, що викорис-

товуються в виробництві>(*12). Отже, і в назвах маємо розбіжності,

які зумовлюються різними підходами до визначення прав на ре-

 

(**7) Див.: Відомості Верховної Ради України, 1994. № 7, ст.32 далі - просто -

Закон про винаходи.

(**8) Див.: Закон України <Про охорону прав на промислові зразки> 15 грудня

1993 р. та інші.

 

(**9) Див.: Цивільний кодекс України (проект). Ч. 2. К., 1995.

(**10) Див.: Гражданский кодекс (проект). Ч. 2. Модель. Санкт-Петербург, 1995.

(**11) Див.: Гражданский кодекс республики Беларусь (проект). Минск, 1992.

(**12) Див.: Гражданский кодекс республики Казахстан, Алма-Ата, 1992.

 

-8-

 

зультати творчої діяльності. Це проблема дискусійна, в різних краї-

нах вона вирішується неоднаково. Одні правові системи визнають

результати інтелектуальної діяльності людей об'єктами права влас-

ності, інші тільки виключне право на їх використання. Звідси і

розбіжність в назвах відповідних розділів. Проте, які саме права

має автор твору чи винаходу, ці питання будуть розглядатися в

наступних главах.

 

Отже, чи є поняття <інтелектуальної власності>, <права інте-

лектуальної власності> та інші, пов'язані з ними? Як видно з наве-

деного, правомірність вживання зазначених понять ніякого сумн-

іву не викликає. Ці поняття набули, так би мовити, прав грома-

дянства в усьому світі, визнані вони і в законодавстві України.

Постає інше питання, що слід розуміти під поняттям <інтелекту-

альна власність>.

 

Уже згадувана Конвенція, якою утворено Всесвітню організа-

цію інтелектуальної власності, виходить з того, що є три види влас-

ності, передусім варто підкреслити, що найбільш важливою ха-

рактеристикою власності є те, що власник має право володіти,

користуватися і розпоряджатися своєю власністю на свій розсуд і

ніхто інший не може законним шляхом володіти, користуватися

чи розпоряджатися його власністю. Звичайно, власник може діяти

в межах, встановлених законом. Ці правомочності власника прий-

нято називати виключними правами, бо вони виключають інших

осіб з володіння, користування чи розпорядження цією ж власні-

стю. Ці права може мати виключно тільки власник. Теорія цивіль-

ного права встановлює, що ці права надають тим, хто їх має, мож-

ливість здійснювати певні, визначені законом дії, яких не можуть

здійснювати інші особи без згоди володаря цих прав. Особа, яка

має право власності на певну річ, то таке ж право на цю саму річ

інших осіб виключається, тобто право власності носить виключ-

ний характер(*13).

 

Перший вид власності охоплює собою рухомі речі, тобто ті

речі, які можна пересувати в просторі, наприклад, одяг, транс-

портні засоби, тварини тощо. Ніхто, крім володільців цих пред-

метів, не може ними володіти, користуватися чи розпоряджатися.

Зрозуміло, власник може передавати зазначені свої правомочності

власника іншим особам, але ці особи будуть здійснювати володін-

ня, користування чи розпорядження чужим майном від імені влас-

ника, а не від свого імені. Безумовно, здійснення правомочностей

власником має здійснюватися в межах закону.

 

Виключність права власності полягає і в тому, що ніхто інший,

крім власника або без його дозволу, не може користуватися май-

ном власника. Користування чужим майном без дозволу власника

є неправомірним і визнається правопорушенням з усіма наслідка-

ми, що з цього випливають.

 

(**13) Див.: Венедиктов А. В. Государственная социалистическая собственность. М.,

1948, С. ЗІ.

 

-9-

 

Другий вид власності - це власність на нерухомість. Ця

власність має свої особливості. Коло її об'єктів складають: земля і

об'єкти, що постійно на ній знаходяться, наприклад, будинки та

?іo? споруди, дороги, мости тощо.

 

Третій вил власності - це інтелектуальна власність, об'єктами

якої є результати інтелектуальної діяльності, витвори людського

розуму, людського інтелекту(**14). Характерною ознакою інтелекту-

альної власності є й творчий характер. Об'єкт інтелектуальної влас-

ності завжди є результатом творчості людей. Запозичений без доз-

волу автора результат творчості не може бути об'єктом інтелекту-

альної власності іншої особи. Проте, сам результат як об'єкт

інтелектуальної власності може бути предметом будь-яких цивіль-

но-правових правочинів. Інтелектуальна власність має свої особ-

ливості, свою специфіку. Але ж і власність на нерухомість істотно

відрізняється від власності на рухоме майно. Так і інтелектуальна

власність істотно відрізняється від звичайної власності, в той же

час є одним із видів власності.

 

Як уже відзначалося, чинне законодавство України про інте-

лектуальну власність, хоча й вживає поняття <інтелектуальна

власність>, проте не містить його визначення. В спеціальній вітчиз-

няній і зарубіжній літературі поняття інтелектуальної власності

визначається, як правило, шляхом переліку результатів творчої

діяльності, що відповідають вимогам закону і можуть бути визнані

об'єктом правової охорони.

 

Можна питання поставити й так: а чи правомірно результати

творчої діяльності взагалі називати і визнавати власністю, об'єктами

права власності. Як вже зазначалося, законодавство багатьох країн

світу результати творчої діяльності людей визнає об'єктами лише

виключного права на використання. В той же час багато правових

систем такі результати визнають об'єктами права власності. Закон

України <Про власність> чітко і однозначно проголосив в ст. 13,

п. 2, що <об'єктами права власності громадян є твори науки, літе-

ратури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші

результати інтелектуальної праці >(*15).

 

Розділ ІV цього Закону присвячений праву інтелектуальної

власності. Ст. 41 цього розділу також однозначно проголошує, що

<об'єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літера-

тури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промис-

лові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і

послуг, результати науково-дослідних робіт та інші результати інте-

лектуальної праці>(*16).

 

(**14) Див.: Интеллектуальная собственность. Основные материалы. Т. 1, с. 2.

(**15) Див.: Закон України <Про власність>. Відомості Верховної Ради України,

1991. № 20, ст. 249.

 

(**16) Див.: Закон України <Про власність> в редакції Закону України <Про вне-

сення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України щодо охоро-

ни інтелектуальної власності>. Відомості Верховної Ради України, 1995, №

13, Ст.85.

 

-10-

 

Таким чином, є розбіжності в переліку результатів інтелекту-

альної праці, що визнаються об'єктами за ст. 13 право власності

громадян, а за ст. 41 об'єктами права інтелектуальної власності. З

текстів цих двох статей можна зробити висновок, що між ними

принципової різниці немає. Результати інтелектуальної праці є

об'єктами права інтелектуальної власності, і вони ж можуть бути

об'єктами права власності громадян. Одне не виключає другого.

Неточність формулювань зазначених норм полягає в тому, що в

текстах обох зазначених статей в переліку результатів творчості

названі наукові відкриття як об'єкти права власності громадян і

інтелектуальної власності. Між тим, відкриття не може бути   

об'єктом права власності. Правова охорона відкриттів вперше в світі

була введена в колишньому СРСР з їх пріоритетом з 1947 р. Зако-

нодавством колишнього СРСР ні виключне право на використан-

ня відкриттів, ні, тим більше, право власності на нього не оголо-

шувалось. В положенні про відкриття, винаходи і раціоналізаторські

пропозиції 1973 р., яке діяло до останніх днів СРСР, розділ ІІ

присвячений відкриттям(*17). В ньому немає норм, які б проголошу-

вали будь-які виключні права будь-яких осіб на відкриття.

 

При цьому слід мати на увазі, що правова охорона відкриттів

діяла лише в колишньому СРСР та деяких інших країнах колиш-

нього соцтабору. З розпадом СРСР і переглядом чинного законо-

давства від правової охорони відкриттів колишні республіки ко-

лишнього СРСР, теперішні незалежні держави, відмовилися. На-

скільки така відмова доцільна, - це інше питання. На нашу думку,

відмова від правової охорони відкриттів передчасна і невиправда-

на(*18). Але зараз не про це.

 

Проте, незалежно від того, чи є спеціальна правова охорона

відкриттів, чи вони захищаються іншими правовими засобами,

відкриття як наукові досягнення і як результати наукової твор-

чості вищого рівня були завжди, вони є і будуть. Просто прихиль-

ники відмови від правової охорони відкриттів окремим цивільно-

правовим інститутом вважають, що інших правових засобів дос-

татньо для їх охорони. Проте в усьому світі жодна правова система

не визнавала виключних прав на відкриття за окремими фізични-

ми чи юридичними особами. Відкриття як наукові досягнення спо-

конвіку завжди були, є і будуть надбанням всього людства. Вони

можуть безперешкодно використовуватися будь-ким без дозволу

їх авторів.

 

Отже, чинне цивільне законодавство України визнає саме право

інтелектуальної власності на результати творчої діяльності людей,

- право власності, а не якісь там розпливчаті виключні права.

Проте, підкреслюємо ще раз, що більшість правових систем світу

 

(**17) Див.: Положення про відкриття, винаходи та раціоналізаторські пропозиції.

(**18) Див.: Магницкий В., Рутов О., Черный Г. и др. Заявлено открытие . Правда,

1987, 15 декабря; Сделать открытие. Правда, 1987, 25 декабря.

 

-11-

 

визнають на результати творчої діяльності людей лише виключні

права, передусім виключне право на використання.

 

Але ж якщо зазначені результати не визнаються об'єктами влас-

ності, в тому числі і права власності, то немає підстав  їх називати

інтелектуальною власністю. Складається певний парадокс, -

власність є, права на цю власність немає. Такого, звичайно, не

буває. Треба або визнавати право інтелектуальної власності на ре-

зультати творчої діяльності, або ж не називати ці результати влас-

ністю. Ми схильні вважати, шо будь-який витвір людини - це

його власність. А раз є власність, то має бути і право власності.

 

Раз чинне цивільне законодавство визнає право інтелектуаль-

ної власності, то варто визначити, шо є інтелектуальна власність.

На нашу думку, це поняття коротко можна визначити так:

 

Інтелектуальна власність - це власність на будь-які результати

творчої діяльності людей, що відповідають встановленим чинним за-

конодавством вимогам.

 

Отже, щоб визнати результат об'єктом Інтелектуальної влас-

ності, він повинен мати творчий характер і відповідати встановле-

ним вимогам закону. При цьому слід підкреслити, шо власністю

має визнаватися будь-який витвір людини, будь-який результат

творчості, навіть, якщо він не відповідає вимогам закону. Але та-

кий результат не підпадає піл правову охорону і держава не зможе

забезпечити надійний захист такого результату. Особливість інте-

лектуальної власності полягає в тому, що всі результати інтелекту-

альної діяльності людини для одержання правової охорони мають

бути належним чином оформлені або об'єктивовані. Така форма-

лізація, між іншим, властива і деяким рухомим і нерухомим ре-

чам. Так, набуття права власності на землю, будівлі, транспортні

засоби тощо обов'язково вимагає виконання певних, встановле-

них законом, формальностей. Усі об'єкти інтелектуальної влас-

ності для визнання на них права потребують певного оформлення

або наданням їм належної об'єктивної форми.

 

Звичайно, інтелектуальна власність відрізняється від загаль-

ного поняття власності рядом особливостей. По-перше, об'єкта-

ми загального поняття власності є матеріальні предмети - рухоме

чи нерухоме майно. Об'єктом інтелектуальної власності є немате-

ріальні об'єкти, нематеріальні блага, тобто ідеї, образи, символи,

технічні рішення, сполучення звуків тощо. Багатьох дослідників

ця обставина зумовлює не визнавати на зазначенні об'єкти права

власності лише тому, що немає матеріального об'єкту власності(*19).

Цей доказ не може бути прийнятий до уваги. Ще цивільне право

Стародавнього Риму визнавало право власності на нематеріальні

об'єкти(*20). Ми ж на порозі XXІ століття не наважуємося визнати

 

(*19) Див.: Рассохин В.П. Механизм внедрения достижений науки. Политика,

управление, право. М., 1985, с. 238.; Ринг М.П. Хозрасчетная система созда-

ния и внедрения новой техники. Правовые проблемы. М., 1982. С. 56.

 

(**20) Див.: Покровский И.А. История Римского Права. Санкт-Петербург, 1913.

С. 327.

 

-12-

 

право власності на творіння людини, створене її розумом, її інте-

лектом.

 

По-друге, звичайна власність за загальним правилом не обме-

жується певними строками. Матеріальна річ належить будь-якому

суб'єкту довічно, за деякими винятками. Інтелектуальна власність

обмежена певними строками, після збігу яких той чи інший ре-

зультат стає надбанням суспільства.

 

По-третє, відрізняються способи набуття і оформлення права

власності на матеріальні предмети і об'єкти інтелектуальної влас-

ності.

 

По-четверте, зовсім різними є способи захисту права загаль-

ної власності і права інтелектуальної власності. Є інші відмінності,

проте сутність загального права власності і права інтелектуальної

власності полягає в тому, що власник має право користуватися і

розпоряджатися цим правом на свій розсуд. Що стосується такої

правомочності, як право володіти, то з його приводу точаться дис-

кусії. Прихильники визнання на результати інтелектуальної діяль-

ності лише виключного права на використання доводять, що заз-

начені результати не можуть бути визнані об'єктами права влас-

ності тому, що нібито ними не можна володіти. З цим твердженням

також не можна погодитися. Якщо будь-який твір ще не опубліко-

ваний чи не обнародований, то ним, безумовно, володіє тільки

автор, його творець. Виконавська майстерність як об'єкт правової

охорони взагалі невіддільна від автора, і тому нею може володіти

тільки автор. Що стосується останніх результатів творчої діяль-

ності людей, то справді вони мають здатність до відтворювання,

тобто до тиражування, якої не мають інші матеріальні об'єкти. Ця

здатність робить можливим володіння тим самим об'єктом інте-

лектуальної власності багатьох суб'єктів одночасно. Але при цьо-

му варто підкреслити й те, що всі ці володільці володіють об'єк-

том інтелектуальної власності не від свого імені, а від імені влас-

ника. Знову звернемося до стародавнього римського цивільного

права, за яким це взагалі не володіння, а тільки так зване утриму-

вання(*21). Так що і цей довід не витримує критики.

 

Отже, суб'єкт права інтелектуальної власності має ті ж самі

правомочності, в тому ж обсязі, що і суб'єкт звичайного права

власності. Тому ми не знаходимо підстав не визнавати результати

інтелектуальної діяльності об'єктами інтелектуальної власності.

Позицію чинного законодавства про промислову власність, щодо

визнання результатів творчості об'єктами права промислової влас-

ності, на нашу думку, слід визнати цілком вірною. Вона дійсно

відповідає сучасним реаліям, а якщо є інтелектуальна власність,

то має бути і право інтелектуальної власності.

 

Поняття <право інтелектуальної власності> слід розглядати у

двох аспектах: як цивільно-правовий інститут і як суб'єктивне право

винахідників, раціоналізаторів, селекціонерів тощо.

 

(**21) Див.: Римское частное право. М., 1948. С. 171.

 

-13-

 

Право інтелектуальної власності як цивільно-правовий інсти-

тут є сукупність правових норм, які регулюють суспільні відноси-

ни у сфері створення, оформлення, використання і охорони ре-

зультатів інтелектуальної діяльності людей.

 

Суб'єктивне право інтелектуальної власності є право його    

суб'єкта на володіння, користування і розпорядження належним йому

результатом інтелектуальної діяльності.

 

-14-

 

 2. Зміст права інтелектуальної власності

 

Отже, зміст права інтелектуальної власності ми визначаємо так,

як він визначається для звичайного права власності. Зміст право-

мочностей звичайного права власності також в залежності від його

об'єкту відрізняється одне від другого. Так, наприклад, право влас-

ності на землю, безумовно, відрізняється від права власності на

шкарпетки. Але повернемося до змісту права інтелектуальної влас-

ності.

 

Вище ми вже підкреслювали, що власник результату творчості

може ним володіти і володіє так же, як і звичайний власник. Але

особливість об'єкту інтелектуальної власності полягає в тому, що

він має здатність до тиражування і його копією можуть володіти

треті особи, яким належить право власності на носій самого ре-

зультату інтелектуальної діяльності, Власники зазначених носіїв

володіють результатом інтелектуальної власності від імені самого

власника цього результату.

 

Як відомо, володіння може бути також двох видів - володіння

фактичного володільця чи власника і похідне володіння, яке

здійснюється від імені власника третіми особами(*22).

 

Стосовно творів науки, літератури і мистецтва, то до їх публі-

кації чи обнародування володіння здійснюється безумовно їх ав-

торами. Ніхто інший цими творами без дозволу автора володіти

не може. Фактичне володіння здійснює сам автор твору. Після

опублікування твору чи обнародування його іншим способом в

силу своєї здатності до тиражування володіння на копії даного

твору переходить до невизначеного кола інших осіб. Але їх волод-

іння - це володіння похідне, яке їм передає автор чи його право-

наступник шляхом видачі дозволу на опублікування чи інше обна-

родування твору. В усіх інших випадках володіння твором буде

неправомірним.

 

Результати технічної творчості знаходяться у виключному во-

лодінні авторів зазначених результатів до їх кваліфікації відповід-

ним державним органом - в Україні Держпатентом України(*23). Після

кваліфікації пропозиції в якості винаходу, промислового зразка

чи якогось іншого результату складається патентний опис цього

 

(**22) Див.: Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собственность. М.,

1948. с. 15; Маслов В.Ф. Основные проблемы права личной собственности в

период строительства коммунизма в СССР. Харьков, 1968, с. 228.

(**23) Див.: Закон України <Про охорону прав на винаходи і корисні моделі>.

 

-14-

 

результату, який стає загальнодоступним. Описом будь-якого ре-

зультату технічної творчості за невелику винагороду (збір) в прин-

ципі може володіти будь-яка особа. Це також буде похідне воло-

діння сутністю самого технічного рішення, яке здійснюється від

імені самого автора чи його правонаступників. При цьому варто

підкреслити, що володіти зазначеним рішенням можна, але вико-

ристовувати лише за дозволом автора чи його правонаступників.

 

Проте, і серед технічних рішень є такі, якими володіє виключ-

но сам автор. Мова йде про секрети виробництва (ноу-хау). Під

ноу-хау слід розуміти знання та досвід науково-технічного, вироб-

ничого, організаційного, фінансового, торговельного чи іншого

характеру, які, як правило, не є загальновідомими і придатні для

використання в будь-якій сфері діяльності.

 

Ноу-хау не є загальновідомим, якщо зміст його не розкритий

для невизначеного кола осіб настільки, що існує можливість його

самостійного використання(*24). Отже, власником цієї інформації є

завжди сам автор зазначеного секрету виробництва. Він також може

передати його третім особам і тоді вони здійснюють володіння від

імені автора.

 

Серед суміжних прав невіддільним є виконавська діяльність,

якою володіє виключно сам виконавець. Майстерність виконав-

ця, в якій проявляється його індивідуальність, художній рівень,

мистецький хист тощо, як об'єкт права може бути у володінні лише

у самого виконавця, треті особи можуть володіти матеріальними

носіями, на яких зафіксоване виконання. Виконавська діяльність

охоплює собою досить широке коло інтелектуальної творчості. Це

мистецтво, яке дуже шанується народом і користується великою

популярністю. Закон відносить до виконавців акторів (театру, кіно

тощо), співаків, музикантів, диригентів, танцюристів або Інших

осіб, які виконують роль, співають, читають, декламують, грають

на музичних інструментах чи будь-яким іншим способом викону-

ють твори літератури або мистецтва, включаючи твори фолькло-

ру, а також інші особи, які займаються такою ж творчою діяльні-

стю, в тому числі виконують циркові, естрадні, лялькові номери(*25).

 

Цей надто довгий перелік видів виконавської діяльності

свідчить, що існує досить широке коло об'єктів інтелектуальної

власності, володіння якими здійснює сам власник цих об'єктів.

 

Що стосується інших видів суміжних прав - прав розробників

фонограм, то знову ж таки володільцями вироблених фонограм чи

теле- і радіопрограм є їх автори. Інші особи можуть володіти ма-

теріальними носіями фонограм чи програм лише за дозволом їх

виробників чи авторів, Ст. 34. Закону <Про авторське право і

суміжні права> проголошує, що виробники фонограм мають вик-

 

(**24) Див.: Чобіт О.A. <Hoo-xay> та договір на його передачу. Автореф. канд. дис.

Харків, 1994, с. 14-15.

 

(**25) Див.: Закон України <Про авторське право і суміжні права>, Відомості Вер-

ховної Ради України, 1994, № 13, ст. 64.

 

-15-

 

лючне право дозволяти чи забороняти їх відтворення та розпов-

сюдження. Ст. 35 цього ж Закону також приписує, що організації

мовлення мають виключне право дозволяти чи забороняти публі-

чне сповіщення своїх програм шляхом їх ретрансляції, фіксації на

матеріальному носії, відтворення своїх передач тощо.

 

Нарешті, в офіційних документах Всесвітньої організації інте-

лектуальної власності вживається термін <Володіння авторським

правом>. Володільцем авторського права, стверджується в цих до-

кументах, на твір, принаймні з початку його створення, є його тво-

рець, тобто автор твору(*26).

 

Отже з вищенаведеного, на нашу думку, можна зробити вис-

новок, що твори літератури, науки і мистецтва, а також об'єкти

промислової власності можуть бути у фактичному володінні авто-

ра. Автор позбавляється свого володіння лише тоді, коли твір гине,

тобто перестає існувати фізично, або він уступає його іншим осо-

бам.

 

На нашу думку, автор зберігає за собою володіння навіть тоді,

коли твір, матеріалізований в певному носії, переходить до третіх

осіб. Скульптура, картина, фотографія та інші подібні твори, якщо

власниками їх є інші особи, ідеї, символи, бачення, світогляд, зак-

ладені в цих творах, завжди залишаються у власності і в володінні

Їх авторів.

 

Право користування об'єктом права інтелектуальної власності

також належить власнику цього об'єкту чи його правонаступни-

кам. Воно полягає в тому, що суб'єкт цього права має законну

підставу вилучати із належного йому результату інтелектуальної

діяльності всі корисні якості, що може дати людині цей результат.

Якщо мова йде про літературні чи художні твори, то їх, як прави-

ло, можуть використовувати шляхом випуску у світ, розмноження

і в такій спосіб одержувати прибуток. Автор твору чи його право-

наступники можуть також видавати дозвіл - ліцензію на викори-

стання зазначених творів іншими особами. Якщо ж мова йде про

результати технічної творчості, то їх також може використовувати

або сам автор цього витвору, спадкоємці або по його ліцензії інші

особи. Використання винаходу чи інших результатів технічної твор-

чості здійснюється, як правило, шляхом впровадження їх у вироб-

ництво. Внаслідок такого впровадження ефективність виробницт-

ва зростає і приносить певний прибуток власнику зазначеного ре-

зультату.

 

Безумовно, використання об'єктів інтелектуальної власності

може мати місце в будь-який доцільний спосіб, що не суперечить

чинному законодавству.

 

Слід підкреслити, що за загальним правилом люди творять

для того, щоб полегшити своє життя. Природа наділила ту чи іншу

 

(**26) Див.: Іnternatіonal Bureau of WІPO. The Elements of Іndustrіal/ WІPO /ІP/

- ACC/86/1/  58-62.

 

-16-

 

фізичну особу талантом, здатністю створювати інтелектуальні

цінності.

 

В умовах ринкової економіки навряд чи знайдуться такі люди,

які б створювали зазначені цінності тільки заради власного задо-

волення. Вони їх створюють для того, аби шляхом їх використан-

ня одержати певний прибуток. Прагнення людини здобути собі

гроші шляхом створення інтелектуальної цінності і в такий спосіб

поліпшити своє особисте життя чи життя своїх близьких слід виз-

нати нормальним явищем, і нікому не спаде на думку такі дії за-

суджувати.

 

Зрозуміло, що способи використання об'єктів інтелектуальної

власності зумовлюються характером самого об'єкту (книга, винахід,

селекційне досягнення тощо), а також доцільністю.

 

Ст. 14 Закону <Про авторське право і суміжні права> проголо-

шує, що автору або іншій особі, яка має авторське право, нале-

жать виключні права на використання твору в будь-якій формі і

будь-яким способом. Автор має право дозволяти або забороняти

використовувати твір різними способами, що не суперечать чин-

ному законодавству. Зазначена стаття містить широкий перелік

способів, якими можна використати твір. Проте, й тут широке

коло об'єктів літературної і художньої творчості зумовлює різно-

манітність способів їх використання. Твори скульптури, архітек-

тури, образотворчого мистецтва, пластичні твори та інші подібні

твори можуть використовуватися шляхом їх копіювання, фотогра-

фування, експонування на виставках тощо. Одним із поширених

способів використання творів образотворчого мистецтва є їх ви-

дання, тобто відтворення поліграфічним способом, твори обра-

зотворчого мистецтва та декоративно-прикладні твори можуть

використовуватися в промислових виробах(*27).

 

Музичні і музично-драматичні твори можуть використовува-

тись в кіно і телефільмах, радіо тощо. Сценічні твори використо-

вуються в театрах, кіностудіях тощо. Важливий не спосіб викори-

стання, а його правомірність. Істотне значення для визначення

способу використання того чи іншого твору має доцільність вико-

ристання та його ефективність.

 

Багато з технічних рішень так і не знаходять використання,

причини чого зумовлені раціональністю та доцільністю самого

господарювання. Винахід чи корисна модель не можуть бути ви-

користані в промисловості, оскільки їх використання не принесе

бажаного ефекту в порівнянні із затратами на впровадження. На-

ведені та багато інших, передбачених законом, способів викорис-

тання результатів інтелектуальної діяльності, свідчать лише про

те, що об'єкти інтелектуальної власності можуть використовува-

тися і використовуються відповідно до їх характеру таким же чи-

ном, як об'єкти звичайного права власності.

 

(**27) Див.:Исханов У. К. Права авторов произведений изобразительного искусст-

ва. М., 1966. С. 90, 110 та ін.

 

-17-

 

Проте є одна особливість використання результатів інтелекту-

альної діяльності, яка не властива об'єктам звичайного права влас-

ності. Мова йде про виключення із загального правила, за яким

результат творчості може бути використаний лише тільки за доз-

волом його творця чи правонаступника. Закони про інтелектуаль-

ну власність України передбачають ряд випадків, коли дозволяється

використовувати результат інтелектуальної діяльності без дозволу

його власника. Усі ці випадки передбачені чинним законодавством,

і так зване вільне використання має відповідати вимогам закону(*28).

Допускається також і примусове ліцензування використання творів

чи інших об'єктів інтелектуальної діяльності(*29).

 

Використання результатів інтелектуальної діяльності за загаль-

ним правилом здійснюється тільки на платній основі. Користувач

має сплатити власнику результату певну винагороду. Але не мож-

на стверджувати, що це особливість тільки інтелектуального права

власності. Об'єкти звичайного права власності також передаються

іншим особам в користування, як правило, за плату.

 

Отже, така правомочність суб'єкта власності, як право вико-

ристання об'єкта на свій розсуд нічим не відрізняється віл цієї ж

правомочності суб'єкта права інтелектуальної власності.

 

Слід відзначити, що право використання результату інтелек-

туальної діяльності, на нашу думку, є чи на найширшою право-

мочністю суб'єкта права власності взагалі і суб'єкта права інтелек-

туальної власності зокрема. Саме через використання власник заз-

наченого об'єкту одержує очікувані ним вигоди, прибуток тощо.

Право розпорядження є правомочність, яка також властива праву

інтелектуальної власності. Вона полягає в тому, що суб'єкт права

інтелектуальної власності має право визначити правову долю ре-

зультату творчості, що належить йому. Право розпорядження в

суб'єктивному розумінні - це закріплена в нормах права мож-

ливість визначити юридичну чи фактичну долю майна(*30). Такі пра-

вомочності, як володіння і користування часто передаються влас-

ником іншим особам, які здійснюють зазначені правомочності віл

імені власника. Право розпорядження - це така правомочність,

яку за загальним правилом здійснює особисто власник. Проте,

чинне законодавство передбачає винятки із цього загального пра-

вила, коли розпорядження майном здійснюють інші особи. Ці

винятки стосуються і права інтелектуальної власності.

 

Право розпорядження реалізується власником шляхом при-

пинення або обмеження належного йому права власності. Влас-

ник може передати своє право власності на майно, в тому числі і

на об'єкти інтелектуальної власності, іншим особам (продати, по-

дарувати, обміняти тощо). Власник може обмежити своє право

 

(**28) Див.: наприклад, ст. ст. 15-18 Закону <Про авторське право і суміжні права>.

(**29) Див.: Кузнецов М.Н. Охрана результатов творческой дсятельности в между-

народном частном праве. М., 1988. С. 147; далі.

(**30) Див.: Загальна теорія цивільного права. К., 1992. С. 250.

 

-18-

 

власності. Так, відповідно до Закону України <Про власність> (п.

6 ст. 4) у випадках і в порядку, встановлених законодавчими акта-

ми України, діяльність власника може бути обмежено або припи-

нено, або власника може бути зобов'язано допустити обмежене

користування його майном іншими особами. Але це припинення

чи обмеження примусове, воно ж може бути вчинене і самими

власником. Так, власник сам може встановити сервітут на користь

іншої особи, чим обмежує своє право власності(*31).

 

В зміст правомочності розпорядження майном входить також

право власника відмовитися від свого права шляхом викидання

або знищення належних йому речей. Право розпорядження май-

ном власник може також передавати іншим особам. Так, в сипу

зайнятості, похилого віку або нездоров'я власник може передати

своє право розпорядження для здійснення іншим особам. Розпо-

рядження майном може також бути реалізовано примусово, на-

приклад, шляхом конфіскації і реквізіції.

 

Всі ці загальні положення стосуються і права інтелектуальної

власності. Власник може вчиняти будь-які цивільно-правові пра-

вочини, спрямовані як на використання об'єкта права власності,

так і на розпорядження. Так, відповідно до Закону України <Про

охорону прав на винаходи і корисні моделі> право власності на

винахід (корисну модель) засвідчується патентом. Ст. 23 цього ж

Закону надає власнику патенту право передавати на підставі дого-

вору право власності на винахід (корисну модель) будь-якій особі,

яка стає правонаступником власника патенту. Він має право дати

будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання винахо-

ду (корисної моделі) на підставі ліцензійного договору, тобто об-

межити своє право власності на винахід чи корисну модель. Цей

же Закон передбачає інші випадки обмеження права власності на

винахід чи корисну модель( ст. ст. 24, 25, 26). Зазначений Закон,

на жаль, не містить спеціальної норми, яка б передбачала перехід

прав власника винаходу чи корисної моделі у спадщину за запов-

ітом (розпорядженням). Проте, висновок про можливість запові-

дання права власності на винахід чи корисну модель можна зро-

бити із тексту ст. 8 Закону, за якою право на одержання патенту

має винахідник або його спадкоємець (незалежно від того, чи це

спадкоємець по закону чи по заповіту). Відповідні норми містять-

ся у Законі України <Про охорону прав на промислові зразки>, в

Законі України <Про охорону прав на знаки для товарів і послуг>(*32)

та інших законодавчих актах.

 

Отже, за названими законодавчими актами суб'єкту права про-

мислової власності, як і будь-якому власнику надається право вчи-

 

(**31) Див.: Милан Баргошек. Римское право. Понятия. Термины. Опредсления.

М., 1989. С. 294.

 

(**32) Див.: Закон України <Про охорону прав на промислові зразки>. Відомості

Верховної Ради України, 1994, № 7, ст. 34; Закон України <Про охорону

прав на знаки для товарів і послуг>. Там же, № 7, ст. 36.

 

-19-

 

няти будь-які цивільно-правові угоди на відчуження належного

йому результату творчості. Іншими словами, суб'єкт права інте-

лектуальної власності користується такою ж правомочністю, як і

будь-який інший суб'єкт права власності.

 

Якими ж правомочностями користується суб'єкт виключного

права на використання результату інтелектуальної діяльності? Як

уже підкреслювалось, виключне право на об'єкт інтелектуальної

власності проголошується багатьма правовими системами світу.

Було проголошено воно і в радянському праві. Ст. 23 Положення

про відкриття, винаходи та раціоналізаторські пропозиції 1973 р.

містила норму, що володілець виключного права на винахід здійснює

право користування і розпорядження. Проект Закона СРСР <Про

винахідницьку діяльність в СРСР> в ст. 8 п. 2 надавав винахіднику

чи його правонаступникам також лише виключне право, але уже

тільки на використання винаходу(*33). Основи цивільного законодав-

ства СРСР і республік від 31 травня 1991 р. також в ст. 145 прого-

лошували: <Патент закріплює за патентовласником виключне право

використання винаходу на свій розсуд>...(*34). Ця ж норма відтворена

і в ст. 10 Патентного Закону Російської Федерації від 23 вересня

1992 р. В ній сказано: <Патентовласнику належить виключне пра-

во на використання винаходу, корисної моделі і промислового

зразка, що охороняються патентом, на свій розсуд>...(*35). Майже слово

в слово ця норма відтворена вет. 1115 проекту Модельного ко-

дексу (*36).

 

 Такої ж позиції дотримується і Закон України <Про авторське

право і суміжні права>. Ст. 14 п. 1 цього Закону проголошує: <Ав-

тору або іншій особі, яка має авторське право, належать виключні

права на використання твору в будь якій формі і будь-яким спосо-

бом>. Дещо своєрідну позицію посідає Закон України <Про охо-

рону прав на сорти рослин> від 21 квітня 1993 р.(*37), в ст. 4 якого

записано: <Патент на сорт засвідчує авторство на сорт і виключне

право на його використання> (підкреслено автором - О. П.). В

той же час ст. 8 цього Закону проголошує, що патент належить

заявникові на праві власності, Отже, право власності на сорт на-

лежить невідомо кому, бо патентовласникові належить лише вик-

лючне право на використання сорту. Право власності на патент

належить особі, що його одержала.

 

Які ж суб'єктивні права належать суб'єкту виключного права

на використання результату інтелектуальної діяльності? Коло вик-

лючних прав на використання твору науки, літератури і мистецтва

визначається ст. 1083 Модельного кодексу. До цього кола відно-

 

(**33) Див.: Закон СССР <Об изобретательской деятельности> (проект).

(**34) Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР,

№ 26, ст. 733.

(**35) Див.: Сборник официальных документов по охране промышленной собствен-

ности в Российской Федерации. Киев. 1993.

(**36) Див.: Гражданский кодекс (проект). Часть вторая. Модель.

(**37) Див.: Голос України. 1993, 23 червня.

 

-20-

 

сяться право відтворення, розповсюдження, публічний показ, про-

кат екземплярів тощо. Ст. 1085 встановлює, що володілець вик-

лючного права може ним розпорядитися на свій розсуд: право-

власник може по договору передати своє право на використання

твору іншій особі - правонаступнику. За таким договором до пра-

вонаступника переходять всі права на використання твору, перед-

бачені ст. 1083 цього ж Кодексу. Що це можуть бути за договори

- Кодекс не визначає. Отже, це можуть бути будь-які цивільно-

правові договори на відчуження прав на твір чи на використання

твору. Тобто, іншими словами, суб'єкту виключного права на ви-

користання твору належить також правомочність розпорядження,

як і будь-якому суб'єкту права власності. Будь-якої відмінності ми

тут не вбачаємо.

 

Що стосується винаходів, корисних моделей та промислових

зразків, то ст. 1115 цього ж Кодексу також проголошує виключне

право на використання результатів технічної творчості. Ст. 1116 п.

3 встановлює, що це право може переходити до другої особи -

правонаступнику - в спадщину, за договором про передачу пра-

ва, за  трудовим договором, за умови створення результату в по-

рядку виконання службового завдання та за іншими підставами,

передбаченими чинним законодавством. Такі ж правові приписи

ми знаходимо і в Законі України <Про авторське право і суміжні

права> та <Про охорону прав на сорти рослин>. Ст 27 Закону про

авторські права приписує, що майнові права можуть бути пере-

дані (відступлені) автором або іншою особою, що має авторське

право, іншій особі. Така передача оформляється авторським дого-

вором. Ст. 9 п. З Закону <Про охорону прав на сорти рослин>

також надає можливість власнику патенту, який є автором сорту,

передати право на патент будь-якому громадянину чи юридичній

особі, яка стає правонаступником власника патенту.

 

Немає потреби аналізувати інші законодавчі акти про інтелек-

туальну власність Російської Федерації  про відчуження майнових

прав на результати творчої діяльності та інших країн СНД. Всі

вони містять норми, за якими патентовласники володіють такою

ж правомочністю, як право розпорядження. Принципової різниці

у змісті цієї правомочності немає.

 

В усьому світі результати інтелектуальної власності визнача-

ються товаром з усіма наслідками, що з цього випливають. Товар

виробляють для того, щоб його запустити в оборот і в такій спосіб

одержати прибуток. Тому законодавство про інтелектуальну

власність всіх країн світу передбачає можливість вчиняти будь-які

цивільно-правові угоди з приводу передусім об'єктів промислової

власності(*38).

 

(**38) Див.; Патентное законодательство зарубежных стран. Т. І, М., 1987; Т.ІІ. М.,

1987; Матеріали міжнародного симпозіуму: Правовий прогрес через порівняль-

не право: проблеми розбудови комерційного законодавства України на тлі

досвіду Сполучених Штатів Америки. Книга 3. К., 1993.

 

-21-

 

Цей короткий аналіз правомочності розпорядження суб'єкта

права звичайної власності і суб'єкта права інтелектуальної влас-

ності свідчить, що в змісті цієї правомочності, як між іншим і в

правомочностях володіння і користування, принципової різниці

немає. Але не тільки в наведеному співвідношенні різниці не поміт-

но. Не вбачається будь-яка різниця і в правовому режимі понять

<право інтелектуальної власності> і <виключне право на викорис-

тання результату інтелектуальної діяльності>. Суб'єкти як права

інтелектуальної власності, так і виключного права на використан-

ня об'єкту інтелектуальної діяльності володіють одними і тими ж

правами. Між правами зазначених суб'єктів не помітно істотної

відмінності.

 

Саме цим пояснюється та обставина, що в різних правових

системах світу права на об'єкти інтелектуальної діяльності виз-

начаються по-різному. В Великобританії, Іспанії, Португалії,

Франції, ФРН, Японії США та деяких інших результати Інтелек-

туальної діяльності визнаються об'єктами права власності. В Австрії,

Бельгії, Греції, Італії, Нідерландах, Скандинавських країнах, Швей-

царії, Єгипту та в деяких інших ці ж результати визнаються

об'єктами виключного права на використання(*39).

 

Проте, аналіз, передусім, патентного законодавства зазначе-

них країн як однієї, так і другої групи свідчить, що суб'єкти і пра-

ва власності, і виключного права на використання мають такі ж

самі права. Отже, в правовому режимі цих узагальнених понять

відмінностей також Немає. Різні визначення зазначених понять

зумовлюються скоріше певними традиціями, менталітетом тощо.

 

Що стосується законодавства України про інтелектуальну

власність, то воно містить певну розбіжність у визначенні цих по-

нять. Як уже відзначалось вище, одні закони визнають право влас-

ності на об'єкти технічної творчості, інші - тільки виключне пра-

во на використання. Безумовно, така розбіжність в одній і тій же

правовій системі неприпустима. Вона має бути усунена шляхом

визнання права інтелектуальної власності на всі результати інте-

лектуальної діяльності без винятку. Цей висновок можна обгрун-

тувати такими міркуваннями.

 

По-перше, для творчого загалу не зовсім зрозуміла позиція

законодавця, яка не визнає права власності на те, що створено

тим чи іншим автором. Не зрозуміло, чому чоботар, що пошив

чоботи собі, є їх власником, столяр, що зробив стола, є його влас-

ником. Чому ж письменник, що написав твір, поет - вірші, ху-

дожник- картину, не визнаються власниками свого творіння. Це

не вкладається у свідомості творців. Тим більше, що законодавець

України вже став на шлях визнання результатів інтелектуальної

діяльності об'єктами права власності (ст. ст. ІЗ і 41 Закону Украї-

ни <Про власність>).

 

(*39) Див: Патентное законодательство зарубежных стран. В 2-х томах.

 

-22-

 

По-друге, кожний громадянин, не вдаючись в юридичні тон-

кощі, все ж досить чітко уявляє, що таке право власності на річ чи

майно, що належить йому. Будь-який автор також глибоко пере-

конаний в тому, що його твір належить йому і нікому більше.

Його не цікавлять ті юридичні викрутаси, які визнають за ним

лише якесь там виключне право на використання. Він досить доб-

ре знає, що те, що він створив, - це його. Він може ним розпо-

ряджатися на свій розсуд. Проте, він не уявляє, що таке виключне

право на використання і чим воно відрізняється від права влас-

ності. Усвідомлення будь-яким автором результату творчої діяль-

ності, що цей результат його власність, настільки усталена ре-

альність, з якою не рахуватися не можна. Ця правова дійсність в

значній мірі знайшла адекватне відображення в чинному законо-

давстві, але ще не повністю.

 

По-третє, визнання на результати творчої діяльності права влас-

ності буде стимулювати подальшу активізацію літераторів та інших

митців на створення нових творів науки, літератури і мистецтва.

Автори старшого покоління ще в якійсь мірі рахувалися з тим, що

створене ними не є їх власністю, але ж той же твір ніби-то не

належав і нікому іншому. Твір був нібито нічий. Але ж така невиз-

наченість не може продовжуватися без кінця. Сучасний автор буде

почувати себе більш впевнено перед видавцем, якщо він буде ус-

відомлений того, що створений ним твір - це його власність і він

має право поступати з ним так, як і будь-який інший власник

майна.

 

Не можна вважати нормальним, коли праця письменника по

написанню твору зараз оцінюється такою сумою, якої ледве вис-

тачає, щоб оплатити друкарку. Прийдуть часи, коли праця авторів

буде оцінена суспільством належним чином, і тоді видавець буде

кланятись авторові, а не навпаки, як це має місце зараз.

 

На нашу думку, усвідомлення свого права власності на резуль-

тат технічної творчості також буде сприяти розвитку винахідницт-

ва та інших видів технічної творчої діяльності.

 

-23-

 

 3. Види права інтелектуальної власності

 

Вид інтелектуальної власності зумовлюється видом творчої

діяльності. Межі творчої діяльності людини практично не визна-

чені. Немає такої сфери людської діяльності, щоб там не можна

було проявити творчості. Творче начало властиве людині від на-

родження, але одним дано більше, іншим менше. Творчість - це

діяльність, в результаті якої народжується щось якісно нове, що

відрізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історич-

ною унікальністю.

 

Творчість властива тільки людині. Природа розвивається, але

не творить, хоч інколи природою створюється справжні шедеври.

Проте, то не усвідомлена творчість, яка властива людині. Творчість

- складний процес, який зумовлюється индивідуальними здібно-

 

-23-

 

стями творця, умовами, за яких він творить, метою, яку він перед

собою поставив та іншими факторами, які передбачити важко.

 

Творити - в широкому значенні цього слова - означає ство-

рювати шось нове, тобто таке, чого раніше взагалі не було. Проте,

термін <творчість> вживається й в іншому, в спеціальному зна-

ченні. В цьому значенні творчість,- це не будь-яка робота, а лише

усвідомлена творча діяльність. Вона характерна тим, що результа-

том цієї діяльності утворюється якісно нове(*40).

 

В спеціальній літературі до цього часу прийнято виробництво

поділяти на два види: матеріальне виробництво і духовне вироб-

ництво. В процесі матеріального виробництва виробляються зна-

ряддя праці, сировина, матеріали, готові вироби тощо. Результа-

том так званого духовного виробництва є твори науки, літератури,

мистецтва і т. д. Звідси робиться висновок, що творчість - це

сфера духовного виробництва, яке наділено певними якостями

інтелектуальної діяльності людини(*41). Не вдаючись в глибоку дис-

кусію з цього приводу, зауважимо лише: важко погодитися з тим,

що творчість - це виробництво. Безумовно, в якійсь мірі це так,

бо матеріальне виробництво - це виробництво матеріальних цінно-

стей, а духовне виробництво - духовних цінностей. Ось тут і при-

хована невідповідність цих понять. На нашу думку, не можна зви-

чайне виробництво чого б то не було прирівнювати до творчого

процесу. А саме творчий процес називають духовним виробницт-

вом. Навряд чи можна погодитися з тим, що будь-яке виробницт-

во і творчість - це одне і те ж. Звичайно, будь-якому виробництву

властива творчість, але стверджувати, що виробничий процес і

творчий процес по своїй суті адекватні, зараз мабуть, мало хто

наважиться. Вислів <духовне виробництво> видавали скоріше як

образний.

 

Між тим все ж таки духовна сфера життя людини існує. Отже,

існують і духовні цінності людини. Проте, спробуйте знайти в будь-

якому словнику, що це таке - духовні цінності. Сфера духовного

життя людини визначається рівнем відповідності внутрішнього світу

людини загальновизнаним людським цінностям. Внутрішній світ

людини охоплює собою багато аспектів ?? життя. Це честь, гідність,

порядність, чесність, доброзичливість, співчуття до чужої біди чи

горя. Це світогляд людини, її бачення реального і духовного світу,

світовідчуття тощо. Одним словом- це духовний світ людини, це

сфера її духовного життя. Тому, на наш погляд, вважати технічну

творчість духовною творчістю не можна. Безпечно, духовність

людини впливає на рівень і зміст технічної творчості. Сахаров А. Д.,

міра нашої совісті, сам засудив застосування тих винаходів, які він

розробив.

 

(**40) Див.: Йоффе О.С. Основы авторского права. М., 1969. С. 6.5 Ионас В.Я.

Произведения творчества в гражданском праве. М., 1972. С. 91.

(**41) Див.: Йоффе О.С. Зазначена праця, с. 5.

 

-24-

 

Але якщо мислительні операції, засобами яких знайдено те чи

інше технічне рішення, вважати духовною сферою, то тоді техніч-

ну творчість варто визнати духовною. Але нам видається, що це не

так.

 

Творчий процес безумовно інтелектуальний(*42), що проходить у

свідомості людини, але це ще не означає, що він є духовним. Нам

видається, цей інтелектуальний процес може бути і бездуховним.

Недарма патентне законодавство багатьох країн містить норми, за

якими не визнаються винаходами технічні рішення, які супере-

чать суспільним інтересам, принципам гуманності і моралі (ст. 5

п. 1 Закону України <Про охорону прав на винаходи і корисні

моделі>).

 

Але не вдаючись глибоко в цю філософську проблему, нам

видається, що поділ видів творчості можна здійснювати дещо за

іншим критерієм. Передусім, об'єктивно існує такий вид творчої

діяльності, як наукова чи науково-дослідна діяльність. В свою чергу,

вона поділяється на фундаментальну і прикладну. За критерієм

належності науки цей вид діяльності можна поділити на академі-

чну, вузівську, відомчу і навіть заводську. Наскільки цей поділ

відповідає реальному стану речей, зараз сказати важко.

 

В результаті фундаментальної наукової творчості появляються

такі наукові досягнення, як наукові відкриття. Це найвищий рівень

наукового пізнання матеріального світу. В колишньому СРСР на-

укові відкриття мали правову охорону(*43). Вони підлягали обов'яз-

ковій державній реєстрації, автору відкриття видавався диплом з

одноразовою грошовою винагородою. Відкриття реєструвалися з

пріоритетом з 1947 р. Проте, в часи перебудови, коли почалися

активні кодифікаційні роботи, ще за часів радянської влади поча-

лася активна дискусія з приводу доцільності надання науковим

відкриттям правової охорони. Варто підкреслити, що на той час

колишній СРСР добився включення наукових відкриттів в перелік

об'єктів правової охорони в ряд міжнародних конвенцій(*44). Проте,

в цій дискусії перемогли прихильники погляду про недоцільність

надання науковим відкриттям спеціальної правової охорони.

 

В результаті цієї дискусії чи то по інерції, чи то в знак при-

хильності до Москви, чи то з інших причин, але Національна Ака-

демія наук України (НАН України) також висловилась проти на-

дання спеціальної правової охорони науковим відкриттям. В да-

ний час в Україні немає такої спеціальної правової охорони

наукових відкриттів. Проте, самі наукові відкриття існували, існу-

ють і будуть здійснюватися в майбутньому.

 

(**42) Див.: Йоффе О.С. Советское гражданское право. Том ІІІ. Ленинград, 1965.

С.5.

(**43) Див. Положение об открытиях, изобретениях и рационализаторских предло-

жениях 1973 г.

 

(**44) Див. Шатров В.П. Международное сотрудничество в области изобретательс-

кого и авторского права. М., 1982. С. 169.

 

-25-

 

Наукове відкриття - це встановлення закономірностей, влас-

тивостей і явищ матеріального світу. До певної пори людина про

ці, об'єктивно існуючі закономірності, властивості чи явища про-

сто не знала. В результаті, як правило тривалих, копітких і доро-

гих науково-дослідних робіт зазначені закономірності, властивості

явища людиною виявляються, пізнаються, встановлюються. Отже,

на відміну від винаходу та інших технічних рішень, які людиною

створюються, наукові відкриття людиною не створюються, вони

існують в природі незалежно від волі людини, а людиною лише

пізнаються. Отже, цей процес вивчення навколишнього середови-

ща, матеріального світу, людини тощо почався, як тільки появи-

лася сама людина, і буде продовжуватися, поки людина буде жити

на землі. Отже, встановлені відкриття є і вони не втрачають свого

значення з плином часу, нові відкриття також будуть виявлятися,

встановлюватися, відкриватися.

 

Світова традиція склалася таким чином, що наукові відкриття

в силу їх надзвичайно великої цінності для всього людства не виз-

наються об'єктами чийогось монопольного чи якого іншого вик-

лючного права. Наукові відкриття - надбання всього людства, і

цими науковими досягненнями людство має користуватися безпе-

решкодно. Саме цим пояснюється та обставина, що майже усі

правові системи не передбачають спеціальної правової охорони

наукових відкриттів.

 

Проте, на нашу думку, правова охорона відкриттів доцільна.

Вона передусім закріплює державний пріоритет на відкриття, що

само по собі не так вже маловажне. Вона закріплює індивідуаль-

ний пріоритет вченого, який це відкриття зробив. Державна реє-

страція наукового відкриття фіксує його наявність і оголошує про

зроблене відкриття. Тому, на нашу думку, збереження спеціальної

правової охорони відкриття у законодавстві України нікому не

зашкодило б(*45).

 

Результати науково-дослідних робіт у вигляді завершених звітів

за загальним правилом охороняються засобами авторського пра-

ва. Проте, ст. 5 Закону про авторське право в переліку творів, що

підпадають під дію цього Закону, не згадує про звіти про науково-

дослідну роботу. На нашу думку, такий результат науково-дослід-

них робіт охоплюється поняттям <літературні письмові твори нау-

кового характеру>. Проте Закон <Про власність> результати нау-

ково-дослідних робіт прямо проголошує об'єктом права власності.

Отже, будь-які результати науково-дослідних робіт підлягають пра-

вовій охороні, якщо вони оформлені у формі звіту. Закон України

<Про науково-технічну інформацію> від 25 червня 1993 р.(*46), в ст. 2

також визнає, що науково-технічна інформація охоплює отриму-

вані в процесі науково-дослідної, дослідно-конструкторської, про-

ектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності резуль-

 

(**45) Див.: Любищев А.А. В защиту науки. Ленинград, 1991. 294 с.

(**46) Див.: Голос України 1993, 25 червня.

 

-26-

 

тати, зафіксовані o oі?і?, яка забезпечує їх відтворення, викори-

стання та поширення ( підкреслено автором - О. П.).

 

Проте, результати науково-дослідних робіт, особливо приклад-

них, можуть бути у вигляді винаходів, корисних моделей, селек-

ційних досягнень тощо. В такому разі зазначені результати охоро-

няються патентами або свідоцтвами, тобто засобами права про-

мислової власності, а не авторського.

 

Засобами авторського права охороняються такі результати на-

уково-дослідних робіт, які певним чином опубліковані або обна-

родувані. Якщо ж результати науково-дослідних робіт реалізува-

лися у винаході чи якому іншому технічному рішенні, то вони

охороняються засобами права промислової власності. Тобто пра-

вова охорона результатів науково-дослідної діяльності зумовлюється

формою їх реалізації - описом чи втіленням в креслення, або ж в

металі - конструкції, улаштуванні, пристрої і т. п.

 

Результати іншої інтелектуальної діяльності (крім науково-дос-

лідної) поділяються на дві основні групи. Та група результатів твор-

чості, що охороняється авторським правом, своєї власної назви

поки що не має і це, безперечно, не можна вважати нормальним.

 

Друга група складається із результатів науково-технічної твор-

чості і відповідно називається <промислова власність>. Назва цієї

групи відповідає реальному стану речей - результати, що склада-

ють промислову власність, дійсно використовуються в промисло-

вості, сільському господарстві, галузях господарства та іншої сус-

пільно-корисної діяльності.

 

 Оскільки назва <промислова власність> визначається за сфе-

рою використання результатів, що її складають, то було б доціль-

но за таким же критерієм визначити назву тієї групи результатів

інтелектуальної творчості, що охороняється авторським правом.

Результати цього виду творчості і результатів її стосуються духов-

ного життя людини. Вони формують духовний світ людини, її світо-

бачення і світосприйняття, ставлення до навколишнього середо-

вища і до іншого собі подібного, норму поведінки і взагалі те, що

прийнято зараз називати загально-людськими цінностями.

 

Отже, якщо результати інтелектуальної діяльності використо-

вуються у сфері духовного життя людини чи суспільства, збагачу-

ють духовний світ людини, то і цю творчість можна назвати духов-

ною творчістю і відповідно духовною власністю. Звичайно, ця теза

далеко не безспірна. Ми лише намагаємося підкреслити, що заз-

начений вид творчої діяльності та її результати взагалі не мають

своєї власної спеціальної назви. Не сприйнятний термін <авторсь-

ка діяльність>, він занадто розпливчатий і не відбиває змісту цього

виду творчості. Не можна також назвати групу результатів цього

виду діяльності <авторські результати> чи <авторське право тощо>.

В усякому разі назву треба шукати.

 

Перелік конкретних видів творчої діяльності та їх результатів,

що охороняються авторським правом, наведено в ст. 5 Закону

 

-27-

 

України <Про авторське право і суміжні права> від 23 грудня 1993 р.

Цей перелік умовно можна поділити на окремі групи;

 

усні твори (виступи, лекції, промови, доповіді, наукові по-

відомлення, проповіді та інші усні твори);

 

письмові наукові твори (статті, монографії, підручники, бро-

шури, методично-навчальні розробки, ілюстрації, карти, плани,

ескізи, пластичні, що стосуються географії, геології, топографії,

архітектури та інших галузей науки, виступи, доповіді, наукові

повідомлення, тези тощо);

 

літературні письмові твори (белетристичного характеру будь-

якого жанру, драматичні);

 

мистецькі: а) музичні з текстом і без тексту, музично драма-

тичні;

 

б) образотворчого мистецтва (скульптура, картини, малюнки,

гравюри, літографії, фотографії, архітектура, твори прикладного

мистецтва;

аудіовізуальні твори;

 

переклади, адаптації, аранжування та інші переробки творів;

різноманітні збірники творів.

 

Зазначений перелік завершується визнанням об'єктами пра-

вової охорони будь-яких інших творів, що відповідають вимогам

закону. Перелік занадто деталізований і його можна було б скоро-

тити за рахунок згрупування творів зі спільними ознаками в ок-

ремі групи. Можна було б визначити й так: <Авторське право по-

ширюється на твори науки, літератури і мистецтва, які є результа-

том творчої діяльності, а саме...> і навести в якості прикладу

найбільш поширені види творів. Можна було б зробити ще ряд

окремих зауважень щодо переліку, проте це буде зроблено, коли

мова буде йти про об'єкти авторського права.

 

Другу групу інтелектуальної діяльності складають види науко-

во-технічної творчості. Результатами цих видів творчості за Па-

ризькою Конвенцією є патенти на винаходи, загальнокорисні мо-

делі, промислові рисунки чи зразки, фабричні або товарні знаки,

знаки обслуговування, фірмове найменування, вказівка про місце

проходження або найменування місця проходження, а також бо-

ротьба з недобросовісною конкуренцією. Зазначені результати є

об'єктами правової охорони і об'єднуються під загальною назвою

<Промислова власність>. Це поняття розуміється в самому широ-

кому значенні і поширюється не тільки на промисловість і торгів-

лю в самому широкому значенні, а також і на сільське господар-

ство, добування корисних копалин і на всі продукти, - як вироб-

лювані, так і природного походження, наприклад, вино, зерно,

тютюнові вироби, фрукти, худоба, корисні копалини, мінеральні

води, пиво, квіти, мука.

 

Під патентами на винаходи також розуміються різні види про-

мислових патентів, які визнаються законодавством країн Союзу,

 

-28-

 

наприклад: ввізні патенти, патенти на удосконалення, додаткові

патенти і посвідчення(*47).

 

За радянським законодавством цей перелік дещо ширший, він

включав раціоналізаторські пропозиції, які законодавством заруб-

іжних країн не визнаються об'єктом правової охорони(*48).

 

Чинний Цивільний кодекс України (розділ VІ) передбачає право

на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів

і послуг, раціоналізаторську пропозицію(*49).

 

Перший варіант проекту Цивільного кодексу України, як уже

зазначалось, всі інтелектуальні права поділяв на два підрозділи -

І - Авторське право і суміжні права; ІІ - Право промислової

власності та інші результати творчої діяльності. Цей підрозділ скла-

дався з таких глав: 1 - Право на винаходи, корисні моделі і про-

мислові зразки; 2 - Право на знаки для товарів і послуг; 3 -

Право на використання найменування місця походження товару;

4 - Право на фірмове найменування; 5 - Право на секрети ви-

робництва (ноу-хау); 6 - Право на раціоналізаторську пропози-

цію; 7 - Право на селекційні досягнення; 8 - Припинення недо-

бросовісної конкуренції.

 

Зазначені глави в проекті були розташовані в такому ж поряд-

ку, як вони викладені тут. Передусім звертає на себе увагу безси-

стемність викладу зазначених глав, - чисто технічні рішення вик-

ладені вперемішку з іншими виключними правами. Спочатку йдуть

глави про винаходи, корисні моделі, промислові зразки, тут же

глава про знаки для товарів і послуг, завершується главою про

селекційні досягнення. В цьому викладі немає логічного зв'язку і

внутрішньої системи.

 

Більш логічною нам видається система цього розділу в Мо-

дельному кодексі. Хоча розділ не поділяється на підрозділи, а лише

на глави (на нашу думку, це його недолік), але глави розділу вик-

ладені в більш логічній послідовності. За главами про авторське

право і суміжні права йде глава <Винаходи. Корисна модель, Про-

мисловий зразок>; наступна глава <Секрети виробництва. Захист

від недобросовісної конкуренції>; за нею йде глава - <Селекційні

досягнення>; а потім глава - <Способи індивідуалізації виробів і

учасників економічного обороту. Фірмове найменування. Товар-

ний знак. Найменування місця походження товару>. Назви глав в

Модельному кодексі та їх зміст занадто громіздкі і дуже переван-

тажені. Тому переносити таку систему в проект Цивільного ко-

дексу України, на нашу думку, не варто. Проте, їх внутрішній ло-

гічний взаємозв'язок очевидний і він має бути сприйнятий, але не

механічно.

 

(**47) Див.: Богуславский М.М. Патентные вопросы в международных отношени-

ях. М., 1962. С. 284.

 

(**48) Див.: Патентное законодательство зарубежных стран в 2-х томах.

(**49) Зазначений розділ Цивільного кодексу України викладений в редакції Зако-

ну України <Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів

України щодо охорони інтелектуальної властивості> від 28 лютого 1995 р.

Відомості Верховної Ради Україною 1995, № 13, ст.85.

 

-29-

 

Видається більш переконливою схема, за якою в окрему групу

виділені правові засоби індивідуалізації товарів, послуг і учасників

обороту. За Модельним кодексом - <Способи індивідуалізації

виробів і учасників економічного обороту...>, а далі йде перелік

цих способів. Ця ідея видається переконливою. Але ліпше зазна-

чені способи не втискувати в одну главу.

 

Більш доцільно розділ V проекту Цивільного кодексу України

<Право інтелектуальної власності> поділити на три підрозділи: 1-й

<Авторське право. Суміжні права>; 2 - <Право промислової влас-

ності>; 3-й - <Правові засоби індивідуалізації виробів, послуг і

учасників цивільного обороту>. Цей останній підрозділ має нази-

ватися саме <Правові засоби...> а не <способи...> як в Модельно-

му. В назву цього підрозділу треба включити також і послуги, а

учасників назвати не <економічного обороту>, а цивільного, що

принципової різниці не має, але мова йде про Цивільний кодекс,

тому має йти про цивільний оборот.

 

Зміст першого підрозділу як в проекті Цивільного кодексу

України, так і в Модельному кодексі заперечень не викликає. Проте,

внутрішня структура підрозділу <Авторське право і суміжні права>

в проекті Цивільного кодексу України більш вдала, ніж в Модель-

ному. Але спочатку про назву цього підрозділу. В Модельному, як

уже відзначалося, немає поділу на підрозділи, а лише на глави.

Першою главою в ньому і глава - <Загальні положення>, потім

йде глава - <Авторське право> І глава <Суміжні права>. В проекті

Цивільного кодексу України глави <Загальні положення> немає. Її

наявність в Модельному кодексі викликає сумнів, оскільки ті по-

ложення що внесені в цю главу, неодмінно повторюються в на-

ступних главах. Поділ на підрозділи видається більш доцільним.

Але назвати перший підрозділ краще не <Авторське право і суміжні

права>, а <Авторське право. Суміжні права>, тобто замість сполуч-

ника <і> поставити крапку, оскільки це все ж різні групи прав.

 

В проекті Цивільного кодексу України зазначений підрозділ

має чотири глави: <Авторське право>; <Суміжні права>; <Колек-

тивне управління майновими правами>; <Захист авторського пра-

ва і суміжних прав>. Поділ цього підрозділу на чотири глави дає

можливість розташувати нормативний матеріал більш вільно і ло-

гічно.

 

До другого підрозділу <Право промислової власності> логічно

включити право на винаходи, корисні моделі, промислові зразки,

секрети виробництва (ноу-хау), право на захист проти недобросо-

вісної конкуренції, право на селекційні досягнення та на раціона-

лізаторські пропозиції. Об'єднання зазначених об'єктів в одному

підрозділі зумовлюється тим, що всі вони є результатами науково-

технічної або близької до неї творчості. Таким чином, цей підрозділ

має складатися з п'яти відповідних глав, в яких будуть викладені

права на результати відповідних видів творчості.

 

-30-

 

Одним із мотивів поділу другого підрозділу на два самостійні

підрозділи й те, що ці види творчості мають різні функціональні

призначення. Ті результати науково-дослідної творчості, що об-

єднуються поняттям <Промислова власність>, мають своїм при-

значенням надання виробництву та іншим видам доцільної діяль-

ності людини необхідних засобів і знарядь праці, машин, устатку-

вання, приладів, способів, речовин, матеріалів тощо.

 

До третього підрозділу, який пропонується назвати <Правові

засоби індивідуалізації виробів, послуг і учасників цивільного обо-

роту> логічно віднести право на знаки для товарів і послуг, право

на використання найменування місця походження товару; право

на фірмове найменування. Названа група прав також об'єднується

спільним призначенням - вони мають своєю метою розрізняти

товари, послуги і учасників обороту від подібних товарів і послуг,

що виробляються чи надаються іншими особами.

 

В такому вигляді розділ <Право інтелектуальної власності> в

проекті Цивільного кодексу України буде мати чіткий, логічно за-

вершений вигляд. Нормативний матеріал в ньому буде викладе-

ний за схемою, що визначається реальним станом речей.

 

Перший підрозділ охоплює ту сферу інтелектуальної діяльності,

що стосується духовного життя людини, тому й пропонується на-

звати цей вид творчості духовною діяльністю чи творчістю.

 

Другий підрозділ стосується передусім виробництва та іншої

доцільної суспільно-корисної діяльності людини. Результати цьо-

го виду творчості, який можна назвати науково-технічною творч-

істю, об'єднуються в групу, що називається <Промислова власність>.

Назва цього підрозділу якнайкраще відповідає його змісту і тому

не потребує зміни чи доповнення.

 

Третій підрозділ є новим і поки що не усталеним. Проте, ті

виключні права, що об'єднані в цьому розділі, також спільні за

своїм призначення. Їх мета - індивідуалізація виробів, послуг і

учасників цивільного обороту.

 

В число об'єктів інтелектуальної діяльності, яким надається

правова охорона, не входить наукове відкриття, про що йшлося

вище. Проте, законодавець поки що залишає відкриття в числі

об'єктів, яким надається правова охорона(*50).

 

(**50) Див.: Закон України <Про внесення змін і доповнень до деяких законодав-

чих актів України щодо охорони інтелектуальної власності> - Відомості

Верховної Ради України, 1995, № 13, ст.85.

 

-31-

 

 4. Становлення законодавства України

про інтелектуальну власність

 

Законодавство України про інтелектуальну власність надзви-

чайно молоде і його становлення продовжується. Говорити про

завершення цього процесу поки що передчасно. Зараз мова йде

 

-31-

 

про становлення державності, про формування правової держави.

Отже, якщо не було держави, то навряд чи можна говорити про

право неіснуючої держави. І все ж Україна має свою власну істо-

рію, в тому числі і історію держави й права. Нас, звичайно, більше

цікавить історія становлення цивільного права і, зокрема, права

про інтелектуальну власність.

 

В процесі розбудови правової держави Україна надзвичайно

важлива роль відводиться цивільному законодавству, що формуєть-

ся, і складовою частиною якого є законодавство про інтелектуаль-

ну власність. В літературі справедливо стверджується, що в ієрархії

права друге місце після Конституції (Основного Закону) має по-

сідати цивільне право(*51). І це справді так. Воно регулює ті суспільні

відносини, які за своїм змістом складають життєву тканину сус-

пільства. Проте, як це не парадоксально, в Україні ніколи не було

свого завершеного цивільного законодавства. На її території в різні

часи діяло законодавство тих держав, до складу яких входила Ук-

раїна: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російсь-

кої держави, Австро-Угорщини. Багато факторів і найголовніший

серед них - відсутність власної самостійної і незалежної держави

зумовили те, що в Україні діяло польське, російське, австрійське

та інше законодавство, але не українське.

 

В той же час не можна категорично стверджувати, що Україна

зовсім не мала ніякого цивільного законодавства. Це були правові

традиції' і норми звичаєвого права. Литовський Статут утрьох його

редакціях є пам'яткою не лише литовського народу, а й українсь-

кого і білоруського. Багато його норм є подальшим розвитком

приписів <Руської правди> часів Київської Русі(*52). Правові звичаї

продовжували існувати в Україні навіть у той час, коли вона вхо-

дила до складу Росії. Згадаймо юридичні документи України XVІІІ

і першої половини XІX століть: <Права, по которым судится ма-

лороссийский народ> ( 1743), <Экстрат малороссийских прав> ( 1767),

<Экстрат из указов, инструкций и постановлений> (1786), <Собра-

ние прав Малороссии> (1807), <Свод местных законов западных

губерний> (1837). Під час роботи кодифікаційної комісії на чолі з

Ф. Давидовичем було прийняте рішення про створення окремих

збірників, які б систематизували діючі норми кримінального і ци-

вільного права. Це була чи не перша спроба розробити проект

першого Цивільного кодексу України. <Собрание прав Малорос-

сии> було підготовлено на основі чинних в Україні Зерцала За-

конів, Литовського Статуту, Права Хелмського, Магдебургського

 

(**51) Див.: Алексеев О.С. Возвращение частного права. Юридический Вестник.

Всероссийская правовая газета, 1992, № 18, с. 3; Алексеев С.С. Гражданское

право как частное право. Проблемы развития гражданского законодатель-

ства и методология преподавания гражданско-правовых дисциплин. Мате-

риалы научно-практического семинара 29-30 января 1993 г. Харьков, 1993,

с. 19-23.

 

(**52) Див.: Статут Великого Княжества Литовського. Минск. 1960.

 

-32-

 

та інших. Цей збірник діяв в Україні до 1843 р., в ньому в основ-

ному були викладені норми цивільного права(*53). Проте, внаслідок

самодержавної політики царської Росії основним джерелом усіх

галузей права в Україні в першій половині XІX ст. став <Свод

законов Российской империи> в редакції 1842 р., Х том якого містив

норми цивільного права. Але свого власного цивільного кодексу

не мала й Росія, не могла його мати й Україна.

 

Не було більш-менш сформованого цивільного законодавства

України і в 1918-1920 р.р., коли було проголошеноУкраїнську На-

родну Республіку. В Законі УНР <Про порядок видання законів>

від 8 грудня 1917 р. проголошувалось: <Всі закони і постанови, які

мали силу на території Української Народної Республіки до 7 жов-

тня 1917р,. оскільки вони не змінені і не скасовані Універсалами,

постановами Української Центральної Ради, мають силу і надалі

як закони і постанови Української Народної Республіки>. До них

відносилися і норми цивільного права <Своду законов Россий-

ской империи>, які поширювалися на територію України>(*54).

 

Авторське право появилося в Росії лише на початку XІX ст. в

досить своєрідній формі - в Статуті Цензурному від 22 квітня

1828 р., в якому царський уряд визнав за автором виключне право

на відтворення своїх творів шляхом друку. Проте, уже в законі 8

січня 1830 р. право автора на створений ним твір визнається як

право власності, яким можна торгувати. Твір розглядався як <май-

но благонабуте>, а його автору (або перекладачу) надавалося вик-

лючне право видання і продажу довічно. Зазначені права перехо-

дили до спадкоємців строком на 25 р., пізніше (1857 р.) цей строк

був продовжений до 50 р. При черговому перевиданні Х тому Зво-

ду законів Російської імперії авторське право вперше переносить-

ся в цей том в якості додатку до ст. 420 Х тому, ч. 1. В цьому

додатку авторське право розглядається як право власності(*55). Про-

те, вже 20 березня 1911 р. приймається закон про авторське право,

який досить детально регулював авторські відносини(*56). Цим зако-

ном права автора були істотно погіршені(*57).

 

В перші роки радянської влади було прийнято ряд норматив-

них актів, які регулювали авторські відносини. Лише 30 січня 1925

р. були прийняті <Основи авторського права>(*58) як загальносоюз-

ний закон. Саме цим пояснюється те, що в Україні з 1925 р. по

 

(**53) Див.: Дубровіна А. Б. Суспільний лад, механізм управління та право України

в період розкладу феодально-кріпосницької системи і зростання капіталі-

стичних відносин (перша половина XІX ст.) К., 1966. С. 93-109; Ткач А.П.

Історія кодифікації дореволюційного права України. К., 1968. С. 141-165.

(**54) Див.: История государства и права Украинской ССР. T.І. К., 1987, с. 226.

(**55) Див.: Табашников И.Г. Литературная, музыкальная и художественная соб-

ственность. СПБ. 1878, с. 345.

(**56) Див.: Положенис об авторском праве. С. 2, 1914, кн. ІІ розділ І?, ст. 6951-

69575.

 

(**57) Див.: Антимонов B.C., Флейшиц Е.А. Авторське право. М., 1957, с. 21.

(**58) Див.: СЗ СССР, 1925, № 7, ст. 67.

 

-33-

 

 

1929 р. не було прийнято загального закону про авторське право.

В Україні в цей час приймалися лише нормативні акти по окре-

мим проблемам авторського права, зокрема, постанова РНК УРСР

віл 8 грудня 1925 р. <Про авторський гонорар за публічне вико-

нання драматичних і музичних творів>(*59).

 

Багато положень з <Основ авторського права> були потім пе-

ренесені в наступне радянське законодавство про авторське пра-

во. Проте, строки дії авторського права після смерті автора були

скорочені до 25 р., а в Основах авторського права СРСР від 16

травня 1928 р.(*60) авторське право мало чинність лише за життя ав-

тора. Основи допускали можливість будь-якої об'єктивізації творів,

на які поширювалось авторське право. Окремі закони про авторське

право як союзні, так і республіканські діяли впритул до другої

кодифікації цивільного законодавства. Так, в Україні діяв Закон

від 6 лютого 1929 р.(*61).

 

Цивільний кодекс РРФСР від 11 червня 1964 р.(*62) авторське

право включив повністю. Йому присвячений ІV розділ, який скла-

дається із 41 статті (475-516 Цив. код. РСФСР).

 

Цивільний кодекс УРСР, прийнятий Верховною Радою УРСР

18 липня 1963 р.(*63) також містить розділ ІV <Авторське право>, який

складається із 44 статей (ст. 472-516 Цивільного кодексу України).

Після прийняття Цивільного кодексу в його розвиток було прий-

нято ряд нормативних актів з окремих питань, наприклад, про

розмір ставок авторського гонорару за використання тих чи інших

творів, про авторські договори та інші. Звичайно, до розділу ІV

цього Кодексу було прийнято ряд змін і доповнень. Але радикаль-

ним нормативним актом, що докорінно обновив авторське право,

став Закон України <Про авторське право і суміжні права>, прий-

нятий Верховною Радою України 23 грудня 1993 р.(*64). В розвиток

цього Закону також прийнято ряд нормативних актів. Так, на-

приклад, прийнята постановка Кабінету Міністрів України від 18

листопада 1994 р. № 784 <Про мінімальні ставки авторської вина-

городи за використання творів літератури і мистецтва>. 18 липня

1995 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 532 <Про

державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і

мистецтва> та інші. 31 травня 1995 р. Верховна Рада України прий-

няла Закон <Про приєднання України до Бернської конвенції про

охорону літературних і художніх творів (Паризького акта від 24

липня 1971 р., зміненого 2 жовтня 1979 р.). У зв'язку з прийняттям

 

(**59) Див.: СУ УРСР, 1925, № 100, ст. 550.

(**60) Див.: СЗ СССР, 1928, № 27, ст. 245 і 246.

(**61) Див.: СЗ УРСР, 1929, № 7, ст. 55.

 

(**62) Див.: Ведомости Верховного Совета РСФСР, 1964, № 24, ст. 416.

(**63) Див.: Відомості Верховної Ради УРСР, 1963, № 51, ст. 731.

(**65) Див.: Відомості Верховної Ради України, 1994, № ІЗ, ст. 64.

 

-34-

 

Закону України <Про авторське право і суміжні права> до Цивіль-

ного кодексу України були внесені зміни.

 

Отже, авторське право в Україні почалося розвиватися хоча й

під впливом Москви з 20-х років. До того часу власного авторсь-

кого права Україна не мала. Але й авторське право, що було запо-

чатковано в 1929 році, українським вважалося формально, бо воно

було точною копією російського авторського права.

 

Приблизно таким же шляхом розвивалось і право на винахо-

ди, промислові зразки та інші результати технічної творчості. Пер-

шим актом, що встановлював загальні правила по видачі привілеїв

на винаходи в царській Росії, був маніфест 17 червня 1812 р., опуб-

лікований під назвою <Про привілеї на різні винаходи і відкриття

в художніх промислах>(*65). За цим законом видача привілей носила

факультативний характер і держава не зобов'язана була видавати

привілею при наявності в пропозиції певних ознак. Строк при-

вілеї встановлювався за бажанням заявника, але не більше як на

10 років. В 1833 р. була зроблена спроба істотно переробити закон

1812 р. Проте, за обома цими законами привілеї видавались на

розсуд начальства.

 

Першим царським законом про винаходи пореформеної Росії

був закон від 30 березня 1870 р.(*66) Цей закон уже перехопив досвід

Західної Європи і поклав в основу її законодавство. Останнім за-

коном царської Росії про патенти був закон від 20 травня 1896 р.(*67).

Він дотримувався перевірочної системи видачі патентів, в резуль-

таті якої перевірялась наявність істотної новизни. Патент вида-

вався на строк 15 років. Патент міг переходити до інших осіб за

договором або в спадщину.

 

Перший радянський декрет про винаходи був прийнятий 30

червня 1919 р. Цим декретом вперше було запроваджено авторсь-

ке свідоцтво замість патента, а сам винахід оголошувався надбан-

ням держави(*68). Наступним етапом був Закон про патенти на вина-

ходи 1924 р.(*69). В період НЕПу радянська держава повернулась до

патентів, але встановлювала примусове відчуження патенту на свою

користь, якщо з патентоволодільцем не вдавалося досягти угоди.

Патент видавався на 15 років. Це вже був союзний закон, який

став обов'язковим для всіх республік. Власне, з цього часу законо-

давство про винахідництво було тільки загальносоюзним і Україна

була позбавлена можливості мати власне законодавство про вина-

ходи та інші результати технічної творчості(*70).

 

(**65) Див.: <Полное собрание законов>, т. ХХХІІ, № 25, 143.

(**66) Пиленко АЛ. Право изобретателя, т. І  СПб, 1902, с. 188.

(**67) Див.: Там же, с. 170-171.

(**68) Див.: СУ РСФСР, 1919, № 34, ст. 341.

(**69) Див.: Постановление ЦИК и Совнаркома СССР от 12 сентября 1924. СЗ.

СССР. 1924, № 9, ст. 97.

(**70) Див.: Цивільний кодекс України, ст.3.

 

-35-

 

Закон 1924 р. був замінений законом від 9 квітня 1931 р., яким

було затверджено Положення про винаходи і технічні удоскона-

лення(*71). Цим законом знову було відновлено авторське свідоцтво,

а також визнаний новий об'єкт правової охорони - технічні удос-

коналення. Це Положення діяло до 5 березня 1941 р., коли поста-

новою Раднаркому СРСР було затверджено нове Положення про

винаходи і технічні удосконалення(*72). Воно, в свою чергу було за-

мінено новим від 24 квітня 1959 р.(*73), за яким технічні удосконален-

ня були замінені раціоналізаторськими пропозиціями. Нарешті,

згадане Положення було замінено Положенням про відкриття,

винаходи і раціоналізаторські пропозиції 1973 р.(*74). 31 травня 1991

р. Верховною Радою СРСР було прийнято Закон СРСР <Про ви-

находи в СРСР>(*75). Цим Законом єдиним правоохоронним доку-

ментом було визнано патент, сам винахід - товаром з усіма на-

слідками, що з цього випливають.

 

Закон набрав чинності з 1 липня 1991 р., але з фактичним

розпадом СРСР він майже не діяв. Проте, його позитивна роль

все ж мала місце - його основні положення були сприйняті зако-

нодавствами колишніх республік, оскільки він мав уже ринковий

характер.

 

Отже, законодавства про промислову власність Україна не мала

ніколи. Тільки після проголошення незалежності в Україні поча-

лися активні кодифікаційні роботи, в тому числі і в галузі законо-

давства про промислову власність. Очевидно, першою ластівкою

в цьому напряму варто вважати Закон України <Про власність>,

який у своїх ст. ст. 13 і 41 ствердив, що результати інтелектуальної

діяльності є об'єктами права власності, і дав приблизний перелік

результатів інтелектуальної діяльності, яким налається правова

охорона передусім цим Законом.

 

18 вересня 1992 р. Указом Президента України було затверд-

жено Тимчасове положення про правову охорону об'єктів про-

мислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні(*76).

Одночасно велась робота по розробці пакету законів про правову

охорону об'єктів промислової власності.

 

В цей же час Уряд України оголосив Заяву, за якою Україна

визнала для себе чинними Паризьку конвенцію про охорону про-

мислової власності, Мадрідську угоду про міжнародну реєстрацію

та Договір про патентну кооперацію(*77). Проте, основу законодав-

ства про промислову власність, мабуть, склав Закон України <Про

 

(**71) Див.: Постановление ЦИК и Совнаркома от 9 апреля 1931 г. - СЗ СССР,

1931, №21, no.80.

 

(**72) Див.: Постановление СНК СССР от 5 марта 1941 г.

(**73) Див.: СП СССР, 1959, № 9, ст. 59.

(**74) Див.: СП СССР, 1973, № 19, ст. 109.

(**75) Див.: Известия, 1991, 15 июня.

(**76) Див.: Інновація. 1992, NЇ 4-5, серпень-вересень.

(**77) Там же.

 

-36-

 

основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяль-

ності> від 13 грудня 1991р.(*78). Хоча в цілому Закон носить деклара-

тивний характер, проте він проголосив ряд принципових засад. В

Законі дано визначення науково-технічної діяльності, проголоше-

но про створення ринку науково-технічної продукції, визначають-

ся державні пріоритети в науково-технічній діяльності, результати

науково-технічної діяльності проголошуються об'єктами права

власності тих, хто створив цей результат.

 

Треба відзначити Закон <Про науково-технічну інформацію>

від 25 червня 1993 р.(*79). Потім було прийнято пакет законів про

промислову власність, серед яких: Закон України <Про охорону

прав на винаходи і корисні моделі>(*80), <Про охорону прав на про-

мислові зразки>(*81), <Про охорону прав на знаки для товарів і по-

слуг>(*82), - ці закони були прийняті 15 грудня 1993 р. Цього ж дня

було прийнято Закон про <Племінне тваринництво>(*83). Трохи ран-

іше був прийнятий Закон <Про охорону прав на сорти рослин>(*84).

Наведені закони склали правову основу захисту прав на об'єкти

промислової власності. Крім названих законодавчих актів, були

прийняті ряд інших, в яких в тій чи іншій мірі йшлося про інте-

лектуальну власність.

 

Зокрема, були прийняті Закон України <Про державну таєм-

ницю> від 21 січня 1994 р.(*85), <Про захист інформації в автоматизо-

ваних системах> від 5 липня 1994 р.(*86), <Про наукову і науково-

технічну експертизу> від 10 лютого 1995 р.(*87). У зв'язку з прийнят-

тям пакету законів про промислову власність внесені відповідні

зміни до Цивільного кодексу України, в Кодекс законів про пра-

цю України, до Митного кодексу(*88) та інші. Відповідні зміни вне-

сені також і до раніше прийнятих законів України(*89).

 

Чи можна вважати становлення законодавства про інтелекту-

альну власність України закінченим? Безумовно, ні. Процес ста-

новлення продовжується. Зараз йдуть роботи по завершенню про-

екту Цивільного кодексу України, прийняття якого зумовить не-

обхідність розробки ще ряду законодавчих проектів.

 

(**78) Див.: Відомості Верховної Ради України, 1992, № 12, ст. 172.

(**79) Див.: Голос України, 1993, 25 липня.

(**80) Див.:Відомості Верховної Ради України, 1994, № 7, ст. 32.

(**81) Див.: Відомості Верховної Ради України, 1994, № 7, ст. 34.

(**82) Див.: Відомості Верховної Ради України, 1994, № 7, ст. 36.

(**83) Див.: Голос України, 1994, 11 січня.

(**84) Див.: Голос України, 1993, 21 травня.

(**85) Див.: Голос України, 1994, 10 березня.

(**86) Див.; Голос України, 1994, 4 серпня.

(**87) Див.: Голос України, 1995, 22 березня.

 

(**88) Див.: Закон України <Про внесення змін і доповнень до деяких законодав-

чих актів України щодо охорони інтелектуальної власності> від 28 лютого

1995 р. - Відомості Верховної Ради України, 1995, № ІЗ, ст. 85.

(**89) Див.: Там же.

 

-37-

 

Проте, прийняття законів України про інтелектуальну власність

- це надзвичайно велика громадсько-політична подія в житті на-

шої держави. Не дивлячись, на те, що прийняті закони в ряді

випадків сирі, недосконалі, протирічать один одному, часто ма-

ють нечіткі формулювання тощо, все ж їх прийняття - явище

надзвичайної ваги.

 

По-перше, це свідчення того, що Україна спроможна розро-

бити і прийняти власне законодавство про інтелектуальну власність,

якого вона до цього часу не мала. Не можна вважати законодав-

ством України про винаходи, раціоналізаторські пропозиції і про-

мислові зразки, що містяться в VІ розділі Цивільного кодексу Ук-

раїни, оскільки норми цього розділу копіювали відповідне зако-

нодавство колишнього СРСР, і то в самому загальному вигляді(*90).

 

По-друге, законодавство про інтелектуальну власність в значній

мірі наближено до вимог ринкової економіки. Воно оголосило

результати інтелектуальної діяльності товаром, свободу розпоряд-

жатися цими результатами на свій розсуд тощо. По-третє, воно

дає змогу Україні інтегруватися в європейську правову систему,

що буде сприяти її зближенню з європейським співтовариством.

По-четверте, законодавство про інтелектуальну власність України

разом з тим не відійшло від відповідного законодавства країн СНД.

П'ятою визначальною рисою цього законодавства є те, що воно в

основному результати інтелектуальної діяльності проголосило

об'єктами права власності.

 

Не дивлячись на окремі явні недоліки зазначеного законодав-

ства, в цілому його все ж належить оцінити позитивно. Безумов-

но, воно потребує подальшого удосконалення. Уже зараз в про-

цесі його застосування виявилися і виявляються уразливі місця,

прогалини, неузгодженості тощо. Про деякі з них варто згадати

саме тут. Ці проріхи тощо мають бути враховані при інкорпорації

цього законодавства до Цивільного кодексу України.

 

Передусім, звертає на себе увагу назва самого патентного відом-

ства. В Законі <Про охорону прав на винаходи і корисні моделі>

(ст. 1) Відомство розшифровується як <Державний комітет Украї-

ни з питань інтелектуальної власності>, в дужках (<Держпатент

України>). Як уже видно, повна назва Відомства не відповідає ре-

альному стану речей, оскільки інтелектуальну власність ототож-

нювати з промисловою власністю аж ніяк не можна. Треба відзна-

чити, що такі спроби були раніше, але трохи іншого характеру, -

намагання інтелектуальній власності протиставляти промислову

власність. Саме протиставляти, а не навпаки. Тут же маємо спро-

бу ототожнити промислову власність з інтелектуальною власні-

стю. Вище було показано, що інтелектуальна власність об'єднує в

собі як результати творчої діяльності, що охороняються авторсь-

 

(**90) Див.: Цивільний кодекс Української РСР. Офіційний текст із змінами і до-

повненнями на 1 квітня 1988 р, Київ, 1988.

 

-38-

 

ким правом, так і результати, що охороняються патентним пра-

вом. Таке тлумачення поняття інтелектуальної власності визнано

в усьому світі, визнано воно і в Україні. Проте, інколи трапляють-

ся прикрі чи то помилки, чи усвідомлені перекручення.

 

Чим керувалися автори проекту Закону <Про охорону прав на

винаходи і корисні моделі>, визначаючи Відомство як комітет по

інтелектуальній власності, - важко сказати. Але нам здається, що

це не помилка, оскільки таке тлумачення поняття інтелектуальної

власності міститься і в деяких інших статтях цього та інших за-

конів про промислову власність. Так, п. 2 ст. 4 цього Закону та

відповідні статті інших законів про промислову власність визна-

чають, що іноземні та інші особи, що проживають чи мають пос-

тійне місцезнаходження поза межами України, у відносинах з Відом-

ством реалізують свої права через представників у справах інте-

лектуальної власності, зареєстрованих в Держпатенті.

 

Навряд чи можна визнати, що патентний повірений і пред-

ставник у справах інтелектуальної власності - це одна і та ж осо-

ба. Мало знайдеться сміливців, які б взялися вести як патентні,

так і авторські справи. Уже той факт, що в Тимчасовому поло-

женні про патентних повірених(*91) вони називаються саме патент-

ними повіреними, свідчить про неадекватність цих понять.

 

Назва патентного Відомства України також не адекватна ре-

альному стану речей. Поняттям <інтелектуальна власність> охоп-

люються результати творчої діяльності, котрі захищаються авторсь-

ким правом, і до Держпатенту України ніякого відношення не

мають. Але, навіть, якщо припустити, що Державне агенство з

авторських прав і суміжних прав України є підпорядкованим Дер-

жавному комітету України з питань інтелектуальної власності, то

в такому разі це не Держпатент України.

 

Друге питання, що виникає у зв'язку з проблемою становлен-

ня законодавства про інтелектуальну власність України, це місце

цього законодавства в проекті нового Цивільного кодексу Украї-

ни. З цього приводу висловлюються різні погляди. Цікаву думку

висловив проф. О. А. Пушкін. Він пише, що право інтелектуаль-

ної власності - це речове право і це не повинно викликати ніяко-

го сумніву. Воно характеризується тими ж рисами абсолютності і

виключності. І тому, здавалось би, логічно розділ <Право інтелек-

туальної власності> помістити зразу за розділом <Право власності

та інші речові права>. Проте, не можна не враховувати, що здійснен-

ня права інтелектуальної власності пов'язано з виконанням дещо

специфічних договорів, видачею ліцензій і встановленням на їх

основі таких же специфічних зобов'язань. Тому даний розділ не-

 

(**91) Див.: Інновація, 1993, № 2. Це Положення постановою Кабінету Міністрів

України від 10 серпня 1994 р. № 545 було замінено на Положення про пред-

ставників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених) - Інно-

вація, 1995, № 1-2.

 

-39-

 

обхідно помістити після традиційного розділу <Зобов'язальне пра-

во>(*92). Н. М. Мироненко також вважає, що інститут права приват-

ної власності заслуговує на визнання в якості окремого, самостійно-

го цивільно-правового інституту, але про місце цього інституту в

проекті кодексу вона своєї думки не висловила. Поряд з цим вона

висловила ряд цікавих і обгрунтованих думок з приводу визнання

права інтелектуальної власності лише за творцем цієї власності.

Обгрунтованим видається її твердження, що суб'єкту права інте-

лектуальної власності належать ті ж самі правомочності - право

на володіння, на користування і розпорядження, що звичайному

власнику. Але не можна погодитися з твердженням Н. М. Миро-

ненко, що суб'єкту права інтелектуальної власності належить пра-

во на недоторканість. Таке категоричне твердження не відповідає

реальному стану речей. Право на недоторканість мають лише ав-

тори творів науки, літератури і мистецтва(*93). Що стосується резуль-

татів технічної творчості, то їх автори такого права не мають.

 

Тому є слушною думкою В. Ф. Чигиря про те, що було б неро-

зумним заборонити використання науково-технічних досягнень в

якості вихідної бази для створення нового технічного рішення. На

думку В. Ф. Чигиря, право інтелектуальної власності має містити-

ся після розділу <Зобов'язальне право>. Проте, не можна погоди-

тися з його твердженням, що результати інтелектуальної діяль-

ності не можуть бути об'єктами права власності(*94).

 

Викладені та інші зауваження щодо місця, поняття і змісту

права інтелектуальної власності, безумовно, мають важливе тео-

ретичне і практичне значення. Деякі з них будуть враховані, інші

не будуть, але головне не цьому. Головне в тому, що процес ста-

новлення власного законодавства України про інтелектуальну

власність, як тепер кажуть, пішов. Нам здається, зупинити його

вже ніхто не спроможний. Отже, це законодавство буде.

(**92) Див.: Пушкин А.А. Проблеми совершенствования правового регулирования

имущественных и личных неимущественных отношений, соответствующих

отраслей законодательства и учебных дисциплин. - Проблемы развития граж-

данского законодательства и методология преподавания гражданских право-

вых дисциплин. Материалы научно-практического семинара 29-30 января

1993 г. с. 15.

 

(**93) Див.: Мироненко Н.М. Щодо питання про інтелектуальну власність. Тези

доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції <Про-

блеми підготовки нового Цивільного кодексу України>. (20-21 травня 1993

року). Київ, 1993, с. 58-62.

 

(**94) Див.: Чигирь В.Ф. Право собственности и другие вечные права в проекте

Гражданского кодекса - Там же, с. 67-70.

 

-40-

 

 5. Роль і значеиня інтелектуальної власності для України

 

Можна було б цей параграф назвати й інакше, проте і в назві

варто підкреслити неоціниму роль інтелектуальної власності в дер-

жавотворенні України. Ця теза не потребує особливо переконли-

вих доказів, бо кожному зрозуміло, що без незалежної інтелекту-

 

 

 

-40-

 

альної власності будь-яка держава не може забезпечити собі неза-

лежність політичну, економічну і будь-яку іншу. Інтелектуальний

рівень будь-якото суспільства визначає його цивілізованість і су-

веренність. Чим багатша країна інтелектом, тим багатша вона усім.

Ця аксіома підтверджується багатим всесвітнім досвідом. Скільки

б ми не проголошували що ми найпрацьовитіші, найталановитіші

і ще багато інших <най...>, від цього нічого не зміниться, поки ми

не навчимося передусім зберігати свій національний інтелект. І не

тільки зберігати. Для того, щоб його зберігати, спочатку треба його

мати. Отже, треба його вирощувати, плекати, розвивати, зберігати

і розумно використовувати.

 

Інтелектуальна діяльність - це передусім творча діяльність,

рівень якої зумовлює науково-технічний і духовний розвиток того

чи іншого суспільства. Від рівня творчої діяльності залежить доб-

робут суспільства. Цей постулат ніде в світі не піддається сумніву,

навпаки, його скрізь намагаються неухильно дотримуватися. Там,

де цій справі надають належної уваги, там...не будемо говорити,

що там. Там просто краще живуть люди. І якщо в державі піклу-

ються справді про народ, його інтереси, то там не розвалюють

науку.

 

Є така відома істина: наука ще жодної держави не розорила.

Наукова діяльність - це виший рівень творчості, і чим більше

людей беруть участь в такій діяльності, тим багатша ця держава.

Ця істина не потребує доказів. Про це свідчить світова практика.

Ми не маємо наміру давати повний аналіз науково-технічного рівня

країн світу. Це не входить з завдання даного дослідження, яке має

своєю метою дати більш-менш повний аналіз власного законодав-

ства про інтелектуальну власність. Але деякі приклади із світової

практики будуть наведені.

 

Головний редактор газети <Голос України> мав розмову з Над-

звичайним і Повноважним Послом Федеративної Республіки

Німеччина в Україні паном Александером Арно. Бесіда стосува-

лась багатьох аспектів нашого життя, проте, ми торкнемося тих

питань, які нас цікавлять. Так от, пан Посол наголосив на тому,

що тільки демократичний устрій - гарантія нормальних відносин

у країні, підкресливши при цьому, що демократія - це дуже важ-

ка, складна система, сповнена внутрішніх суперечностей, але це

найдостойніша система для держави і найнадійніша гарантія для

громадян. У нас же проголошується повернення до командно-ад-

міністративної системи управління економікою.

 

Досягнутий Німеччиною рівень виробництва, добробуту тощо

пан Посол пояснив не тільки працьовитістю і дисципліною німців,

а й головним чином високим рівнем науки. <Звідси і виробництво

на високому рівні. Німеччина вже в 1948 року змогла вийти на

світовий ринок з конкурентоспроможними товарами. Це дуже важ-

ливо. Так, багато заводів і фабрик було у нас зруйновано. Як і у

вас. Та в основному зберігся технічний персонал, рівень кадрів.

Нові ідеї вмить, по суті, втілювалися у виробництво. Весь свій

 

-41-

 

 

інтелектуальний, технічний, духовний потенціал спрямовували на

налагодження сучасної економіки, на світову продукцію(*95) (підкрес-

лено автором -О. П.). Пан Посол відзначив також, що Німеччи-

на весь час думала не тільки про те, як виробити, але й як прода-

ти, як експортувати свою продукцію. Всі інші думки були зорієн-

товані на зовнішню торгівлю. Конкурувати, то в глобальному

масштабі. Такої орієнтації належною мірою поки що немає в Ук-

раїні.

 

Ще один приклад. На Кіровоградщині організували День

відкритого поля, коли демонструвалися окремі селекційні досяг-

нення і деяка сільгосптехніка. Шкода, не наші досягнення, - за-

рубіжні. Французька насіннєва фірма <Рустіка Семанс> демонст-

рувала свої гібриди, а компанія <Ельф Санофі> хвалилася своєю

технікою. Слід відразу підкреслити - хвалитися було чим. Фран-

цузькі гібриди соняшника дають можливість збирати врожай на 4-

6, а то й на 8 центнерів олійного насіння з гектара більше. Ком-

байн <Домінатор> з одного гектара зібрав 40 центнерів ячменю.

Наш комбайн <Нива> також з одного гектара того ж самого поля

зібрав лише 32 центнери ячменю. Обидві ділянки були поруч. В

агрофірмі імені Кірова Донецької області голандський комбайн

<Джондир> на площі 300 га намолотив з кожного зібраного гекта-

ра на 8-10 центнерів більше, ніж комбайн <Дон> або <Нива>(*97). Тому

не можна не погодитися з думкою кореспондента який пише: <Со-

ромно і боляче. За наших селекціонерів... за наших конструкторів і

машинобудівників, не здатних створити сільськогосподарську тех-

ніку, яка могла б конкурувати з технікою зарубіжних фірм>(*98). Тому

й не дивно, що Україна, яка має найкращі чорноземи у світі, ви-

рощує зерна на душу населення 746 кг, а США - 1250, Угорщина

- 1240, Франція - 1024 кг. Тому Україна експортує зерна на 25

млн. доларів США, а імпортує на 84 млн. дол. США. Україна імпор-

тує зерно навіть із Швеції і Швейцарії(*99).

 

Ось наша найпередовіша у світі наука. Зате Україна споживає

природного газу найбільше у світі. Тут ми попереду планети усієї.

Петро Яцик - відомий бізнесмен і щедрий меценат з Канади

- каже: <Всі народи ставлять науку та її носіїв на вищий суспіль-

ний щабель. Мусить бути на те причина. І вона полягає в тому, що

кожний народ посідає те місце в світі, на якому стоїть його наука.

І чим вищий цей рівень, тим більше пошани, тим більше економ-

ічних успіхів має народ>(*100).

 

(**95) Уроки історії і уроки сьогодні. Голос України, 1995, 5 травня.

(**96) Грузін. В. Краще раз побачити. Сільські вісті, 1994, 9 серпня.

(**97) Манько В. Не тісне шефство, а тісне партнерство. Голос України, 1995, 16

травня.

 

(**98) Див.: Грузін В. Краще раз побачити. Сільські вісті, 1994, 9 серпня.

(**99) Наталка Прудка, Сафулін Ю. Жито, пшениця і всяка пашниця. Київ, 1994,

25 червня.

(**100) Яцик Петро. Я допомагав і допомагаю науці. Голос України, 1995, 17 червня.

 

-42-

 

В Сінгапурі, Кореї, Тайвані, Малайзії та деяких інших вважа-

ють за основне джерело багатства працю, особливо працю у взає-

модії з використанням досягнень науки та нових технологій у про-

мисловості та сільському господарстві(*101).

 

За даними ООН найкращі досягнення в економіці за останній

рік має Китай. Швидких темпів економічного розвитку і приро-

сту досягли країни, які послідовно поділяють перших 15 місць за

цими показниками: Китай, В'єтнам, Сінгапур, Таїланд, Малайзія,

Південна Корея, Індонезія, Тайвань, Папуа-Новая Гвінея, М'ян-

ма, Шри-Ланка, Туніс, Уганда, Індія і Філіпіни(*102).

 

Валовий національний продукт в Південній Кореї в розрахун-

ку на душу населення на початку шестидесятих років обчислював-

ся десятками доларів на рік. Як кажуть не густо. Рівень самих

бідних країн. Сьогодні цей показник перевищив 4 тисячі доларів

- рівень міцної середньо розвинутої країни. І знову ж таки за

рахунок науково-технічних досягнень. Свого часу ми дуже хвали-

лися новою і справді прогресивною технологією - безперервним

розливом сталі. Держкомстат Російської Федерації повідомляє, що

за останні чотири місяці поточного року частка безперервного

розливу сталі зросла з 30 відсотків в січні-квітні минулого року до

35 відсотків цього року. Видається, що в Україні стан цих справ не

кращий. В Південні Кореї це прогресивний спосіб використовуєть-

ся на усіх сталеплавильних підприємствах - усі 100 відсотків(*103).

 

Відомо, що духовний і науково-технічний рівень того чи іншого

суспільства формується з трьох складових - освіти, культури (у

самому широкому значенні цього слова) і науки. В тій самій

Південні Кореї із 100 випускників середньої школи до вузів всту-

пають 80. В Україні із 100 випускників середньої школи до вузів

вступають лише 22. Правда, останнім часом ця цифра зросла на 5

осіб за рахунок комерційних навчальних закладів(*104), але підкрес-

лимо, не за рахунок якості.

 

Хіба можна налагодити належну якість середньої освіти, коли

вчителі змушені страйкувати, бо не можуть заробити собі на хліб,

а зароблене не можуть одержати. Ще в липні минулого року в

газеті <Голос України> було опубліковано інтерв'ю з Головою

Комісії Верховної Ради України з питань науки та народної осві-

ти, в якому він стверджував, що без освіти немає еліти, з чим не

погодиться важко(*105). Проте, за минулий рік майже нічого не зроб-

лено в цьому напрямку.

 

19-21 жовтня цього року у Львові має відбутися Міжнародна

наукова конференція <Національна еліта та Інтелектуальний по-

тенціал України>. Один із й організаторів академік Папської ака-

 

(**101) Див.: Урчукін В. Держави 2000 року. Голос України, 1995, 13 липня.

(**102 Див.: Китай опередил весь мир. Киевские ведомости, 1995, 13 июля.

(**103) Див.: Лацис Отто. Хорошее дело <Банкротство>. Известия, 1995, 27 июня.

(**104) Див.: Гондюл В.П. Период романтизма в альма-матер миновал. Рыночная

площадь, 1994, 22 июля.

(**105) Див.; Баранович Л. Без освіти нема еліти. Голос України, 1994, 8 липня.

 

-43-

 

демії соціальних наук (Ватикан) Степан Вовканич пише: <Украіна

як незалежна держава не сформувала власної еліти усталеним шля-

хом вибору - починаючи від обдарованої дитини чи студента, до

керівника-новатора і патріота...Плекання національної еліти у

розвинених країнах починається уже в сім'ї, триває у традиційних

елітарних садочках, школах семінаріях та університетах>(*106).

 

З шановним академіком можна погодитися в тому, що обда-

рованих дітей, школярів треба виявляти чим раніше, тим краще і

особливо опікуватися ними. Але нам здається несприйнятливою

думка про те, що таких дітей слід виховувати тільки в елітарних

садочках, школах тощо. Піти таким шляхом означає перекрити

дорогу іншим непересічним особистостям, які не мають змоги

навчатися в таких елітних закладах. Нам відомо, хто має мож-

ливість навчатися в них. Відомий нам Петро Яцик ні в яких еліт-

них навчальних закладах не навчався, але досяг високих вершин у

своїй діяльності.

 

Що така конференція буде проведена - то не погано. Питан-

ня національної еліти варто обговорювати і розв'язувати в кращий

спосіб. Проте, не можна погодитися з твердженням, що Україна

не має своєї національної еліти. Може українська національна

еліта не відповідає вимогам шановного академіка, але вона була і є.

І зараз доцільніше було б ставити питання не стільки про вирощу-

вання національної еліти з пелюшок, скільки про збереження її

від тієї руїни, в яку вона попала. Немає сумніву в тому, що на

конференції про це буде йти мова. Але ж хіба Україна не має

прославлених вчених, талановитих професорів і дослідників, літе-

раторів і скульпторів та інших митців. Має Україна і кмітливих

господарників, економістів та інших прикладних фахівців. Але ж

їх у нас просто крадуть, розтягують по всьому світу. Мова має йти

передусім, як уберегти уже наявну національну еліту. Спостері-

гається інтенсивне, добре організоване, а, по суті, піратське виве-

зення умів та інтелектуальної власності. Закордонні фірми вільно

знаходять та на пільгових - за мірками нашого злиденного існу-

вання - умовах наймають на постійну роботу за кордоном про-

відних українських фахівців(*107). Останнім часом здебільшого виво-

зять в України не креслення і дискети, а живих <носіїв> інфор-

мації, у яких зацікавлені за кордоном(*108).

 

За останні три роки кількість працівників НАН України змен-

шилась на третину. І йдуть переважно науковці віком до 40 років.

Заробітна плата в Академії в 5-10 разів менша за заробітки у при-

ватному секторі. Між тим розрахунки показують, що на відрод-

ження науково-технічного потенціалу України хоча б до рівня 1985

 

(**106) Див.: Вовканич Степан. Рушійна сила обраних. Голос України, 1995, 20 ве-

ресня.

 

(**107) Див.: Оніпко О. та ін. <Інтелект України> - шанс для держави. Голос Украї-

ни, 1994, 22 березня.

(**108) Див.: Сафонова Л. Все на спродаж. Голос України, 1994, 20 липня.

 

-44-

 

року будуть уже потрібні кілька десятиліть і неймовірні величезні

кошти. Але становище науки в Україні не дуже хвилює тих, хто за

цей стан несе відповідальність. Руйнація фундаментальної науки

відлунням озоветься в системі освіти, спричиняючи й там справді

катастрофічні наслідки(*109).

 

Як влучно відзначив гуморист-сатирик <Вчені вночі, якщо не

сплять, то мріють про посаду прибиральниці в офісі сучасного

підприємця аби мати пристойну їжу, бо це ж генератор винахід-

ництва. Письменники вдень вивчають життя - піднімають фер-

мерство, а вночі працюють машиністками своїх творів і опусів

графоманів, аби мати гроші на обмивку своїх повістей, коли вони

будуть опубліковані в журналах за гонорар, який менший вартості

найдешевшої півлітри. Інженери вночі підробляють на розванта-

женні, аби їх не приватизували рекетири>(*110).

 

Отже, з усією гостротою постає питання про збереження влас-

ної національної еліти від її остаточного знищення, чим буде на-

несена непоправна шкода Україні. І тут не треба прикриватися

псевдотеоретично-науковими висновками шановного академіка,

що Україна не має своєї національної еліти і їй, отже, немає чого

втрачати. Це дуже небезпечний і шкідливий висновок. Шкода, що

газета, яка нібито виступає заступницею інтересів України, надає

місце подібним виступам на своїх шпальтах.

 

Між тим, Україні є що зберігати. Україна мала і має потужний

науково-технічний і духовний потенціал. Досить нагадати тільки

окремі фрагменти із історії науки, техніки і мистецтва України,

історії, якої ще ніхто не написав. А вона була б вельми цікавою.

Нагадаємо, що в Україні народилося 6 (шість) Нобелівських лау-

реатів. На жаль, вони не стали громадянами України, але народи-

ла їх українська земля (серед них Ілля Мечніков, Ігор Тамм, Сай-

мон Кузнець). Могли б стати лауреатами премії імені видатного

шведа Іван Франко, Улас Самчук, Т. Осьмачка, П. Тичина, М.

Бажан, В. Стус, О. Гончар(*111). Видатному вченому Івану Павловичу

Пулюю належить пальма першості у відкритті променів, незаслу-

жено названих іменем Рентгена. Саме Рентгену І. П. Пулюй роз-

повів про встановлене ним явище, яке той відхилив на тій підставі,

що такого бути не може. Проте, саме за ці промені в 1901 році

одержав першу у світі Нобелівську премію. І. П. Пулюй поскар-

жився молодому тоді доктору теоретичної фізики Альберту Ейнш-

тейну. Але в того було своє розуміння порядності вченого. Мов-

ляв, за Рентгеном - уся європейська культура, а чи потрібний

пріоритет ученому, котрий афішує свою приналежність до народу,

що немає державності? Хіба йому не все одно, кому віддати свої

 

(**109) Див.: Семиноженко В., Бар'яхтар В. Наука: бути чи не бути? - Голос Украї-

ни, 1995, 30 серпня.

 

(**110) Марко Твань. Гуляє еліта. Вечірній Київ, 1994, 2 липня.

(**111) Див.: Гайчурський В. В Україні народилися шість Нобелівських лауреатів.

Голос України, 1995, 22 липня.

 

-45-

 

знання? Навіщо культивувати <обмежений місцевий патріотизм>

(дослівний вислів Ейнштейна)(*112).

 

Саме в Україні було створено перший в колишньому СРСР

прискорювач заряджених часток, здійснено першу штучну ядерну

реакцію, отримано <важку> воду, побудовано першу в континен-

тальній Європі електронно-обчислювальну машину(*113).

 

Наука України має здобутки світового значення в галузі мате-

матики, теоретичної фізики, фізіології, клітинної та молекулярної

біології, електрохімії, розробки препаратів медичного призначен-

ня та полімерних матеріалів, ракето- і літакобудування, вироб-

ництва програмного забезпечення, в сфері оборонних досліджень(*114).

Україна має незаперечні досягнення у розробці і виробництві ком-

п'ютерів. Ідеї українських вчених щодо цього були <успішно> при-

душені 4 десятиліття тому компартійними наглядачами за наукою(*115).

 

Виступаючи на загальних зборах Національної академії наук

України, Президент України сказав про успіхи, яких досягли ук-

раїнські вчені останнім часом: запропоновано схеми ракетних дви-

гунів, засновані на принципово нових способах газифікації та ви-

користання твердого палива, розроблено простий і ефективний

спосіб утилізації рідкого ракетного палива - гептилу, розроблено

нові лікарські препарати та ін. Президент України, зокрема, ска-

зав: <Наша вітчизна має своїх пророків, і нічого їх шукати в дале-

кому чи близькому зарубіжжі>(*116).

 

Надзвичайно цікаві і перспективні розробки препаратів Іва-

нова О. П. <Біофонд> і <Пропес>(*117). Медичний препарат <Ербісол>

- це рівень XXІ століття(*118). В Дніпропетровську вчені фізики знай-

шли ефективний спосіб приборкати норовливе рентгенівське про-

міння. За їх відкриття Російська академія наук (зверніть увагу -

не українська) вручила їм дипломи. На основі цього відкриття вже

одержано 28 патентів і авторських свідоцтв. Тільки тепер в Києві

почали застосовувати безопераційний метод дроблення каменів в

нирках, винайдений у Києві ще в 1959 р.(*119).

 

(**112) Див.: Околітенко Н. Той, що подарував відкриття. Вечірній Київ, 1995, 18

липня.

 

(**113) Див.: Патон Б. Є. Про стан науки та її роль в економічному розвитку Украї-

ни. Доповідь на сесії в Верховній Раді України. Голос України, 1994, 7 лип-

ня.

(**114) Див.: Павловський М.А. Для виходу з кризи маємо все. Голос України, 1994,

7 червня.

(**115) Див.: Левицький М. Український персональний комп'ютер став реальністю.

Вечірній Київ, 1995, 30 червня.

(**116) Див.: Абліцов В. Наша Вітчизна має своїх пророків. Голос України, 1995, 18

квітня.

(**117) Див. Соколовская Я. Иванов против вечной болезни. Известия, 1995, 18

березня.

 

(**118) Див.: Писаренко С. Війна з баобабами. - Голос України, 1994, 1 жовтня.

(**119) Див.: Зінов'єв Р., Волошина О. Київські відомості, 1994, 9 червня.

 

-46-

 

Безперечні успіхи має українська наука в ракето- і літакобу-

дуванні. Літаком XXІ століття назвали АН-70(*120). Надзвичайно ціка-

вими є ідеї щодо космічних апаратів(*121). Доцент кафедри кіберне-

тики Національного університету ім. Тараса Шевченка Лужних В.

М. та його колеги працюють над розробкою високих технологій,

зосереджених у космічній індустрії України. Досягнення, відкрит-

тя, рівних яких досі немає у світі. Здійснення, приміром, телеко-

мунікаційного глобального космічного зв'язку з використанням

низьковисотних космічних апаратів дало б можливість усьому

людству скористатися з новітніх послуг різних видів зв'язку. Та-

кий уже добре відомий проект <Аріадна>. Він увібрав в себе ряд

науково-технічних і технологічних програм з виведенням на орбі-

ти висотою до 1,5 тисячі кілометрів космічних апаратів нового

типу. Зазначений проект набагато дешевший віл подібного амери-

канського <Іридіум> чи французького <Глобалстар>. Україна має

уже такі технології у цій сфері, про які іншим лишається тільки

мріяти. Найближчим часом передбачається презентація низькоор-

бітальної системи глобального супутникового зв'язку <Аріадна> в

Брюсселі, Токіо, Пекіні, Нью-Делі, Джакарті та інших містах Євро-

пи і країн азіатсько-тихоокеанського регіону. Здійснення цього

проекту саме по собі заявило про Україну як про високотехнічну

державу(*122).

 

Перспективні розробки технологій виплавки такого рідкісно-

го металу, як титан. Для його виробництва Україна має і сировин-

ну базу, і напрацьований науково-виробничій потенціал(*123).

 

Значний інтерес і проблему складають газові турбіни і агрега-

ти для перекачування газу і вироблення електроенергії. Україна в

особі Сумського АТНВП ім. Фрунзе (нагнітачі і газоперекачувальні

агрегати, блокові електростанції), запорізьких МКБ <Прогрес> і

підприємства <Мотор Січ> (авіаційні двигуни і агрегати на їх базі),

Харківського <Турбоатома> (газові турбіни великої потужності)

миколаєвських НВП <Машпроект> і ВО <Зоря> (корабельні і ста-

ціонарні газові турбіни та агрегати на їх базі) має могутній науко-

во-технічний і виробничий потенціал і входить до числа країн-

грандів, виробників газових турбін і газотрубної техніки. Українські

газові турбіни та їхні розробники й виробники відомі в усьому

світі. До них виявляють великий інтерес.

 

Проте, зверніть увагу, інтерес різний - одні країни будують

на українських турбінах свої плани зміцнення й розвитку, другі -

 

(**120) Див.: Марцинковський А. Літак із XXІ століття. Голос України, 1994, 20 груд-

ня.

(**121) Див.: Король С. Розробник НЛО живе у Києві. Вечірній Київ, 1995, 17

серпня.

(**122) Див.: Менжуліна Л. Скільки можна про сало з самогоном? Адже є в Україні

дещо істотніше. - Голос України, 1995, 7 вересня.

 

(**123) Див.: Краснодемський В. Титан - метал міцний і прибутковий. Голос Ук-

раїни, 1994, 8 жовтня.

 

-47-

 

спостерігають і чекають загибелі своїх конкурентів(*124). Ось тут і

пригодиться міф, що в Україні немає своєї національної еліти.

 

Україна має також потужний науково-технічний і виробничий

потенціал по виробленню військової зброї. Добре відомі ракети

дніпропетровського заводу <Південмаш>. На міжнародний ринок

виходить Україна із стрілецькою зброєю(*125). Недавно відбулася пре-

зентація нового ракетного комплексу С-300, який не має аналогів

у світі. За деякими параметрами він переважає відомий амери-

канський комплекс <Петріот>. Новий ракетний комплекс розроб-

лено українськими фахівцями за участю російських колег(*126). Цей

ракетний комплекс закуповується США(*127), а продала не Україна, а

Росія.

 

Проте, це не перший і не єдиний випадок, коли українські

розробки продає її старший брат. В 1993 р. в Росії конкурс на

видобуток нафти на шельфі Охотського моря виграла американсь-

ка фірма на українській технології підводного зварювання труб,

яку розробив Інститут електрозварювання ім. Патона. Яскравим

прикладом того, що наш потенціал не використовується, є ство-

рення програми автомобілебудування. Виявилося, що у нас багато

творчих рук, лабораторій, які працювали на замовлення різних

фірм: ВАЗ, КамАЗ, навіть<Мерседес>. Але жодна з цих лабора-

торій не працювала на замовлення наших відомих автомобільних

фірм, організацій. Зараз у нас керівники навіть високого рівня,

переконані що ми не маємо високих технологій, що треба їх купу-

вати за кордоном (*128).

 

Зараз в Україні є багато технічних ідей, які потребують роз-

робки і здатні принести не тільки казкові прибутки, а й підняти

науково-технічний престиж України в очах світу. Україна буквально

перенасичена різного роду ком'ютерами. Іноземні фірми не скуп-

ляться на рекламу і похвальбу своїх виробів. Проте, всі ці іно-

земці, щедрі на рекламу фірми могли б залишитися далеко поза-

ду, якби в Україні вдалося налагодити виробництво комп'ютерно-

го модуля <Ю-55>. Варто нагадати, що Україна була однією з трьох

 країн світу, де було виготовлено перший персональний комп'ю-

тер(*129). Чи знає, крім фахівців, хто-небудь про це.

 

До такого рівня відноситься ідея про створення силового аг-

регату легкового автомобіля <Хорт-1>, який дає змогу прискорити

еру електромобільного транспорту. При швидкості 60 і більше кіло-

метрів на годину силовий агрегат може одержувати важливі, не

 

(**124) Див.: Сорочан В. Два підходи до однієї проблеми. Голос України, 1995, 19

вересня.

(**125) Див.: Матяш В. Україна виходить на міжнародний зброярський ринок. Час-

Tіrne. 1995, 30 травня.

(**126) Голос України, 1995, 2 вересня.

 

(**127) Див.: Пашков А. Россия вооружает Америку. Известия, 1995, 14 апреля.

(**128) Див.: Павловський М. Для виходу з кризи маємо все. Голос України, 1994, 7

червня.

(**129) Див.: Михайлюта О. Проект <Тризуб>. Вечірній Київ, 1995, 27 липня.

 

-48-

досліджувані досі ні в Америці, ні в Японії функціональні можли-

вості. Можна сказати, він їх розкриває(*130).

 

Третя ідея в проекті <Тризуб> - це найсвіжіша і найважливі-

ша ідея. Мова йде про Геліоелектростанції (ГелЕС). Ці станції -

альтернатива усім існуючим електростанціям(*131).

 

Цей далеко неповний перелік ідей і готових розробок укра-

їнських вчених, винахідників, дослідників тощо, які поки що не

знайшли раціонального використання, не навіває будь-якого оп-

тимізму. Проте, особливим песимізмом проникнуте інтерв'ю з та-

лановитим вченим Віктором Кулішем. Його розробки в сфері елек-

тромагнітних імпульсів (ЕМІ) виконані на такому рівні, якого світ

ще не знає. У своєму інтерв'ю. В. Куліш згадує ще одного талано-

витого, проте сумної долі, вченого Ігоря Олександровича Береж-

ного. Надзвичайно великої ваги розробки В. Куліша в Україні нікого

не зацікавили. Пригнічений холодною байдужістю чиновників,

Віктор Куліш змушений був заявити про свій відхід вад подальшої

розробки поза будь-яким сумнівом перспективної теми.

 

Наведений перелік ідей і розробок свідчить, з одного боку,

про невичерпність такого джерела державного багатства, як інте-

лектуальна діяльність, а з другого- про непробивну стіну холод-

ної чиновної байдужості до проблем, від розв'язання яких зале-

жить доля України. Поки не буде встановлена відповідальність

чиновників за долю тієї чи іншої справи, до тих пір в державі не

буде належного порядку. Зараз в Україні склалося таке становище

 

з проблемами науково-технічного прогресу, що буцімто ці про-

блеми нічого не варті і тому вони в державі нікого не цікавлять.

 

В державі багато органів, які мають нібито займатися пробле-

мами науково-технічного прогресу. Але жоден з них не несе най-

меншої відповідальності за стан справ. В Україні ніхто не знає, що

ми маємо в галузі науково-технічних та інших досягнень, як вони

використовуються і чи взагалі використовуються. Між тим Украї-

на від цього втрачає надзвичайно багато і не тільки у виразі гро-

шових сум чи інших прибутків. В людей наполегливо і цілеспря-

мовано убивають творче натхнення.

 

Як же використовується цей творчий потенціал в Україні?

Сказати, що він використовується недостатньо, не раціонально,

невміло, то нічого не сказати. Організацією використання твор-

чих здобутків в Україні ніхто не займається, ця робота пушена на

самоплив. Якогось спрямовуючого начала в ній не помітно. Саме

тому науково-технічний, духовний і творчий потенціал України

розвалюється, у здобутті науково-технічних досягнень ніхто не за-

цікавлений. Проте, це стосується не лише науково-технічної твор-

чості, а будь-якої іншої.

 

Автори літературних, наукових чи мистецьких творів мають

самі піклуватися за їх використання, якщо вони бажають, щоб їх

 

(**130) Див.: Там же.

(**131) Див.: Там же.

 

-49-

 

твори побачили світ. Про це писалося вже дуже багато і тому по-

вторюватися нема чого. Бо якщо для видання дешевої бульварної

літератури сумнівного змісту є папір, кошти і відповідна матері-

альна база, а для видання навчальної, художньої, наукової та іншої

необхідної літератури немає ні коштів, ні паперу, ні останнього

необхідного, то вочевидь в такій ситуації винні не творці, які буцім-

то створюють не те, що користується попитом. І це діється при

прямому потуранні нашої держави.

 

Ще складніш справа з науково-технічними досягненнями. Різко

падає творча активність винахідників, раціоналізаторів тощо(*132).

Держпатент України скромно замовчує результати винахідницької

діяльності за минулі роки. Офіційних повідомлень з цього при-

воду не публікує. Рада товариства винахідників, раціоналізато-

рів України опублікувала у своїй постанові деякі узагальнені дані.

В минулому 1994 році в Україні використано всього 1953 винахо-

ди. В технічній творчості взяли участь лише 80,7 тисяч чоловік,

що майже наполовину менше, ніж у 1993 р. Різко знизилась кількість

використаних винаходів. В порівнянні з 1993 р. їх кількість змен-

шилась в 3,1 рази(*133).

 

Постійно знижується продаж ліцензій за кордон. За станом на

1 січня 1994 р. за кордоном діяло всього 174 патенти на винаходи,

авторами яких були доктори наук України(*134). Це ще зовсім не оз-

начає, що зазначені винаходи будуть там використані і принесуть

прибуток. Ліцензії на право використання винаходів, куплені за

кордоном, використовуються не раціонально. Так, на придбання

таких ліцензій витрачено 383,8 мільйонів крб. за цінами до інфляції,

а прибуток віл їх використання всього лише 85,3 млн. крб(*135).

 

Лише один приклад використання іноземних ліцензій. За

міжнародною програмою <ТАСІС> із розвитку сільського госпо-

дарства на Луганщині до облплемоб'єднання надійшло три з по-

ловиною тисячі спермодоз елітних іспанських биків - щоб розво-

дити рогате потомство поліпшеної породи. Однак в управлінні

сільського господарства мають, схоже, тореадорський хист і успі-

шно перемагають биків. Безплатний іспанський дарунок вартістю

45 мільярдів карбованців пролежав без діла три місяці, потім зале-

жалий товар послали на експертизу, де забракували 560 доз, у тому

числі і від кращого бика Іспанії. В результаті тими дозами, що

залишилося, запліднено.. .три корови. Мабуть, тому, шо спермо-

дози дісталися безплатно.

 

Спад промислового виробництва, нестабільна фінансова по-

літика негативно вплинули на винахідницьку й раціоналізаторську

 

(**132) Див.: Арист Л. Подолаємо кризу з допомогою винахідників. Голос України,

1994, 5 липня.

 

(**133) Див.: Інновація, 1995, № 5-8. с. 11.

 

(**134) Див.: Прудка Н. У кого патент на наших вчених. Триває процес втрати нау-

кового потенціалу України. Вечірній Київ, 1995, 4 січня.

 

(**135) Див.: Андрощук Г. Україна на ринку ліцензій. Урядовий кур'єр, 1993, 9

вересня.

 

-50-

 

діяльність і, як наслідок, різко знизилась (на 20 відсотків) кількість

підприємств і організацій, що займалися впровадженням ново-

введень, значно скоротилася кількість підприємств та організацій,

які використовували раціоналізаторські пропозиції та винаходи.

Спостерігається спад творчої активності винахідників і раціоналі-

заторів(*136).

 

Між тим Японія, досягла таких відчутних успіхів у розвитку

своєї економіки тільки завдяки піднесенню активності творчої

діяльності свого народу. У кращі часи Радянського Союзу до тод-

ішнього Держкомвинаходів надходило біля 200 тисяч заявок на

винаходи, а в Японії приблизно у 2 рази більше. Сьогодні Японія

менше займається власним виробництвом, а головна увага зверну-

та на генерування і продаж нових ідей. Виробництво, власне ка-

жучи, винесено за межі власної території Японії(*137).

 

За радянських часів від України до Держкомвинаходів СРСР

надходило більше 30 тисяч заявок. В 1994 році Держпатент Украї-

ни розглянув лише 6 тисяч заявок на одержання патентів на вина-

ходи, в тому числі понад 1000 заявок від заявників-іноземців, а

також близько 10000 заявок на видачу свідоцтв на знаки для то-

варів і послуг, в тому числі понад 7000 від іноземних заявників. Не

важко порівняти ці дані і зробити висновок, який буде аж занадто

песимістичним. Навіть зараз кожний четвертий винахід реєструєть-

ся в Росії. До цього спонукають кращі економічні та фінансові

умови (*138).

 

Проте, узаконений грабунок промислової власності України

готує Держпатент України. За його поданням у Верховній Раді

України готується ратифікація угоди про створення євроазійсько-

го патентного простору. На думку незалежних експертів, це зав-

дасть непоправної шкоди національним інтересам України. Ця

шкода буде багатогранною. Вона почнеться з перерозподілу інве-

стицій, що будуть спрямовуватися на наукоємні виробництва у

Москву, а закінчиться повною втратою Україною своєї економіч-

ної незалежності. Бо хто не має інтелектуальної незалежності, той

не може мати економічної. Ратифікація зазначеної угоди саме на

це спрямована. Хоча Євразійська патентна конвенція претензійне

називається євразійською, в ній марно шукати розвинені євро-

пейські чи азіатські держави. Вона розрахована тільки на СНД, а

підписали її далеко не всі. Туркменія і Узбекістан поки що не

підписали. Проте Україна прикрасила цю Конвенцію своїм підпи-

сом. Чи принесе Україні ратифікація угоди про створення Євраз-

ійської патентної конвенції які-небудь вигоди, чи, навпаки, при-

веде до втрати своєї незалежності?

 

(**136) Див.: Яблонський В. Наука, закони і дійсність. Голос України, 1995, 22 бе-

резня.

(**137) Див.: Микитюк Л. Ми вибираємо, нас вибирають. Голос України, 1995, 7

квітня.

 

(**138) Див.: Нагорнюк С. Кожний четвертий - у Росію. Голос України, 1994, 24

червня.

 

-51-

 

На нашу переконаність, створення єдиного патентного про-

стору в рамках України - це втрата її політичної, економічної та

іншої незалежності. Як уже не раз підкреслювалось, держава, яка

не має своєї інтелектуальної незалежності, не може мати ніякої

іншої незалежності, вона не може бути по-справжньому суверен-

ною. Раніше наведеними прикладами ми намагалися довести цю

істину, яку стверджує світовий досвід.

 

Передусім, Україна втратить свої найкращі науково-технічні

досягнення, оскільки вони стануть надбанням Росії, а не України.

Отже, Україна втрачає значну частину свого інтелектуального ба-

гатства. Але це не просто багатство, це ще й втрачена вигода, ос-

кільки Україна позбавляється дуже цінного товару на міжнарод-

ному ринку - інтелектуального товару, а, отже, відчутних при-

бутків від реалізації цього товару.

 

Крім того, Україна втрачає значні суми віл втрати збору за

надання патентних послуг, оскільки ці послуги будуть надаватися

Москвою. А ці суми не такі вже й малі. За даними Держпатенту за

1994 рік збори за надання юридичне значимих послуг склали у

грошовому виразі понад 600 мільярдів карбованців. На утримання

ж самого Держпатенту держава витратила всього лише 8,6 мільяр-

да карбованців(*139). Різниця пішла до державного бюджету. При вход-

женні України до єдиного патентного простору це джерело попов-

нення бюджету буде також втрачено.

 

Безумовно, створення єдиного патентного простору має свої

безсумнівні переваги, про які не умовкають його прихильники(*140).

Але вони ніщо в порівнянні з утратою Україною своєї інтелекту-

альної незалежності. Треба відзначити й таке, що ратифікація

Конвенції призведе не тільки до руйнації власної патентної систе-

ми (з фінансових причин), а й до істотних збитків. Подання зая-

вок винахідникам з України безпосередньо до Європатенту без

санкції Держпатенту України веде до втрати на макроекономічно-

му рівні контролю за напрямами й тенденціями науково-техніч-

ного прогресу в країні, знизить можливості впливу на власну еко-

номіку, а також створить труднощі у сфері охорони державних

таємниць. Конвенція носить явно дискредитаційний характер(*141).

 

Продовжується пряме розкрадання нашого інтелектуального

багатства. Центр уваги іноземних розвідок переключився на про-

мислове шпигунство. Як тільки десь появились ознаки цінної ідеї,

вона майже офіційно закуповується на корню. Укладаються

<вигідні> як за наших мірок договори, за якими за мізерну плату

(до 100 дол. США) вимагають передачі їм усіх одержаних дослід-

ником результатів. Спеціальні центри, фінансовані спецслужба-

 

(**139) Див, Глухівський Л. Про ще один суспільний простір для України (До рати-

фікації Європейської патентної конвенції). Голос України, 1995, 6 червня.

(**140) Див.: Козлюк Г., Григорчук Ж. Захищаючи інтелект. Голос України, 1994,

29 вересня.

(**141) Див.: Глухівський Л. Згадувана праця.

 

-52-

 

ми, діють за добре продуманою тактикою і стратегією. За виснов-

ками одного із зарубіжних аналітиків, <вивезення> вчених з Украї-

ни буде справжнім крахом для неї і ніколи не дасть їй змоги на-

близитися до рівня західної Європи. Зазначені центри мають своїм

завданням визначення розробок, що можуть мати інтерес для іно-

земних фірм, встановлення контактів, спільних підприємств, екс-

пертну оцінку щодо можливості використання технологій на рин-

ку тієї чи іншої держави, отримання усієї документації, доопра-

цювання зазначених розробок і доведення їх до відповідних

кондицій і впровадження в промисловість, зрозуміло не України.

Україна фактично витісняється з міжнародного ринку сучасних

технологій, обладнання і техніки, шо уже набуває політичного ас-

пекту. Може, нарешті, пора зрозуміти, що нам є що втрачати(*142).

 

Парадокс полягає ще й в тому, що в Україні після усіх пер-

турбацій зараз ніхто не може сказати, який науковий чи науково-

технічний доробок ми маємо. Ніхто не розібрався, що потрібне

самій Україні, а що можна з вигодою продати в інтересах держави.

Проте, що ми маємо у цій сфері, добре знають іноземні гості.

Голова Верховної Ради України О. Мороз, виступаючи перед вче-

ними Харкова, сказав про два почуття: гордості за те, що створено

вченими, і провини - за те, що могутній потенціал не використо-

вується. <Потрібно зробити ревізію наукового заділу, визначити

напрями прориву, зробити все, щоб жила українська наука>(*143).

Президент України також визнав, що <наша Вітчизна має своїх

пророків, і нічого їх шукати у далекому чи близькому зарубіжжі>(*144).

Залишається не тільки констатувати те, що є, а й докласти, на-

решті, зусиль, щоб те, що маємо, запрацювало в інтересах народу

України. Поки що все залишається по-старому.

 

В пресі повідомлялось, що в Україні налагоджено монетне ви-

робництво. Проте, належна якість монет не може бути забезпече-

на через відсутність відпалювальних печей з регульованим газо-

вим середовищем, які не виробляються в Україні та країнах СНД.

Кабінет міністрів України вирішує питання про надання півтора

мільйона німецьких марок для придбання цього обладнання в

Німеччині(*145).

 

Група авторів на чолі з академіком НАН України А. К.

Шидловським повідомляє газету, що необхідне обладнання для

технологічного процесу відпалювання металевої стрічки вироб-

ляється в Україні. Спеціалісти Інституту електродинаміки НАН

 

(**142) Див.: Сафонова Л. Все на продаж. Голос України, 1994 р. 20 липня; Оніпко

О.) Кунцевич В., Сосенко П., Лановий В., <Інтелект України> - шанс для

держави.

(**143) Див.: Косий М., Правденко С. - Коли стає холодно - притуліться один до

одного. Голос України, 1995, 23 січня.

(**144) Див.: Абліцов В. Наша Вітчизна має своїх пророків. Голос України, 1995, 18

квітня.

 

(**145) Див.: Прудка Н. В Україні налагоджено монетне виробництво. Вечірній Київ,

1994, 12 травня.

 

-53-

 

України вже на протязі 15 (п'ятнадцяти) років виробляють індук-

тори для відпалювання металевої стрічки(*146).

 

Ще однією досить серйозною перепоною в активізації техніч-

ної творчості і у використанні її результатів є (дуже влучно назва-

ний журналістами) науково-технічний рекет. Він полягає в тому,

що особи, від яких в тій чи іншій мірі залежить доля винаходу чи

іншого технічного рішення, ставлять автору рішення умову - або

включай мене в співавтори, або пропозиція не піде. Таких при-

кладів можна навести досить багато - хвороба досить поширена.

Ці люди (якщо їх можна назвати людьми) керуються одним -

побільше здерти з самого винахідника у свою кишеню. Більше їх

нічого не цікавить - ні інтереси держави, ні науково-технічний

прогрес, ні то ні інше. Я - співавтор, або пропозиція твоя нікуди

не піде. Умовою може бути не тільки співавторство, а й інші осо-

бисті чи корпоративні інтереси. Ці людці знайдуть свій інтерес

скрізь.

 

Чинне законодавство про промислову власність не містить

досить ефективних норм, які б стояли на перепоні таким рекети-

рам. Вести з ними боротьбу дуже складно, але необхідно. Дуже

шкода, що прикладом такого науково-технічного рекетирства став

Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона(*147).

 

Як ставиться держава до негараздів в сфері інтелектуальної

творчості) в тому числі науково-технічної? Найкраще це ставлен-

ня висловив заступник директора Науково-дослідного центру па-

тентної експертизи пан С. Новіков. Він пише: <Майбутній патен-

товласник, тобто заявник, має чітко усвідомлювати, що одержан-

ня патенту - це насамперед його власна справа. І якщо всі права

і прибутки матиме він сам, то і весь клопіт і витрати, пов'язані з

одержанням патенту, також припадають на його долю. На якусь

окрему спеціальну допомогу з боку патентного відомства чи дер-

жави йому, як правило, розраховувати не слід>(*148). Отак, не більше,

і не менш. Державі в особі Держпатенту України немає ніякого

діла до справ винахідників і винахідництва. Це справа самих ви-

нахідників.

 

Чи можна визнати державу зацікавленою у розвитку винахід-

ництва при такому ставленні? Вочевидь, що ні. І справа не тільки

в тому, що якийсь там чиновник зробив таку заяву. Справа в тому,

що все чинне законодавство про промислову власність пронизане

саме цією ідеєю. Воно має своєю метою як можна більше обмежи-

ти надходження заявок до Держпатенту і якомога більше зідрати із

 

(**146) Див.: Шидловський А.К.., Ращепкін А.П., Ісаков В.М., Крутилін В.О., Плу-

гатор О.П. Не шукайте за кордоном те, що є у нас дома. Вечірній Київ, 1994,

26 травня.

 

(**147) Див.: Максимович Б.. Скачко Ю., Пустовіт Ю. Вовча зграя, або науково-

технічний рекет проти науково-технічної революції. Вечірній Київ, 1994, 22

січня,

 

(**148) Новіков С. Кому і навіщо потрібен патент на винахід. Інновація, 1995, №5-

8, с. 15.

 

-54-

 

заявників різного роду зборів. Слід відзначити, що в цьому Держ-

патент досяг неабияких успіхів.                         

Із викладеного напрошуються певні висновки:

1. Для того, щоб найскоріше вивести Україну із кризового ста-

ну, необхідно невідкладно проголосити пріоритетним напрямом

державної діяльності прискорення науково-технічного прогресу в

Україні. Це лозунг радянської влади. Але він не втратив своєї ак-

туальності і сьогодні, бо одним із самих головних факторів, які

можуть сприяти виведенню України із кризового стану, є розви-

ток науки і техніки та раціональне використання їх результатів га

інших науково-технічних досягнень. В програмних доповідях ке-

рівників нашої держави про необхідність прискореного розвитку

науки, техніки та інших видів інтелектуальної діяльності або зовсім

не згадується, або згадується як про щось другорядне. Тим більше,

ці проблеми не проголошуються пріоритетними, їм не приділяється

належна увага з боку держави. Між тим, науку в усьому світі уже

давно визнано за не лише важливу, а й високорентабельну галузь(*149).

Україна має не лише багаті природні ресурси, а й володіє вагомим

науково-технічним потенціалом, і саме він може вивести країну із

кризового стану(*150).

 

2. В Україні жоден державний орган не знає її науково-техніч-

ного потенціалу, із чого він складається і як його раціонально

використати. Тому передусім треба визначити такий орган дер-

жавного управління, який мав би опікуватися проблемами інте-

лектуальної, а перш за все, науково-технічної творчості. Таким

органом, на нашу думку мав би стати Державний комітет України

з науки, техніки, промислової політики.

 

3. Основним завданням згаданого Комітету має стати вироб-

лення чіткої державної політики у сфері науки, техніки і народно-

го господарства. Необхідно розробити і прийняти ефективну пра-

вову організацію виявлення, обліку та використання усіх наявних

науково-технічних досягнень. Державна реєстрація винаходів, ко-

рисних моделей, промислових зразків тощо, безумовно, доцільна,

і її треба зберегти. Але ця реєстрація далеко не повна і вона не

охоплює усіх науково-технічних досягнень. Науково-технічні роз-

робки на основі винаходів, корисних моделей, промислових зразків

тощо, власне кажучи, ніде не реєструються. Інформація про них

поставлена погано, і часто споживачі шукають за кордоном те, що

самі маємо, про що не раз повідомляла наша преса, говорили ке-

рівники держави. Патентна інформація не налагоджена.

 

4. Необхідна не просто державна реєстрація усіх науково-тех-

нічних досягнень, а й визначення найбільш цінних серед них,

шляхів і способів їх використання. Причому, це має бути не <впро-

вадження>, а саме пропозиції до використання фізичними і юри-

 

(**149) Див.; Семиноженко В., Бар'яхтар В. Наука: бути чи не бути?

(**150) Див.: Яблонський В. Наука, закони і дійсність. Голос України, 1995, 22 бе-

резня.

 

-55-

 

дичними особами незалежно від форм власності на комерційній

основі.

 

5. Чинне законодавство про інтелектуальну власність не містить

норм, які визначали б правові форми державного стимулювання

науково-технічної творчості. Держава й тут йде визначеним шля-

хом - ніяка творчість й не цікавить. Хто хоче творити, то хай собі

творить - державі до цього діла нема. Державні форми стимулю-

вання відомі усім розвинутим країнам, бо там розуміють значення

творчості для розвитку й держави. Мають бути розроблені матер-

іальні і моральні правові форми державного стимулювання, які

закликали 6 і надихали б трудящих на створення і використання

найновіших науково-технічних досягнень. Таке стимулювання має

поширюватися не тільки на авторів, творців будь-яких науково-

технічних досягнень, а й тих фізичних і юридичних осіб незалеж-

но від форм власності, які активно використовують або не менш

активно сприяють використанню зазначених результатів інтелек-

туальної творчості. Для авторів будь-якої науково-технічної про-

позиції має діяти відомий у всьому світі <принцип банана>, за

яким будь-яка пропозиція, незалежно від й цінності, має бути ви-

нагороджена.

 

6. Стимулювання інтелектуальної творчості може виражатися

також у вигляді звільнення заявників від встановлених зборів. Мова

йде не про всіх заявників, а лише про заявників-індивідуалів, які

не працюють або створили ту чи іншу пропозицію не у зв'язку з

працею по найму. Таких заявників небагато - відсотків 5-10 віл їх

загальної кількості. Із цього числа в усякому разі мають бути

звільнені ті заявники, які передають свої досягнення Фонду вина-

ходів України. Варто було б звільнити від сплати зборів також

деяких інших заявників. Взагалі стягнення зборів з заявників за

надані їм юридичне значимі послуги не варто розглядати як одно

із джерел поповнення державного бюджету. Коли держава прагне

поправити свої фінансові справи за рахунок стягнення зборів із

заявників, то це далеко не кращий стимул для розгортання інте-

лектуальної діяльності. Скоріше, навпаки.

 

Проблема врегулювання сплати обов'язкових зборів потребує

свого невідкладного розв'язання. Багато заявників-індивідуалів і

патентовласників просто не спроможні сплачувати ті, на думку

чиновників із Держпатенту невеликі, збори. Якщо за одну заявку

чи патент, то й справді невеликі, а якщо десяток патентів або й

більше?

 

-56-

 

Глава ІІ. АВТОРСЬКЕ ПРАВО І СУМІЖНІ ПРАВА

 

 1. Загальна характеристика Закону України

<Про авторське право і суміжні права>

 

Проект Закону України <Про авторське право і суміжні права>

пройшов досить ретельне опрацювання і експертизу зарубіжних

фахівців, де дістав досить високу позитивну оцінку. Основним

достоїнством цього Закону є те, що він максимально наближений

до вимог ринкової економіки в сучасних умовах. Твори науки,

літератури і мистецтва нарешті визнані товаром, з приводу якого

можуть вчинятися цивільно-правові правочини. Так, відповідно

до ст. 25 Закону, майнові авторські права переходять у спадщину.

Крім того, до спадкоємців переходить також право захищати ав-

торство на твір і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншим

змінам твору/а також будь-якому іншому посяганню на твір, що

може завдати шкоди честі та репутації автора.

 

За ст. 27 Закону, майнові права можуть бути передані (відступ-

лені) автором або його правонаступниками іншій особі. Автор та

його правонаступники мають право видавати дозвіл (ліцензію) на

використання твору. Тут постає питання, що означає вислів <май-

нові права можуть бути передані (відступлені) автором або іншою

особою, що має авторське право, іншій особі>. Редакція наведеної

статті мала б бути кращою, але головне зміст. За змістом цієї статті

майнові права можуть бути передані автором або іншою особою,

що має авторське право, іншій особі на підставі договору. Це може

бути договір купівлі-продажу, міни, оренди, найму, прокату тощо,

одним словом будь-який договір) що не суперечить законодав-

ству. Іншими словами, автор чи його правонаступники мають право

володіти, користуватися і розпоряджатися своїм товаром на свій

розсуд.

 

Зазначеними нормами Закон України <Про авторське право і

суміжні права> максимально наблизився до Бернської конвенції

про охорону літературних і художніх творів (Паризький акт від 24

липня 1971 року, змінений 2 жовтня 1979 року)(*151).

 

Наш висновок про те, що майнові права автора чи його пра-

вонаступників можуть бути предметом будь-якого цивільно-пра-

вового договору, грунтується на ст. 14 Закону (п. 7). В цій статті

проголошується норма) за якою розповсюдження твору може мати

місце шляхом продажу, відчуження іншим способом або шляхом

здачі в найом чи у прокат та іншої передачі. Обмеження цих прав

автора та його правонаступників може мати місце тільки у випад-

ках, передбачених в законодавстві.

 

(**151) Див.: Бернская конвенция об охране литературных и художественных про-

изведений. Женева, 1990 г.

 

-57-

 

Отже, автор чи його правонаступники мають право вільно роз-

поряджатися своїм твором на власний розсуд. Це право зумовле-

но товарним характером будь-якого твору. Визнання твору това-

ром є неабияким досягненням нашого законодавця, і цим самим

Україна в певній мірі інтегрувалась у світову правову систему.

 

Доцільною є в Законі ст. 4, яка дає офіційне визначення

термінів, чим досягається одвозначне тлумачення понять, що ви-

користовуються в авторському праві. Закон істотно розширив коло

об'єктів, які підпадають під його дію. Вперше в законодавчій прак-

тиці України визнано необхідним надати правову охорону так зва-

ним суміжним правам. Причому Закон роздолив усі ці об'єкти на

дві окремі групи: перша - це ті об'єкти, що охороняються ав-

торським правом, а друга об'єднується поняттям <суміжні права>.

 

Перелік об'єктів, що охороняються авторським правом і в Ци-

вільному кодексі 1903 р., і в Законі України <Про авторське право

і суміжні права> закінчується висловом <інші твори>. Це означає,

що цей перелік не є вичерпним. Життя породжує все нові й нові

форми вираження творчої індивідуальності особи, і на них, безу-

мовно, мaє пoшиpювaтиcя чинність законодавства про авторське

право. Проте, перелік об'єктів, що охороняються авторським пра-

вом по Закону <Про авторське право і суміжні права> дещо шир-

ший, ніж у Кодексі 1963 р. Так, зокрема, він містить твори, яких в

переліку Кодексу немає: проповіді, комп'ютерні програми та де-

які інші.

 

Проте, найбільш істотним доповненням є суміжні права, які

поширюються на виконавців, розробників фонограм і організації

мовлення. Це розділ ІІІ Закону України <Про авторське право і

суміжні права>. Цей розділ розроблений і прийнятий відповідно

до Міжнародної конвенції про охорону прав виконавців, вироб-

ників, фонограм і організацій мовлення, підписаної в Римі 26

жовтня 1961 р.(*152).

 

Включенням до Закону суміжних прав досягаються дві важли-

вих мети. Перша полягає в тому, що знову ж таки законодавство

України в цій частині наблизилось до світової правової системи і

цим істотно поліпшило міжнародну правову охорону виконавців,

розробників програм і організацій мовлення України. Це уже само

по собі виносить Україну на міжнародний рівень. Друга мета - це

надання Правової охорони великій групі митців, творчість яких в

Україні на рівні закону до сих пір не охоронялась.

 

Між тим, це велика група виконавців, до якої за Законом відно-

сяться актори (театру, кіно тощо), співаки, музиканти, диригенти,

танцюристи або інші особи, які виконують роль, співають, чита-

ють, декламують, грають на музичному інструменті чи будь-яким

іншим способом виконують твори літератури або мистецтва, вклю-

чаючи твори фольклору, а також інші особи, які займаються та-

 

(**152) Див.: Римская конвенция по охране интересов исполнителей, производите-

лей фонограм и органов радио- и телевещaния (1961). - ВОИС. Женева,

1993, с.60.

 

-58-

 

кою ж творчою діяльністю, в тому числі циркові, естрадні, ляль-

кові номери. Із тексту цього визначення випливає, що зазначений

перелік виконавців не є вичерпним. До цього переліку мають відно-

ситися усі виконавці, які в той чи інший спосіб чи формі викону-

ють твори літератури і мистецтва. До цієї ж групи відносяться

також виробники фонограм - фізичні і юридині особи, які впер-

ше здійснили запис будь-якого виконання або інших звуків на

фонограмі. До суміжних прав відносяться також права організацій

мовлення на свої передачі.

 

Слід відзначити, що Закон України <Про авторське право і

суміжні права> дає більш повний перелік виконавців, права яких

охороняються зазначеним Законом, в порівнянні з Міжнародною

конвенцією про охорону прав виконавців, виробників фонограм і

організацій мовлення. Стаття 3 згаданої Конвенції дає більш вузь-

ке визначення поняття <виконавці>. Це визначення, можливо, більш

чітке і лаконічне. Але нам потрібне більш детальне визначення

поняття <виконавці>, що Закон і зробив.

 

Проте, визначення <фонограма> більш чітке саме в згадуваній

Конвенції, а не в нашому Законі. Закон України <Про авторське

право і суміжні права> визначає фонограму <як запис будь-якого

виконання або інших звуків>. Поняття фонограми за Конвенцією

є будь-який виключно звуковий запис якого-небудь виконання або

інших звуків. Отже, за Законом України до фонограми можна відне-

сти будь-який запис, навіть незвуковий. Конвенція фонограми

визнає лише запис звуку. І це правильно. Тому нам видається більш

чіткою позиція Римської конвенції 1961 р.

 

Важливою новелою Закону є норма, яка надає правову охоро-

ну творам, які хоча й вперше були опубліковані за кордоном, але

протягом 30 днів після першої закордонної публікації були опубл-

іковані і в Україні незалежно від громадянства і постійного місця

проживання автора. В Законі <Про авторське право і суміжні пра-

ва> більш чітко сформульовані норми про виникнення і здійснен-

ня авторського права. Зокрема, відповідно до Бернської конвенції.

і Типового закону ВОІС про авторське правов і суміжні права(*153)

введено знак охорони авторського права, який вміщується на кож-

ному примірнику твору. Ще однією новелою щодо здійснення і

охорони авторського права є норма, за якою суб'єкт авторського

права для свідчення свого авторства на обнародуваний чи необна-

родуваний твір, про факт і дату опублікування чи про договори,

які стосуються авторського права, може в будь-який час протягом

чинності авторського права здійснити реєстрацію в офіційних дер-

жавних реєстрах.

 

Державна реєстрація здійснюється Державним агенством Ук-

раїни з авторських і суміжних прав в порядку, встановленому по-

 

(**153) Див.: Типовой закон ВОИС об авторском праве и смежных правах (приме-

ненные положения об охране произведений науки, литературы и искусства,

исполнении, фонограм, передач организаций вещания).

 

-59-

 

становою Кабінету Міністрів України від 18 липня 1995 р. № 532

<Про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури

і мистецтва>(*154). Відповідно до Закону, ця реєстрація не є обов'яз-

ковою (ст. 9 Закону). Про факт реєстрацію прав автора видається

свідоцтво. Для державної реєстрації необхідні документи і мате-

ріали можуть подавати: автор твору незалежно від громадянства і

постійного місця проживання, фізична чи юридична особа, яка

має авторське право, роботодавець, на замовлення якого і за раху-

нок якого створено твір, якщо інше не передбачено умовами до-

говору між ним і автором, уповноважений представник автора або

особи, яка має авторське право, організація, якій автор доручив

управляти своїми майновими правами.

 

По-новому визначається в Законі співавторство. За Законом,

співавторство визнається лише нероздільне, на відміну від чинно-

го Цивільного кодексу України. Ст. 479 ЦК України визнавала

співавторство подільне і неподільне. Ст. 12 Закону визнає лише

неподільне. Законодавець України виходив із того, що коли твір

складається із частин, написаних різними авторами, кожна з яких

має самостійне значення, то в такому разі немає взагалі співавтор-

ства, а є колективний твір. На нашу думку, позиція законодавця

не є безспірною.

 

Уже згадуваний нами Типовий закон ВОІС рекомендує в ст. 8:

<Авторське право на твір, створений спільною творчою працею

двох або більше осіб (співавторство), належить співавторам спільно,

незалежно від того, чи створює такий спільний твір одне непод-

ільне ціле чи складається із частин, кожна із яких має самостійне

значення>. Варто підкреслити, що подільне і неподільне співав-

торство визнається проектом ЦК Російської Федерації (ст. 1079 п.

2), ЦК Республіки Білорусь (ст. 839), ЦК Республіки Казахстан

(ст. 838)(*155). На цьому фоні позиція законодавця України не ви-

дається виправданою. Така розбіжність в нормах про не таке вже

й принципове питання просто недоцільна. Справа в тому, що про-

ект Цивільного кодексу України просто відтворив ст. 12 Закону.

Між тим, видається більш доцільною позиція наведених проектів

ЦК і рекомендація Типового закону ВОІС. Тому при кінцевому

опрацюванні проекту ЦК України варто було б визнати як под-

ільне, так і не подільне співавторство.

 

Важливою новелою Закону є норми про особисті (немайнові)

права авторів і майнові права авторів. В Законі ці права поділені

на дві окремі групи. Закон розширив особисті (немайнові) права

авторів, чітко визначивши їх перелік. Основним немайновим пра-

вом автора Закон визначив виключне право на використання тво-

 

(**154) Див.: Положення про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літе-

ратури і мистецтва. Затверджене постановою Кабінету Міністрів від 18 лип-

ня 1995 р. № 532.

 

(**155) Див.: Сравнительную таблицу проектов Гражданских кодексов Российской

Федерации, Республики Беларусь, Республики Казахстан и Украины.

 

-60-

 

ру в будь-якій формі і будь-яким способом. В Законі наведено

перелік способів використання твору, який не є вичерпним.

 

Дуже детально в. Законі врегульовано вільне використання

творів. Цьому присвячено п'ять великих статей (15-19). Вільне

використання творів також поділяється на два види: без виплати

винагороди і з виплатою винагороди. Але звертає на себе увагу

така обставина: із 19 способів вільного використання твору, пе-

редбачуваних Законом, тільки один спосіб використання дає пра-

во на виплату винагороди (ст. 19 Закону). Інші 18 способів дають

дозвіл на використання твору без згоди автора і без виплати йому

винагороди.

 

Зазначені статті містять надто довгий перелік видів вільного

використання творів без згоди автора і без виплати йому винаго-

роди. Проте, в сучасних умовах це, мабуть, виправдано, оскільки

таке використання творів має місце в загально-суспільних інтере-

сах, а детальна регламентація вільного використання унеможлив-

лює зловживання цим правом. Ст. 19 Закону передбачає вільне

використання аудіовізуального твору або твору, зафіксованого у

фонограмі будь-якою фізичною особою, але з виплатою винаго-

роди. Це єдиний випадок вільного використання твору з випла-

тою винагороди. Проте, редакція цієї статті закону, на наш по-

гляд, потребує удосконалення. П. 2 цієї статті передбачає виплату

винагороди за відтворення зазначених творів у формі відрахувань

(відсотків) виробниками або імпортерами обладнання (аудіоапа-

ратури, відеомагнітофонів тощо) та матеріальних носіїв (звуко- і

(або) відеоплівки, касет, лазерних дисків, компакт-дисків тощо),

які використовуються для такого відтворення.

 

Редакція зазначеної статті надто громіздка і не дуже зрозуміла.

Варто лише підкреслити, що вільне відтворення творів, зафіксо-

ваних у звуко- і відеозаписах, без згоди автора допускається лише

виключно в особистих цілях і тільки фізичними особами. В осо-

бистих цілях варто розуміти як використання для задоволення осо-

бистих потреб. Винагорода за використання зазначених творів вхо-

дить в покупну ціну апаратури або матеріальних носіїв (аудіоапа-

ратури, відеомагнітофонів, звуко- і (або) відеоплівки, касет,

лазерних дисків, компакт-дисків тощо). Отже. безпосередній спо-

живач звуко- і відеозаписів не виплачує додаткової винагороди.

Її виплачують виробники фонограм або імпортери зазначеного

обладнання і матеріальних носіїв. Розмір винагороди та умов ї

виплати визначаються на підставі договорів між вказаними ви-

робниками, імпортерами та організаціями, що управляють майно-

вими правами авторів і виконавців на колективній основі.

 

На нашу думку, зазначену статтю варто було б подати в такій

редакції: <1. Відтворення творів, зафіксованих у звуко- і відеоза-

писах, виключно для особистих потреб допускається відповідно

до п. 9 ст. 15 Закону без згоди автора чи його правонаступників,

але з виплатою їм винагороди.

 

-61-

 

 2. Винагорода виплачується виробниками або імпортерами об-

ладнання (аудіоапаратури, відеомагнітофонів тощо) та матеріаль-

них носіїв (звуко- і (або) відеоплівки, касет, лазерних дисків,

компактдисків тощо, які використовуються для такого відтворен-

ня. Винагорода складається із відрахувань (відсотків) від продаж-

ної ціни аудіоапаратури, відеомагнітофонів та зазначених матері-

альних носіїв (звуко- і (або) відеоплівки, касет, лазерних дисків,

компакт-дисків тощо).   

 

3. Розмір винагороди, порядок та умови її виплати визнача-

ються угодою між виробниками, імпортерами та організаціями,

що управляють майновими правами авторів, виконавців та їх пра-

вонаступників>.

 

Така редакція більш чітко визначає склад винагороди та її плат-

ників. Чіткість даної статті зумовлюється тим, що для законодав-

ства України це зовсім нова стаття і практика її застосування у нас

невідома.

 

Більш досконалими є норми Закону про так звані <службові>

твори, які створені в порядку виконання службового завдання. Ст.

20 Закону чітко визначає, що <службовим> твором визнається твір,

створений за договором роботодавця з автором твору. За чинним

ЦК України <службовим> визнавався будь-який твір, створений в

порядку виконання службового завдання в науковій або іншій

організації, (ст. 481 ЦК України). Як розуміти <службове завдан-

ня>, закон не визначав, що часто приводило до певних непоро-

зумінь.

 

Ст. 20 Закону про авторське право і суміжні права досить чітко

визначає, що <службовим> визнається лише твір, створений на

підставі договору автора з роботодавцем. У цьому ж договорі виз-

начається розмір та порядок виплати винагороди за створення і

використання твору.

 

   Новою і практично доцільною є стаття 22 Закону, яка прого-

лошує право автора на доступ до твору образотворчого мистецтва.

За цією статтею, автор твору образотворчого мистецтва має право

доступу до нього незалежно від того, кому належить цей твір. За-

кон надає авторові право доступу до зазначеного твору за таких

умов: 1) авторові надається право доступу лише до творів образо-

творчого мистецтва; 2) цей твір на підставі договору переданий

іншій особі у власність; 3) при цьому автор не поступився своїми

майновими правами; 4) доступ авторові необхідний з метою його

використання для відтворення (виготовлення примірників, слайдів,

карток, переробок тощо; 5) такий доступ автора не зашкодить за-

конним правам і інтересам власника твору образотворчого мис-

тецтва.

 

При дотриманні автором зазначених умов, власник твору не

може відмовити йому в доступі до твору без достатніх підстав.

Право доступу відкриває для автора більш широкі можливості

продовжувати роботу над твором.

 

-62-

 

Такою ж виправданою є стаття 23 Закону, яка встановлює нове

для українського законодавства право слідування. За цим правом

автор протягом свого життя, а після його смерті спадкоємці про-

тягом строку чинності авторського права мають право на п'ять

відсотків від ціни кожного наступного продажу твору образотвор-

чого мистецтва.

 

За раніше чинним законодавством автор твору образотворчо-

го мистецтва після його першого відчуження права ні на яку до-

даткову винагороду не мав. Це досить часто істотно обмежувало

майнові інтереси автора. Молоді художники та інші митці, коли їх

ім'я. ще мало відоме, а твори не користуються популярністю і ве-

ликим попитом, часто їх продавали за досить символічну плату. З

часом вони набували визнання, авторитету, вартість їх творів зро-

стала. Власники таких творів перепродували їх вже по значно вищій

ціні, ніж купили, і на цьому наживалися. Проте, авторам цих творів

від перепродажі нічого не перепадало. Тому вже Бернська конвен-

ція про охорону літературних і художніх творів в ст. 14тер перед-

бачала право авторів на частку від перепродажі. І дуже добре, що

законодавець України відтворив цю статтю у своєму національно-

му законодавстві, хоча й не повністю.

 

Право на частку від перепродажу (п'ять відсотків від ціни кож-

ного наступного продажу) виникає за таких умов: 1) це право ма-

ють автор твору образотворчого мистецтва і його спадкоємці; 2)

це право невідчужуване; 3) воно діє протягом життя автора, а після

його смерті протягом чинності авторського права; 4) це право сто-

сується лише оригіналів творів образотворчого мистецтва; 5) про-

даж здійснюється через аукціон, галерею, салон, магазин тощо; 6)

право на частку від перепродажу настає лише після першого відчу-

ження твору; 7) це відчуження здійснене самим автором.

 

З редакції цієї статті, отже, випливає, що право слідування

виникає лише після першого продажу оригіналу твору образот-

ворчого мистецтва, здійсненого самим автором за свого життя.

Якщо ж перший продаж твору був здійснений після смерті автора

його спадкоємцями, то право слідування не виникає і спадкоємці

у цьому випадку права на частку від наступних перепродаж твору

не мають.

 

 В цьому випадку ми вбачаємо певну недосконалість зазначе-

ної норми. Визнання автора образотворчого мистецтва може прийти

після його смерті, і навіть значно пізніше. Отже, майнові інтереси

спадкоємців автора, на нашу думку, можуть бути безпідставно об-

межені.

 

Значним позитивним явищем в Законі про авторське право і

суміжні права є встановлення нових строків чинності авторського

права. Тут доцільно навести коротеньку історичну довідку про стро-

ки чинності авторського права. Так, в перші роки радянського

авторського права строк чинності суб'єктивного авторського пра-

 

-63-

 

ва був установлений в 25 років з дня появи твору(*156). Пізніше цей

строк був подовжений і суб'єктивне авторське право мало чинність

протягом всього життя автора(*157). За Цивільним кодексом УРСР

1963 р. авторське право діяло протягом життя автора і п'ятнадцять

років після його смерті, рахуючи з першого січня року смерті ав-

тора (ст. 494 ЦК УРСР в редакції 1973 р.)(*158). Після приєднання

колишнього СРСР до Всесвітньої конвенції про авторське право

Указом від 21 лютого 1974 р. було встановлено, що авторське пра-

во діє протягом життя автора і 25 років після його смерті, рахуючи

з 1 січня, що наступає за роком смерті автора(*159).

 

Таким чином вперше в радянському законодавстві по авторсь-

кому праву був встановлений строк його дії протягом життя авто-

ра і 25 років після смерті, рахуючи з 1 січня року, що настає після

року смерті автора. Ми це підкреслюємо тому, що за Цивільним

кодексом УРСР 1963 р. п'ятнадцятирічний строк починав свій

перебіг з 1 січня року смерті автора. Тобто, якщо автор помер в

грудні поточного року, то післясмертний строк дії авторського права

уже діє майже рік.

 

І в цьому випадку держава мала намір зекономити на помер-

лому авторові. І тільки в Законі України <Про авторське право і

сумісні права> строк дії авторського права після смерті автора був

встановлений 50 років, відповідно до ст. 7 Бернської конвенції

про охорону літературних і художніх творів(*160).

 

Закон детально регулює початок перебігу цього п'ятидесяти-

річного строку. Ст. 24 Закону встановила, що п'ятидесятирічний

строк починає свій перебіг з 1 січня року, що настає за роком, в

якому мали місце юридичні факти, які дали підставу для перебігу

зазначеного п'ятидесятирічного строку. Такими юридичними фак-

тами є:

 

а) смерть автора опублікованих творів;

 

б) для творів, обнародуваних анонімно або під псевдонімом,

факт обнародування твору. При цьому, якщо взятий автором псев-

донім не викликає сумніву щодо особи автора або якщо автор

твору, обнародуваного анонімно або під псевдонімом, розкриє свою

особу протягом 50 років, початком перебігу зазначеного строку є

смерть автора;

 

в) якщо твір створено співавторами - смерть останнього співав-

тора;

 

(**156) Див.: Основы авторского права. Постановление ЦИК и СНК СССР от 30

января 1925 г. - СЗ СССР, 1925, №7, ст. 67.

(**157) Див. Антимонов Б.С., Флейшиц Е.А. Авторсхос право. М., 1957, с. 29.

(**158) Див.: Гражданский кодекс Украинской ССР. Киев, 1973.

(**159) Див.: Богуславский М.М. Участие СССР в Международной охране авторс-

ких прав. М., 1974, с. 48.

 

(**160) Див.: Бернская конвенция об охране литературных и художественных про-

изведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, измененный 2 октября

1979 года. Женева, 1990.

 

-64-

 

г) для посмертно реабілітованих авторів чинність авторського

права починається з дати їх реабілітації;

 

д) якщо твір померлого автора вперше опублікований після

його смерті протягом 30 років, - з дня правомірної публікації

твору.

 

Вдало, на наш погляд, викладені норми про спадкування ав-

торського права. Ст. 25 проголошує, що майнові права авторів

переходять у спадщину. Ця стаття більш чітко визначає, що на

спадкоємців покладається обов'язок (і право) захищати авторство

і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а

також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати

шкоди честі і репутації автора.

 

Закон проголосив, що твори, строк правової охорони яких за-

кінчився, стають надбанням суспільства. За раніше чинним зако-

нодавством такі твори проголошувались надбанням держави. По-

рядок і умови використання творів, проголошених надбанням дер-

жави, встановлювалися урядом. В законі про авторське право прямо

підкреслюється, що твори, які стали суспільним надбанням, мо-

жуть вільно використовуватись будь-якою особою без виплати ав-

торської винагороди. Тобто в порівнянні з раніше чинним законо-

давством по авторському праву зазначена норма більш демокра-

тична і спрямована на захист інтересів споживачів творів. Проте,

Закон містить одне застереження, яке полягає в тому, uі Кабінет

Міністрів України може встановлювати випадки виплати спеціаль-

них відрахувань за використання на території України творів, що

стали суспільним надбанням.

 

На наш погляд, зазначена норма має як позитивне, так і нега-

тивне значення. Негативне полягає в тому, що це окреме застере-

ження, що стосується окремих випадків, може з часом перетвори-

тися в загальну норму, яка зобов'яже в усіх випадках використан-

ня творів, проголошених надбанням держави, сплачувати певні

відрахування. Правда, Закон не уточнює, кому мають надходити

ці виплати. Звичайно, до бюджету держави.

 

З іншого боку, якщо твори проголошені надбанням суспіль-

ства, то, очевидно, це власність всього народу. Тому було б спра-

ведливо, щоб суспільство також мало вигоду від використання та-

ких творів. Відповідно до викладеної норми, Кабінет Міністрів

України може лише в окремих випадках встановлювати певні відра-

хування за використання творів, проголошених надбанням сусп-

ільства. В інших випадках доходи від використання зазначених

творів повністю надходять особам, що використовують твори, про-

голошені надбанням суспільства. Нам це видається не зовсім спра-

ведливим. Раз це власність всього суспільства, то і суспільство

повинно мати право на частину доходів за використання творів,

проголошених його надбанням. Іншими словами, відрахування,

про які йде мова, мають бути обов'язковими в усіх випадках вико-

ристання творів, проголошених надбанням суспільства.

 

-65-

 

В законі має бути прямо вказано, що ці відрахування спрямо-

вуються до державного бюджету. Відрахування мають бути дифе-

ренційовані в залежності від одержаного прибутку і суспільно-ко-

рисної цінності твору. Наприклад, підручники, які не втратили

своєї актуальності, мають бути звільнені від таких відрахувань з

метою стимулювання їх видання. А за твори, які користуються

великою популярністю і попитом, але не мають істотного суспіль-

ного значення, відрахування за використання мають бути збільшені.

 

Чи має яке небудь правове значення те, що за новим Законом

твори, строк правової охорони яких закінчився, проголошені над-

банням суспільства? За раніше чинним законодавством такі твори

ставали надбанням держави. Нам видається, що більш правиль-

ним є проголошення зазначених творів надбанням суспільства, а

не держави - все ж держава є лише інструментом суспільства.

Проте, в правових наслідках різниці не має, оскільки в обох ви-

падках використання зазначених творів є прерогативою держави,

а держава діє від імені суспільства. До сказаного варто додати, що

твори, які не охороняються на території України і ніколи не охо-

ронялись, також проголошені надбанням суспільства.

 

Нове законодавство про інтелектуальну власність України про-

голосило результати будь-якої творчості товаром з усіма наслідка-

ми, що з цього випливають. Тому ст. 27 Закону проголошує, що

майнові права можуть бути передані (відступлені) автором чи його

правонаступниками іншій особі. Отже, автор має продати свій твір,

обміняти чи яким іншим способом відчужувати своє творіння

іншим особам. Таке відчуження твору має оформлятися окремим

договором. Правда, в Законі говориться про передачу або відступ-

лення твору. Закон не розкриває цих понять. Зрозуміло, що пере-

дача твору, як правило, може мати місце на платній основі. Проте

Закон не містить заборони подарувати твір будь-якій фізичній чи

юридичній особі. Отже, відчуження може бути як на платній, так і

безплатній основі і будь-яким способом.

 

Закон дозволяє також відступлювати свої твори іншим осо-

бам. В ст. 14 Закону (п. 7) йдеться про те, що автор має право

дозволяти або забороняти розповсюдження твору шляхом прода-

жу, відчуження іншим способом або шляхом здачі в найом чи у

прокат та іншої передачі до першого продажу примірників твору.

Про відступлення у цій статті не згадується. Із тексту даного пун-

кту зазначеної статті випливає, що у ньому мова йде про розпов-

сюдження шляхом продажу чи відчуження іншим способом твору,

який тиражований в багатьох примірниках. А чи може автор про-

дати, наприклад, свою скульптуру, картину чи інший твір обра-

зотворчого мистецтва? Нам вилається, що відповідь на це запи-

тання має бути однозначною і це ні в кого не викликає сумніву--

автор може продати чи будь-яким іншим способом відчужити свій

твір. У більшості випадків твори образотворчого мистецтва для

того і.створюються, аби їх продати і одержати певну грошову ви-

нагороду. А чи може автор продати свій літературний чи науковий

 

-66-

 

і будь-який інший письмовий твір? На нашу думку, ст. 27 Закону

не робить ніякого виключення для якихось певних творів. Вона

проголошує, що будь-який твір може бути відступлений іншій особі,

маючи при цьому на увазі, що особисті немайнові права автора

невідчужувані.

 

Важливим досягненням цивільного законодавства України є

надання правової охорони так званим суміжним правам. До прий-

няття Закону України <Про авторське право і суміжні права> суміжні

права в Україні на рівні закону взагалі не захищалися. Закон до-

сить чітко визначив поняття та зміст суміжних прав, їх суб'єктів та

об'єкти. В законі визначаються критерії для надання охорони су-

міжним правам, визначаються строки їх чинності.

 

Новим в Законі про авторське право є розділ про колективне

управління авторськими правами. За Законом, автори, їх право-

наступники та суб'єкти суміжних прав з метою забезпечення їх

майнових прав можуть доручити управління ними на колективній

основі організаціям. Зазначені організації не можуть займатися

комерційною діяльністю. Вони діють на основі і в межах ііaііaa-

жень, добровільно переданих їм авторами, їх правонаступниками

та суб'єктами суміжних прав. На їх діяльність не поширюються

обмеження, передбачені антимонопольним законодавством.

 

Варто відзначити, що в колишньому СРСР не існувало таких

організацій. Творчі спілки, наприклад, художників, композиторів,

письменників та ін. були по суті професійними об'єднаннями твор-

чих працівників і виконували функції відповідних профспілок,

надаючи матеріальну допомогу членам спілок(*161). Тому так важли-

во було стати членом такої спілки, доступ до яких був досить об-

межений. Майновими правами авторів фактично управляла дер-

жава. З 1973 року здійснення майнових прав авторів було покладе-

но на Всесоюзне агенство по авторським правам (ВААП) та його

республіканські управління. ВААП здійснював збір винагороди за

публічне виконання творів, за використання творів образотворчо-

го мистецтва і фотографії в промислових виробах без згоди авто-

ра, за механічний запис публічно виконаних творів тощо. Свої

майнові права автори творів могли вручити тільки цій організації,

оскільки іншої не було. В той час ВААП виконувала ряд держав-

них функцій.

 

Отже, Україна ніколи не мала своєї власної системи громадсь-

ких організацій по колективному управлінню майновими правами

авторів. Не було її ні в дореволюційні часи, не було і в роки ра-

дянської влади. Таке ж становище і в інших країнах СНД. Проте,

є багатий зарубіжний досвід) який доцільно використати в процесі

становлення власного законодавства про інтелектуальну власність.

Часто сам автор в силу тих чи інших причин не може раціонально

використати і розпорядитися своїми майновими правами, наприк-

 

(**161) Див.: Тимофеенко Л.П. Охрана прав на интеллектуальную собственность.

К., 1994, с. 104.

 

-67-

 

лад, в сипу недостатнього досвіду, часу тощо. В такому разі автор

може вдатися до допомоги спеціалізованих організацій, які управ-

ляють майновими правами авторів на колективній основі. Такі

організації, як правило, є некомерційними. Їх основними завдан-

нями і функціями є видача дозволу на використання творів, кон-

троль за цим використанням, розробка типових контрактів на право

використання, збір гонорарів за використання творів, їх розподіл

між авторами, правове обслуговування авторів та їх правонаступ-

ників, збір і розподіл інформації, яка представляє певний інтерес

для авторів та їх об'єднань, використання благодійних фондів для

надання допомоги авторам у складних умовах, сприяння, загаль-

ному розвитку культури, науки і мистецтва в країні. Зазначені орга-

нізації ведуть також необхідну ділову документацію, пов'язану з ви-

користанням майнових прав авторів.

 

Організації, що управляють майновими правами авторів на ко-

лективній основі, здійснюють також активне міжнародне співро-

бітництво. Вони укладають договори з відповідними організаціями

інших країн про взаємне представлення своїх інтересів, наприк-

лад, на публічний показ і публічне виконання творів, звуко- і

відеокопіювання, використання комп'ютерних програм, баз да-

них і т. п. Через такі організації здійснюється обмін культурними

і духовними цінностями між країнами. Суб'єкти авторських та су-

міжних прав та їх правонаступники можуть також дозволяти вка-

заним організаціям здійснювати частковий контроль за дотриман-

ням ексклюзивних прав(*162).

 

Серед майнових прав авторів та їх правонаступників (в тому

числі суб'єктів суміжних прав), що передаються для управління

організаціям на колективній основі, можуть бути права соціально-

го захисту і фінансової допомоги авторам у випадках захворюван-

ня, тимчасової чи повної втрати працездатності. Зазначені орга-

нізації спеціально акумулюють кошти для надання такої допомоги

за рахунок відрахувань, благодійних фондів і субсидій. Для цього

утворюються також і спеціальні фонди(*163). Роль зазначених фондів

у наданні допомоги авторам, артистам, музикантам, композито-

рам та іншим творцям важко переоцінити. Вони можуть спрямо-

вувати кошти на стимулювання творчої діяльності і активності

авторів будь-яких творів науки, літератури і мистецтва. Такої ма-

теріальної підтримки часто потребують митці, особливо в наш

скрутний час. Сценічне життя артистів, музикантів-виконавців,

танцюристів та інших виконавців досить обмежене. Тому ця кате-

горія митців після сходу зі сцени найбільш соціальне не захищена

і потребує матеріальної допомоги, яку могли б надавати зазначені

організації та фонди.

 

(**162) Матвеев Ю.Г. Мехдународная охрана авторских прав. М., Юридическая ли-

тература, 1987, с. 139.

 

(**163) Див.: Кузнецов.М.Н. Охрана результатов творческой деятельности в между-

народном частном праве. М., Изд-во Университета дружбы народов, 1988,

с. 142.

 

-68-

 

 Організації, що управляють майновими правами суб'єктів ав-

торського права і суміжних прав та їх правонаступників на колек-

тивній основі, створені у більшості розвинутих країн(*164). У Німеч-

чині чинне законодавство про здійснення авторського права і су-

міжних прав передбачає створення організацій по забезпеченню

соціального захисту суб'єктів авторського права та суміжних прав.

В інших країнах ці функції здійснюють громадські об'єднання

митців. Так, у Франції Товариство авторів, композиторів і продю-

серів (АКЕМ) щоквартально надає фінансову допомогу своїм чле-

нам віком понад 55 років, здійснюючи виплати через спеціальні

фонди авторам, доходи яких зменшились внаслідок хвороби, не-

щасного випадку тощо, оплачує усі витрати на лікування своїх

членів. Статут шведського товариства виконавців (СТІМ) перед-

бачає створення благодійного фонду для надання допомоги чле-

нам товариства у випадку хвороби та інших видів тимчасової до-

помоги як самим авторам, так і членам їм родин, що знаходяться

на їх утриманні. Подібні організації утворені в багатьох інших країнах(*165).

 

Досвід зарубіжних країн у сфері соціального захисту митців,

безумовно, вартий уваги і має бути в тій чи іншій мірі використа-

ний в Україні. Проте, важливо підкреслити, що діяльність зазна-

чених організацій, що управляють майновими правами на колек-

тивній основі, має здійснюватися передусім в інтересах суб'єктів

авторського права і суміжних прав та їх правонаступників(*166).

 

Управління майновими правами суб'єктів авторського права і

суміжних прав на колективній основі здійснюється лише на основі

і межах повноважень, переданих їм за письмовими договорами.

 

Відповідно до Закону, допускається утворення окремих органі-

зацій, які управляють майновими правами певної групи митців

або утворення єдиної організації для суб'єктів авторського права

і суб'єктів суміжних прав.

 

Існують організації управління майновими правами суб'єктів

авторського права і суміжних прав на колективній основі, які ут-

ворені на міжнародному рівні. Наприклад, незалежна міжнародна

асоціація кінопродюсерів (ІФПІА), Міжнародна Федерація акторів

(ФІА), Міжнародна Федерація музикантів (ФІМ). З цією ж метою

укладаються колективні угоди з організаціями масового мовлен-

ня, якими передбачається обмеження <часу голки>, під яким розу-

міють обсяг використання комерційних записів з метою радіомов-

лення. Це обмеження зумовлено прагненням дати більше просто-

ру <живому голосу>, тобто захистити інтереси професійних

виконавців.

 

(**164) Див.: Матвеев Ю.Г Международные конвенции по авторскому праву. М.,

Международные отношения 1978, с. 141 и последующие.

(**165) Див.: Гражданское, торговое и семейное право калиталистических стран.

Сборник нормативных актов: Авторское право. М., Изд-во Университета

дружбы народов, 1988.

 

(**166) Більш детально див.: Тимофеенко Л.П. Охрана прав на интеллектуальную

собственность. К., 1994, с. 106; наступні.

 

-69-

 

 

 

Закон <Про авторське право і суміжні права> передбачає нові

і більш ефективні цивільно-правові засоби захисту суб'єктивних

прав авторів та інших митців. Передусім, закон чітко визначає,

що є порушенням авторського права і суміжних прав: відтворен-

ня, розповсюдження та інше використання, а також ввезення в

Україну без дозволу суб'єктів авторського права і суміжних прав

та їх правонаступників творів фонограм програм мовлення. Закон

дає досить широке поняття порушення авторського права і суміж-

них прав. Це не тільки протиправне відтворення, розповсюджен-

ня та інше використання творів, а також протиправне ввезення

примірників творів в Україну. Примірники творів, фонограм, ви-

готовлених і розповсюджених з порушенням авторського права і

суміжних прав є контрафактними, тобто такими, що виготовлені

неправомірними способами.

 

Порушенням авторського права і суміжних прав за Законом

визнається також ввезення на територію України примірників

творів і фонограм, що охороняються на території України відпо-

відно до чинного законодавства, із держави, в якій ці твори і фо-

нограми не охороняються або перестали охоронятися. Особисті і

майнові права суб'єктів авторського права і суміжних прав в за-

лежності від характеру їх порушення можуть захищатися в поряд-

ку, встановленому адміністративним, кримінальним і цивільним

законодавством. В судовому порядку розглядаються власне усі

спори, що виникають у зв'язку з відтворенням, використанням та

розповсюдженням творів та об'єктів суміжних прав.

 

В позовному порядку розглядаються спори про порушення

особистих і майнових прав суб'єктів авторського права і суміжних

прав, в тому числі використання чужого твору без договору з заз-

наченими особами або порушення умов договору. В такому разі

суд може прийняти рішення про поновлення порушених прав

шляхом внесення відповідних виправлень, публікацій у пресі про

допущене порушення або іншим способом. У відповідних випад-

ках порушення авторського права і суміжних прав суд або арбіт-

ражний суд може прийняти рішення про заборону випуску твору,

виконання постановки, фонограми, передачі в ефір і по проводах,

про припинення їх розповсюдження, про вилучення, конфіскацію

всіх примірників твору або фонограми. Конфіскації підлягають

також обладнання і матеріали, призначені для виготовлення і

відтворення об'єктів авторського права і суміжних прав. Якщо при

розгляді справи суд встановить, що твори науки, літератури або

мистецтва, а також об'єкти суміжних прав були виготовлені або

розповсюджені з порушенням виключних прав суб'єктів авторсь-

кого права і суміжних прав, то може прийняти рішення про зни-

щення або відчуження всіх примірників твору або фонограми.

Знищенню чи відчуженню підлягають усі кліше, матриці, форми,

оригінали, магнітні стрічки, фотонегативи та інші предмети, за

допомогою яких відтворювались примірники творів, фонограми,

 

-70-

 

програми мовлення, а також матеріали і обладнання, що викори-

стовувалось для їх відтворення.

 

Закон України <Про авторське право і суміжні права> зберіг

загальне правило цивілістики - заподіяні збитки підлягають

відшкодуванню(*167). Тому в разі заподіяння порушенням авторсько-

го чи суміжного права шкоди їх суб'єктам, вони можуть вимагати:

 

1) відшкодування збитків, заподіяних порушенням авторсько-

го права і суміжних прав, включаючи також втрачену вигоду;

 

2) вилучення та спрямовування на їх користь прибутків по-

рушника, одержаних ним внаслідок порушення авторського права

і суміжних прав, замість відшкодування збитків;

 

3) виплати компенсації, розмір якої визначається судом, у сумі

віл 10 до 50000 мінімальних розмірів заробітної плати, встановле-

них законодавством України, замість відшкодування збитків чи

стягнення прибутків.                             

 

Принциповим нововведенням є положення про накладання

штрафу на порушників авторського права і суміжних прав. Суд чи

арбітражний суд, крім відшкодування збитків чи стягнення при-

бутків на користь позивача, накладає штраф в розмірі 10 відсотків

від сум присуджених судом на користь останнього. Стягнений

штраф спрямовується до відповідного бюджету. Важливою та істот-

но новою є норма про відшкодування порушником авторського

права чи суміжних прав їх суб'єктам моральної шкоди, її розмір

визначається судом.

(**167) Див.: Матвеев Г.К. Вина в советском гражданском праве, изд-во КДУ, 1955,

с. 21; Матвеев Г.К. Основания гражданско-правовой ответственности, М.,

Юридическая литература, 1970, с. 36; Егоров Н.Д. Гражданско-правовое ре-

гулирование общественных отношений. Л-д. изд-во ЛГУ, 1988, с. 92; Иоффе

О.С. Обязательное право. М., Юридическая литература, 1975, с. 106.

 

-71-

 

 2. Критичний аналіз Закону України

<Про авторське право і суміжні права>

 

Загальна позитивна оцінка Закону, про який йде мова, зовсім

не виключає його недоліків, певної недосконалості, нечіткості

формулювань окремих норм, прогалин тощо. Сам факт прийняття

цього закону є важливим позитивним явищем, про що уже йшлося.

 

Проте, закон не позбавлений окремих і істотних помилок і

похибок. Передусім звертає на себе увагу назва Закону: <Про ав-

торське право і суміжні права>. Із назви випливає, що є авторське

право (лише одне) і суміжні права (їх багато). Проте, авторське

право складається із комплексу суб'єктивних авторських прав, про

які йдеться в самому Законі. Так, наприклад, ст. 13 Закону гово-

рить про особисті (немайнові) права і дає перелік цих прав. Ст. 14

цього ж Закону наводить перелік 9 видів майнових прав, підкрес-

люючи при цьому, що цей перелік не є вичерпним. Отже, авторсь-

ке право в об'єктивному значенні є сукупність суб'єктивних прав.

 

-71-

 

 

 

авторів на відтворення, використання і розповсюдження своїх

творів. Тому, на наш погляд, не можна говорити про авторське

право як про щось одиничне і про суміжні права як чисельні. Нам

видається краще в такому разі говорити про авторські і суміжні

права. Не можна розглядати зазначену назву закону і в площині і

правових інститутів, мовляв, авторське право - це один цивіль-

но-правовий інститут, а суміжні права - це інший або кілька інших

інститутів. На наш погляд, це один єдиний цивільно-правовий

інститут, який об'єднує в собі як авторські, так і суміжні права.

В них надто багато спільного, щоб їх поділяти на два окремі інсти-

тути.

 

Проф. Ю. Г. Матвеев наводить грунтовий аналіз умов, які спри-

яли прояві нових цивільно-правових відносин, що одержали назву

<суміжних прав>. Науково-технічний прогрес істотно розширив

можливості використання творів шляхом звуко- і відеозаписів,

програм мовлення. В принципово нових умовах опинилися арти-

сти (мається на увазі будь-які виконавці), розробники фонограм,

організації мовлення, які одержали сучасні засоби прийому і пе-

редачі звуку і зображення. Постало питання про правовий захист

їх інтересів. Такі можливості породили цілий комплекс правових

проблем - яким чином надати надійний захист їх інтересів. Все

це об'єктивно створило такі умови, за яких законодавство багать-

ох країн обрало основним методом охорони інтересів зазначених

категорій суб'єктів систему прав, яка потім одержала назву <сумі-

жних прав>(*168).

 

Ця нова категорія прав фактично аналогічна авторським пра-

вам. Їх основний зміст полягає в тому, що використання третіми

особами фонограм, радіо і телепрограм, а також творчих резуль-

татів виконавців потребує згоди або артиста-виконавця, або осіб,

які здійснили звуко- чи телезапис, або організації мовлення. Термін

<суміжні права> вживається у правових системах романо-германсь-

кої орієнтації. Англо-саксонська система, зокрема право США

і Англії, цим терміном не користуються. В них воно замінено за-

гальним поняттям <монопольне використання> усіх видів влас-

ності, включаючи й ту, яка належить артистам-виконавцям, орган-

ізаціям мовлення(*169). Отже, як видно із наведеного аналізу принци-

пової різниці між авторським правом і суміжними правами немає (*170).

В доповнення можна було б навести додаткові аргументи. Вико-

нання артистів, звуко- і відеозаписи програми мовлення - це все

об'єктивовані результати інтелектуальної діяльності, які за зако-

нодавством США та інших країн є об'єктами права власності і

потребують правової охорони. Діяльність артистів-виконавців,

розробників фонограм, складачів програм мовлення безумовно

 

(**168) Див.: Матвеев Ю.Г. Международная охрана авторских прав. С. 138.

(**169) Див.: Матвеев Ю.Г., вказ. праця, с. 139.

 

(**170) Див.: Закони Сполучених Штатів Америки. Розділ 17. авторське право. Ма-

теріали міжнародного симпозіуму. К., 1993.

 

-72-

 

носить творчий характер. Все це дає підставу вважати, що суміжні

права є однорідними з авторськими правами і складають єдиний

цивільно-правовий інститут.

 

Якщо це так, то з цього випливає неспростовний висновок,

що суміжні права і є авторські права. Виконання артиста-вико-

навця - це творчий процес, і його зафіксований результат є

власність артиста-виконавця. Здійснення звукозапису (фоногра-

ма) також творчість, результат якої є власністю автора цього запи-

су. Складання програм мовлення має той же характер, а сама про-

грама, безумовно, є результатом творчої діяльності, і її автор (ав-

тори) мають виключне право на її використання. Отже, суб'єкти

суміжних прав є ті ж самі суб'єкти авторських прав, а артисти-

виконавці (а їх ціла група), розробники фонограм є ті ж автори

результатів творчої діяльності. Мають своїх авторів і програми

мовлення, їх же складають живі люди, хоча виключне право на їх

використання належить організаціям мовлення.

 

З наведеного можна зробити висновок, що істотної різниці

між авторськими правами і суміжними правами немає. Тому за-

кон України <Про авторське право і суміжні права> можна було б

назвати <Про авторські і суміжні права>, але, на нашу думку, ця

назва також не задовільна. Оскільки суміжні права нічим принци-

повим не відрізняються від авторських прав, то не було б ніякої

помилки, якби у назві закону йшлося лише про авторське право.

Ми приходимо до висновку, що поняттям <авторське право> охоп-

люються і суміжні права(*171).

 

Нам видається, що найліпшою назвою зазначеного Закону була

б така: Закон України <Про охорону авторських прав>. Коротко,

чітко і ясно. Так названі патентні закони України, і названі дуже

влучно. Видається не дуже вдалим і вислів чи словосполучення,

яке прийнято в Законі: <автор або інша особа, творчою працею

якої створено твір. У словосполученні <автор або інша особа, яка

має авторське право> дійсні автор твору і ця інша особа ніби при-

рівнені. Але ж це не так. Автор і інша особа - це різні особи. Під

іншою особою можна розуміти і фізичну особу, але не автора, і

юридичну особу, до яких авторські права перейшли за законом чи

за договором. Отже, за правовим становищем це різні суб'єкти

права: автор - це первісний суб'єкт авторського права, а інша

особа, яка має авторське право, - це особа, яка має похідне ав-

торське право, яке перейшло до неї в силу закону чи договору.

Вже не кажучи про те, що суб'єктами авторських особистих не-

майнових прав ці так звані інші особи взагалі не можуть. В за-

гальній теорії цивільного права, суб'єктів, до яких перейшли певні

цивільні права прийнято називать правонаступниками.

 

Тому краще було б вживати саме це словосполучення. Воно

більш чітке і більш точно передає зміст цього поняття. Особливо

 

(**171) Варто підкреслити, що так називається і Закон РФ <Об авторском праве и

смежных правах> від 9 липня 1993 р.

 

-73-

 

важко сформулювати це словосполучення, коли мова йде про ав-

торів і суб'єктів суміжних прав. Це має звучати приблизно так:

<Автори та інші особи, які мають авторське право, суб'єкти сумі-

жних прав та інші особи, які мають суміжні права>. Цей же зміст

можна передати більш чіткою фразою: <Суб'єкти авторських і су-

міжних прав та їх правонаступники>. Якщо ж погодитися з тим,

що суміжні права це і є авторські права також, то в такому разі

можна було взагалі відмовитися від терміна <суміжні права> і го-

ворити лише про авторів та їх правонаступників.              

 

В Законі України <Про авторське право і суміжні права>, безу-

мовно, є ще багато нечітких термінів, понять, словосполучень тощо.

Про них мова йтиме трохи пізніше. Зараз же мова йде лише про

назване словосполучення, оскільки воно досить часто вживається

в Законі і є досить громіздким. Якщо ж виходити з того розумін-

ня, що виконавська діяльність, фонограми та програми мовлення

є не що інше як об'єкти авторського права, то ту ж саму фразу

можна було б ще більше скоротити і викласти, таким чином: <Ав-

тори та їх правонаступники>. На наш погляд, ця фраза охоплює

собою поняття авторів в точному розумінні слова, суб'єктів сумі-

жних прав, правонаступників перших і других. Під правонаступ-

никами варто розуміти усіх тих, до кого авторські (суміжні) права

переходять в силу закону чи договору. Маємо на увазі і спадкоємців,

оскільки до них авторські (суміжні) права переходять в силу зако-

ну чи заповіту.                     .

 

На підставі викладеного в проекті нового Цивільного кодексу

варто запустити в науковий цивільно-правовий оборот такий вислів,

як <Автор та його правонаступники>. Спрощення вживаної терм-

інології набагато полегшило б користування законодавчими акта-

ми, зробило б їх більш доступними для широкого читача, для яко-

го, власне кажучи, і створюють законодавчі та інші нормативні

акти.

 

Потребує критичного аналізу ст. 12 Закону. У ній йдеться про

співавторство. Відповідна ст. 479 чинного Цивільного кодексу

України (відмінена) визначала, що кожному із співавторів нале-

жить авторське право на створену ним частину колективного тво-

ру, яка має самостійне значення. Тобто, ЦК України 1963 р. роз-

різняв співавторство - роздільне і нероздільне. Якщо у колектив-

ному творі частина його, написана одним із співавторів, має

самостійне значення, то це буде роздільне співавторство. Якщо ж

колективний твір представляє собою єдине нероздільне ціле, то

маємо нероздільне співавторство. Такий поділ мав важливе прак-

тичне значення, оскільки при роздільному співавторстві кожен із

співавторів зберігав за собою авторське право на створену ним ча-

стину і міг ним розпорядитися на свій розсуд. Авторське право на

колективний твір в цілому належить співавторам спільно неза-

лежно від того, становить такий твір одно нерозривне ціле чи скла-

дається з частин, кожна із який має також самостійне значення. В

цій статті підкреслюється, що відносини між авторами можуть

 

-74-

 

визначатися угодою. Якщо ж такої угоди немає, то авторське пра-

во на колективний твір (підкреслено автором - О. П.) здійснюється

усіма співавторами спільно. З цієї норми робимо висновок, що

кожний із співавторів при роздільному співавторстві має право

використати написану ним частину на свій розсуд незалежно від

волі інших співавторів(*172). Тобто, він може укласти видавничий до-

говір чи договір про інше використання створеної ним частини

колективного твору. Ця точка зору була панівною в радянській

спеціальній літературі, проте не одностайною(*173).

 

Але повернемося до ст. 12 Закону України <Про авторське право

і суміжні права>. Вона дає визначення поняття <співавтори>. Ними

визнаються особи, спільною працею який створено твір. Вона не

розрізняє видів співавторства- роздільного і нероздільного. Заз-

начена стаття своїм основним змістом має лише визначення відно-

син між співавторами. Залишається в силі норма, відповідно до

якої відносини між співавторами визначаються угодою, укладе-

ною між ними. А якщо такої угоди не було укладено, як бути у

такому випадку, - стаття відповіді не містить. Проте, вона декла-

рує, що право опублікування та іншого використання твору нале-

жить однаковою мірою усім співавторам. Але ця ж норма знеси-

люється попереднім приписом, що усі питання розв'язуються лише

угодою між співавторами. Якщо ж такої угоди не досягнуто, то

кожний із співавторів може доводити своє право в судовому по-

рядку. Правда, стаття містить припис, за яким один співавтор не

може без достатніх підстав відмовити іншим у дозволі на опублі-

кування, інше використання або зміну твору. З цього припису

випливає, ще раз, що жоден із співавторів самостійно використа-

ти свою частину у колективному творі без згоди інших співавторів

не може. А якщо такої згоди хоча 6 один із співавторів не дає, то

в такому разі спір може бути розв'язаний тільки судом. А це, між

іншим, не так просто. У цьому ми і вбачаємо істотне обмеження

прав співавтора у його праві використання належної йому части-

ни колективного твору незалежно від волі інших співавторів. За

ст. 12 жоден із співавторів цього зробити не може.

 

Тому видається, що редакція ст. 479 чинного ЦК України

(відмінена), а також ст. 1079 (ч. 2) Модельного кодексу більш вдалі.

Обидві статті визнають роздільне і нероздільне співавторство. Отже,

право будь-кого із співавторів при роздільному співавторстві ви-

користати свою частину у колективному творі на свій розсуд, не-

залежно від волі інших співавторів. Необгрунтованою є норма,

викладена в п. 2 цієї статті. У ній йдеться про розподіл винагоро-

 

(**172) Див.: Антимонов Б.С., Флесйшиц Е.А. Авторське право. М., 1957, с. 70; Гор-

дон М.В. Советское авторское право. М., 1955, с. 43, 45; Серебровский В.И.

Вопросы советского авторского права. М., 1956, с. 64; Сутулов Д.М. Автор-

ское право. Издательские договоры. Авторский гонорар. М., 1974, с. 19;

Гаврилов З.П. Авторское право. Издательские договоры. М., 1988, с.7.

 

(**173) Див.: Гаврилов З.П. Советское авторское право. Основные положения. Тен-

денции развития. М., 1984, с. 118 и сл.

 

-75-

 

ди між співавторами. Відповідно до цієї норми, винагорода за ви-

користання твору належить співавторам у рівних частках, якщо в

угоді не передбачено інше. Очевидно, мова йде про рівні частки за

певну одиницю виміру обсягу твору. Інше тлумачення просто не-

припустиме, оскільки не може ж бути так, що один співавтор на-

писав 2/3 твору, інший 1/3 і їм буде виплачена однакова винаго-

рода. Але редакція цього пункту дає підставу саме для такого вис-

новку. Тому й також необхідно сформулювати більш чітко. На

нашу думку, в проекті нового Цивільного кодексу України цю стат-

тю можна було б сформулювати так:

 

< 1. Співавторами є особи, спільною творчою працею яких ство-

рено спільний твір. Авторське право на цей твір належить співав-

торам незалежно від того, становить такий твір одно нерозривне

ціле чи складається із частин, кожна із яких має також самостійне

значення. Частина спільного твору визначається такою, що має

самостійне значення, якщо вона може бути використана незалеж-

но від інших частин твору. Кожний із співавторів зберігає своє

авторське право на створену ним частину спільного твору, яка має

самостійне значення, і може використовувати на свій розсуд неза-

лежно від волі інших співавторів.

 

2. Відносини між співавторами визначаються угодою, укладе-

ною між ними. Право опублікування та іншого використання тво-

ру належить однаковою мірою всім співавторам. Жоден із співав-

торів не може без достатніх підстав відмовити іншим у дозволі на

опублікування. Інше використання або зміну твору. В разі пору-

шення спільного авторського права кожний із співавторів може

доводити своє право в судовому порядку.

 

3. Винагорода за використання твору належить співавторам

пропорційно відповідно до обсягу часток, створених ними, якщо

в угоді не передбачається інше>.

 

Проте уточненням статті про співавторство проблема не ви-

черпується. Справа в тому, що ЦК України 1963 р. у ст. 479, яку

ми вже наводили, вживає такий термін, як колективний твір> в

значенні твору, створеного спільною творчою працею співавторів.

Між тим в міжнародно-правовій практиці під цим терміном розу-

міють дещо інше. І тому нам видається, що такі поняття, як <твір,

створений спільною працею співавторів> і <колективний твір> по-

требують уточнення.

 

Закон України <Про авторське право і суміжні права> не містить

поняття <колективний твір>. Немає в ньому і визначення твору,

створеного спільною працею співавторів. Між тим це різні твори і

вони потребують свого правового визначення. -

 

Твір, створений спільною творчою працею співавторів, варто

було б назвати <спільний твір співавторів>. Від нього належить

відрізняти колективний твір, яким визнаються збірники окремих

самостійних творів, що у своїй сукупності складають єдиний за-

вершений твір. Основними ознаками колективного твору є:

 

-76-

 

1) це збірники окремих, не пов'язаних між собою змістом,

самостійних творів;

 

2) кожний із них зберігає своє самостійне значення;

 

3) поєднання окремих творів в колективний твір здійснюється

на основі якоїсь ключової ідеї - інформування, освіта тощо;

 

4) в колективному творі беруть участь значно більше авторів,

ніж співавторів у спільному творі.

 

Авторське право на колективний твір належить фізичній чи

юридичній особі, за ініціативою і за завданням якої цей твір ство-

рено. До колективних творів відносяться енциклопедії, енцикло-

педичні словники, періодичні збірники наукових праць, газети,

журнали та інші періодичні видання тощо.

 

Суб'єкти авторського права на колективний твір вправі при

будь-якому використанні цього твору вимагати зазначення свого

найменування. При цьому автори творів, що включаються в ко-

лективний твір, зберігають за собою право на використання своїх

творів незалежно від колективного твору. Отже, відмінність між

твором, створеним спільною творчою працею співавторів, і ко-

лективним твором полягає передусім у тому, що авторське право

на колективний твір належить фізичній чи юридичній особі, за

ініціативою і завданням якої цей твір створено. Автори окремих

творів, включених до колективного, авторського права на твір в

цілому не мають. Авторське право на створений спільною твор-

чою працею співавторів твір в цілому належить усім співавторам.

З наведеного слід зробити два висновки:

1) між творами, створеними спільною творчою працею співав-

торів, і колективними творами є істотна відмінність;

 

2) підпунктом 13 п. 1 ст. 5 Закону поняття і особливості колек-

тивного твору не охоплюються, і тому варто цьому поняттю виді-

лити окрему статтю в проекті нового Цивільного кодексу України.

Зміст і редакція цієї статті могли б бути такими:

<Стаття. Aaoі?nuea право на колективний твір.

1. Колективний твір є збірник окремих самостійних творів,

об'єднаних певною метою, і створений за ініціативою і завданням

фізичної чи юридичної особи, якій належить авторське право на

колективний твір в цілому.

 

Така фізична чи юридична особа вправі при будь-якому вико-

ристанні колективного твору зазначити своє найменування або

вимагати такого позначення.

 

2. Автори творів, включених в колективний твір, зберігають

право на використання свого твору незалежно від колективного

твору в цілому, якщо інше не передбачено авторським догово-

ром>.

 

Такою ж невдалою вважаємо редакцію абзацу 2-го ст. 8 Зако-

ну. Вона сформульована таким чином, що ставить авторів-іно-

земців у більш вигідне становище, ніж авторів - власних грома-

дян. Так, відповідно до цієї норми <авторам, незалежно від грома-

дянства, твори яких вперше опубліковані або неопубліковані, але

 

-77-

 

вони знаходяться в об'єктивній формі на території іншої держави,

надається охорона відповідно до міжнародних договорів Украї-

ни>. Така редакція цієї норми викликає принаймні запитання, про

які міжнародні договори України йде мова? Поки що Україна та-

ких договорів не мас. Якщо мова йде про двосторонні міжнародні

договори, які України може укладати в майбутньому, то краще

було б це застерегти. Якщо ж мова йде просто про міжнародні

конвенції, учасником яких є Україна, то також варто було б це

підкреслити. Міжнародні конвенції, наприклад, Бернська конвен-

ція про охорону літературних і художніх творів, то це міжнарод-

ний договір не України, а просто міжнародна конвенція, учасни-

ком якої є Україна.

 

Тому, на нашу думку, зазначений абзац ст. 8 Закону варто сфор-

мулювати таким чином: <Авторські права іноземних громадян,

твори яких вперше опубліковані або не опубліковані, але вони

знаходяться в об'єктивній формі на території іншої держави, на

території України, охороняються відповідно до змісту міжнарод-

них договорів. Якщо міжнародним договором, у якому бере участь

України, встановлені інші правила, ніж ті, які викладені у цьому

Кодексі, то застосовуються правила міжнародного договору>.

 

Ще гірше ця норма викладена в проекті Цивільного кодексу

України: <У відповідності з міжнародними договорами України

авторське право поширюється на авторів незалежно від громадян-

ства, твори яких вперше опубліковані чи не опубліковані, але вони

знаходяться в об'єктивній формі на території Іншої держави>. З

редакції цієї норми випливає ,що відповідно до міжнародних до-

говорів України усі автори-іноземці, твори яких в будь-якій

об'єктивній формі знаходяться на території іншої держави, одержу-

ють захист своїх авторських прав на території України. Кожному

очевидно, що це нісенітниця, бо такий висновок протирічить са-

мому смислу авторського права.        

 

Проте ключовою помилкою Закону України <Про авторське

право і суміжні права> є визнання за автором та його правонас-

тупниками лише виключного права на використання. Стаття 4 цього

Закону проголошує припис, за яким автору та його правонаступ-

никам належать виключні права на використання твору в будь-

якій формі і будь-яким способом. П. 2 цієї статті містить припис:

<Автору або іншій особі, яка має авторське право, належить вик-

лючне право дозволяти або забороняти:...> і далі наводиться неви-

черпний перелік способів можливого використання твору. Цей пе-

релік містить тільки способи використання твору. Тобто, Іншими

словами, усі майнові права авторів та їх правонаступників зво-

дяться лише до використання творів. Між тим майнові права ав-

торів та їх правонаступників не обмежується лише його викорис-

танням. Правда, варто відзначити, що п. 7 ст. 14 містить припис,

за яким автору чи його правонаступникам належить право роз-

повсюдження творів шляхом продажу, відчуженням іншим спосо-

бом або шляхом здачі в найом чи у прокат та іншої передачі до

 

-78-

 

першого продажу твору. Але варто звернути увагу на те, що в цій

нормі йдеться про розповсюдження чи відчуження не самого тво-

ру, а тільки його матеріальних носіїв (книг, фонограм тощо). Про

відчуження самого твору в цій статті мови немає. Тоді виникає

запитання, а чи може автор чи його правонаступники розпоряди-

тися належним їм твором на свій розсуд, тобто продати саме твір,

подарувати його чи будь-яким іншим способом відчужити, тобто

відмовитися від свого права власності на нього (чи будь-якого іншо-

го виключного права) назовсім, назавжди. Безумовно, розпоряди-

тися своїм твором на випадок смерті автор чи його правонаступ-

ники (в межах дії авторського права) можуть. А при житті автор

чи його правонаступники можуть, наприклад, продати твір іншій

особі? Закон України <Про авторське право і суміжні права> до-

пускає таку можливість.                            

 

Ст. 27 цього Закону проголошує: <Майнові права автора мо-

жуть бути передані (відступлені) автором або іншою особою, що

має авторське право, іншій особі... Передача (відступлення) авторсь-

кого права і видача ліцензії оформлюються авторським догово-

ром>.

 

Редакція цієї статті породжує ряд запитань. Перше,- чому

назва статті не відповідає ії змісту? Стаття 27 закону називається:

<Передача (відступлення) авторського права>, в наведеному нами

змісті статті мова йде про передачу (відступлення) майнових прав.

Звертає на себе увагу те, що в тексті Закону поняття <авторське

право> вживається і як сукупність особистих (немайнових) прав і

майнових прав, і як сукупність тільки майнових прав. При цьому

ніяких застережень в Законі не міститься. Не кажучи вже про те,

що поняття <авторське право> прийнято розуміти як в об'єктив-

ному, так і суб'єктивному значенні(*174). Зрозуміло, що коли мова

Йде про відчуження авторських прав, то йдеться саме про -

суб'єктивні авторські права. Продовжуючи ці міркування, прийдемо

до висновку, що відчужуватися можуть лише майнові права автора

чи його правонаступників, оскільки особисті (немайнові) права за

загальним правилом невідчужувані. І все ж в проекті Цивільного

кодексу України слід було б ці два різнозмістовні поняття <ав-

торське право> розрізняти. Не можна ж говорити про передачу

(відступлення) авторського права в цілому. Тому назву цієї статті

варто змінити.

 

Проте, суть дискусії з цього приводу полягає не в тому, які

права (майнові чи особисті і немайнові) відчужуються, а в тому,

чи вони взагалі відчужуються. За радянські часи це питання вза-

галі не піднімалося, воно вирішувалось однозначно - ніякі ав-

торські права взагалі не відчужувались(*175). Відчужувати не було кому

- ринку інтелектуальної власності взагалі не було. Не було і самої

Інтелектуальної власності. Тоді дискусія точилася з приводу того,

 

(**174) Див.: Серебровский В.И. Вопросы советского авторского права. С. 11.

(**175) Див.: Антимонов B.C., Флейшиц Е.А. Авторське право. С. 125.

 

-79-

 

чи право використання уступалось соціалістичному видавництву,

чи тимчасово передавалось(*176). З цього приводу виникло дві теорії

- теорія <дозволу> і теорія <уступки>(*177). Мови про відчуження ав-

тором чи його правонаступником своїх майнових прав взагалі не

було(*178).

 

Вперше норма про передачу авторського права іншим особам

появилась в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і рес-

публік від 31 травня 1991 р. Вона проголошувала: <Автор може

передати право на використання свого твору як на території СРСР,

так і за рубежем будь-яким громадянам і юридичним особам, в

тому числі іноземним>. Але чи можна тлумачити цю статтю так,

що вона дозволяє автору відчужувати свої майнові права іншій

особі, - це ще питання. В цій статті Основ йдеться лише про

передачу права на використання.

 

Більш близькою саме до відчуження майнових прав автора є

редакція статті 1085 Модельного кодексу. Ця стаття проголошує:

<Правоволоділець може за договором передати своє право на ви-

користання твору іншій особі - правонаступнику. За таким дого-

вором до правонаступника переходять усі права на використання

твору>.

 

Права на використання твору можуть переходити також й за

іншими підставами, встановленими законом (спадкування, про-

даж з публічних торгів тощо>)(*179). Отже, за цією нормою допус-

кається можливість відчуження майнових авторських прав, ос-

e?euee мода йде і про продаж. Не зрозуміло тільки, чому лише з

публічних торгів. А якщо автор просто захоче продати свої май-

нові права чи відчужити будь-яким іншим законним способом?

 Може він це зробити? На нашу думку, може(*180). Раз можна прода-

вати з публічних торгів, то чому не можна просто продати? Проте,

ст. 30 і 31 Закону Російської Федерації <Про авторське право і

суміжних правах> абсолютно чітко визначають, що майнові права

 автора можуть переходити до інших осіб лише на певний строк,

тобто не можуть бути відчужені повністю.

 

Проект Цивільното кодексу РФ повністю відтворює норми,

закладені у відповідній (ст. 1085) Модельного кодексу. Відповід-

них статей проекти Цивільний кодексів Республіка Білорусь і Рес-

публіка Казахстан не містять(*182). Отже, аналіз наведених статей все

 

(**176) Див.: Серебровский В.И. Вопросы авторского права. С. 171.

(**177) Див.: Дозорцев В.Д. Авторский договор и его типы. Сов. государство и пра-

во, 1977, ?  2, с. 43-50; Чернышева С.А. Правоотношения в сфере художе-

ственного творчества. М., Наука, 1979, с. 109-115.

(**178) Див.: Ромовская З.В. Право aвторства. - В кн.:  Проблемы советского автор-

ского права. М.: ВААП, l977,n.122-127

(**179) Див.; Гpaждaнcкий Кодекс. Проект С. 2. Модель, С. Петербург, 1995.

(**180) Див.: Шершеневич, Г.Ф. Aвторское право на литературные произведения.

Казань 1891 С.32,146.

(**181) Див.: Закон Poccийской Федерации об авторском праве и смежных правах>.

(**182) Див.: Cpавнительная таблица проектов Гражданских кодексов.

 

-80-

 

ж не дає підстав говорити про відчуження майнових права автора

чи його правонаступників напевне.

 

Нам видається, що такий підхід до розв'язання цієї проблеми

є наслідком тяготіння застарілих поглядів на суб'єктивні авторські

права. Автори проектів названих законодавчих актів не змогли

пересклити в собі прагнення не визнавати за автором права влас-

ності на результат його творчої діяльності. Це інерційна сила, яка

ніяк не може рахуватися з реальністю і продовжує чинити опір

визнанню за результатами інтелектуальної діяльності товару. -

 

Тому, передусім, результати творчої діяльності авторів слід

визнати об'єктами права власності і, отже, товаром. І тоді ці про-

блеми відпадають самі по собі. Тому, на наш погляд, найкраще

вирішує це питання проект нового Цивільного кодексу України. У

відповідній статті проекту проголошується: <Майнові права мо-

жуть відчужуватися автором чи його правонаступниками>.

 

Друге запитання, що виникає у зв'язку з тлумаченням статті 27

Закону, - як слід розуміти <передачу (відступлення)>. Як було

показано вище, проаналізовані норми все ж мають на увазі тимча-

сову передачу права на використання іншим особам. Але ж стаття

27 Закону України <Про авторське право і суміжні права> все ж

дає підставу для висновку про те, що допускається передача май-

нових прав іншим особам повністю. Адже Закон (ця ж стаття 27)

дає роз'яснення, що слід розуміти під терміном <передачею>. В

дужках законодавець пояснює, що це <відступлення>. Цей термін

можна розуміти однозначно- відступлення від своїх прав. Відсту-

паються від своїх прав, коли їх передають іншим особам назовсім,

без будь-яких застережень, тобто, мова йде про продаж, даруван-

ня, обмін та інші способи відчуження(*183) в прямому значенні цього

слова, а це і є розпорядження своїм правом.

 

Нарешті, третє запитання, що виникає у зв'язку з тлумачен-

ням ст. 27 закону, до чого в цій статті норма про ліцензійні дого-

вори. Наступна стаття Закону (28) якраз і присвячена ліцензійним

договорам. Тому не було ніякої необхідності включати норми про

ліцензійні договори в статтю, в якій йдеться про відступлення

майнових прав. Проте, якраз це включення зіграло позитивну роль

в тому, що норма про ліцензійні договори доводить, що коли мова

йде про відступлення майнових прав, то мається на увазі їх повне

відступлення. Коли ж мова йде про тимчасове відступлення права

на використання твору, то така передача права оформляється у

формі ліцензійного договору.

 

Наступною проблемою, яка погребує іншого вирішення, ніж

вона знайшла у Законі, це проблема взаємовідносин автора і ро-

ботодавця.

 

(**183) З цього приводу див.: грунтовний аналіз: Юрченко А.К. Издательский дого-

вор. Л-д, 1988 с. 7 и сл.; Мусияка В.Л. Авторские договоры. Кисв, 1988, с. 14

и сл.

 

-81-

 

 

 

  Відповідна стаття також містить норми, які потребують більш

демократичного змісту. Стаття 20 Закону проголошує: <Виключне

право на використання такого твору належить особі, з якою автор

перебуває у трудових відносинах (роботодавець), якщо інше не

передбачено договором>. З такою редакцією статті погодитися аж

ніяк не можна. Багато авторів-початківців, безумовно, працюють

або заробити собі на хліб. Отже, якщо вони знаходяться у трудо-

вих відносинах з будь-якою фізичною чи юридичною особою, то

виключне право на використання твору такого автора в усіх ви-

падках належить його роботодавцеві. Але це ж нісенітниця> Прав-

да, ця стаття містить й іншу норму: <Авторське право на твір,

створений за договором з автором, який працює за наймом, нале-

жить його автору>. Ці дві норми, безумовно, суперечать одна одній.

Якщо автору належить авторське право, то твір створений за дого-

вором з ким? Очевидно, з роботодавцем. Про який договір йде

мова - про трудовий договір чи договір про створення твору?

Очевидно, в статті треба підкреслити, що мова йде про твір, ство-

рений на замовлення роботодавця. Але повернемося до нашого

міркування, "якшо за п. 1 ст.20 авторське право належить авто-

ру, незалежно від того, створений він за договором чи без догово-.

ру, то п. 2 проголошує, що виключне право на використання тво-

ру належить роботодавцеві. Але ж усім зрозуміло, що авторське

право, безумовно, включає в себе і викпючне право на викорис-

тання твору. Тому це ще один доказ на користь того, що ці понят-

тя необхідно уточнити в законодавчому акті. Адже, з одного боку,

авторське право ца твір, створений за договором з автором, нале-

жить автору (п. 1 ст. 20). Автору або його правонаступникам нале-

жать виключні права на використання твору (ст. 14 п. 1). А з

другого боку, виключне право на використання твору, створеного

за договором з роботодавцем, не надежить автору. Ось спробуй

розберися, кому що належить. Таке неоднозначне тлумачення цієї

норми зумовлене вживанням одного і того ж терміну, який має

неоднозначний зміст.          

 

Проте, у цих випадках мова йде про редакційні прорахунки.

Між тим, стаття 20 закону містити в собі і істотні проріхи, які не

можуть бути залишені поза увагою. Вище уже підкреслювалось,

що в такій беззастережній формі не можна формулювати норму,

за якою роботодавцю в усіх випадках належить виключне право на

використання твору, незалежно від того, за яких умов цей твір

створений. Необхідно чітко зазначити, що виключне право на ви-

користання твору належить роботодавцеві лише за певних умов.

Зазначені умови мають бути чітко визначені в законі, їх має бути

принаймні кілька: 1) автор справді знаходиться у трудових відно-

синах з роботодавцем; 2) у трудовому договорі при прийомі авто-

ра на роботу має бути чітко визначено, що створення творів вхо-

дить в його службові обов'язки; 3) авторська винагорода охоп-

люється заробітною платою автора; 4) якщо в трудовому договорі

немає умови про те, що створення твору входить в службові обо-

 

-82-

 

в'язки автора, то виключне право на використання твору має на-

лежати також лише за певних умов: а) за наявності договору між

роботодавцем і автором про створення твору; б) надання фінансо-

вої чи якої іншої матеріальної допомоги автору для створених твору;

в) штатним розкладом передбачено, що в коло обов'язків автора

входить створення творів (наприклад, штатний художник).

 

Лише за наявності цих або інших таких же за змістом умов

виключне право на використання твору може належати робото-

давцеві. Тут варто погодитися з Антимоновим Б. С. і Флей-

шиц К. А., які ще в п'ятидесятих роках писали: що <..викорис-

тання твору, яке або прямо передбачено в трудовому договорі, або

випливає із його смислу>(*184).

 

Отже, виключне право використання твору, створеного під час

виконання службових обов'язків, може належати роботодавцеві

лише за наявності визначених в законі умов. Але цим проблема не

вичерпується. За теперішньою редакцією статті 20 Закону, якщо

автор знаходиться у трудових відносинах з роботодавцем, то ос-

танньому належать усі майнові права, які можуть нялежати авто-

рові. Авторові залишаються лише особисті немайнові права. Таке

випливає із ст. 14 Закону.                           

 

Знову ж таки ми тут натикаємося на ту ж проблему, що варто

розуміти під поняттям <виключне право на використання> твору.

Уже не раз підкреслювалось, що в Законі часто словосполучення

<авторське право> і <виключне право на використання твору> вжи-

ваються як однозначні поняття. Це ми спостерігаємо і в порівнянні

статей 14 і 20 Закону. Між тим кожному зрозуміло, що виключне

право на використання твору охоплюється поняттям <авторське

право>. Отже, якщо роботодавцеві належать усі майнові права ав-

тора на створений <службовий> твір, то авторові залишається лише

задовольнятися тим, що він є автором неналежного йому oaі?o.

Наскільки це справедливо, добре було б запитати в самих авторів.

На нашу думку, авторові в усіх випадках має належати право влас-

ності(*185) на створений ним твір, незалежно від того, чи знаходиться

він у трудових відносинах з ким-небудь, чи ні. А роботодавцеві

має належати тільки виключне право на використання на певний

визначений законом строк. Такий характер взаємовідносин авто-

ра і роботодавця відомий уже давно(*186). Безумовно, що виключне

право на використання твору має належати роботодавцеві за на-

явності вищезгаданих умов.

 

У зв'язку з цим слід підкреслити й те, що заробітна плата іa

завжди в повній мірі компенсує авторові його зусилля на створен-

ня твору. Це також має бути враховано при визначенні прав авто-

ра і його роботодавця.                                  -

 

(**184) Див.: Антимонов B.C., Флейшиц Е.А. Авторское право, с. 129:

(**185) Див.: Кодекс законів США. Розділ 17. Авторське право. СТ. 201.

(**186) Див.: Серебровский В.И. Вопросі советского авторского права. С. 81.

 

-83-

 

Вище уже відзначалось, що в ст. 27 закону недоречно включе-

на норма про ліцензії, оскільки наступна - 28 стаття цього ж За-

кону якраз містить норми про ліцензійні договори. Тому більш

доцільно норми про ліцензійні договори викласти в одній статті,

якщо вони необхідні.

 

Доцільність закладання окремих статей про передачу (відступ-

лення) майнових прав іншим особам і окремо про ліцензійні до-

говори в редакції Закону дуже сумнівна. Справа в тому, що в тій

інтерпретації, в якій вживаються словосполучення <право пере-

дачі майнових прав> і <право автора надавати іншій особі дозвіл

на використання твору одним або всіма відомими способами на

підставі невиключної чи виключної ліцензії>, - це одне і те ж

явище.

 

Раніше також відзначалось, що ст. 27 Закону хоча й не одно-

значно і нечітко, все ж дає підставу для висновку про можливе

відчуження автором своїх майнових прав. При більш чіткій ре-

дакції цієї статті, яка б давала підставу саме так ?? тлумачити, на-

явність ліцензійних договорів була б доцільною. Наступні статті

(29 і 30) також не містять обмежень щодо передачі (відступлення)

авторського права, що підтвержує наш висновок про можливість

відчуження автором своїх майнових прав. Але оскільки редакція

ст. 27 все ж викликає певний сумнів з цього приводу, то виникає

необхідність більш грунтовного аналізу зазначених статей.

 

Справа в тому, що ст. 31 Типового закону ВОІВ про авторське

право і суміжні права(*187) проголошує, що майнові права можуть

передаватися авторами та іншими володільцями авторських прав

по авторському договору. Передача майнових прав може здійсню-

ватися на підставі авторського договору про передачу виключних

прав (виключна ліцензія) або на підставі авторського договору про

передачу невиключних прав (невиключна ліцензія). Про які <не-

виключні права> йде мова-залишимо на сумлінні складачів цьо-

го типового закону. Проте, із цієї статті випливає, що передача

авторських прав здійснюється у формі ліцензійних договорів. Тобто,

передача (відступлення) авторських прав і видача ліцензій на ви-

користання творів це одне і те ж.

 

В радянській літературі тривала бурхлива дискусія з цього при-

воду. Е. П. Гаврилов писав: <Основну відмінність між договором

про використання і авторським ліцензійним договором звичайно

знаходять у тому, що на підставі першого автор передає твір орга-

нізації для використання, а на лідставі другого - автор надає орга- 

нізації право використати твір>(*188), Принагідно поставити запитан-  

 

(**187) Див.: Типовой Закон ВОИС об авторском праве и смежных правах. (при-

мерные положения об охране произведений науки, литературы и искусства,

исполнений, фонограм, передач организаций вещания).

(**188) Гаврилов Э. П. Советское авторское і?aaі. Основные положения. Тенден-

ции развития. М., 1984, с. 206.

 

-84-

 

ня, чи сам автор розбереться у цій відмінності. Видається, що

більшість авторів не зрозуміє цієї різниці...(*189).

 

Підтвердження висновку про те, що різниці між поняттям <пе-

редача авторських прав> і <ліцензійний договір> немає, знаходимо

в ст. 32 цього ж Типового закону. В ній зазначається, що авторсь-

кий договір має передбачати: способи використання твору (конк-

ретні права, що передаються за таким договором); строк і терито-

рію, на які передається право (підкреслено автором - О. П.). Отже,

цей припис не залишає сумніву в тому, що передача авторських

прав за авторськими договорами є передача прав на тимчасове

використання твору або ліцензійний договір. Зазначені норми

відтворені і в законі РФ <Про авторське право і суміжні права> і з

певними змінами і в Модельному кодексі.

 

Отже, проект нового Цивільного кодексу України повинен мати

статтю про право автора на відчуження своїх авторських прав (крім

особистих)(*190). При наявності такої статті буде доцільною стаття

про ліцензійні договори.

 

Статтю про відчуження авторських прав можна було б сфор-

мулювати таким чином: <1. Автор та його правонаступники на-

лежні їм майнові права можуть відчужувати будь-якій фізичній чи

юридичній особі, будь-яким способом, не забороненим законом.

Майнові права автора та його правонаступників можуть відчужу-

ватись як у своїй повній сукупності, так і окремими видами вико-

ристання твору. Не можуть відчужуватися майнові права автора

на твори, які будуть створені у майбутньому.

 

2. Особисті (немайнові) права автора не можуть передаватись

іншим особам>.

 

При наявності такої статті, як уже відзначалось, буде доціль-

ною і стаття про ліцензійні договори. Ця стаття (ст. 28 Закону), на

наш погляд, викладена вдало і не викликає будь-яких зауважень.

Проте, не можна погодитися з тим, що відповідно до Закону дого-

вори на передачу (відступлення) авторського права оформляються

авторським договором. Якщо законодавець визнає за можливе

прийняти запропоновану статтю про відчуження авторських май-

нових прав, то навряд чи можна згодитися з тим, що договір на

купівлю-продаж авторських майнових прав слід визнати авторсь-

ким договором. Договори про відчуження авторських майнових

прав (купівля-продаж, дарування, міна тощо) все ж відмінні від

звичайних авторських договорів. Авторські договори - це пере-

дусім договори про умови, обсяг, вид та характер використання

будь-якого твору(*191).

 

(**189) Див.: Там же, с. 209.

(**190) Див.: Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. М., 1995,

с. 257.

(**191) Див.: Юрченко А.К. Издательский договор. С.9.

 

-85-

 

 3. Аналіз окремих статей Закону

 

Є ряд зауважень до окремих статей, які можуть мати істотне

значення для подальшого удосконалення правового регулювання

відносин, що виникають у зв'язку зі створенням, розповсюджен-

ням і використанням творів науки, літератури і мистецтва.

 

Перше зауваження стосується статті 5 Закону України <Про

авторське право і суміжні права>. Зазначена стаття викликає при-

наймні два зауваження. Перше зводиться до того, що перелік творів,

на які поширюється авторське право, тобто правова охорона, скла-

дений в певній мірі безсистемне. Весь перелік можна було 6 згру-

пувати на окремі блоки, кожний із яких включав би певну групу

творів, об'єднаних якимось одним критерієм, так, наприклад, літе-

ратурні твори. В цю групу включити усі письмові і усні літературні

твори, що вони будуть певним чином об'єктивовані. Другу групу

можуть складати музичні твори і т. д.

 

Другим зауваженням, що стосується об'єктів авторського пра-

ва, є його неповнота. Хоча перелік об'єктів невичерпний, все ж до

нього не включені досить поширені твори. Мова йде про газети,

журнали та інші періодичні видання. Хоча окремі статті, поміщені

в газетах і журналах, є самостійними об'єктами авторського права,

але й газети та журнали також складають об'єкти авторського пра-

ва. Варто подумати і про комп'ютерні програми, які за Законом

відносяться до групи літературних творів. Проте, при все більш

зростаючому значенні цієї галузі технології, видається більш доц-

ільним комп'ютерні програми визначити як окремий об'єкт ав-

торського права, незалежно від того, в якій програмній мові чи

об'єктивній формі вони втілені(*192).

 

Потребує певного удосконалення ст. 13 Закону <Особисті (не-

майнові) права автора>. Видається надто громіздким п. 4 цієї статті.

Він містить припис, за яким автору належить право <протидіяти

будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або

будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і

репутації автора>. Цей пункт повністю відтворює п. 1 ст. 6-біс

Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів.

Проте, це зовсім не означає, що таке відтворення виводить зазна-

чений пункт з-під критики.

 

Відповідно до наведеного, особисті (немайнові) права автора

в цій частині можуть 'бути порушені двома способами: 1) перекру-

ченням, спотворенням або будь-якою іншою зміною твору; 2)

іншим посяганням на твір, що може зашкодити честі репутації

автора. Автору надається право захищати твір від названих пору-

шень. В раніше чинному законодавстві це називалось право на

недоторканість твору і імені (ст. 476 ЦК України). Зазначена стат-

тя не містила в собі норми про інші посягання на твір, які могли б

зашкодити честі і репутації автора. Поняття <недоторканість тво-

 

(**192) Див.: Матвеев Ю.Г Международная охрана авторских прав. С. 160 й сл.

-86-

 

ру> охоплювало собою будь-які зміни твору, його назви і позна-

чення імені автора. Коротко, чітко і ясно. Проте, він доповнився

ще однією нормою, за якою вважається протиправним будь-яке

інше посягання на твір, що може зашкодити честі і репутації авто-

ра. Ця норма має на увазі передусім опублікування чи викорис-

тання твору без дозволу автора, що може нанести шкоду його честі

і гідності(*193).

 

В принципі проти наявності такої норми в законодавстві Ук-

раїни заперечень немає. Бо справді, крім спотворення чи пере-

кручення твору, мають місце й інші посягання на твір, що можуть

зашкодити честі і репутації автора. Проте, нам видається, що сло-

ва <що може зашкодити честі і репутації автора> недоцільні. Про-

типравними мають вважатися будь-які посягання на твір, неза-

лежно від того, чи заподіють ці посягання шкоду честі і репутації

автора чи ні. Дещо інакше сформульована ця стаття в законі РФ

<Про авторське право і суміжні права>. Ст. 15 цього Закону (п. 1,

абз. 5) проголошує: <...право на захист твору, включаючи його назву,

від будь-якого спотворення або іншого посягання, що може нане-

сти шкоду честі і гідності автора (право на захист репутації авто-

ра)>. Таким чином, законодавець РФ недоторканість твору й інші

посягання об'єднав в один склад правопорушення, поставивши

його в залежність від умови нанесення шкоди честі і гідності авто-

ра. Звертає на себе увагу така деталь - про репутацію автора ні в

цьому абзаці, ні в статті в цілому не згадується. Проте, це право

названо <право на захист репутації автора>.

 

Видається, що це два різні склади правопорушень - правопо-

рушення, спрямоване на недоторканість твору, і інше посягання

на твір, що може заподіяти шкоду честі і репутації автора. Вони

повинні бути виокремлені.

 

Типовий Закон ВОІВ про авторське право і суміжні права цей

пункт 3 ст. 14 викладає таким чином: <Право протидіяти будь-

якому спотворенню, перекрученню або іншій зміні твору, а також

будь-якому іншому посяганню, здатному нанести шкоду честі чи

репутації автора (право на захист репутації автора)>. Більш чіткою

є редакція відповідної частини ст. 1081 Модельного кодексу: <Право

на недоторканість твору - право на захист твору від внесення в

нього змін без згоди автора, супроводження твору ілюстраціями,

передмовою, післямовою, коментарями або будь-якими пояснен-

нями, право автора на внесення таких змін>. Усі ці уточнення,

визначення, конкретизації правильні по своїй суті і можуть бути

сприйняті в цілому, але вони дещо громіздкі.

 

Видається доцільним їх в межах можливого спростити і уточ-

нити. Якщо взяти в цілому, то найбільш вдалою є редакція ст.

1081 <Особисті немайнові права автора твору> Модельного кодек-

су. З урахуванням наведеного можна було б сформулювати статтю

 

(**193) Див.: Богуславський М.М. Вопросы авторского права в международных от-

ношениях. М., 1973, с. 145; Матвеев Ю.Г. Международная охрана авторских

прав. С. 92-93.

 

-87-

 

про особисті немайнові права автора: <Стаття_______ Особисті

немайнові права:

 

1) право авторства (право вимагати визнання свого авторства

на твір),

 

2) право на ім'я (право використовувати або дозволяти вико-

ристання твору під своїм власним ім'ям, під видуманим ім'ям (псев-

донімом) або без зазначення імені (анонімно), якщо це технічно і

практично можливо. Автор має право забороняти згадування сво-

го імені, якщо він бажає випускати твір у світ анонімно.

 

Відмова від права використання свого твору під своїм іменем

недійсна;

 

3) право на недоторканість твору (право забороняти вносити

до твору без дозволу автора будь-які зміни, доповнення, скоро-

чення, супроводжувати твір ілюстраціями, передмовою, післямо-

вою, коментарями та іншими поясненнями тощо);

 

4) право забороняти будь-які інші протиправні посягання на твір:

 

5) право на зміни і доповнення твору (право внесення до тво-

ру будь-яких змін, доповнень, скорочень тощо належить виключ-

но авторові).

 

Право на недоторканість твору переходить до спадкоємців ав-

тора, іншим особам, призначеним автором, а також іншим орган-

ізаціям, визначеним законом або заповітом;

 

6) право на обнародування твору (право на обнародування твору

переходить у спадщину і може передаватися третім особам за до-

говором).

 

2. Право авторства і право на ім'я не можуть відчужуватися і

передаватися іншим особам.

 

3. Автор має право відмовитися від раніше прийнятого рішен-

ня про обнародування твору (право на відкликання твору) за умо-

ви відшкодування користувачу заподіяних таким рішенням збитків,

включаючи втрачену вигоду. Якщо твір був уже обнародуваний,

автор зобов'язаний публічно сповістити про його відкликання. При

цьому він вправі вилучити за свій рахунок із обороту раніше виго-

товлені примірники твору.

 

На службові твори дія цього пункту не поширюється.

4. Особисті немайнові права належать автору незалежно від

його майнових прав і зберігаються за ним у разі передачі (відступ-

лення) виключних прав на використання твору.

Відмова від здійснення особистих немайнових прав нікчемна>.

Потребує певного уточнення і ст. 14 Закону <Майнові права

автора>. Передусім в п. 1 ст. 14 варто записати: <Автору та його

правонаступникам належить право власності на створений ним

твір>. П. 2 цієї статті записати так: <Автору та його правонаступ-

никам належить виключне право використання твору, зокрема,

дозволяти або забороняти>. З метою доступності читачеві і легшо-

го сприйняття цю статтю можна було 6 викласти в дещо іншій

формі, не змінюючи принципово її змісту. Абзац 1 цього ж пункту

варто було б доповнити такими словами: <право на відтворення>.

 

-88-

 

В другому абзаці записати друге по значимості виключне пра-

во: <розповсюджувати оригінал або примірники твору будь-яким

способом: продавати, здавати в найом, публічний прокат та інше

(право на розповсюдження);

 

Третім абзацом викласти норму: <Імпортувати примірники тво-

ру з метою розповсюдження, включаючи примірники, виготов-

лені з дозволу автора або його правонаступників (право на імпорт)>.

Наступну частину цієї статті доцільно викласти в такій редакції;

<4) публічно показувати твір (право на публічний показ);

5) публічно виконувати твір (право на публічне, виконання

твору);

 

6) публічно сповіщати твір (сповіщати твір для загального відо-

му), включаючи сповіщення в ефір або по проводах (право на

публічне сповіщення);

 

7) сповіщати твір в ефір, включаючи перше і (або) наступне

сповіщення в ефір для загального відому (право на сповіщення в

ефір):

 

8) сповіщати твір по дротах, включаючи перше і (або) наступ-

не сповіщення по дротах для загального відому (право на спові-

щення по дротах);

 

9) перекладати твір (право на переклад);

 

10) переробляти, адаптувати, аранжувати та іншим чином пе-

реробляти твір (право на переробку).

 

3. Якщо примірники правомірно опублікованого твору вве-

дені в цивільний оборот способом їх продажу, то подальше їх роз-

повсюдження допускається без згоди автора і без виплати авторської

винагороди>. Далі по тексту.

 

Видається доцільним доповнити ст. 14 окремим пунктом, в

якому передбачити, що право на розповсюдження оригіналу чи

примірників твору шляхом здачі їх в найом (і публічний прокат)

незалежно від права власності на ці примірники належить тільки

автору чи його правонаступникам на : аудіовізуальні твори, ком-

п'ютерні програми, бази даних, твори, зафіксовані у фонограмі,

музичні твори у вигляді нотного тексту.

 

У такому вигляді ст. 14 закону більш чітко визначає майнові

права автора, його правонаступників та межі їх використання.

 

Деякого уточнення потребують статті, що стосуються вільного

використання творів. Видається доцільним визначити в законо-

давстві загальні правила вільного використання творів. Зокрема,

встановити правило, за яким вільне використання творів допус-

кається тільки у випадках, встановлених в Законі. Не зайвим було

б визначити загальне поняття вільного використання творів без

згоди автора і без виплати авторської винагороди, зазначивши при

цьому, що це є певне обмеження майнових прав авторів та їх пра-

вонаступників в інтересах суспільства чи окремих осіб. Необхід-

ною умовою вільного використання творів повинно бути таке ви-

користання твору, яке не наносить невиправданої шкоди їх нор-

 

-89-

 

мальному використанню і не обмежує безпідставно законні інте-

реси автора.

 

Якщо така стаття буде прийнята, то відповідний пункт із ст. 14

Закону має бути вилучений.

 

Більш чіткого визначення меж потребує вільне використання

твору в особистих цілях. Доцільно сформулювати також окрему

статтю, в якій мають бути такі норми. Перша - вільне викорис-

тання обнародуваного твору в особистих цілях допускається. Дру-

га - проте перше правило не поширюється на твори архітектури,

містобудування, садово-паркового мистецтва шляхом їх практич-

ної реалізації, програми для ЕОМ і баз даних, відтворення книг (в

повному обсязі) і нотних текстів.

 

Потребує уточнення п. 5 ст. 15 Закону. Цей пункт краще вик-

ласти в такій редакції: <Відтворення випущених у світ творів без

одержання прибутку рельєфно-крапковим шрифтом або іншими

способами для сліпих, крім творів, спеціально виданих для таких

способів використання. Це рекомендація Модельного кодексу, і

вона видається доцільною.

 

Видається переконливою і друга рекомендація Модельного

кодексу до цієї статті. Мова йде про уточнення п. 9 ст. 15 Закону.

 

Закон України <Про авторське право і суміжні права> містить

великий перелік вільного використання творів. Про доцільність

такого довгого переліку йшлося вище. Зараз ми маємо сказати

про редакційні викладення статей, в яких наведено цей перелік.

Йому присвячені статті 15-19 Закону. На наш погляд, редакція

зазначених статей не дуже вдала. У них є повторення, нечіткі фор-

мулювання тощо.

 

Оскільки вище пропонувалось в окремій статті викласти за-

гальні правила вільного використання творів, то ст. 15 варто уточ-

нити і назвати її <Вільне використання твору із зазначенням імені

автора>. Так обгрунтовано рекомендує Модельний кодекс (ст. 1088).

П. 2 ст. 15 Закону сформульований нечітко. Його краще викласти

в такій редакції: <Використання літературних і художніх творів у

виданнях, у передачах мовлення, у записах звуку або зображення

навчального характеру в обсязі, виправданому поставленою ме-

тою>. П. 5 цієї ж статті також потребує уточнення: <Відтворення

випущених у світ творів без вилучення прибутку рельєфно-крап-

ковим шрифтом або іншим способом для сліпих, крім творів спе-

ціально створених для таких способів використання>. Цим уточ-

нюється, що відтворення має місце без вилучення прибутку, що

мова йде про відтворення (а не про видання, як сказано в Законі).

Крім того, застерігається, шо ця норма не стосується творів, спе-

ціально створених для таких способів використання. П. 6, 7 мають

бути перенесені в окрему статтю, оскільки вони за своїм змістом

не вписуються в зазначену статтю. Цю ж статтю варто доповнити

пунктом, в якому викласти норми, вилучені із інших статей. Його

можна викласти в такій редакції:

 

-90-

 

П. 9. <відтворення репрографічним способом в єдиному при-

мірнику без вилучення прибутків:

 

а) випущених в світ творів бібліотеками і архівами для заміни

втрачених примірників;

 

б) малих за обсягом творів із періодичних видань, а також ко-

ротких частин із інших випущених у світ творів, якщо таке вико-

ристання здійснюється бібліотекою або архівом на запити грома-

дян з метою освіти чи навчання, а також якщо таке використання

здійснюється навчальним закладом для аудиторських занять.

 

Другу групу обмежень прав автора можна було б викласти в

окремій статті, яку слід назвати <Вільне використання творів без

зазначення імені автора>. З урахуванням запропонованих пересу-

нень окремих норм, зумовлених таким їх угрупуванням, цю стат-

тю пропонується викласти в такій редакції: <Стаття...Вільне вико-

ристання творів без зазначення імені автора>.

 

Без зазначення імені автора вільне використання творів до-

пускається в таких випадках:

 

1) відтворення, передача в ефір чи по дротах для загального

відому творів архітектури, фотографії, образотворчого мистецтва,

які розташовані у місцях, відкритих для вільного відвідування за

умов:

 

а) зображення твору не є основним об'єктом такого відтворен-

ня чи публічного сповіщення;

 

б) зображення твору не буде використовуватись з комерцій-

ною метою;

 

2) публічне виконання музичного твору під час офіційних та

релігійних церемоній, а також похорон в обсязі, виправданому

характером таких церемоній;

 

3) відтворення творів для судового чи адміністративного про-

вадження;

 

4) технічний запис твору і його відтворення, що здійснюється

організацією ефірного мовлення, стосовно твору, на передачу в

ефір якого ця організація одержала право. Зазначений запис по-

винен бути використаний для власних передач організації ефірно-

го мовлення і повинен бути знищений по спливу шести місяців

після його виготовлення, якщо інший строк не передбачений до-

говором з автором>. Таку редакцію цієї статті рекомендує Мо-

дерний кодекс (ст. 1089), і вона видається вдалою.

В ст. 23 Закону мова йде про право слідування автора твору

протягом життя, а після його смерті спадкоємців на певну частку

від ціни при наступних продажах творів образотворчого мистецт-

ва. В статті визначаються умови, за яких виникає це право.

 

Проте, в цій статті мова йде лише про твори образотворчого

мистецтва. Між тим, об'єктом таких наступних перепродаж і при

істотному зростанні ціни можуть бути й інші об'єкти авторського

права. Принаймні, Бернська конвенція про охорону міжнародних

і художніх творів рекомендує таке ж право слідування встановити

 

-91-

 

також на рідкісні фотографії, щоденники, архіви фізичних осіб,

окремі елементи творів образотворчого мистецтва тощо.

 

Зазначені об'єкти нерідко стають об'єктами наступних пере-

продаж, і при цьому ціна на них, як правило, зростає. На цьому

окремі ділки добре гріють руки. Між тим, спадкоємцям авторів

нічого не перепадає з цих перепродаж. Видається справедливим,

аби на їх користь було встановлено право слідування.

 

Ст. 24 Закону називається <Термін охорони прав авторів>.

Видається, що слово <термін> тут не до місця. Слово <термін>

означає конкретну дату виконання чогось. У даному ж випадку

мова йде про тривалість охорони авторських прав. Тому тут краще

вжити термін саме <строки>. Коли говорять про тривалість яко-

гось часу (довжину), то вживають саме слово <строки>.

 

Потребує певного уточнення і ст. 25 <Перехід авторського права

у спадщину>. Норма <Не переходять у спадщину особисті (немай-

нові) права автора> надміру категорична і безапеляційна. Якщо

порівняти цю норму з ст. ІЗ Закону, то в спадщину не переходять

право авторства і право на ім'я. Два із п'яти особистих (немайно-

вих) права переходять у спадщину. Право на обнародування і пра-

во на недоторканість є об'єктом спадкування. За таких умов не

можна стверджувати, що особисті (немайнові) права авторів не

переходять у спадщину.

 

Не дуже вдалою видається і назва статті 26 <Перехід творів до

суспільного надбання>. Суспільним надбанням прийнято вважати

те, що справді належить суспільству, тобто <нічиє і все наше>.

Вище відзначалось, що буде не зовсім справедливо, коли всі при-

бутки від видання творів, строк охорони яких уже сплив, буде

належати одному видавцю. Складається певний парадокс: твір є

надбанням суспільства, а вигода від його використання належить

не суспільству, а окремим підприємцям. Тому пропонувалось, щоб

виплати спеціальних відрахувань за використання на території Ук-

раїни творів, які стали суспільним надбанням, мають сплачувати

усі видавці, а не в окремих випадках. Від цього суспільство справді

буде мати вигоду.

 

Проте, зараз мова про інше. Оскільки все ж таки суб'єктом

авторських (майнових) прав на твори, які стали суспільним над-

банням, є держава як орган суспільства, то варто було 6 так і виз-

начатись. Тому дану статтю слід відповідно назвати: <Перехід ав-

торських прав до держави>.

 

В ст. 29 <Договори на право використання творів> викликає

сумнів доцільність п. 2, відповідно до якого авторські договори

повинні укладатись в письмовій формі, якщо законодавством про

авторське право і суміжні права не передбачається інше. Законо-

давство про авторське право і суміжні права України поки що

складається із одного Закону <Про авторське право і суміжні пра-

ва>. В цьому Законі немає норми, яка 6 допускала можливість

укладання авторських договорів в усній формі. Проте, як відомо,

в практиці такі договори існують. Наприклад, усні договори між

 

-92-

 

авторами і видавцями періодичних видань (газет, журналів тощо),

можуть укладатися і в більшості випадків укладаються саме в усній

формі. Тому загальним правилом має залишатись припис, за яким

авторські договори укладаються в письмовій формі. З цього за-

гального правила встановити виняток, за яким в окремих випад-

ках зі згоди автора авторські договори на використання невеликих

за обсягом творів в періодичних виданнях можуть укладатись в

усній формі. Безумовно, можна передбачити й інші випадки укла-

дання авторських договорів в усній формі.

 

Проте, слід мати на увазі, що іноземні законодавства містять

вимогу укладати авторські договори лише в письмовій формі.

 

Проект нового Цивільного кодексу України містить норму, яка

допускає можливість укладання авторського договору в усній формі.

Ст. 726 п. 2 проекту ЦК України проголошує, що авторські дого-

вори повинні укладатись в письмовій формі, якщо інше не перед-

бачено угодою сторін. Редакція проекту принаймні краща, ніж п.

2. ст. 29 Закону. Проте, й вона незадовільна. Видається більш вда-

лою редакція ст. 851 п. 1 проекту Цивільного кодексу Республіки

Білорусь, яка проголошує коротко і ясно: <Авторський договір

повинен бути укладений в письмовій формі. Авторський договір

про використання твору в періодичній пресі може бути укладений

в усній формі>.

 

Таку редакцію варто було б використати і в проекті Цивільно-

го кодексу України.

 

Не може задовольняти і перша частина ст. 30 <Укладання та

зміст авторського договору>. За цим приписом авторський договір

вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто угоди щодо

всіх суттєвих його умов. Такий припис влаштовує, якщо мова йде

про усний договір. Що стосується письмових договорів (а пере-

важна більшість авторських договорів укладаються саме в письмо-

вих формі), то таке формулювання не можна визнати задовіль-

ним.

 

В авторських договорах істотне значення мають строки. Як

обчислювати початок і кінець перебігу цих строків, якщо не відо-

мий момент укладення договору, коли сторони досягли угоди.

Сторони забули, коли вони досягли угоди. Тому видається більш

доцільним зазначити у відповідній статті проекту ЦК України, що

авторський договір вважається укладеним з моменту його підпи-

сання сторонами. Сторони, безумовно, підписують договір тоді,

коли досягнено угоди щодо всіх основних умов договору. Підпи-

сання сторонами договору обов'язково супроводжується зазначен-

ням дати, оскільки це має правове значення.

 

В цій же першій частині ст. 30 слово <суттєвих> варто заміни-

ти словом <істотних>. Воно більше відповідає змісту.

 

Видається доцільним в розділі ІІІ <Суміжні права> дати визна-

чення суб'єктів суміжних прав, оскільки таке визначення в Законі

відсутнє, а воно необхідне.

 

-93-

 

Можна так сформулювати рекомендовану статтю. <Стаття...-

Суб'єкти суміжних прав>

 

1. Право на виконання для фіксації за допомогою технічних

засобів, розповсюдження і відтворення належить виконавцям-ар-

тистам (акторам театру, кіно тощо, співакам, музикантам, дири-

гентам, танцюристам та іншим особам, які виконують роль, співа-

ють, читають, декламують, грають на музичному інструменті або

яким-небудь способом виконують твори літератури чи мистецтва,

включаючи твори фольклору, а також інші особи, які здійснюють

таку ж творчу діяльність, в тому числі виконують циркові, ест-

радні лялькові номера), режисерам-постановникам. Право на ви-

користання такого зафіксованого виконання може переходити до

спадкоємців, інших правонаступників на підставі закону чи дого-

вору.

 

2. Право на запис (звуко- чи відеозапис) належить особі, що

здійснила такий запис, або його правонаступникам.

 

3. Право на публічне сповіщання своїх програм належить орган-

ізаціям мовлення>.

 

Було б доцільним дати загальне визначення суміжних прав.

Сам по собі термін <Суміжні права> ще нічого не розкриває. Сер-

вітутні права, наприклад, також можна назвати суміжними.

 

Суміжні права можна було б визначити в самому загальному

вигляді як права виконавців, розробників фонограм та організацій

мовлення на результати їх творчої професійної діяльності.

 

Що стосується розділу ІІІ <Суміжні права> в цілому, то звер-

тає на себе увагу те, що деякі права суб'єктів суміжних прав вик-

ладені надто вузько. Безумовно, таке тлумачення зазначених прав

в певній мірі обмежує їх.

 

Так, наприклад, в Законі (і відповідно в ЦК України) варто

нaгoлocити на тому, що виробник програми і організації мовлен-

ня здійснюють права відповідно до чинного законодавства у ме-

жах повноважень, одержаних за договором з виконавцем і авто-

ром записаного на фонограмі або переданого в ефір чи по дротах

твору. За межі цих повноважень, наданих їм договором, вони не

можуть вийти.

 

На наш погляд, ст. 33 Закону <Права виконавців> викладена

не дуже вдало. В ній не виділяються окремі особисті немайнові

права. Деякі права випущені. Наприклад, Закон в ст. 33 п. 1 спо-

чатку викладає норми про майнові права, в п. 2 про особисті не-

майнові. В наступних пунктах мова знову йде про майнові права,

тобто зазначена стаття викладена без певної системи.

 

Не дуже вдалою видається і редакція ст. 34. Типового Закону

ВОІВ про авторське право і суміжні права. Вона також громіздка,

хоча викладена більш чітко. Найбільш вдалою видається редакція

відповідної статті (1090) Модельного кодексу. Вона викладена до-

сить лаконічно, проте охоплює всі основні права виконавців. З

урахуванням наведених зауважень зазначену статтю можна було б

викласти в такій редакції:

 

-94-

 

<Стаття...Права виконавців

1. Виконавцю належить право на:

 

зазначення йото імені при виконанні, на примірниках запису

виконання, при трансляції або відтворенні виконання;

 

захист виконання від будь-якого спотворення, перекручення

чи іншого посягання, що може нанести шкоду честі і гідності ви-

конавця (право на повагу репутації);

здійснення або дозвіл використання виконання.

2. Право використання виконання включає в себе право доз-

воляти:

 

трансляцію виконання в ефір і по кабелю;

запис виконання з допомогою технічних засобів;

трансляцію і публічне відтворення здійсненого запису вико-

навця;

 

розмноження і розповсюдження примірників запису виконання.

здавати в прокат опубліковану фонограму, включаючи вико-

нання за участю виконавця.

 

Дозвіл, передбачений п. 2 цієї статті, видається виконавцем, а

при виконані колективом виконавців - керівником такого колек-

тиву шляхом укладання письмового договору з використувачем.

3. Обмеження прав на використання встановлюються законом>.

Доцільним видається внести до Закону статтю про укладання

договорів на право використання виконання. В ній варто було б

передбачити договірні відносини між виконавцем і організацією

мовлення, розробниками аудіовізуального твору. Ці відносини в

Законі ніяким чином не регулюються. Між тим вони існують і,

отже, погребують відповідно правового регулювання. Зокрема, в

договорі між виконавцем і організацією мовлення на сповіщення

в ефір чи по дротах необхідно передбачити право організації мов-

лення на здійснення запису виконання та його відтворення, якщо

інше не передбачено договором. Розмір винагороди за таке вико-

ристання також має бути обумовлений договором.

 

В договорі між виконавцем і виробником аудіовізуального твору

на створення цього твору також має бути передбачено право відтво-

рення запису виконання. Необхідно передбачити право виконав-

ця на винагороду за здачу в найом примірників такого аудіовізу-

ального твору. В договорі на запис виконання на фонограму між

виконавцем і виробником фонограми повинно бути передбачено

також право виробника фонограми здавати її в найом. При цьому

за виконавцем зберігається право на винагороду.

 

Окрему статтю варто було б присвятити виконанню, здійсне-

ному виконавцем в порядку виконання службових обов'язків чи

службового завдання роботодавця. У такому випадку виконавцю

має належати право на ім'я і право на повагу репутації. Виключні

права на використання такого виконання належать особі, з якою

виконавець знаходиться у трудових відносинах. Проте, в угоді до-

пускається передбачити й інше.

 

-95-

 

Не містить Закон і статті, яка б передбачала можливість пере-

дачі виконавцем своїх виключних прав на використання виконан-

ня іншим особам. Виконавцю має належати також право видачі

іншим особам дозволу (ліцензії) на використання виконання в тих

чи інших межах. Безумовно, має бути передбачено право виконав-

ця чи його правонаступників на винагороду за дозвіл використати

виконання. При цьому за кожний вид використання має бути пе-

редбачена виплата окремо (винагороди).

 

Те ж слід сказати і про ст. 34 <Права виробників фонограм>

Вона викладена буквально конспективно. Але основний істотний

недолік цієї статті полягає в тому, що вона регулює відносини

лише між виконавцем і розробниками фонограм. Про інші запи-

си, здійснені з допомогою технічних засобів, в Законі взагалі не

згадується. Він чомусь обмежився лише звукозаписами. Між тим

правові системи зарубіжних країн передбачають охорону будь-яких

записів, вчинених за допомогою технічних засобів. Таку ж норму

рекомендує Модельний кодекс (ст. 1108 першої редакції, ст. 1094

нової редакції). Проте, Типовий Закон ВОІВ рекомендує встанов-

лювати правову охорону лише фонограм.

 

Оскільки зараз широко практикується використання відеоза-

писів і звуко- відеозаписів, то не викликає ніякого сумніву не-

обхідність правової охорони будь-якого запису, здійсненого за

допомогою технічних засобів. Тому в Законі чи UK України має

знайти відображення ця ідея. Найбільш вдалою вилається ст. 1094

останньої редакції Модельного кодексу:

<Стаття...Права особи, що здійснила запис виконання.

1. Творцю звукозапису, відеозапису, звуко- і відеозапису ви-

конання та його правонаступнику належить виключне право на

цей запис. Використання такого запису іншими особами дозво-

ляється тільки з дозволу творця або його правонаступника.

 

Творець запису виконання та його правонаступник вправі

здійснювати або дозволяти:

публічне відтворення запису;

переробку або іншу зміну запису;

 

розповсюдження примірників запису (продаж, прокат тощо),

в тому числі передачу їх за кордон;

 

2. Якщо право власності на примірник запису виконання на-

лежить не його творцю, виключне право використання запису, в

тому числі його комерційного прокату, зберігається за його творцем.

 

3. Обмеження прав творця запису виконання встановлюється

законом.

 

4. Володільці права на запис виконання здійснюють свої права

з урахуванням прав авторів творів і прав виконавців>.

 

У зв'язку з викладеним потребує зміни назва статті 37 Закону

<Використання фонограм, опублікованих з комерційною метою>.

В цій статті мова йде про винагороду за використання запису.

Тому й відповідно і варто назвати: <Винагорода за використання

запису виконання>. Така назва буде в більшій мірі відповідати її

 

-96-

 

змісту. Крім того, ця стаття має бути поміщена відразу після статті

про Запис.

 

Доцільно визначити також межі дії прав творця запису вико-

нання. Тому в проекті нового ЦК України має бути стаття, яка б

визначала зазначені межі. Такої статті в Законі немає.

 

В зазначеній статті має бути норма, відповідно до якої право

творця запису виконання діє на території України, якщо запис

вперше публічно відтворився або його примірники публічно роз-

повсюджувались в Україні.

 

Право творця запису виконання визнається також за інозем-

ними громадянами України чи юридичними особами, якщо вони

мають постійне місце проживання чи місце знаходження на тери-

торії України.

 

Проте, редакція статті і її назва (1097 останньої редакції) Мо-

дельного кодексу видається не зовсім вдалою. Назва відповідної

(35) статті Закону України <Про авторське право і суміжні права>

є більш вдалою. В Модельному кодексі ця стаття називається <Права

організації ефірного мовлення> Виникає запитання, чому тільки

ефірного мовлення, на яке дає відповідь окрема стаття.

 

Ст. 1099 (останньої редакції) <Права організації державного

мовлення> просто поширює дію статті про ефірне мовлення на

мовлення по дротах. Чи доцільно це?

 

Тому видається більш точною назва ст. 35 Закону України, яка

називається <Права організації мовлення> і цим самим охоплює

собою обидва види мовлення - ефірне і мовлення по дротах.

 

Щодо змісту цієї статті, то він редакційне краще викладений в

Типовому Законі ВОІВ. Тому видається доцільним прийняти саме

її (ст. 36 Типового Закону ВОІВ):

<Стаття...Права організації мовлення

 

1. Організації мовлення належать виключні права на викорис-

тання передачі в будь-якій формі, включаючи право на одержання

винагороди за будь-яке використання передачі;

 

2. Виключне право на використання передачі визначає право

організації ефірного (дротового) мовлення дозволяти третім осо-

бам використання цієї передачі.

 

Використання передачі третіми особами здійснюється лише

на підставі договору з організацією мовлення.

3. Організації мовлення мають право:

здійснювати трансляцію передачі;

записувати передачу;

відтворювати запис своїх передач;

 

дозволяти іншим організаціям мовлення одночасну трансля-

цію і ретрансляцію своїх передач;

розповсюджувати примірники відтвореного запису;

дозволяти трансляцію і одночасну трансляцію, ретрансляцію і

трансляцію запису своїх передач;

 

здійснювати публічну трансляцію і відтворення у місцях з плат-

ним входом, дозволяти іншим особам таку трансляцію і відтво-

рення>.

 

-97-

 

Безумовно, розділ про суміжні права має бути доповнений стат-

тею про міжнародні договори в цій сфері. В цій статті має бути

сформульовано норму, відповідно до якої права виконавців, творців

записів виконання, організацій мовлення, які є іноземними гро-

мадянами чи юридичними особами, якщо вони здійснили першу

постановку, виконання, запис або передачу в ефір чи по дротах

для загального сповіщення за межами території України, діють на

території України відповідно з міжнародними договорами.

 

Розділ ІV Закону України <Про авторське право і суміжні пра-

ва> <Колективне управління майновими правами> є новим інсти-

тутом в авторському праві. Його значення досить істотне, оскіль-

ки мова в ньому йде не просто про колективне управління майно-

вими правами авторів та їх правонаступників, а також суб'єктів

суміжних прав (суміжників). Цей розділ містить норми, які скор-

іше спрямовані на захист майнових прав і інтересів авторів і сум-

іжників. Вони не завжди можуть професійно скористатись належ-

ними їм правами, і тут їм на допомогу можуть прийти спеціально

створені для цього організації. Такі організації давно існують в

зарубіжних країнах, вони користуються популярністю, заслугову-

ють довіру, мають авторитет. Їх діяльність досить детально регла-

ментована, аби уникнути будь-яких зловживань. Поява такого

інституту в Законі України має бути схвалена творчою громадсь-

кістю.

 

Проте, в Законі України <Про авторське право і суміжні пра-

ва> цей розділ викладений дуже стисло. Він в достатній мірі не

регламентує усіх відносин, що складаються між авторами і орган-

ізаціями, що управляють їх майновими правами на колективній

основі. Розділ містить всього дві статті, які незалежно від їх обсягу

все ж не можуть охопити своїм опосередкуванням усі зазначені

відносини.

 

Не містить належного регулювання і Модельний кодекс, в яко-

му управлінню майновими правами на колективній основі взагалі

присвячена одна стаття. Не знайшла відповідного відображення

ця проблема і в проекті Цивільного кодексу РФ. В проектах Цив-

ільних кодексів Республіки Білорусь і Республіки Казахстан про

управління майновими правами колективній основі не згадується.

 

Видається доцільним цей розділ істотно розширити з метою в

більшій мірі охопити регламентуванням і більше, коло відносин

авторів і зазначених організацій. Зокрема, ст. 39 Закону варто роз-

ширити і привести її в певну систему. В ній необхідно підкресли-

ти, що організації, які управляють майновими правами, створю-

ються безпосередньо володільцями авторських і суміжних прав в

формі громадських (некомерційних) організацій. Зазначені орган-

ізації наділяються правами юридичної особи з моменту їх реєст-

рації в установленому чинним законодавством порядку.

 

Організації, що мають управляти майновими правами на ко-

лективній основі, можуть діяти в межах лише тих повноважень,

які суб'єкти авторських і суміжних прав передають їм в добро-

 

-98-

 

вільному порядку, їх права і обов'язки визначаються статутами,

що затверджуються в установленому порядку. Зміст цих статутів

повинен відповідати вимогам чинного законодавства; в противно-

му разі може бути відмовлено в їх реєстрації.

 

Цю ж статтю доцільно доповнити нормами про керівництво і

повноваження зазначених організацій, керівництво ними повинні

здійснювати лише суб'єкти авторських і суміжних прав. Має бути

норма, за якою прийняття рішень про розмір винагороди, умови

видачі ліцензій користувачам, порядок розподілу і виплати зібра-

ної винагороди та інших принципових питань діяльності такої

організації здійснюється винятково суб'єктами авторських і сумі-

жних прав колегіальне на загальних зборах.

 

В статті має бути норма, яка б передбачувала належний конт-

роль за діяльністю організацій, що управляють майновими права-

ми на колективній основі.

 

В окремій статті доцільно визначити правовий статус органі-

зацій, що управляють майновими правами. Він визначений ст. 40

Закону, проте не повністю. Зокрема, закон не містить норми за

якою будь-який автор чи його спадкоємці та інші суб'єкти ав-

торських і суміжних прав мають право передати здійснення своїх

майнових прав такій організації. У свою чергу, організація зобо-

в'язана прийняти на себе здійснення цих прав на колективній ос-

нові, за умови, звичайно, що управління такою категорією прав

відноситься до статутної діяльності цієї організації.

 

В такій статті варто також чітко визначити правовий статус

іноземних суб'єктів авторських і суміжних прав. Зокрема, чітко

визначити, що іноземні суб'єкти авторських і суміжних прав, пра-

ва яких охороняються на території України, користуються націо-

нальним режимом у сфері управління майновими правами на те-

риторії України.

 

Немає в Законі і норми, за якою зазначені організації надають

ліцензії користувачам на відповідні способи використання творів

і об'єктів суміжних прав. Хоча це теж випливає із загального ха-

рактеру діяльності таких організацій, але ж мова про визначення

їх конкретних повноважень. Умови таких ліцензій мають бути од-

наковими для усіх користувачів. Очевидно, що така організація не

може без достатніх підстав відмовити користувачу у видачі ліцензії.

 

Мають бути вироблені типові авторські ліцензійні договори,

які б містили всі необхідні умови. Зокрема, в них мають бути обу-

мовлені способи використання, їх обсяг, строки, територія тощо.

Такі ліцензії мають називатись від імені всіх суб'єктів авторських

і суміжних прав.

 

Всі можливі майнові спори (претензії) суб'єктів авторських і

суміжних прав до користувачів, пов'язані з використанням їх творів

і об'єктів суміжних прав по таким ліцензіям, повинні бути врегу-

льовані організацією, що надала таку ліцензію. Зазначені органі-

зації мають бути наділені правом вимагати від користувачів творів

і суспільних прав надання їх документів про точні використання

 

-99-

 

творів і об'єктів суспільних прав, наданих для збору і розподілу

винагороди.

 

Видається доцільною ст. 43 Типового Закону ВОІВ <функції

організацій, що управляють майновими правами на колективні

основі>. В ній визначаються основні функції зазначених органі-

зацій. Зокрема, надавати ліцензії користувачам на використання

прав, управління якими здійснює дана організація; узгоджувати з

користувачами розмір винагороди та інші умови, на яких вида-

ються ліцензії; узгоджувати з користувачами розмір винагороди у

тих випадках, коли дана організація здійснює збір такої винагоро-

ди без видачі ліцензії; здійснювати збір винагороди у випадках,

передбачених законодавством; розробляти і виплачувати винаго-

роду суб'єктам авторських і суміжних прав; здійснювати інші юри-

дичні дії, необхідні для охорони прав, управління якими здійснює

така організація; здійснювати іншу діяльність відповідно до по-

вноважень, наданих організації суб'єктами авторських і суміжних

прав. Визначення зазначених функцій організацій, що управляють

майновими правами, настільки доцільне, необхідне і виправдане,

що вони мають знайти обов'язкове відображення в законодавстві

України.

 

В законодавстві України про інтелектуальну власність мають

бути чітко визначені і обов'язки організацій, що управляють мі-

новими правами на колективній основі. В даний час ні Закон Ук-

раїни <Про авторське право і суміжні права>, ні інше законодав-

ство таких обов'язків не визначають. Між тим доцільність такого

визначення не викликає найменшого сумніву. В такій статті ма-

ють бути викладені основні обов'язки організацій, що управляють

майновими правами відповідно до характеру їх діяльності, визна-

ченої чинним законодавством та їх статутами.

 

 Належна ефективність діяльності організацій, що управляють

майновими правами, може бути досягнута за умови відповідного

контролю за цією діяльністю. Тому в законодавстві треба передба-

чити методи і способи державного контролю, який має здійсню-

ватись безперервно і систематично. Він, зокрема, має передбачи-

ти подання державному органу, що здійснює контроль, необхідну

інформацію. Державний контроль за діяльністю зазначених орган-

ізацій в Україні, на наш погляд, мало б успішно здійснювати

Державне агентство з авторських і суміжних прав України. В обо-

в'язок організацій, що здійснюють управління майновими права-

ми, має бути покладено подання державному органу, що здійснює

контроль, інформацію про зміни і доповнення до статуту, що вно-

сяться; про укладення організацією двосторонніх і багатосторонніх

угод з іноземними організаціями, що управляють аналогічними

правами; про рішення загальних зборів; про річний баланс, річний

звіт і аудиторські перевірки діяльності такої організації; про прізви-

ща осіб, уповноважених представляти таку організацію. Держав-

ний орган, якому надано право здійснювати контроль за діяльні-

стю організацій, що управляють майновими правами, безумовно

 

-100-

 

має бути наділений правом вимагати подання додаткової інфор-

мації, ії відповідності чинному законодавству.

 

Захист авторських і суміжних прав також потребує певного

удосконалення. Зокрема, розділ V Закону <Про авторське право і

суміжні права>, в якому іде мова про захист авторських і суміжних

прав, викладений досить стисло. Багато необхідних норм у ньому

відсутні, інші викладені не досить чітко. Проте, п. 1, ст. 41 Закону,

який дає визначення порушень авторських і суміжних прав, є до-

сить вдалим і, безумовно, має бути відтворений в новому ЦК Ук-

раїни. Що стосується визначення контрафактних творів, то п. п. 2

і 3 ст. 41 Закону без шкоди змісту можна об'єднати в один пункт і

сформувати його так: <Примірники творів, фонограм, виготовле-

них і розповсюджених з порушенням авторських і суміжних прав,

є контрафактними. Контрафактними визнаються також твори і

фонограми, імпортовані в Україну із держав, в яких ці твори і

фонограми не охоронялись або перестали охоронятись>.

 

Ст. 43 Закону також викладена невдало. Чому, наприклад,

відповідно до п. 1 цієї статті до суду можна звертатися лише в разі

використання чужого твору без договору, недотримання умов ви-

користання творів і об'єктів суміжних прав, порушення особистих

і майнових прав суб'єктів авторських і суміжних прав. Передусім,

формулювання <використання чужого твору без договору...> не

точне за своїм змістом, оскільки цей же Закон наводить великий

перелік випадків, коли дозволяється використання чужого твору

без договору. Тому наведений вислів, безумовно, варто уточнити

застереженням про винятки, встановлені Законом.

 

Крім того, неправомірне використання чужого твору без дого-

вору є порушенням майнових прав суб'єктів авторських і суміж-

них прав, і тому немає потреби вдаватись до повторення.

 

З урахуванням наведеного зазначену статтю можна було б вик-

ласти з відповідними поправками в редакції Типового Закону ВОІВ,

де вона наведена більш чітко і повно (ст. 47):

 

<Стаття...Цивільно-правові засоби захисту авторських і суміж-

них прав.

 

1. Суб'єкт і авторських і суміжних прав вправі вимагати від

порушника:

 

1) визнання прав;

 

2) відновлення становища, яке існувало до порушення права, і

припинення неправомірних дій;

 

3) відшкодування збитків, включаючи втрачену вигоду;

 

4) стягнення доходу, одержаного порушником внаслідок по-

рушення авторських і суміжних прав, замість відшкодування

збитків;

 

5) виплати компенсації', що визначається судом в сумі від 10

до 50 000 мінімальних розмірів заробітної плати замість відшкоду-

вання збитків чи стягнення доходу;

 

6) прийняття інших, передбачених законодавчими актами за-

ходів, пов'язаних з захистом їх прав.

 

-101-

 

Зазначені в п. п. 3, 4, 5 даного пункту заходи застосовуються

по вибору суб'єкта авторських і суміжних прав.

 

2. Суб'єкти авторських і суміжних прав мають право вимагати

від порушника відшкодування моральних збитків в розмірі, що

визначається судом.

 

3. При визначенні розміру збитків суд зобов'язаний виходити

із характеру порушення, майнових і моральних збитків, заподія-

них суб'єкту авторських і суміжних прав, а також можливого дохо-

ду, який міг би одержати суб'єкт авторських і суміжних прав при

правомірному використанні твору чи об'єкта суміжних прав. В

розмір збитків включаються суми, витрачені суб'єктом авторських

і суміжних прав на ведення судової справи, включаючи виплату

гонорару його адвокату.

 

4. При визначенні компенсації суд зобов'язаний встановити її

конкретний розмір в установлених підпунктом 5 п. 1 цієї статті

межах виходячи із характеру порушення.

 

5. Суд може винести рішення про конфіскацію контрафакт-

них примірників творів чи фонограм, а також матеріалів і облад-

нання, що використовувалось для їх відтворення>.

 

В Законі України <Про авторське право і суміжні права> в ст.

43 міститься норма, відповідно до якої суд може постановити рішен-

ня про знищення або відчуження всіх примірників твору або фо-

нограм, щодо яких встановлено, що вони виготовлені або розпов-

сюджені з порушенням авторських чи суміжних прав. Ця норма

стосується усіх кліше, матриць, форм, оригіналів, магнітних стрічок,

фотонегативів та інших предметів, за допомогою яких відтворю-

вались примірники творів, фонограм, програм мовлення, а також

матеріалів і обладнання, що використовувались для їх відтворення.

 

Дещо інша рекомендація міститься в Типовому Законі ВОІВ

(ст. 47 п. 5). В цьому пункті рекомендується конфісковані контра-

фактні примірники твору чи фонограми на вимогу суб'єктів ав-

торських і суміжних прав передавати їм. Не витребувані суб'єкта-

ми авторських і суміжних прав контрафактні примірники твору чи

фонограми, а також матеріали і обладнання, що використовува-

лось для їх відтворення, за рішенням суду підлягають знищенню.

 

Зазначена ст. 47 Типового Закону ВОІВ повністю відтворена в

ст. 49 Закону РФ <Про авторське і суміжні права>. Модельний

кодекс (остання редакція) відсилає до загальних правил про за-

хист цивільних прав. Викладені норми, що стосуються контра-

фактних творів чи фонограм, викликають деякі зауваження.

 

Передусім, редакція п. З ст. 43 далеко не досконала. Фраза:

<...Суд, арбітражний суд може постановити рішення про знищен-

ня або відчуження...всіх примірників твору або фонограми, щодо

яких встановлено, що вони були виготовлені або розповсюджені з

порушенням виключних прав осіб, які мають авторське право і

суміжні права> - досить громіздка і нечітка. Її можна викласти

простіше: <Суд, арбітражний суд може постановити рішення про

знищення або відчуження контрафактних примірників твору або

 

-102-

 

фонограми>. В такій редакції ця фраза стала набагато коротшою

чіткішою і ні в якій мірі не змінює змісту норми.

 

Проте, недолік цієї статті не тільки в її невдалій редакції. Так,

не зовсім зрозуміло, чому в п. 2 цієї статті мова йде про вилучення

і конфіскацію всіх примірників твору або фонограми та обладнан-

ня і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. В

той же час, в п. 3 цієї ж статті мова йде про те, що суд може

постановити рішення про знищення або відчуження всіх при-

мірників твору або фонограми, виготовлених з порушенням ав-

торських і суміжних прав. Така ж доля має спіткати усі кліше,

матриці, форми, оригінали, магнітні стрічки, фотонегативи та інші

предмети, за допомогою яких відтворювались примірники твору,

фонограми, програми мовлення, а також матеріали і обладнання,

що використовувались для їх відтворення (підкреслено автором -

О. П.).

 

Виникає запитання, чи може суд прийняти рішення про зни-

щення або відчуження кліше, матриць, форми, оригінала тощо,

які не підлягали конфіскації. Адже, конфіскації підлягають лише

контрафактні вимірники творів або фонограм, обладнання і ма-

теріали. Знищенню або відчуженню за рішенням суду підлягає

значно ширший перелік різноманітних предметів. Ясно, що ці два

пункти не узгоджені між собою, і ця їх суперечність має бути усу-

нена.

 

І все ж більш істотним недоліком цієї статті видається те, що

відповідно до неї цей досить широкий перелік предметів, за допо-

могою яких виготовлялись контрафактні примірники творів чи

фонограм, підлягає знищенню або відчуженню. Закон не визна-

чає, коли має бути знищення, а коли - відчуження. Але суть цієї

проблеми також полягає не в цьому, а в тому, чи варто знищувати

досить цінні матеріали, обладнання тощо. Таке рішення просто не

раціональне. Матеріальні цінності не повинні бездумно знищува-

тись, їм треба знайти інше призначення, а не знищувати. Можли-

во, дещо із цих предметів справді має бути знищено, але не все.

Тут є над чим поміркувати. Варто більш чітко визначитись також

і з приводу програм мовлення. В п. 2 вони не згадуються, хоча

мова йде про заборону передачі в ефір чи по дротах, але вже в п. 3

програми мовлення підлягають знищенню або відчуженню.

 

Варто підкреслити, що Типовий закон ВОІВ також рекомен-

дує контрафактні примірники твору і фонограми, а також матері-

али і обладнання, що використовувалось для їх відтворення, за

рішенням суду знищувати. З цим важко погодитись. Хоча за Ти-

повим Законом ВОІВ рекомендується знищувати лише невитре-

бувані суб'єктом авторських чи суміжних прав предмети, але і при

такій ситуації знищувати матеріальні цінності недоцільно.

 

Безумовно, в законодавстві мають бути норми, за якими суд

може постановити рішення чи ухвалу про заборону випуску твору,

виконання постановки, фонограми, передачі в ефір і по дротах,

про припинення їх розповсюдження, які були виготовлені контра-

 

-103-

 

фактним способом. Рішення про поновлення порушених прав має

бути виконано шляхом відповідних виправлень, публікацій у пресі

про допущені порушення або іншим дозволеним способом. Про-

те, в законодавстві має бути норма, за якою конфіскації не підля-

гають контрафактні примірники твору чи фонограми, добросовіс-

но набуті третіми особами.

 

В Законі України <Про авторське право і суміжні права> чи в

ЦК України обов'язково має бути норма, яка б передбачала вжит-

тя необхідних заходів для забезпечення справ про порушення ав-

торських і суміжних прав. В ній, зокрема, можна було б закріпити

правила, за якими суддя одноособове має право внести ухвалу про

заборону відповідачу чи іншій особі, стосовно якої є достатні підста-

ви припускати, що вона є порушником авторських чи суміжних

прав, здійснювати певні дії (виготовлення, відтворення, продаж,

здавання в прокат, імпорт чи будь-яке інше, передбачене чинним

законодавством використання, а також транспортування, охорона

чи володіння з метою випуску в цивільний обіг примірників творів

чи фонограм, стосовно яких є підстава гадати, що вони є контра-

фактними).

 

   Суддя повинен маги право винести ухвалу про накладання

арешту і вилучення всіх примірників творів і фонограм, стосовно

яких є підстава припускати, що вони є контрафактними. Арешту і

вилученню підлягають матеріали і обладнання, призначені для

виготовлення і відтворення контрафактних творів і фонограм.

 

Якщо є підстави гадати, що порушенням авторських чи суміж-

них прав вчинено злочин, то орган дізнання, слідства чи суд зо-

бов'язані вжити заходів для забезпечення пред'явленого чи

можливого у майбутньому позову шляхом розшуку і накладення

арешту на:

 

примірники творів і фонограм, стосовно яких є підстави гада-

ти, що вони є контрафактними;

 

матеріали і обладнання, призначені для їх виготовлення і відтво-

рення;

 

документи, рахунки та інші предмети, що можуть бути дока-

зом здійснення кримінальний дій.

 

Безумовно, можуть бути вироблені й інші норми, які в кращий

спосіб забезпечували б виконання судових рішень у справах про

порушення авторських і суміжних прав.

 

*****

 

Цей коротенький і не досить грунтовний огляд Закону Украї-

ни <Про авторське право і суміжні права> дає підставу зробити два

основних висновки.

 

Перший зводиться до того, що прийняття Закону України <Про

авторське і суміжне право> - це явище надзвичайно великої дер-

жавної і суспільної ваги. Україна вперше в своїй історії має власне

законодавство з авторських і суміжних прав. В цілому воно спря-

 

-104-

 

мовано на захист особистих немайнових і майнових прав пере-

дусім авторів і суб'єктів суміжних прав та їх правонаступників.

Цей Закон відзначається рядом інших позитивних характеристик.

Найважливішими з них є те, що це Закон ринкових відносин, він

врахував кращі досягнення правової науки і законодавчої діяль-

ності країн з розвинутою ринковою економікою, <не відірвався>

від країн СНД.

 

Разом з тим здійснений аналіз свідчить про певну недоско-

налість Закону, про його прогалини, неповноту окремих норм і

статей. Він має багато уразливих, нечітких, редакційне не відпра-

цьованих положень, громіздких формулювань, невідпрацьованих

термінів і словосполучень. Усі ці вали Закону досадні, але не вони

визначають його сутність. Безумовно, закон потребує подальшого

удосконалення, усунення відзначення окремих недоліків, певного

доопрацювання. Практика його застосування виявить ще більш

випукло його достоїнства і окремі упущення. Але Закон є, він уже

працює на користь науки, літератури і мистецтва України, і це

головне.

 

-105-

 

Глава ІІІ. ПРАВО НА ВИНАХОДИ,

КОРИСНІ МОДЕЛІ І ПРОМИСЛОВІ ЗРАЗКИ

 

 1. Загальна характеристика законів про охорону прав

на винаходи, корисні моделі і промислові зразки

 

Охорона прав на винаходи, корисні моделі і промислові зраз-

ки здійснюється двома законодавчими актами: Законом України

<Про охорону прав на винаходи і корисні моделі> від 15 грудня

1993 р.(*194) і Законом України <Про охорону прав на промислові :

зразки> від 15 грудня 1993 р.(*195).

 

Оскільки зазначені результати творчої діяльності за своєю юри-

дичною природою дуже схожі між собою, то і правова охорона їх

здійснюється близькими за своїм змістом законодавчими актами.

Аналіз цих Законів засвідчив, що відмінність між ними дуже не-

значна і не істотна. Тому їх розгляд доцільно проводити разом.

 

Раніше відзначалось уже, тут ще раз підкреслюється, що сам

факт прийняття зазначених Законів - явище для України надзви-

чайно позитивне. До прийняття цих законодавчих актів Україна

свого патентного законодавства взагалі ніколи не мала. Конститу-

ція колишнього СРСР правове регулювання відносин в галузі на-

уково-технічної діяльності відносила до союзного підпорядкуван-

ня. Законодавство УРСР в цій сфері зводилось до повторення

кількох статей в Цивільному кодексі УРСР. Так, ст. З нині чинно-

го Цивільного кодексу Української РСР(*196) прямо і однозначно про-

голошує, що відповідно до Основ цивільного законодавства

колишнього СРСР відносини, що виникають у зв'язку з відкрит-

тями, винаходами, раціоналізаторськими пропозиціями, промис-

ловими зразками та іншими досягненнями науки і техніки, регу-

люються союзним законодавством.

 

В самому Цивільному кодексі України два розділи присвячені

регулюванню відносин, що складаються у сфері науково-технічної

діяльності. Це розділ V <Право на відкриття>, який містить три

коротких статті, і VІ розділ <Право на винахід, раціоналізаторську

пропозицію і промисловий зразок>, в якому було 10 статей. В заз-

начених розділах визначались лише самі основні положення. В

той же час слід відзначити, що V розділ <Право на відкриття> фак-

тично втратив свою силу. Зараз в Україні ніхто відкриттів не заяв-

ляє і їх реєстрація не здійснюється. Проте, законодавець про це не

знає, бо в своїй законодавчій діяльності продовжує вважати відкрит-

 

(**194) Див.: Відомості Верховної Ради України, 1994, № 7, ст. 32.

(**195) Див.: Відомості Верховної Ради України, 1994, № 7, ст. 34.

(**196) Надалі - Цивільний кодекс України.                                      -

 

106                                      

 

тя окремим об'єктом правової охорони. Законом України <Про

внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України

щодо охорони інтелектуальної власності> відкриття вноситься до

відповідних законів як об'єкт правової охорони. Офіційно розділ

V Цивільного кодексу України є чинним, оскільки офіційно його

ніхто не відміняв.

 

Розділ VІ Цивільного кодексу повністю викладений в новій

редакції. Тепер він називається <Право на винахід, корисну мо-

дель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналіза-

торську пропозицію>. Він містить ті ж 10 статей, з яких п'ять (517,

520, 521, 522, 523) викладені в новій редакції.

 

Сказати, що розділ VІ Цивільного кодексу приведений у

відповідність до чинного законодавства, було б явним перебільшен-

ням. В ньому збереглися статті, які фактично втратили свою

чинність, інші суперечать чинному законодавству. Наприклад, ст.

519 ЦК. проголошує, що патент видається строком на 15 років. Ст.

5 закону України <Про охорону прав на винаходи і корисні мо-

делі> стверджує, що строк дії патенту на винахід становить 20 років

від дати подання заявки до Держпатенту України. Є й інші супе-

речності, які чомусь не враховані при внесенні змін і доповнень

до цього розділу.

 

Нова редакція VІ розділу ЦК стосується, головним чином, ра-

ціоналізаторських пропозицій, оскільки відповідний закон поки

що не прийнятий.

 

Не є доцільним детально аналізувати розділ VІ ЦК, оскільки з

10 йото статей одна відсилає до нового законодавства про промис-

лову власність, 4 стосуються раціоналізаторських пропозицій, одна

стаття - праву про промисловий зразок, яка суперечить чинному

законодавству. Останні чотири явно застаріли, не відповідають

чинному законодавству, містять посилання на законодавство ко-

лишнього СРСР тощо.

 

Отже, розглянуті розділи Цивільного кодексу Української РСР

не можна вважати законодавством України про промислову

власність. Тим більше зростає значення, роль і цінність законо-

давчих актів України про промислову власність. Це перші закони

України про промислову власність. Вони не позбавлені окремих

недоліків, прогалин та інших огріхів. Але це законодавство неза-

лежної України і воно діє.

 

Проте, становлення патентної системи України не вичерпується

прийняттям зазначених законодавчих актів. На розвиток названих

законів прийнято блок інших нормативних актів, що стосуються

науково-технічної діяльності, в тому числі і законів. Але це тільки

правова основа патентної системи, і то в неповному обсязі.

 

Крім правового забезпечення патентної системи, необхідно

створювати, як кажуть, на голому місці організацію державного

управління науково-технічною діяльністю, в тому числі і патент-

ною системою. Треба створити свій власний патентний фонд і

 

-107-

 

організаційно-правові форми ефективної діяльності патентної си-

стеми.

 

Важливим є те, що крім згаданих законів, які безпосередньо

стосуються правової охорони об'єктів промислової власності, прий-

нято ряд інших законів, що в тій чи іншій мірі забезпечують на-

лежну діяльність патентної системи в цілому або в певній мірі

стосуються її. Серед них варто назвати Закони України <Про

власність>(*197), <Про зовнішньоекономічну діяльність>(*198), <Про ос-

нови державної політики у сфері науки і науково-технічної діяль-

ності>(*199), <Про обмеження монополізму та недопущення недобро-

совісної конкуренції у підприємницькій діяльності>(*200), <Про дер-

жавне мито>(*201) та інші.

 

Не можна стверджувати, що вже сьогодні створення патентної

системи завершено. Проте, будь-якого сумніву в тому, шо її ос-

новні контури уже визначилися і вона працює, ні в кого не ви-

кликає.

 

Оскільки основними Законами, що безпосередньо стосуються

промислової власності, є Закон України <Про охорону прав на

винаходи і корисні моделі>, Закон України <Про охорону прав на

промислові зразки>, то аналіз законодавства про промислову

власність варто почати саме з цих Законів.

 

Найбільш вагомим досягненням зазначених законів слід вва-

жати те, що вони визнали результати науково-технічної творчості

об'єктами права власності і отже, товаром. В умовах ринкової еко-

номіки об'єкти інтелектуальної власності, у тому числі і промис-

лової власності, в усьому світі визнані товаром і можуть бути об'єк- -

тами будь-яких цивільно-правових правочинів. Результати науко-

во-технічної творчості внаслідок цього приносять солідні прибутки.

Тільки в межах колишнього СРСР зазначені результати товаром

не визнавались. Ця політика дається взнаки до цього часу. Ще не

відомо, яка ідея буде покладена в основу проекту Цивільного ко-

дексу України - визнання за винахідниками та іншими авторами

результатів науково-технічної діяльності виключного права на ви-

користання цього результату, чи все ж таки верх візьме інша точка

зору - визнання за творцями права власності на їх творіння.

 

В Україні понад три роки діють закони про промислову

власність, які визнали за авторами результатів науково-технічної

діяльності саме право власності. Це право власності ще дуже об-

межене, - у більшості випадків воно визнається за роботодавця-

ми, ще досить підстав для використання цих результатів без доз-

волу патентовласника і таке інше. Проте, зроблено перший і дуже

важливий крок - визнання за творцями (не за усіма) права влас-

ності на їх творіння.

 

(**197) Див.: Відомості Верховної Ради УРСР, 1991, № 20, ст. 249.

(**198) Див.: Відомості Верховної Ради УРСР, 1991, № 29, ст. 377.

(**199) Див.: Відомості Верховної Ради УРСР, 1992, № 12, ст. 165.

(**200) Див.: Відомості Верховної Ради УРСР, 1992, № 21, ст. 296.

(**201) Див.: Відомості Верховної Ради УРСР, 1993, № 13, ст. 249.

 

-108-

 

Зараз завдання полягає в тому, щоб зберегти цей принцип і не

допустити відновлення норми про визнаная за суб'єктами прав на

об'єкти промислової власності тільки виключного права на вико-

ристання. Чинне законодавство про промислову власність не пе-

редбачає будь-яких правових форм державного стимулювання на-

уково-технічної творчості, не містить норм про будь-які привілеї

для авторів. Вважається, що раз винахідник чи автор будь-якого

іншого науково-технічного досягнення визнається власником свого

творіння, то цим уже надано найбільш сприятливі форми держав-

ного стимулювання. І видається, що у цьому плані законодавець з

подачі чиновників надто далеко зайшов.

Держпатент України з органу державного управління науково-

технічною творчістю фактично перетворився в комерційну струк-

туру. Складається враження, що основною функцією Держпатенту

України є не управління патентною системою, а вилучення коштів

із науково-технічної діяльності і поповнення ними державного

бюджету. При цьому діяльність Держпатенту спрямована на вилу-

чення коштів не за рахунок організації найбільш ефективного і

широкомасштабного використання досягнень науки і техніки. Цієї

ділянки Держпатент не стосується. Усі зусилля Держпатенту спря-

мовані на стягнення коштів із заявників в процесі розгляду зая-

вок, оформлення та видачі патентів і підтримання їх в силі. Опуб-

ліковані дані свідчать саме про цю найбільш <ефективну і продук-

тивну> ділянку діяльності Держпатенту.

 

Видається, шо Держпатент України спрямував свою діяльність

не в той бік. Організація науково-технічної творчості, акумуляція

результатів цієї творчості, широка їх пропаганда, організація рац-

іонального використання здобутків науково-технічної діяльності,

стимулювання і якнайбільше сприяння розвитку науково-техніч-

ної творчості - ці напрями функціональної діяльності Держпа-

тенту Уіфаїни ніби і не входять в коло його обов'язків. Видається,

що це принципово неправильний підхід до визначення основного

напрямку діяльності Держпатенту, він не відповідає інтересам

України.

 

Проте, повернемося до основної лінії нашого аналізу. Істот-

ною позитивною рисою законодавства про промислову власність

є також його максимальна наближеність до законодавства країн

СНД і держав з розвинутою ринковою економікою. Можна кон-

статувати, що чинне законодавство України про промислову

власність якщо ще не є законодавством ринкової економіки, то,

без сумніву, воно є законодавством перехідного періоду до ринко-

вої економіки. Воно також врахувало майже усі рекомендації Па-

ризької конвенції про охорону промислової власності.

 

Основними рисами, які характеризують зазначене законодав-

ство, є визнання результатів творчої діяльності об'єктами права

власності, проголошення об'єктів промислової власності товаром,

свободи розпорядження товаровласників цим товаром, свободи

укладення цивільно-правових угод, надання захисту прав суб'єктам

 

-109-

 

зазначених правовідносин відповідно до міжнародних договорів,

учасником яких є Україна.

 

Про визнання права на результати технічної творчості вище

вже говорилось багато. Визнання цих результатів товаром важко

переоцінити. Це буде чи не найкращий стимул для заохочення

розвитку науково-технічної творчості. Коли винахідник чи автор

будь-якого іншого результату технічної творчості буде впевнений

в тому, що його творіння належить йому на праві власності і він

може розпорядитися ним на свій розсуд, то це буде надихати його

на творчу діяльність краще, ніж будь-які інші стимули. Не треба

закривати очі на те, що людина створює винаходи, корисні моделі

та інші досягнення не ради свого власного задоволення, не ради

якоїсь благодійної мети. Творець, передусім винахідник, створює

винаходи чи інші досягнення для того, щоб із свого творіння ви-

лучити певну, вигоду для себе за рахунок використання цього до-

сягнення чи вигідного продажу. В основному мета творчої діяль-

ності це, передусім, поліпшення умов свого власного життя та

життя своїх близьких саме за рахунок використання тих вигод, що

може дати винахід чи будь-яке інше досягнення. В цьому плані

творчу діяльність можна порівняти з будь-якою іншою діяльні-

стю, спрямованою на добування засобів до існування. Як це не

прозаїчно, але це так, з цим не можна не рахуватися.

 

Визнаючи за творцем право власності на його творіння і нада-

ючи цьому творінню статус товару, законодавець тим самим виз-

нав за винахідниками та іншими авторами нового право здобувати

засоби для існування шляхом творчої діяльності. Тому будь-які

розмови про те, що результати творчої діяльності не можуть бути

товаром, просто не відповідають реальному стану речей. В усьому

світі результати творчої діяльності визнані товаром, тільки в нас

дехто не може переступити через заяложену тезу, що результати

інтелектуальної діяльності не можуть бути товаром. Людина і ство-

рює цей товар для того, щоб шляхом обміну одного товару на

інший забезпечити своє існування. Можуть заперечити, що занад-

то грубо, зате коротко і ясно.

 

Тому визнання законодавством України про промислову

власність результатів науково-технічної творчості об'єктами права

власності і товаром слід визнати не тільки істотним досягненням

законотворчої діяльності, а й перемогою здорового глузду.

 

Проте, варто звернути увагу на те, що ці принципи поки що

не знайшли загального схвалення, про що свідчать Модельні ко-

декси (першої і другої редакції), проект кодексу Російської Феде-

рації і Патентний Закон РФ.

 

Так, вище уже відзначалося, що розділ V Модельного кодексу

першої редакції було названо <Виключні права на результати інте-

лектуальної діяльності і засоби індивідуалізації (Інтелектуальна

власність)>. В Модельному кодексі другої редакції цей V розділ

уже названо <Інтелектуальна власність>. Як бачимо, розділ назва-

но

-110-

 

ний просто <Індивідуальна власність>. Слово <право> у цій назві

не вживається, так ніби-то може бути власність без Права на неї.

 

В ст. 1066 Модельного кодексу першої редакції визначаються

права будь-якого автора. В ній, зокрема, говориться, що за волод-

ільцем права на результат творчої діяльності закріплюється вик-

лючне право. Виключне право надає його володільцю право вико-

ристовувати своє творіння на свій розсуд, а також розпоряджати-

ся цим правом - передавати йото іншим особам або видавати

дозвіл на використання. Це загальні правила, викладені в загальній

частині розділу V.

 

Ст. 1037 Модельного кодексу нової редакції дещо інакше фор-

мулює ці права. П. 1 цієї статті проголошує: <Володільцю майно-

вих прав на результат інтелектуальної діяльності належить вик-

лючне право правомірно використовувати цей об'єкт інтелекту-

альної власності на свій розсуд в будь-якій формі і будь-яким

способом>. Як бачимо, ця стаття милостиво дозволяє володільцю

права на результат інтелектуальної діяльності правомірно викори-

стовувати своє творіння. П. 2 цієї статті дозволяє передавати це

право іншим особам, а також вправі розпорядитися іншим чином,

якщо це не протирічить правилам Модельного кодексу. Але інших

способів розпорядження зазначений Кодекс просто не містить.

Проте, як варто розуміти передачу майнових прав іншим особам

- в цьому полягає суть питання. Чи може суб'єкт права на резуль-

тат інтелектуальної діяльності продати своє творіння, подарувати

чи іншим способом відчужувати цей результат? На це запитання

Модельний кодекс відповіді не містить. Кодекс взагалі уникає тер-

міну <Відчуження>, з чого можна зробити висновок, що Модель-

ний кодекс відчуження результатів інтелектуальної діяльності вза-

галі не допускає. Але чи відповідає це вимогам ринкової економ-

іки? Видається, що ні. Хоча Модельний кодекс і містить статтю

1105, яка проголошує: <Право на одержання патенту, права, що

випливають із реєстрації заявки, право на володіння патентом і

права, що випливають із патенту, можуть бути передані повністю

чи частково іншій особі>. Але знову ж таки мова йде не про відчу-

ження, а про передачу. В чому тут різниця - важко збагнути.

 

Отже, Модельний кодекс у розв'язанні питання про належність

творцю права власності на його творіння зупинився на півдорозі.

Автори цього проекту змушені були визнати, що права творців

виникають не на виключне право використання (ст. 1066 Модель-

ного кодексу першої редакції), а на результат інтелектуальної діяль-

ності (ст. 1037 Модельного кодексу другої редакції). Сам розділ

було все ж таки названо <Інтелектуальна власність>. Але на цьому

розробники Модельного кодексу зупинилися. У них не вистачило

сміливості визнати результати інтелектуальної діяльності об'єкта-

ми права власності. По їх логіці є власність, але на неї немає права

власності, а є тільки виключне право на використовування і якесь

не дуже зрозуміле право передачі майнових прав іншим особам.

За цією концепцією права на результати інтелектуальної діяль-

-111-

 

ності взагалі немає. Є результати, але вони нібито нічиї, нікому не

належать. Права власності на них взагалі немає.

 

З іншого боку, проект Цивільного кодексу Російської Феде-

рації (так як і Модельний) в ст. 23 проголошує, що об'єктами

цивільних прав є результати інтелектуальної діяльності. В наступній

статті цього Кодексу міститься припис, за яким об'єкти цивільних

прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи

до іншої в порядку універсального правонаступництва (спадку-

вання, реорганізація юридичної особи) або іншим способом, якщо

вони не вилучені із обороту або не обмежені в обороті. Ні один

закон світу не містить приписів, за якими об'єкти промислової

власності вилучались із цивільного обороту або, навіть, обмежува-

лися в ньому. Результати науково-технічної творчості - настільки

ходовий товар, що приносить досить солідні прибутки, що вилу-

чати його із обороту, чи, навіть, обмежувати нікому в голову не

прийде.

 

Проблему відчуження об'єктів інтелектуальної власності мож-

на також прослідкувати і в Законі Російської Федерації <Про ав-

торське право і суміжні права>. Твори науки, літератури і мистец-

тва є такі ж результати інтелектуальної діяльності, як і об'єкти

промислової власності. Тому правила авторського права в певній

мірі стосуються або, принаймні, характеризують правове регулю-

вання відносин і у сфері науково-технічної творчості.

 

В згаданому законі РФ ст. 30 констатує, що авторські права

можуть передаватися за авторським договором іншим особам на.

умовах виключної або невиключної ліцензії. Авторський договір

має передбачити спосіб використання твору, строки і територію,

на які передається право (ст. 31 цього Закону). З наведених при-

писів випливає неспростовний висновок про неможливість відчу-

ження результатів творчої діяльності - об'єктів інтелектуальної

власності.

 

Приблизно така ж ситуація і в інших країнах СНД. Проте,

проект Цивільного кодексу Республіки Білорусь найбільш чітко

формулює норму про передачу прав на результат науково-техніч--

ної творчості. Ст. 884 проекту ЦК Республіки Білорусь (п. 3) од-

нозначно проголошує: <Патентоволоділець має право продати або

іншим способом переуступити патент на винахід, корисну модель

чи промисловий зразок або видати на нього ліцензію>(*202). Як бачи-

мо, цей проект допускає можливість відчуження, але не самого

об'єкту промислової власності, а лише патенту на цей об'єкт, хоча

проект вживає словосполучення <промислова власність>.

 

Отже, законодавець України на шляху подальшої демократи-

зації законодавства, у тому числі законодавства про промислову

власність, в порівнянні з Російської Федерацією та іншими краї-

нами СНД просунувся значно вперед. Законодавство України про

 

(**202) Див.: Проект Гражданского кодекса Республики Беларусь.

 

-112-

 

промислову власність чітко і однозначно визнало результати нау-

ково-технічної творчості об'єктами промислової власності і

об'єктами права власності. Результати науково-технічної творчості

визнані товаром, тобто вони визнані тим, чим вони насправді є, -

товаром ринкової економіки. Законодавець України надав право

творцеві розпоряджатися своїм товаром на свій розсуд без будь-

яких застережень і винятків. Це означає, що винахідник чи будь-

який інший автор науково-технічного досягнення з приводу свого

творіння може укладати будь-які цивільно-правові угоди, в тому

числі продавати, дарувати, обмінювати та вчиняти будь-які інші

дії, не заборонені законом. При цьому продавати не виключне

право на використання досягнення, не патент на нього, як це пе-

редбачено в проектах цивільних кодексів інших країн СНД, а саме

результат науково-технічної діяльності, тобто об'єкт свого права

власності. Як уже відзначалося вище, винахідник чи будь-який

інший автор науково-технічного досягнення зацікавлений у своїй

творчості. Він визнаний власником того, що він створив і, отже,

може вилучити із цієї своєї власності усі ті вигоди, що вона може

йому принести.

 

Факт визнання за творцем науково-технічного результату пра-

ва власності на цей результат, надання йому права вільно розпо-

ряджатися своїм результатом, вилучати з нього усі можливі ко-

рисні якості способом, який не заборонений законом, безумовно,

є свідченням подальшої демократизації законодавства про про-

мислову власність. І це є чи не найбільшим досягненням зазначе-

ного законодавства і законодавця України.

 

Свобода договору у галузі науково-технічної творчості надає

можливість винахіднику чи автору будь-якого іншого досягнення

у цій галузі використати чи розпорядитися своїм досягненням будь-

ким способом, який виявиться для нього найбільш вигідним.

 

Безумовно, істотним досягненням законодавства України про

промислову власність є установлення патентної форми охорони

результатів науково-технічної творчості. Основна перевага патен-

ту полягає в тому, що за винахідником він закріплює усі права на

науково-технічне досягнення.

 

Закони про промислову власність чітко визначають основні

права, що випливають з патенту. П. 5 ст. 5 Закону України <Про

охорону прав на винаходи і корисні моделі> та п. 5 ст. 5 Закону

<Про охорону прав на промислові зразки> чітко і однозначно про-

голошують: <Право власності на винахід (корисну модель чи про-

мисловий зразок) засвідчується патентом>. Варто підкреслити, шо

право власності проголошується не на патенти, не на виключні

права, а саме на винахід, корисну модель чи промисловий зразок.

 

Ст. 23 Закону України <Про охорону прав на винаходи і ко-

рисні моделі> та ст. 20 Закону України <Про охорону прав на про-

мислові зразки> визначають конкретні права винахідників та ав-

торів промислових зразків, що випливають з патенту. Зокрема,

патент надає його власнику виключне право використовувати ви-

 

-113-

 

нахід, корисну модель чи промисловий зразок за своїм розсудом.

Лише одне обмеження виключного права на використання вста-

новлюють зазначені Закони - використання не повинно порушу-

вати прав інших власників патентів.

 

Знову ж таки варто підкреслити, що визнання права власності

на винахід, корисну модель чи промисловий зразок ні в якій мірі

не позбавляє винахідника та інших осіб, що мають патент, вик-

лючного права на використання. Виключне право - це лише як-

існа характеристика права власності, яка складає його право-

мочність на використання. Безумовно, право використання своєї

власності належить лише самому власнику. Те ж саме і з об'єкта-

ми права промислової власності. Надання власнику патенту вик-

лючного права на використання є не що інше як здійснення влас-

ником своєї правомочності.

 

Якщо патент виданий кільком особам на один і той же винахід

чи інше науково-технічне досягнення, то використання об'єкту

провадиться за їх взаємною згодою. В разі відсутності такої згоди

кожен власник патенту може використовувати винахід чи інший

результат за своїм розсудом. Проте, таке використання має ряд

обмежень. Так, жоден із співвласників патенту на має права вида-

вати дозвіл (видавати ліцензію). Жоден із співвласників не може

передавати право власності на винахід чи інший результат іншій

особі без згоди останніх співвласників. Отже, кожен із співвлас-

ників може лише особисто використовувати на свій розсуд своє

творіння.

 

Закон чітко визначає, що слід розуміти під терміном <викори-

стання>. Це поняття досить містке і охоплює усі можливі способи

вилучення із результату технічної творчості його позитивні якості,

передусім це виготовлення будь-якого продукту з використання

винаходу. Продукт вважається виготовленим із застосуванням за-

патентованого винаходу чи іншого результату науково-технічної

творчості, якщо при цьому використано кожну ознаку, включену

до незалежного пункту формули винаходу чи корисної моделі або

використано всі суттєві ознаки промислового зразка. При цьому

замість ознаки, включеної до незалежного пункту формули, може

бути використана ознака, еквівалентна включеній до формули.

 

Використанням визнається також будь-який спосіб введення

продукту в оборот, тобто використання продукту чи самого ре-

зультату у виробництві чи будь-якій іншій доцільній діяльності

людини, а також його застосування. Використанням визнаються

також будь-які способи введення продукту, виготовленого із ви-

користанням об'єкту промислової власності, в цивільний оборот,

зокрема, ввезення, зберігання і пропонування для продажу.

 

Продукт, звичайно, може бути виготовлений тільки певним

способом. Сам по собі будь-який спосіб може бути об'єктом вина-

ходу. Відповідно до п. 2 ст. 5 Закону України <Про охорону прав

на винаходи і корисні моделі>, об'єктом винаходу може бути будь-

який спосіб. Це також досить містке поняття. Воно має включати

 

-114-

 

в себе широкий спектр різноманітних способів - способи виго-

товлення продукту, технології (що і є спосіб), способи лікування,

хірургічних операцій, способи охорони навколишнього середови-

ща, охорони здоров'я та будь-які інші способи, що можуть бути

використані в доцільній діяльності людей і відповідають вимогам

патентоспроможності.

 

Використанням способу визнається пропонування для засто-

сування і саме застосування способу, а також пропонування для

продажу, запровадження в господарській оборот, ввезення чи збе-

рігання в зазначених цілях продукту, виготовленого безпосеред-

ньо способом, що охороняється патентом.

 

Спосіб також визнається застосованим, якщо використано

кожну ознаку, включену до незалежного пункту формули винахо-

ду, або ознаку, еквівалентну їй.

 

Видається доцільною норма цієї статті, яка містить припис,

що власник патенту має право забороняти іншим особам викори-

стовувати винахід, корисну модель чи промисловий зразок без його

дозволу. Ця чітка і однозначна норма спрямована передусім на

захист майнових інтересів винахідників та авторів промислових

зразків. Із цього загального правила можуть бути винятки, вста-

новлені лише законом.

 

Очевидно, варто вважати певною формою використання ре-

зультатів технічної творчості видачу дозволу іншим особам на ви-

користання цих результатів (видача ліцензії).

 

Вище уже підкреслювалось, що важливим досягненням законів

про промислову власність є те, що вони надали право винахідни-

кам, авторам промислових зразків та їх правонаступникам вільно

розпоряджатися своїм творінням на свій розсуд.

 

Новою нормою взагалі і в законодавстві України про промис-

лову власність, зокрема, є норма про те, що власник патенту має

право подати до Держпатенту України для офіційної публікації

заяву про надання будь-якій особі дозволу на використання запа-

тентованого винаходу, корисної моделі чи промислового зразка.

Мова йде про створення умов для якнайшвидшого використання

винаходу чи іншого результату технічної творчості в доцільній діяль-

ності суспільства. З цією метою держава створює сприятливі умо-

ви для винахідника і автора промислового зразка, аби вони самі

не шукали користувачів. Держпатент у своєму офіційному бюле-

тені сповіщає, що запатентовано такий-то винахід, корисну мо-

дель чи промисловий зразок, які можуть бути успішно викорис-

тані в такій-то галузі виробництва чи будь-якій іншій діяльності.

Таке оголошення робиться з метою сповіщення передусім

підприємців, бізнесменів та інших зацікавлених осіб про нове на-

уково-технічне досягнення і про можливість його використання.

 

В таких випадках річний збір за підтримання чинності патенту

зменшується на 50 відсотків. Це, безумовно, певна форма стиму-

лювання винахідників та інших творців до якнайшвидшого вико-

ристання їх творінь. В той же час ця норма стимулює лише вина-

 

-115-

 

хідників та авторів промислових зразків. Вона ні в якій мірі не

стосується користувачів, а шкода. Користувачі також мали б бути

певним чином стимульовані до використання новітніх науково-

технічних досягнень у своєму виробництві чи іншій підприєм-

ницькій діяльності. Але це вже інше питання.

 

Якщо після такого оголошення ніхто не виявить бажання ско-

ристатися винаходом, корисною моделлю чи промисловим зраз-

ком і відповідної заяви про це патентовласнику не надійде, то він

може відкликати своє оголошення шляхом подання до Держпа-

тенту України клопотання про його зняття. В такому разі збір про

підтримання чинності патенту починають стягувати в повному

обсязі з початку року, наступного за роком публікації такого ого-

лошення.

 

Оскільки винахідникам та авторам промислових зразків на-

дається така пільга, то звичайно, постає запитання, протягом яко-

го часу вона діє. У цій статті закону про це чітко не сказано. Про-

те, досить чітко сказано, що стягнення збору за Підтримання чин-

ності патенту в повному обсязі починається з року, наступного за

роком публікації такого клопотання. Навряд чи можна визнати

таке формулювання вдалим. Якщо публікація була здійснена в

грудні місяці поточного року і до кінця цього року до патенто-

власника заява про бажання скористатися його досягненням не

надійшла, бо вона і не могла надійти за такий короткий час, то

уже з першого січня наступного року за підтримання патенту в

силі треба стягувати в повному обсязі. Очевидно, що зазначений

строк потребує більш чіткого визначення. Видається, що доцільно

було б вказати, що зазначена пільга діє протягом року від дати

публікації заяви про надання дозволу на використання винаходу,

корисної моделі чи промислового зразка. Але оскільки збір за

підтримання чинності патенту стягується за повний рік одноразо-

во, то нічого збиткового не було б, якби правило про стягнення

збору в повному обсязі набувало чинності з 1 січня наступного

року, який настає за роком спливу пільги.

 

Зазначена пільга надає винахіднику і автору промислового зраз-

ка можливість забезпечити право на одержання певної винагоро-

ди за використання об'єкту промислової власності. Особа, яка

виявила бажання скористатися зазначеним дозволом, зобов'язана

укласти з власником патенту договір щодо платежів.

 

Проте, основне призначення офіційної заяви про надання будь-

якій особі дозволу на використання запатентованого винаходу,

корисної моделі чи промислового зразку полягає в сповіщенні за-

галу про наявність певного винаходу, корисної моделі чи промис-

лового зразка.

 

Досить детально в Законі викладені обов'язки, що виплива-

ють із патенту. В цілому стаття 26 Закону, яка визначає обов'язки

патентовласника, є також новою для нашого законодавства. По-

ложення цієї статті також були невідомі законодавству про винахі-

 

-116-

 

дництво колишнього СРСР, оскільки тоді винаходи патентами за-

хищалися дуже рідко.

 

Основним обов'язком патентовласника закон визначає добро-

совісне користування правами, що випливають із патенту. Видаєть-

ся, що ця норма зобов'язує патентовласника добросовісно корис-

туватися правами, які йому надає патент. Між тим дехто тлума-

чить цю норму як обов'язок патентовласника обов'язково

використати науково-технічне досягнення. Іноземні дослідники

звертають увагу на те, що патентовласника не можна зобов'язува-

ти до обов'язкового використання об'єкту промислової власності.

Саме по собі це твердження не викликає заперечення. Проте, в

розглянутій статті мова йде про інше - добросовісно користува-

тися наданим патентом правами, а не про обов'язкове викорис-

тання досягнення. Тому видається доцільним більш чітко сформу-

лювати цю статтю.

 

Дехто гадає, що до наведеного тлумачення наштовхує друга

частина п. 1 ст. 26 Закону. Проте, на нашу думку, такий висновок

суперечить змісту цієї частини. В ній йде мова про те, що будь-яка

особа може звернутися до суду з проханням надати їй дозвіл на

використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка.

Суд при наявності необхідних для цього умов такий дозвіл може

надати.

 

Такими необхідними умовами Закон встановив:

- винахід, корисна модель чи промисловий зразок не викори-

стовується протягом трьох років від дати публікації відомостей

про видачу патенту або від дати припинення використання зазна-

чених об'єктів;

 

- це невикористання мало місце без поважних причин і влас-

ник патенту не зміг цього спростувати;

 

- особа, що виявила бажання використати винахід, корисну

модель чи промисловий зразок, не досягла з патентовласником

угоди про можливість укладення ліцензійного договору;

 

- особа, що виявила бажання скористатися винаходом, ко-

рисною моделлю чи промисловим зразком, має для цього необхідні

можливості.

 

В такому разі суд виносить рішення про надання дозволу за-

цікавленій особі на використання винаходу, корисної моделі чи

промислового зразка і визначає обсяг використання, строк дії доз-

волу, розмір та порядок виплати винагороди власнику патенту.

 

Звертає на себе увагу те, що суд не зобов'язує патентовласни-

ка укласти ліцензійний договір, а сам видає своїм рішенням дозвіл

на використання винаходу, корисної моделі чи промислового зраз-

ка. Це нова форма примусового використання об'єкту промисло-

вої власності, яка в певній мірі обмежує права патентовласника.

Він мав би право розпоряджатися своїм результатом технічної твор-

чості на свій розсуд. Має право патентовласник на певне заморо-

ження свого технічного рішення на певний час, розраховуючи на

те, що пізніше настануть кращі технічні умови для його викорис-

 

-117-

 

тання. За таких умов це технічне рішення може бути використано

з кращим ефектом і, отже, принесе патентовласнику більші виго-

ди? Видається, що таке право має належати патентовласнику.

 

П. 2 статті 26 Закону має врегулювати досить складні відноси-

ни. Мова йде про ситуацію, коли використання двох винаходів,

що охороняються різними патентами різних патентовласників,

може дати значні техніко-економічні переваги і один з них не може

використовуватись без порушення прав другого. Власник одного

патенту в такому випадку зобов'язаний видати дозвіл (видати ліден-

зію) власнику іншого патенту. Такий же дозвіл має бути виданий і

в тому разі, коли використання обох винаходів, корисних моделей

чи промислових зразків в поєднанні дає кращий позитивний ефект.

 

Закони України про промислову власність визначають підста-

ви припинення дії патенту та визнання його недійсним. В них

проводиться чітка лінія, яка відрізняє правові підстави припинен-

ня дії патенту і підстави для визнання патенту недійсним. Дія па-

тенту припиняється лише у двох випадках: а) власник патенту відмо-

вився від подальшого правового захисту свого творіння; б) влас-

ник патенту перестав сплачувати встановлений збір за підтримання

чинності патенту.

 

Патент може бути визнано недійсним повністю або частково у

трьох випадках: а) в разі невідповідності запатентованого винахо-

ду, корисної моделі чи промислового зразка умовам патентоспро-

можності; б) в разі наявності у формулі винаходу чи корисної мо-

делі ознак, для промислового зразка - в сукупності суттєвих оз-

нак, яких не було у поданій заявці; в) в разі порушення правил

закордонного патентування винаходу, корисної моделі чи промис-

лового зразка.

 

Зазначені Закони не містять механізму визнання патенту не-

дійсним. Проте, враховуючи яскраво виражений спеціальний ха-

рактер підстав для визнання патенту недійсним повністю чи част-

ково, можна зробити висновок, що таке визнання провадиться

лише Держпатентом України. Суду такі справи непідвідомчі.

 

Крім того, патент може бути визнано недійсним на підставі

протесту будь-якої особи, яка протягом шести місяців від дати

публікації відомостей про видачу патенту може його подати до

Апеляційної Ради. Закони, на жаль, не визначають підстав для

такого протесту - будь-яка особа може опротестувати рішення

про видачу патенту, але не сказано з яких підстав. Безумовно,

такими підставами можуть бути вищенаведені, а також неправильне

зазначення в матеріалах заявки автора (авторів) чи патентовлас-

ника (патентовласників). Спір про авторство розглядається судом.

 

-118-

 

   2. Критичний огляд законів про винаходи,

         корисні моделі і промислові зразки

 

При позитивній оцінці зазначених Законів в цілому вони не

позбавлені істотних недоліків, прогалин, протиріч та інших про-

 

-118-

 

рахунків. І наш критичний огляд названих законів має на меті

виявити зазначені недоліки, правильно їх оцінити і розробити

шляхи їх усунення, тобто накреслити шляхи удосконалення зако-

нодавства про промислову власність.

 

Одним із істотних недоліків зазначених Законів є, на нашу

думку, відсутність чітко визначених строків розгляду заявок на

винахід, корисну модель чи промисловий зразок у Держпатенті

України. Значення строків у цивільно-правових відносинах важко

переоцінити. Від чіткого їх дотримання багато в чому залежить

ритм нашого ділового життя. Не менше значення строки мають і в

патентному законодавстві. Зокрема, строки розгляду заявочних

матеріалів можуть істотно впливати на процес підвищення техніч-

ного рівня виробництва в Україні. Визначення чітких строків, бе-

зумовно, підвищує відповідальність самого Держпатенту України

перед державою за своєчасний розгляд і отже, і виявлення заявок

на винаходи, корисні моделі та промислові зразки. Можна було б

сказати, що строки - це дисципліна. Де немає визначених строків,

там немає дисципліни і там немає відповідальності. Досвід ко-

лишнього СРСР показував, що будь-яке затягування розгляду зая-

вок в колишньому Держкомвинаходів СРСР наносило величезну

шкоду державним інтересам.

 

Ні в кого не викликає сумніву, що заявка, розглянута протя-

гом одного року, принесе більшу і ефективнішу користь, ніж ви-

нахід, заявка на який розглядалася кілька років. Між тим така

загроза за теперішнім законодавством не виключається.

 

Видається, що законодавство про промислову власність має

сприяти якнайшвидшому розглядові заявки в Держпатенті Украї-

ни, оскільки строки розгляду заявки в значній мірі зумовлюють

технічний рівень виробництва. Проте, це законодавство поки що

такого сприяння заявникам не виявляє, якщо не сказати більше.

 

Закон України <Про охорону прав на винаходи і корисні мо-

делі> (в такій же мірі і Закон України <Про охорону прав на про-

мислові зразки>) встановили різноманітні строки, пов'язані з роз-

глядом заявочних матеріалів та використанням самих досягнень.

Таких строків визначено біля двадцяти п'яти. Вони різні за своєю

тривалістю і функціональним призначенням.

 

За тривалістю зазначені строки можна умовно поділити на два

вили: довготривалі і короткотривалі. До перших варто віднести

строки понад один рік, до других - строки менше року. До дов-

готривалих відносяться строки, які визначають чинність право-

охоронних документів - патент на винахід видається строком на

20 років (п. 5 ст. 5), на корисну модель на 5 років (п. 5 ст. 5

Закону), на промисловий зразок на 10 років (п. 5 ст. 5 відповідно-

го Закону). Трьохрічні строки встановлені для подання клопотан-

ня про проведення експертизи заявки на винахід по суті (п. 9 ст.

15 Закону). Якщо протягом трьох років винахід не використовується

або використовується в недостатній мірі, то це дає право будь-

якій особі звернутися до суду із заявою про надання їй дозволу на

 

-119-

 

використання винаходу, корисної моделі (п. 1 ст. 26 Закону) чи

промислового зразка (п. 1 ст. 23 відповідного Закону). Розкриття

інформації про винахід, корисну модель за рік до подання заявки

до Держпатенту не впливає на їх новизну (п. 5 ст. 6 Закону), а на

промисловий зразок - 6 місяців (п. 5 ст. 7 Закону та п. 3 ст. 6

відповідного Закону). Після 18 місяців надається тимчасова пра-

вова охорона винаходу.

 

Що стосується довготривалих строків, встановлених законо-

давством про промислову власність, то видається, що вони функ-

ціонально доцільні, виправдані і їх тривалість обгрунтована. Тому

щодо них принципових зауважень не виникає.

 

Короткотривалих строків в зазначених Законах встановлено

значно більше, оскільки вони стосуються оперативної діяльності

Держпатенту по розгляду заявочних матеріалів. Вони, передусім,

вражають різноманітністю своєї тривалості. Як уже відзначалось,

ці строки менше одного року і за своєю тривалістю вони бувають

від одного місяця і, як правило, до шести місяців.

 

Шестимісячних строків Закон визначив п'ять. Перший з них

встановлено для врахування уточнень заявки. При публікації за-

явки ці уточнення повинні надійти до Держпатенту не пізніше як

за шість місяців до публікації (п. 3 ст. 15 Закону). Протягом шести

місяців можна клопотати про подовження пропущених строків (п.

14 ст. 15 закону), оскаржити рішення Апеляційної ради до суду

(ст. 22 Закону), оскаржити рішення про видачу патенту (п. 2 ст. 28

закону). Апеляційна рада зобов'язана розглянути скаргу на видачу

патенту також протягом шести місяців (п. 2 ст. 28).

 

Тривалість зазначених строків не видається виправданою. Ці

строки свідчать лише про прагнення влаштувати собі легке життя.

Наприклад, уточнення до заявки можуть подаватись не пізніше,

ніж за 6 місяців до її публікації. Чому? Збагнути важко. Підготува-

ти уже уточнені заявочні матеріали до публікації можна встигнути

і за два місяці. В разі пропуску строку з поважних причин закон

надає можливість заявнику просити про їх продовження. Але чому

такий тривалий строк для роздуму? Досить також два місяці для

того, щоб з'ясувати для себе, чи варто просити про подовження

строку, чи ні. Інша справа, що заявник повинен звернутися за

продовженням строку не пізніше ніж через два місяці після усунен-

ня тієї обставини, яка стала причиною пропуску встановленого

Законом строку.

 

Достатньо, на нашу думку і двомісячного строку для оскар-

ження рішення Апеляційної ради до суду з приводу будь-якого

рішення Держпатенту по заяві. Тим більше, що початок перебігу

цього шестимісячного строку починається віл дати одержання заз-

наченого рішення. За два місяці можна зважити, чи варто оскар-

жувати рішення Апеляційної ради чи ні, навіть якщо було необх-

ідно вдаватися до консультацій спеціалістів.

 

Видається, що Апеляційна рада також могла б знайти мож-

ливість розглянути скаргу на видачу патенту скоріше, ніж за шість  

 

-120-

 

місяців. Тим більше, що оспорювання видачі патенту справа над-

то серйозна, щоби її розгляд затягувати, - мова ж йде про мож-

ливість якнайшвидшого використання винаходу (п. 2 ст. 28 За-

кону).

 

Що стосується строку для оскарження видачі патенту, вста-

новленого Законом в шість місяців, то його варто зберегти, оск-

ільки рішення про видачу патенту має дійти до всього зацікавле-

ного загалу.

 

Отже, із п'яти шестимісячних строків, що мають місце в про-

цесі розгляду заявки, тільки один досить обгрунтований. Решта

чотири можуть бути скорочені до двох місяців без будь-якої шко-

ди якості розгляду заявки в Держпатенті України.

 

Більшість визначених в Законі строків малої тривалості - від

одного до чотирьох місяців. Їх приблизно біля п'ятнадцяти. Звер-

тає на себе увагу те, що розбіжність багатьох із визначених строків

в їх тривалості у більшості випадків не виправдана. Чим, наприк-

лад, можна пояснити, що для такої досить складної процедури, як

уточнення заявочних матеріалів, перекладу їх на державну мову та

деякі інші законодавець встановив строк всього в два місяці. Ро-

ботодавцеві для роздуму над тим, чи брати на себе тягар заявляти

службовий винахід, чи хай возиться з ним його автор, Закон надає

чотири місяці. Не можна визнати, що цей строк виправданий. Його

також можна скоротити без шкоди для якості розгляду і заявок, і

майнових інтересів самото роботодавця. Закон не визначає строку

для винахідника, протягом якого він має повідомляти роботодав-

ця про створений ним винахід, очевидно, відразу після його ство-

рення. А роботодавець має розмірковувати чотири місяці. Видаєть-

ся, шо досить двох місяців.

 

Три місяці Закон надає заявнику строку для подання заяви

про визнання за ним права пріоритету (точніше сказати - кон-

венційного пріоритету). Знову ж таки чому три місяці, не два.

Відповідно до ст. 14 п. 1 заявник має право на визнання за ним

так званого конвенційного пріоритету, якщо він подасть заявку в

іншій країні не пізніше 12 місяців після встановлення конвенцій-

ного пріоритету.

 

Отже, заявник може разом із заявкою на винахід подати також

і заяву про визнання за ним права на конвенційний пріоритет.

Якщо він такої заяви разом із заявочними матеріалами не подав,

він може це зробити протягом трьох місяців від дати подання за-

явки. Але ж усім зрозуміло, що таку заяву можна подати і протя-

гом одного чи двох місяців.

 

Треба визнати, що двох місяців цілком досить для сплати збо-

ру за видачу патенту. Ст. 19 Закону встановила правило, за яким

Держпатент рішення про видачу патенту публікує у своєму офіц-

ійному бюлетені. Але якщо протягом трьох місяців одержання збору

не надійде до Держпатенту, то така публікація не провадиться,

заявка вважається відкликаною. Зараз не будемо говорити про гу-

манність, правомірність і доцільність такої дії. Лише відзначимо,

 

-121-

 

що заявник може сплатити визначений збір і за два місяці і своє-

часно відправити документ про сплату збору до Держпатенту Ук-

раїни.

 

Аби дальше не дискутувати з цього приводу, варто зробити

висновок, що усі ці строки можна якщо не повністю, то в пере-

важній більшості уніфікувати і встановити для наведених випадків

чотирьох-, трьох- і двомісячних строків один - двомісячний. Це

набагато спростило б і полегшило б користування зазначеними

Законами. В деяких випадках скорочення цих строків привело б

до зміцнення дисципліни.

 

Тепер простежимо хід заявки на винахід по всьому ланцюгу

від дати її надходження до Держпатенту України і до дати, коли

патент набере повної чинності. Під повною чинністю маємо на

увазі, коли патент можна буде оспорити лише через суд. При цьо-

му візьмемо за предмет стеження заявку високої складності, оск-

ільки із ускладненнями проходить заявка саме на найбільш цінні,

піонерські винаходи. Коли до заявки підходять за принципом <цьо-

го не може бути, бо бути не може>. Для полегшення стеження за

проходженням заявки весь ланцюг її проходження розділимо на

три етапи: 1 етап - подання заявки і до початку її експертизи по

суті; ІІ етап - експертиза по суті і прийняття рішення про видачу

патенту; ІІІ етап - видача патенту і оскарження його видачі до

набуття ним повної чинності.

 

Отже, перший етап. Заявка на винахід надійшла до Держпа-

тенту України. Перша дія це - ?? реєстрація і первісний розгляд

заявочних матеріалів. Це також погребує певного часу. В резуль-

таті первісного розгляду заявки виявилось, що вона складена не

державною мовою, збір за її подання поки що не сплачений, в

заявочних матеріалах виявлені деякі неясності, які потребують уточ-

нення заявником. Про ці недоліки слід повідомити заявника, який

проживає далеко за межами столиці. На це також необхідний пев-

ний час - скласти листа заявникові, підписати його у начальства

і відправити на пошту. Візьмемо для цього один місяць. Для

відповіді заявника Закон надає йому два місяці. Заявник має вне-

сти до заявки необхідні уточнення, перекласти заявку на державну

мову, сплатити збір за подання заявки і надіслати документ про

сплату до Держпатенту. Два місяці для цього малувато, але Закон

є закон.

 

Якщо в процесі експертизи з'ясується, що подані заявником

додаткові матеріали виходять за межі розкритої у заявці суті вина-

ходу, то у зв'язку з цим можуть виникнути додаткові запитання до

заявника, які треба з'ясувати. На це також необхідний певний час.

Якщо врахувати, шо на первісний розгляд заявки необхідний пев-

ний час та на виниклі додаткові запитання також необхідний час,

то будемо вважати, що також один місяць.

 

При цьому зауважимо, що Закон не встановив певного строку

для проведення експертизи за формальними ознаками. П. 5 ст. 15

Закону лише встановлює, що експертиза заявки за формальними

 

-122-

 

ознаками починається після встановлення дати подання заявки та

за наявності документа про сплату збору за подання заявки.

 

Отже, якщо на знайомство із заявочними матеріалами потрібно

один місяць, на переписку із заявником ще один місяць, на вип-

равлення, доповнення і уточнення заявочних матеріалів Закон надає

2 місяці, переписка із заявником у зв'язку з додатковими запитан-

нями ще один місяць, то вже набігло 5 місяців. Але підкреслюємо,

що Закон не визначає конкретних строків для проведення експер-

тизи заявки за формальними ознаками. Держпатент України нія-

кими строками не зв'язаний. Він лише після закінчення експер-

тизи заявки за формальними ознаками має повідомити заявника

про можливість проведення експертизи заявки по суті. При цьому

слід мати на увазі, що виправлення і уточнення до заявки, які

вносяться до неї за власною ініціативою заявника, мають надійти

до Держпатенту України не пізніше як за шість місяців до публі-

кації відомостей про заявку. Правда, п. З ст. 15 містить застере-

ження, що ця умова необхідна при публікації відомостей про за-

явку. Але ж Закон не містить винятків із публікації відомостей про

заявку. Але в даному разі не це головне. Головне полягає в тому,

що виправлення і уточнення до заявки мають надійти до Держпа-

тенту України не пізніше як за шість місяців до публікації зазна-

чених відомостей. Але ж сама публікація відомостей про заявку

може мати місце за загальним правилом тільки через 18 місяців

від дати подання заявки. Отже, Держпатент України допускає мож-

ливість надходження доповнень, виправлень та уточнень до заяв-

ки на винахід протягом року, якщо ці уточнення мають надійти за

шість місяців до спливу 18-місячного строку- строку для публі-

кації відомостей про заявку на винахід.

 

Проте, не будемо брати ці найбільш крайні строки. Візьмемо

за можливо усереднений строк для проведення експертизи за фор-

мальними ознаками в шість місяців. Після завершення експерти-

зи заявки на винахід за формальними ознаками відповідно до п. 7

ст. 15 Закону заявнику надсилається повідомлення про можливість

проведення експертизи по суті. На роздуми заявнику й іншим за-

цікавленим особам надається строк у три роки.

 

Другий етап. Передусім, право заявити клопотання про про-

ведення експертизи по суті надається як самому заявникові, так і

будь-якій іншій зацікавленій особі. Саме клопотання можна зая-

вити в будь-який час після одержання повідомлення заявником

про можливість проведення експертизи по суті, але не пізніше

трьох років від дати подання заявки. Інші зацікавлені особи мо-

жуть подати зазначене клопотання також в будь-який час, але після

публікації відомостей про заявку. Проте, таке клопотання може

бути заявлене в межах трьох років від дати подання заявки. Отже,

фактично строк для порушення клопотання про проведення екс-

пертиза заявки на винахід по суті буде завжди менше трьох років.

Якщо на проведення експертизи заявки за формальними ознака-

ми ми відводимо шість місяців від дати подання заявки, то на

 

-123-

 

порушення клопотання про проведення експертизи по суті зали-

шається два з половиною роки - для заявника. Для інших заці-

кавлених осіб цей строк буде ще меншим. Якщо публікація відо-

мостей про заявку провадиться через 18 місяців від подання заяв-

ки, то на порушення клопотання про проведення експертизи по суті

в інших зацікавлених осіб залишається півтора року.

 

Чи виправдана тривалість цих строків? Сказати важко. Це може

з'ясуватися лише в процесі практики. Тим часом ми зробимо вис-

новок, що потенційно клопотання про проведення експертизи за-

явки на винахід може бути порушено через три роки від дати по-

дання заявки, але не пізніше.

 

Скільки часу буде тривати експертиза заявки на винахід по

суті? Цього поки що ніхто не знає. Закон не визначає конкретного

строку на проведення експертизи заявки на винахід по суті. Скільки

вона триватиме, стільки і триватиме. Держпатент завбачливо не

пов'язав себе певними конкретними строками. Інша справа заяв-

ники. Їх активність можна обмежити певними строками, а себе ні

до чого. Статистика минулих років свідчить, що експертиза по

суті вимагала не менш року-півтора в середньому. Яка тривалість

проведення експертизи заявок на винаходи по суті в Держпатенті

України, невідомо. Проте, слід пошукати про це якісь дані.

 

Отже, визначимо хоча б приблизно на проведення експертизи

заявки на винахід по суті один рік. Якщо за результатами експер-

тизи заявки по суті буде визначено, що винахід, суть якого вира-

жена у запропонованій заявником формулі відповідає умовам па-

тентоспроможності, Держпатент надсилає заявнику рішення про

видачу патенту. У противному разі заявнику надсилається рішен-

ня про відхилення заявки.

 

Третій етап. Проте, слід мати на увазі, що рішення про відмо-

ву у видачі патенту також може бути оскаржено протягом трьох

місяців від дати одержання рішення до Апеляційної ради Держпа-

тенту України. Можна напевне припускати, шо по складній заявці

така відмова не виключається. Отже, заявник має шанс виграти

гонку. Скарга на відмову у видачі патенту має бути розглянута

Апеляційною радою протягом чотирьох місяців. Припустимо, Апе-

ляційна рада визнала рішення про відмову у видачі патенту без-

підставним.

 

Закон не містить відповіді на запитання, чи рішення Апеляц-

ійної ради остаточне і на його підставі має бути виданий патент,

- чи справа переглядається по новому. Проте, як би там не було,

а вже на оскарження і розгляд скарги буде витрачено біля 7 місяців.

 

На підставі рішення про видач)' патенту на винахід (п. 1 ст. 19

Закону) Держпатент України провадить публікацію у своєму офі-

ційному бюлетені визначені ним відомості про видачу патенту.

Проте, така публікація провадиться лише за наявності документа

про сплату збору за видачу патенту. Збір повинен бути сплачений

не пізніше як протягом трьох місяців від дати одержання заявни-

 

-124-

 

ком рішення про видачу патенту. Отже, після прийняття рішення

про видачу патенту до публікації може пройти біля трьох місяців.

 

Після публікації відомостей про видачу патенту Держпатент

здійснює державну реєстрацію патенту на винахід. Після цього

Держпатент України протягом місяця здійснює видачу патенту.

 

Проте, цей патент не можна визнати чинним. Протягом шес-

ти місяців від дати публікації про видачу патенту (а в цьому ви-

падку ця публікація може бути здійснена не раніше ніж через 8

місяців від дати прийняття рішення про видачу патенту) будь-яка

особа може оскаржити уже саму видачу патенту. Скарга подається

до Апеляційної ради, яка повинна ії розглянути також протягом

шести місяців. Отже, після прийняття рішення про відмову у ви-

дачі патенту уже пройшло біля двадцяти чотирьох місяців. На-

решті Апеляційна рада прийняла рішення про відхилення скарги

як безпідставної. І це рішення Апеляційної ради може бути оскар-

жено до суду. Але Закон не визначає строку звернення до суду.

 

Підсумуємо наш аналіз проходження заявки на винахід від

початку і до набуття виданим патентом повної чинності, коли па-

тентовласник може з полегшенням дихнути. Отже, перший етап

проходження заявки на винахід по суті склав три роки. Шість

місяців на проведення експерти заявки за формальними ознаками

і два з половиною роки на роздуми про доцільність проведення

експертизи заявки по суті.

 

Другий етап - проведення експертизи заявки на винахід по

суті - один рік.

 

Третій етап - прийняття рішення по результатам експертизи

заявки по noo?, оскарження цього рішення, видача патенту і ос-

карження видачі патенту також два роки. Всього набігає не мало,

не багато шість років. Чи не занадто для нашої збіднілої України?

Ми дуже чітко усвідомлюємо, шо обрали найскладніший варіант

проходження заявки. Але саме за таким варіантом проходять по

цьому ланцюгу найбільш цінні заявки на науково-технічні досяг-

нення, оскільки вони ще не відомі науковому і творчому загалу.

Ми також усвідомлюємо і те, що в основу нашого аналізу поклали

максимально тривалі строки. Але якщо, навіть, скоротити цей за-

гальний строк наполовину, то й тоді це буде ще забагато - 3 роки.

Дуже вже тривалий час розглядається заявка в Держпатенті Украї-

ни відповідно до чинного Закону.

 

Вище уже підкреслювалось, що затягнення з розглядом зая-

вочних матеріалів на технічні досягнення наносить великі збитки

державі. Здавалось би, Держпатент України мав би вживати необ-

хідних заходів до скорочення зазначених строків. Але поки що в

діяльності Держпатенту не помічено активізації у цьому напряму.

Передусім потребують внесення змін і уточнень самі Закони про

промислову власність України. Адже не можна вважати нормаль-

ним, коли Держпатент досить суворо пов'язав конкретними стро-

ками заявників і зовсім звільнив себе від обов'язків перед держа-

вою, перед народом і перед заявниками. Держпатент вважає, що

 

-125-

 

організація і сприяння науково-технічній творчості - то не його

справа. Адже, Держпатент не визначив жодного строку, який би в

певній мірі зобов'язував його.

 

Провадження експертизи заявки на винахід за формальними

ознаками строком не визначено. Чиновники Держпатенту можуть

розтягувати цей строк настільки, наскільки їм дозволить їх сумлі-

ння. Ніяким строком не обмежено термін експертизи заявки на

винахід по суті. Не визначає Закон і строків про прийняття рішен-

ня про видачу патенту, публікації відомостей про видачу патенту,

про реєстрацію патенту, про його оскарження до суду після спли-

ву шестимісячного строку. Іншими словами, Держпатенту надана

повна свобода дій у сфері розгляду заявок на науково-технічні

досягнення. Держпатент повністю звільнив себе від відповідаль-

ності за зволікання в розгляді заявочних матеріалів. Коли гово-

риться, що Держпатент створив собі сприятливі умови своєї діяль-

ності і життя, то ніякого перебільшення тут немає. Чиновники

Держпатенту не можуть заперечувати, що не вони собі створили

такі умови, а Закон, прийнятий Верховною Радою України. Ні.

Верховна Рада тут ні при чому. Не Закон винен. Закон створюва-

ли люди Держпатенту, створювали під себе, для себе. Вони чітко

усвідомлювали, що вони роблять - вони створювали собі безтур-

ботне життя.

 

Відповідні комісії Верховної Ради не проконтролювали належ-

ним чином проектів цих законів. Народним депутатам перед Но-

вим роком не було коли глибоко вникати в сутність поданих їм

проектів. І ці сирі проекти були проштамповані як Закони дер-

жави.

 

 Треба визнати, що колишній Держкомвинаходів СРСР не мав

такої свободи своїх дій, не був таким безвідповідальним перед дер-

жавою. В Положенні про відкриття, винаходи і раціоналізаторські

пропозиції строки розгляду заявок були визначені чітко. Інша спра-

ва, що їх не дотримувалися, і на те була істотна причина - заявок

надходило дуже багато, значно більше, ніж зараз. Їх просто не

встигали розглядати.

 

На жаль, невизначеність і відсутність строків далеко не єди-

ний істотний недолік Закону України <Про охорону прав на вина-

ходи і корисні моделі> та інших законів про промислову власність.

 

В зазначених Законах містяться й інші досить істотні недо-

ліки, які можуть впливати на якість кваліфікації науково-техніч-

них рішень. Серед них є такі, що характеризуються невизначеністю

певних термінів і понять. Так, в Законі України <Про охорону

прав на винаходи і корисні моделі> в деяких його статтях вжива-

ються такі словосполучення, як <неподана заявка> (п. 2 ст. 13, п. 3

ст. 13). В деяких статтях <відкликана заявка> (ст. 16, п. 6 ст. 14). В

ст. 15 п. 6 мова йде уже про <відхилену заявку>, а ст. 15 п. п. 8, 9,

10 та п. 1 ст. 19 говорять про заявки, які <вважаються відкликани-

ми>. Відкликанню заявки присвячена і ст. 19 Закону.

 

-126-

 

Проте, зазначений Закон не розкриває змісту цих понять. Що

означає <неподана> заявка, <відкликана> заявка, <відхилена> заяв-

ка, заявка, що <вважається відкликаною>, можна тільки здогаду-

ватись.

 

Ст. 16 Закону проголошує: <Заявник має право відкликати за-

явку в будь-який час до дати одержання ним рішення про видачу

патенту>. Що це означає, які наслідки наступають в результаті

відкликання, скажімо, заявки, із змісту Закону зрозуміти не можна.

 

Невизначеність змісту зазначених понять, відсутність у Законі

правових наслідків настання таких безумовно юридичних фактів

не просто редакційні чи стилістичні огріхи.

 

Як видно із наведеного, в Законі вживається чотири різні по-

няття <неподана>, <відкликана>, або така, що <вважається відкли-

каною> і, нарешті, <відхилена> заявка. Із текстуального аналізу

статтей, в яких вживаються зазначені поняття, зрозуміти важко,

чи ці поняття вживають як синоніми, тобто як однозначні, чи ні.

 

Лише ст. 16 Закону чітко проголошує, що заявник має право в

будь-який час відкликати свою заявку. Це його право. Правда, з

категоричністю цієї норми важко погодитися. Якщо в результаті

експертизи заявки на винахід по суті виявиться, що заявлена про-

позиція може претендувати на досить цінний чи просто цінний

винахід, то чи доцільно надавати заявнику право на відкликання

заявки. Може, краще переконати заявника в протилежному, що

ним заявлено цінний винахід і по заявці має бути прийнято пози-

тивне рішення. Такий вихід із даної ситуації видається більш ра-

ціональним.

 

Але це лише один і далеко не найбільш істотний аспект цієї

проблеми. Є й інші, більш вагомі. Справа в тому, що відкликання,

відхилення тощо - це вже наслідок, а є ще й причина цього яви-

ща. Вона полягає в тому, що Закон містить немало формальних

підстав для відкликання, відхилення і т. п.

 

Ст. 19 п. 1 встановлює правило, за яким після прийняття рішен-

ня про видачу патенту Відомство публікує у своєму офіційному

бюлетені визначені ним відомості про видачу патенту. Але якщо

протягом трьох місяців від дати надходження до заявника рішен-

ня про видачу патенту документ про сплату збору за видачу патен-

ту до Відомства не надійшов, публікація не провадиться, а заявка

вважається відкликаною.

 

У цій нормі викликає деякий сумнів вислів <вважається відкли-

каною>. На нашу думку, це означає те, що й відкликання заявки

самим заявником. Тільки заявку він фактично не відкликав, а не-

сплатою встановленого збору за видачу патенту заявник прирівняв

себе до того, хто особисто відкликав заявку. Отже, наслідки будуть

ті ж самі. І це дуже прикро.

 

По заявці на винахід прийнято позитивне рішення - видати

заявникові патент. Заявник з якихось причин не зміг сплатити

встановлений збір за видачу патенту. Між тим, патент мав бути

виданий на дуже цінний винахід. Тільки через те, що заявник (на-

 

-127-

 

 

 

приклад, пенсіонер чи студент) просто не мав можливості запла-

тити збір за видачу патенту. Тим більше, що збір за видачу патенту

стягується разом із збором про підтримання патенту в силі. При-

пустимо, що рішення про видачу патенту прийнято після трьох

років розгляду заявки. Збір з підтримання патенту в силі стягуєть-

ся за період від дати подання заявки до Відомства. Збір за кожний

наступний рік стягується в поточному році, отже заявнику треба

буде сплатити збір за підтримання чинності патенту за чотири (або

й більше) років. До цього ще треба додати суму збору за видачу

патенту. Отже, набіжить сума не така вже й маленька для заявника

пенсіонера чи студента. Але Держпатенту, це вже не хвилює -

збір своєчасно не був сплачений відповідно до ст. 27 п. 2 ч. 2. Але

ж мова йде про цінний винахід, можливо, навіть, про надзвичайно

цінний, піонерський. Але то турботи заявника. То справді постає

питання, чиї інтереси захищає Держпатент України. Видаються,

що тільки не державні, не народні.

 

Постає питання, у якому ж випадку держава втратила більше.

В тому, коли відкинула заявку на цінний винахід через несплату

вставленого збору, не одержавши до бюджету не таку вже й велику

суму (вона велика для пенсіонера чи студента, але не для держа-

ви), чи тоді, коли держава втратила винахід, який мав би принес-

ти державі прибутки, в тисячі раз більші, ніж втрачений збір. Така

політика видається не дуже далекоглядною, м'яко кажучи. А таких

підстав для відхилення чи вважання заявки відкликаною Закон

містить не мало.

 

Відповідно до п. 2 ст. 13 Закону, заявник має внести необхідні

уточнення до заявки. Якщо ці уточнення до заявки не будуть вне-

сені протягом двох місяців від дати одержання заявником повідом-

лення Відомства, заявка взагалі вважається неподаною.

 

Які ж уточнення, виправлення чи доповнення мав внести за-

явник до раніше поданої заявки? П. 2 ст. ІЗ проголошує, що заяв-

ка має містити, принаймні, клопотання про видачу патенту у

довільній формі, викладене українською мовою; відомості щодо

заявника та його адреси, викладені українською мовою; частину,

яка зовнішньо нагадує опис винаходу чи корисної моделі, викла-

дену українською мовою. Але цей приблизний опис можна було

подати й іншою мовою. В такому разі заявник був зобов'язаний

протягом двох місяців подати переклад на українську мову. Оце

всі найбільш важливі вимоги до заявки (п. 1 ст. 13). Проте, якщо

за цей двомісячний строк виявлені недоліки заявки не будуть усу-

нуті і заявник не подасть мотивованого клопотання про його про-

довження, Відомство надсилає заявнику рішення про відхилення

заявки.

 

Невже ж зазначені в п. 1 ст. 13 вимоги до заявки настільки

важливі, щоб припинити її хоча б попередній розгляд, а потім,

навіть, зовсім відхилити? Неправильно зазначена адреса заявника

чи якісь інші неточності заявки можуть стати перешкодою до її

дальшого просування. Правда, для опису зроблено виняток, - його

 

-128-

 

можна подати й недержавною мовою. Але ж інші вимоги не на-

стільки важливі, що відхилення від них уже позбавляє права заяв-

ника на розгляд його заявки не дивлячись на зміст і цінність вина-

ходу.

 

Що стосується заявки, складеної недержавною мовою, то це

взагалі не може бути підставою для відхилення заявки. В багатьох

країнах світу заявка подається на будь-якій мові. Заявник зобов'я-

зується протягом встановленого часу перекласти заявку на дер-

жавну мову. Якщо ж заявка у визначений час не буде перекладена

на державну мову, то її розгляд відкликається до того часу, поки

надійде переклад, а не відхиляється категорично і беззастережно.

У такий спосіб також можуть бути втрачені цінні винаходи саме

через формальні підстави. Те ж варто сказати і про неточності

адреси та інші такого роду недоліки заявки. Це чисто формальні

підстави, які не можуть визнаватися серйозною перешкодою для

відхилення заявки. В усіх наведених випадках, коли в заявці на-

явні певні недоліки, то про необхідність внесення до неї певних

виправлень, уточнень чи доповнень повідомляється заявник і вста-

новлюється строк для їх усунення. Поки відзначені недоліки заяв-

ки не будуть усунуті, заявка просто не розглядається. За пропус-

ком певного строку після нагадування Держпатенту заявка закри-

вається. Це означає, що заявник після цього має право в будь-який

час порушити клопотання про поновлення розгляду заявки.

 

Ще один приклад такої формальної підстави для відмови у

розгляді заявки. Відповідно до п. 3 ст. 13, заявник протягом двох

місяців зобов'язаний подати креслення, якщо в заявці є на нього

посипання. Не подане протягом зазначеного строку креслення дає

підставу Держпатенту України відхилити заявку. Не можна пого-

дитися з тим, що це серйозна підстава для відхилення заявки.

 

Наведений аналіз підстав відхилення, відкликання, визнання

неподаними, відкликаними тощо заявок на винаходи свідчить про

те, що Держпатент не зацікавлений у виявленні високоефектив-

них винаходів та інших науково-технічних рішень, їх швидкій ек-

спертизі та організації раціонального і широкомасштабного вико-

ристання в народному господарстві України. Автор глибоко усві-

домлює серйозність докорів на адресу Держпатенту України, але

факти, як кажуть, уперта річ. Коли заявка на цінний винахід, по

якій прийнято рішення видати патент, відхиляється тільки тому,

що заявник несвоєчасно сплатив збір за видачу патенту, то таку

політику навряд чи можна визнати мудрою і в інтересах України.

 

Механізм розгляду заявок на винаходи та інші технічні досяг-

нення має бути переглянутий в бік його демократизації, раціона-

лізації, доступності і оперативності. Заявник має бути впевнений в

тому, що його пропозиція цікавить державу і держава з належною

увагою віднесеться до будь-яких рішень, спрямованих на підви-

щення науково-технічного рівня суспільного виробництва.

 

Не надає Законам про промислову власність державної муд-

рості функція, якою їх наділили. Ця функція не властива зазначе-

 

-129-

 

ним Законам, але їх нею наділили. Мова йде про збори, які стягу-

ються за подання заявки, видачу патенту, підтримання його чин-

ності, продовження строку дії патенту та вчинення інших юри-

дичне значимих дій.

 

В принципі стягування зборів за вчинення зазначених дій в

умовах ринкової економіки явище цілком нормальне. За будь-яку

роботу чи послуги треба платити - такий закон ринку. Треба пла-

тити і за вчинення будь-яких дій і послуг, що їх здійснює Держпа-

тент в процесі виконання своїх функцій. Більш того, Держпатент

має усі можливості виконувати свої функції не за рахунок держав-

ного бюджету, а за рахунок власних коштів, зароблених Держпа-

тентом.

 

Але Закони про промислову власність зовсім не прикрашають

постійні нагадування про те, що справа заявника з заявочними

матеріалами не буде рухатись по кабінетам Держпатенту, поки не

буде сплачений збір за ту чи іншу послугу чи дію. Закон України

<Про охорону прав на винаходи і корисні моделі> настирно нага-

дує заявникові <сплати збір>, <сплати збір>. Терміни <збір> рясні в

зазначеному Законі буквально через одну-дві статті. Понад 20 раз

згадується цей термін в Законі, що зовсім його не прикрашає.

 

Як уже відзначалося вище, платити за надані послуги і вчинені

дії треба. Держава не може всіх утримувати. Але коли стягнення

збору стає основною функцією Держпатенту, то це уже перекру-

чення розуміння призначення самого Держпатенту. Цей держав-

ний орган управління патентною справою в державі перетворюється

в джерело поповнення державного бюджету за рахунок коштів за-

явників, якими виступають не тільки роботодавці, а й рядові тру-

дівники, пенсіонери, студенти й учні тощо. Уже із тексту самого

Закону складається враження, що для Держпатенту головне в його

діяльності не виявлення винаходів та інших технічних рішень, не

організація швидкості їх розгляду та якісної кваліфікації, не орган-

ізація їх раціонального використання в народному господарстві

своєї держави. Головне полягає в стягненні зборів в максимально

більшій сумі.

 

Такому стану справ сприяє ст. 31 <Збори>. Вона проголошує;

<Кошти, одержані від зборів та за надані послуги, використову-

ються Відомством для розвитку державної системи охорони інте-

лектуальної власності. Відомство щорічно публікує звіт про вит-

рачання зазначених коштів>. Якщо вірити опублікованим даним

про витрати державного бюджету на утримання самого Держпа-

тенту(*203), то складається враження про комерційних характер діяль-

ності Держпатенту, про його підприємницьку, а не управлінську

діяльність.

 

В наведеній статті, принаймні, дві неточності. Перша, основ-

на, одержані прибутки не йдуть на розвиток державної системи  

 

(**203) Див.: Глухівський Л. Про ще один спільний простір для України. (До рати-

фікації Евроазійської патентної конвенції). Голос України, 1995, 6 червня.     

 

-130-

 

охорони інтелектуальної власності. Вони йдуть до державного без-

донного бюджету. Друга - полягає в тому, що мова йде взагалі

про інтелектуальну власність. Слід мати на увазі, що інтелектуаль-

на власність і промислова власність поняття не тотожні. І чинов-

ники, автори проектів законів про промислову власність чудово

це розуміли. Але в них була інша ціль, якої їм досягти не вдалося.

Проте, то інше питання.

 

Висновок про те, що для Держпатенту головне якнайбільше

стягнути коштів із заявників, грунтується на статтях самого Зако-

ну. Так, наприклад, п. 2 ст. 27 Закону містить припис, відповідно

до якого річний збір сплачується за кожний рік дії патенту, раху-

ючи від дати подання заявки. Документ про першу сплату зазна-

ченого збору має надійти до Відомства одночасно з документом

про сплату збору на видачу патенту. Отже, якщо заявка на винахід

ходила по кабінетам Держпатенту України п'ять років (що не вик-

лючається), то заявникові треба сплатити збір за п'ять років чин-

ності патенту, якого ще не існувало в природі, і за саму видачу

патенту. Звідси напрошується висновок - чим довше буде розгля-

датися заявка, тим більший збір надійде до Держпатенту. Воісти-

ну <турбота 'про державні інтереси>. Але давайте глянемо на це з

етичного боку - наскільки чесно стягувати збір за чинність па-

тенту, коли сам патент ще не чинив, тобто не діяв, коли його ще

не було в природі. Так чим же все таки керується Держпатент

України - державними інтересами, чи своїми власними, корпо-

ративними?

 

Закон містить й інші не дуже продумані підстави, способи і

коректні форми стягнення зборів та інших виплат, які 6 відзнача-

лись надмірною чемністю чи просто культурою. Так, п. 4 ст. 13

Закону недвозначно вимагає, що рішення про встановлення дати

подання заявки Відомство надсилає заявнику після надходження,

відповідно до п. 10 ст. 12 Закону, документа про сплату збору за

подання заявки. В противному разі заявка вважається відклика-

ною (п. 10 ст. 12 Закону). Експертиза заявки на винахід за фор-

мальними ознаками розпочинається тільки після сплати збору за

подання заявки. При цьому п. 5 ст. 15 Закону вимагає, аби доку-

мент про сплату збору за подання заявки був перевірений на

відповідність встановленим вимогам. Яким вимогам має відпові-

дати цей документ, Закон не визначає. Звідки ж заявникові знати,

яким вимогам має відповідати документ про сплату збору за по-

дання заявки. Не ясно також, чи документ має відповідати пев-

ним вимогам тільки за сплату збору за подання заявки чи за спла-

ту всіх інших зборів. П. 7 ст. 15 також нагадує, що експертиза

заявки по суті можлива лише за наявності документа про сплату

збору. Про це ж нагадує і п. 9 цієї ж статті, хоча про це вже нага-

дувалось і в п. 7 цієї ж статті, і в повторному нагадуванні не було

ніякої потреби. Але Держпатент дуже боїться, щоб заявник, бува,

не забув про сплату збору.

 

-131-

 

П. 1 ст. 19 Закону знову ставить умову заявникові про те, що

публікація відомостей про видачу патенту може здійснитися лише

при наявності документа про сплату збору за видачу патенту. Якщо

ж ця умова заявником не буде дотримана і протягом трьох місяців

від дати надходження до заявника рішення про видачу патенту

документ про сплату збору до Держпатенту не надійде, публікація

не провадиться, а заявка вважається відкликаною. Так, що тут, як

бачимо, не до жартів. Держпатенту треба гроші, а не винахід для

народного господарства України.

 

П. 1 ст. 23 ставить ще одну умову для заявника. Права, що

випливають з патенту, настають для заявника лише за умовами

сплати річного збору за підтримання чинності патенту. При цьому

права, що випливають з патенту, діють від дати публікації відомо-

стей про його видачу. Звертає на себе увагу та обставина, що збір

за підтримання чинності патенту стягується від дня надходження

заявки до Держпатенту. Вище зазначалось, від дня надходження

заявки до Держпатенту і до дня прийняття рішення про видачу

патенту може пройти п'ять років. За весь цей час збір за підтри-

мання чинності патенту стягується повністю, а ось права для заяв-

ника Настають лише після публікації відомостей про видачу па-

тенту. Між тим, за цей п'ятирічний період для заявника можуть

виникнути певні майнові інтереси, але він ще права на них не має.

 

Знову ж таки складається враження, що для Держпатенту го-

ловне - стягнути гроші. Знову ж таки варто порівняти прибутки й

вигоди від такого суворого режиму щодо сплати зборів, які може

одержати Держпатент, і втрат, яких зазнає держава внаслідок відхи-

лення багатьох цінних винаходів та інших науково-технічних до-

сягнень за несвоєчасну сплату не такого вже й великого збору,

якщо дивитися з масштабів держави і втрачених вигод. Викорис-

тання у народному господарстві України відхилених об'єктів про-

мислової власності чи вигідний продаж ліцензій на них за кордон

могли б принести незрівнянно більші прибутки державі в по-

рівнянні з тими, що приносять збори. Але цим підрахунком, судя-

чи із всього, ніхто не займався і взагалі цей аспект мало кого ціка-

вить.

 

0тже, з наведеного можна зробити кілька висновків. Перший

полягає в тому, що Держпатент з волі законодавця вільно чи не-

вільно потихеньку перетворюється із державного органу управлін-

ня патентною справою у звичайну комерційну структуру, основ-

ним завданням якої є добування прибутків для державного бюд-

жету. Другий висновок полягає в тому, що ті прибутки, які

складаються із стягнутих із заявників зборів, ні в якій мірі не по-

кривають втрат, шо їх несе держава через відхилення багатьох

цінних науково-технічних досягнень через несвоєчасну сплату

зборів та інших формальних підстав. Третій висновок - таку пол-

ітику держави незалежно від того, хто її визначає, навряд чи мож-

на визнати мудрою і далекоглядною.

 

-132-

 

Із глибокої кризи, в якій опинилась Україна, її може вивести

тільки раціональне і широкомасштабне використання науково-тех-

нічних досягнень у народному господарстві України. Тому держа-

ва має всебічно піклуватися про розвиток науково-технічної твор-

чості, про її державне стимулювання, про ефективну організацію

кваліфікації науково-технічних досягнень та їх широку пропаган-

ду і використання у народному господарстві України.

 

Таке ставлення держави до заявників будь-яких науково-техн-

ічних досягнень чи просто пропозицій, яке склалося в практиці

Держпатенту України, всебічному розвитку науково-технічній твор-

чості не буде сприяти. Зневажливе ставлення до людей інтелекту-

альної діяльності рано чи пізно приведе до втрати науково-техні-

чного потенціалу України, який складався протягом багатьох де-

сятиліть.

 

Ще одна істотна вада законів про промислову власність поля-

гає у нечіткості визначень поняття <пріоритет>.

 

До цього часу в законодавстві про винахідництво вживалися

поняття <пріоритет> і <конвенційний пріоритет>. Ці терміни до-

сить усталилися у нашому законодавстві і міняти їх на інші навряд

чи доцільно. Проте в Законі України <Про охорону прав на вина-

ходи і корисні моделі> ці терміни зазнали певної трансформації.

Так, пріоритетом законодавець визнав за доцільне визначати дату

подання заявки на винахід до Відомства держави-учасниці Па-

ризької конвенції про охорону промислової власності, Це, зви-

чайно, може бути Відомство своєї рідної держави, але це може

бути Відомство будь-якої іншої держави-учасниці Паризької кон-

венції, якщо мова йде про іноземного заявника. Протягом 12

місяців цей іноземний заявник має право подати заявку на той же

самий винахід до Відомства України, користуючись цим пільго-

вим конвенційним пріоритетом з правом вимагати визнання за

ним пріоритету за датою першої поданої заявки в у тій же самій

редакції до патентного Відомства країни-учасниці Паризької кон-

венції. В спеціальній літературі цей пріоритет стали називати кон-

венційним. Пріоритет заявки, поданої до Відомства своєї Батьків-

щини, стали називати національним пріоритетом. Це було зрозу-

міло, ясно і відповідало дійсному стану речей.

 

Проте, законодавець України від терміну <національний пріо-

ритет> відмовився і визнав за краще визначати це поняття <дата

одержання заявки Відомством матеріалів...>. П. 1 ст. 13 Закону

проголошує: <Датою подання заявки є дата одержання Відомством

матеріалів...>.

 

Вилається, що відмовлятися від поняття <національний пріо-

ритет> і <конвенційний пріоритет> не було підстав. Це може при-

звести до плутанини. Тим більше, що і в самому Законі в ст. 1

дається таке визначення цих понять: <Пріоритет заявки (пріори-

тет) - першість у поданні заявки>, але тут же <дата пріоритету> -

дата подання заявки до Відомства чи до відповідного органу дер-

 

-133-

 

жави-учасниці Паризької конвенції про охорону промислової влас-

ності, за якою заявлено пріоритет>.

 

В чому полягають відмінності між пріоритетом заявки і датою

пріоритету, збагнути важко. Але ж є ще ст. 13 <Дата подання заяв-

ки>, за якою <Датою подання заявки є дата одержання Відом-

ством матеріалів, що містять...>.

 

Видається доцільним визначити, що дата одержання Держпа-

тентом України заявки на винахід чи будь-яку іншу пропозицію є

дата одержання ним заявочних матеріалів, - це і є національний

пріоритет. Якщо ж мова йде про заявника-іноземця, який вперше

подає заявку в Держпатент України, то за ним визнається націо-

нальний пріоритет України. Якщо ж заявник-іноземець уже зая-

вив свою пропозицію в одній із країн-учасниць Паризької кон-

венції і вирішив подати заявку до Держпатенту України, то він

має право визнання за ним конвенційного пріоритету по даті по-

дання першої правильно оформленої заявки. Це і є конвенційний

пріоритет. Ці значення пріоритету і треба відновити в законодавстві

України про промислову власність.

 

-134-

 

 3. Аналіз окремих статей

 

Потребує уточнення п. 1 ст. 7 Закону <Про винаходи і корисні

моделі>. В цьому пункті йдеться про те, що корисна модель відпо-

відає умовам патентоспроможності, якщо вона є новою і промис-

лове придатною. Такі умови патентоспроможності корисної мо-

делі не можуть забезпечити достатньо високий технічний рівень

науково-технічного потенціалу, виробництва, творчості. Закон не

вимагає від корисної моделі досягнення певного технічного рівня.

Просто вона має бути новою і промислово придатною. Чи достат-

ньо цих вимог? Видається, що ні, оскільки конструктивне рішен-

ня може бути новим і промислово придатним, але воно може не

забезпечувати належного технічного рівня виробництва і тому не

може бути сприйняте. Так, наприклад) сконструйовано новий тип

машини, яка не відповідає сучасним вимогам енергоекономії. Кон-

струкція є новою і промислово придатною, але навряд чи ії можна

визнати за сучасними мірками прогресивною і визнати певним

науково-технічним досягненням.

 

Тому видається доцільним до умов патентоспроможності ко-

рисної моделі добавити ще одну - досягнення певного технічного

рівня. П. 1 ст. 7 можна сформулювати так: <Корисна модель відпо-

відає умовам патентоспроможності, якщо вона є новою, переви-

щує відомий технічний рівень і є промислово придатною>.

 

До речі, вислів <промислово придатна> краще замінити вис-

ловом <придатна для використання в доцільній діяльності люди-

ни>. Такий вислів більш точний і широкий, а це також має зна-

чення.

 

Потребує більш чіткої редакції п. 4 ст. 7. Цей пункт викладено

так: <Рівень техніки включає також зміст будь-якої заявки на ви-

 

-134-

 

дачу патенту України та міжнародної заявки, в якій зазначена Ук-

раїна, в тій редакції, в якій її було подано спочатку, за умови, що

ця заявка або виданий за нею патент згодом будуть опубліковані у

встановленому порядку і що дата подання такої заявки або, якщо

заявлено пріоритет, дата її пріоритету передує відповідній даті,

зазначеній в п. 3 ст. 7>.

 

Очевидно, автори проекту цього Закону виходили з того, аби

сам заявник не міг второпати, що це воно таке є і був змушений

залучити на допомогу патентного повіреного, оскільки без нього і

справді розібратись в цьому словоблуді нормально грамотній лю-

дині не під силу. Між тим, Закон розрахований на широкого чита-

ча - творця нового.

 

Висловлюються побажання не обмежувати поняття корисної

моделі тільки конструктивним виконанням пристрою, а пошири-

ти на всі вироби. По-перше, викликає певний сумнів сам термін

<пристрій>. В загально-прийнятому значенні пристрій - це допо-

міжне улаштування до чогось основного. Між тим, конструктивне

виконання стосується не тільки пристроїв, а будь-якого улашту-

вання. По-друге, чому конструктивне виконання стосується тільки

цих самих пристроїв, а не будь-якого іншого виробу. Конструк-

тивне виконання може стосуватися будь-якого виробу, оскільки

жоден виріб не може бути виготовлений без його попереднього

конструктивного виконання. Тому видається доцільним пошири-

ти конструктивне виконання на всі вироби, а не тільки на при-

строї.

 

В ст. 8 Закону варто було б зазначити, що право на одержання

патенту мають винахідник, його спадкоємці та інші його правона-

ступники, а також роботодавець. Це було б точніше.

 

Адже відповідно до ст. 10 Закону право на одержання патенту

має відповідно правонаступник винахідника або роботодавця. Пра-

вонаступником винахідника може бути Фонд винаходів України)

якому винахідник може передати належне йому право на одер-

жання патенту. Проте, в Законі немає норми, за якою винахідник

своє право на одержання патенту міг би передати будь-якій іншій

фізичній чи юридичній особі. Але нема й заборони. З цього мож-

на зробити висновок, що винахідник може уступити своє право на

одержання патенту будь-якій фізичній чи юридичній особі, а не

тільки Фонду винаходів України. Видається, що цим безпідставно

обмежуються права винахідника розпоряджатися своїм правом.

Право на одержання патенту - це право винахідника, і він може

розпорядитися ним на свій розсуд, в тому числі продати, подару-

вати тощо. Але в Законі про це мови немає. Тому видається необ-

хідним прямо зазначити, що винахідник чи будь-який інший заяв-

ник може своє право на одержання патенту відчужувати будь-кому,

звичайно, в межах Закону.

 

Що стосується прав роботодавця (ст. 9 Закону), то вони вида-

ються сформульованими не дуже чітко, про що уже йшлося вище.

 

-135-

 

В ст. 11 Закону видається зайвим застереженням <за умови,

що вказана заявка не вважається відкликаною, не відкликана або

не відхилена>. Це й так зрозуміло, якщо заявка вважається відкли-

каною, відкликана чи відхилена, то за цією заявкою патент не

буде виданий.

 

Закон правильно встановив вимогу, за якою в разі виявлення

в заявці на винахід певних недоліків, про це має бути повідомле-

ний заявник і для усунення зазначених недоліків встановлюється

певний строк. Якщо протягом встановленого строку виявлені не-

доліки заявки будуть усунені) то датою подання заявки буде дата

одержання Держпатентом виправлених матеріалів. У противному

разі заявка вважається неподаною, про що заявнику надсилається

повідомлення (п. 2 ст. 13). Не заперечуючи проти встановлених

правил по суті, все ж хочеться відзначити, що підставою для виз-

начення заявки неподаною можуть бути лише настільки серйозні

підстави, які роблять розгляд заявки просто неможливим, в силу

чого вона і визнається неподаною.

 

В усіх інших випадках Держпатент має вживати усіх необхід-

них заходів для усунення виявлених недоліків за допомогою заяв-

ника. Лише тоді, коли це виявиться неможливим. Держпатент може

прийняти рішення про визнання заявки неподаною. В такому разі

було б збережено для держави багато цінних винаходів та інших

технічних рішень.

 

Викликає певне зауваження п. 6 ст. 14 3акону. Він сформу-

льований таким чином: <Якщо за попередньою заявкою діловодство

у Відомстві не закінчено, то з надходженням заяви про пріоритет

згідно з п. 2 цієї статті попередня заявка вважається відкликаною

в частині, на яку заявлено пріоритет>. З цієї редакції важко збаг-

нути, про що йде мова. В п. 2 цієї статті йдеться про попередню

заявку, якщо вона була подана в іноземній державі - учасниці

Паризької конвенції охорону промислової власності. В п. 6 цієї ж

статті мова йде про діловодство у Відомстві, тобто Держпатенті

України. То про яку ж попередню заявку йде мова - про ту, що

подана в іноземній державі, чи про ту, що подана в Україні. Якщо

мова йде про попередню заявку, подану до Держпатенту України,

то чому виникло дві заявки? Іншими словами, п. 6 статті 14 Зако-

ну потребує ретельної редакції.

 

Не точна редакція п. 12 ст. 15 Закону. У цьому пункту йдеться

про те, якщо за результатами заявки по суті визначено, що ви-

нахід, суть якого виражена в запропонованій заявником формулі,

відповідає умовам патентоспроможності, Відомство надсилає за-

явнику рішення про видачу патенту.

 

Видається, що все ж було б краще, якби спочатку було прий-

нято рішення про визнання пропозиції винаходом і на підставі

цього рішення має видаватися патент. Законодавець же визнав за

доцільне спочатку прийняти рішення про видачу патенту, якщо

запропонована пропозиція є винаходом, і на цій підставі видавати

патент.

 

-136-

 

Із наведеної редакції виходить, що рішення про визнання про-

позиції винаходом не приймалось, а заявнику висилається. Адже

інакше цей пункт тлумачити не можна. Наведемо цей пункт досл-

івно: <Якщо за результатами експертизи заявки по суті буде виз-

начено, що винахід, суть якого виражена у запропонованій фор-

мулі, відповідає умовам патентоспроможності, Відомство надси-

лає заявнику рішення про видачу патенту> (підкреслено автором

О. П.).

 

Але ж відразу постає запитання, коли і хто приймав це рішен-

ня. Очевидно, спочатку треба прийняти рішення про видачу па-

тенту, а вже потім це рішення надсилати заявникові. Така еконо-

мія часу і паперу може призвести до непорозумінь, чого в Законі

треба уникати.

 

Викликає критику ст. 22 Закону <Оскарження рішення сто-

совно заявки>. Перша частина цієї статті проголошує, що заявник

може оскаржити будь-яке рішення Відомства стосовно заявки до

Апеляційної ради Відомства...>. Закон не містить і не виокремлює

підстав для такого оскарження. Тобто оскаржувати можна всім і

все. Це називається подальша демократизація законодавства.

 

Така демократизація може привести до того, що Держпатент

буде тільки те й робити, що розглядати скарги. Тому, аби справді

ефективна робота не потонула в бюрократичній писанині, варто

було в Законі чітко визначити критерії чи підстави, за якими мож-

на оскаржувати те чи інше рішення Держпатенту. Це стосується

не тільки рішень Держпатенту, а й скаржників. Оскаржувати чітко

визначені рішення Держпатенту мають право тільки конкретно

визначені особи - заявники, винахідники та їх спадкоємці, інші

зацікавлені особи. В противному разі скаргова лавина затопить

Держпатент.

 

Вище вже зверталась увага на занадто тривалі строки для дея-

ких дій. Занадто довгими визначені вони і статтею 22. Для оскар-

ження будь-якого рішення Відомства стосовно заявки встановле-

ний строк в три місяці від дати одержання рішення Держпатенту.

Скарга, що надійшла з приводу рішення Держпатенту по заявці

має бути розглянута протягом чотирьох місяців від дати надход-

ження скарги. Але ж рішення Апеляційної ради по скарзі також

може бути оскаржене до суду протягом шести місяців. Отже, якщо

в цьому процесі будуть витримані максимальні строки, то для ос-

карження рішення, розгляду скарги і оскарження рішення Апеля-

ційної ради по скарзі може потребувати 13 місяців, більше року.

 

Видається, що така демократизація не на користь ні державі,

ні народу, ні справі.

 

Погано відредагований п. 8 статті 23 Закону. Наведемо його

дослівно: <Права, що випливають з патенту, не зачіпають будь-які

інші особисті майнові чи немайнові права винахідника, що регу-

люються іншим законодавством України>. Не викликає сумніву

те, що автор цієї норми сам не розуміє, про що йде мова. По-

перше,-- про які особисті майнові права мовиться. Цивільне за-

 

-137-

 

конодавство України такого поняття як <особисті майнові чи не-

майнові права винахідника> не знає. Якщо це нове поняття, то

треба було дати його тлумачення. По-друге, - чому права, що

випливають з патенту, мають зачіпати інші права винахідника, чи

не зачіпати їх. Одним словом, і цей словоблуд збагнути важко.

Зазначений пункт має бути належним чином відредагований, щоб

було зрозуміло будь-якому читачеві.

 

Невдала, на наш погляд, редакція п. 1 ст. 26 Закону. В частині

1 цього пункту йдеться про те, що власник патенту повинен доб-

росовісно користуватися виключним правом, що випливає з па-

тенту. Вище уже підкреслювалось, що нечіткість редакції цієї час-

тини п. 1 зазначеної статті дає підставу тлумачити цю норму як

обов'язок власника патенту використовувати винахід. Для такого

висновку дає підставу і частина друга цього пункту, в якій йдеться

про те, що в разі невикористання винаходу протягом трьох років

від дати публікації відомостей про видачу патенту або від дати,

коли використання винаходу було припинено, будь-яка особа може

звернутися до суду із заявою про надання їй дозволу на викорис-

тання винаходу. Звичайно, цей дозвіл суд надає за наявності пев-

них умов.

 

Проте, порівняння цих двох частин п. 1 ст. 26 дає підставу

зробити висновок, що власник патенту зобов'язаний використати

свій винахід і в разі невикористання винаходу для його власника

можуть настати певні негативні наслідки.

 

Видається, що п. 1 не може бути прийнятий як за редакцією,

так і за своїм змістом. Безумовно, частина перша п. 1 цієї статті

має бути відредагована більш чітко. В цій частині зазначеного пун-

кту, на нашу думку, йдеться про те, аби власник винаходу викори-

стовував його добросовісно, тобто це використання не повинно

наносити шкоду будь-кому - державі, суспільству, фізичним і

юридичним особам, навколишньому середовищу тощо. Саме ця

ідея має лежати в основі цієї норми, а не обов'язковість викорис-

тання винаходу.

 

Що стосується обов'язку використання винаходу, то це пи-

тання, принаймні, спірне. Не можна зобов'язувати власника ви-

находу до обов'язкового використання. Право використання ви-

находу належить його власнику, і він цим правом може скориста-

тися на свій розсуд. Для цього можуть бути самі різноманітні

підстави. Наприклад, власник винаходу вважає, що для негайного

використання винаходу у нього зараз немає ні технічних, ні мате-

ріальних умов і можливостей. Винахід може бути використаний з

найбільшою ефективністю з настанням відповідних технічних умов.

Власник патенту на винахід, врешті-решт, може затримати вико-

ристання винаходу, аби не дати своєму конкуренту випередити

його у виробництві тієї чи Іншої продукції - у конкурента уже є ті

самі технічні умови для більш ефективного використання винахо-

ду, а у власника винаходу їх ще немає. Продаж ліцензії може бути

 

-138-

 

менш вигідним, ніж власне виробництво з використанням вина-

ходу.

 

У власника патенту на винахід можуть бути й інші причини

для невикористання винаходу. І таке невикористання винаходу не

можна вважати недобросовісною конкуренцією, оскільки це і є

комерційним чи підприємницьким досвідом, що складає вироб-

ничу таємницю.

 

Не може бути виправданим і правило, викладене в частині

третій п. 1 ст. 26 Закону, в якому йдеться про те, що суд може

винести рішення про надання дозволу зацікавленій особі на вико-

ристання винаходу з визначенням обсягу його використання, строку

дії дозволу, розміру та порядку виплати винагороди власнику па-

тенту.

 

Визначені судом умови можуть не відповідати інтересам влас-

ника патенту. Більш того, вони можуть істотно обмежувати його

права й інтереси. Постає резонне питання, - чому права власни-

ка патенту на вимогу його конкурента мають бути обмежені на

користь останнього. Власник патенту не припустився ніякого зло-

вживання своїм правом - він просто не використовує свій ви-

нахід і не дозволяє його використання іншим особам. Це йому

вигідно, це його право. Хто і чому має обмежувати його у викори-

станні його права?

 

Викликає певний сумнів припис, що міститься в п. 2 ст. 26

Закону. У цьому пункті йдеться про так звану залежну ліцензію,

коли один винахід не може бути використаний з повною ефектив-

ністю без іншого винаходу. Закон дозволяє власнику першого ви-

находу вимагати від власника другого права на використання його

винаходу, і відповідно до Закону власник першого винаходу зобо-

в'язаний такий дозвіл видати. Взагалі, звертає на себе увагу та

обставина, що Закон містить забагато підстав для вільного вико-

ристання винаходу чи інших технічних рішень. Ці підстави, безу-

мовно, обмежують майнові права винахідників та авторів інших

технічних рішень. Варто було б подумати над усуненням цієї про-

блеми.

 

Зазначеним обмеженням присвячена ст. 25 Закону, в якій

міститься п'ять підстав для обмеження майнових прав винахідника

або п'ять підстав, які надають право вільного використання вина-

ходів та інших технічних рішень. Деякі з них досить розпливчаті.

 

Заперечення викликає п. 1 ст. 28. В цьому пункті йдеться про

підстави визнання патенту недійсним повністю чи частково. Зок-

рема, такими правовими підставами є: а) невідповідність запатен-

тованого винаходу чи корисної моделі умовам патентоспромож-

ності, визначеним цим Законом; б) наявності у формулі винаходу

чи корисної моделі ознак, яких не було у поданій заявці; в) пору-

шення вимог п. 2 ст. 32 Закону.

 

Аналіз перших двох підстав свідчать про те, що вони не об-

грунтовані. В їх настанні винен передусім сам Держпатент Украї-

ни. Саме його працівники припустилися помилки, визнавши ви-

 

-139-

 

нахід чи корисну модель без належної перевірки. Проте, Держпа-

тент свої помилки перекладає на заявників. Негативні наслідки

безвідповідального ставлення до своїх обов'язків відповідальних

працівників Держпатенту мають нести заявники. А вони вже по-

несли відчутні витрати на одержання патенту. В Законі немає ні

слова про те, хто має відшкодувати заявникові ці матеріальні вит-

рати. Тому, видається, патент не повинен визнаватись у цих ви-

падках недійсним, якщо тільки з боку заявника не було неправом-

ірних дій, спрямованих на обманне одержання патенту. У таких

випадках, навіть якщо були допущені певні помилки, патент має

зберігати свою чинність. Патентовласник не повинен бути пока-

раний за чужі гріхи.

 

Що стосується третьої підстави визнання патенту недійсним,

то вона не витримує будь-якої критики. Закон встановив правило,

за яким патент може бути визнано <недійсним повністю або част-

ково> за порушення правил процедури закордонного патентування.

 

В аналізованому п. 1 ст. 28 сказано чітко: в разі <порушення

вимог пункту 2 ст. 32 цього Закону>. П. 2 ст. 32 цього Закону

проголошує порядок закордонного патентування. За цим поряд-

ком заявник спочатку має. заявити свій винахід до Держпатенту

України і запросити дозвіл на закордонне патентування. Якщо

протягом трьох місяців від дати надходження запиту до Держпа-

тенту заявник не одержить заборони на закордонне патентування,

він має право здійснити закордонне патентування свого винаходу

чи будь-якого іншого технічного рішення.

 

Проте, якщо заявник порушить встановлений порядок закор-

донного патентування, його патент може бути визнано недійсним

повністю або частково. Ця норма викликає ряд істотних запере-

чень. По-перше, як можна визнати патент частково недійсним,

якщо буде порушено порядок закордонного патентування. Оче-

видно, слід розуміти так, що патент буде визнано недійсним по-

вністю. Варто звернути увагу, винахід відповідає вимогам патен-

тоспроможності, але патент на нього визнається недійсним. На

якій підставі? Адже, вірогідність винаходу сумніву не викликає.

Отже, це є не що інше, як покарання заявника. Але це покарання

не адекватно вагомості порушення.

 

По-друге, це просто свавілля з боку Держпатенту, оскільки

право розпорядитися своїм патентом належить самому патентов-

ласнику. Обмежити будь-яку особу в її правах може тільки суд, а

не Держпатент.

 

По-третє, судячи зі змісту частини 2 пункту 2 цієї статті, мож-

на зробити висновок, що визнавати патент недійсним повністю чи

частково може сам Держпатент і лише після спливу встановлених

строків визнання патенту недійсним здійснюється судом.

 

Якщо говорити про перші дві підстави визнання патенту не-

дійсним, то, очевидно, таку оцінку має право робити сам Держпа-

тент. Але якщо говорити про третю підставу, тобто коли мова йде

про порушення порядку закордонного патентування, то в такому

 

-140-

 

випадку навряд чи буде справедливим самому Держпатенту оці-

нювати дії заявника.

 

По-четверте, не визначена доля витрат, які поніс заявник при

оформленні, експертизі заявки, видачі патенту та підтримання його

чинності в разі визнання його недійсності за невідповідності ви-

находу чи корисної моделі умовам патентоспроможності або на-

явності у формулі винаходу чи корисної моделі ознак, яких не

було у поданій заявці.

 

Якщо заявник діяв добросовісно, тобто не припустився не

тільки навмисних неправомірних дій при поданні заявки, а й по-

милки, то не викликає сумніву вина Держпатенту у видачі патенту

на пропозицію, яка не відповідає вимогам патентоспроможності.

Але ж при цьому заявник міг понести неабиякі витрати, пов'язані

з оформленням патенту. Оскільки визнання патенту недійсним

сталося по вині Держпатенту, то він має нести ці збитки. Зали-

шення зазначених витрат Держпатенту було б для нього неправо-

мірним одержанням прибутків, безпідставним збагаченням. Іншими

словами. Держпатент має бути зобов'язаний відшкодувати заяв-

никові усі витрати, понесені ним в зв'язку з визнанням його па-

тенту недійсним в разі невідповідності запатентованого винаходу

чи корисної моделі вимогам патентоспроможності чи наявності у

формулі ознак, яких не було у поданій заявці.

 

Найпростіше, видається, частину третю п. 2 ст. 28 Закону вза-

галі відмінити як таку, що не відповідає правам людини.

 

В Законі не досить чітко розмежовані спори, які мають розг-

лядатися в адміністративному порядку, тобто Держпатентом Ук-

раїни, і спори, які належать розглядати суду. Ст. 30 містить в собі

внутрішнє протиріччя. В п. 1 цієї статті проголошується, що спо-

ри, пов'язані із застосуванням Закону, розв'язуються судом, арбі-

тражним судом або третейським судом у порядку, встановленому

законодавством України. З цього можна зробити висновок, що всі

спори, пов'язані із застосуванням Закону, підлягають розгляду в

суді. Між тим, п. 2 цієї ж статті дає перелік спорів, що розгляда-

ються судом. І хоча пункт закінчується тим, що суди розглядають

також інші спори, пов'язані з охороною прав, що надаються цим

Законом, все ж у ньому містяться норми, які певні спори відно-

сять до компетенції Держпатенту, хоча б спори про недійсність

патенту повністю або частково в разі невідповідності запатентова-

ного винаходу чи корисної моделі вимогам патентоспроможності

чи відсутності у формулі ознак, яких не було у заявці.

 

-141-

 

Глава ІV. ПРАВО НА СЕЛЕКЦІЙНІ ДОСЯГНЕННЯ

 

Передусім варто відзначити, що селекційні досягнення ні в

колишньому СРСР, ні в Україні на рівні закону не охоронялись.

Закони про селекційні досягнення прийняті в Україні вперше:

Закон України <Про охорону прав на сорти рослин> від 21 квітня

1993 р. і Закон України <Про племінне тваринництво> від 15 груд-

ня 1993 р.

 

Сам факт прийняття цих законів, як і інших про інтелектуаль-

ну власність, - явище, яке в правовому житті держави важко пе-

реоцінити.

 

Важко переоцінити і значення селекції для народного госпо-

дарства України. За рахунок селекції і рослин, і в тваринництві

можна досягти такої ефективності сільського господарства, за ра-

хунок якої можна розв'язати багато проблем. Вище наводилися

окремі приклади успіхів в селекції рослин і тварин. Проте, в Ук-

раїні поки що похвалитися такими успіхами не можна. Західні

країни досить відчутно випереджають у цьому плані нашу Украї-

ну. Про це свідчать багато прикладів запозичення окремих досяг-

нень сільським господарством України із західних держав, які ус-

пішно культивуються в Україні.

 

Тому надання рівня закону правовому регулюванню відносин

у сфері селекції є, безумовно, явищем прогресивним, яке заслуго-

вує на всіляке схвалення. Згадані Закони ще не досконалі, не поз-

бавлені певних прогалин та інших недоліків. Але вони є, і вони

вже діють. Практика їх застосування виявить їх плюси і мінуси. Ті

норми, що виправдають себе, будуть діяти надалі, а ті, що вияви-

лися непридатними, будуть замінюватися більш досконалими, уточ-

нюватися, конкретизуватися. Таким чином законодавство про се-

лекційні досягнення буде досягати більшої ефективності.

 

Законодавець знайшов за доцільне прийняти окремі Закони

про селекційні досягнення у рослинництві і в тваринництві. Прак-

тика застосування їх виявить обгрунтованість такого поділу. Про-

те, вже зараз можна сказати, що відмінність в правовому регулю-

ванні відносин у сфері селекційної творчості в рослинництві і в

тваринництві безсумнівна.

 

Обидва Закони містять визначення термінів, що в них вжива-

ються. Це, безумовно, внесе певну чіткість в правове регулювання

зазначених відносин. Проте слід зазначити, що в переліку цих

визначень є чисто наукові терміни, які широкому загалу не зро-

зумілі. Але ж і Закон розрахований все ж на фахівців. Проте до

фахівців відносяться і юристи, яким ці поняття також невідомі.

Отже, якщо хочете керуватись зазначеним Законом, освоюйте його

термінологію.

 

-142-

 

Закон <Про охорону прав на сорти рослин> розроблений за

схемою Законів про промислову власність.

 

На відміну від законів про промислову власність, Закон про

сорти (так далі будемо називати Закон України <Про охорону прав

на сорти рослин>) не визначає об'єкту селекційної творчості. Виз-

начається лише об'єкт правової охорони (ст. 2), до якого відно-

сяться майнові та немайнові права автора сорту, власника патенту

або ліцензії. Патент засвідчує авторство на сорт і виключне право

на його використання (ст. 4 Закону). Права власності на результат

селекційної творчості цей Закон не визнає. Проте, визнає право

власності на патент, що видається на сорт.

 

Суб'єктами права на сорт Закон визнає будь-які фізичні і юри-

дичні особи. Автором сорту визнається громадянин, творчою пра-

цею якого створено новий сорт (ст. 7 Закону). Суб'єктом права на

сорт може бути роботодавець у випадках, визначених цим Зако-

ном. Зокрема, Закон встановлює такі умови:

 

а) Наявність договору між роботодавцем і автором сорту. В

договорі має бути визначено, що право на створений автором сорт

переходить роботодавцеві, а також розмір і умови виплати вина-

городи за передачу сорту роботодавцеві. Отже, Закон не передба-

чає умови, за якої виплата винагороди провадиться лише за вико-

ристання сорту. Договір має бути укладений в письмовій формі і

належним чином оформлений. Якщо ж договору між автором сорту

і роботодавцем про передачу права на сорт не було або роботода-

вець порушив істотні умови договору, то право на одержання па-

тенту залишається за автором.

 

6) Сорт створено працівником - автором під час виконання

службових обов'язків. Мається на увазі, що заробітна плата в повній

мірі компенсує виграти духовного потенціалу, енергії, зусиль, твор-

чої наснаги тощо селекціонера. Видається, що в сучасних умовах

навряд чи зарплата може компенсувати творчі зусилля на ство-

рення сорту. Принаймні, в договорі про передачу прав на сорт

роботодавцеві мають бути визначені умови виплати додаткової (крім

зарплати) винагороди. Саме це має на увазі Закон, який в ст. 8 п.

3 визначає право автора сорту на винагороду.

 

в) Сорт створено за завданням роботодавця. Завдання, слід

розуміти, визначене в письмовій формі, в якій містяться конк-

ретні параметри розробки. Безумовно, завдання забезпечується

відповідними необхідними матеріально-технічними засобами та

грошовими коштами.

 

За таких умов право на одержання патенту належить робото-

давцеві. Закон не містить таких застережень, які встановлені За-

конами про промислову власність: якщо роботодавець протягом

певного строку від дати одержання повідомлення про створений

винахід (інше рішення) не подасть заявки до Відомства, то право

на одержання патенту залишається за селекціонером. Чи необхід-

не таке застереження для селекціонерів? Це питання проблема-

тичне, відповісти на нього однозначно неможливо. Тут склалася

 

-143-

 

певна дилема. З одного боку - роботодавець стає володарем вик-

лючного права на результат селекції і тому має право використо-

вувати цей результат на свій розсуд. Використати результат чи ні

- це право роботодавця. В нього можуть бути свої міркування на

цей рахунок. Роботодавець може бути підприємцем, а в підприєм-

ця можуть бути свої погляди, плани на предмет використання чи

не використання результату селекції.

 

З другого боку, результат селекції, на нашу думку, є все ж

власністю автора нового сорту. За договором він запропонував свій

результат селекційної діяльності роботодавцеві. Роботодавець про-

позицію про передачу йому права на одержання патенту на новий

сорт рослини не прийняв і цим самим ніби відмовився від неї. В

такому разі право на селекційний результат належить авторові сор-

ту, і він може розпоряджатися ним на свій розсуд.

 

Суб'єктом права на одержання патенту на селекційне досяг-

нення є також Фонд винаходів України, якщо автор сорту чи но-

вої породи тварин зазначить цей Фонд в заявці, що надійшла до

Держпатенту до прийняття рішення про видачу патенту. В такому

разі між Фондом винаходів України і автором сорту має бути ук-

ладений відповідний договір в письмовій формі. Автор сорту має

право на винагороду за використання сорту, рівнозначну вигоді,

одержаній Фондом винаходів України.

 

Суб'єктами правовідносин, що складаються у сфері селекцій-

ної діяльності в галузі рослинництва, є також Державний комітет

України з питань інтелектуальної власності (Держпатент Украї-

ни). Експертним органом Держпатенту України є Державна комі-

сія України по випробуванню та охороні сортів рослин Міністер-

ства сільського господарства і продовольства України.

 

Нарешті, право на одержання патенту на сорт має будь-яка

фізична чи юридична особа, яка зазначена автором сорту в заявці

або в заяві автора про видачу патенту іншій особі, але за умови,

що така заява надійшла до Держпатенту України до прийняття

рішення про видачу патенту.

 

В Законі про сорти рослин чітко викладені права і обов'язки

патентовласника на сорт. Вони викладені за схемою Законів про

промислову власність і будь-яких специфічних рис не містять.

 

Позитивною особливістю Закону про сорти рослин є те, що

він надає заявникові право визначити назву сорту і тим сами пев-

ним чином індивідуалізувати його. Закон визначає правила визна-

чення назви сорту і межі її використання. Видається, що таку нор-

му мали б містити усі Закони про промислову власність. Це є не

тільки засобом індивідуалізації сорту, а й досить ефективним за-

 собом заохочення і стимулювання авторів сорту.

 

Закон визначає підстави для визнання патенту на сорт не-

дійсним. Проте, в зазначених підставах є відмінності від відповід-

них підстав, визначених Законом про промислову власність. Зок-

рема, в Законі про сорти рослин визначені такі підстави: а) не-

відповідність сорту умовам патентоспроможності; б) невірне

 

-144-

 

зазначення в патенті автора (авторів) сорту або власника патенту.

Останньої підстави для визнання патенту недійсним Закони про

промислову власність не містять, а шкода.

 

Крім того, Закон про сорти рослин містить ще одну норму,

якої не знають Закони про промислову власність. В Законі про

сорти рослин чітко і однозначно проголошено: <Визнання патенту

на сорти недійсним провадиться в судовому порядку>. І ніяких

винятків. Варто було б подумати над тим, аби така норма була і в

Законах про промислову власність. Видається, що захист прав на

об'єкти промислової власності від цього тільки виграв би.

 

Закон України <Про охорону прав на сорти рослин> також не

позбавлений окремих недоліків, прогалин, нечітких формувань

тощо.

 

Передусім, викликає заперечення назва цього Закону. Вона

говорить лише про сорти рослин, тобто про усі сорти рослин. Але

ж мова в Законі йде не про всі сорти рослин, а лише про нові.

Виведені нові сорти, які мають нові якісні ознаки, що дозволяє

виділити їх від відомих сортів. Що це так, свідчить і сам Закон.

 

В ст. 1 наводиться визначення термінів. В ній йде мова про

три сорти рослин. Перша група - це сорти, допущені до госпо-

дарського використання. Ці сорти реєструються в окремому Реєстрі

сортів рослин України. Друга група сортів рослин - це сорти,

права на які охороняються, вони заносяться до Державного реєст-

ру сортів рослин України. Третя група - запатентований сорт,

тобто сорт на який видано патент.

 

Мимоволі виникає запитання, чим же відрізняється запатен-

тований сорт від сортів рослин, права на які охороняються. Ви-

дається, що між цими двома групами сортів рослин принципової

різниці немає. Відповідно до ст. 19, Держпатент приймає рішення

на підставі позитивного висновку експертного органу про видачу

патенту на сорт та вносить відповідні дані до Державного реєстру

сортів рослин України (підкреслено автором - О. П.). Отже, сор-

ти, занесені до Державного реєстру сортів рослин України, - це ті

сорти, на які видаються патенти після їх занесення до зазначеного

реєстру.

 

Використання в Законі одного і того ж поняття під різними

назвами не можна виправдати. Доцільніше було б вживати якусь

одну назву. Проте, варто звернути увагу, що в наведених визна-

ченнях не вживається слово <новий сорт>. Між тим, в самому За-

коні мова йде про нові сорти. Новизна виведеного сорту є його

основною правовою ознакою. Ст. 6 Закону однозначно проголо-

шує, що патент видається на сорт, який є новим.

 

Отже, не вдаючись в глибоку і безпредметну дискусію. Закон

варто назвати <Про охорону прав на нові сорти рослин>. Слід ска-

зати, що Модельний кодекс також рекомендує відповідну главу

Цивільного кодексу назвати <Права на новые сорта растений...>

(ст. 1118 Модельного кодексу другої редакції).

 

-145-

 

Потребує критичного аналізу ст. 3 Закону <Суб'єкти права на

сорт> не тільки за своєю редакцією, а й по суті. Фактично дана

стаття не дає визначення, хто ж є автором сорту, а хто є суб'єктом

прав на сорти рослин. В ній наводиться загально-цивілістичне

визначення суб'єкта, яке тут ні до чого. За своїм змістом дана

стаття зовсім хибна. Стаття проголошує: <До суб'єктів права на

сорти рослин належать громадяни, юридичні особи та їх правона-

ступники, які мають цивільну правоздатність і дієздатність відпо-

відно до законів України>. З нього тексту випливає, що право на

сорт належить будь-якому громадянину, будь-якій юридичній особі

та їх правонаступникам, які є правоздатні і дієздатні, незалежно

від того, чи створювали вони сорт чи ні, чи переходило до них

право на сорт чи ні. Просто всі громадяни, юридичні особи оголо-

шуються суб'єктами права на сорт. Але ж це абсурд.

 

В аналізованій статті Закону про сорти рослин треба було виз-

начити, хто може бути суб'єктом прав на сорти рослин. До цієї

групи, безумовно, відносяться далеко не всі громадяни і юридичні

особи та їх правонаступники, а лише автори, творчою працею яких

створено новий сорт рослин та їх правонаступники, до яких треба

віднести й роботодавця. До роботодавця право на сорт все ж пере-

ходить від автора, що створив сорт рослин.

 

Іншими словами, редакція зазначеної статі потребує докорінні

переробки і приведення її до реального стану речей.

 

Видається зовсім недоречною стаття 5 закону, яка називається

<Державне патентне відомство України>. Тут, передусім, впадає в

око розбіжність в назві цього Державного відомства. В Законі Ук-

раїни <Про охорону прав на сорти рослин>, скорочено - Держпа-

тент України. Чітка і однозначна назва, яка відповідає призначен-

ню самого відомства і не викликає ніякого сумніву у своїй вірогі-

дності. Проте, в Законах про промислову власність це відомство

називається по іншому. В Законі України <Про охорону прав на

винаходи і корисні моделі> Відомство визначається як <Держав-

ний комітет України з питань інтелектуальної власності> (Держ-

патент України).

 

При цьому слід визначити, шо Закон України, <Про охорону

прав на сорти рослин> був прийнятий 21 квітня 1993 р., а Закон

України <Про охорону прав на винаходи і корисні моделі> 15 грудня

1993 р., тобто дещо пізніше. На той час назва цього Відомства

могла змінитись, але в чинні закони відповідних змін не було вне-

сено. Очевидно, що такі зміни мають бути внесені відповідно до

остаточно визначеної назви Відомства. Про те, що назву Відом-

ства необхідно привести до реального стану речей, йшлося вище.

 

Далі, в ст. 5 Закону <Про охорону прав на сорти рослин> вик-

ладаються завдання і функції Держпатенту України. Але це має

бути викладено не в цьому Законі, а в Положенні про Держпатент

України.

 

Викликає зауваження і ст. 8 Закону, яка знову ж таки хибно

визначає патентовласника. Вона проголошує: <Власником патенту

 

-146-

 

на сорт може бути будь-яка особа відповідно до статті 3 цього

Закону>.

 

Безапеляційність і категоричність цієї статті знову ж таки хиб-

но визнає власником патенту на сорт може бути будь-хто незалеж-

но від того, чи вивів він цей новий сорт, перейшло до нього право

на патент на законних підставах чи ні. Може бути власником па-

тенту і ніяких винятків.

 

Такій же критиці підлягає ст. 11 Закону. П. 1. цієї статті одно-

значно проголошує: <Будь-який громадянин або юридична особа,

яка має право на одержання патенту згідно зі статтею 3 цього За-

кону, може подати заявку про видачу патенту до Держпатенту

України>. Відповідно до ст. 3 цього Закону, суб'єктами права на

сорти є громадяни, юридичні особи та їх правонаступники, якщо

вони правоздатні і дієздатні відповідно до Законів України.

 

Таким чином, кожний громадянин, юридична особа та ще й

їхні правонаступники можуть подавати заявки про видачу патенту

на сорт незалежно від того, чи доклали ці громадяни і юридичні

особи своїх зусиль до створення нового сорту, чи ні.

 

Певні зауваження викликає ст. 14 Закону. У першому і друго-

му пунктах цієї статті мова йде про пріоритет заявки на сорт. В

цілому такий підхід заслуговує на схвалення, оскільки мова йде

просто про пріоритет і про конвенційний пріоритет. Вище пропо-

нувалось, що дату надходження заявки до Держпатенту варто на-

звати національним пріоритетом, а дату надходження раніше по-

даної заявки в одну із країн-учасниць Міжнародної конвенції по

охороні селекційних досягнень назвати конвенційний пріоритет.

При цьому все було б на місці, чітко і ясно.

 

Проте, в Законі дату надходження заявки до Держпатенту Ук-

раїни названо просто пріоритетом, а дату надходження заявки до

країни-учасниці Міжнародної конвенції по охороні селекційних

досягнень також названо пріоритетом і лише в дужках підкрес-

люється, що мова йде про конвенційний пріоритет. Таке одно-

значне вживання різних понять може привести до плутанини. Тому

ще раз наголошуємо, що краще визначити поняття <національний

пріоритет> і <конвенційний пріоритет>.

 

Викликає заперечення п. 3 цієї статті, і не стільки за своєю

редакцією, як за своїм змістом. В ньому мова йде про долю зая-

вок, які надійшли до Держпатенту одночасно. Відповідно до цього

пункту, якщо до Держпатенту України одночасно надійшли дві

ідентичні заявки і мають однакову дату пріоритету, то патент може

бути виданий по заявці, по якій доведено більш ранню дату її

відправлення до Держпатенту України, а якщо ці дати співпада-

ють, то перевага надається заявці, яка має більш ранній реєстрац-

ійний номер Держпатенту України.

 

Як бачимо, в даній ситуації перевага надається формальному

моменту. Такий підхід до розв'язання цієї проблеми видається не

переконливим. Два селекціонери вивели незалежно один від од-

ного певний цінний новий сорт рослини. Обидва подали одночас-

 

-147-

 

но заявки до Держпатенту України. Зрозуміло, що обидві заявки

не можуть бути зареєстровані під одним номером, по чистій ви-

падковості одна з них буде зареєстрована першою, а друга другою.

Чи можна тільки за цим чисто формальним фактором по одній

заявці видавати патент, а іншу відхилити? Це є занадто несправед-

ливо. Тим більше, що ця проблема в такий же спосіб вирішується

і в Законах про промислову власність. Від такого розв'язання цієї

проблеми можуть безпідставно і несправедливо постраждати заяв-

ники - автори своїх досягнень.

 

Найбільш справедливим було б рішення про визнання обох

заявників, які створили незалежно один від одного той чи інший

результат і дата надходження їх заявок до Держпатенту України

співпадає - визнати співавторами цього результату.

 

Занадто невизначено сформульовано ст. 26 <Відповідальність

за порушення Закону>. Вона встановлює <загальне правило>. По-

рушники Закону несуть відповідальність за усіма її видами: крим-

інальну, цивільну, адміністративну і дисциплінарну. Шкода, що

Закон не визначає, яка ж відповідальність настає за те чи інше

порушення і в якому обсязі. Як кажуть, порушники і потерпілі хай

самі розбираються кому, за що і як відповідати. В такому ж стилі

викладена і ст. 27 Закону, яка проголошує, що розв'язання спорів

провадиться в порядку, передбаченому законодавством. Треба тобі,

селекціонере, знайти відповідь на запитання, в якому порядку має

бути розглянутий той чи інший спір, - сам і шукай відповідь -

тобі ж сказали де - в законодавстві.

 

Звертає на себе увагу певна непослідовність в структурі самого

Закону України <Про охорону прав на сорти рослин>. Уже відзна-

чалось, що його структура майже повністю відповідає структурі

Законів про промислову власність. Чи була в цьому така не-

обхідність, сказати важко та й принципового значення це не має.

Проте, певна непослідовність все ж звертає на себе увагу. Так,

наприклад, чи була потреба виділяти в окремий розділ одну 6 статтю

цього Закону. Видається, що в цьому такої необхідності не було.

Сам Закон за своїм обсягом невеликий і поділяти його на сім

розділів також недоцільно, тим більше, що розділ V складається із

двох статей (24 і 25), розділ VІ складається із двох статей (28 і 27).

 

Помітна і внутрішня непослідовність. Так, наприклад, в розділі

ІV йдеться про умови і порядок одержання патенту. Стаття 19

повідомляє про реєстрацію сорту, а ст. 20 про видачу патенту.

Іншими словами, спочатку видали патент, а потім в ст. 22 припи-

сується) що заявник має право відкликати заявку не пізніше дати

прийняття рішення про видачу патенту. Уже ж видали патент, про

яке ж відкликання може йти мова.

 

Очевидно, що статтю про відкликання заявки на патент треба

було помістити десь до статті про прийняття рішення про видачу

патенту.

 

Одним словом, структура Закону України <Про охорону прав

на сорти рослин> потребує удосконалення.

 

-148-

 

Закон України <Про племінне тваринництво> від 15 грудня

1993 р. також складається всього із 16 статей, але вони розділені

на 7 розділів. Розділи ІІ, VІ і VІІ кожний складаються із однієї

статті. Розділи ІV і V мають по дві статті. Але хиби цього Закону

не тільки в його структурі. В Законі міститься ряд неточних і навіть

хибних понять. Ст. 9 цього Закону називається <Визнання винахо-

ду селекційним досягненням>, тобто в розумінні авторів проекту

будь-який винахід є селекційним досягненням. При цьому Ст. 6

цього ж Закону також називається <Обов'язки суб'єктів племінно-

го тваринництва>, ст. 4 - <Основні завдання племінного тварин-

ництва>.

 

Хіба можна визнавати кожний винахід селекційним досягнен-

ням, тоді, коли селекційне досягнення відповідно до Закону є гру-

па племінних тварин, створена в результаті цілеспрямованої твор-

чої діяльності, яка має нові корисні господарські ознаки і стійко

передає їх нащадкам. Тлумачення цих понять може привести до

абсурду, оскільки самі поняття, мабуть, є такими. Якщо селекцій-

не досягнення є група племінних тварин, то, виходить, що кож-

ний технічний винахід є група племінних тварин. Ясно, що це

абсурд і посилення на те, що ця прикра помилка була допущена в

газетному варіанті Закону, аж ніяк не виправдовує авторів його

проекту. Виходить, що Закон має два варіанти - один газетний, а

інший офіційний. Але ж наведені факти взяті із тексту Закону, що

був опублікований в газеті <Голос України>, що є офіційним ви-

данням вищого законодавчого органу держави.

 

Абсолютно невірне тлумачення поняття селекційного досяг-

нення як групи племінних тварин (ст. 1 Закону <Про племінне

тваринництво>). Кожному зрозуміло, що так тлумачити поняття

селекційного досягнення не можна. Достатньо взяти елементар-

ний енциклопедичний словник і можна легко переконатися в хиб-

ному тлумаченні цього поняття. Селекційне досягнення - це

справді результат цілеспрямованої творчої діяльності по виведен-

ню нових сортів рослин і нових порід тварин, а не група племін-

них тварин. Ось такими висловами переповнений цей Закон.

 

Ст. 3 Закону викликає зауваження, і, по суті, вона проголо-

шує норму, відповідно до якої племінною справою можуть займа-

тися лише юридичні особи, які мають свідоцтво. Правда, в зазна-

ченій статті мова не йде про юридичні особи. В ній просто пере-

раховуються підприємства, організації, установи, до яких відносять

селянські (фермерські) господарства, що мають свідоцтво на пра-

во займатися племінною справою. Тут постає принаймні кілька

запитань. Чому до перерахованих підприємств, організацій і уста-

нов не віднесені колективні селянські господарства? В порівнянні

з поки що досить слабкими селянськими (фермерськими) госпо-

дарствами колективні все ж набагато сильніші і багатьом з них

племінна справа цілком доступна. Проте, Закон про племінне тва-

ринництво колективним селянським підприємствам такого права

не надає.

 

-149-

 

Друге питання полягає в тому, чому право займатися племін-

ною справою налається лише свідоцтвом. Кому і в якому порядку

видається зазначене свідоцтво. Закон не визначає, а відсилає до

Міністерства сільського господарства і продовольства України.

 

Третє питання - чому племінною справою (а це справа безу-

мовно творча) не можуть займатися будь-які підприємства, орга-

нізації і установи, які мають для цього достатній творчий потенці-

ал, але з тієї чи іншої причини не мають свідоцтва.

 

Нарешті, чому племінною справою не можуть займатися ок-

ремі громадяни, які мають для цього відповідну підготовку, хист і

творчий потенціал. Зрозуміло, що одержані громадянином резуль-

тати селекційної діяльності мають бути випробувані і в установле-

ному порядку допущені до використання. Але ж в принципі твор-

чою діяльністю по виведенню нових сортів рослин, нових порід

тварин, овець, кіз тощо можуть і мають право займатись будь-хто

із громадян. Закон містить досить жорстке обмеження творчого

потенціалу громадян, що взагалі само по собі протиправне. Вже

не кажучи про те, що від селекційної справи усунуто великий твор-

чий потенціал.

 

Ст. 4 Закону визначає основні завдання племінного тварин-

ництва. Так, саме племінного тваринництва, а не суб'єктів селек-

ційної діяльності. Тобто самі тварини мають виконувати певні зав-

дання, що перед ними ставляться людьми, які не дуже здатні чітко

формулювати певні положення. Так, наприклад, постає запитан-

ня, як може саме племінне тваринництво забезпечити достовірність

обліку походження, продуктивності, оцінки тощо.

 

Таких редакційних ляпсусів Закон містить немало. Але голов-

на похибка полягає не в редакційній неохайності. З цієї ст. 4 вип-

ливає, що в нашій державі немає єдиного державного обліку пле-

мінних тварин. Відповідно до цієї статті, численні суб'єкти плем-

інної справи мають лише забезпечити достовірність обліку

походження, продуктивності, оцінки тощо племінних тварин. Інши-

ми словами, держава не знає, що вона має. Відсутні державні реє-

стри, куди б мали заноситися найкращі селекційні досягнення у

тваринництві. Забезпечувати збереження племінних ресурсів ма-

ють самі їх творці.

 

Відповідно до Закону, суб'єкти селекційної діяльності зобов'я-

зані <вести племінний облік та племінну документацію, в обсязі,

встановленому Міністерством сільського господарства і продоволь-

ства України>, (ст. 6). Це ще одне свідчення того, що в України

відсутній єдиний облік селекційних досягнень у тваринництві.

 

Суб'єкти селекційної діяльності зобов'язані подавати до

Міністерства сільського господарства і продовольства документи

на предмет атестації плідників та одержання дозволу на їх викори-

стання для відтворення поголів'я. Атестація досягнутого селекц-

ійного результату, безумовно, необхідна. Але ж має бути встанов-

лена і правова охорона цього селекційного результату. Проте, в

даному Законі про це одним словом не згадується, із чого можна

 

-150-

 

зробити висновок, що правової охорони селекційних досягнень у

тваринництві в Україні не існує. Принаймні, в Законі про це не

йдеться.

 

Ст. 12 Закону встановлює вимоги до працівників, які викону-

ють спеціальні роботи, пов'язані із відтворенням сільськогоспо-

дарських тварин. Зауважимо, що для відтворення не племінних

тварин, а просто сільськогосподарських тварин.

 

Яким же вимогам мають відповідати зазначені працівники?

Названа стаття проголошує: <Для виконання спеціальних робіт,

пов'язаних з відтворенням сільськогосподарських тварин...залуча-

ються лише атестовані працівники, які мають відповідну кваліфі-

кацію>. Отже, для відтворення будь-яких (про племінні тварини

мова уже чомусь не йде) сільськогосподарських тварин допуска-

ються лише дипломовані спеціалісти. Не більше, і не менше.

 

Загальне ознайомлення з Законом України <Про племінне тва-

ринництво> дає підставу зробити ряд висновків. Передусім, це

Закон не про охорону прав на селекційні досягнення у галузі тва-

ринництва. Це безсистемний виклад окремих правових положень

і Закон не можна навіть відносити до Законів про промислову

власність, оскільки в ньому про охорону прав селекціонерів мови

взагалі немає. Хоча, варто підкреслити, що аналізований Закон

містить норму, за якою селекційне досягнення в галузі племінного

тваринництва визначається винаходом в установленому законо-

давством порядку. Очевидно, це слід розуміти так, що норми, які

стосуються винаходів і корисних моделей, поширюють свою дію і

на селекційні досягнення в галузі племінного тваринництва. Про-

те, в самому Законі чіткої і однозначної вказівки на це немає.

Держпатент України в якості патентного відомства в цьому Законі

не згадується і, отже, племінним тваринництвом не займається.

Звідси напрошується висновок, що правове регулювання суспіль-

них відносин, що складаються у зв'язку із створенням селекцій-

них досягнень в галузі племінного тваринництва та їх використан-

ням, відсунуте десь на задвірки.

 

Закон проголошує загальні правові декларації. Зокрема, гово-

риться про те, що цей Закон визначає загальні, правові, економічні

та організаційні основи племінного тваринництва. Він регламен-

тує діяльність в галузі племінного тваринництва, визначає правове

становище суб'єктів і структур племінного тваринництва. Це пре-

амбула Закону. Немає потреби вдаватися в аналіз цієї не дуже гра-

мотної преамбули, підкреслимо лише, що ні правових засад се-

лекційної діяльності в галузі тваринництва, ні правового станови-

ща суб'єктів і структур в цій діяльності в Законі не визначено.

Закон не створив єдиної чіткої системи виявлення, правового офор-

млення, розгляду та кваліфікації' селекційних досягнень в галузі

племінного тваринництва. Закон не встановив єдиної загально-

державної системи обліку селекційних досягнень в галузі тварин-

ництва. Не визначені органи, які мають здійснювати кваліфікацію

досягнень в галузі селекції племінного тваринництва. Закон виз-

 

-151-

 

начає, хто має право займатися селекційною діяльністю, але не

визначає, хто є автором того чи іншого селекційного досягнення і

які його права і обов'язки, який правовий статус автора селекцій-

ного досягнення в галузі тваринництва, не визначені правові відно-

сини між автором селекційного досягнення і користувачами.

 

Між тим мова йде про майнові відносини між творцем селек-

ційного досягнення і користувачами в умовах ринкової економі-

ки, коли будь-який результат творчої діяльності є товаром, із яко-

го можна вилучати непогані прибутки. Проте, про це в нашому

Законі не йдеться.

 

Звертає на себе увагу, що до справ в селекційній діяльності в

галузі племінного тваринництва зовсім непричетний Держпатент

України. Принаймні в Законі про це не сказано жодного слова.

Між тим це компетенція цього державного органу управління твор-

чою діяльністю в галузі промислової власності.

 

В Україні, судячи по аналізованому Закону, відсутня єдина

система правової охорони селекційних досягнень в галузі племін-

ного тваринництва. Навряд чи це буде сприяти розвитку творчості

в цій галузі.

 

-152-

 

Глава V. ПРАВО НА РАЦІОНАЛІЗАТОРСЬКУ

ПРОПОЗИЦІЮ

 

В умовах переходу України до ринкових відносин і активної

законотворчої діяльності склалося так, що раціоналізаторські про-

позиції залишилися поза увагою як законодавців, так і юридичної

і науково-технічної громадськості. Сьогодні можна сказати напев-

не, що рівень правового регулювання раціоналізаторської діяль-

ності не відповідає вимогам часу, або такого регулювання взагалі

немає. Юридична громадськість і, передусім, наукова, що в тій чи

іншій мірі причетна до кодифікаційних робіт, захопившись вив-

ченням та запозиченням досвіду зарубіжних країн в царині зако-

нотворення, уже готова взагалі відмовитися від правого захисту

таких результатів науково-технічної творчості, як раціоналізаторські

пропозиції. Вони, мовляв, не варті правового захисту та й за кор-

доном не визнають їх гідними уваги - серед технічних пропо-

зицій немає раціоналізаторських. Є й інші думки. Ніби-то раціо-

налізаторські пропозиції охоплюються поняттям корисні моделі>.

Вище наводились аргументи на користь того, що корисні моделі і

раціоналізаторські пропозиції - це різні поняття і вони не пере-

кривають одне одного.

 

Наведені міркування не обгрунтовані і не можуть бути прий-

няті до уваги. Відмовитися від правого захисту таких результатів

науково-технічної творчості, як раціоналізаторські пропозиції в

сучасних умовах не просто передчасно, а безглуздо. Інша справа,

що правове регулювання раціоналізації слід удосконалювати, зна-

ходити більш ефективні й надійні правові засоби захисту цього

виду творчості, а також правові способи стимулювання.

 

Але тим часом на сьогодні немає відповідного нормативного

акту про раціоналізаторські пропозиції, а ті, що є, не відповідають

вимогам ринкової економіки. Проте, справді постає питання, а чи

потрібний правовий захист раціоналізаторських пропозицій в умо-

вах переходу України до ринкової економіки. Може, дійсно, рац-

іоналізаторські пропозиції є породженням командно-адміністра-

тивної системи радянських часів і його не варто зберігати в нових

умовах господарювання?

 

Передусім, маємо висловити свою думку з приводу того, чи

потрібний зараз в умовах України правовий захист раціоналіза-

торських пропозицій. Видається, що такий захист раціоналізаторсь-

ких пропозицій в сучасних умовах просто необхідний. На користь

цього можна навести ряд міркувань і аргументів.

 

По-перше, якщо вважати, що раціоналізаторські пропозиції є

породженням радянської промисловості чи соціалістичного спо-

собу виробництва, то варто відверто і однозначно визнати, що

раціоналізаторські пропозиції є досить вдалим дітищем радянсь-

 

-153-

 

ких часів. Відмахнутися зараз від раціоналізаторських пропозицій

не було б проявом елементарної мудрості.

 

По-друге, раціоналізаторські пропозиції як результати техніч-

ної творчості мають ряд переваг навіть перед винаходами. Раціо-

налізація вигідна хоча 6 уже тим, що вона залучає до цієї творчості

дуже велике число трудівників. Раціоналізація - це перша схо-

динка винахідництва; можна стверджувати, що без раціоналізації

не може бути винахідництва. Тому раціоналізацію як окремий вид

технічної творчості треба всіляко розвивати, стимулювати і заохо-

чувати. Раціоналізація була і має бути найбільш масовим видом

технічної творчості, і цим сприятиме підвищенню технічного рівня

виробництва.

 

 По-третє, раціоналізація набуває масовості саме в силу своєї

простоти, доступності широкому колу працівників. Вона не по-

требує значних матеріальних затрат чи дорогого спеціального ус-

таткування, а також великої освіченості і професіоналізму. Можна

сказати, що технічний рівень раціоналізаторської пропозиції зу-

мовлюється в певній мірі рівнем освіченості і професіоналізму

раціоналізатора. Проте, можна стверджувати й таке, що раціона-

лізація - найбільш дешевий вид технічної творчості і тому найбільш

вигідний. При цьому варто мати на увазі, що окремі раціоналіза-

торські пропозиції за своїм технічним рівнем досягають винаходів,

але в силу певних факторів не можуть визнаватися такими.

 

По-четверте, процедура визнання технічної пропозиції в якості

раціоналізаторської набагато простіша від процедури визнання

пропозиції винаходом. Вона також не потребує ні великих матер-

іальних затрат, ні високого професіоналізму експертів тощо. Не-

абияке значення має також оперативність визнання пропозиції

раціоналізаторською. Це велика економія часу, що в наших умо-

вах далеко немаловажне. Автору раціоналізаторської пропозиції

не потрібні патентні повірені. Він сам може скласти заяву на свою

пропозицію, сам може пояснити її сутність в умовах виробництва.

 

По-п'яте, оскільки раціоналізаторські пропозиції за своїм

змістом найчастіше є пропозиціями, спрямованими на удоскона-

лення застосовуваної техніки, технології, матеріалів тощо, то вони

в силу своєї природи не потребують великих затрат, зусиль, на-

пруження, перерви у виробництві і яких-небудь інших спеціаль-

них приготувань до використання їх безпосередньо у виробництві.

Це набагато спрощує і здешевлює процес використання раціона-

лізаторських пропозицій, що робить їх набагато привабливішими

для виробників.

 

По-шосте, дешевизна підготовки до використання, простота

оформлення раціоналізаторських пропозицій та інші наведені виїде

фактори зумовлюють не тільки масовість раціоналізаторської твор-

чості, а й досить широкий масштаб використання раціоналізаторсь-

ких пропозицій. Це, в свою чергу) зумовлює досить значний еко-

номічний ефект від їх використання. Цей доход в минулі роки

 

-154-

 

інколи бував вищим від доходу, одержаного від використання ви-

находів в сукупності.

 

Можна було б навести й інші аргументи на користь раціонал-

ізаторських пропозицій. Тож постає запитання, чи варто відмов-

лятися від такого виду технічної творчості як раціоналізація в на-

ших умовах. Так, справді, в країнах з розвинутою ринковою еко-

номікою раціоналізаторські пропозиції як окремий вид технічної

творчості не мають правового захисту. Там існують інші засоби

захисту інтересів раціоналізаторів. То чи так необхідний такий за-

хист в Україні? Так, потрібний. В Україні звикли до такої форми

творчості, вона зрозуміла українському працівникові і вона йому

доступна. Тому за таких умов немає рації відмовлятися від цього

виду творчості. Це нанесло б велику шкоду інтересам України.

 

Раз дійшли висновку про необхідність збереження раціоналі-

заторської авторської творчості, то цим зумовлюється потреба в її

правовій охороні. Який же стан правової охорони раціоналізаторсь-

ких пропозицій в Україні на сьогодні? Відомо, що фактично Ук-

раїна до здобуття своєї незалежності свого законодавства про рац-

іоналізаторські пропозиції не мала. Тих кілька статей, що є в чин-

ному Цивільному кодексі, законодавством України вважати не

можна. Вони лише повторювали відповідні статті цивільного ко-

дексу РСФСР, оскільки законодавство про раціоналізацію також

відносилось до компетенції колишнього СРСР. Навіть правове ре-

гулювання такого виду технічної творчості, як раціоналізація не

могло бути в компетенції України.

 

Правове регулювання раціоналізації в колишньому СРСР

здійснювалось не на рівні закону, а на рівні відомчих норматив-

них актів. Так, на теренах колишнього СРСР в останні роки діяло

Положення про відкриття, винаходи та раціоналізаторські пропо-

зиції від 21 серпня 1973 р,. що було затверджено Радою Міністрів

СРСР. Це Положення мало чинність і в межах України. Проте, із

здобуттям незалежності Україна почала формувати своє законо-

давство про винахідництво і раціоналізацію. Першим таким нор-

мативним актом було Тимчасове Положення про правову охорону

об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій

в Україні(*204), затверджене Указом Президента України від 18 верес-

ня 1992 р. № 479/92.

 

Дане Положення в значній мірі втратило свою чинність у зв'язку

з прийняттям законодавства про промислову власність. Але воно

зберегло свою дію в частині, що стосується раціоналізаторських

пропозицій.

 

Сам по собі цей факт уже свідчить про певну недооцінку рац-

іоналізаторської діяльності та її правової охорони. Це відбилося

уже в самій назві зазначеного Положення, яке раціоналізаторські

пропозиції не відносить до об'єктів промислової власності. В самій

назві раціоналізаторські пропозиції виокремлюються з групи

 

(**204) Див.: Інновація, 1992, № 4-5.

-155-

 

об'єктів промислової власності. А чому, власне кажучи? Раціона-

лізаторські пропозиції є результатом технічної творчості, вони мо-

жуть бути об'єктом інтелектуальної власності, визнані товаром, то

чому вони не можуть бути об'єктами промислової власності? На

нашу думку, раціоналізаторські пропозиції є також об'єктами про-

мислової власності.

 

Але недооцінка раціоналізаторських пропозицій проявилась

не тільки у назві зазначеного Положення. Ще більше ця недооці-

нка проглядається в тому, що до цього часу не прийнято ніякого

нормативного акту по раціоналізаторській діяльності, який би

відповідав вимогам ринкової економіки, а такий акт вкрай необх-

ідний. Видається, що раціоналізаторські пропозиції заслуговують

на те, щоб правове регулювання цієї діяльності здійснювалося на

рівні закону. Цим самим був би належним чином оцінений авто-

ритет раціоналізаторських пропозицій, їх значення та роль в су-

часних умовах. Видається, що закон про раціоналізаторські про-

позиції має бути досить коротким, але разом з тим охопити всі

основні правові засади регулювання цього виду діяльності. Він

має бути чітким, доступним і зрозумілим для рядового працівни-

ка. В законі має бути визначено поняття раціоналізаторської про-

позиції, куди подати заяву на цю пропозицію, хто має вирішити

питання про визнання пропозиції' раціоналізаторською чи відхи-

лити її, права і обов'язки раціоналізатора та засоби правового за-

хисту. Таке приблизно коло тих нормативних положень, які ма-

ють бути викладені в законі про раціоналізаторські пропозиції.

 

Передусім в законі має бути чітко визначено поняття раціона-

лізаторської пропозиції. Ці визначення були дані в Положенні про

відкриття, винаходи та раціоналізаторські пропозиції колишнього

СРСР (далі Положення) і в Тимчасовому положенні про правову

охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських

пропозицій в Україні (далі Тимчасове положення). Визначення,

наведені в цих нормативних актах, майже повністю співпадають.

Автори Тимчасового положення просто переписали його з Поло-

ження. Ст. 9 Тимчасового положення дає таке визначення раціо-

налізаторської пропозиції: <Раціоналізаторською визнається про-

позиція, яка є новою і корисною для підприємства, якому вона

подана, і передбачає створення або зміну конструкції виробу, тех-

нології виробництва і застосовуваної техніки або складу матері-

алів>.

 

Наведене визначення громіздке і багатослівне, в якому губиться

сутність самої пропозиції. Видається, що йото можна було б ско-

ротити і більш чітко викласти його сутність без шкоди самому

поняттю.

 

Головними ознаками раціоналізаторської пропозиції є: про-

позиція має бути технічним рішенням; вона повинна бути новою

для підприємства, якому вона подана; пропозиція повинна при-

носити користь цьому підприємству. Ці ознаки у своїй сукупності

дають характеристику раціоналізаторської пропозиції. Інші слова

 

-156-

 

визначення, наведеного в Тимчасовому положенні, є лише зайвим

нашаруванням. Проте, слід відзначити, що між визначенням По-

ложення і визначенням Тимчасового положення є різниця. В По-

ложенні сказано, що раціоналізаторська пропозиція є технічним

рішенням, а в Тимчасовому положенні - просто пропозиція, без

слова <технічна>. Але ця різниця сутності не міняє, бо хоча в Тим-

часовому положенні немає слова <технічна>, технічний характер

пропозиції випливає з того, що вона має стосуватися створення

або зміни конструкції виробів, технології виробництва і застосо-

вуваної техніки або складу матеріалів. Але все це і є техніка. Тому

немає потреби у визначенні уточнювати, чого саме має стосувати-

ся пропозиція, бо це уже сказано словами <технічне рішення>.

Отже, для визначення поняття раціоналізаторської пропозиції

достатньо таких ознак, як технічний характер пропозиції, її но-

визна та корисність. Ці три ознаки і мають скласти визначення

поняття раціоналізаторської пропозиції. Таким чином, це визна-

чення можна сформулювати так: <Раціоналізаторською пропози-

цією визнається технічне рішення, що є новим і корисним для

підприємства, якому воно подане>.

 

Наведені ознаки можуть бути розкриті в законі. Технічним має

визнаватися рішення, що певною мірою удосконалює застосову-

ване устаткування, технологію або матеріали. Безумовно, пропо-

зиції можуть стосуватися також виробів, тобто певною мірою та-

кож їх удосконалювати. В законі має бути застереження, що про-

позиції, які знижують надійність та інші показники якості продукції

або погіршують умови праці, якість робіт, не можуть визнаватися

раціоналізаторськими, якщо навіть в іншому відношенні вони

відповідають вимогам раціоналізаторської. Не можуть визнавати-

ся раціоналізаторськими пропозиції, які підвищують рівень заб-

рудненості навколишнього природного середовища або іншим

чином негативно впливають на навколишній світ. Особливо чітко

в законі мають бути визначені застереження щодо товарів народ-

ного споживання. Пропозиції, що в тій чи іншій мірі погіршують

якісні характеристики товарів народного споживання, не можуть

визнаватися раціоналізаторськими. Не повинні визнаватися раці-

оналізаторськими пропозиції, що суперечать нормам моралі і доб-

рим традиціям, суспільним інтересам та громадській безпеці.

 

Пропозиція, яка пропонується в якості раціоналізаторської,

має бути новою для підприємства, якому вона подається. Новизна

пропозиції обмежується лише підприємством, якому вона подаєть-

ся. Це означає, якщо дана пропозиція може бути використана на

кількох підприємствах, де вона ще не відома, то в усіх цих підприє-

мствах вона має бути визнана раціоналізаторською. В законі по-

винні бути викладені умови, які ведуть до втрати новизни пропо-

зиції, в силу чого вона не може бути визнана раціоналізаторською.

 

В законі має міститься норма, яка 6 проголошувала, що право

на раціоналізаторську пропозицію охороняється державою у формі

посвідчення, що видається тим підприємством, яке визнало пода-

 

-157-

 

ну пропозицію раціоналізаторською. Раціоналізатором визнається

автор пропозиції. Посвідчення має засвідчити; що особа, якій ви-

дано посвідчення, є автором даної пропозиції, її першість (пріо-

ритет) і право власності на неї володільця посвідчення.

 

В сучасних умовах буде правомірним питання, а чи може бути

володільцем посвідчення на раціоналізаторську пропозицію і, отже,

її власником роботодавець. Видається, що визнавати роботодавця

власником раціоналізаторської пропозиції з боку чинного законо-

давства немає ніяких перешкод. Але роботодавець може стати влас-

ником пропозиції за тих же умов, за яких він може стати власни-

ком винаходу. В такому разі роботодавцю немає необхідності офор-

мляти свої права на раціоналізаторську пропозицію і видавати

самому собі посвідчення на неї.

 

Таким чином, заяву на раціоналізаторську пропозицію може

подавати лише сам автор цієї пропозиції. Проте, немає законних

перешкод до визнання права на подачу заяви за спадкоємцями

раціоналізатора та іншими особами, яким раціоналізатор по дого-

вору може передати своє право на раціоналізаторську пропози-

цію. Пропозиція є власністю й творця і він може розпорядитися

цією своєю власністю на свій розсуд.

 

Заява на раціоналізаторську пропозицію має подаватися тому

підприємству, організації чи установі, де вона може бути викори-

стана. Чи обов'язково це підприємство, організація чи установа

(далі - підприємство) має бути юридичною особою? Видається,

що в такому разі підприємство, якому подано раціоналізаторську

пропозицію, не обов'язково має бути юридичною особою, це може

бути філіал юридичної особи, окрема її структура.

 

Підприємство, якому подана раціоналізаторська пропозиція,

повинно протягом строку, встановленого законом, розглянути

подану пропозицію і вирішити питання про визнання пропозиції

раціоналізаторською і прийняття її до використання або про відхи-

лення пропозиції. Основним в процесі розгляду заяви на раціона-

лізаторську пропозицію повинно бути питання про корисність за-

явленої пропозиції для даного підприємства. Якщо навіть за свої-

ми іншими параметрами пропозиція відповідає вимогам

раціоналізаторської, але вона не може бути використана на дано-

му підприємстві чи її використання не принесе бажаного резуль-

тату, то підприємство, не вдаючись у з'ясування питання про

відповідність заявленої пропозиції ознакам раціоналізаторської,

приймає рішення про її відхилення як такої, що даному підприє-

мству не потрібна. Ніякі оскарження рішення підприємства про

відхилення пропозиції не повинні прийматися будь-яким іншим

органом. Тільки підприємству має бути надано право вирішувати

питання про доцільність використання заявленої пропозиції на

даному підприємстві. Рішення підприємства є остаточним і не

повинно підлягати будь-якому оскарженню.

 

Але при такому вирішенні цього питання в законі має бути

суворе застереження на той випадок, коли заявнику буде відмов-

 

-158-

 

лено в визнанні пропозиції раціоналізаторською і прийнятті її до

використання, а потім підприємство почне використовувати заяв-

лену пропозицію. В такому разі має бути встановлена підвищена

відповідальність підприємства за свої неправомірні дії. В чому має

полягати ця підвищена відповідальність - законодавцю варто по-

думати. Це може бути відповідальність за недобросовісну конку-

ренцію, за заподіяння матеріальної і моральної шкоди заявнику у

підвищених розмірах, за безпідставне збагачення тощо. Конкретні

види і обсяги відповідальності можуть бути розроблені з урахуван-

ням усіх обставин справи. Важливо встановити жорстку недопус-

тимість такого неправомірного діяння.

 

При визнанні пропозиції раціоналізаторською і прийняття її

до використання між заявником і підприємством має бути укладе-

ний договір, у якому повинні бути визначені межі використання

пропозиції, порядок обчислення і строки виплати винагороди. За

цим договором підприємству має передаватися тільки виключне

право на використання раціоналізаторської пропозиції, але не право

власності.

 

Іншими словами, підприємство має право користуватися про-

позицією, але не має права розпоряджатися нею. Право розпо-

рядження раціоналізаторською пропозицією належить володіль-

цю посвідчення на неї, тобто він має право укласти такий же до-

говір з будь-яким іншим підприємством, де пропозиція може бути

використана. За своєю юридичною природою ці договори є ліцен-

зійними.

 

Авторові раціоналізаторської пропозиції, безумовно, належать

особисті немайнові права - право авторства, право на першість

пропозиції, право на ім'я. Було 6 непогано, якби за раціоналізато-

ром визнати право на назву раціоналізаторської, якщо пропозиція

носить істотний внесок в технічний рівень виробництва. Проте, в

усіх випадках раціоналізатор повинен мати право на ім'я, тобто

щоб його ім 'я згадувалось при використанні пропозиції.

 

Цікаве питання постає про строки правової охорони раціона-

лізаторської пропозиції. До цього часу зазначені строки не визна-

чались, як це має місце в патентному праві. В законодавстві лише

зазначалось, що автор раціоналізаторської пропозиції чи його пра-

вонаступники мали право на винагороду протягом двох років від

початку використання пропозиції. Якщо їх пропозиція викорис-

товувалась коротший строк, то, зрозуміло, винагорода виплачува-

лась лише за строк використання пропозиції. Це зрозуміло, але не

дуже. Чому винагорода за використання раціоналізаторської про-

позиції обмежується лише двома роками, навіть якщо вона вико-

ристовується і приносить прибуток значно довший строк?

 

Ця норма була зрозумілою в часи колишнього СРСР. Прибу-

ток від використання пропозиції понад два роки йшов державно-

му підприємству, а раціоналізаторові достатньо було і двох років.

Проте у умовах ринкової економіки ця норма не може вважатися

обгрунтованою. В такому вигляді вона буде корисною тільки для

 

-159-

 

 

 

підприємства, підприємця, але не завжди для самого раціоналіза-

тора чи його правонаступника. Багато раціоналізаторських пропо-

зицій використовуються досить тривалий час і приносять за весь

час використання певні прибутки користувачу. Але в усіх випад-

ках винагорода виплачувалась лише в межах двох років, починаю-

чи від початку використання. Ради справедливості варто відзна-

чити, що добре уже те, що тривалість двох років починали обчис-

лювати саме від початку використання пропозиції, а не від дати,

наприклад визнання пропозиції раціоналізаторською.

 

Отже, якщо пропозиція використовується більше двох років і

приносить доходи, то буде справедливо, що і винагорода раціона-

лізатору чи його правонаступнику має виплачуватись за весь час

його використання.

 

Треба зважити й на те, що багато раціоналізаторських пропо-

зицій надто тривалий час все ж не використовуються. Це можуть

бути лише окремі пропозиції. Тому, видається, було б справедли-

вим, аби посвідчення на раціоналізаторську пропозицію мало

чинність принаймні п'ять років.

 

Якщо пропозиція використовується протягом усіх п'яти років,

то і винагорода має виплачуватись за весь цей час.

 

Але очевидно й інше. Строки виплати винагороди за викори-

стання раціоналізаторської пропозиції мають значення тоді, коли

винагорода обчислюється за певний час або кількістю виробів,

вироблених з використанням пропозиції. Проте, розмір винагоро-

ди може бути визначений при укладанні договору на використан-

ня пропозиції, і тоді проблема строку чинності посвідчення на

раціоналізаторську пропозицію відпадає сама по собі.

 

В умовах ринкової економіки великого значення набудуть умови

в договорі трудового найму, якими будуть визначатися правовий

режим раціоналізаторських пропозицій, що будуть створені прац-

івниками під час дії договору трудового найму. На наш погляд, ці

пропозиції умовно можна поділити на дві групи. Перша - раціо-

налізаторські пропозиції, створені в порядку виконання службо-

вого обов'язку - службові раціоналізаторські пропозиції. Служ-

бовими раціоналізаторськими пропозиціями мають визнаватися

Пропозиції, що вносяться інженерно-технічними працівниками

науково-дослідних, проектних, конструкторських, технологічних

організацій. Службовими мають визнаватись також пропозиції цієї

ж категорії працівників, що працюють на підприємстві і в силу

своїх службових обов'язків повинні розробляти технічні засоби

підвищення ефективності виробництва та його технічного рівня.

Зазначені працівники одержують відповідну зарплату, і розробка

технічних рішень на рівні раціоналізаторських має входити в коло

їх службових обов'язків.

 

Не повинні визнаватись раціоналізаторськими пропозиції, роз-

роблені працівниками підприємства, в коло службових обов'язків

яких не виходить розробка подібних технічних рішень, але вони

розробили Їх за завданням роботодавця за додаткову винагороду,

 

-160-

 

при наданні матеріальної допомоги, фінансуванні роботодавця

тощо. Такі пропозиції також повинні визнаватися службовими, і в

силу цього мають належати роботодавцю.

 

Другу групу раціоналізаторських пропозицій, розроблених пра-

цівниками, що працюють за договором трудового найму з робото-

давцем, складають пропозиції, розроблені не у зв'язку з виконан-

ня службових обов'язків, без матеріально-фінансової допомоги з

боку роботодавця і взагалі без будь-якого зв'язку з договором най-

му. Працівник розробив пропозицію дома у свій вільний час, зна-

ючи потребу в ній підприємства, де він працює. Цю пропозицію

він запропонував своєму підприємству. Як варто оцінювати зап-

ропоноване рішення? Воно відноситься до службових? Звичайно,

ні. Така раціоналізаторська пропозиція розроблена без будь-якого

зв'язку з договором найму і тому немає ніяких підстав вважати її

службовою.

 

Правовий статус такої раціоналізаторської пропозиції має виз-

начатись по-різному в залежності від умов договору трудового най-

му. В договорі трудового найму може бути передбачено, що усі

технічні пропозиції, удосконалення, поліпшення та інші пропо-

зиції, розроблені під час чинності договору трудового найму, ста-

ють власністю роботодавця за усіх умов. Якщо ж такої умови в

договорі трудового найму немає, то власником такої пропозиції є

її автор. Він може запропонувати своєму роботодавцеві раціонал-

ізаторську пропозицію на загальних підставах як будь-яка інша

стороння особа.

 

В законі про раціоналізаторські пропозиції варто було б пе-

редбачити комплекс правових форм державного матеріального і

морального стимулювання раціоналізації. Великих коштів державне

стимулювання не потребувало б, а віддача була б значною.

 

Безумовно, закон про раціоналізаторські пропозиції має чітко

визначити достатньо ефективні правові засоби захисту прав на ра-

ціоналізаторські пропозиції. Зазначені засоби мають бути розроб-

лені за схемою захисту взагалі об'єктів промислової власності.

Зокрема, до компетенції суду мають відноситись спори про автор-

ство (співавторство), про факт використання раціоналізаторської

пропозиції, про порядок, обсяг та строки виплати винагороди за

використання раціоналізаторських пропозицій та інші спори, по-

в'язані з їх використанням. Відповідальність за порушення прав

на раціоналізаторські пропозиції має зводитись не тільки до при-

пинення порушення, а головним чином до відшкодування запо-

діяної порушенням матеріальних і моральних збитків.

 

Як уже підкреслювалось вище, спори про визнання пропо-

зиції раціоналізаторською та прийняття її до використання не по-

винні розглядатися судом. Це має бути компетенція виключно

підприємства, якому подана пропозиція. Звичайно, рішення орга-

ну підприємства, якому доручено розглядати подані пропозиції,

може бути оскаржено, але тільки в межах підприємства, тобто його

керівнику, рішення якого має бути остаточним. При такій ситу-

ації суди будуть позбавлені багатьох безпредметних спорів.

 

-161-

 

Глава VІ. ПРАВО НА НЕРОЗКРИТУ ІНФОРМАЦІЮ

 

Цього інституту у чинному цивільному законодавстві України

поки що немає. Проте, в умовах ринкової економіки все більше

зростає значення будь-якої інформації, в тому числі, а може, пе-

редусім, науково-технічної інформації. Саме тому Україна за роки

незалежності прийняла ряд законів про правову охорону науково-

технічної інформації - Закон України <Про основи державної

політики в сфері науково-технічної діяльності від ІЗ грудня 1991

р.(*205); Закон України <Про науково-технічну інформацію> від 25

червня 1993 р.(*206); Закон України <Про захист інформації в автома-

тизованих системах> від 5 липня 1994 р.(*207) та ряд інших законів

для цієї мети. Ці заходи з боку держави, без будь-якого сумніву,

виправдані. Зараз хто володіє інформацією, той володіє станови-

щем в тій чи іншій галузі будь-якої діяльності людини.

 

Зараз у нас склалася досить парадоксальна ситуація. З одного

боку, здобутки нашого науково-технічного потенціалу не завжди

знаходять запит, а з другого - іноземні агенти намагаються за

будь-яку ціну виловити будь-яку, особливо науково-технічну,

інформацію і викрасти або яким-небудь іншим шляхом неправо-

мірно заволодіти нею.

 

Науково-технічний потенціал України ще й зараз володіє над-

звичайно цінною науково-технічною інформацією, яка дуже ціка-

вить наших зарубіжних <друзів>. Саме цим пояснюється акту-

альність правової охорони будь-якої інформації. Тим більше, що

далеко не всі види, в тому числі і науково-технічної інформації,

знайшли надійний правовий захист в чинних законах. Мова йде

про так звані секрети виробництва (ноу-хау), або цю інформацію

ще називають просто нерозкритою інформацією.

 

Цей вид інформації поки що не знайшов належної правової

охорони у чинному цивільному законодавстві. Між тим міжнарод-

на правова практика свідчить, що значення нерозкритої інфор-

мації (ноу-хау) в міжнародній торгівлі ліцензіями швидко і не-

впинно зростає. Тепер понад 70 відсотків ліцензій, що укладають-

ся у світі, супроводжуються нерозкритою інформацією(*208).

 

Справа в тому, що патент, як правоохоронний документ на те

чи інше науково-технічне досягнення, має одну досить істотну ваду.

У своєму описі винаходу чи будь-якого іншого науково-технічно-

го досягнення, що є складовою частиною патенту, автор розкри-

 

(**205) Див.: Голос України, 1992, 24 березня.

(**206) Див.: Голос України, 1993, 23 липня.

(**207) Див.: Голос України, 1994, 4 серпня.

 

(**208) Див.: Чобіт О.А. <Ноу-хау> та договір на його передачу. Автореф. канд. дис.

Харків, 1994.

 

-162-

 

ває повністю сутність винаходу чи іншого досягнення. В патент-

них законах світу підкреслюється, як правило, необхідність скла-

дення чіткого і ясного опису, який би давав можливість будь-яко-

му фахівцеві скористатися запатентованим досягненням. Патент

оберігає це запатентоване науково-технічне досягнення від будь-

якого неправомірного використання третіми особами. Проте, па-

тент не забороняє будь-кому внести до запатентованого винаходу

чи іншого досягнення деякі зміни. Внесені зміни дають можливість

їх запатентувати як новий винахід і користуватися ним уже без

виплати патентовласнику першого винаходу будь-якої винагороди.

 

Це надзвичайно уразливе місце патентної охорони об'єктів про-

мислової власності. Цим дуже часто користуються підприємливі

винахідники і просто підприємці, які таким чином виводять своє

використання чужого винаходу із-під патентної охорони. Це яви-

ще стало надзвичайно поширеним у світовій практиці(*209). Патент в

таких умовах уже не завжди стає надійним правоохоронним доку-

ментом. Із-під його охорони вислизають найбільш цінні науково-

технічні досягнення, оскільки полюють найчастіше саме на них.

 

Саме тому заявники почали шукати більш ефективних спо-

собів захисту винаходів та інших запатентованих пропозицій. Для

цього вони в заявочних матеріалах на те чи інше рішення його

сутність почали розкривати не до кінця, а одну із ознак не вклю-

чали у формулу винаходу, залишаючи її нерозкритою. Це й був

той нерозкритий секрет, без якого винахід або взагалі не можна

було використати, або можна було використати не в повну міру.

При продажу ліцензії на використання винаходу покупця попе-

реджали, про наявність певного нерозкритого секрету (ноу-хау),

який супроводжує винахід чи інше технічне рішення, без якого

його використання не буде досить ефективним. Безумовно, цей

секрет передавався за певну додаткову винагороду і з певними

застереженнями.

 

Передусім, обумовлювалась повна конфіденційність цієї до-

даткової інформації. Ліцензіат брав на себе обов'язки не розголо-

шувати цієї додаткової інформації.

 

Специфічність цієї нерозкритої інформації полягала в тому,

що вона не піддавалась офіційній реєстрації. Опис, який складав

її сутність, носив конфіденційний характер і передавався з рук в

руки під серйозні застереження. В ліцензійних договорах, як пра-

вило, обумовлюється порядок і умови Передачі цієї інформації

 

Цими-та іншими факторами зумовлюється необхідність іe?a-

мого правового інституту захисту цієї нерозкритої інформації, ос-

кільки вона в сучасних  умовах набуває все більшої ціни товару.

Цей товар користується великим попитом. Можна було б сказати,

що нерозкрита інформація (ноу-хау) є додатковим елементом, який

істотно підсилює ефективність патентного захисту винаходів та

інших науково-технічних досягнень. В поєднанні з патентом не-

 

(**209) Див.: Штумпф Г. Договор о передаче ноу-хау. M., Прогресс, 1976, с. 183.

-163-

 

розкрита інформація створює більш надійний захист винаходів та

інших технічних рішень від неправомірного використання третіми

особами.

 

Проте, проблема полягає в тому, як забезпечити правову охо-

рону нерозкритої інформації, не розкриваючи її змісту, її сутності.

Адже немає що захищати - офіційної реєстрації цієї інформації

не існує, правоохоронних документів на неї ніхто не видає, її

сутність носить суворо конфіденційний характер. Ця проблема

ускладнюється ще й тим, що виявити неправомірне використання

цієї інформації майже неможливо, встановити порушення і по-

рушника також не просто. Неправомірного користувача нерозк-

ритої інформації за руку не схопиш і не станеш кричати <Держи

злодія>. Нерозкритою інформацією у більшості випадків можна

заволодіти тільки очима, розумом, свідомістю. Фахівцю достатньо

одного погляду на креслення, механізм, улаштування тощо. Він

зразу уловить принцип роботи того чи іншого механізму, способу

тощо.

 

Це зовсім не означає, що така нерозкрита інформація взагалі

не підлягає опису чи будь-якій іншій фіксації на матеріальному

носії. Але там, де це можливо, будь-якої фіксації уникають саме з

метою нерозголошення її сутності. Якщо ж нерозкрита інформа-

ція будь-яким чином зафіксована, то вживаються такі заходи її

охорони, аби вона не попала в треті руки. Отже, нерозкрита інфор-

мація може бути об'єктом правової охорони до тих пір, поки заз-

начена інформація зберігає своє конфіденційність.

 

Саме тому важко розробити принципи правової охорони такої

нерозкритої інформації. Проте, загальний контур такого право-

охоронного механізму уже окреслився.

 

Передусім необхідно визначити об'єкт правової охорони, інши-

ми словами сформулювати хоча б саме загальне визначення не-

розкритої інформації. У цьому визначенні має бути охарактеризо-

вана та інформація, яка буде складати об'єкт правової охорони.

Це, передусім, технічна, комерційна, організаційна і будь-яка інша

інформація, яка здатна підвищити ефективність виробництва чи

будь-якої іншої доцільної діяльності. Звичайно, до такої інфор-

мації має відноситися і така, що не тільки здатна підвишити ефек-

тивність виробництва, а й така, що може принести будь-який по-

зитивний ефект. У визначенні має бути підкреслено, що така інфор-

мація в силу свого змісту має певну реальну чи потенційну вартість,

що робить її товаром. Безумовно, така інформація має носити кон-

фіденційний характер, тобто бути невідомою третім особам. Зви-

чайно, можуть бути запропоновані й інші якісні ознаки правового

визначення нерозкритої інформації, але й наведені дають мож-

ливість сформулювати хоча б загальне її визначення: <Технічна,

організаційна, виробнича, комерційна, економічна та інша інфор-

мація, здатна сприяти підвищенню виробництва та іншої суспіль-

но-корисної діяльності або приносити інший позитивний ефект,

 

-164-

 

невідома третім особам, внаслідок чого має комерційну вартість,

визначається нерозкритою інформацією>.

 

Під дію правової охорони нерозкритої інформації не повинні

Попадати комерційні та інші таємниці, які складають державну

таємницю і охороняються спеціальними законами.

 

Володар нерозкритої інформації (ноу-хау), безумовно, має пра-

во на захист від її неправомірного використання. Питання постає,

як здійснювати охорону цієї інформації. Передусім необхідно про-

голосити в законі, що держава бере під свій захист нерозкриту

інформацію від будь-якого неправомірного посягання. Правова

охорона має надаватися тільки такій інформації, яка має реальну

чи потенційну вартість, тобто такій, що може приносити певний

прибуток або інший позитивний ефект, в силу чого вона стає рин-

ковим товаром і, отже об'єктом цивільного обігу. На цей товар

поширюються всі правила, що стосуються обігу товарів. Звичай-

но, це товар специфічний, який не має матеріальної субстанції,

але здатний приносити певну, часом і досить солідну користь сус-

пільству.

 

Правова охорона такій інформації може надаватися за умови,

що до неї немає доступу третіх осіб на законній основі. Нерозкри-

та інформація тому й називається нерозкритою, тому що вона

носить конфіденційний характер. Така інформація може бути то-

варом лише тому, що вона невідома третім особам і довідатися

про її сутність не можна із інших джерел. Разом з тим зазначена

інформація має бути здатною до відчуження від її володаря. Не

може вважатися нерозкритою інформацією і підпадати під право-

ву охорону фізична, психологічна чи будь-яка інша здатність лю-

дини до певного впливу на інших людей або уміння здійснювати

певні дії, недоступні іншим. Ця здатність не може бути товаром,

оскільки вона невіддільна від її суб'єкта - охоронюваною інфор-

мацією може бути лише така, яку можна відділити від її носія,

тобто передавати іншим особам.

 

Правова охорона нерозкритої інформації може бути надана

ще за однієї неодмінної умови. Їх володар має вживати відповід-

них заходів для збереження конфіденційності зазначеної інфор-

мації. Це, безумовно, необхідна умова правової охорони, адже при

можливості розкриття сутності нерозкритої інформації вона втра-

чає здатність до охорони, іншими словами, правоохоронність. Ці

заходи не можуть бути визначені законом, оскільки вони зумов-

лені характером нерозкритої інформації. Нерозкрита інформація

за своїм характером може бути самою різноманітною, отже і захо-

ди до збереження її конфіденційності також можуть бути самі різно-

манітні. Наприклад, маляр знає, в якій пропорції треба змішувати

фарби, щоб одержати необхідний відтінок. Це знання (інформа-

цію) він може зберегти шляхом мовчання, тобто нікому іншому не

розкривати свого знання. В складних технологіях, безумовно, по-

требується письмовий опис цієї нерозкритої інформації, яку мож-

на зберегти лише шляхом збереження в таємниці цього опису.

 

-165-

 

В законі чи іншому нормативному акті про охорону права на

нерозкриту інформацію мають бути визначені права її володільця.

Тобто мають бути визначені межі йото поведінки стосовно об'єкту

правової охорони. Має бути чітко визначено, що нерозкрита Інфор-

мація є виключною власністю її володаря. Тільки він має виключ-

не право на ії використання. Це право володар може передавати

іншим особам, мається на увазі як право власності, так і виключне

право на використання. Як власник, він може відчужувати свою

власність будь-кому і будь-яким правомірним способом. Як воло-

дар виключного права, володар має право видавати ліцензії на

використання інформації. Як уже відзначалось, ліцензія на вико-

ристання нерозкритої інформації як правило, видається разом з

ліцензією на винахід. Найчастіше це одна і та ж ліцензія.

 

Безумовно, володар нерозкритої інформації має право на ви-

нагороду за використання її будь-яким способом - разом з вина-

ходом і без нього. Розмір і порядок виплати винагороди мають

встановлюватися угодою сторін. В договорі про надання ліцензії

можуть встановлюватися й інші права і обов'язки сторін, які бува-

ють досить різноманітні. Видача ліцензії на використання нерозк-

ритої інформації (ноу-хау) може супроводжуватися передачею

відповідної технічної документації. Отже, в договорі має бути виз-

начена доля цієї документації після спливу строку ліцензії.

 

Строк правової охорони нерозкритої інформації обумовлений

строком збереження її конфіденційності: поки зазначена інфор-

мація буде прихована віл третіх осіб, до тих пір буде зберігатися

правова охорона. Немає значення, ким буде розкрита сутність та-

кої інформації - самим власником цієї інформації чи третьою

особою, правомірним способом чи неправомірним. Сам факт роз-

криття сутності охоронюваної інформації припиняє ії правовий

захист.

 

Разом з тим слід враховувати, що будь-яка третя особа може

правомірно здобути таку ж нерозкриту інформацію, якою уже во-

лодіє певна особа. В такому разі за добросовісним набувачем такої

інформації має зберігатися право на її використання будь-яким

способом незалежно від попереднього володаря.

 

Спори з приводу використання нерозкритої інформації, вип-

лати винагороди мають розглядатися тільки судом. Разом з тим

необхідно передбачити відповідальність особи, що неправомірним

способом розкрила сутність охоронюваної інформації і цим на-

несла певні збитки її володільцю. Порушник має бути зобов'яза-

ний відшкодувати завдані цим порушенням збитки. При цьому,

враховуючи характер правопорушення, відшкодування, завданих

збитків має бути передбачено в повному обсязі.

 

-166-

 

ПРАВОВІ ЗАСОБИ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ УЧАСНИКІВ

ЦИВІЛЬНОГО ОБОРОТУ, ТОВАРІВ І ПОСЛУГ

 

Ринкова економіка зумовлює необхідність чіткого розмежу-

вання як учасників цивільного обороту, так і товарів і послуг, що

наповнюють ринок. В радянські часи особливої потреби в такому

регулюванні не існувало. Радянський ринок в переважній своїй

частині відчував постійну нехватку товарів і послуг, завдяки чому

проблема потреби в правовому регулюванні правових відносин,

що склались у сфері створення і використання розрізняльних сим-

волів чи якихось інших позначень, не виникало. Правда, був прий-

нятий нормативний акт про товарні знаки. Проте, він застосову-

вався скоріше в торгівлі колишнього СРСР з зарубіжними країна-

ми, а в самому СРСР він застосовувався не часто і не користувався

великим попитом.

 

Звичайно, Україна свого законодавства про товарні знаки не

мала.

 

З переходом України до ринкової економіки різко зросла по-

треба в правовому регулюванні відносин в галузі індивідуалізації

уже не тільки товарів і послуг, а й учасників цивільного обороту.

15 грудня 1993 р. був прийнятий Закон України <Про охорону прав

на знаки для товарів і послуг>. Поки що єдиний у цій галузі. За-

конів про фірмове найменування (фірма) і про місце походження

товару не прийнято. Але потреба в них. є, і безумовно, вони бу-

дуть розроблені і прийняті найближчим часом. Цього потребують

інтереси розвитку підприємства.

 

Підприємницька діяльність в умовах сучасної ринкової еконо-

міки надзвичайно різноманітна, багатопрофільна, і в той же час

багато підприємств виробляють одну і ту ж продукцію, надають

одні ті ж послуги. Споживачеві інколи буває не просто відрізнити

товар одного підприємства від такого ж товару, що виробляється

іншим підприємством, послуги одного підприємства від послуг

іншого. Ось тут споживачеві можуть допомогти правові засоби інди-

відуалізації товарів, послуг і самих виробників, посередників тощо.

Саме цими факторами було зумовлено прийняття Закону про зна-

ки для товарів і послуг.

 

Зазначені знаки допомагають споживачеві розрізнити товари

одного роду різних виробників один від одного. Проте, в сучасних

умовах ринкової економіки одних таких знаків уже замало. Ви-

никла необхідність розрізняти виробників, що виробляють товари

одного і того ж виду, підприємців, що надають послуги такого ж

роду. Тому у світовій практиці виник такий засіб розрізнення ви-

робників як їх назва, найменування, фірма. Але якщо одна така

фірма виробляє товари, чи надає послуги, які роблять їй честь, то

такою ж назвою можуть скористатися й інші підприємці, які ви-

 

-167-   

 

робляють товар нижчої якості, що не користується попитом у спо-

живачів, з метою ввести в оману того ж споживача. Тому виникла

необхідність надати правову охорону такому найменуванню або

фірмі, щоб нею не могли скористатися неправомірно інші особи.

Так склався цивільно-правовий інститут - право на фірмове най-

менування або просто право на фірму, завданням якого є індиві-

дуалізація виробників з метою захисту їх ділової репутації від не-

правомірних посягань третіх осіб.

 

Крім товарних знаків, виникла необхідність ще в одному пра-

вовому засобі для розрізнення товарів одного і того ж виду. На

ринку має значення не тільки якість товару, але й його зовнішній

вигляд та його виробник. Часто на якісні характеристики товару

впливають природні властивості географічного району місця ви-

готовлення товару, що безумовно впливає на його попит. Наприк-

лад, миргородська вода, оболонське пиво тощо. Отже виникла не-

обхідність розрізняти деякі товари і за місцем їх виробництва. Так

появився ще один цивільно-правовий інститут - право на найме-

нування місця походження товару.

 

Так склалася група із трьох цивільно-правових інститутів, зав-

данням яких є індивідуалізація учасників цивільного обороту, то-

варів і послуг. Це право на найменування (фірму), право на знаки

для товарів і послуг, право на найменування місця походження

товару. В такому порядку і будуть проаналізовані ці цивільно-пра-

вові інститути.

 

-168-

 

Глава VІІ. ПРАВО НА ФІРМОВЕ НАЙМЕНУВАННЯ

(ФІРМУ)

 

Чинне цивільне законодавство України поки що такого інсти-

туту не знає, він знаходиться в стадії становлення. Проте, назріла

необхідність в розробці і прийнятті спеціального закону, який мав

би своїм завданням охорону прав на фірмове найменування (фірму).

Немає значення, чи це буде окремий закон, чи це буде глава в

новому Цивільному кодексі України.

 

В законі про охорону прав на фірмове найменування (фірму)

має бути сформульоване його поняття. Це передусім будь-яка на-

зва підприємства, установи чи організації, що має статус юридич-

ної особи. Назва має бути чіткою, короткою, такою, що легко

сприймається і запам'ятовується або, як кажуть) благозвучною.

Однією із необхідних умов такого фірмового найменування має

бути відповідність назви характеру діяльності даної фірми. Ця ви-

мога в законодавстві зарубіжних країн дістала назву принципу істин-

ності фірми. Не може бути визнане найменуванням фірми, на-

приклад, назва <Дарунки ланів>, що продає одяг, вироблений із

вовни овець.

 

Ще однією правовою ознакою фірмового найменування має

бути вимога щодо оригінальності найменування. Не може дістати

правову охорону найменування, яке повторює уже використову-

ване або настільки схоже з ним, що його легко сплутати з іншим.

Найменування фірми має чітко відрізнятись від інших подібних.

 

Зараз спостерігається ситуація, коли багато різних підприєм-

ницьких структур, з різними напрямами своєї підприємницької

діяльності, мають однакові найменування або дуже схожі між со-

бою. Багато підприємців не знають про те, що фірмове наймену-

вання має бути захищено чинним законодавством, але за умови

його державної реєстрації.

 

Користування одним і тим же найменуванням різними підприє-

мствами, організаціями, установами та іншими підприємницьки-

ми структурами може наносити помітні матеріальні і моральні збит-

ки окремим користувачам одного і того ж найменування.

 

Фірмове найменування має своїм призначенням індивідуалі-

зацію даного підприємства, організації чи установи, передусім

виокремлення її підприємницької чи будь-якої іншої діяльності.

Така індивідуалізація необхідна для підкреслення, пропаганди як-

існих ознак діяльності, її збереження і розвитку та правової охо-

рони фірмового найменування. Але мова йде про правову охорону

фірмового найменування не як про самоціль, а про правову охо-

рону назви фірми, яка носить це найменування, її ділової репу-

тації, її престижу, авторитету. Ця ділова репутація досягається зу-

силлями цілого (великого чи малого) колективу, його розумінням

 

-169-

 

потреб ринку, тобто передусім споживачів, умінням організувати

підприємницьку діяльність, підприємливість своєї фірми. Все це

спонукає користувача фірмового найменування оберігати свою

назву, тобто престиж фірми. При цьому прагнення оберігати пре-

стиж фірми йде двома шляхами. Перший - це заборона викорис-

товувати такі ж найменування іншими особами, тобто протидіяти

неправомірному посяганню на престиж, ділову репутацію фірми.

 

Другий шлях полягає в тому, що фірма для підтримки і роз-

витку своєї ділової репутації має постійно піклуватися про свій

авторитет - розвивати виробництво на якісно вищій технічній

основі, використовувати енергоекономічні технології, підвищува-

ти постійно якість своєї продукції тощо. Використання фірмового

найменування покладає на його користувача ряд важливих обо-

в'язків щодо свого іміджу.

 

Індивідуалізація підприємства, організації чи установи засо-

бом фірмового найменування зумовлює необхідність надання пра-

вової охорони такому найменуванню. Без правової охорони кори-

стування фірмовим найменуванням втрачає будь-який смисл, прак-

тичний резон. Але надання правової охорони фірмовому

найменуванню з боку держави може мати місце лише за наявності

певних умов для цього.

 

Передусім, в майбутньому законі має бути чітко визначено,

хто має право бути володарем фірмового найменування (фірми).

Сам об'єкт правової охорони - фірмове найменування (фірма) -

уже говорить за те. що суб'єктом може бути будь-яка юридична

особа, що має своє постійне місцезнаходження на території Ук-

раїни. Чи може бути суб'єктом права на фірмове найменування

(фірму) фізична особа? Питання небезспірне. Видається, що фірму

може створити і фізична особа. Але ж носієм права на фірмове

найменування все ж буде не фізична особа, а фірма, створена нею.

При цьому не має значення кількість колективу цієї фірми. Він

може складатися також з однієї особи-засновника. В такому разі

суб'єктом права на фірмове найменування буде фірмач-засновник

фізична особа.

 

Чинність права на фірмове найменування (фірму) настає з дати

державної реєстрації в Україні. Без такої реєстрації право на охо-

рону фірмового найменування не настає.

 

В законі про фірмове найменування має бути передбачена

норма про право попереднього користування. Відповідно до неї

фірма, яка користувалась найменуванням до його реєстрації іншою

фірмою, зберігає право на його подальше використання. Право

попереднього користування стосується всіх об'єктів промислової

власності, стосується воно і фірмового найменування.

 

Право на фірмове найменування (фірму) полягає в тому, що

юридична особа, яка ним користується і зареєструвала його в ус-

тановленому порядку, має виключне право на його використання.

Це означає також, що володар фірмового найменування має право

 

-170-

 

забороняти іншим особам використовувати це ж саме фірмове

найменування.

 

Проте, володарю фірмового найменування необхідно надати

право передавати виключне право на його використання іншим

особам шляхом видачі виключної або невиключної ліцензії. При

цьому в ліцензійному договорі має бути обов'язкове застережен-

ня, що використання фірмового найменування ліцензіатом ні в

який спосіб не введе споживача в оману стосовно якості та інших

характеристик товару.

 

Володар фірмового найменування повинен бути наділений

правом використовувати його в будь-який спосіб, що не супере-

чить закону. Так, фірмове найменування може бути використано

на товарах, його упаковці, в рекламі, проспектах, рахунках, друко-

ваних виданнях, офіційних бланках, вивісках та іншій докумен-

тації, пов'язаній з його діяльністю. Безумовно, фірмове наймену-

вання може використовуватись також при демонстрації на вистав-

ках, ярмарках, що проводяться на території України.

 

За міжнародною практикою фірмове найменування може та-

кож використовуватись володарем у товарних знаках, які нале-

жать цьому ж володарю.

 

Проте, володар фірмового найменування за тією ж міжнарод-

ною практикою не може відчужувати його окремо від підприєм-

ства. Але це правило не поширюється на випадки реорганізації'

юридичної особи чи відчуження підприємства в цілому.

 

Використання зареєстрованого на ім'я певної юридичної осо-

би фірмового найменування іншими юридичними особами без

дозволу володаря не повинно допускатись. Досягнута володарем

фірмового найменування ділова репутація в умовах ринкової еко-

номіки має досить високу ціну. Вона здобута наполегливою пра-

цею колективу юридичної особи, в результаті якої досягнута висо-

ка якість товару, надання послуг, інші економічні досягнення. Цей

труд винагороджується великим попитом товару, що виробляєть-

ся підприємством під таким-то фірмовим найменуванням. Тому-

то закон повинен надати володарю фірмового найменування пра-

во розпоряджатись своїм виключним правом на фірму на свій роз-

суд. Він, безумовно, повинен мати право передавати своє виключне

право на використання фірмового найменування іншим особам за

певну винагороду. Фірмове найменування має приносити своєму

володарю прибуток також шляхом здачі його в своєрідний найом.

Так, наприклад, вартість знака фірми <Холдинг-центр> за станом

на 1.01.93 р. становила 2 млн 300 тис. доларів, Російської товарно-

сировинної біржі - 769 тисяч російських рублів, Всеросійського

біржового банку - 114 млн. російських рублів. На жаль, даних про

вартість знаків українських власників поки що немає(*210).

 

(**210)Мошинська Н. Як одержати свідоцтво на знаки для товарів та послуг? -

Закон і бізнес, 1995, NЇ 20, 17 травня.

 

-171-

 

В законі, очевидно, немає потреби визначати строк чинності

права на фірмове найменування. Виключне право на використан-

ня фірмового найменування не повинно обмежуватись певними

строками. Так склалась міжнародна практика.

 

Проте в законі мають бути чітко визначені підстави припи-

нення чинності виключного права на фірмове найменування. Пе-

редусім, чинність права на фірмове найменування має припиня-

тись у зв'язку з ліквідацією юридичної особи, відмовою від даного

фірмового найменування. Закон може визначити й інші підстави.

 

В законі має бути встановлена цивільно-правова відпові-

дальність заворушення виключного права на використання фірмо-

вого найменування. Юридична особа, яка неправомірно викорис-

тала чуже фірмове найменування (фірму), має бути зобов'язана

припинити його використання і відшкодувати потерпілому запо-

діяні збитки в повному обсязі.

 

-172-

 

Глава VІІІ. ПРАВО НА ЗНАКИ

ДЛЯ ТОВАРІВ І ПОСЛУГ

 

 1. Загальна характеристика Закону України

<Про охорону прав на знаки для товарів і послуг>

 

Як зазначалось вище, Україна до цього часу не мала закону

про знаки для товарів і послуг (далі - Закон про товарні знаки).

Навіть у чинному Цивільному кодексі України немає згадки про

такий цивільно-правовий інститут. Існував лише союзний норма-

тивний акт.

 

Правове регулювання суспільних відносин, що складалися в

процесі створення і використання товарних знаків, відносилось

до компетенції колишнього СРСР. Союзним республікам не доз-

волялось мати своє законодавство про товарні знаки, аби не набу-

вали надмірної незалежності.

 

Між тим роль і значення товарних знаків в міжнародній прак-

тиці швидко зростало. Уже в 1883 році фабричні або товарні знаки

були включені до Паризької конвенції про охорону промислової

власності як один із найважливіших об'єктів промислової влас-

ності. Пізніше була укладена Мадридська угода про міжнародну

реєстрацію товарних знаків. Нарешті, 28 жовтня 1994 року Украї-

на підписала новий міжнародний договір про закони щодо товар-

них знаків, який повинен забезпечити гармонізацію законодав-

ства у цій сфері і цим самим значно спростити реєстрацію знаків

в зарубіжних країнах(*211). Було прийнято ряд інших міжнародних

угоди про товарні знаки(*212). В Україні правова охорона товарних

знаків здійснюється Законом України <Про охорону прав на знаки

для товарів і послуг> від 15 грудня 1993 р.(*213).

 

Отже, законодавство про товарні знаки України знаходиться в

стадії становлення. Але є його стержень, навколо буде розвива-

тись інше законодавство про товарні знаки.

 

Само по собі прийняття Закону України <Про охорону прав на

знаки для товарів і послуг>, як і прийняття інших законів про

промислову власність, є визначною подією у законотворчій діяль-

ності нашої держави. Прийняттям цих законів закладений міцний

правовий фундамент в галузі інтелектуальної діяльності.

 

(**211) Див.: Мошинська Н. Як одержати свідоцтво на знаки для товарів і послуг.

Закон і Бізнес) 1995, № 20, 17 травня.

 

(**212) Див.: Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків

(1989); Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для

реєстрації знаків (1957).

(**213) Див.: Відомості Верховної Ради України, 1994, № 7, ст. 36.

 

-173-

 

Закон України про товарні знаки має своїм основним завдан-

ням індивідуалізацію товарів і послуг певними позначеннями.

В умовах ринкової економіки така індивідуалізація вкрай необхі-

дна, оскільки вона дозволяє товари одного виробника чи послуги

однієї організації відрізняти від товарів і послуг інших виробників

чи осіб, що надають послуги. Саме цим Законом про товарні зна-

ки відрізняється від законодавства про фірмове найменування

(фірму), завданням якого є індивідуалізація виробників, а не то-

варів чи послуг.

 

Закон України <Про охорону прав на знаки для товарів і по-

слуг> за своїм змістом відповідає основним вимогам Всесвітньої

організації' інтелектуальної власності. Його функції полягають не

тільки в розрізненні товарів і послуг. Знак для товарів і послуг має

значно ширше призначення. Позначення певних товарів чи по-

слуг товарних знаком накладає на його власника серйозні зобов'-

язання, дисциплінує виробника чи особу, що надає послуги. Жо-

ден підприємець, який зареєстрував знак на своє ім'я, не стане

ризикувати своєю діловою репутацією, виробляти товари чи нада-

вати послуги нижчої якості в порівнянні з товарами чи послугами

своїх конкурентів. В противному разі йому треба залишати свою

підприємницьку діяльність, бо він не витримає конкуренції в умо-

вах ринку. Споживач дуже швидко розбереться у якості товарів чи

послуг, хто їх виробляє чи хто надає послуги. Тому широке впро-

вадження знаків для товарів і послуг - це шлях до істотного підви-

щення якості товарів і послуг в самому широкому значенні цього

слова. Під якістю товарів слід розуміти широкий спектр якісних

характеристик товару, позначеного товарним знаком певного ви-

робника. Це його технічний рівень, зовнішній вигляд, якість кон-

структивного рішення і якість його виготовлення, мала матеріа-

ломісткість і енергоекономічність та багато інших параметрів.

 

Отже, товарний знак не просто позначення для відрізнення

товару одного виробника від товару іншого. Це один із досить

ефективних правових засобів підвищення ефективності і техніч-

ного рівня самого виробництва, бо без належного технічного рівня

виробництва виробити товар, який би відповідав сучасним вимо-

гам, просто неможливо. Це засіб оновлення виробництва, приве-

дення його технології до сучасного рівня. Це засіб істотного підви-

щення якості вироблюваної продукції чи надання послуг. Засобом

товарного знаку досягається необхідний споживачеві асортимент

товарів чи послуг, бо на ринку попит будуть мати той товар чи

послуга, які погрібні споживачеві.

 

Закон України <Про охорону прав на знаки для товарів і по-

слуг> істотно відрізняється від законодавства про товарні знаки

колишнього СРСР. Положення про товарні знаки колишнього

СРСР носило скоріше символічний характер. Позначення за цим

Положенням скоріше мали значення загальновживаних символів,

а не товарних знаків. Це можна прослідити на такому яскравому

прикладі, як позначення <Київський торт>. Важко визначити його

 

-174-

 

функціональне призначення цього позначення. У всякому разі ролі

товарного знаку воно не відігравало. Під цим позначенням могли

випускати торти будь-який хлібзавод і за якість такого торту ви-

робник ніякої відповідальності не ніс. Таких прикладів можна на-

вести немало.

 

Основна ж позитивна риса нового Закону України про товарні

знаки якраз і полягає в тому, що за ним товарний знак наділений

тими функціями, які він має виконувати, а саме розрізняти товари

одного виробника від товарів чи послуг іншого виробника.

 

Надзвичайно позитивним положенням Закону про товарні зна-

ки є норма про визнання знаку для товарів і послуг об'єктом пра-

ва власності. П. 3 ст. 5 Закону проголошує: <Право власності на

знак засвідчує свідоцтво>. Це означає, що власник знаку має пра-

во ним володіти, користуватися і розпоряджатися на свій розсуд.

Визнання права власності на знак зовсім не позбавляє його влас-

ника виключного права на його використання.

 

Закон визначає межі його чинності. Передусім, правова охо-

рона не надається позначенням, що суперечать суспільним інте-

ресам та принципам гуманності і моралі. Крім того, в Законі

міститься багато обмежень для визнання позначення в якості зна-

ка для товарів і послуг. Перелік підстав для відмови в наданні

правової охорони досить широкий, але, мабуть виправданий, бо ж

далеко не всяке позначення має визнаватися знаком для товарів і

послуг.

 

Так, Держпатент України відмовив у визнані товарним знаком

зображення, яке мало вигляд стилізованого зображення малого

герба України у вигляді усміхненого дракона як такого, що супе-

речить суспільним інтересам. Було відмовлено у реєстрації знака

<Київська Русь> американській фірмі <Сінгрен> для спиртових

напоїв, тому що це історична назва місцевості, яка й сьогодні, і не

тільки для українського споживача, аж ніяк не асоціюється із Спо-

лученими Штатами Америки. Простіше сказати, таке позначення

просто може ввести в оману споживача.

 

Закон визначає, що обсяг правової охорони, яка налається,

зумовлюється наведеним у свідоцтві зображенням знака і пере-

ліком товарів та послуг.

 

Межі правової охорони знака для товарів і послуг визначають-

ся не тільки Законом України <Про охорону прав на знаки для

товарів і послуг>, а й рядом інших законів. Це Закон України <Про

захист права споживачів, обмеження монополізму та неприпусти-

мості нечесної конкуренції>, <Про мови>, Указ Президента Украї-

ни <Про заходи щодо запобігання недобросовісній рекламі та й

припинення>, постанова Верховної Ради України <Про держав-

ний герб України> та інші.

 

Підстави для відмови в реєстрації позначення в якості товар-

ного знака в Законі поділено на чотири групи, які складають 22

позначення чи інші товарні символи, інші об'єкти, які не можуть

бути зареєстровані в якості товарних знаків.

 

-175-

 

Таким чином, Закон не визначає певних правових ознак чи

вимог, яким мало б відповідати позначення, що заявлене для реє-

страції. При цьому в Законі міститься досить чітке визначення

поняття знака для товарів і послуг. В ст. 1 Закону: <Знак - позна-

чення, за яким товар і послуги одних осіб відрізняються від одно-

рідних товарів і послуг інших осіб>. Видається, що в Законі можна

було б сформулювати позитивні ознаки товарного знака, які б да-

вали можливість відхиляти від реєстрації позначення, які не відпо-

відають визначеним вимогам чи ознакам. Проте, законодавець

пішов іншим шляхом - переліком підстав, які унеможливлюють

реєстрацію позначення в якості товарного знака.

 

Суб'єктів права власності на знак для товарів і послуг Закон

визначає досить чітко. Відповідно до п. 5 ст. 5 Закону про товарні

знаки, право на одержання свідоцтва у порядку, встановленим цим

Законом, може мати будь-яка особа, об'єднання осіб або їх право-

наступники. Отже, три категорії суб'єктів права власності на то-

варний знак. Перша - це фізичні особи - громадяни України,

особи без громадянства, а також іноземні громадяни. Безумовно,

суб'єктами Права на одержання свідоцтва про реєстрацію товар-

ного знака можуть бути тільки дієздатні особи. Але власниками

товарного знака, безумовно, можуть бути будь-які громадяни не-

залежно від віку. Наприклад, неповнолітні можуть стати власни-

ками в порядку спадкування чи іншого правонаступництва.

 

Постає питання, чи можуть бути суб'єктами права власності

на товарні знаки об'єднання громадян. Це можуть бути самі різно-

манітні об'єднання, починаючи від політичних партій, і різного

роду господарські товариства. Видається, що можуть. Адже Закон

не містить прямої заборони реєструвати знаки для таких об'єднань.

Більш того, уже згадуваний п. 5 ст. 5 Закону говорить про особи і

об'єднання осіб, тобто цим поняттям безумовно охоплюються і

об'єднання осіб (громадян).

 

В Законі немає прямої вказівки про те, що право власності на

знак для товарів і послуг може переходити у спадщину за законом

чи за заповітом. Проте, про можливість успадкування права влас-

ності на знак для товарів і послуг можна зробити висновок з п. 4

ст. 16 Закону. Норма цього пункту проголошує, шо власник свідоц-

тва може передавати на підставі договору право власності на знак

будь-якій особі, яка стає правонаступником власника свідоцтва.

Правда, в цій статті мова йде про передачу права власності на

знак на підставі договору. Проте, видається, що власник свідоцтва

на знак фізична особа таке право має також. Цей висновок підтвер-

джується і п. 2 цієї ж статті, який також говорить про те, що свідоц-

тво надає його власнику виключне право користуватися і розпо-

ряджатися знаком за своїм розсудом (підкреслено автором - О. П.).

 

Даний Закон не містить також норми про можливість передачі

свідоцтва на знак для товарів і послуг Фонду винаходів України.

Немає норми і про правову долю знака для товарів і послуг, строк

правової охорони на який сплив, а власник свідоцтва не забажав

 

-176-

 

подовжити його чинність. Між тим відповіді на ці запитання ма-

ють практичне значення. Видається, шо власник свідоцтва може

передати своє право власності на знак будь-кому. Це випливає з

уже наведеного п. 4 ст. 16 Закону.

 

Що стосується другого запитання, то видається, що знак, який

втратив правову охорону, може бути зареєстрований будь-якою

особою за винятком випадків, зазначених в ст. 18 і ст. 22 цього ж

Закону. Проте, було б краще, коли б в самому Законі про це було

сказано чітко.

 

Слід відзначити, що Закон України <Про охорону прав на зна-

ки для товарів і послуг> в редакційному плані вигідно відрізняєть-

ся від останніх Законів про промислову власність. Статті, окремі

норми в ньому викладені більш чітко і лаконічно, але разом з тим

тлумачення інших норм доводиться шляхом зіставлення з други-

ми нормами.

 

Характерною особливістю даного Закону є також і те, що в

сфері правової охорони знаків для товарів і послуг немає такого

суб'єкта права на знак, як його автор. Автор знака для товарів і

послуг може бути лише в одному випадку - якщо він виступає

підприємцем, тобто коли власник підприємства чи будь-якої іншої

комерційної структури сам розробив і заявив товарний знак. В

такому разі за умови, що заявлене на реєстрацію позначення відпо-

відає вимогам правової охорони, свідоцтво на знак буде видане

його заявнику, тобто самому автору.

 

В інших випадках заявником і власником одержаного свідоц-

тва буде власник підприємства чи іншої комерційної структури -

фізична особа, чи будь-яка юридична особа, але не автор.

 

Відносини між автором і замовником-заявником регулюються

окремим договором. За своєю юридичною природно, це буде до-

говір, близький до авторських договорів - договір художнього за-

мовлення. Сам автор має на свій твір авторське право. Позначен-

ня, яке розроблено з метою його творчої праці, - об'єкт інтелек-

туальної власності. Але цей результат не є об'єктом промислової

власності. Він є об'єктом авторського права, права його автора

захищаються саме авторським правом.

 

Проте, коли дане позначення зареєстровано в якості знака для

товарів і послуг, воно уже виступає об'єктом промислової влас-

ності, оскільки його функціональне призначення зумовлюється

сферою матеріального виробництва, а не духовного. В даному разі

товарний знак підпадає правовій охороні не тому, що він є резуль-

татом творчої діяльності, а тому що він виконує спеціальну функ-

цію. Правовому захисту підлягає саме його розрізняльна здатність.

 

Не можна сказати, що позначення, зареєстроване як знак для

товарів і послуг, має подвійну юридичну природу. Так само як і

винахід: до кваліфікації його в якості такого він виступає лише як

певна пропозиція. Те ж саме і позначення - воно є результатом

лише художньої творчості до реєстрації. Після реєстрації цей ре-

 

-177-

 

зультат творчої діяльності набуває нового функціонального при-

значення.

 

Важливою позитивною рисою Закону про товарні знаки є та-

кож і те, шо в ньому дуже чітко визначені права і обов'язки влас-

ника свідоцтва на знак для товарів і послуг. На відміну від інших

законів про промислову власність, Закон про товарні знаки містить

норму, за якою власник товарного знаку, відповідно до п. 2 ст. 16

Закону, може користуватися і розпоряджатися знаком на свій роз-

суд. Такої норми інші закони України про промислову власність

не містять.

 

-178-

 

 2. Критичний аналіз Закону України

<Про охорону прав на знаки для товарів і послуг>

 

Передусім, викликає зауваження сама назва цього Закону -

<Про охорону прав на знаки для товарів і послуг>. В усьому світі

позначення певними символами називається товарний знак. В

Паризькій конвенції 1883 р. такі позначення називаються фаб-

ричні або товарні знаки, знаки обслуговування. Узагальнюючим

поняттям є товарний знак. В Модельному кодексі (остання редак-

ція) відповідний розділ називається <Правова охорона товарного

знака>. Наведене зовсім не означає, що ми маємо обов'язково сліду-

вати сусідам і користуватись саме таким словосполученням. Але

для чіткості і однозначності все ж краще було б прийняти загаль-

новизнане словосполучення <товарний знак> і відповідно назвати

Закон <Про охорону прав на товарний знак>. Для фахівців зрозум-

іло, що мова йде як про знаки для товарів, так і про знаки для

послуг.

 

Закон <Про охорону прав на знаки для товарів і послуг> роз-

роблений по тій же схемі, і структурі, що і останні Закони про

промислову власність. Тому йому властиві ті ж огріхи.

 

Вище вже говорилось про те, що Закони про промислову

власність, у тому числі і Закон про товарні знаки, містять багато

формальних підстав для відхилення заявок. Так, відповідно до п. 6

ст. 10 Закону заявка, що не відповідає вимогам ст. 7 даного Зако-

ну, або документ про сплату збору за подання заявки - встанов-

леним вимогам, і недоліки, зазначені порушення, не будуть усу-

нуті протягом двох місяців. Відомство надсилає заявнику рішення

про відхилення заявки.

 

Які ж це можуть бути порушення ст. 7 Закону? Передусім,

заявка має бути складена українською мовою. Вимога справедли-

ва, але ж не беззастережна. А якщо заявка буде складена російсь-

кою мовою і заявник протягом двох місяців не перекладе на ук-

раїнську, то в такому разі заявка буде відхилена. Чи розумно лише

за такою формальною ознакою відхиляти заявку? Видається, це

просто формалізмом.

 

За іншою підставою, яка полягає в тому, що протягом двох

місяців має бути сплачений збір за подання заявки, заявка також

 

-178-

 

може бути відхилена. Але ж не тільки за несплачений своєчасно

збір. П. 6 ст. 10 цього ж Закону вимагає, що документ про сплату

збору за подання заявки має відповідати встановленим вимогам.

Яким саме вимогам має відповідати документ про сплату збору за

подання заявки. Закон не визначає. Тобі - заявнику - треба це

знати, ти і шукай відповідь на це запитання. Це вже, як кажуть,

чистої води формалізм. Причому ця вимога ставиться до всіх до-

кументів про сплату зборів за подання заявки на видачу правоохо-

ронного документа будь-якого об'єкту промислової власності. Так

що це не поодинокий випадок, а продумана лінія. Чи вірна вона,

чи відповідає ця тактика інтересам розвитку інтелектуальної діяль-

ності? В пресі появилось багато нарікань на те, що вимоги такого

роду занадто суворі(*214).

 

Істотним недоліком Закону України <Про охорону прав на

знаки для товарів і послуг> є також відсутність чітких строків для

розгляду заявки на видачу свідоцтва. Строки, встановлені в За-

коні, пов'язують тільки заявників, причому досить суворо. Якщо

не усунуті протягом становленого строку виявлені порушення ви-

мог до заявки, вона вважається відхиленою.

 

Звертає на себе увагу різноманітність тривалості строків від 6

до одного місяця. Видається, що можна було б їх уніфікувати без

шкоди для процесу розгляду заявки. Якщо усі ці строки будуть

дотримані, то заявка буде розглядатися понад два роки. Чи не

занадто для знаків для товарів і послуг? Правда, заступник дирек-

тора Науково-дослідного центру патентної експертизи (НДЦПЕ)

Держпатенту України Ніна Мошинська пише в своїй досить цікавій

статті: <Кожен знак, а їх в Держпатенті близько 40 тисяч, повинен

пройти детальну перевірку, результати якої ляжуть в основу рішення

про реєстрацію знака чи відмову у такій реєстрації>(*211). В цій цитаті

відчувається прихований натяк: <Надто багато заявок надходить, а

нас мало, тому строки розгляду затягуються>. Мабуть, це так. Але

це ні в якій мірі не виправдовує Держпатент України в занадто

тривалих строках розгляду заявок в цілому.

 

Закон про товарні знаки, як і інші Закони про промислову

власність, не позбавлений формальних підстав для відхилення,

відкликання чи визнаною відкликаною заявок. При цьому в За-

коні немає тлумачення, що варто розуміти під цими поняттями:

відкликана, визнана відкликаною, чи відхилена заявка. Які пра-

вові наслідки настають, коли заявка відхилена, відкликана чи виз-

нана відкликаною. Між тим, ці правові наслідки мають значення.

Заявка вважається відкликаною, тобто вважається, що сам заяв-

ник відкликав свою заявку на знак для товарів і послуг. Чи має він

право подати ту ж саму заявку вдруге, з яким пріоритетом (маєть-

ся на увазі національний пріоритет, тобто дата надходження заяв-

 

(**214) Див.: Бугаєв С. Налог на сообразительность. Всеукраинские ведомости 1996,

21 февраля.

 

-179-

 

ки до Держпатенту України), та інші наслідки. Все це відкриває

широкий простір для свавілля.

 

В цьому Законі вживаються ті ж самі терміни - заявка не

вважається відкликаною, не відкликана або не відхилена (ст. 5 п.

6); заявка вважається відкликаною (ст. 8 п. 3); заявка відхилена

(ст. 10 п. 6); вважається відкликаною (ст. 10 л. 8). Проте, в самому

Законі зміст цих понять не розкривається, що, безумовно, може і

буде приводити до різного тлумачення цих понять.

 

Але мало того, що ці поняття не розкриті в Законі. Їх просто

багато в Законі. Вони часто встановлюють просто формальні підста-

ви для відхилення заявки, ставлять перешкоди на шляху проход-

ження заявки.

 

Викликає заперечення ст. 19 Закону, в якій йдеться про підстави

визначення свідоцтва недійсним. Серед цих підстав наведені такі:

невідповідність зареєстрованого знака умовам надання правової

охорони і наявність у свідоцтві елементів зображення знака та

переліку товарів, яких не було в поданій заявці.

 

Передусім, Закон не пояснює, хто має визнавати за цими підста-

вами свідоцтво недійсним. Ті юридичні факти, які стали підстава-

ми визнання свідоцтва недійсним, настали з вини працівників

Держпатенту. Адже вони мали перевірити заявку на відповідність

знака умовам надання правової охорони. Працівники Держпатен-

ту мали виявити елементи зображення знака та переліку товарів і

послуг, яких не було в заявці. Чи це працівники Держпатенту, чи

працівники науково-технічної експертизи, в даному разі особливо

значення не має, оскільки свідоцтво видає Держпатент і він, і ніхто

інший, не повинен нести відповідальність за його вірогідність.

Врешті-решт заявник платить гроші за проведення експертизи.

Мало того, що він оплатив неякісну роботу, на нього ще й покла-

дають відповідальність за свою вину. Це явно несправедливо.

 

П. 2 ст. 19 також сформульований не дуже чітко. Із нього не

зовсім ясно, про які мотиви заперечення проти видачі свідоцтва

йде мова. Чи цс ті мотиви, які викладені в п. 1, чи це можуть бути

й інші мотиви.

 

Не дивлячись на досить широкий перелік підстав для відмови

в реєстрації товарного знака, що міститься в Законі порівняно із

зарубіжною законотворчою практикою, він все ж не охоплює усіх

позначень чи символів, які не можуть бути зареєстровані в якості

товарного знака. Так, наприклад. Закон України <Про охорону

прав на знаки для товарів і послуг> не містить правил, відповідно

до яких не можуть бути зареєстровані в якості товарного знака

прапор ООН, емблеми, абревіатури і найменування міжнародних

урядових організацій, членами яких є країни-учасниці конвенції.

Проте, реєстрація дозволяється, якщо з точки зору Патентного

відомства емблеми, абревіатури або найменування, використання

яких передбачається:

 

- не створюють для громадськості ніякого зв'язку між орган-

ізацією і товарним знаком або

 

-180-

 

- не вводять громадськість в оману стосовно існування зв'яз-

ку між користувачем і організацією(*215).

 

П. 2 ст. 16 Закону також не охоплює всіх способів використан-

ня товарного знака. Він говорить лише про такий спосіб, як по-

значення товарів чи послуг, але не згадує про інші. Так, наприк-

лад, в практиці іноземних держав законодавство визначає викори-

стання товарного знака так:

- позначення знака на товарах або упаковці;

- пропозиція або виставлення товару для продажу, поставка

на ринок або зберігання з цією метою за умови позначення їх

знаком;

 

- імпорт і експорт товарів, маркірованих знаком;

- використання позначення в діловій документації або в рек-

ламі.

 

-181-

 

 3. Зауваження до окремих статей

 

Передусім, звертає на себе увагу неоднозначність вживання

деяких понять. Зокрема, мається на увазі реєстрація знака чи реє-

страція свідоцтва на цей знак? Ці поняття вживаються неодноз-

начно. Так, в ст. 1 Закону про товарні знаки <Визначення> наво-

диться таке тлумачення: <Реєстр - Державний реєстр свідоцтв

України на знак для товарів і послуг>. Таке ж визначення наво-

диться і в Законі України <Про охорону прав на винаходи і ко-

рисні моделі>: <Реєстр - Державний реєстр патентів України на

винаходи або Державний реєстр патентів України на корисні мо-

делі>; в Законі України <Про охорону прав на промислові зразки>

- <Реєстр - Державний реєстр патентів України на промислові

зразки>.

 

В Законі України <Про охорону прав на сорти рослин> йдеть-

ся про два реєстри. Перший - просто Реєстр сортів рослин, дру-

гий - Державний реєстр сортів рослин. Але в обох реєстрах мова

йде про реєстр саме об'єктів правової охорони, а не про реєстр

правоохоронних документів. В Законі України <Про племінне тва-

ринництво> багато йдеться про облік, але нічого не згадується про

державний реєстр племінного тваринництва.

 

Проте, повернемося до Закону про товарні знаки. В тексті цього

Закону йдеться про реєстрацію знака, а не про реєстрацію свідоц-

тва на знак. Отже, маємо два поняття: <Державний реєстр свідоцтв

України на знаки для товарів і послуг> і <реєстрація знака> (ст. ст.

10.3, 10.10, ІІ, 12, ІЗ, 14, 7.4, 7.5).

 

Працівники Держпатенту України вживають поняття відпові-

дно до Закону (тлумачення): <Державний реєстр свідоцтв України

на знаки для товарів і послуг>(*216).

 

(**215) Див.: Дахно И. И. Патентно-лицензионная работа. Киев, <Блиц-информ>,

1996, с. 199.

 

(**216) Див.: Матвієнко К., Кістєрська С. Про ведення Держреєстру свідоцтв Украї-

ни на знаки для товарів і послуг. Закон і Бізнес, 1995, № 8, 22 лютого.

 

-181-

 

Маємо також і два види самих реєстрів - реєстри правоохо-

ронних документів і реєстри об'єктів промислової власності, зок-

рема нових сортів.

 

Така розбіжність в понятійному апараті в законодавстві не-

припустима.

 

П. 2 ст. 5 Закону наводить перелік позначень, які можуть бути

знаками для товарів і послуг. В ньому немає звукових знаків. Про-

те, законодавча практика інших країн до позначень відносить і

звукові сигнали, словосполучення чи музичні позивні. Так, на-

приклад, кожна радіостанція має свої звукові позивні, які відрізня-

ють її від інших. Тому видається доцільним визнати правову охо-

рону і на позначення послуг шляхом звукових сигналів.

 

Окремо постає питання про позначення буквами або цифра-

ми. В переліку позначень, що містяться в Законі, вони не згаду-

ються. Із статті заступника директора Науково-дослідного центру

патентної експертизи (НДЦПЕ) Держпатенту України Ніни Мо-

шинської можна зробити висновок, що такі позначення не можуть

визнаватися товарними знаками(*217). Вона пише: <Якщо знак є на-

бором цифр чи букв або просто геометричних фігур, то це може

сприйматися як кількісне позначення, кодове, сертифікаційне

тощо>. У цьому міркуванні, видається, є резон. Справді, такі по-

значення можуть приводити до плутанини, а товарний знак має

сприйматися однозначно, споживач не повинен розмірковувати

- це знак чи ні.

 

Невдало сформульований п. 1 ст. 7, який проголошує: <Особа,

яка бажає одержати свідоцтво, подає до Відомства заявку>. В цій

же статті визначаються вимоги до заявки. Але викликає певний

сумнів занадто широкий простір для заявників. Можливо, все ж в

певній мірі треба обмежити право на одержання свідоцтва на то-

варний знак. Закон таких обмежень не містить. П. 5 ст. 5 надає

право на одержання свідоцтва будь-якій особі, об'єднанню осіб

або їх правонаступникам. П. 1 ст. 7 також проголошує повну сво-

боду на одержання свідоцтва. Але ж може заявник навмисне подає

заявку на одержання свідоцтва, аби перешкодити своєму конку-

ренту, використати знак в недобрих цілях, з іншими зловмисними

намірами. Видається, що право на одержання свідоцтва на знак

можна було б зумовити фактом реального заняття підприємниць-

кою діяльністю. Простіше сказати, право на одержання свідоцтва

на товарний знак повинен мати той, хто доведе його необхідність

у своїй діяльності.

 

П. 7 ст. 10 ще раз нагадує, експертиза заявки по суті може буде

проведена лише за умови, що документ про сплату збору за по-

дання заявки оформлено правильно. Але в Законі ніде не гово-

риться, що означає <документ оформлено правильно> чи <доку-

мент оформлено неправильно>.

 

(**217) Див.: Мошинська Н. Як одержати свідоцтво на знак для товарів і послуг.

Закон і Бізнес. 1995, № 20, 17 травня.

 

-182-

 

Викликає певний сумнів редакція п. 6 ст. 16 Закону. Вона про-

голошує: <Договір про передачу права власності на знак та ліцен-

зійний договір вважається дійсним, якщо вони складені в пись-

мовій формі і підписані сторонами. Зазначені договори набира-

ють чинності стосовно будь-якої іншої особи лише після їх

реєстрації у Відомстві>.

 

Вказівка в першій частині цієї норми про необхідність скла-

дання договору в письмовій формі зовсім недоцільна, оскільки є

загальна вимога до такого роду договорів про їх обов'язкову пись-

мову форму. Це договори досить складні і усна форма тут абсо-

лютно неприпустима. Дещо наївно звучить припис, за яким такі

договори мають бути підписані сторонами. Це настільки очевид-

но, що спеціально передбачати в Законі норму про що вимогу

просто недоцільно. Адже будь-який договір, не підписаний од-

нією із сторін, не набуває чинності.

 

Що стосується другої частини цього пункту, то погоджуючись

із за значеним приписом в цілому, варто було б визначити, які ж

правові наслідки наступають, якщо такий договір не буде зареєст-

рований в Держпатенті, чи має чинність такий договір чи ні. Отже,

постає питання, яка із сторін зобов'язана зареєструвати такий до-

говір і, отже, сплатити збір за його реєстрацію. Без визначення

зазначених обов'язків реєстрація може повиснути в повітрі.

 

Істотним недоліком Закону про товарні знаки слід визнати

відсутність в ньому норм про те, які дії визнаються порушенням

прав власності на свідоцтво на знак для товарів і послуг. В Законі

є лише загальна норма (ст. 20), яка в п. 1 визначає, що <будь-яке

посягання на права власника свідоцтва, передбачені статтею 16

цього Закону, вважається порушенням прав власника свідоцтва,

що тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодав-

ством України>.

 

Вище уже зазначалось, що ця загальна норма не охоплює со-

бою усіх можливих способів порушення прав власника свідоцтва.

Тут видається доцільним доповнити сказане раніше. В законодавстві

про товарні знаки зарубіжних країн порушення прав власника

свідоцтва розуміється дещо ширше. Так, наприклад, в законодавстві

Великобританії порушенням прав на зареєстрований товарний знак

визнається в торговій діяльності використання ідентичного по-

значення або позначення, здатного ввести в оману споживача. Але

що ще більш цікаво, це те, що порушенням вважається викорис-

тання ідентичного або дуже схожого позначення не тільки стосов-

но ідентичних або подібних товарів і послуг, але й використання

позначення, подібного або ідентичного товарному знаку, що зас-

тосовується для неідентичних або для неподібних товарів і послуг,

якщо останній із названих товарів чи послуг користується попи-

том, а використання позначення створює безпідставні переваги

над товарним знаком або буде шкодити товарному знаку(*218).

 

(**218) Див.: Дахно И. И. Патентно-лицензионная работа, с. 199.

 

-183-

 

В зарубіжній законодавчій практиці порушенням визнається

використання зареєстрованого товарного знака, якщо особа, що

його використовує, знала або мала підстави для припущення, що

застосування знака є порушенням прав власника свідоцтва.

 

Наведені норми не були б зайвими в законодавстві України

про товарні знаки. Норми Закону України <Про охорону прав на

знаки для товарів і послуг> викладені занадто стисло і не розкри-

вають сутності порушення прав власника свідоцтва. Тому було б

бажано відповідні норми уточнити і доповнити. Адже такі пору-

шення прав власника свідоцтва можуть мати місце І в межах Ук-

раїни.

 

Стосовно захисту прав власника свідоцтва на знаки для то-

варів і послуг, то варто висловити побажання, щоб в законодавстві

про товарні знаки було застереження щодо чинності права на знак.

Не може вважатися порушенням прав на товарний знак його не-

санкціоноване використання до дати публікації про його реєстра-

цію. З таким застереженням не можна не погодитися. Відповідно

до цього не може порушуватися ніяка справа в суді про порушен-

ня прав на товарний знак до його фактичної реєстрації.

 

Звичайно, щодо Закону України <Про охорону прав на знаки

для товарів і послуг> можна зробити ще багато істотних і окремих

зауважень. Але справа не в тому, аби знайти ці окремі недоліки.

Закон уже працює в інтересах України. Його застосування вия-

вить ще й інші недоліки. Їх необхідно узагальнювати, проаналізу-

вати і зробити відповідні висновки, дати їм належну оцінку і роз-

робити заходи по їх усуненню.

 

На сучасному етапі законодавчої діяльності у сфері правової

охорони промислової власності постає питання про подальше удос-

коналення цього законодавства. Саме з цією метою провадиться

цей аналіз законодавства про інтелектуальну власність.

 

Зрозуміло, що не всі міркування, оцінки і пропозиції, вислов-

лені в цій роботі, є безспірними. Але висловлені міркування, мож-

ливо, зможуть в певній мірі сприяти удосконаленню в цілому добро-

го Закону України <Про охорону прав на знаки для товарів і по-

слуг>.

 

-184-

 

Глава ІХ. ПРАВО НА НАЙМЕНУВАННЯ

МІСЦЯ ПОХОДЖЕННЯ ТОВАРУ

 

Право на найменування місця походження товару - це новий

цивільно-правовий інститут, який в Україні ще тільки складається.

 

До цього часу такого інституту ні радянське цивільне законо-

давство, ні українське не знало. В Основах цивільного Законодав-

ства Союзу РСР і республік від 31 травня 1991 р.(*219) про цей інсти-

тут ще не згадується. Але вже в Законі Російської Федерації <Про

товарні знаки, знаки обслуговування і найменування місця поход-

ження товару> від 23 вересня 1992 р.(*220) він виступає як сформова-

ний цивільно-правовий інститут. Треба сказати, що в країнах з

розвинутою ринковою економікою цей інститут відомий уже дав-

но. Він згадується в Паризькій конвенції про охорону промисло-

вої власності від 20 березня 1883 р.(*221). Конвенція, зокрема, прого-

лошує, що вказівка на походження або найменування місця по-

ходження товару відноситься до об'єктів промислової власності і

підпадає під дію Паризької конвенції (ст. 1). Ст. 10 Конвенції про-

голошує, що в разі прямого чи побічного використання непра-

вильного зазначення походження виробу або особи виробника,

фабриканта чи комерсанта є правопорушенням, яке тягне за со-

бою відповідальність за цивільним законодавством. Якщо при ви-

роблені чи виробництві товару або торгівлі ним буде неправильно

зазначено місце походження, чи місцевості, де знаходиться цей

пункт, або неправильно вказано країну чи країну, де застосовуєть-

ся неправдива вказівка про походження, це визнається порушен-

ням прав фізичної чи юридичної особи, які є виробниками чи

комерсантами цього товару.

 

Зміст цих статей Паризької конвенції про охорону промисло-

вої власності наведено для того, щоб підкреслити вагу наймену-

вання місця походження товару в умовах ринкових відносин ще

наприкінці минулого століття. Протягом цього століття значення і

роль права на найменування місця походження товару не тільки

не знизилась, а навпаки, ще більше зросла. Свідченням цього є

розробка і прийняття законодавства про місце походження товару

в країнах СНД, де до цього часу його ніколи не було(*222). Не було

такого законодавства і в Україні.

 

(**219) Див.: Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета

СССР, 1991, № 26. ст. 733.

(**220) Див.: Сборник официальных документов по охране объектов промышлен-

ной собственности в Российской Федерации. Киев, 1993, с. 30.

(**221) Див.: Богуславский М. М. Патентные вопросы в международных отношени-

ях. М., 1962, с. 283.

(**222) Див.: Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. М., 1995.

 

-185-

 

Розробка і прийняття зазначеного законодавства - це не да-

нина моді ринкових відносин. Це гостра потреба нашого часу.

Справа в тому, що на якісні характеристики, крім технічного рівня,

технології, якості матеріалів, впливають ще й інші фактори, які

часто не залежать навіть від технічного рівня виробництва чи будь-

яких інших умов вироблення товару. Такими додатковими факто-

рами, що зумовлюють в значній мірі якісні та інші характеристи-

ки товару, можуть бути певні властивості того чи іншого географ-

ічного району. Це можуть бути різноманітні фактори - вода,

повітря, грунти, кліматичні, гідрологічні та інші умови. Наприк-

лад, певні сорти вина можна виробити з винограду, що вирощується

тільки в такій-то місцевості, на виробництво пива впливають ряд

властивостей саме даного географічного району - вода, ячмінь,

хміль тощо. Тканини даного сорту можуть бути вироблені тільки

із вовни овець певної породи, що вирощується в такій-то місце-

вості.

 

Це природні фактори географічного району, які можуть зу-

мовлювати певні якісні показники виготовленого товару, наприк-

лад мінеральної води тощо. Але на якісні характеристики товару

можуть впливати люди - виробники цього товару: наприклад, гу-

цульські киптарики, мабуть, ніхто краще не зробить, як самі гуцу-

ли. Виробництвом оптичних приладів прославив себе київський

завод <Арсенал>, миколаївські та херсонські суднобудівники ко-

ристуються високим авторитетом у світі. Таких прикладів можна

навести багато, коли саме майстерність, професіоналізм виробни-

ка, технічний рівень виробництва зумовлюють більший попит то-

вару на ринку і, отже, його конкурентоздатність на ринку.

 

Можливий ще й третій напрям впливу на конкурентоздатність

товару - це поєднання географічного фактору з людським. Уміле

використання спеціалістами високого класу, фахівцями переваг,

властивостей та інших якостей даного місцевого району істотно

підвищує його конкурентоспроможність, значно підвищується

ефективність виготовленого товару, зростає попит на нього, ши-

риться чутка про особливі властивості товару, виробленого в тому

чи іншому певному географічному районі. Наприклад, з виногра-

ду, що має особливі властивості, винороби високого класу вироб-

ляють вино, яке користується великим попитом на ринку. Зрозу-

міло, що некваліфікований спеціаліст навіть з хорошого виногра-

ду не зможе зробити добре вино. Таке поєднання місцевого фактору

з людським дає високий ефект, підвищує конкурентоспроможність

товару.

 

Таким чином, на ринку складається певна оцінка товару, ви-

робленого в певному географічному об'єкті, та ще й в поєднанні з

людським фактором. Зростає значення найменування місця по-

ходження товару, виникає необхідність його правового регулю-

вання.

 

В умовах переходу України до ринкових відносин постає по-

треба впровадити цей інститут і в нашому цивільному законодавстві.

 

-186-

 

Власного досвіду в розробці такого законодавства України не має.

Але є досвід зарубіжних країн, в тому числі і Російської Федерації,

який має бути використаний. Тим більше, що в зарубіжній зако-

нодавчій практиці виробилися уже певні стереотипи, якими мож-

на скористатися при розробці власного законодавства України.

Це має особливе значення саме тепер, коли в Україні провадяться

активні кодифікаційні роботи.

 

Видається доцільним взяти за основу Закон Російської Феде-

рації <Про товарні знаки, знаки обслуговування і найменування

місця походження товару>. Це пояснюється тим, що рівень рин-

кових відносин в Російській Федерації і в Україні приблизно од-

наковий, тому і рівень правового регулювання цих відносин має

також бути приблизно однаковим.

 

При цьому слід мати на увазі особливість права на наймену-

вання місця походження товару. Вона полягає в тому, що право на

найменування місця походження товару не носить виключного

характеру, тобто право на найменування місця походження товару

не є монопольним. Найменування місця походження товару може

належати кільком користувачам одночасно. Ця своєрідна особ-

ливість покладає певний відбиток на інститут в цілому.

 

Безумовно, правова охорона найменування місця походження

товару може здійснюватися нормами, викладеними в окремому

законі, чи у відповідному розділі Цивільного кодексу України, чи

в будь-якому іншому законодавчому акті. Це принципового зна-

чення не має.

 

В такому акті (далі - Закон) має бути дано визначення понят-

тя місця походження товару. В ньому повинні бути визначені його

основні правові ознаки. По-перше, найменування місця поход-

ження товару є назва країни, населеного пункту, місцевості чи

будь-якого іншого географічного об'єкту. Це може бути історична

назва географічного об'єкту.

 

Законодавства зарубіжних країн, як правило, містять певні об-

меження щодо найменування місця походження товару. Так, не

визнаються місцем походження товару позначення, які хоча і є

або містять назву географічного об'єкту, проте увійшли в загаль-

новживаний обіг як позначення товару певного виду, не пов'яза-

ного з місцем його вироблення.

 

По-друге, однією із необхідних ознак такого визначення має

бути вимога, що найменування місця походження товару викори-

стовується для позначення певного роду товарів, які виробляють-

ся в даному географічному об'єкті, тобто в конкретно визначеній

місцевості.

 

По-третє, позначення вказує на особливі властивості товару,

якого не мають товари такого роду, що виробляються в іншій місце-

вості, іншому географічному об'єкті.

 

По-четверте, ці особливі властивості товару зумовлені саме

природними або людськими факторами даного географічного об-

'єкту або природними і людськими факторами одночасно.

 

-187-

 

Тільки у своїй сукупності ці правові ознаки географічного

об'єкту дають йому найменування місця походження товару, яке здат-

не до реєстрації.

 

Найменування місця походження товару набуває значення лише

за умови його державної реєстрації в установленому чинним зако-

нодавством порядку або в силу міжнародних договорів держави.

 

Заявником на реєстрацію найменування місця походження

товару в принципі може бути будь-яка юридична чи фізична осо-

ба, яка має намір виробляти товар з характерними для даного гео-

графічного об'єкту властивостями або вже виробляє зазначений

товар. Проте, слід мати на увазі ту особливість цього інституту,

що право на використання найменування походження товару не є

монопольним, тобто воно не є виключеним правом. Це означає,

шо одне і те ж найменування місця походження товару може бути

зареєстровано на ім'я кількох заявників-користувачів цим найме-

нуванням.

 

Особа, яка зареєструвала на своє ім'я найменування місця по-

ходження товару, одержує право на його використання, якщо ви-

роблюваний нею товар відповідає вимогам, викладеними в заявці

на реєстрацію.

 

Проте, для користування найменуванням місця походження

товару не обов'язково усім користувачам його реєструвати, дос-

татньо однієї реєстрації на ім'я будь-якої фізичної чи юридичної

особи.

 

Право користування цим найменування місця походження

товару на підставі державної реєстрації може бути надано будь-

якій фізичній чи юридичній особі. Але таке право може бути на-

дано за однієї неодмінної умови - виробник товару знаходиться в

тому ж географічному об'єкті і виробляє товар з тими ж властиво-

стями, які визначені у свідоцтві про реєстрацію найменування місця

походження товару.

 

Безумовно, в Законі про найменування місця походження то-

вару має бути чітко визначено порядок і вимоги до заявки на його

реєстрацію, склад заявки та інші умови, які визначаються Зако-

ном. Заявка має бути піддана відповідній експертизі, порядок про-

ведення якої також має бути визначений в законі. Коротше кажу-

чи, в законі має бути передбачена процедура розгляду заявки у

Відомстві, якому буде доручено їх розгляд.

 

Якщо в результаті експертизи заявки на реєстрацію наймену-

вання місця походження товару буде встановлено, шо заявлене

найменування відповідає вимогам закону і охороноздатності, то

на підставі результатів експертизи приймається рішення про ви-

дачу свідоцтва на право використання найменуванням місця по-

ходження товару. На підставі цього рішення провадиться його реє-

страція в Державному реєстрі найменувань місця походження то-

вару держави, а на підставі реєстрації видається свідоцтво на право

користування найменуванням місця походження товарів.

 

-188-

 

Свідоцтво на право використання найменування місця поход-

ження товару надає його володарю певні права і накладає на нього

певні обов'язки. Основним правом, що надається свідоцтвом, є

право на користування найменуванням місця походження товару.

 

Використанням найменування місця походження товару прий-

нято вважати застосування на товарах, для яких воно зареєстрова-

но, а також на його упаковці; застосування в рекламі, проспектах,

рахунках та іншій діловій документації, друкованих виданнях,

офіційних бланках, вивісках, а також при демонстрації товару на

виставках і ярмарках, які проводяться на території держави.

 

Як уже підкреслювалось, право на користування найменуван-

ням місця походження товару не є виключним і тому володар

свідоцтва на нього не має права видавати ліцензії на використан-

ня цього найменування іншим особам. Цим іншим особам можна

просто одержати свідоцтво на право користування цим же найме-

нуванням місця походження товару.

 

В законодавстві зарубіжних країн передбачається право юри-

дичних і фізичних осіб, які здійснюють посередницьку діяльність,

використовувати свій товарний знак разом з найменуванням місця

походження товару на підставі договору.

 

Для більш ефективної правової охорони свого права на кори-

стування найменуванням місця походження товару володар свідоц-

тва має право проставляти поряд з найменуванням місця поход-

ження товару попереджувальне маркірування. Воно має застеріга-

ти про те, що використовуване найменування місця походження

товару, зареєстроване в установленому порядку.

 

Закон Російської Федерації <Про товарні знаки, знаки обслу-

говування та найменування місця походження товару> встановив

правило, за яким реєстрація найменування місця походження то-

вару діє безстроково. Проте в більшості країн строк чинності свідоц-

тва обмежений, як правило, десятьма роками. Але в законодавстві

багатьох країн міститься правило, за яким володар свідоцтва може

клопотати про подовження його чинності. Кількість разів подо-

вження строку чинності свідоцтва не обмежується. Проте, чинність

свідоцтва може бути подовжена лише за умови, що володар свідоц-

тва знаходиться в тому самому географічному об'єкті і виробляє

товар із зазначеними у свідоцтві властивостями. В законі має бути

встановлений порядок і умови походження чинності свідоцтва.

 

Володар свідоцтва на право користування найменуванням місця

походження товару повинен мати право реєструвати дане найме-

нування в зарубіжних країнах. В законі повинні бути визначені

умови і порядок реєстрації найменування місця походження това-

ру в зарубіжних країнах. Зарубіжна реєстрація найменування місця

походження товару є не тільки засобом його правової охорони,

але й своєрідною формою реклами товару.

 

В Законі мають бути передбачені підстави припинення право-

вої охорони найменування місця походження товару. Такими

підставами можуть бути встановлені:

 

-189-

 

- передусім реєстрація найменування місця походження то-

вару може бути визнана недійсною за скаргою будь-якої особи,

якщо вона була здійснена з порушенням вимог чинного законо-

давства;

 

- у зв'язку із зникненням характерних для даного географіч-

ного об'єкту умов і неможливістю виробництва товарів з зазначе-

ними в Реєстрі властивостями;

 

- дія реєстрації найменування місця походження товару на

ім'я іноземної юридичної або фізичної особи, крім зазначених

підстав, може припинитися також у зв'язку з утратою ними права

на дане найменування місця походження товару в країні поход-

ження товару.

 

Чинність реєстрації найменування місця походження товару

має припинятись з моменту публікації рішення Відомства про це

в бюлетені.

 

Крім зазначених підстав припинення чинності реєстрації, в

Законі мають бути визначені підстави припинення чинності свідоц-

тва. Такими підставами можуть бути:

 

- втрата товаром особливих властивостей, зазначених в Реєстрі

стосовно даного найменування місця походження товару;

 

- анулювання реєстрації найменування місця походження то-

вару;

 

- ліквідація юридичної особи - володаря свідоцтва;

- заява володаря свідоцтва, поданого до Відомства.

Зрозуміло, що в разі припинення чинності реєстрації місця

походження товару припиняється також і чинність свідоцтва на

право його використання. Адже зникає підстави права на викори-

стання найменування місця походження товару.

 

Безумовно, в Законі можуть бути передбачені й інші підстави

припинення чинності як самої реєстрації найменування місця по-

ходження товару, так і права на його використання.

 

Раз найменування місця походження товару набуває правово-

го захисту, то в Законі має бути передбачений захист цього права

в разі його порушення.

 

Володар свідоцтва має право забороняти використання най-

менування місця походження товару особами, що не мають свідоц-

тва на право його використання. Якщо свідоцтво на право вико-

ристання найменування місця походження товару мають кілька

осіб, то всі вони мають право забороняти його використання інши-

ми особами.

 

Порушенням права на використання найменування місця по-

ходження товару повинно визнаватися також і таке використання,

коли неправомірно позначається дійсне місце походження товару

або найменування використовується з такими висловами, як <рід>,

<тип>, <імітація> і тому подібними. Порушенням має визнаватися

також використання подібного позначення для однорідних товарів,

що здатне ввести в оману споживача стосовно місця походження і

особливих властивостей товару.

 

-190-

 

Крім заборони неправомірного використання найменування

місця походження товару, володар свідоцтва повинен мати право

вимагати від порушника:

 

- припинити його використання, а також відшкодувати усім

потерпілим завдану шкоду в повному обсязі:

 

- опублікувати судове рішення про визнання неправомірним

використання найменування місця походження товару іншими

особами з метою відновлення ділової репутації потерпілих;

 

- усунення з товару або його упаковки незаконно використа-

ного найменування місця походження товару або позначення, под-

ібного йому, або знищення виготовлених зображень найменуван-

ня місця походження товару чи позначення, подібного йому.

 

Всі спори, пов'язані з використанням найменування місця по-

ходження товару, мають розв'язуватися судом.

 

-191-