Электронные книги по юридическим наукам бесплатно.

Присоединяйтесь к нашей группе ВКонтакте.

 


 

 

ХАРКІВСЬКИЙ  ЮРИДИЧНИЙ   ІНСТИТУТ КАФЕДРА  ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

М. М.  ВАСИЛЬЧЕНКО

ЗАПЕРЕЧЕННЯ ПРОТИ ПОЗОВУ

УЧБОВИЙ ПОСІБНИК

Харків 1973 p.


>>>2>>>

 


>>>3>>>

Право на захист як одна з правомочностей суб'єктивного цивільного права до останнього часу вважалося мало дослідженим теоретичним питанням. Відомо, що будь-яке суб'єктивне право, не забезпечене необхідними засобами захисту, втрачає свої відмітні ознаки і риси, перестає бути гарантією для його здійснення. Цікаві думки з цього приводу були висловлені В. Грибановим1. Вказаний автор, відзначаючи велике теоретичне і практичне значення цього питання, підкреслює, що право на захист являє собою використання правомочною особою тих можливостей, які закон надає особі для захисту того або іншого права.

Поняття права на захист В. Грибанов зв'язує з наявністю у правомочної особи сукупності ряду таких можливостей, як можливість здійснити право своїми власними діями, вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи, звернутися до компетентних державних або громадських органів з вимогою захисту порушеного або оспорюваного права.

Справедливо не погоджується В. Грибанов з висловлюваними в літературі думками про те, що захист суб'єктивних прав притаманний лише органам держави, не враховуючи при цьому чітких вказівок у законі (ст. 6 Основ цивільного законодавства) про різні форми захисту суб'єктивного права органами громадськості2.

Проблему права захисту необхідно розглядати в різних аспектах. Право на захист (для позивача) це право на звернення до юрисдикційного органу з вимогою про захист порушеного або оспорюваного суб'єктивного права.

Право на захист (для відповідача) це використання ним процесуальних і матеріально-правових засобів для відстоювання своєї правоти, своїх інтересів.

Захист відповідача проти позову являє собою оспорювання тих обставин (в широкому значенні цього слова), які зробили для позивача можливим звернення з позовом до суду.

1 В. П. Грибанов. Право на захист як одна з правомочностей суб'єктивного цивільного права. Вісник Московського університету «Право», 1968 p., № 3.

а Н. І.   М а т у з о в.   Суб'єктивні  права   громадян  СРСР, Саратов,   1966, стор. 45—46.

2 Зм-ізіб                                                                                                                 З


>>>4>>>

Як справедливо вказувалося в нашій літературі, проблема права на захист у загально-теоретичному плані звичайно зводиться до питання про право на позов1.

У науці цивільного процесуального права одним з найбільш спірних питань є питання про право на позов.

У зв'язку з різним підходом до аналізу цього поняття у нього вкладається найрізноманітніший зміст.

Одні вчені розглядають право на позов як єдине поняття, але розрізняють в ньому матеріально-правову і процесуальну сторони. Навіть у межах цієї групи вчених немає єдиної думки з приводу співвідношення цих двох сторін позову.

Одні (проф. Вільнянський С. І.) поняття на позов зводили лише до матеріально-правової вимоги позивача до відповідача2.

Другі (проф. Юдельсон К. С.) вирішальну ознаку права на позов вбачають у його процесуальному значенні3.

Нарешті, треті (проф. А. О. Добровольський, О. П. Клейнман) у поняття права на позов вкладають як матеріально-правові, так і процесуальні можливості захисту права.

Цьому загальноприйнятому єдиному поняттю права на позов протистоїть ще одна точка зору, згідно з якою слід розрізняти право на позов у матеріальному значенні і право на позов у процесуальному значенні4.

На нашу думку, більш чітко це питання розв'язане в роботах А. О. Добровольського.

А. О. Добровольський вважає, що позов має дві сторони, відносно самостійні.

Отже, і право на позов слід розглядати і вивчати у двох аспектах: з процесуального боку і матеріально-правового.

У процесуальному значенні право на позов це право на порушення судової діяльності. У матеріально-правовому значенніце право на задоволення позову.

Для цивілістів позов важливий як засіб здійснення права. Для процесуалістів як засіб порушення процесу5.

Чітке розуміння поняття права на позов дозволяє нам уявити і побудувати конструкцію захисту відповідача проти пред'явленого до нього позову.

1  Див. В. П.   Грибанов. Вказана робота,  стор.  18.

2  Див.    С.   І.   Вільянський.    Лекції   по   радянському    цивільному праву. Харків, 1958 р., стор. 179—181.

3  Див. Радянське цивільне процесуальне право під ред. проф. К- С. Ю д е л fa-сон а,   М., 1965 р., стор.  190.

4  Див.   М. А.   Гурвич,   Право на   позов. М. — Л.,   Вид-во   АН  СРСР, 1949, стор. 46, 145.

5  Див. А   О.   Добровольський,   Позовна форма захисту  права. М., 1965   р.,  стор.   29.   О.   П.   Клейнман.   Новітні   течії  у  радянській   науці цивільного процесуального права. М., 1967, стор. 30—32.


>>>5>>>

Відомо, що захист проти позову може здійснюватися у вигляді заперечення, шляхом пред'явлення зустрічного позову1.

Заперечення як засіб захисту полягає в тому, що відповідач просто не визнає, заперечує заявлену до нього вимогу позивача. При запереченні позовних вимог обов'язок доказу обгрунтованості позову лежить на позивачі2.

Якщо ж відповідач, не обмежуючись простим запереченням позову, наводить мотиви свого заперечення, то це вже буде заперечення проти позову.

У своїх запереченнях відповідач може посилатися на фактичні обставини, які підтверджують відсутність у позивача спірного права. Він також може заперечувати проти своєї відповідальності за позовом, посилаючись на юридичні обставини. Обов'язковість доказу цих обставин покладається на відповідача.

Отже, заперечення проти позову це пояснення відповідача з приводу правомірності виникнення і розвитку процесу, проти заявлених вимог позивача по суті.

Як вже відзначалося вище, право на позов включає у себе дві сторони: право на пред'явлення позову і право на задоволення позову. З врахуванням цього слід розрізняти: процесуальні заперечення відповідача  і заперечення матеріально-правові.

Процесуальні заперечення можуть полягати у вказівці суду на неправомірність виникнення і розвитку процесу, на порушення позивачем порядку пред'явлення позову, відповідач може вимагати у суду  реалізацій  його гарантій по захисту  проти  позову.

Процесуальні заперечення відповідача звичайно стосуються порушення судом цивільних процесуальних норм, порушення, які мають бути усунені самим судом. Однак, ініціатива відповідача по усуненню порушень процесуальних норм служитиме гарантією реалізації ним своїх прав3.

Матеріально-правові заперечення заперечення відповідача проти задоволення позову.

Матеріально-правові заперечення це підтверджувані аргументами докази відповідача проти матеріально-правової вимоги позивача. Заперечення відповідача можуть стосуватися і посилань позивача на певні правові норми, на правильність їх тлумачення.

Деякі відступи від традиційної класифікації заперечень на процесуальні і матеріально-правові припускає А. О. Добровольський.

1  Див. А. О.   Добровольський. Вказана робота, стор. 89. З приводу цього питання ми не поділяємо думки   А.   О.   Добровольського,   який вказані форми захисту називає процесуальними (Вказ. робота, стор. 38). Адже ні в кого не викликає сумнівів в тому, що заперечення проти позову можуть бути як процесуальними, так і матеріально-правовими.

2  Див.     Радянський     цивільний     процес.      Під     редакцією     професора О  П    Клейнмана, М.,  1964 р., стор.  126.

3  Див. М   А. Г у р в и ч. Цивільні процесуальні відносини і процесуальні дії.  Праці ВЮЗІ, т III, M.,  1965 р., стор. 72.


>>>6>>>

До матеріально-правових заперечень він відносить: заперечення і зустрічний позов. А. О. Добровольський не згадує про процесуальні заперечення, а називає їх процесуальними відводами1, хоча говорить саме про процесуальні заперечення. Своєрідна позиція А. О. Добровольського пояснюється його структурою права на позов. По суті тут має місце вживання різної термінології. Суть залишається та сама.

Процесуальні заперечення відповідача утворюють певну систему.

Це, передусім, заперечення, які стосуються правомірності виникнення процесу, а також заперечення з приводу окремих процесуальних дій позивача або суду.

І. ЗАПЕРЕЧЕННЯ  ПРОТИ   ВИНИКНЕННЯ  ПРОЦЕСУ

Практично дуже важливим засобом захисту відповідача проти позову є його заперечення проти самого виникнення процесу, проти порушення проти нього цивільно-правового сопору.

Не торкаючись ще питань обгрунтованості і переконливості матеріально-правової вимоги, заявленої йому позивачем, відповідач прагне довести суду незаконність звернення позивачем з позовом у суд, неможливість розгляду цієї вимоги судом.

Відомо, що за діючим цивільним процесуальним законодавством (ст. 4 ЦПК УРСР) будь-яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Метою такого звернення є вимога про розгляд у судовому порядку конкретної цивільної справи і одержання по ній сприятливого для себе судового рішення. Цій меті позивача протистоїть протилежна кінцева мета відповідача спростувати вимоги позивача. Це спростування переслідує передусім досягнення найближчої метидоказ незаконності (неправомірності) виникнення самої цивільної справи у суді2.

Широка можливість у зверненні з позовом до суду (ст. 4 ЦПК УРСР) однак не означає, що будь-яка адресована до суду вимога автоматично приводить до виникнення процесу. Існує ряд обставин (передумов права на пред'явлення позову і умов прийняття позовної заяви судом), які у кожному конкретному випадку дозволяють точно визначити правомірність виникнення цивільної справи у суді, правильність прийняття судом позовної заяви до свого судо-

1   Див. А. О.   Добровольський. Вказана робота, стор. 39.

2  Див. Є.   Пушкар,   «До  питання про закриття провадження у цивільних справах»   Радянське право,  1968 p., 2.

3  Див. В   Пучинський, Прийняття заяв по цивільних справах. «Радянська юстиція», 1966 р. № 1.


>>>7>>>

Саме на ці обставини і може посилатися відповідач, оспорюючи законність (правомірність) виниклої у суді справи.

Наука цивільного процесуального права розрізняє два види передумов права по пред'явленню позову: позитивні і негативні.

Позитивні передумови це такі обставини, наявністю яких визначається правомірність виникнення процесу'.

Негативні передумови це обставини, відсутністю яких визначається правомірність виникнення процесу.

Природно, що обидва види передумов мають велике практичне значення як для позивача, так і для відповідача. Однак питання про розподіл обов'язку доказу цих передумов для сторін розв'язуватиметься по-різному. Це визначається однією з найважливіших ознак сторін протилежністю їх інтересів.

Для того, щоб суд прийняв до свого провадження позовну заяву, позивач повинен довести наявність позитивних передумов (підвідомчість справи суду та ін.) і відсутність негативних передумов (відсутність судового рішення по тотожньому позову та ін.). Зовсім протилежний обов'язок доказу у відповідача. Для підтвердження незаконності виникнення процесу відповідач же повинен довести відсутність позитивних передумов (напр. непідвідомчість справи суду та ін.) і наявність негативних передумов (наявність судового рішення за тотожнім позовом та ін.).

Одним з достоїнств нового цивільного процесуального законодавства є те, що в законі точно визначено перелік підстав, по яких суддя може відмовити у прийнятті позовної заяви (ст. 136 ЦПК УРСР). Дуже важливо, що цей перелік є вичерпним1 і надто широкому тлумаченню не підлягає.

Чітке визначення в законі підстав до відмови у прийнятті позовної заяви має велике практичне значення для суду, позивача, відповідача. Суддя може відмовити у прийнятті позовної заяви лише у випадках, вказаних у законі (ст.  136 ЦПК УРСР).

З врахуванням тих же підстав позивач має право наполягати на прийнятті його заяви судом. У випадку відмови судді у прийнятті заяви позивач має право вимагати з цього питання мотивованої ухвали. Ці ж підстави є найважливішою процесуальною гарантією прав відповідача. Посилаючись на них і доводячи їх наявність або відсутність, відповідач здійснює своє право на заперечення проти виниклої проти нього цивільної справи. Відзначаючи ці дуже істотні права відповідача, ми звертаємо особливу увагу на те, що тут мова йде саме про процесуальні заперечення. Матеріально-правові питання у стадії прийняття позовної заяви розв'язуватися   не   можуть,   бо   обгрунтованість   позовних   вимог

1 Див. Постанову Пленуму Верховного Суду СРСР від 11 жовтня 1965 р. Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ. Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду СРСР 1924— 1970 р., стор. 203 (надалі «Збірник...»).

З   зм-ізіб                                                                                                               7


>>>8>>>

підлягає розв'язанню у судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не одноосібно народним суддею1.

Які ж обставини входять у предмет доказування відповідача, який заперечує проти виникнення процесу, проти порушення проти нього цивільної справи.

А. У своїх запереченнях відповідач може доводити неправомірність виникнення процесу у зв'язку з тим, що дана справа не підлягає розглядові у судових органах.

Деякий час у нашій процесуальній літературі поняття «вимога не підлягає розглядові у судових органах» розглядалося обмежено. Під ним розумілася лише непідвідомчість справи судовим органам2.

Однак нині це поняття тлумачиться значно ширше, хоча і тут немає єдиної думки з цього питання. Ні у кого не викликає сумніву твердження про те, що не підлягають розглядові у судових органах справи суду непідвідомчі. До цих справ відносяться такі справи, вимоги по яких підлягають правовому захисту, але не судовим, а якимось іншим шляхом (громадськими організаціями, арбітражем і т. д.). Загальні правила підвідомчості, як відомо, закріплені нормами цивільних процесуальних кодексів та іншими нормативними актами (Цивільними кодексами, кодексами про шлюб і сім'ю і т. д.).

Заперечення відповідача з питань підвідомчості можуть стосуватися як суб'єктивного складу спірного правовідношення, так і його змісту (ст. 24 ЦПК УРСР). Чітке знання судом найважливіших правил підвідомчості і активна допомога відповідачу в цьому питанні, створить реальну можливість останньому оспорювати правомірність виникнення процесу. Стосовно до заперечення відповідача з питань підвідомчості, важливо звернути увагу на правила альтернативної підвідомчості, коли за діючим законодавством окремі вимоги можуть бути предметом судового розгляду або вирішуватися  іншим шляхом.

Як і за будь-якої альтернативи, право вибору підвідомчості належить позивачу. Відповідач може оспорювати тут лише доцільність зробленого позивачем вибору (розторгнення шлюбу в суді, якщо у сторін є можливість розторгнути шлюб в органах ЗАГС).

Однак в інших випадках альтернативної підвідомчості, коли порядок розгляду спору визначається згодою сторін (співвідношення компетенції народного і товариського суду з деяких майнових спорів) у відповідача вже, природно, відсутнє право цього процесуального заперечення. Поняття «справа не підлягає розглядові у судових органах» включає у себе також спори з неправовою вимогою. На відміну від непідвідомчості справи суду, коли вимога

1  Див. Бюлетень Верховного Суду СРСР.  1963 p., № 6, стор. 3.

2  Див.    С.    Н.   Абрамов,   Радянський   цивільний   процес.    Держвидав, Москва,   1952 р., стор.   164.

Див. «Радянське цивільне процесуальне право». Під загальною редакцією проф.  К. С. Юдельсона, М., 1965 р., стор. 202.

8


>>>9>>>

все ж підлягає правовому захисту (але не судовому), тут мова йде про вимоги, які взагалі нашим правом не захищаються. Не мають правового захисту вимоги, позбавлені такого прямою вказівкою у законі. Сюди відноситься, наприклад, справа про встановлення батьківства по відношенню до дітей, які народилися до 1 жовтня 1968 рА

Крім того, до неправових вимог відносяться такі, які за очевидним своїм змістом не захищаються ні в судовому, ні р комусь іншому порядку2.

З приводу цього процесуального заперечення в літературі висловлені різні думки. Так, проф. О. П. Клейнман вважає, що на них же підставах (неправова вимога за змістом) відповідач може заперечувати проти виниклого проти нього процесу3. Іншу точку зору висловлює професор М. Гурвич. Він вважає, що суддя повинен відмовляти у прийнятті позовної заяви лише тоді, коли прямою вказівкою закону вимога вважається неправовою. Розповсюдження цієї рекомендації на інші випадки означало б, на його думку, обхід принципу колегіальності судового розгляду справи і порушення ст. 129, ЦПК РРФСР1.

Позиція М. А. Гурвича глибоко не переконує, бо при очевидності неправового характеру заявленої вимоги немає ніякого смислу приймати справу до судочинства.

Про це свідчать і матеріали судової практики. Так, наприклад, за смислом ст. 309 ЦК УРСР не підлягають судовому розгляду спори про обмін жилих приміщень у будинках, які належать громадянам на правах особистої власності, вимоги житлових органів до громадян про переселення з метою вилучення внутрікімнатних надлишків жилої площі0, позови повнолітніх працездатних братів, сестер, про стягнення алиментів\ позови до правозаступників соціалістичних організацій після закінчення роботи комісії по припиненню діяльності організації, що ліквідується 7.

Слід відзначити, що в цих питаннях у судовій практиці іноді зустрічаються помилки.

Управління робітничого постачання пред'явило позов до Успенської про відшкодування витрат у зв'язку з навчанням відповідачки на торгово-кулінарних курсах. Після закінчення  навчання

1   Див. Закон   Союзу РСР   про   затвердження   «Основ   законодавства Союзу РСР й   Союзних   республік    про   шлюб   і   сім'ю»   від   27   червня    1968   ь. 36. «Основи зиконодавства Союзу РСР і Союзних республік». М.,    1971, стор.   345.

2  Див. В. Пучинський,   Вказана робота, стор.  14.

3  Див. Радянський цивільний процес, Під редакцією проф. Клейнмана А. Ф. ' Вид-во МДУ,   19Ь4, ст.  125.

1 Див    М    А.   Гурвич,   «Право на пред'явлення позову   в   теорії   і  судовій практиці останніх років». Правознавство.   1961 p., № 2.

5  Див.  «Радянська юстиція»,  1959 p., № 3, стор. 83—84.

6  Див   «Соціалістична законність»,   1955 p., N° 12,. стор   79.

7  Див.  Бюлетень Верховного Суду РРФСР,  1962, № І, стор.  11—12.

 


>>>10>>>

Успенська до роботи не приступила, в зв'язку з чим і виникла справа у суді.

Народний суд позов задовольнив. Касаційна інстанція рішення суду скасувала і вказала, що діючий закон не передбачає обов'язку робітників і службовців відшкодовувати витрати, пов'язані з їх навчанням на професійних курсах. Однак замість припинення справи, бо дана вимога неправова, касаційна інстанція винесла нове рішення по справі, відмовивши позивачу у позові1.

Посилання відповіда'ча на неправомірність виникнення процесу може мати місце і тоді, коли закон на певний час створює перешкоди позивачу на звернення до суду.

Так, згідно з ст. 14 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім'ю чоловік не вправі без згоди дружини порушувати справу про розірвання шлюбу під час вагітності дружини і протягом одного року після народження дитини.

Як ми бачимо у цьому випадку, справа не підлягає розгляду судом до закінчення певного часу. З цією обставиною і зв'язана можливість заперечення відповідача проти виникнення процесу2.

У літературі і судовій практиці виникло питання про те, чи може відповідач заперечувати проти виникнення процесу, якщо він по суті вимогу позивача не оспорює, (відсутній спір про право), але своїми пасивними діями перешкоджає позивачу у здійсненні його права.

Під час шлюбу подружжям В. І. та Н. М. Самощенків було споруджено будинок і зареєстровано на ім'я чоловіка Самощен-ка В. І. Через деякий час подружжя припинило шлюб, майно (в тому числі і домоволодіння) розділено не було. Самощенко вирішив подарувати свою половину племіннику.

Однак нотаріус відмовив у посвідченні договору на дарування половини будинку, бо у правоустановчому документі власником всього будинку було вказано Самощенка В. І., який і не приховував, що фактично він є власником лише половини. Його колишня дружина не згодна була провести розділ позасудовим шляхом. Самощенко В. І. звернувся з позовом до суду. Представник Н. М. Са-мощенка під час підготовки справи до судового розгляду посилався на незаконність виниклого процесу, бо між сторонами був відсутній спір про право. Народний суд на цій підставі припинив судочинство, вказавши, що справа не підлягає розгляду в судових органах в зв'язку з відсутністю спору про право»3.

Ми вважаємо, що в даному випадку суд діяв неправильно. Пасивне ставлення відповідача в даному випадку служило перешко-•дою для позивача у здійсненні його права, і суд повинен був по

1  Див.  Бюлетень Верховного Суду РРФСР,  1965, №10, стор. 2.

2  Див. «Радянське право»,  1970 р. № 3.

3  Див. Архів Харківського районного народного суду, 1971 р.


>>>11>>>

суті вирішити дане питання. Слід відзначити, що у подібних випадках Верховний Суд РРФСР займав інколи протилежну позицію1.

Б. Процесуальні заперечення відповідача проти виникнення процесу можуть стосуватися випадків недодержання позивачем установленого для даної категорії справ попереднього позасудоеого розв'язання спору.

Ці заперечення відповідача мають певні межі.

Передусім з приводу цих підстав відповідач може заперечувати проти виникнення процесу, якщо для даної категорії справ законом встановлено цей позасудовий порядок.

Всі ці випадки передбачені спеціальними нормативними актами і довільно вирішуватися це питання не може.

Так, у практиці відомі випадки, коли відповідач вказує на необхідність позасудового урегулювання спору, вимагає визнання процесу неправомірним, хоча закон для цієї категорії справ позасудового порядку урегулювання спору не встановлює.

Так, наприклад, в практиці відомі випадки закриття справи за клопотанням відповідача з посиланням на неправомірність виникнення процесу.

До Шевченківського районного народного суду надійшла заява від громадянки Зембицької до подружжя Будник про виселення їх через неможливість спільного проживання. Народний суд закрив судочинство, вказавши, що дана справа виникла в суді неправомірно, бо позивачка до звернення з позовом у народний суд не зверталася з подібними вимогами до товариського суду2.

Для правильної конструкції заперечення на цій підставі відповідач у своїх доказах повинен вказувати, що хоча позивач, можливо, і виконав вимогу закону про позасудовий порядок урегулювання спору, але звертався до того органу, у який слід було б.

Стаття 136 ЦПК. УРСР визначає ті органи, які можуть займатися позасудовим урегулюванням спору. Перелік ст. 136 ЦПК УРСР є приблизним і може бути доповнений спеціальними нормативними актами.

Помилкове визначення органів, до яких позивач має звернутися для досудового урегулювання спору, виникає іноді в позовах за участю транспортних організацій.

Симферопольський міжколгоспбуд звернувся до суду з позовом до Ільвенського рейду тресту «Камлісосплав» і Західноуральському управлінню по постачанню та збуту лісоматеріалів про стягнення 1989 крб. за нестачу лісу. Пред'явлені міжколгоспбудом претензії були залишені Ільвенським рейдом і Західноуралліспостач-збутом незадоволеними. В судовому засіданні представник відповідача вказав, що позивач повинен був пред'явити претензію і до транспортних організацій. Погоджуючись з доказами відпо-

1 Див.  Бюлетень Верховного Суду РРФСР,  1963 p., № 7, стор. 4. ' Див. Є. Пушкар. Вказана робота, стор. 33.

11


>>>12>>>

відача, суд визнав виникнення процесу неправомірним і залишив позов без розгляду1.

Недодержання попереднього, досудового порядку рішення окремих питань зустрічається іноді і у справах про потраву посівів.

Городоцький районний народний суд Хмельницької області вирішив по суті позов радгоспу їм. Жданова про стягнення 648 крб. збитків у зв'язку з потравою птицею посівів ячменю.

Неправомірність виникнення процесу полягає тут в тому, що питання про відшкодування збитків у зв'язку з потравою посівів повинно було спочатку бути розв'язаним виконкомом місцевої Ради. Тому суди мають право приймати такі позови лише у випадку відмови від виконання рішений виконкому2.

Послідовно провадиться у життя судовою практикою і вимога закону про необхідність додержання попереднього позасудового порядку, вирішення спорів, які випливають з трудових правовідносин.

Галай та інші працівники позавідомчої охорони звернулися до суду з заявою про стягнення з підприємства процентної надбавки за вислугу років. Суддя відмовив у прийнятті позовної заяви, "оскільки дане питання не розглядалося комісією по трудових спорах. Судова колегія у цивільних справах Верховогого Суду РРФСР за скаргою позивачів у своїй ухвалі вказала, що обов'язковим первинним органом по розгляду трудових спорів, крім спорів про відновлення на роботі, є комісії по трудових спорах. Таким чином, законом встановлено для даної категорії справ обов'язковий поза-судовий порядок їх розгляду3.

Отже, процесуальні заперечення відповідача про правомірність виникнення процесу визначаються, передусім, тим, що такий порядок має бути додержаний і що позивач звертався саме до потрібного органу.

У процесуальній літературі досить детально розглядалося питання про вплив строку на додержання позасудового порядку урегулювання спору. Це питання має велике практичне значення для розв'язання питань позасудовим порядком.

Однак для заперечення відповідача проти правомірності виникнення даного процесу він значення не має4.

В. Певне місце у судовій практиці займають процесуальні заперечення відповідача проти виникнення процесу у зв'язку з поданням позивачем тотожнього позову.

1  Див. Бюлетень Верховного Суду РРФСР,   1969 p., І, стор. 6—7.

2  Див. Л. Кретова. Розгляд справ про потрави посівів, «Радянське право»,   1971, № 4, стор. 25.

3  Див. Бюлетень Верховного Суду РРФСР, 1965 p., № 4, стор. 4.

4  В. Н. Щеглов   Питання  закінчення   цивільної  справи   без   винесення судового рішення. «Труди Томського держуніверситету», т. 159, 1965, стор. 111. М. Тупчієв. Закриття цивільних справ. «Соціалістична законність», 1964р., № 5, стор. 53—54.

12


>>>13>>>

Цивільний процесуальний закон (ст. 136 ЦПК УРСР) припускає це процесуальне заперечення відповідача, якщо вже є рішення суду по цьому позову або ухвала суду про відмову від позову, а також мирова угода по ньому.

Необхідно передусім звернути увагу на деяку неточність п. З ст. 136 ЦПК УРСР. Згідно з п. 3 ст. 136 ЦПК УРСР відповідач може заперечувати проти пред'явленого позову лише тоді, коли за цим позовом рішення або ухвала суду вступила у законну силу. Вступ рішення або ухвали у законну силу не може тут мати вирішального значення, бо вже той факт, що дана справа розглянута і вирішена судом, є підставою для відповідача заперечувати проти повторного пред'явленого    позову.

Предметом доказу у відповідача по цих запереченнях має бути тотожність позову.

Теорія цивільного процесуального права чітко визначає ознаки тотожнього позову: одні й ті ж сторони, та ж сама підстава і той же предмет позову.

Перша ознака (тотожність сторін) звичайно в практиці особливих труднощів не викликає. Відповідачу легко довести у своїх запереченнях те, що позов до нього був пред'явлений саме цим позивачем. Однак в практиці і тут іноді зустрічаються спірні питання.

Громадянин Фесенко Б. П. пред'явив позов про виселення наймача Зарубіна Н. І. у зв'язку з неможливістю з ним спільного проживання. Народний суд позов задовольнив. До виконання рішення позивач Фесенко Б. Н. помер. Рішення не було виконане. Через два роки такий же позов пред'явила дружина померлого Фесенка Н. В. За запереченнями відповідача суд закрив провадження справи в суді, посилаючись на те, що тотожній позов був уже розглянутий судом, отже, процес по другій справі виник незаконно. За скаргою позивачки касаційна інстанція скасувала ухвалу народного суду і вказала, що другий позов не є тотожнім першому. Хоча позивачка як спадкоємець померлого по суті заявила такий же позов, стороною у справі є інша особа, а тому суд був зобов'язаний розглянути справу по суті. Заперечення відповідача тут були безпідставними1.

Тотожній позов за суб'єктивним складом передбачає, що такими є позови, у яких той самий позивач і той самий відповідач. Якщо у новій справі сторони міняють процесуальне положення, такі позови тотожніми визнавати не можна.

Тому слід погодитись з думкою авторів Коментаря ЦПК РРФСР, які вважають, що позов особи про анулювання запису батьком дитини неповинен розглядатися як тотожній, якщо вже відбулося рішення суду про стягнення з  цієї особи алиментів2. Передусім,

1  Архів Валківського районного суду  Харківської області,  1970 р.

2  Див. Науково-практичний коментар до ЦПК РРФСР, М., 1965, стор. 160.

13


>>>14>>>

сторони тут займають нове процесуальне становище (відповідач за первісним позовом став позивачем). Більше того діюче сімейне законодавство зв'язує можливість звернення до суду з позовом про анулювання запису батьком дитини лише із закінченням певного строку. Та й природа цього строку матеріально-правова, не впливає на можливість виникнення процесу по справі.

Звичайно у судовій практиці суди чітко визначають тотожність підстав позову повний збіг юридичних фактів, з яких позивач висуває свої вимоги. Однак і тут в практиці судів зустрічаються помилки, коли суди при визначенні тотожності підстав позову не враховують строку, який істотно змінює підставу позову.

Наприклад, суд виносить рішення про відмову у позові про роз-торгнення шлюбу. Через деякий час позивач знову звертається з цим же позовом до суду про розлучення. Суди відмовляють іноді у прийнятті заяви, посилаючись на тотожній позов. З такою практикою погодитися не можна, бо закінчення певного строку (за інших однакових підстав позову) по суті змінює цю підставу (із закінченням строку поглиблюється або стирається розлад в сім'ї)1.

Нарешті, заперечуючи проти виникнення процесу за тотожнім позовом, відповідач повинен довести тотожність предмету позову, тобто матеріально-правову вимогу, пред'явлену до нього позивачем.

Це питання не створюватиме труднощів для судової практики, якщо під предметом позову ми розумітимемо матеріально-правову вимогу позивача до відповідача2. Якщо ж під предметом позову розуміють іноді спірні матеріально-правові відношення3, це багато в чому ускладнює питання відмежування одного позову від іншого.

З питанням неможливості нового розгляду тотожніх позовів пов'язана проблема співвідношення компетенції народних і товариських судів, преюдіційна сила актів товариського і народного суду.

Ст. 136 ЦПК УРСР дає передумову для заперечення відповідача проти виникнення процесу, вказуючи на неприпустимість одночасного знаходження у судочинстві тотожніх позовів.

Практично навіть важко собі уявити, щоб в одному й тому ж суді знаходилися два тотожніх позови. Однак, практика ставить  життєво-важливе   питання:   чи може відповідач заперечити

1  Див. В. І.   Т є р т и ш н*и к о в.    Автореферат   кандидатської  дисертації, Харків, 1972.

2  Див. А. О. Добровольський. Позовна   форма   захисту   права, М., 1965, стор. 146

3  «Радянський цивільний процес». Під редакцією  проф.   М.   А.   Гурвича, 1967 р., стор.  119.

14


>>>15>>>

проти пред явленого до нього позову у народному суді, якщо подібна вимога знаходиться вже у судочинстві товариського суду. Відповідь на це питання має бути лише позитивною. У даному випадку маються на увазі вимоги, які можуть розглядатися за правилами альтернативної підвідомчості. І якщо вже позивач (заявник) скористався правом вибору і звернувся або в народний, або в товариський суд, він,'не порушуючи цієї альтернативи, не може з даною вимогою звернутися в народний суд (якщо до цього пред'явив вимогу товариському суду).

Дальша демократизація нашого судочинства, посилення ролі громадськості у розгляді і розв'язанні цивільних справ надають особливого значення рішенням товариських судів з точки зору їх винятковості. На підставі ст. 136 ЦПК УРСР відповідач може заявляти процесуальне заперечення проти процесу, якщо вимога позивача розглянута товариським судом і товариський суд у межах своєї компетенції виніс по ній рішення.

Отже, рішення товариського суду має ознаку винятковості лише за певних умов1.

На відміну від актів судових органів, які завжди мають ознаку винятковості, рішення товариських судів мають таку ж ознаку, якщо вони винесені судом у межах його компетенції. Якщо ж товариський суд перевищує свою компетенцію, рішення його вважається юридично недійсним і не перешкоджає розглядові даної справи народним судом.

Важливою особливістю винятковості рішення товариського суду є і те, що народні суди можуть розглядати цивільні справи, не чекаючи перегляду, в установленому законом порядку рішень товариського суду2.

Цим правилом дещо ускладнюється заперечення відповідача, бо він мусить довести, що товариський суд при розгляді справи вийшов за межі своєї компетенції.

Змінюється предмет доказу відповідача тоді, коли товариський суд розглянув і розв'язав підвідомчу йому справу, але розв'язав її неправильно. У цьому випадку у позивача з'явиться право звернутися у народний суд лише після перегляду рішення товариського суду. Відповідач і повинен довести незаконність або необґрунтованість рішення товариського суду. Своєрідністю заперечення відповідача з даних питань є і те, що він не може заперечувати проти виникнення справи в народному суді із посиланням на те, що дана справа підлягає розгляду в товариському суді. Свого часу в судовій практиці було багато помилок в цьому питанні, усуненню яких сприяло керівне роз'яснення Пленуму Верховного Суду СРСР.

1  Див. Бюлетень Верховного Суду  СРСР,   1962, № 12, стор. 15,   1966 p., № 3, стор.  14.

2  Див. В    Воложанін. Законна сила   рішень   товариського   суду   у цивільних справах, Радянська юстиція,  1963 p., № 3, стор.   10.

4    зм-ізіб                                                                                                                           15


>>>16>>>

Пленум вказав, що цивільно-правові спори підвідомчі товариським судам, підвідомчі і народним судам1.

Компетенція товариських судів чітко визначена Положенням про товариські суди. Тому при процесуальних запереченнях проти процесу відповідач і повинен посилатися на порушення товариським судом правил про його компетенцію2.

Необхідно звернути увагу на те, що в юридичній літературі іноді без достатніх до того підстав ототожнюють поняття «компетенції» товариських судів з поняттям їх «підсудності». Помилковість такого ототожнення пояснюється тим, що до діяльності товариських судів поняття «підсудність» застосовуватися не може. Підсудність категорія, яка відноситься до певної судової системи. Товариські суди, як відомо, є громадськими організаціями і до складу судової системи не входять3.

Важливо звернути увагу на те, що відповідач, заперечуючи проти виникнення процесу, повинен довести, що товариським судом розглянуто у межах його компетенції дана вимога, на тих же підставах, між тими ж сторонами.

Тому, якщо позивач пред'являє в суд позов на інших підставах (не на тих, які були в товариському суді), таке пред'явлення позову вважається правомірним, і відповідач не вправі заявляти по ньому заперечення.

Кірілова і Герасенкова пред'явили позов до Інсарова про визначення порядку користування земельною ділянкою. Народний суд відмовив у прийнятті заяви, вказавши, що даний спір вже був розв'язаний товариським судом. У вищестоячій судовій інстанції було встановлено, що справді свого часу товариський суд розділив присадибну ділянку. Однак нині змінилося співвідношення часток у жилому домі. Тому позов пред'явлено на новій підставі і має бути розглянуто народним судом у загальному порядку*.

Інший приклад, Сокара пред'явив позов до Сунгуру про встановлення меж користування присадибною земельною ділянкою. Народний суд позов задовольнив. Вищестоячими судовими інстанціями (за скаргою відповідача) було встановлено, що свого часу земельна ділянка була розділена між тими ж сторонами на тих же підставах рішенням товариського суду, тому суддя не вправі був приймати цей позов до свого судочинства6. Отже, в цьому випадку

1  Див. Постанову Пленуму  Верховного Суду СРСР   від   9   квітня   1965 р. «Про практику передачі   справ  і  матеріалів   на   розгляд товариських   судів». Збірник... ,   стор.    25.    Цим   же    пояснюється   і   невдала   редакція   ст.   130 ЦПК УРСР.

2  Див. А. Ф^ л ь д м а н. Відносно компетенції товариських судів у цивільно-правових спорах. «Радянське право»,  1966 p., № 2, стор.  73. Його ж «Правове значення рішення товариського суду». «Радянське право», 1963, № 2,  стор. 35.

8 М. П   Чередниченко.   «Товариські суди Української РСР» «Наукова думка», Київ,   1969 р., стор. 51.

4 Див   Бюлетень Верховного Суду РРФСР,  1966 р. № 5, стор. 14. ь Там же,  1971 p., № 8.

16


>>>17>>>

заперечення відповідача проти виниклого процесу були обгрунтовані.

Діючий процесуальний закон (ст. 136 ЦПК УРСР) ознакою винятковості наділяє лише рішення товариських судів, а не інших громадських організацій.

Ленінський районний народний суд м. Львова закрив судочинство за позовом Лопушанського до Шалейського про стягнення 130 крб. у відшкодування збитків, завданих знищенням посаджених позивачем городніх культур (порушення права землекористування на колективних городах) на тих підставах, що цей спір розв'язаний вже місцевим профспілковим комітетом. Тут очевидна Судова помилка, бо місцевий комітет профспілки не може розглядати такі спори, а тому і заперечення відповідача проти виниклого процесу є предметним1.

Г. Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатися також у зв'язку з порушенням позивачем правил про підсудність.

Ці заперечення відповідача не зустрічаються у питаннях родової підсудності, бо згідно з ст. 123 ЦПК УРСР всі справи, які підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними (міськими) народними судами2.

Отже, процесуальні заперечення відповідача мають практичне значення для територіальної підсудності. Однак і тут ці заперечення не завжди можуть мати місце.

Виключаються заперечення відповідача при договірній підсудності (ст. 129 ЦПК УРСР), бо цей вид територіальної підсудності визначається згодою сторін. І якщо відповідач дав свою згоду на розгляд пред'явленого до нього позову в певному суді, то, природно, і заперечувати проти цього відповідач не може.

Не можуть бути припущені процесуальні заперечення відповідача і у справах з винятковою підсудністю (ст. 130 ЦПК УРСР), бо в цих випадках місце розгляду і розв'язання справи заздалегідь визначається законом. Такі ж висновки з'являються і при аналізі підсудності кількох зв'язаних між собою справ (ст. 131 ЦПК УРСР).

Таким чином, процесуальні заперечення відповідача з питань підсудності можуть мати місце передусім у справах з альтернативною підсудністю.

Відомо, що в зазначених у законі випадках, позивач може пред'явити позов за місцем знаходження майна відповідача, за місцем його тимчасового проживання або за останнім відомим постійним місцем проживання відповідача (ст. 126 ЦПК УРСР).

І ось у таких випадках відповідач з урахуванням наданих йому

1  Див   «Р?дянське право»,  1968 p., № 2, стор. 34.

2  Встановлений н?шим законодавством (ст   124 ЦПК УРСР) єдиний виняток для родової підсудності   (справа,   в   якій   однією   стороною в ділі є   районний

- або обласний суд) практичного значення не має.   Ці справи   в   судах   зустріча-кгь:я дуже рідко.

f                                                                                                                         17


>>>18>>>

законом прав (ст. 133 ЦПК УРСР) може заперечувати проти обраного позивачем місця розгляду цивільно-правового спору.

Тут, як відомо, відповідач повинен довести у своїх запереченнях , що справа може бути розв'язана в іншому суді, де є більше можливостей для повного і всебічного дослідження матеріалів справи. Відповідач, місце проживання якого не було відоме в момент подання позову, може також просити суд про розгляд справи за його справжнім місцем проживання.

Природно, що ці заперечення відповідача повинні бути достатньою мірою обгрунтовані.

Д. Відповідач має право на процесуальні заперечення проти виниклого процесу, якщо позов пред'явлено недієздатною особою. Цивільна процесуальна дієздатність позивача по-різному визначається з урахуванням суб'єктивного складу і підстав. За суб'єктивним складом спірних правовідносин розрізняють цивільну процесуальну дієздатність соціалістичних організацій і окремих громадян.

Цивільну процесуальну дієздатність мають лише ті соціалістичні організації, які мають ознаки юридичної особи.

Тому в своїх запереченнях відповідач повинен доводити неправомірність виникнення процесу в зв'язку з тим, що позов пред'явлено організацією, яка не є юридичною особою. Цивільна процесуальна дієздатність громадян визначається або віком, або станом здоров'я. За віковою ознакою доказ недієздатності позивача особливих труднощів не являє.

Щодо недієздатності осіб за станом здоров'я (слабоумкість або важке психічне захворювання), то тут вже відповідач обмежений у засобах доказу цього стану позивача.

Відомо, що особа може бути визнана недієздатною лише за рішенням суду. Тому єдиним засобом доказу недієздатності позивача може бути лише судове рішення, яке вступило в законну силу.

Відсутність дієздатності у позивача може спричинитися до різних наслідків (ст. 136 ЦПК УРСР), припинення судочинства (ст. 221 ЦПК УРСР), залишення позову без розгляду (ст. 229 ЦПК УРСР). Однак, незалежно від можливих наслідків при відсутності у позивача процесуальної дієздатності, заперечення відповідача спрямовані на досягнення загальної (для нього головної) мети доказу неправомірності виниклого процесу нині з даної конкретної справи.

Е. Процесуальні заперечення відповідача проти виниклої цивільної справи можуть стосуватися випадків пред'явлення позову особою, яка не має повноважень на ведення справи.

Вказане у законі поняття, «відсутність повноважень на порушення справи» слід розуміти у двох значеннях.

Передусім, маються на увазі випадки, коли цивільна справа порушується представником сторони, який повноважень на ведення справи не має.

18


>>>19>>>

Під час прийняття позовної заяви від представника позивача суддя зобов'язаний перевірити у нього наявність повноважень. Якщо таких повноважень немає, суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви.

Процесуальні заперечення відповідача проти пред'явлене го до нього позову представником позивача без повноважень і спрямовані на те, щоб довести неправомірність виниклої цивільної справи.

Громадянин Дідик звернувся да суду з позовом до Мариняк в інтересах своєї сестри Кос про відібрання майна, яке їй належить. У судовому засіданні з'ясувалося, що у позивача не було повноважень на ведення справи своєї сестри. За запереченням відповідача суд цілком правильно визнав виникнення процесу неправомірним і залишив позов без розгляду1.

Важливо звернути увагу на те, що відсутність повноважень на ведення  справи закон зв'язує з моментом пред'явлення  позову.

Отже, якщо позивач сам пред'явив позов, але представник, що з'явився у судове засідання, не матиме належних повноважень, він просто не буде допущеним судом до участі в справі. На прохання позивача суд може відкласти слухання справи, запропонувавши представнику оформити свої повноваження.

Порушення цього правила спричиняється іноді до порушення державних інтересів.

Київський районний відділ соціального забезпечення пред'явив позов до громадянина Ш. про стягнення незаконно одержаної пенсії. У судовому засіданні з'ясувалося, що представник відділу соціального забезпечення не має повноважень на ведення справи. Суд залишив позов без розгляду2. З формальної точки зору заперечення відповідача досягли своєї мети. Однак суду необхідно було з урахуванням інтересів держави відкласти слухання справи, запропонувавши представнику позивача належним чином оформити свої повноваження.

Поняття «пред'явлення позову особою, яка не має повноважень» застосовується тоді, коли особа (організація або окремий громадянин) пред'являють позов на захист інтересів інших осіб з порушенням вимог закону (ст. 5 ЦПК УРСР).

Відомо, що соціалістичні організації і окремі громадяни можуть пред'являти позови в інтересах інших осіб лише у випадках прямо вказаних у законі (ст. 121 ЦПК УРСР). Цивільне процесуальне законодавство ці питання не регулює. Відповідь на них ми знаходимо у нормах матеріального права.

Так, наприклад, державні і громадські організації можуть в інтересах дітей порушувати справу про позбавлення батьківських

1  Див. «Радянське право»,  1972, № 2, стор.  41.

2  Див. Є.  Пу-шкар, Наслідки подання позову без належних повноважень іянгькр ппярю».   1972 о.. № 2. стор. 41.

2 Див. Є.  Пу-шкар, Наслідки поданн «Радянське право»,   1972 p., № 2, стор. 41.

19


>>>20>>>

прав (ст. 71 Кодекс про шлюб і сім'ю УРСР), окремі громадяни можуть бути ініціаторами справ про визнання усиновлення недійсними (ст. 121 Кодекс про шлюб і сім'ю УРСР) державні, громадські організації, окремі громадяни можуть порушувати справи про скасування усиновлення (ст. 125 Кодекс про шлюб і сім'ю УРСР).

Таким чином, процесуальні заперечення відповідача зводяться до того, щоб в одному випадку зіслатися на відсутність повноважень судового представника (або їхнє неналежне оформлення), а в другому випадку вказати на відсутність правової норми, яка припускає пред'явлення позову особою в чужих інтересах.

Природно, що в питаннях судового представництва ми маємо на увазі лише добровільне (статутне) представництво. Ці питання не виникають при законному представництві, бо для законного представництва ніяких повноважень не потрібно1.

2. ПРОЦЕСУАЛЬНІ  ЗАПЕРЕЧЕННЯ   ВІДПОВІДАЧА З ОКРЕМИХ ПИТАНЬ.

Процесуальні заперечення відповідача визначаються тими широкими гарантіями, якими закон забезпечує його для захисту проти пред'явленого до нього позову.

Не заперечуючи вже проти виниклого процесу (як це було раніше) відповідач може користуватись окремими процесуальними правами, забезпечувати собі реальну можливість захисту проти позову.

Встановлені законом процесуальні права захисту проти позову, їх реалізація повинні поєднуватися з активністю суду, який має вживати всіх заходів до того, щоб у відповідності з принципом рівності відповідач не був поставлений у гірше становище, ніж позивач.

Цивільне процесуальне законодавство (ст. 143 ЦПК УРСР) покладає на суддю обов'язок викликати відповідача на бесіду лише в необхідних випадках. Таким чином, суддя сам повинен визначити таку необхідність, виходячи з актуальності і складності справи2.

Під час бесіди з відповідачем суддя повинен роз'яснити його процесуальні права, допомогти йому виробити заперечення проти пред'явленого позову. Суддя зобов'язаний також проявити активність у захисту прав та інтересів відповідача, сприяти правильному поєднанню тих прав з інтересами суспільства в цілому3.

У судовій практиці провадиться чіткий напрямок в тому, що виклик відповідача слід визнати необхідним у тих випадках, коли

1  Див.   Л.   Анисимова. «Залишення позовів без розгляду».   «Радянська юстиція»,  1960 p., № 6, стор. 53.

2   Див.    Науково-практичний   коментар   до   ЦПК   РРФСР,   М.,    1965 p., стор.   178.

3  Див. В. Ф. Ко він.   Підготовка цивільних справ до судового розгляду. Автореферат кандидатської дисертації, Свердловськ,  1971 р.

20


>>>21>>>

із змісту позовної заяви вже видно можливі заперечення відповідача з істотних питань позову.

Виклик відповідача на бесіду може за певних умов привести до ліквідації між сторонами цивільно-правового спору шляхом укладання мирової угоди1.

У процесуальній літературі висловлювалися практично важливі рекомендації з приводу виклика відповідача у найбільш складних цивільних справах. Вказувалося, що, наприклад, у справах про встановлення батьківства виклик відповідача на бесіду є обов'язковим. Оскільки відповідач не подав добровільної заяви у ЗАГС про те, що він є батьком дитини, то, мабуть, він заперечує проти позову, і з'ясування його заперечень дасть можливість суду правильно побудувати і забезпечити доказову діяльність у справі2.

Отже, правильно організована і проведена бесіда з відповідачем створить останньому реальну можливість захисту проти пред'явленого позову.

Важливе значення для процесуальних заперечень відповідача проти позову має питання про процесуальну співучасть на відповідній стороні.

Іноді для відповідача не байдуже залучення на його бік співвідповідачів, про що він має право заявити клопотання перед судом. У необхідних випадках суд зобов'язаний ці клопотання задовольнити.

Леушкін А. Д. пред'явив позов до свого сина і невістки про стягнення 2760 крб., мотивуючи тим, що він виконував для відповідачів роботу по спорудженню будинку. У судовому засіданні позивач підтримував позовну вимогу лише до сина. Леушкін В. А. (син) позов визнав повністю.

Наглядова інстанція, скасовуючи судову постанову, вказала, що суд зобов'язаний був з'ясувати причину відмови позивача від залучення як відповідачки Леушкіної і перевірити, чи не порушує ця відмова позивача її права і інтересу, який охороняється законом. Як згодом з'ясувалося, угода Леушкіна А. Д. із своїм сином була фіктивною, а позов був пред'явлений з метою зменшення частки відповідачки у спільному майні3.

На цьому прикладі видно, що незалучення до справи особи як співвідповідача, може істотно порушити його інтереси. На захист свого права відповідач і заявляє заперечення.

Заперечення відповідача за позовом можуть полягати також у тому, що він наполягає на залученні на його боці співвідповідачів, заінтересованих в результаті справи.

1  Див. Постанову. Пленуму Верховного Суду РРФСР від 19 березня 1969 р. «Про підготовку цивільних   справ   до   судового   розгляду».   Бюлетень   Верховного Суду РРФСР,  1969 p., № 7, стор. 9.

2  Див. Л. Волохова,   Докази   у   спорах   про встановлення   батьківства. «Радянська юстиція»,   !969 p., № 18, стор.  12.

3  Див. Бюлетень Верховного Суду   РРФСР, 1972 p., № 1.

21


>>>22>>>

Так, велике значення для відповідача має це правило за позовами про виселення в порядку ст. 62 Основ Цивільного законодавства. Якщо відповідач підлягає виселенню з наданням іншого жилого приміщення, право на нову житлову площу мають всі члени його сім'ї1. Тому вони повинні бути для захисту своїх справ залучені у справі як співвідповідачі.

Процесуальні заперечення відповідача можуть проявлятися у вимогах про залучення на його стороні третьої особи, що не заявляє самостійної вимоги.

Так, згідно з ст. 238 Цивільного Кодексу при пред'явленні до покупця позову про відібрання купленої ним речі, покупець (відповідач у справі) для захисту в майбутньому від позову в порядку зворотньої вимоги може просити суд про залучення на його боці продавця як третьої особи, що не заявляє самостійних позовних вимог (ст. 108 ЦГЩ УРСР). Незалучення продавця третьою особою у справі може мати невигідні наслідки для покупця (відповідача)2. Істотніми слід визнати заперечення відповідача за позовом при судових дорученнях по збиранню доказів (ст. 33 ЦПК УРСР). Порушення прав відповідача зводяться тут до того, що при порушенні правил територіальної підсудності позивачем, суди замість виправлення цієї помилки опитують відповідача шляхом судових доручень, істотно зачіпаючи при цьому його права.

На ці помилки судів неодноразово зверталася увага при узагальненні судової практики.

Так, в Постанові Пленуму Верховного Суду РРФСР від 28 лютого 1968 р. вказувалося, що у справах, прийнятих до судочинства за місцем проживання позивача з порушенням правил про підсудність, судам даються доручення заслухати пояснення відповідача, який проживає в іншому населеному пункті', замість того, щоб розглянути справу за місцем проживання, тобто відповідно до закону, надавши таким чином відповідачу реальну можливість захисту своїх інтересів.

Іноді при судових дорученнях інтереси відповідача зачіпаються ще й тим, що суди розглядають справи, не повідомляючи про це відповідача.

Кадирова звернулася до суду з позовом до Пніатуліна про встановлення батьківства і стягнення алиментів на сина. Позов було задоволено.

При розгляді справи вищестоячими судами було встановлено, що справа була розглянута у відсутності відповідача,  пояснення

1  Див. Постанову Пленума Верховного Суду СРСР 18 березня 1963 р. «Про практику   застосування   ст. 62   Основ   цивільного   законодавства   Союзу РСР і Союзних республік», Збірник, стор. 92.

2  Див. Науково-практичний коментар до ЦК УРСР, Київ,   1971, стор. 216. Див. також «Радянське право», 1967 p., № 3.

22


>>>23>>>

у якого були одержані у порядку судового доручення судом за його місцем проживання, причому у справі немає відомостей про те, чи направлена йому судова повістка.

Однак одержані в порядку судового доручення пояснення не звільняють суд, який розглядає справу по суті, від обов'язку повідомити відповідача про час і місце судового засідання. Не повідомивши відповідача про розгляд справи, народний суд істотно порушує його права1.

Як відомо, закон (ст. 144 ЦПК УРСР) припускає об'єднання в одному судочинстві кількох позовних вимог з метою найшвидшого і найправильнішого їх розгляду та розв'язання.

Однак не завжди суд може об'єднати позови. Не припускається об'єднання позовів; якщо це суперечить інтересам відповідача, істотно зачіпає його права.

Типовим прикладом об'єднання позовів є можливість у справах про розірвання шлюбу розгляду так званих супутніх питань при кому з батьків залишаються діти, їх матеріальне забезпечення, розділ майна між подружжям, про дошлюбове прізвище одного з подружжя    (ст.    137,    ЦПК    УРСР).

Зустрічаються у судовій практиці випадки, коли суди не додержуються умов об'єднання позовів, припускаючи при цьому порушення прав відповідача.

Так, наприклад, при розірванні шлюбу не може бути розв'язаним питання про розділ майна (вкладу), якщо на це майно претендують треті особи.

Порушенням прав відповідача будуть також випадки, коли суд об'єднує позови, що випливають з різних правовідносин, при цьому спільний їх розгляд не може бути допущений.

Назарова звернулася до суду з позовами до Назарова про роз-торгнення шлюбу і про виселення, обгрунтувавши позовну вимогу тим, що відповідач систематично приходить додому нетверезим, виражається нецензурними словами.

Народний суд, об'єднавши позовні заяви в одне судочинство, розторгнув шлюб між Назаровими і виселив Назарова з будинку, який належав позивачці на праві особистої власності.

Вищестояча інстанція, скасовуючи рішення по справі, вказала, що, виносяче рішення про розірвання шлюбу, суд повинен визначити долю дітей, v необхідних випадках розділити майно між подружжям, вирішити питання про дошлюбове прізвище (ст. ст. 34, 36 Кодексу про шлюб і сім'ю РРФСР). Оскільки в одне судочинство можуть бути об'єднані лише вказані вимоги, суд не вправі був

1  Див. Бюлетень   Верховного Суду   РРФСР,   1972 p.,   № 4.   Див.    також Ж   Ахметов.  Недоліки в розгляді цивільних справ. «Соціалістична законність», 1969 p., № 12, стор.   19.

2  Див   Бюлетень Верховного Суду РРФСР,  1965 p., № 12, стор. 2.

23


>>>24>>>

об'єднати вимогу Назарової про розторгнення шлюбу і виселення відповідача1.

Відомо, що в певних випадках закон припускає альтернативну підвідомчість, тобто можливість звернення за захистом свого права в один з кількох органів.

Для захисту інтересів відповідача йому небайдуже, у який саме орган звернувся з вимогою позивач, і де вона розглядатиметься.

У судовій практиці виникли принципово важливі питання захисту інтересів відповідача у зв'язку з правом суду передавати цивільні справи на розгляд товариських судів.

Право народного суду на передачу справи товариському суду сумнівів не викликає. Виникає лише складне питання про згоду сторін на цю передачу.

У процесуальній літературі була висловлена думка, що народний суд може передати справу на розгляд товариського суду лише за взаємною згодою сторін або на прохання про це позивача. Це залежить від категорії справ2.

Однак Є. Філіпов висловлює тут надто сумнівні рекомендації. Він пише, що позиція відповідача (згода або незгода розглянути спір у товариському суді) правового значення не має, якщо згоду на передачу справи у товариський суд висловлює лише позивач. З подібною думкою погодитися не можна. Необхідно виходити з того, що відповідач може заперечувати проти передачі справи товариському суду, посилаючись на переконливі підстави (некомпетентність членів товариського суду, їх заінтересованість у результаті справи та ін.)

Тому слід вважати припустимою передачу справи в товариський суд лише за згодою обох сторін. Цим самим будуть гарантовані права та інтереси заінтересованих у результаті справи осіб (сторін). Переконливі аргументи висловлені з цього питання стосовно до передачі товариським судам справ про дрібні правопорушення3.

Істотним порушенням права на захист відповідача є розгляд і розв'язання цивільної справи у його відсутність без належного повідомлення часу і місця розгляду справи.

Токарський звернувся до суду з позовом до Токарської про визнання заповіту і договору дарування недійсними. Народний суд у порушення вимог процесуального закону розглянув справу без відповідачки, позбавивши її тим самим права захищати в суді свої інтереси.

Наглядова інстанція на цих підставах скасувала рішення, вказавши, що рішення належить скасуванню, якщо справа розгля-

1  Див. Бюлетень Верховного Суду РРФСР,  1971, № 3.

2  Див.   Є. Філіпов,   Передача   народним судом цивільних справ на розгляд товариського суду «Радянська юстиція»,  1969 р. № 7, стор.   11. Див. також «Радянська юстиція»,  1965 р. № 7, стор. 6—7.

3  Див. Р. Чертков.   Особливості  передачі  деяких  справ на розгляд товариських судів «Радянське право», 1965 p., № 6, стор. 51—62.

24


>>>25>>>

нута судом у відсутність когось з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання1.

Процесуальні заперечення відповідача можуть виявлятися також у заяві клопотання про відводи.

Інститут відводу, як відомо,, покликаний забезпечити об'єктивний розгляд і розв'язання справи шляхом усунення з процесу тих його суб'єктів, неупереджена діяльність яких викликає сумнів у осіб, які буруть участь у справі2.

Захищаючись проти пред'явленого до нього позову, відповідач може заявляти клопотання про відвід складу суду, прокурору, секретарю судового засідання, експерту, перекладачу. Правильне розв'язання цих клопотань судом гарантуватиме захист процесуальних прав відповідача3.

Своєрідні риси мають процесуальні заперечення за обставин, які ускладнюють нормальний розвиток і рух процесу з конкретної цивільної  справи.'

Звичайний рух цивільної справи передбачає розгляд і розв'язання її в одному судовому засіданні з винесенням рішення по суті  спору.

Однак наше процесуальне законодавство з урахуванням потреб судової практики припускає відхилення від звичайного руху справи справа може бути відкладена, судочинство у справі може бути зупинено, закрито, позов може бути залишений судом без розгляду.

Ці ускладнення процесу можуть істотно зачіпати інтереси від-, повідача і тут також можуть проявитися його процесуальні заперечення.

При відкладенні слухання справи, якщо у судовому засіданні були присутні всі особи, які беруть участь у справі, суд може до-просити свідків і на наступні судові засідання їх не викликати (ст. 176 ЦП К УРСР).

Відсутність у наступному судовому засіданні допрошених свідків може вплинути на реалізацію відповідачем його права заперечення проти позову. Відповідач може наполягати на повторному виклику цих свідків до суду.

З приводу умов застосування ст. 176 ЦПК УРСР в нашій літературі були висловлені різні точки зору.

Так, О. Селезнев вказував, що ст. 176 ЦПК УРСР не забороняє суду допитувати свідків і в тому випадку, коли в судове засідання не з'явився хтось з осіб, які беруть участь у справі. Інше розуміння правил ст. 176 ЦПК УРСР О. Селезнев вважав формальним4.

1  Див. Бюлетень Верховного Суду РРСФР,  1971 р. № 8, стор. З—4.

2  Див. Постанову Пленуму Верховного Суду  СРСР від 25 лютого 1967 р. «Про поліпшення організації судових   процесів,   підвищення   культури їх проведення і посилення виховного впливу судової діяльності». 36.  ...,  ст. ЗО.

3  Див.    Г.    Любарська,   Відводи «Радянська юстиція»,  1969 р., № 14, стор. 21.

4  Див.    О.    Селезнев.    Деякі   питання застосування нового цивільного процесуального кодексу УРСР «Радянське право», 1964 p., № 4.

25


>>>26>>>

З позицій захисту інтересів відповідача з такою думкою погодитися не можна. Допит свідків у відсутність відповідача істотним чином торкатиметься його прав на захист проти позову. Більше того, в даному випадку будуть порушені основні вимоги принципів безпосередності та змагальності.

Допит свідків, природно, можливий тоді, коли справа не відкладається, а слухається судом без участі відповідача, що не з'явиеся. Однак це може мати місце лише тоді, коли у суду немає даних про причину неявки відповідача або причини неявки визнані судом неповноважними, у справі є досить матеріалів про права і взаємовідносини сторін у випадках повторної неявки відповідача у судове засідання1.

У судовій практиці виникло питання чи можна використати показання свідків, допитаних при відкладенні справи, якщо при новому розгляді змінюється склад суду2. На це запитання повинна бути дана позитивна відповідь, бо закон (ст. 185 ЦПК УРСР) цим показанням надає доказового значення.

Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатися зупиненням судочинства по справі. На перший погляд створюється враження, що відповідач завжди заінтересований у зупиненні судочинства, бо при цьому відкладається на майбутнє винесення судом можливого несприятливого для нього рішення по справі.

Однак це не так, у судовій практиці зустрічаються випадки, коли відповідач заперечує проти зупинення судочинства по справі, однак суд його думку не враховує.

Смирнов В. завідував майстернею на одному з підприємств. За розпорядженням військкомату він був призваний на збір командного складу. Під час інвентаризації майстерні була виявлена нестача на суму 156 крб. У своїх письмових поясненнях за позовом відповідач визнавав позовні вимоги і просив суд розглянути справу у його відсутність. Однак суд на підставі ст. 222 ЦПК УРСР зупинив судочинство у справі3.

У даному випадку у суду не було достатніх підстав для зупинення судочинства.

Іноді в судовій практиці суди нібито стають на захист інтересів відповідача, однак при зупиненні судочинства у справі припускають порушення закону.

Овчинникова звернулася до суду з позовом про розторгнення шлюбу з Овчинниковим, посилаючись на те, що він був засуджений до одного року позбавлення волі і нині відбуває покарання.

Відповідач, повідомлений судом про день розгляду справи, про-

1  Див. Я.   Штутін,  Коментар до ст. 176 ЦПК УРСР «Радянське право», 1965 p., № 1, стор. 68.

2  Див. Про розв'язання питань,   які  виникли  у   судовій практиці при застосуванні ЦПК «Радянська юстиція», 1965, № 2, стор.   5.

3  Див. Архів Харківського районного суду,  1971 р.

26


>>>27>>>

сив суд зупинити судочинство до його повернення з місця позбавлення  волі.

Суд зупинив судочинство у справі. Верховний Суд РРФСР, скасовуючи ухвалу суду, вказав, що знаходження відповідача у місцях позбавлення волі не є підставою зупинення судочинства у справі1.

Процесуальні заперечення відповідача можуть бути спрямовані на закриття судочинства у справі.

Зарицький П. звернувся з позовом у суд до Зарицької О. про надання йому можливості бачитися з сином. У позовній заяві позивач вказував, що після припинення спільного проживання з відповідачкою, остання позбавила його можливості бачитися з сином. У зв'язку з цим він просить суд зобов'язати відповідачку не перешкоджати йому зустрічатися з сином. Відповідачка проти позову не заперечувала. Рішенням Дзержинського районного народного суду м. Харкова позовні вимоги були задоволені.

Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду Української РСР рішення народного суду скасувала і судочинство по справі закрила. У своїй ухвалі Колегія вказала, що Зарицький П. може впливати на процес виховання дитини лише через органи опіки і піклування, а не шляхом звернення до суду з позовом про усунення перешкод у побаченнях з сином та його вихованні 2. У позивача було б право звернутися до суду, якщо б відповідач не виконував вказівок органів опіки і піклування про умови спільного виховання дитини3.

Своєрідними рисами характеризуються процесуальні заперечення, спрямовані на залишення позову без розгляду.

Як відомо, ст. 229 ЦПК УРСР встановлює дві групи підстав залишення позову без розгляду. Такими підставами, передусім, будуть обставини, які свідчать про неправомірність виникнення процесу (п. 1, 2, 3, 5 ст. 229 ЦПК УРСР). Стосовно до цих обставин процесуальні заперечення відповідача зводитимуться до того, щоб довести відсутність у позивача передумов права на пред'явлення позову або умов здійснення цього права. Другу групу підстав становлять обставини, які підтверджують недоцільність розгляду і розв'язання справи у випадках дворазової неявки у судове засідання позивача або обох сторін (п. 4 ст. 229 ЦПК УРСР).

За певних обставин (ст. ст. 172, 173 ЦПК УРСР) неявка сторін у судове засідання не є перешкодою для розгляду справи.

Однак, якщо відповідач доведе, що позивач вдруге не з'являється до суду без поважних причин, позов має бути залишеним без розгляду4.

1  Див. Бюлетень Верховного Суду РРФСР,   1963 p., 2, стор. 11.

2  Див. «Радянське право»,   1968 p., № 11, стор. 101.

3  Див. Ст. 65 Кодексу про шлюб і сім'ю Української РСР.

4 Див.   Є.    Пушкар.    Деякі питання залишення   позову   без   розгляду «Радянське право»,   1969 p., № 3, стор. 50.

27


>>>28>>>

Природно, інтереси відповідача будуть гарантовані лише в тому випадку, якщо при залишенні позову без розгляду суд суворо керуватиметься приписанням закону з цього питання1.

Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатися при розв'язанні судом питань, зв'язаних з судовими витратами.

Лученков звернувся до суду з позовом до Лазька про визнання договору купівлі-продажу автомашини «Волга» недійсним. У судовому засіданні позивач подав заяву про відмову від позову, бо відповідач виконав своє зобов'язання (передав йому автомашину). Суд, прийнявши відмову від позову, судочинство закрив. Питання про повернення йому сум державної пошліни позивач не ставив. Після цього позивач звернувся до суду із заявою про повернення державної пошліни, яку він сплатив при поданні позовної заяви. Суд виніс ухвалу, якою у поверненні пошліни і розподілу судових витрат відмовив.

Вищестояча судова інстанція скасувала цю ухвалу суду і запропонувала розглянути питання по суті2.

Вважаємо, що  вищестояча інстанція зробила  неправильно.

Питання про судові витрати повинно бути розглянуте під час розгляду справи тією судовою інстанцією, яка закрила судочинство у справі.

Виходячи з закону (ст. 78 ЦПК УРСР), суд повинен був розв'язати питання про витрати при наявності спеціального про це прохання позивача. Під час відмови від позову позивач такого прохання не висловлював. Закон не передбачає можливості стягнення з відповідача судових витрат «за заявою» позивача, а говорить лише про можливість такого прохання у момент закриття судочинства у справі. Незрозумілий і характер судочинства, на яке орієнтує вищестоячий суд по викладеній справі.

3. МАТЕРІАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ВІДПОВІДАЧА.

Як вже відзначалося вище, матеріально-правові заперечення відповідача -це заперечення його проти пред'явленого позову по суті.

Переконливість цих заперечень відповідача вирішально вплине на зміст судового рішення у справі буде позов задоволений чи в позові буде відмовлено.

Матеріально-правові заперечення відповідача стосуються галузі матеріального права. Фактичні відносини сторін, які регулюються нормами матеріального права, зумовлюють виникнення і розвиток матеріальних і правових відносин, результатом яких і є виникнення цивільно-правового спору в суді.

1  Див    М.   Г у р в и ч.  Залишення позову без   розгляду,   «Радянська юстиція»,   1964 р, № 6, стор.  10.

2  Див. Бюлетень Верховного  Суду   РРФСР,    1970 p., № 10, стор. 5.

28


>>>29>>>

Наука цивільного процесуального права не займається питаннями матеріально-правових заперечень. Однак, враховуючи нерозривний зв'язок між матеріальним і процесуальним правом, процесуалістів цікавлять окремі аспекти матеріально-правових заперечень з питань, де тісно стикаються матеріально-правові і процесуальні інтереси.

Це передусім стосується питань належної та неналежної сторони в процесі.

Матеріально-правова сторона питання полягає в тому, що належні сторони це справжні учасники спірних правовідносин.

Процесуальна сторона питання чи справді позивачем і відповідачем по виниклій в суді справі виступають суб'єкти спірних матеріально-правових відносин.

Заперечення відповідача зводяться тут до того, що відповідач може довести, що позов до нього пред'явлений неналежним позивачем або те, що він є неналежним відповідачем у справі.

Громадянин Максимов, який управляв автомашиною «Победа», зіткнувся з автомашиною, яка належала фабриці. У результаті зіткнення машина «Победа» була пошкоджена і за ремонт Максимов сплатив 175 карбованців; після ремонту Максимов пред'явив позов до фабрики про відшкодування збитків. За заявою представника відповідача у суді було встановлено, що автомашина належить не Максимову, а його родичу Кириллову, який і може бути належним позивачем у справі1.

Заперечення відповідача проти неналежної позивача, природно, мають тимчасовий характер. Якщо відповідач є зобов'язаною особою по спірним правовідносинам, він всерівнов принципі повинен   нести  матеріально-правову  відповідальність.

Однак вже саме усунення неналежного позивача з процесу може створювати для відповідача певні вигоди. Так, наприклад, належного позивача взагалі може не виявитися, або належний позивач пропустить строк позовної давності, або зустрічатиме певні утруд-нен«я у своїй доказовій діяльності.

Відповідач у справі може доводити, що він є неналежним, не він повинен нести відповідальність перед позивачем. Тимофеев — водій таксі порушив правила вуличного руху, в результаті чого збив велосипедиста Юр'єва, пошкодивши при цьому велосипед. За позовом Юр'єва суд стягнув з Тимофеева 35 крб. на відшкодування матеріальних збитків. Однак належним відповідачем у справі повинен був виступати не Тимофеев, а таксомоторний парк, якому належить машина2.

Заперечення відповідача можуть полягати також і в тому, що він повинен нести відповідальність, але не перед позивачем, а перед іншою особою,  яка є  належним позивачем у справі.  В цих

1  Див.  «Радянська юстиція»,  1966 p.,   16, стор.   18.

2  Див   Бюлетень Верховного Суду РРФСР,  1964 p., № 4, стор.  14—15.

29


>>>30>>>

випадках відповідач не вибуває з процесу, а суд змінює його процесуальне становище.

У наведеному вище прикладі водій Тимофеев не вибуває з процесу, а повинен бути притягнений як третя особа, що не заявляє самостійних позовних вимог, на боці відповідача.

Неналежному відповідачу легше довести непричетність до даної справи, якщо закон або керівні вказівки Пленуму Верховного Суду чітко визначають, хто повинен бути належним відповідачем у справі.

Так, за позовом на захист честі і гідності (ст. 7 ЦК УРСР) належними відповідачами повинні бути як автор порочащих відомостей, які оспорює позивач, так і той друкований орган, який опублікував ці відомості1.

У справах про звільнення майна від арешту позови пред'являються до боржника і стягувача. Якщо арешт проведено в зв'язку з конфіскацією майна, як відповідач притягаються засуджений і відповідний фінансовий орган. Якщо заарештоване майно вже реалізоване, відповідачем у справі буде також особа, якій передано це майно2,    і

Недодержання цієї вимоги може істотним чином зачіпати права та інтереси відповідача3.

Отже, заперечення відповідача з посиланням на те, що у справі виступає неналежний позивач або він (відповідач) є неналежним, поєднує в собі ознаки як матеріально-правового, так і процесуального заперечення.

Велике практичне значення в процесуальній діяльності по захисту проти позову є посилання відповідача на пропуск позивачем строків позовної давності.

Якщо б позовна давність була поняттям лише матеріально-правовим і не мала прямого відношення до процесу, то пропуск строку позовної давності погашав би саме суб'єктивне цивільне право, а відновлення строку означало б відновлення суб'єктивного права.

Відновлення строків давності в той же час означає можливість процесуальної перевірки обгрунтованості позовних вимог і ози-вача.

1  Див.  Бюлетень   Верховного  Суду  СРСР,   1965 р.   № 4, стор.  14.   Див. також «Огляд судової практики Верховного суду СРСР по  застосуванню ст. 7 Основ Цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік» «Соціалістична законність»,  1964 р. № 12.

2  Див. Постанову Пленуму   Верховного  Суду  СРСР   19   березня   1948  р. Про   судову   практику   у   справах   про    виключення    майна з    опису  (звільнення майна від арешту) в редакції Постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 24 червня  1960 р. Збірник ... стор. 71.

3  Див.   Судова   практика у справах про звільнення майна   від арешту «Радянська юстиція»,   1969 р. № 8, стор. 5.   Див. М.   С'л еса р є в с ь к и й,   Розгляд справ про виключення майна з  опису   «Радянське   право»   1969  р.      9, стор. 43.

ЗО


>>>31>>>

Відомо, що одним з наслідків пропуску строку позовної давності є те, що із закінченням строку ускладнюється процес доказу як підстави позову, так і заперечень проти нього.

Тому відповідач прямо може посилатися на те, що через давність подій у нього не збереглося доказів заперечень проти позову по суті. Для відповідача небайдуже і питання про відновлення пропущеного позивачем строку давності, бо він може вважати причини пропуску позивачем строку неповажними1.

Питання позовної давності цікавлять процесуалістів, бо з ними пов'язане питання про право на позов.

Про вплив строку позовної давності на право на позов у юридичній  літературі   були висловлені різні точки зору.

Одні автори вважають, що пропуск строку позовної давності погашає право позивача на розгляд справи по суті 2.

Друга група авторів вважає, що пропуск строку позовної давності погашає і право на пред 'явлення позову і право на його задоволення.

Більшість вчених вважає, що закінчення строку позовної дав- пості не погашає права на пред'явлення позову, але погашає право на задоволення позову і саме спірне матеріальне право3.

І, нарешті, остання група авторів вважає, що закінчення строку позовної давності не погашає права на звернення до суду, не погашає саме матеріальне право, а лише право на задоволення позову*.

Нібито підбиваючи підсумки висловленим точкам зору, А. А. Добровольський пропонує своєрідну конструкцію цього питання. Він вважає, що питання про відновлення пропущеного строку позовної давності повинно розв'язуватися в самостійному процесі. Якщо позивач пропустив строк позовної давності, суддя повинен відмовити йому у прийнятті позовної заяви і запропонувати звернутися до суду з заявою про відновлення пропускного строку. При відновленні пропущеного строку позовна заява повинна прийматися до судочинства. При відмові у відновленні пропущеного строку позовна заява не повинна прийматися.

Така конструкція хоча іноді значною мірою ускладнює процес у справі, однак вона найбільш глибоко гарантує право відповідача. Йому заперечує О. С. Іоффе, який показує, що давність не погашає права на звернення до суду.

Народний суддя, пише О. С. Іоффе,— зобов'язаний прийняти позовну заяву навіть у тому випадку, якщо вже в момент її подання стає очевидним, що позов пред'являється з пропуском давності строку. Така вимога закону не є формальною.

1  Див. М. П. Ринг. Позовна давність та її значення в  зміцненні   господарського   розрахунку   «Питання   радянського   цивільного   права», М.,   1955, стор. 89—93

2  Див. «Питання загальної теорії права», М.,  1960, стор. 207.

3  Див. О. С   Іоффе,    Курс цивільного права. Вид. ЛДУ,  1958, стор. 250.

4  Див. АО.   Добровольський. Вказана робота, стор.  105—109.

31


>>>32>>>

Перебіг строку позовної давності може зупинятися, перериватися, а перевірити з повною достовірністю факт наявності або відсутності цих обставин можна лише в результаті розгляду справи1.

Детально аналізуючи докази О. С. Іоффе, А. О. Доброволь-ський, на нашу думку, приходить до правильного висновку про те, що питання про відновлення строку необхідно вирішувати в окремому судочинстві. Якщо суд не відновить пропущеного строку, він не повинен приймати позову до розгляду по суті, бо при пропуску строку давності без поважних причин дальший розгляд справи непотрібний, оскільки суд всерівно повинен відмовити в позові через пропущення строку давності2.

Така конструкція питання А. О. Добровольським повинна бути визнана найбільш переконливою, такою, що забезпечує гарантію прав відповідача у справі.

4. ЗУСТРІЧНИЙ ПОЗОВ

Радянським цивільним процесуальним законодавством гарантується і забезпечується можливість звернення до суду за захистом порушеного або оспорюваного права.

Відповідач, притягнений судом за пред'явленим позовом, має право на захист проти вимог позивача і при цьому має окремі процесуальні і матеріально-правові засоби захисту.

Відомо, що до таких засобів відносяться заперечення і зустрічний позов. Вибір необхідного засобу захисту визначається метою, яку переслідує відповідач і характером спірних матеріально-правових відносин.

Ст. 24 Основ Цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік, визначаючи основні процесуальні права сторін, не вказує такого права для відповідача, як пред'явлення зустрічного позову, однак вказівка тут на те, що сторони можуть здійснювати і інші процесуальні дії, передбачені законом, не викликає сумнівів у можливості захисту відповідача проти вимог позивача шляхом пред'явлення зустрічного позову.

Необхідно звернути увагу на те, що зустрічний позов являє собою найважливіший процесуальний засіб захисту, який сприяє більш повному і всебічному розгляду та розв'язанню цивільної справи.

Однак не будь-яка зустрічна вимога відповідача може бути визнана зустрічним позовом і обов'язково повинна розглядатися в одному судочинстві з позовом первісним. Природно, прийняття і розгляд зустрічного позову значно ускладнює процес, збільшує коло питань, що розглядаються.

Тому в кожному конкретному випадку з урахуванням необхідних   вимог   пред'явлення   зустрічного   позову,   процесуальної

1  Див. О. С.   Іоффе,   Вказана робота, стор. 261.

2  Див, А. О.   Добровольський,   Вказана робота, стор. ПО.

32


>>>33>>>

економії часу і засобів, суд має розв'язувати питання про доцільність спільного розгляду зустрічного і первісного позову.

У процесуальній літературі немає єдиного визначення поняття зустрічного позову. Під зустрічним позовом більшість авторів розуміє позов відповідача до позивача, заяву у вже виниклому процесі для спільного розгляду з позовом первісним. Зустрічний позов являє собою самостійну вимогу  відповідача до  позивача1.

Інші автори при визначенні зустрічного позову включають туди і процесуальну мету зустрічного позову. Так, С. Н. Абрамов зустрічним позовом називає зустрічну самостійну вимогу відповідача до позивача, поглинання або погашення прав позивача2.

Своєрідно визначає зустрічний позов Н. І. Клейн. Під зустрічним позовом вона розуміє передусім право захисту проти первісного позову або тільки можливий зв'язок його спільністю правової підстави3.

Останні два визначення зустрічного позову справедливо піддавалися критиці в нашій літературі, бо доповнення визначення зустрічного позову не розкриває всієї його суті, а обмежує його застосування в першому випадку зарахуванням, поглинанням або погашенням права позову, в другому захистом проти первісного позову або правовим зв'язком з ним.

По суті зустрічний позов використовується відповідачем як засіб захисту значно ширше. Він є як засобом захисту проти першого позову, так і засобом здійснення відповідачем самостійних вимог до позивача4.

Вдале визначення зустрічного позову, яке відповідає його правовій природі, дйно проф. М. А. Гурвичем. Він пише, що зустрічний позов це звернення відповідача до суду з просьбою про захист самостійної вимоги до позивача шляхом розгляду спору про цю вимогу в тому ж процесі5.

Можливість пред'явлення позивачу зустрічного позову дає відповідачу ряд переваг.

Передусім, це стосується питань територіальної підсудності. Зустрічний позов може бути пред'явлений відповідачем за своїм місцем  проживання,   тобто в тому суді, де пред'явлено  перший

1  Див.    Радянський    цивільний    процес.    Під    редакцією    проф.    Клейн-мана О. Ф ,  1954 р., стор.   161; Радянський  цивільний   процес.  Під   редакцією

,професора Юдель'сона,  1956, стор. 221. Радянське цивільне процесуальне право. Учбовий посібник під редакцією Гурвича М. А.   1957 р. стор.   181 —183.

2  Див.   С    Н.   Абрамов.    Радянський    цивільний   процес,    М.,    1952, стор.  169.

3  Див. Н. І.   Клейн. Зустрічний  позов у радянському   цивільному   процесі.  Автореферат кандидатської дисертації, 1951 р. стор.   10.

4  Див. А. Т.   Арапов.   Про поняття   і   процесуальну   природу   зустрічного позову, Праці Томського державного  університету   ім. В. В.  Куйбишева. Збірник робіт юридичного факультету, том     159, 1965 р., стор. 95.

5  Див.     Радянське   цивільне   процесуальне   право,   Учбовий   посібник   під редакцією проф. Гурвича М. А., М., 1957 р., стор.  181.

33


>>>34>>>

позов за загальною територіальною підсудністю (ст. ст. 125, 131 ЦП К УРСР).

Можливість розгляду зустрічного позову разом з першим сприяє ліквідації в одному процесі всіх спірних питань між позивачем і відповідачем.

Якщо відповідач використовує зустрічний позов для захисту проти первісного, задоволення зустрічного позову виключає задоволення вимог позивача (повністю або до деякої міри). Одночасний розгляд первісного і зустрічного позовів виключає можливість винесення судом рішень, які протирічать один одному, дозволяє суду повніше, глибше і правильніше з'ясувати справжні взаємовідносини сторін1.

Зустрічний позов характеризується певними ознаками.

Передусім, зустрічний позов як звичайний позов являє собою звернення відповідача до суду за захистом своїх прав та інтересів.

У зв'язку з тим, що позивач свого часу порушив права відповідача, у останнього виникає процесуальна заінтересованість в одержанні сприятливого для себе судового рішення. Відповідач як особа, яка бере участь у справі, має не лише обов'язки перед позивачем, а й процесуальні права на звернення із своїми вимогами суду2. Своє право на захист відповідач реалізує в уже виниклому проти нього процесі. Тому при зустрічному позові сторони змінюють своє процесуальне положення.

Позивач по первісному позову стає відповідачем по зустрічному позову; відповідач по первісному позову виступає в процесуальному положенні позивача.

Насонов пред'явив позов про визнання недійсним ордера, виданого ЖКВ тресту «Житлобуд» Примаку на дві кімнати. Трест «Житлобуд» позову не визнав, посилаючись на те, що ордер свого часу був виданий «Холодильником № 1», якому не належить дана житлова площа. В свою чергу трест «Житлобуд» пред'явив позов про визнання цього ордеру недійсним, бо «Холодильник» не мав права на розпорядження житловою площею3.

У даному випадку позов пред'явлено відповідачем по первісному позову і заявлений у вже виниклому процесі для спільного розгляду.

Не є зустрічним позовом вимога, хоча і заявлена відповідачем у виниклому процесі, але пред'явлена не до позивача, а до іншої особи.

Подружжя Нікіфорових звернулися з позовом до Бараннікова про вилучення у нього двох кімнат, в яких вони раніше проживали. Як співвідповідач був притягнутий до справи і відділ обліку

1  Див.   Н.   І.   К л є й н, Зустрічний   позов  у   суді   та   арбітражі,   М., і 1964 р., стор.  11.

2  Див.  М. А.   Гурвич, Право на позов, М.,  1949, стор. 49.

3  Див. Бюлетень Верховного Суду РРФСР, 1963 p., 6, стор. І.

34


>>>35>>>

та розподілу житлової площі. Відділ розподілу житлової площі пред'явив позовну вимогу до Бараннікова про вилучення цих двох кімнат на тих підставах, що Баранніков систематично здає ці кімнати в піднайм.

Цим позовом відділ розподілу житлової площі заявив свої самостійні вимоги на спірні кімнати, однак не позивачем, а відповідачем у справі. Тому такі вимоги зустрічним позовом бути не можуть1.

За процесуальної співучасті зустрічний позов може бути пред'явлений як одним із співвідповідачів, так і до одного із співпозивачів. Питання про процесуальне положення сторін при співучасті вирішується значно ширше. Припускається пред'явлення зустрічного позову не лише до позивача, а й до особи, яка не є позивачем по первісному позову. І тут створюється видимість зустрічного позову, хоча такого по справі немає.

Райжитловідділ пред'явив позов про визнання відповідача таким, що втратив право на житлову площу, а відповідач пред'являє позов не лише до позивача, а й вимагає виселення особи, яка зайняла спірну житлову площу за розпорядженням райжитло-відділу. З урахуванням суб'єктивного складу житлових правовідносин подібний позов зустрічним вважати не можна, бо він пред'явлений до особи, яка не є позивачем по. первісному позову2.

На своєрідну особливість процесуальних прав сторін при зустрічному позові звернув свого часу увагу Верховний Суд СРСР.

В одній із своїх ухвал Верховний Суд СРСР вказав, що коли взаємні вимоги сторін випливають з однієї підстави і по них пропущений строк позовної давності, то суд, відновивши строк давності одній стороні, не повинен відмовляти у такому відновленні другій стороні3.

Зустрічний позов за загальним правилом є засобом захисту проти позову. Він включає в себе як ознаки процесуального захисту, так і матеріально-правового. Зустрічні вимоги відповідача можуть бути вимогами про присудження, визнання, перетворення.

При пред'явленні зустрічного позову відповідач прагне до досягнення подвійної мети: захисту свого права і захисту від попередніх вимог позивача. Однак цілком припустимі випадки, коли зустрічні позови не переслідують мети захисту проти позову.

Савельева звернулася з позовом до Свистуненка про розторг-нення шлюбу. Відповідач пред'явив зустрічний позов про розділ вкладу в ощадній касі, посилаючись на те, що вклад є їх спільним майном. Як видно, цей зустрічний позов не спрямований на спростування   первісного  позову,   не  служить    відповідачу   засобом

1  Див. Бюлетень Верховного Суду РРФСР, 1962 p., №2, стор.  8.

2  Див. М.   Рінг,   Вказана робота, стор.   163.

3  Див.   «Судова   практика   Верховного   Суду   СРСР»,    1951   p.,    стор. 28—29.

35


>>>36>>>

захисту, а пред явлений для одночасного розгляду взаємозв язаних

вимог\

Зустрічний позов пред'являється у вже виниклому процесі по первісному позову і для спільного з ним розгляду. Тому не буде зустрічним позов відповідача, пред'явлений до позивача під час судочинства у справі, але не для спільного розгляду, а для розгляду в іншому процесі2.

Вимоги відповідача, заявлені в зустрічному позові, можуть бути предметом самостійного  процесу.

Це можливо в тих випадках, коли первісний позивач не пред'явив чомусь позову, а можливому відповідачу необхідно захистити свої права. Тоді відповідач заявляє свої вимоги уже не у зустрічному, а в самостійному позові. Природно, вимоги відповідача можуть мати самостійний характер і тоді, коли первісний позов уже розглянуто, але відповідач не пред'явив зустрічного позову або цей позов за мотивами доцільності спільного розгляду не був прийнятий судом. Розгляд зустрічного позову в одному процесі буде і тоді, коли зустрічний позов пред'явлено при новому розгляді справи по скасованому рішенню, якщо навіть при первісному розгляді справи зустрічний позов не пред'являвся 3.

Від подібних випадків слід відрізняти ті, коли відповідач після скасування рішення суду подає заяву про повернення йому майна, присудженого позивачу по скасованому рішенню у справі. В цьому випадку відповідач пред'являє не зустрічний позов, а подає заяву про поворот виконання скасованого рішення. Ця заява має бути розглянута судом при новому розгляді справи, але вже не за правилами розгляду зустрічного позову, а з певними процесуальними особливостями*.

Природно, не буде зустрічним позовом позов відповідача до позивача, які розглядаються тим самим судом, у той же день, але в іншому процесі0.

Якщо зустрічний позов розглядати як засіб захисту проти первісного позову, він повинен бути з ним у певному зв'язку, тобто неприпустимо, щоб з даної справи суд розглядав незв'язані між собою вимоги. Це зробить неможливим винесення по справі законного та обгрунтованого судового рішення.

Таким чином, зустрічний позов ми розглядаємо передусім як засіб захисту проти первісного позову (з матеріально-правовими і процесуальними ознаками), а також незалежно від цього захисту, якщо у відповідача є самостійні вимоги до позивача, вимоги,

1   Див.  Бюлетень Верховного Суду РРФСР,  1963 p.,   № 5, стор. 8.

2  Див    С    Т    Арапов.   Вказана робота, стор   96

3  Див. «Судова практика Be хояного Суду СРСР», 1952 p., № 11, стог   27— 29    1955 p. № 5, стор. 46—47

4  Див   «Судова практика Верховного Суду СРСР»  1953 p., №6, стор. 69—40.

5  Див. «Судова практика Верховного Суду СРСР», 1953 p., № 3, стор. 35—36.

і 36


>>>37>>>

міцно пов'язані з пред'явленим позовом. Слід відзначити, що не всі процесуалісти розглядають зустрічний позов як засіб захисту від первісного позову, роблячи наголос на самостійний характер вимог відповідача до позивача1.

Заперечення або применшення значення ознак засобів захисту у зустрічному позові утруднює з'ясування його справжньої правової природи, його значення для захисту прав відповідача.

Якщо ми розглядаємо зустрічний позов як засіб захисту відповідача, виникає питання про його відмінність від заперечення проти позову. Зустрічний позов і заперечення проти позову об'єднує їх процесуальна цілеспрямованість2.

Судовій практиці відомі випадки, коли відповідач, захищаючись проти позову, ту ж саму незгоду з вимогами позивача процесуально заявляє або у вигляді заперечень, або у вигляді зустрічного позову. Це, зокрема, зустрічається за позовами про стягнення алиментів на утримання дітей. В одному випадку відповідач оспорює своє батьківство за допомогою заперечень, добиваючись рішення про відмову позивачу в позові, в другому пред'являє зустрічний позов про визнання недійсним запису його батьком дитини.

У житлових правовідносинах за позовами про виселення відповідачі відстоюють своє право на житлову площу або шляхом заперечень або шляхом пред'явлення зустрічного позову3.

У процесуальній літературі немає єдиної думки про співвідношення заперечень проти позову3 зустрічним позовом.

Одні автори вважають, що процесуальне здійснення права можливе не лише шляхом пред'явлення зустрічного позову, а й шляхом заперечення, яке протиставляється первісному позову4.

На думку інших авторів, відповідач не може скористатися запереченням проти позову, якщо його право потребує судового підтвердження . В даному випадку обов'язково має бути пред'явлено зустрічний ПОЗОВ5.

Слід визнати більш переконливою другу точку зору. Якщо відповідач не тільки заперечує проти позову, а й заявляє самостійну вимогу до позивача, ці вимоги для судового підтвердження мають бути висловлені лише в формі зустрічного позову.

1  Див. «Радянський цивільний процес», Під редакцією   проф.  К. С.   Юде-льсона, М-    1956 р., стор. 221   Див.  Радянське цивільне процесуальне право, Під гедакціею проф. М   А   Гурвича.    М.,  1957 р., стор.  181.

2  Див   Л   І   А н и с и м о в а, Зустрічний позов і заперечення проти позову. «П; аво навство»,   1961 p.,   1, стор.  143.

3  Див. Бюлетень Верховного Суду РРФСР,  1962 p., № 6,   стор.    3.   Див. «Радянська юстиція»,   1962, № 23, стор.  5.

4  Див. Л.  І   Анис и мов а. Вказана робота, стор. 146. М. П. Рінг. Вказана робота, стор    196—197. Н.  І.  Клейн, Вказана робота, стор.  18—20.

6 Див. Д. Швейцер. Зустрічний позов «Соціалістична законність». 1957 p., № 1, стор. 44. Б. С. Антипов, Л. С Герзон. Адвокат у радянському цивільному процесі,   1954 р., стор. 77.

37


>>>38>>>

Вказані міркування підтверджуються і практичними. Без пред'явлення зустрічного позову суд не вправі присуджувати первісного позивача до цілком певних дій по відношенню до відповідача, а може лише відмовити первісному позивачу в позові. Не можна не звернути уваги і на те, що при запереченні проти позову позивач прагне (і повинен) довести правомірність своїх вимог. При пред'явленні ж зустрічного позову він має захищатися проти заявленої вимоги. Якщо ми не враховуватимемо наслідків заперечення проти позову (відмова позивачу в позові) і зустрічного позову (присудження позивача до цілком певних дій) ми заздалегідь ставитимемо позивача у явно невигідне для нього процесуальне становище. Щоправда, до деякої міри можна б погодитися з думкою, яка критикується, коли б автори робили обмовку про те, що заперечення проти позову може виключити пред'явлення зустрічного позову, якщо вимога відповідача буде не про присудження або перетворення, а лише про визнання.

Погоджуючись з думкою про те, що як заперечення проти позову, так і зустрічний позов спрямовані проти позову первісного, слід все ж провадити між цими засобами захисту прав відповідача певні відмінності.

При запереченні проти позову найневигідніші наслідки для позивача можуть полягати лише у відмові йому в позові. Присуджувати з нього якихось дій на користь відповідача суд не вправі. При зустрічному ж позові відповідача не задовольняє лише відмова в позові позивачу. У нього є своя самостійна вимога, підтвердження якої він і добивається у суду. На таких позиціях стоїть і судова практика1.

Якщо ж зустрічний позов відповідачем не пред'явлений, позивач ніколи не може бути поставлений у гірше становище порівняно з тим, в якому він знаходився до виникнення процесу. Ця ж відмінність зустрічного позову від заперечень виявляється і у справах, де розв'язання спору відбувається шляхом зарахування. Якщо сума зустрічної вимоги не перевищує суми вимог за основним позовом, зарахування може бути проведено і шляхом заперечення проти позову. Якщо ж вимоги відповідача перевищують вимоги позивача, зарахування можливе лише при пред'явленні зустрічного позову2.

Зустрічний позов відрізняється від заперечень проти позову своєю самостійністю.

Заперечення проти позову цілком залежить від долі первісного позову, рух якого залежить від розсуду позивача, суду. Так, наприклад, при відмові від позову, при зупиненні, припиненні судочинства по справі заперечення відповідача втрачає своє значення,

1  Див., «Збірник постанов Президії   і   ухвал   Судової Колегії у цивільних справах Верховного Суду РРФСР». Держюрвидав,  1960 р., стор. 33.

2  Див. «Судова практика Верховного Суду СРСР», 1955 р. № 1,  стор. 46.

38


>>>39>>>

бо воно вже цілком залежить від процесуальних результатів розгляду первісного позову1.

Якщо відповідач свою вимогу висловлює у вигляді заперечення добиваючись відмови у позові, суд може відмовити позивачу в позові на інших підставах, не вирішуючи питання з урахуванням заперечення відповідача. Свої заперечення в цих випадках відповідач може заявити у суд шляхом самостійного позову.

Якщо ж вимога відповідача виражена у вигляді зустрічного позову, суд зобов'язаний винести по ньому рішення незалежно від долі позову первісного.

При відмові позивача від позову, зупиненні або закритті судочинства по справі суд може лише виділити вимогу по зустрічному позову в окреме судочинство2.

Нарешті, зустрічний позов відрізняється від заперечення проти позову формою і часом його пред'явлення.

Заперечення проти позову може бути заявлено у письмовій та усній формі у будь-якій стадії процесу до ухвали судом рішення по справі.

Зустрічний же позов може бути пред'явлений у певний час (ст. 140 ЦПК УРСР) за загальними правилами пред'явлення позову (ст. 137 ЦПК УРСР).

Розглянувши найпринциповіші відмінності між запереченням і зустрічним позовом, необхідно ще раз підкреслити, що коли вимога відповідача формулюється у вигляді визнання за ним певного права (позов про визнання), захист відповідача проти позову може здійснюватися як у формі заперечення проти позову, так і у формі зустрічного позову.

Вибір цієї альтернативної форми захисту залежить від тієї процесуальної мети, яку переслідує відповідач3.

Для прийняття зустрічного позиву з метою спільного розгляду його з первісним необхідні певні умови. Ст. 141 ЦПК УРСР встановлює, що зустрічний позов може бути прийнятий до спільного розгляду, коли обидва позови взаємно пов'язані і спільний їх розгляд є доцільним. Тут же розкривається поняття взаємного зв'язку обох позовів. Позови вважаються взаємно зв'язаними, якщо обидва вони випливають з одного правовідношення або вимоги по них здатні до зарахування. Взаємний зв'язок первісного і зустрічного позову може виявлятися в тому, що зустрічна вимога виключає вимогу первісну.

Після визнання шлюбу недійсним між Серкіним і Сальниковою, остання залишила Серкіну дитину і поїхала до іншого міста. Через три роки вона повернулася і стала вимагати передачі їй дитини на виховання. Серкін звернувся до суду з позовом про те, щоб

1  Див. Н. І. Клейн. Вказана робота, стор. 24—25.

2  Див. И'. І. Клейн.   Вказана робота, стор. 24—25.

3  Див. «Збірник Постанов Пленуму і ухвал колегій Верховного суду Союзу СРСР,  1944 р.», Юрвидав, 1948 р., стор. 263.

39


>>>40>>>

дитина залишилася у нього. Сальникова пред'явила зустрічний позов про відібрання дитини. Народний суд, розглянувши справу, позовну вимогу позивача задовольнив, а в задоволенні зустрічного позову відмовив1.

У даному випадку відповідачка просила визнати за нею наявність певних прав, що мало спричинитися до відмов в позові первісному.

Отже, в цьому випадку відповідач переслідує мету не тільки відмови позивачу в позові, а й присудження позивача до цілком певних дій.

У спорах, які випливають із житлових правовідносин, подібні випадки зустрічаються тоді, коли позивач вимагає виселення відповідача через неможливість спільного проживання, а відповідач у зустрічному позові вимагає виселення позивача як такого, що не має права на житлову площу.

І тут ми бачимо, що задоволення зустрічного позову спричиняється до відмови в задоволенні позову первісного.

Взаємна пов'язаність обох позовів може полягати і в тому, що зустрічний позов спрямований на підрив підстав первісного позову.

Федотова пред'явила до Григор'євої позов про повернення майна, яке залишилося після смерті батька. На підтвердження своїх позовних вимог Федотова представила свідоцтво про право на спадщину.

Григор'єва пред'явила зустрічний позов про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним.

Судом був задоволений зустрічний позов, в задоволенні первісного було відмовлено.

У даному прикладі первісний позов був заснований на праві спадкоємства. Визнання ж цього свідоцтва недійсним не тільки викликало відмову у задоволенні первісного позову, а призвело до заперечення всіх прав, заснованих на свідоцтві про право на спадщину і виключило повністю всі майбутні домагання на цій же підставі2.

Взаємний зв'язок первісного і зустрічного позову може виявлятися в тому, що обидва випливають з однієї підстави.

Припущення спільного розгляду обох позовів тут пояснюється тим, що взаємний зв'язок підкреслює однорідність обставин виникнення взаємних матеріально-правових вимог між позивачем і відповідачем.

У даному випадку для спільного розгляду обох позовів цілком досить, щоб у підставі обох позовів були однакові юридичні факти.            ,

Степанова пред'явила позов до Смоленцової про виселення з будинку, який їй належав, за мотивом особистої потреби в житлі.

1  Див.  Збірник постанов Президії і   ухвал   Судової   колегії  у   цивільних справах Верховного Суду РРФСР; М.,  1960 р., стор.  126.

2  Див.   Н.   І.   Клейн. Вказана робота, стор. 38.

40


>>>41>>>

Смоленцева пред'явила зустрічний позов про стягнення 900 карбованців вартості зробленого нею капітального ремонту будинку.

Тут у підставі первісного і зустрічного позову є спільні юридичні факти, бо спір виник з приводу одного й того ж будинку1.

Первісний і зустрічний позов можуть бути взаємозв'язаними і тоді, коли підстава зустрічного позову паралізує підставу первісного позову, а тому задоволення вимог відповідача виключає задоволення вимог позивача.

У судовій практиці подібні випадки зустрічаються досить часто. Задоволення зустрічного позову про визнання неправильним запису батьківства органами ЗАГС паралізує вимогу первісного позову про стягнення алиментів на утримання дитини.

Такі характерні види зв'язку між первісним і зустрічним позовом.

Зустрічний позов може бути прийнятий судом до спільного розгляду і тоді, коли він спрямований до зарахування первісної вимоги.

Для здійснення зарахування матеріально-правова вимога відповідача до позивача повинна відповідати умовам, вказаним в ст. 217 ЦК УРСР.

Однак і за наявності цих умов не будь-яка вимога відповідача може бути пред'явлена до зарахування. Так, наприклад, зарахування не припускається для погашення вимог за позовами про стягнення алиментів.

Цивільні процесуальні кодекси союзних республік до прийняття нового процесуального законодавства по-різному розглядали зустрічний позов як засіб зарахування.

Так, у цивільних процесуальних кодексах Української РСР, Азербайджанської РСР, Грузинської РСР, Туркменської РСР було прямо вказано, що для здійснення зарахування необхідно пред'явлення зустрічного позову. Цивільний процесуальний кодекс РРФСР та інших союзних республік для здійснення зарахування не вимагали пред'явлення зустрічного позову. Тут зарахування може бути здійснено шляхом заперечення проти позову, якщо пред'явлена для зарахування вимога була меншою або рівнозначною первісному позову. Коли ж зараховувана сума була більше ціни первісного позову, то зустрічний позов має бути пред'явлений на суму, яка перевищує ціну первісного позову2.

За діючим процесуальним законодавством для здійснення зарахування обов'язкове пред'явлення зустрічного позову.

Зарахування, як відомо, не настає автоматично. Для припинення зобов'язання шляхом зарахування необхідна заява про це хоча б одного учасника спірного правовідношення. Згода  іншої

«Збірник постанов Президії і ухвал Судової колегії у цивільних справах

aur,rr.   r-ІГЛЛЛ   РРСЬГР»      М        I960   П..    ГТПП.    96

1  «Збірник постанов Президії і ухвал Судової Верховного суду РРФСР», М., 1960 р., стор. 96.

2  Див. М.   Рінг.   Вказана робота, стор.  198.

41


>>>42>>>

сторони не потрібна, бо зарахування це одностороння угода. В той же час зарахування не виключає і взаємної згоди сторін зобов'язань з цього питання1.

У судовій практиці зарахування зустрічних вимог відбувається таким шляхом.

Менша за сумою вимога погашається повністю, а більша за сумою припиняється в частині, рівній меншій вимозі.

Пред'явлення зустрічного позову відбувається за загальними правилами позовного судочинства.

У зустрічній позовній заяві повинні бути виконані вимоги про реквізити позовної заяви (ст. 137 ЦПК УРСР), загальними правилами (ст. 139 ЦПК УРСР) визначається і порядок усунення недоліків зустрічної позовної заяви.

Велике практичне значення має строк пред'явлення зустрічного позову.

Необхідність встановлення строку для пред'явлення зустрічного позову диктується інтересами судової практики.

Ст. 140 ЦПК УРСР встановлює загальне правило про те, що зустрічний позов може бути пред'явлений не пізніше трьох днів до судового засідання у справі. Вказані у,законі строки забезпечують можливість для відповідача своєчасно подати зустрічний позов", попереджують необхідність відкладання слухання справи, бо позивач може підготуватися до захисту за зустрічним позовом.

Прийняття зустрічного позову після вказаного строку залежить вже від розсуду судді або суду.

Отже, прийняття зустрічного позову за три дні до судового засідання (при наявності необхідних умов) це обов'язок судді. Прийняття ж зустрічного позову пізнішеце вже не обов'язок, а право судді або суду.

Кінцевим строком пред'явлення зустрічного позову буде, природно, вихід суду до нарадчої кімнати.

1 Див. О. С Іоффе.   Радянське цивільне право, (загальна частина) ЛДУ, 1958 р., стор. 502.


>>>43>>>

ЗМІСТ

Загальні положення.........................         З

Заперечення проти виникнення процесу.................         6

Процесуальні заперечення відповідача з окремих питань    ....'...       20

Матеріально-правові заперечення відповідача    .....'.........       28

Зустрічний позов...........................       32